Князівства Галичини і Волині.

На середину ХI століття землі Галичини і Волині остаточно закріпилися у складі Руської держави. Серед них провідне місце посідала Волинь – багатолюдна земля з розвинутими містами і торговий шлях на захід. Столицею усіх західноруських земель було місто Володимир, де знаходився княжий престол і єпископія. Київські монархи довгий час утримували ці стратегічно важливі території, уберігаючи їх від дроблення на удільні князівства.

У 1084 роках у землях Галичини вокняжилися Ростиславичі (Ростислав Володимирович – внук Ярослава Мудрого), князі ізгої Рюрик, Володар і Василько. У результаті воєн з волинськими і київськими князями наприкінці 11 століття, вони вибороли собі незалежні князівства. У 1141 році ці князівства були об'єднані Володимирком, сином Володара, в єдине удільне Галицьке князівство зі столицею в Галичі. Воно підтримувало зв'язок із київськими і суздальськими князями, а також половцями для протистояння зазіханням волинських, польських і угорських правителів. За правління сина Володимирка, Ярослава Осмомисла (1153-1187 роки), Галицьке князівство взяло під свій контроль землі сучасної Молдови і Придунав'я. Після смерті Ярослава у 1187 році бояри не захотіли приймати його синів князями і тому «скоївся великий заколот в Галицькій землі», у результаті якого вона була окупована угорськими військами Бели ІІІ. Проте за допомоги німецького імператора Фрідріха Барбаросси і Польщі, Галич був повернутий останньому князю з гілки Ростиславичів Володимиру Ярославичу.

На противагу швидкому виокремленню Галичини в удільне князівство, стратегічно важлива для Києва Волинь перебувала в залежності від нього до 1160-тих років. Її виділення в окреме князівство розпочав київський князь Ізяслав Мстиславич, внук Володимира Мономаха, який почувався непевно на київському престолі. Його син Мстислав Ізяславич зумів забезпечити Волинь своїй родині, і з того часу Волинська земля розвивалась як незалежне князівство.

Об'єднання Галичини і Волині було здійснено волинським князем Романом Мстиславичем, сином Мстислава Ізяславича. Скориставшись безладдям у Галичі, він у 1199 році приєднав Галичину і заклав основи єдиного Галицько-Волинського князівства. Водночас Роман втрутився у боротьбу за Київ, який здобув у 1204 році, та прийняв титул Великого князя Київського. У 1202 і 1204 роках він здійснив успішні походи на половців, чим завоював популярність серед простого населення. На початку ХII століття Роман перетворився на наймогутнішого правителя Східної Європи, якого літописці називали «великим князем», «самодержцем усієї Русі» та «царем в Руській землі». Проте реалізувати до кінця своїх планів він не зміг через війну з Польським королівством, у якій загинув 1205 року.

Міжусобиці

Через раптову смерть Романа Галичину і Волинь охопила низка безперервних міжусобиць та іноземних інтервенцій. Волинські дрібні князі унезалежнилися, а галицькі бояри відмовилися визнавати владу малолітніх Романовичів – Данила і Василька. Були випадки, коли окремі бояри самі проголошували себе князями. Під приводом захисту синів покійного Романа у справи князівства постійно втручалися сусіди – Польща й Угорщина, а також деякі руські князі. Малолітні Данило і Василько Романовичі утримували лише другорядні волості. У 1215 році вони спромоглися повернути собі Володимир, а у 1219 році здійснити перший успішний похід проти Польщі. У 1227 році Романовичі звільнилися з під польського протекторату після смерті короля Лешка І Білого, розбили удільних волинських князів і на 1230 рік повернули під свій контроль Волинь, яка стала головним центором об’єднання земель Південно-Західної Русі. Наступні вісім років князі, спираючись на підтримку простих міщан та селян, вони вели війну за свою другу «вотчину» Галичину, яка була окупована угорцями. У 1238 році Данило здобув перемогу над добжинськими хрестоносцями у битві під Дорогичином, зайняв Галич, вигнав іноземців і відновив Галицько-Волинське князівство. У 1245 році Данило і Василько розбили війська угорців, поляків і бунтівних бояр у битві під Ярославом. Боярська опозиція була остаточно знищена і Данило зміг централізувати своє управління.

Об'єднавши колишні володіння батька Романа, брати Данило і Василько розподілили повноваження. Перший сів у Галичі, а другий у Володимирі. Перед монгольською навалою на руські землі Галицько-Волинське князівство встигло навіть розширити свої кордони. У 1241 році Галицько-Волинську державу підкорили монголо-татари. Не маючи сил протистояти монголам, Данило був змушений побувати у Золотій Орді в 1245 році і визнати сюзеренітет хана. Потрапивши у залежність від монголів, князь спрямував свій зовнішньополітичний курс на утворення антиординської коаліції держав. З цією метою він уклав союзи із Польщею, Угорщиною, Мазовією і Тевтонським Орденом, а також захопив ятвязькі землі і Чорну Русь у 1250-1253 роках, чим ліквідував загрозу нападів литовців на Волинь. У 1253 році Данило прийняв у Дорогичині титул «короля Русі» від папи Інокентія IV, який обіцяв організувати хрестовий похід проти монголів. Однак центральноєвропейські країни не володіли силами, що були здатні протистояти Золотій Орді, а їхні вояки не мали достатньої мотивації для походу у південноруські степи, на противагу біблійським землям Палестини. Відповідно, попри сподівання Данила, коаліція не склалася і він змушений був самостійно воювати проти монголів. Перша війна 1254–1255 проти орд Куремси була переможною, однак залучення монголами елітних військ полководця Бурундая у 1259 році змусило русичів капітулювати. За його наказом князі зруйнували замки у своїх землях та приєдналися до ординського походу на Литву і Польщу.

У 1264 році Данило помер, не змігши завершити визволення Галицько-Волинського князівства з-під ординської залежності. За Данила у 1256 році було засновано Львів, названий на честь сина княза Лева Даниловича.

У другій половині ХIII століття, по смерті Данила і Василька, галицько-волинські землі формально залишились однією державою, але всередині її відбувалося суперництво між Волинню, яку очолював Володимир Василькович, та Галичиною, якою правив Лев Данилович. Окремі незначні уділи мали інші сини Данила Галицького. Мстислав утримував Луцьк, а Шварно – Холм з Дорогичином. Почався поступовий занепад Галицько-Волинської держави.

На початку ХIV століття єдність Галицько-Волинського князівства була відновлена сином Лева, королем Юрієм I. У 1303 році він домігся від Константинопольського патріарха визнання окремої Малоруської митрополії. У зовнішній політиці Юрій І підтримував союзи з Тевтонським орденом для стримування Литви і Орди, та союз з Мазовією, спрямований проти Кракова. Після його смерті у 1308 році Галицько-Волинське князівство перейшло до його синів Андрія Юрійовича і Лева Юрійовича, які розпочали боротьбу проти Золотої Орди, традиційно покладаючись на тевтонських лицарів і мазовецьких князів. Припускають, що обидва сини Юрія загинули у бою проти ординців або були отруєні ними у 1323 році.

Останнім галицько-волинським монархом був Юрій II, син дочки Юрія I Марії та мазовецького князя Тройдена. Він врегулював відносини з Золотою Ордою, визнавши свою залежність від неї і здійснивши у 1337 році спільний з ординськими військами похід на Польщу. Підтримуючи мир з Литвою і Тевтонським орденом, Юрій ІІ був у неладах з Польщею та Угорщиною, які готували спільний наступ на Галицько-Волинське князівство. У внутрішній політиці він сприяв розвитку міст, надаючи їм магдебурзьке право, активізував міжнародну торгівлю та прагнув обмежити владу боярської верхівки. Для реалізації своєї політики Юрій ІІ залучав чимало іноземних фахівців і допомагав унійним процесам між православ'ям та Римською Церквою Ці заходи викликали незадоволення бояр, які отруїли князя у 1340 році.

Смерть Юрія II поклала кінець незалежності Галицько-Волинського князівства. Почався період боротьби за Галичину і Волинь, який закінчився поневоленням цих земель сусідніми державами. На Волині був визнаний князем Любарт-Дмитро, син литовського князя Гедиміна, а у Галичині реальну владу захопили місцеві бояри на чолі з Дмитром Детьком. У 1349 польський король Казимир III організував проти Галицько-Волинського князівства великий похід, захопив галицькі землі і розпочав війну з литовцями за волинські. Довготривалий конфлікт між Польщею і Литвою закінчився у 1387 (за іншими даними у 1392) році тим, що Галичина з Белзькою землею і Холмщиною остаточно увійшла до Польського королівства, Волинь – до Великого князівства Литовського. Галицько-Волинське князівство остаточно перестало існувати.

Культура Київської Русі.

Писемність у східних слов'ян з'явилася приблизно ще в першій половині IX століття. У «Житії» слов'янського просвітника Кирила зберігся переказ, що він бачив у 860 році в кримському Херсонесі (Корсуні) книги, написані «руськими письменами». Лінгвісти, аналізуючи тексти договорів руських князів з Візантією 911, 944 і 971 рр., вважають, що вони були складені двома мовами – грецькою і староруською.

Введення християнства значно прискорило розвиток писемності та літератури на Русі. На початок XI століття на Русі використовувалися дві системи письма – кирилиця, що базувалася на грецькому алфавіті, і глаголиця – розроблена Кирилом фонетична система, яка була менш популярна. Причому ще до ІХ століття місцеве населення користувалося абеткою з 27 літер, тоді як класична кирилиця нараховує 43 літери.

До особливостей писемної культури Русі треба віднести утворення двох типів літературниї мови: церковнослав'янської і близької до просторіччя давньоруської. Першою писалася церковно-повчальна і житійна література, а другою, близькою до розмовної, велося ділове листування, складалися юридичні акти, літописи, пам'ятки світської літератури

Писемна література, яка сформувалася в Київській Русі на початку XI століття, спиралася на два найважливіших джерела – усну народну творчість і християнську традицію, що прийшла з сусідніх держав, насамперед Візантії. У творах літераторів того часу широко використовувалися героїчні й обрядові пісні, загадки, прислів’я, приказки, заклинання. За свідченням автора «Слова о полку Ігоревім», народні мотиви лягли в основу творчості «віщого Бояна», якого він назвав «солов'єм старого часу». Народні пісні і перекази широко використовувалися літописцями. Від усної народної творчості древньої Русі у фольклорі українського народу збереглися найяскравіші зразки обрядової поезії — колядки і щедрівки. Вершиною усної народної творчості став героїчний билинний епос, що склався до Х столітті і розвивався в XI-XIII століттях. Його головними героями були Микита Кожум’яка, Ілля Муромець, Микула Селянинович, Садко.

З утвердженням християнства велику роль починає відігравати перекладна література. Одним з перших був переклад Євангеліє, виконаний у Києві дияконом Григорієм для новгородського посадника Остромира – Остромирове Євангеліє у середині ХI століття. Тоді ж написане Реймське Євангеліє, вивезене Анною Ярославною до Франції. Також поширювалися апокрифічні твори – твори релігійного змісту, неканонізовані церквою. Популярним жанром була житійна (агіографічна) література, яка займалася вивченням життя святих. Між 1071 та 1115 роками було написано «Житіє Бориса і Гліба». Ці князі були убиті близько 1015 року, а в 70-х роках ХI століття їх канонізували. Були також складені «Житія» княгині Ольги, Володимира Святого.

Пізніше на Русі стали складатися і житія ченців-подвижників. Таким є написане самим Нестором-літописцем «Житіє Феодосія Печерського» (кінець ХI століття). Особливу популярність отримали патерики – збірники житіїв, складені не за календарним, а за так званим географічним принципом. Високими достоїнствами відмічений «Києво-Печерський патерик» 13 століття – збірник розповідей про ченців Києво-Печерської лаври. Ще однією характерною рисою тогочасної літератури Київської Русі були короткі зведення життєвих правил – «Прологи» та такі ж помісячні зведення – «Мінеї».

Згодом на Русі з'явилися власні оригінальні твори. Першим самостійним жанром давньоруської літератури стало літописання. Початок його відносять ще на кінець Х століття. «Повість минулих літ» є літописним зведенням. Вона була створена у 1113 році ченцем Нестором на основі декількох більш давніх літописів X–XI століть. Одна з величезних заслуг Нестора полягає в тому, що він об'єднав місцеві, регіональні записи «за літами» в єдиний, загальноруський літопис. Цей твір до нас дійшов у двох пізніших літописах

1. Іпатіївський літопис – літописне зведення першої чверті ХV ст., отримало назву за місцем знаходження її найдавнішого списку у Іпатіївському монастирі у Костромі.

В цьому літописі вперше згадується назва „Україна”, що зафіксовано у 1187 році.

2. Лавре́нтіївський літо́пис – рукопис, складений 1377 року групою невідомих переписувачів під керівництвом ченця Печерського монастиря в Нижньому Новгороді Лаврентія за списком початку ХIV ст.

З початком роздробленості Русі літописи складалися в кожному великому феодальному центрі. Останніми з літописних руських зводів, що дійшли до нас, є Київський (1200 р.) і Галицько-Волинський (кінець XIII століття).

Інші відомі твори – «Слово про закон і благодать» ченця Ілларіона, якого князь Ярослав Мудрий поставив у 1051 році митрополитом. До нього всі київські митрополити були греками і присилалися з Візантії. У цьому творі, написаному в формі урочистої проповіді, Ілларіон розвинув три основні теми: про духовну перевагу Нового Заповіту над Старим Заповітом, про світове значення хрещення Русі; високу місію князів Володимира і Ярослава і про велич Руської землі,

Блискучим пам'ятником давньоруської публіцистики є «Благання»Данила Заточника. Заточений ворогами у в'язницю (звідси і його прізвисько Заточник), він благає князя заступитися за нього і взяти до себе на службу. Блискуче освічений, Данило використав скарби фольклору для викриття шкідливого для Русі свавілля світської і церковної знаті. Звертаючись до князя Ярослава, він закликає його спиратися на гідних слуг і соратників, не вірити боярам. Афористичні вислови Данила Заточника увійшли в прислів'я і приказки.

В особливий жанр оригінальної літератури Київської Русі виділилися повчання. Князь Святослав Ярославович створив знаменитий «Ізборник», присвячений проблемі, «яко подобає людині бути». Перу князя Володимира Мономаха належить «Повчання», адресоване дітям. Головна його ідея – турбота про долю Русі, яку розривали князівські усобиці, заклик до єдності.

Важливе значення надається „Слову о полку Ігоревім”, написаним невідомим автором наприкінці 80-х років ХII ст. В ньому розповідається про невдалий похід Новгород-сіверського княза Ігоря Святославовича на половців у 1185 році.

Освіта та наукові знання

Під час князювання Володимира Великого були створені перші державні школи, в яких вчилися діти знаті. Пізніше нові школи відкрилися у Києві, Новгороді, Володимирі-Волинському та інших містах.

Джерела дозволяють зробити висновок, що у Стародавній Русі школи були двох видів. У одних, при монастирях, готували церковнослужителів. У них викладали читання, письмо, спів та богослов’я. Школи вищого типу, для «дітей кращих людей», давали, крім того, знання з філософії, риторики, граматики. Найпоширенішим було індивідуальне навчання. Онука Ярослава Мудрого Анна Всеволодівна у 1086 році заснувала у Києві при Андріївському монастирі жіночу школу.

Багато представників привілейованих верств були знайомі не тільки з елементарною грамотою. Князі, бояри, дружинники, не кажучи вже про книжників, володіли іноземними і древніми мовами. Освіченістю, любов'ю до книг славився князь Ярослав Мудрий. Галицький Ярослав Осмомисл отримав своє прізвисько саме за те, що знав їх цілих вісім. Щонайменше п'ять мов знав Володимир Мономах. Обидва вони були знайомі з грецькою і латинською книжністю, самі написали блискучу публіцистику – «Повчання».

У дослідженнях, присвячених культурі Русі, довго існувала думка про культурну відсталість нашої батьківщини, про ніби загальну неписьменність її населення. Ця помилка розвіялася після 1951 року, коли археологи відкрили перші берестяні грамоти. Сьогодні на східнослов'янських землях їх знаходять у Чернігові, Новгороді, Києві та інших містах. «Вікном у світ, що зник», назвали вчені ці послання з минулого. Серед авторів берестяних послань до нас, їх нащадків, – прості городяни, торговці і ремісники, жінки і навіть діти.

Поширення писемності супроводжувалося створенням бібліотек. Перші бібліотеки створювалися при церквах і монастирях. Найбільша (її заснував Ярослав Мудрий) знаходилася у Софійському соборі, і спочатку там нараховувалося біля 1000 примірників книг. Тут же було організовано переписування книг. Завдяки цій роботі книжковий фонд Русі складав щонайменше 130-140 тисяч томів. Переписана від руки, зроблена з пергаменту, багато оформлена книга коштувала дуже дорого – приблизно стільки ж, скільки невеликий маєток або міський будинок.

За Київської держави розпочався принципово важливий процес виділення науки в самостійну галузь духовної культури. Дуже важливими були зв'язки з Візантією. Знання про природу давали підручники, перекладені з грецької мови: «Фізіолог» – популярна зоологія, основана на реалістичних і фантастичних описах тварин, і «Шестиднев» – тлумачення 6 днів створення світу, відомостей з Біблії в образних, казкових формах. Частіше за все вчені були одночасно релігійними діячами. Так, знаменитий письменник і філософ Ілларіон був митрополитом, відомий письменник, лікар Агапіт– ченцем Печерського монастиря, філософ, оратор Климентій Смолятич – митрополитом, письменник і проповідник Кирило Туровський – єпископом. Княгиня Євпраксія уклала лікарський трактат «Мазі». Підсумком накопичення даних в різних галузях знань стало створення енциклопедій. Першою енциклопедією на Русі вважається «Ізборник» 1073 року.

Мистецтво Київської Русі

Мистецтво Київської Русі розвивалося в загальному руслі середньовічної європейської культури і нерозривно пов'язане з церквою і християнською вірою.

Протягом сторіч у східних слов'ян нагромаджувався багатий досвід архітектури, склалася національна традиція містобудування. Довгий час як головний будівельний матеріал використовувалася деревина, що була в достатку доступна. Якісно новий рівень розвитку архітектури пов'язаний з переходом від дерев'яного до кам'яного будівництва. З прийняттям християнства почалося спорудження храмів, які являють собою самостійну давньоруську переробку візантійських зразків. Перші кам'яні споруди були створені в період князювання Володимира Великого. На центральній площі древнього Києва звели церкву Успення Богородиці. Церква була прозвана Десятинною, адже Володимир спеціальною грамотою відписав їй десяту частину великокняжих прибутків. Доля церкви склалася трагічно: в 1240 році, коли до Києва увірвалися орди Батия, вона стала останнім рубежем оборони і була вщент зруйнована.

Найбільше поширення на Русі отримало хрестово-купольне планування соборів. Древньоруські майстри удосконалили візантійський тип кладки. Стіни соборів викладалися з рядів каменю, які чергуються, і плоскої цегли – плінфи. Втіленням головних архітектурних досягнень Русі став Софійський собор у Києві, який у зміненому вигляді зберігся до наших днів. Він був споруджений при Ярославові Мудрому на місці його перемоги над печенігами. За назвою Софійський собор у Києві повторює константинопольський, але являє собою абсолютно оригінальну, самостійну архітектурну споруду.

Пам'ятником архітектури світового значення є й ансамбль Києво-Печерської лаври. Споруда головного собору – Успенська церква – була важливим етапом у розвитку київської архітектури кінця ХI століття. Церква була зруйнована в 1941 році, а сьогодні вона відновлена. Трохи пізніше в тому ж монастирі була побудована вражаюча своєю красою і пропорційністю Троїцька надбрамна церква початку ХII століття. У 1139 році в Києві споруджено Кирилівську церкву. На рубежі ХI–ХII століть було зведено Дмитрівський собор, а в останній третині ХIII століття – Михайлівський собор Видубицького монастиря. Ці споруди збереглися до наших днів.

На межі XI-XII століттях недалеко від храму Святої Софії був споруджений собор, присвячений архангелу Михаїлу, який увійшов в історію під назвою Золотоверхий. Михайлівський собор, який пережив всі пожежі і війни попередніх епох, зруйнували за часів радянської влади у 30-х роках ХХ ст. Незалежна Україна відновила свою святиню. Тогочасна влада причину руйнування Михайлівського собору сформулювала так: «у зв'язку з реконструкцією міста». Зараз український уряд здійснює ряд заходів для повернення унікальних мозаїк Михайлівського собору з Росії, куди вони були раніше вивезені. Мозаїки храму створили майстри разом з місцевим художником Алімпієм. Він же виклав знамениті мозаїки „Дмитрій Солунський”, „Борис і Гліб” «Євхаристія».

Архітектура XI-XIII століття добре збереглася у «стольному граді» Сіверської землі – Чернігові на берегах Десни. У головному Спасо-Преображенському соборі можна побачити риси, близькі до західноєвропейського романського стилю: масивність об'єму, вузькі вікна, кругла сходова вежа. Подальша переробка візантійської системи знайшла своє вираження в однокупольній церкві Параскеви П’ятниці, а також у Борисоглібському храмі.

На заході України у 60-х роках ХII ст. було зведено Успенський собор у Володимирі (Волинському) а наприкінці ХII ст.. у Галичі – церкву святого Пантелеймона.

Образотворче мистецтво

Провідними жанрами образотворчого мистецтва Київської Русі були мозаїка, фреска, іконопис і книжкова мініатюра. Фреска і мозаїка складалися на основі візантійських шкіл. Фресками – розписами водяними фарбами по сирій штукатурці – вкривалися стіни православних храмів. Така техніка вимагала від художника високої майстерності, швидкого і точного нанесення малюнка і фарб. Мозаїчні зображення складалися із смальти – кубиків спеціального, кольорового скла, секрет виготовлення якого прийшов з Візантії і був втрачений під час монголо-татарського ярма. Колірна гама смальти нараховувала безліч відтінків (наприклад, зелена – понад 30, червона і синя – по 20 і т. д.) При виготовленні золотої смальти тонку металеву пластину вміщували між шарами прозорого скла.

Цілий світ давньоруського мистецтва дійшов до нас у київському Софійському соборі. І мозаїки, і фрески виконані за єдиним задумом, у єдиному стилі. Мозаїки прикрашають переважно центральну частину собору, передусім вівтар. Їх палітра нараховує 177 відтінків. Напевно, найбільш знаменита мозаїчна Богоматір-Оранта. Оранта – назва у візантійській традиції сюжету з зображенням Богоматері, яка молиться. Поряд в центральному куполі розміщена велична мозаїчна картина Хреста-Вседержителя і його апостолів.

Всі стіни, стовпи і склепіння Софійського собору вкривав фресковий живопис. Розписи читаються як книга, складаються у три цикли: євангельські, біблійні сюжети і житія святих – заступників княжого роду. Вежі, де розташовуються сходи, якими підіймався князь і його наближені, не є культовим приміщенням, тому їх стіни були прикрашені фресками, написаними на світські побутові теми («Скоморохи», «Полювання на ведмедя», інші). На стіні під арками хорів містилася велика композиція з зображенням Ярослава, який підносить Христу модель Софійського собору, і всієї княжої сім'ї. До наших днів найкраще зберігся портрет жінок великокняжої сім'ї. Софійський собор доніс до нас єдині у всій Європі зразки світського монументального живопису XI ст.

У прямому зв'язку з введенням християнства перебуває виникнення і розвиток національної традиції іконописного мистецтва. Ікони писалися на дошках. У «Києво-Печерському патерику» описане житіє знаменитого майстра Аліпія (Алімпія) Печерського. Найдавніші з ікон, які збереглися до сьогодні, датуються приблизно часом князювання Володимира Мономаха.

Поява мистецтва книжкової мініатюри співпадає з появою найдавніших писемних пам'яток. Рукопис з кольоровими ілюстраціями називався «лицьовий». Зображенням трьох євангелістів – Іоанна, Луки і Марка – було прикрашене Остромирове Євангеліє. Четвертого євангеліста Матвія немає, але для малюнка був залишений чистий аркуш. «Лицьовим» є знаменитий «Ізбориник» Святослава. Там збереглася мініатюра родини князя Святослава Ярославовича з родиною. Крім сюжетних ілюстрацій, книги багато орнаментувалися. Про мініатюри Київської Русі ми можемо скласти уявлення по так званому радзивілівському літопису XV століття, який є списком з рукопису XIII століття. Його 617 мініатюр – своєрідна художня енциклопедія історії і культури того часу.

Декоративно-прикладне мистецтво

Активно розвивалося Декоративно-прикладне мистецтво. Вироби з дерева, металу, глини, каменю та кістки не просто задовольняли потреби людей, але й прикрашали їх життя. Характерним для творів прикладного мистецтва був рослинний орнамент. Особливо вражають високою естетикою і технікою виконання ювелірні вироби. Були відомі і застосовувалися чорніння срібла, лиття з дорогоцінних металів, карбування, інкрустація, техніка скані (узори з тонких металевих ниток) і зерні (прикраси з напаяних дрібних металевих кульок). Вершина ювелірного мистецтва – техніка перегородчатої емалі.

Музика

У житті людей Київської Русі значне місце займали музика, спів і танці. Знамениті фрески вежі Софійського собору у Києві дають зображення музикантів і танцюристів. За цими зображеннями, а також з билин і літлписів ми знаємо про музичні інструменти Русі – ріг, труби, бубон, гуслі, гудок. З прийняттям християнства одноголосий спів став частиною богослужіння.

Велике князівство Литовське

В 1230-1240 рр. князь Міндовґ об'єднав частину литовських та руських племен у державу – Велике князівство Литовське. (ВКЛ)

За Ґедиміна (1316-1341 рр.) до ВКЛ приєднались Мінськ, Орша, Берестя, Пінськ, Туров, відбувались спроби приєднати Київське князівство. Князь тимчасово захоплював Київ, після чого став називати себе королем литовців і руських.

В ХIV ст. до ВКЛ увійшли майже всі білоруські та українські землі. За Ольґерда (1341-1377 рр.) та його брата Кейстута почалося масове входження українських земель до Литовського князівства: Волинь, у 1357-1358 рр. – Чернігово-Сіверщина, 1363 року – Поділля; у 1362-1363 років – Київщина; Брацлавщина та Переяславщина. Ольгерд 1345 р. став Великим Литовським князем. У 1362 р. розбив татарське військо на Синіх Водах (Синьоводська битва). В Києві посадив удільним князем свого сина Володимира, який називав себе „з божої ласки князем київським”.

Ольгерд зумів об'єднати у Велике князівство Литовське всі білоруські і більшість українських земель мирним способом. Добрим ставленням до української культури і церкви він прихилив до себе населення України-Русі та українських князів і магнатів. За його правління руська мова стала офіційною мовою Великого князівства Литовського, а Руська Правда – основним правовим документом. На Русі збереглися існуючі системи управління і судочинства. З 1398 р. держава називалась Велике князівство Литовське, Руське і Жемайтійське. Більшість населення князівства становили слов'яни, які населяли 9/10 його земель. До середини ХIV ст. Велике князівство Литовське цілком сформувалось, як централізована держава.

Після смерті Ольгерда розгорілася боротьба за князівський престол між його нащадками. В ній особливо виділялися брат Ольгерда Кейстут і син Ягайло. Кейстут був убитий, Велике князівство Литовське успадкував Ягайло.

Польсько-литовські унії. Всі вони були викликані прагненням поляків отримати доступ до українських і білоруських земель.

1. Кревська 1385 року (персональна) на основі шлюбу князя Ягайло та королеви Польщі Ядвіги. Польща і Литва об’єдналися в єдину державу, Ягайло прийняв католицьку віру і став королем Владиславом II. Литовці також мали прийняти католицизм.

2. Острозька (Острівська) 1392 року – відновлення незалежності Литви на чолі з Вітовтом, двоюрідним братом Ягайла. Унія встановила інститут спільних польсько-литовських сеймів та зрівняла у правах литовську католицьку і польську шляхту.

3. Віленська 1401 року – визнання залежності Литви від Польщі після поразки Вітовта у 1399 році від монголо-татар на Ворсклі.

4. Городельська 1413 року – Литва знову виборола незалежність, але всі вказані польсько-литовські унії заклали основи для майбутнього об’єднання цих держав. Почалася уніфікація систем органів державного управління обох країн, а також зрівняння прав шляхти католицького віровизнання Королівства Польського та Великого князівства Литовського.