6. Поняття та зміст судового імунітету

Подання до господарського суду позову проти іноземної держави, залучення її до участі в справі як третьої особи, накладення арешту на майно або грошові кошти, які належать іноземній державі та знаходяться на території України, а також застосування відносно неї інших заходів із забезпеченню позову, звернення стягнення на майно іноземної держави у порядку примусового виконання судового рішення господарського суду допускається лише за згодою компетентних органів відповідної держави, якщо інше не передбачене законами України або міжнародними договорами України, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України.

Таким чином, вказавши, що учасником судового процесу може бути іноземний суб’єкт господарювання, ГПК України закріпив принцип судового імунітету. Імунітет держави випливає з основ державного суверенітету (ст. ст. 1 і 2 Конституції України), хоча прямо не закріплений в Основному Законі України. Імунітет іноземної держави полягає в тому, що вона не підлягає юрисдикції іншої держави. Так, іноземна держава не може бути притягнута до суду іншої держави як відповідач, окрім випадків безпосередньо наданої на це згоди (відмови від імунітету). Основою даного права є принцип суверенності та принцип суверенної рівності держав.

Імунітетом (від латинського immunitas /immunitatis/ — «звільнення від чого-небудь) є юридичне право не підкорятися деяким загальним законам, у певних випадках надане державам, міжнародним організаціям та особам, які займають у державі особливе положення. Принцип непідпорядкування однієї суверенної держави дії законодавства іншого або вилучення держави та її органів з-під дії юрисдикції іншої держави походить від посольського права та сьогодні став загальновизнаним.

Таким чином, судовий імунітет полягає в непідсудності іноземної держави без її згоди судам України (par in parem non habet jurisdicdionem – рівний над рівним не має юрисдикції).

У широкому розумінні судовий імунітет включає:

1) судовий імунітет у вузькому розумінні слова – саму непідсудність однієї держави суду іншої;

2) імунітет від попереднього забезпечення позову;

3) імунітет від примусового виконання судового рішення;

4) майновий імунітет (імунітет власності).

У юридичній доктрині та практиці різних правових систем відомі дві теорії розуміння імунітету держави:

- абсолютний імунітет;

- функціональний (обмежений) імунітет.

Радянське законодавство базувалося на концепції абсолютного імунітету, яка допускає, що пред’явлення в національних судах позовів до іноземної держави, накладення арешту на майно такої держави або примусове виконання постановленого проти нього судового рішення допускаються лише за згодою відповідної держави. Українське процесуальне законодавство, як і раніше, грунтується на концепції абсолютного імунітету. Проте, в повсякденній практиці зовнішньоекономічної діяльності спочатку Радянський Союз, а потім й Україна вимушені відмовлятися від імунітету.

У ряді міжнародних договорів із зовнішньоекономічних питань Радянський Союз (Україна продовжила участь у міжнародних договорах СРСР) прямо відмовився від імунітету щодо деяких категорій угод або визначеної категорії майна. До таких міжнародних договорів належать договори, які передбачають за відповідних умов відмову від імунітету торгового представництва України за кордоном за угодами, укладеними або гарантованими торговими представництвами. У зв’язку з розширенням зовнішньоекономічної діяльності, зокрема, із залученням іноземних інвестицій для створення на українській території підприємств з іноземним капіталом, спочатку Радянський Союз, а потім й Україна уклали ряд міжнародних угод про взаємний захист капіталовкладень (інвестицій), які передбачають, що спори, пов’язані з капіталовкладеннями, розглядаються в міжнародному комерційному арбітражі. На підставі чинного у ряді країн законодавства це означає відмову від імунітету. До теперішнього часу укладено декілька десятків угод такого змісту.

У ст. 125 ГПК України закріплена теорія абсолютного імунітету, який передбачає пред’явлення до господарського суду позову до іноземної держави, залучення її до участі в справі як третьої особи, накладення арешту на майно або грошові кошти, які належать іноземній державі та знаходяться на території України, а також вжиття до неї інших заходів із забезпечення позову; звернення стягнення на майно іноземної держави в порядку примусового виконання судового рішення господарського суду допускається лише за згодою компетентних органів відповідної держави.

Принцип абсолютного імунітету вказаний також у ст. 79 Закону України «Про міжнародне приватне право», в якій під компетентними органами законодавець розуміє уряди, міністерства, до повноважень яких входить надання такої згоди, передбаченої внутрішнім законодавством.

Проте, ст. 125 ГПК України допускає можливість дії принципу обмеженого імунітету у випадках, передбачених законами України або міжнародними договорами України, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України.

У тих випадках, коли порушуючи норми міжнародного права України її майну або представникам в іноземній державі не забезпечується такий самий судовий імунітет, який, згідно з ч. 1 ст. 125 ГПК України, забезпечується іноземним державам, їх майну та представникам в Україні, Кабінетом Міністрів України можуть бути прийняті до цієї держави, її майна відповідні заходи, дозволені міжнародним правом, якщо тільки заходів дипломатичного характеру недостатньо для врегулювання наслідків вказаного порушення норм міжнародного права.

Судовий імунітет міжнародних організацій визначається законодавством України і міжнародними договорами України. Зі змісту даної норми випливає, що судовий імунітет може поширюватися на міжнародні організації, тому в кожному окремому випадку доведення наявності судового імунітету лежатиме на міжнародній організації, яка виступатиме стороною в судовому процесі.