4. Створеня економічного і валютного союзу

Економічний і валютний союз (ЕВС) та інші країни Європейського Союзу, що не увійшли в зону євро (Великобританія, Данія, Швеція). Початком інтеграційних процесів у Європі вважається створення шістьма країнами в 1951 р. Європейського об’єднання вугілля та сталі, яке згодом поступово розширювалося і перетворилося на Європейський Союз (ЄС), до складу якого до 1 травня 2004 р. входило 15 європейських держав (Австрія,  Бельгія, Велика Британія, Греція, Данія, Ірландія, Іспанія, Італія, Люксембург, Нідерланди, Німеччина, Португалія, Фінляндія, Франція, Швеція). 1 травня 2004 року до ЄС приєдналися ще 10 країн (Естонія, Кіпр, Латвія, Литва, Мальта, Польща, Словенія, Словаччина, Угорщина, Чехія). До початку дев’яностих років держави ЄС створили „Спільний ринок”, у рамках якого забезпечується вільне пересування товарів, послуг, капіталів, трудових ресурсів. Тобто валютному союзу передував митний союз – були відмінені митні збори та обмеження щодо взаємної торгівлі, введений єдиний митний тариф на ввіз товарів з третіх країн з метою зменшення іноземної конкуренції в Європейському Економічному Союзі (ЄЕС). На основі „плану Делора” була розроблена Маастрихтська угода про Європейський Союз, яка передбачала поетапне формування валютно-економічного союзу. Ця угода була прийнята у 1992 р. в Маастрихті (Нідерланди) і набула чинності з листопада 1993 р. Відповідно до Маастрихтської угоди країни ЄС вводять єдину європейську валюту поступово - у три етапи. Перший етап (1990-1993 рр.) передбачав проведення всіх підготовчих заходів. Протягом другого (1994 р. – 31 грудня 1998 р.) – організаційного етапу -  був створений Європейський Центральний Банк (ЄЦБ). Третій – заключний – етап (1 січня 1999 р. – 1 липня 2002 р.) почався з моменту введення євро у безготівковий обіг. Значні фінансові та інші витрати несе також економіка країн єврозони загалом — приватні підприємства та населення. Проте всі ці витрати здебільшого разові, і країни зони євро йдуть на них, аби досягти значних очікуваних переваг від запровадження євро — одного з головних елементів об'єднаної Європи. Велика Британія, Данія та Швеція на даний момент не входять до зони євро і користуються євро як будь-якою іншою іноземною валютою. Серед інших причин додержання ними такої позиції слід відзначити небажання цих держав ліквідувати свої національні валюти, побоювання щодо втрати національного суверенітету, а також інші економічні та політичні мотиви. Варто підкреслити, що Євросоюз і Європейський центральний банк за своєю структурою та методах залучення – демократичні інститути. Вони не мають наміру "заганяти" силою британців і скандинавів у європейський монетарний союз. Керівництво ЄС упевнене в тому, що країни-маргінали після введення готівкового євро самі усвідомлюють переваги нової валюти і приєднаються до єврозони. Тим більше, що єврозона з входженням до неї Великої Британії і двох держав Скандинавії неодмінно підсилить свої позиції на світових ринках, зможе робити більш ефективну протидію експансії американського капіталу, а головне  - поступово обмежувати сферу дії американського долара на європейських просторах. На думку експертів, вагання Великої Британії, Данії і Швеції стосовно євро обумовлені перш за все національними і психологічними причинами, ніж чисто економічними і фінансовими факторами, оскільки євро виявився життєздатною валютою і зумів восени 2000 року переломити негативний для нього тренд до долара. Країни-члени ЄС, що приєдналися до Союзу 1 травня 2004 року, введуть євро на своїх територіях за умов досягнення високого рівня стабільності цін, валютних курсів та довгострокових відсоткових ставок, а також виконання інших критеріїв конвергенції, дійсних для всіх учасників зони євро.