4. Суспільно-політичні організації в Україні в 1 пол. Хіх ст.: організаційна структура і цілі.

Декабристський рух.

Рішучіше діяли у цей період таємні дворянські організації, до яких входили в основному кадрові офіцери. Багато з них пройшли школу масонства, але не задовольнилися її поміркованістю та обережністю в засобах боротьби проти соціального і національного гніту. У змаганнях проти царського самодержавства та кріпосницьких порядків Російської імперії вони зробили головну ставку на військовий переворот, не зупиняючись у своїх намірах навіть перед цілковитим знищенням царської родини. І в цих організаціях, хоч би в якому регіоні імперії вони діяли, активною, а то й провідною силою виступали українці. Наприклад, у «Союзі порятунку» («Товариство істинних і вірних синів вітчизни»), що виник 1816 р. в Петербурзі, діяли брати офіцери Сергій і Матвій Муравйови-Апостоли — поміщики з Миргородщини на Полтавщині, вихідці з давньої козацько-старшинської родини, рідні онуки українського гетьмана Данила Апостола. Коли у 1817 р, цей «Союз» реорганізувався в Москві у «Союз благоденства», то негайно відкрив свою філію в Тульчині на українському Поділлі. Тут розміщувався В'ятський піхотний полк, яким командував полковник Павло Пестель. У колі однодумців він заявляв, що не може миритися з рабством селян, пануванням у Росії родової аристократії, із запровадженням військових поселень, занепадом торгівлі й промисловості, із хабарництвом чиновництва, тягарем військової служби для солдатів, повсюдним бідуванням народних мас.

Але ці війська можна було використати й для здійснення державного перевороту. Тому Україна посіла важливе місце у планах його організаторів. 1820 р. вони поділили «Союз благоденства» на дві рівноправні організації: Північне і Південне товариства. Центром діяльності першого залишили столицю імперії, а вся діяльність другого зосередилась в Україні — у місцях розташування військ. У зв'язку із зростанням масштабів діяльності Південне товариство до вже існуючої Тульчинської «управи», якою керував Пестель, додало ще дві. Для багатьох офіцерів — членів Південного товариства Україна була рідною землею. Найбільше їх (переважно вихідців з дрібномаєткового дворянства) зосередилось в прикордонних військових частинах, які розміщувалися навколо Новоград-Волинського. Тут ці офіцери нижніх чинів, а також юнкери, настроєні опозиційно до соціально-політичного режиму Російської імперії, утворили 1823 р. окрему таємну військову організацію — Товариство об'єднаних слов'ян. Засновниками його були Юліан Люблінський . Керівники Товариства об'єднаних слов'ян склали його «Правила», які були його програмним документом. Товариство мало на меті скасування монархічних режимів в усіх країнах, ліквідацію кріпацтва та станових привілеїв, знищення міжнаціональної неприязні та створення федеративного союзу незалежних слов'янських республік. Щоправда, зарахувати до них Україну як окрему незалежну державу Товариство об'єднаних слов'ян не наважилося, що було свідченням низького рівня української національної самосвідомості серед більшості його діячів.

Інший програмний документ під назвою «Руська правда» був ще консервативнішим щодо національного питання як загалом в усіх державах, так і в Російській імперії та Україні. Від імені Південного товариства його склав П. Пестель. «Руська правда» обстоювала відверто великодержавні позиції неподільності території Російської імперії, хоч і закликала до демократичного оновлення її форм державного управління (на зразок конфедерації Сполучених Штатів Америки) та до соціально-економічних перетворень ринкового (капіталістичного) характеру. Зокрема, проголошувались необхідність повної ліквідації самодержавного ладу і заміна його республіканською формою правління, встановлення правової рівності громадян, проведення земельної реформи з частковою конфіскацією поміщицьких земель, наділення селян земельними ділянками без викупу, створення великих громадських фондів і надання права на придбання землі у приватну власність.

Поблажливішим у розв'язанні «українського питання» виявилось Північне товариство. Його програма під назвою «Конституція», складена Микитою Муравйовим, хоч і не передбачала повної незалежності України, але в майбутньому адміністративно-політичному устрої серед «держав» і «областей» федерації планувала створення Української і Чорноморської «держав» (з центрами, відповідно, у Харкові і Києві).

1825 р. Товариство об'єднаних слов'ян добровільно влилося у Південне товариство, реорганізувавши в його четверту «управу» — «Слов'янську» — свій керівний центр у Но-воград-Волинському. Як «південні», так і «північні» патріоти дійшли згоди, що центром державного перевороту має бути Україна. Здійснити його вирішили навесні 1826 р., коли до Києва мав приїхати цар Олександр І, щоб оглянути війська, дислоковані в Україні. Проте його раптова смерть у листопаді 1825 р. змінила заздалегідь вироблені плани. Північне товариство без будь-якого узгодження своїх дій із Південним вирішило самостійно підняти повстання у Петербурзі, скориставшись церемонією публічного присягання військ петербурзького гарнізону на вірність новому цареві Миколі 114 грудня 1825р.

Змовники сподівалися змусити сенат — цей формально найвищий державний орган — проголосити складений ними акт про скасування царського самодержавства і передачу влади Тимчасовому правлінню. Повстання у Петербурзі, яке скидалося на звичайний заколот, повністю провалилося.

31 грудня повстанці зібралися на центральній площі Василькова. Полковий священик Данило Кейзер зачитав присутнім повний текст «Православного катехізису», складеного Муравйовим-Апостолом. Авторитетом християнських настанов і повчань намагалися переконати неписьменних, але релігійних солдатів у тому, що їхня участь в анти-царистському повстанні — богосхвальна справа. Мовляв, Бог створив усіх людей рівними, а царі — гнобителі народу, прокляті Богом.

Завершував цей релігійно-політичний агітаційний твір заклик: «Для звільнення сімейств своїх і для виконання святого закону християнського, помолившись із теплою надією Богові, що перемагає по правді і захищає тих, хто твердо надіється на нього, ополчитися всім разом проти тиранства і поновити віру та волю в Росії».

С. Муравйов-Апостол надавав великого значення роз'ясненню солдатам та селянам цілей і завдань повстання. Він наказав писарям Чернігівського полку зробити десятки копій «Православного катехізису» для поширення у військових формуваннях та в селах і містечках Київщини. Надвечір 31 грудня повстанці прийшли в с. Велика Мотовилівка й залучили на свій бік розміщені тут ще дві роти Черні гівського полку. 3 січня у відкритому полі Чернігівський полк зіткнувся з передовими частинами гусарської дивізії, посланої на придушення повстання. Чернігівці розгорнутим фронтом сміливо рушили на гусарів, сподіваючись, що ті до них приєднаються. Але артилерія гусарської дивізії за наказом її командира відкрила зустрічний вогонь картеччю.

Повстанці відразу зазнали великих втрат. Контузило С. Муравйова- Апостол а, він намагався, але фізично не міг командувати підлеглими. Усіх повстанців, що залишилися живими, погнали під конвоєм до Білої Церкви.

Початок національного відродження.

Навесні 1846 р. у Києві виникла таємна українська політична організація — Кирило-Мефодіївське товариство (або братство), яке вперше в історії українського суспільного руху висунуло політичні програмні завдання, спрямовані на докорінну перебудову тогочасного суспільства. Його засновниками були М. Костомаров, М. Гулак, В. Білозерський. Товариство було названо на честь відомих слов'янських братів-просвітителів, православних святих — Кирила і Мефодія. Знаком товариства був перстень з написом «Св. Кирило і Мефодій, січень 1846». У засіданнях товариства активну участь брали Т. Шевченко, П. Куліш, полтавський поміщик, педагог і журналіст М. Савич, поет-перекладач О. Навроцький, етнограф-фольклорист П. Маркович, поет і публіцист Г. Андрузький, педагоги О. Тулуб, Д. Пильчиков, І. Посяда.

Всього до Кирило-Мефодіївського товариства увійшли 12 осіб. Майже всі вони були на той час викладачами або студентами віком від 19 до ЗО років. Більшість з них походила з дрібномаєткових дворян.

У контексті українського відродження Кирило-Мефодіївське братство започаткувало перехід від дворянсько-шляхетського (за складом більшості учасників, а за змістом — переважно культурно-просвітницького| етапу українського національного руху до етапу різночинсько-народницького — уже достатньо політизованого. Програмні вимоги кирило-мефодіївців передбачали корінні державні перетворення: ліквідацію в Україні чужоземних колонізаторських режимів, демократизацію суспільства, встановлення республіканської форми державного правління та федеративних зв'язків із сусідніми (переважно слов'янськими) країнами.

Головною метою своєї діяльності товариство вважало досягнення Україною національно-державної незалежності з демократичним ладом на зразок СІЛА або Французької Республіки у конфедеративній спілці незалежних слов'янських держав. Кожна з них становила б окремий штат або розмежовувалася на кілька штатів. Київ мав стати центральним містом усієї федеративної спілки, в якому раз на чотири роки збирався б найвищий консультативно-регулюючий міждержавні взаємини орган — собор (або сейм). Для захисту федерації від зовнішніх ворогів передбачалося мати невелике регулярне військо, а кожний штат мав би свої збройні сили. Всі громадяни мали навчатися військової справи, щоб бути готовими в разі війни стати на захист батьківщини.

Щодо громадянських прав населення всеслов'янської федерації, то передбачалися скасування смертної кари й тілесних покарань, обов'язкове початкове навчання, свобода віросповідання, заборона «будь-якої пропаганди як марної при свободі».

Ідеї визволення слов'янських народів з-під іноземного гніту та їхнього державно-федеративного єднання мали поширюватися шляхом літературно-просвітницької пропаганди.

Програму товариства викладено в «Книзі буття українського народу»)або «Законі Божому». Цей історично-публіцистичний твір братчики склали спільно, обґрунтувавши його зміст заповідями Євангелія Христового. В його основі — ідеї українського національного відродження і пансловізму.

Свої ідеї вони поширювали через донесення до свідомості мас програмних документів. Громадська діяльність Кирило-Мефодіївців зосереджувалась навколо освіти народу і шляхів піднесення економіки України. Вони збирали кошти для видання популярних книжок з практичними рекомендаціями сільським господарям, склали проект впровадження в Україні широкої мережі початкових навчальних закладів. Активно займалися науковою працею, читали лекції в навчальних закладах. Розгром Кирило-Мефодіївського товариства завдав відчутних втрат українському національному руху. Однак остаточно його придушити царизм не зміг.

Започатковані Кирило-Мефодіївським товариством державотворчі традиції продовжували наступні покоління борців за українську справу