3. Відшкодування шкоди, завданої прийняттям закону про припинення права власності на певне майно

Відшкодування такої шкоди передбачене ст. 1170 ЦК України, яка встановлює, що в разі прийняття закону, який припиняє право власності на певне майно, шкода, завдана власникові такого майна, відшкодовується державою у повному обсязі.

Слід зазначити, що протягом тривалого часу одним із способів припинення права власності вважалася націоналізація, тобто примусове вилучення засобів виробництва, що перебувають у приватній власності, з наступною передачею їх у державну або іншу власність. Націоналізація проводилася на підставі прийнятих відповідних законодавчих актів (декретів), якими були націоналізовані, насамперед, земля, її надра, води, ліси, банки, промислові підприємства, транспорт та інші найважливіші об’єкти. Наслідком проведення націоналізації було припинення права попередніх власників на майно (капіталістів, поміщиків, царської сім’ї, церкви) без відшкодування його вартості.

Сьогодні підхід до можливих випадків примусового вилучення майна фізичних та юридичних осіб в нашій державі корінним чином змінився. У новому ЦК України та Законі України “Про власність” не передбачається безоплатного вилучення майна у фізичних та недержавних юридичних осіб у державну власність (крім конфіскації майна як санкції за правопорушення). Так, в ст. 41 Конституції України зазначається, що примусове відчуження об’єктів права приватної власності може бути застосоване лише як виняток з мотивів суспільної необхідності, на підставі і в порядку, встановлених законом, та за умови попереднього і повного відшкодування їх вартості, а в умовах воєнного чи надзвичайного стану – з наступним відшкодуванням їх вартості. Таким чином, встановлено конституційні гарантії неприпустимості безоплатного примусового вилучення об’єктів права приватної власності.

Ст. 1170 ЦК України закріплюють обов’язок держави відшкодувати шкоду, завдану власникові майна у разі прийняття закону, що припиняє його право власності на нього.

Зокрема, до підстав припинення права власності у разі прийняття закону цивільне законодавство відносить:

а)викуп пам’яток історії та культури (ст. 352 ЦК України),

б)викуп земельної ділянки у зв’язку із суспільною необхідністю (ст. 350 ЦК України),

в) викуп нерухомого майна у зв’язку з викупом з метою суспільної необхідності земельної ділянки, на якій воно розміщене (ст. 351 ЦК України),

г) реквізиція (ст. 353 ЦК України).

Положення ст. 1170 ЦК України мають застосовуватися за наявності загальних підстав деліктної відповідальності (ст. 1166 ЦК України).

Лекція 6. ВІДШКОДУВАННЯ ШКОДИ, ЗАВДАНОЇ ОРГАНОМ ДЕРЖАВНОЇ ВЛАДИ, ОРГАНОМ ВЛАДИ АВТОНОМНОЇ РЕСПУБЛІКИ КРИМ, ОРГАНОМ МІСЦЕВОГО САМОВРЯДУВАННЯ АБО ЇХНІМИ ПРАЦІВНИКАМИ

1. Загальні засади відповідальності держави у деліктних зобов’язаннях

Із здобуттям незалежності Україна почала розбудову демократичної правової держави, формування громадянського суспільства, у центрі уваги якого – людина, захист її законних інтересів та задоволення потреб: всебічне забезпечення прав і свобод людини є найвищою соціальною цінністю, що закріплено в Конституції України. Конституція України 28 червня 1996 року вперше в історії українського конституціоналізму закріпила право громадян на відшкодування за рахунок держави чи органів місцевого самоврядування матеріальної та моральної шкоди, заподіяної незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб при здійсненні ними своїх повноважень (ст.56).

Це є дуже важливим, оскільки норми Конституції є нормами прямої дії, що дає можливість у разі порушення прав і свобод людини звернутися до суду для їх захисту та відновлення, відшкодування завданої майнової та моральної шкоди.

Виголошення курсу на розбудову правової держави означає, що Україна не лише приймає на себе обов’язок визнавати природні права людини, але й має забезпечувати реалізацію цих прав і свобод. Відтак держава повинна чітко визначити правові засади відповідальності тих осіб, котрі представляють її у різноманітних відносинах, виступаючи від імені держави та її компетентних органів: урядовців, судових та правоохоронних органів.

Відповідальність держави, її органів перед громадянами повинна набувати не декларативних, а реальних форм. Однією з гарантій додержання прав і свобод громадян у їх взаємовідносинах з державою та її органами є встановлена законом цивільно-правова відповідальність держави та її органів. Такого роду підхід характеризує ступінь розвитку демократії в суспільстві.

З прийняттям низки нормативно-правових актів, що регулюють відносини, пов’язані з відшкодуванням шкоди, в Україні були створені певні правові передумови для реалізації принципу відповідальності держави перед особою за порушення, допущені у галузі державного управління. Оскільки держава взяла на себе обов'язок забезпечувати безпеку особи та її майна, то вона має нести відповідальність перед громадянином за правомірність усіх дій у галузі державного управління.

Зокрема, за роки незалежності України було прийнято низку спеціальних законів та нормативно - правових актів, що регулюють пов’язані з цим відносини: Закони України: “Про оперативну-розшукову діяльність” від 18 лютого 1992 р.,(ст. 9); “Про службу безпеки України” від 25 березня 1992 р., (ст. 5); “Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянину незаконними діями органів дізнання, попереднього слідства, прокуратури і суду” від 1 грудня 1994 р., (ст.ст. 1, 3, 4, 5, 13); “Про боротьбу з корупцією” від 5 жовтня 1995 р.,(ст. 15); “Про державну охорону органів державної влади України та посадових осіб” від 4 березня 1998 р. (ст. 20), Положення про застосування Закону України “Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянину незаконними діями органів дізнання, попереднього слідства, прокуратури і суду”, затверджене наказом Міністерства юстиції, Генеральної прокуратури та Міністерства фінансів України від 4 березня 1996 р.№ 6/5, 3, 41. Тлумачення деяких питань застосування вказаних законів зроблене у постановах Пленуму Верховного Суду “Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди” від 31 березня 1995 р. № 4 із змінами від 25 травня 2001 р. та “Про застосування судами законодавства, що регулює захист честі, гідності та ділової репутації громадян та організацій” від 28 вересня 1990 р. № 7, із змінами від 4 червня 1993 р., 31 березня 1995 р. та від 25 грудня 1996 р.

Варто зазначити, що українське цивільне законодавство тривалий час ґрунтувалося на принципі обмеженої відповідальності держави, передбачаючи відшкодування шкоди тільки у випадку завдання шкоди при здійсненні правосуддя у карних справах,¹ що тягло обмеження реалізації права громадян, закріпленого в ст. 56 Конституції України.

Між тим, сутність відносин між урядовцем, слідчим, прокурором, суддею та державою – публічно-правова, як і між громадянином і державою. Тому відповідальність держави повинна бути заснована на засадах публічного права, що фактично й має частково місце у відповідних нормах глави 82 ЦК України 2003 р.

Крім того, ст. 55 Конституції України надає кожному право після використання всіх національних засобів правового захисту звертатися за захистом своїх прав і свобод у відповідні міжнародні судові органи, зокрема подати позов про захист своїх прав до Європейського Суду. Ст. 6 Європейської Конвенції закріплює право громадян на публічний розгляд справ у розумний строк незалежним та неупередженим судом. Слід зауважити стосовно міжнародних принципів відшкодування шкоди, заподіяної незаконними діями судових та правоохоронних органів, що відповідно до ст. 9 Конституції чинні міжнародні договори, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України. Зокрема, до них належить ратифікована Верховною Радою України Конвенція про захист прав людини та основних свобод 1950 р., котра, як і інші міжнародні договори, підлягає прямому застосуванню.