18. Історія Канади
Традиції перших націй та інуїтів стверджують, що корінні жителі проживали на цих землях із незапам'ятних часів, у той час, як результати археологічних розкопок підтверджують наявність у північному Юконі людей ще 25 000 років тому, а в південній частині Онтаріо 9 500 років тому.[9][10] Першими європейцями, які з'явились на території сучасної Канади, були вікінги, які на короткий час колонізували Л'Анс-о-Медоуз навколо AD 1000; після провалу спроби створення у цій місцевості колонії, європейці тривалий час не здійснювали спроб колонізувати територію Північної Америки, аж до 1497 року, коли Джон Кабот почав досліджувати для Англії атлантичне узбережжя Канади [11], наступним був французький дослідник Жак Картьє у 1534 році.[12]
Французький дослідник Самуель де Шамплен прибув на ці території у 1603 році, і створив перше постійне європейське поселення на території Порт Рояль в 1605 і Квебек-сіті у 1608. Пізніше вони стали столицями Акаді і Канади, відповідно.
Наприкінці 1919 року канадський уряд викупив Північні і Трансконтинентальні залізниці, і після об'єднання вони почали називатися Канадськими Національними залізницями. Після того, як Борден пішов у відставку в 1920 році, посаду прем'єр-міністра обійняв Артур Мейєн. Вибори 1921 року привели до влади лібералів, на чолі яких стояв новий лідер - Вільям Ліон Маккензі Кінг. У період між війнами Канада перетворилася з колонії у незалежну державу в складі Британської Співдружності. Прем'єр-міністр Борден увійшов до складу Кабінету міністрів у Лондоні. Конференція Співдружності 1926 року підтвердила у своїй Декларації Рівноправності, що Об'єднане Королівство, а також усі домініони стали "автономними державами всередині Британської Імперії, які мають однаковий статус і жодним чином не підкорені одна одній". Однак, вони були "об'єднані вірністю монархії, і називалися членами Британської Співдружності Націй". Ці резолюції були підтверджені британським парламентом у Вестмінстерському законі в 1931 році. Законом проголошувалося, що жоден закон, прийнятий у майбутньому парламентом Великобританії, не поширюватиметься на жоден домініон, за винятком випадків, коли сам домініон вимагає ухвалення такого закону і тільки з його згоди. Таким чином, Канада здобула суверенітет шляхом мирних конституційних змін.
Канада у 1980 - 2011 рр.
Неоконсервативний курс кабінету Малруні. На виборах 1984 р. до влади прийшла Прогресивно-консервативна партія, і її лідер Б.Малруні сформував уряд консерваторів. Уряд Малруні здійснював неоконсервативний курс. Були розширені пільги для бізнесу, послаблений контроль держави за діяльністю підприємств з іноземним капіталом, державні корпорації переводилися на комерційну основу функціонування, була проведена ревізія тієї частини енергетичної програми, що обмежувала інтереси приватного бізнесу.
Прихід до влади лібералів. На виборах 1993 р. перемогу одержала ліберальна партія на чолі з Ж. Картєном. Протягом наступних 10 років вищу виконавчу владу в країні здійснював очолюваний ним уряд лібералів.
Ліберали приділяли велику увагу проблемі охорони здоров'я, рівності всіх етнічних і релігійних груп, питанням національної єдності.
У 2003 р. Ж. Кретьєн добровільно залишив пост керівника партії і посаду прем'єр міністра. Його наступником на цій посаді на прикінці 2003 р. став новий лідер лібералів П. Мартін. З його ініціативи було продовження зниження податків для середніх верств населення, зниження боргового тягаря держави, збалансування бюджету. У 2004 р. на парламентських виборах Ліберальна партія здобула перемогу над Консервативною партією, утвореною після обєднання в 2003 р. "Канадського альянсу" і Прогресивної консервативної партії, що дозволило П. Мартіну знову сформувати уряд.
Прихід до влади консерваторів. Ліберальна партія, що перебувала при владі 12 років, загрузла в корупції і численних скандалах. На нових виборах у 2006 р. до влади прийшла Консервативна партія, її лідер С. Харпер став новим прем'єр-міністром.
На парламентських виборах у 2008 р. консерватори на чолі з С. Хапером знову отримали перемогу. Але до найбільшого успіху лідер консерваторів привів однопартійців у травні 2011 р., коли на позачергових виборах його партія отримала 166 місць у парламенті з 308. Сенсацією став провал лібералів, які відкотиись на 3-тє місце, пропустивши перед собою партію "Нових деморатів".