Контрольні запитання

1. Дайте визначення психології як науки.

2. Охарактеризуйте складові структури психіки людини.

3. Що є предметом і об’єктом вивчення психології?

4. Які методи психологічних досліджень Ви знаєте? Дайте коротку характеристику кожного метода.

Завдання для самостійної роботи.

1. Чим можна пояснити той факт, що за останні 50-60 років виникло так багато галузей психологічної науки?

Особистість

1. Поняття про індивід, людину, особистість, індивідуальність.

2. Структура особистості.

3. Поняття про Я-концепцію особистості.

4. Спрямованість особистості.

5. Періодизація психічного розвитку особистості.

6. Самовдосконалення особистості.

Поняття про індивід, людину, особистість, індивідуальність.

Психологів здавна цікавив такий феномен, як особистість. Людина з’являється на світ повноправним членом суспільства і від народження індивідом, тобто одиничним представником роду людського, виду Homo sapiens (людина розумна), продуктом тривалого розвитку і носієм індивідуально-своєрідних рис. Факт належності до роду людського закріплюється у понятті “індивід“.

Людина – наймінливіша загадкова істота. Потенційні властивості її – невичерпні. І.Павлову належить висловлення: “Людина є , звичайно, система ... у вищій мірі саморегульована, яка сама себе підтримує, відновлюється, виправляється і навіть вдосконалюється“. Людина – це самостійний, загадковий світ.

Кожна людина як одинична природна істота – це індивід; але така характеристика, звичайно, неповна, оскільки не дає уявлення про реальну людину, якою вона є в сім’ї та в суспільстві, яка відчуває і мислить, до чогось прагне. Живучи в суспільстві, кожна людина набуває особливі якості, які дають можливість називати її особистістю . Дитина народжується як індивід. Завдяки спілкуванню з дорослими вона поступово засвоює соціальний досвід людства і включається в систему суспільних відносин, що формують її потреби, інтереси, світогляд, переконання, тобто розвивають її як особистість. Особистість, якою ми стаємо у процесі персоналізації (становлення), відображає суть кожної реальної людини як світової істоти.

Є чимало визначень особистості різних психологів.

С.Д.Максименко: “Особистість – це людина з розвиненими функціональними новоутвореннями, яка має свій унікальний і неповторний внутрішній світ, здатна до саморозвитку, самовизначення, саморегуляції в діяльності і поведінці“.

Д.М.Дубравська: “... особистість – це свідома людина, наділена особливим генетичним кодом, яка реалізує свої можливості в процесі активної творчої діяльності, що не суперечить інтересам інших людей, суспільним законам і заповідям Божим“.

Найбільш сучасні погляди на особистість пропонує гуманістична психологія. У К.Роджерса оригінальний підхід до тлумачення понять “людина“ та “особистість“. Він бачить у людині суб’єктивно вільну особистість, яка сама робить вибір, творить себе, відповідає за своє ”Я“ і здійснює самоконтроль. Та людина, яка зуміла реалізувати свій потенціал, досягла успіхів у самостійній творчості, на думку американського психолога А.Маслоу, є “самоактуалізованою особистістю“. Вона не агресивна, здатна до глибоких симпатій, незалежна, вміє відстояти свої принципи.

Особистість в одних випадках схожа на всіх людей, в інших – на окремих людей, а ще в інших – ні на кого не схожа. Кожну особистість слід приймати такою, якою вона є, з її позитивними й негативними рисами. Отже, не варто нам підганяти особистість під загальні мірки, штампи, шаблони, бо індивідуальність – найцінніше, що є в особистості. Індивідуальність – це неповторний духовний світ людини, її найвищі цінності, можливості, те, що робить її унікальною.

Структура особистості.

Існують різні підходи до розгляду структури особистості. Наводимо структуру особистості, яку запропонував згідно з концепцією персоналізації А.В.Петровський. У структурі особистості цей автор вирізняє три складові:

1. внутрішньоіндивідну (інтеріндивідну) підсистему, яка представлена темпераментом, характером, здібностями людини, всіма характеристиками її індивідуальності;

2. інтеріндивідну підсистему, яка виявляється у спілкуванні з іншими людьми і в якій особистісне виступає як вияв групових взаємовідносин, а групове – в конкретній формі виявів особистості;

3. надіндивідну (метаіндивідну) підсистему, в якій особистість виноситься як за межі органічного тіла індивіда, так і поза зв’язки “тут і тепер” з іншими індивідами. Цей вимір особистості визначається “внесками“, що їх робить особистість в інших людей.

Діяльність кожного індивіда та його участь у спільній діяльності зумовлює зміни в інших особистостях. Отже, особистість ніби набуває другого життя в інших людях. Зафіксувавши зміни, що їх спричиняє індивід в інших людях, можна було б дістати найповнішу його характеристику саме як особистості. Індивід може досягти рангу історичної особистості в певний соціально-історичній ситуації лише тоді, коли впливатиме на широке коло людей і буде оцінений не лише сучасниками, а й нащадками.

Я-концепція особистості.

Суб’єктивно для індивіда особистість виступає як його Я–концепція. Я-концепція – це динамічна система уявлень людини про себе, яка включає усвідомлення своїх фізичних, інтелектуальних та інших особливостей, самооцінку та суб’єктивне сприймання зовнішніх факторів, що впливають на особистість.

Образ Я являє собою те, ким індивід бачить себе в сьогоденні, у майбутньому, яким він хотів би бути, якщо б зумів. Співвіднесення образу Я з реальними обставинами життя індивіда дозволяє особистості змінювати поведінку і реалізувати цілі самовиховання. Я-концепція містить компоненти: 1)когнітивну – образ своїх якостей, здібностей, зовнішності, соціальної значимості та ін.; 2)емоційну – самоповага, себелюбність, самознищення та ін.; 3)оцінно-вольову – прагнення підвищити самооцінку, завоювати повагу та ін. Я-концепція – передумова і наслідок соціальної взаємодії – визначається соціальним досвідом. ЇЇ складові: 1)реальне Я – уявлення про себе в дійсності; 2)ідеальне Я – те, яким суб’єкт, на його думку, повинен стати, орієнтуючись на моральні норми; 3)динамічне Я – те, яким суб’єкт має намір стати; 4)фантастичне Я – те, яким суб’єкт бажав би стати, якби це було б можливим.

Я-концепція формується під впливом життєвого досвіду людини, насамперед стосунків у сім’ї. Становлення Я-концепції, врешті-решт, обумовлене широким соціально-культурним контекстом, виникає в обставинах обміну діяльністю між людьми, у ході якого суб’єкт “дивиться, як у дзеркало, в іншу людину“ і в такий спосіб налагоджує, уточнює, коректує образи свого Я.

Центральним компонентом Я-концепції є самооцінка особистості. Самооцінка – це та цінність, значущість якої надає собі індивід загалом та окремим сторонам своєї особистості, діяльності, поведінки. Відображаючи рівень задоволення чи незадоволення собою, самооцінка створює основу для сприймання власного успіху чи неуспіху в діяльності, досягнення мети певного рівня, тобто рівня домагань особистості. Рівень домагань особистості – це прагнення досягти мети тієї складності, на яку людина вважає себе здатною. В основі рівня домагань лежить самооцінка своїх можливостей. Самооцінка особистості утворює складну систему, яка включає як загальну самооцінку (відображає рівень самоповаги, прийняття чи неприйняття себе), так і часткові самооцінки, що характеризують ставлення до окремих сторін своєї особистості, вчинків.

Самооцінку характеризують за такими параметрами:

1)за рівнем – висока, середня, низька;

2)за співвідношенням з реальними успіхами – адекватна та неадекватна;

3)за особливостями побудови – конфліктна та безконфліктна.

Для розвитку особистості ефективною є досить висока загальна самооцінка, що співвідноситься з адекватними частковими самооцінками різного рівня. Стійка і водночас досить гнучка самооцінка, яка за необхідності може змінюватися під впливом нової інформації, набутого досвіду, оцінок інших людей, - оптимальна як для особистісного зростання, так і для продуктивної діяльності. Негативною щодо цього є надмірно стійка, ригідна самооцінка, а також надто нестійка, така, що змінюється за найменших впливів.

Спрямованість особистості.

Спрямованість особистості – це її ціннісні орієнтації, внутрішні спонукальні сили: переконання, потреби, інтереси.

Переконання – це погляди особистості, які відповідають рівню її свідомості, життєвим домаганням. Люди, які мають стійкі переконання, за будь-яких обставин залишаються їм вірними. Переконання є засобом психологічного впливу на інших людей. Сила впливу на ту чи іншу особистість залежить від приналежності її до конформістів (людей, схильних до навіювання) чи нонконформістів (людей зі стійкими переконаннями).

Конформність – некритичне прийняття чужої думки, навіть за умови, що вона суперечить принципам життя та цінностям суспільства, особистісним переконанням, здоровому глузду. Результати досліджень американського психолога С.Аша свідчать про те, що значна кількість людей є конформістами. В експериментальній групі С.Аша вони становили третину рецепієнтів. Суть експерименту полягала ось у чому: групі людей було запропоновано порівняти дві лінії за довжиною (лінії були різними). Усі члени групи – підставні особи – стверджували, що лінії однакові (оскільки вони отримали таку вказівку). Одна особа, не ознайомлена з процедурою експерименту, мала ствердити чи заперечити це. Переважно ця особа схилялася до думки більшості, не маючи власної. Конформісти – люди зі слабкою волею, здебільшого не об’єктивні, не вміють висловлювати та відстоювати свої погляди.

Мета життя – перспектива, потрібна для реалізації та самоактуалізації особистості. М.Мамардашвілі вважає, що життя – це, перш за все, пошук сенсу, “концепція свого майбутнього“. Мета життя, домагань кожної особистості – рівно залежні від рівня її свідомості, самопізнання, самобутності. Мета тісно пов’язана зі засобами її досягнення. Вона має бути теоретично обгрунтованою, практично досяжною, а шлях до досягнення мети – оптимальним. Співробітник Інституту психології АПН України М.Андрос зауважив: “Побутує думка, що людина, яка не відшукала унікальності сенсу існування та істинних цінностей життя, є психічно хворою“.

Американський інститут охорони громадського здоров’я провів обстеження 5000 осіб, які прожили до 100 років, і виявив у них одну спільну особливість – життєву активність. Джерелом активності є наші потреби.

Потреби – нестача, відсутність чогось, що порушує наш спокій і рівновагу, спонукає нас до діяльності. Через потреби ми встановлюємо і підтримуємо зв’язок з навколишнім світом. Однак, маючи ті чи інші потреби, потрапляємо в залежність від них. Епікур запропонував першу класифікацію потреб людини:

- природні необхідні: їжа, сон, вода;

- природні, але не основні: статевий потяг тощо;

- не природні і не основні: слава, честолюбство, надмірність бажань, що переросли в пристрасть.

За загальноприйнятою класифікацією в психології розрізняють вітальні (життєві або біологічні) й соціальні (ідеальні, духовні) потреби. Біологічні потреби становлять основу життя людини – потреби у свіжому повітрі, воді, їжі, одязі, житлі. У наших генах закладена потреба в збереженні та відновленні власних сил. Сексуальні потреби належать до біологічних – це потреби в емоційному задоволенні та продовженні роду людського. Усі перелічені потреби є життєво необхідними, але вони не домінують, інакше ми б уподібнилися до тварин.

Домінуючими для духовно багатих особистостей є соціальні, які сформувалися в процесі розвитку особистості. Духовні потреби – це потреби у спілкуванні, пізнанні, досягненні мети життя, у праці, красі, оцінці та визнанні цінностей власної індивідуальності, у самозбереженні й реалізації вроджених здібностей і власних захоплень з найменшими втратами і невдачами. О.Петровський наголошував, що слід “виділити ще одну соціогенну потребу індивіда, а саме потребу бути особистістю, потребу в персоналізації“.

У ранньому дитинстві переважає потреба в захисті, бо діти відчувають себе безпомічними у великому, суперечливому світі й потребують тепла і ласки. Підліток прагне довести цінність, значущість своєї особистості. Потреба пізнати суть життя і себе, як особистість, знайти себе переважає в юнацькому віці. У зрілому віці потреба в самореалізації є основною, оскільки кожному хочеться досягти певних цілей, здійснити свої задуми та мрії. Духовно багата особистість має на меті задовольнити не лише власні потреби, а й залишити після себе певний творчий доробок. У людей похилого віку найважливішою є потреба в спілкуванні та розумінні.

У продовж життя потреби постійно змінюються: одні відходять, інші – з’являються. З потребами тісно пов’язані інтереси та ідеали. Інтерес – прагнення людини пізнати глибше якийсь об’єкт, це спрямування діяльності на певні предмети та явища. Потреби та інтереси – стимул до активності людини. Інтерес є важливою умовою духовного та фізичного розвитку особистості, він спонукає людину до збагачення своїх знань, розширення кругозору, вдосконалення своєї особистості.

Залежно від інтелекту особистості, її здібностей, загального розвитку інтереси можуть бути глибокими, широкими, різнобічними або поверховими, вузькими. Широке коло інтересів характеризує духовно багату особистість.

Іноді особистість, завдяки своїм інтересам, докорінно змінює власне життя. Діоклетіан (римський імператор 284-305 рр.) добровільно зрікся влади і переїхав у сільську місцевість. Коли римляни прийшли просити його повернутися, він сказав: “Якби ви побачили, яку капусту я виростив, ви б мене зрозуміли“. Покликання кожної людини – займатися справою, яка відповідає її інтересам і потребам, ідеалам, рівню здібностей тощо, тоді успіх її діяльності забезпечений.

Періодизація психічного розвитку людини.

Чимало людей вважають, нібито психічний розвиток дитини починається тоді, коли вона вимовляє перші слова, вчиться ходити, або – з моменту народження. Виявляється, основи психічного розвитку дитини закладаються ще задовго до її появи на світ. Перш за все, подальший розвиток малюка залежить від священного моменту зачаття. Якщо дитина бажана, а не випадкова, то й подальший розвиток її й умови для нього будуть більш сприятливими. Не менше значення для майбутньої особистості має фізичний та психічний стан осіб, що вирішили зачати дитину, їхній настрій. Здоровий генетичний код пари, відсутність у крові алкоголю, нікотину та наркотичних речовин – це те, що сприяє закладенню фундаменту для формування та розвитку майбутньої особистості.

Особливе значення має період внутрішньоутробного розвитку. Батьки мають можливість встановити контакт з дитиною задовго до миті її народження – для цього необхідно “спілкуватися“ з нею: промовляти до неї ласкаві слова, співати їй колискові, пояснювати складні ситуації (наприклад, якщо мати щось налякало, попередити дитину, що це її не стосується і скоро минеться). Такий спосіб спілкування сприяє ранньому розвитку комунікативних, музичних здібностей.

Відповідно до психологічного рівня розвитку дітьми називають осіб у віці від народження до 9-10 років. Однак розрізняють: ранній вік (від 0 до 3 років), дошкільний (від 3 до 6-7 років), молодший шкільний (від 6-7 до9-10 років). Кожний період має певні особливості, по-своєму впливає на формування особистості.

За перший рік життя малюк робить величезний крок у психічному і фізичному розвитку. Слід якомога частіше брати дитину на руки, розмовляти з нею. Спостереження доводять, що діти, які не мають звички регулярно спати, їсти, часто вередують, вимагають від батьків додаткової уваги, змушують їх більше розмовляти з ними, співати їм, гратись. Постійне спілкування (без роздратування) батьків з дитиною формує добру звичку і сприяє ранньому розвитку немовляти.

Вік від 1,5 до 3 років є сензитивним (найбільш сприятливим) для опанування рідної мови. До 3 років у дитини формується багато навичок: ходіння, бігу, стрибків, користування предметами побуту – ложкою, чашкою, рушником – малювання, ліпки тощо. Формування навичок відбувається за умов великого терпіння і поваги до зусиль дитини з боку батьків.

Для дошкільного віку характерним є наочно-образне мислення, безпосереднє емоційне сприймання (діти не розуміють переносне значення слів, все сприймають буквально), бажання спілкуватись з дорослими і наслідувати їм.

До школи дитина приходить як динамічна, ще не сформована особистість з певними уявленнями, звичками. Якщо дитина постійно відчуває любов дорослих, їхню підтримку та заохочення , вміє добре поводитись, то вона швидко ввійде в контакт з іншими дітьми і вчителями, їй буде відносно легко адаптуватися до нових умов.

Підлітки (10-11 до 12-13 років) особливі тим, що прагнуть виглядати дорослими, але за своєю зрілістю є ще дітьми. Однак їм дуже хочеться, щоб до їхньої думки прислухались, поважали їхні погляди, поводились з ними як з особистостями. Для них великого значення набуває оцінка товаришів (іноді більше, ніж рідних та авторитетних осіб). Вони починають замислюватись над питаннями “хто я є?”, “яке моє місце в цьому житті?“.

Молодший юнацький вік (13-14 до 15-16 років) – це період формування стійкої дружби і приятелювання, зокрема між юнаками і дівчатами. Вони цінують відданість, чесність, довіру, взаємодопомогу, вміння берегти таємниці.

Період юнацтва охоплює вік від 16 до 21 року. Велике значення для юних має думка оточення, в якому вони перебувають, тому намагаються стежити за своєю зовнішністю, виробляють свій стиль, який відповідав би внутрішньому складу особистості. Щоб бути незалежними, юнаки намагаються утвердитися в житті, знайти роботу, хоча не мають для цього досвіду, а тому іноді переживають стан загальної невизначеності.

Зрілий вік – це вік звершень, творчості, реалізації мрій та сподівань, продуктивності особистості. У ранньому зрілому віці (22-40 років) людина починає усвідомлювати обмеженість своїх можливостей, коригувати свої плани, стиль життя. Їй притаманне загострене почуття власної гідності. У цей період молодь менше фантазує, діє більш активно і мислить реально; бажає бути неповторною й оригінальною, будує плани на майбутнє. Саме в цей період є найвищою продуктивність праці. При цьому жінки роблять вибір між сім’єю і кар’єрою, а чоловіки – між сім’єю і власними захопленнями, інтересами.

У середньому зрілому віці (40-60 років) у декого виникає почуття невдоволення, такі люди намагаються проаналізувати своє минуле, картають себе за те, що не все зроблено. Однак більшість живе майбутнім, вдосконалює особисті риси та майстерність, урізноманітнює свої інтереси, стосунки з людьми. У 50 років більше цінують кожний день, своїх близьких і друзів, усвідомлюють мудрість життя. Як для жінки, так і для чоловіка у зрілому віці успіхи та досягнення в роботі є прекрасним стимулом до життя, невдачі зумовлюють депресії, внаслідок яких людина втрачає самоповагу, хоча вияви ці дуже індивідуальні.

Головна мета людей пізнього зрілого віку (після 60 років) – це “спокійно пожити“ і завершити гідно свій земний шлях, підвести підсумки і переконатися, що недаремно прийшов у цей світ. Плідно живе в цей період той, хто більше думає про інших, а не про себе, допомагає тим, хто поруч. Звичайно відбувається корекція цінностей особистості, на перший план виступає здоров’я та сім’я.

За Е.Ериксоном, людина за життя переживає вісім психосоціальних криз, специфічних для кожного віку. Сприятливий чи несприятливий вихід з них визначає можливість подальшого розвитку особистості. Термін “криза“ грецького походження і в перекладі означає “момент прийняття рішення“. Криза – це розвилка на дорозі. Один шлях веде до успіху, інший – до невдачі. У медицині криза – це поворотний пункт, після якого пацієнт може почати одужувати або його стан серйозно ускладнюється. Інакше кажучи, за будь-якою кризовою ситуацією завжди приховані дві можливості.

Першу кризу людина переживає на першому році життя. Вона пов’язана із задоволенням дитиною своїх фізіологічних потреб, внаслідок чого розвивається її довіра чи недовіра до навколишнього світу.

Друга криза пов’язана з першим досвідом навчання дитини, виробленням навичок охайності. Розуміння дитини, систематичність і послідовність у навчанні розвиває самостійність, тоді як покарання і непослідовність – страх і сумнів.

Третя криза відповідає дошкільному вікові, коли відбувається самоствердження дитини. Плани, які вона постійно будує і які їй дозволяють здійснити, сприяють розвитку в неї почуття ініціативи. Навпаки, переживання повторних невдач призводить до закріплення почуття провини.

Четверта криза відбувається в шкільному віці. Залежно від шкільної атмосфери, стосунків з однокласниками й учителями, методів виховання в дитини розвивається смак до роботи або почуття меншовартості.

П’ята криза спостерігається в підлітковому віці, коли засвоюються зразки поведінки. Позитивний досвід розвиває ідентифікацію, негативний спричиняє рольову плутанину.

Шоста криза характерна для юнацького віку. Вона пов’язана з пошуком близькості з коханою людиною. Відсутність досвіду може призвести до ізоляції людини та її замкнення в собі.

Сьому кризу переживають у 40-річному віці. За умов нормального розвитку цей вік вирізняється високою продуктивністю діяльності, активізацією почуття збереження роду, повагою до мудрості. Нерозв’язана криза зумовлює застій.

Восьма криза припадає на час старіння, коли підбивають підсумки життя. На цьому етапі особистість або досягає цілісності й приймає неминуче, або завершує життя з почуттям страху перед смертю.

Самовдосконалення особистості.

Багато людей вважає, що не може змінитися. Переживаючи внутрішній конфлікт, труднощі в спілкуванні, вони схильні сприймати себе як незмінювану особистість, а тому не тільки не прагнуть змінити себе, а й вимагають від інших враховувати “специфіку свого характеру“. Щоб змінити себе, слід підготувати свою свідомість для потрібних і бажаних вчинків, зафіксувавши це спочатку словами. Чим точніші й конкретніші словесні формулювання, тим легше людині керувати своїм станом.

Сповідь (священику, психологу, психотерапевту) важлива для багатьох, оскільки допомагає розв’язувати проблеми, які особистість часто не усвідомлює. Страждання полегшуються і багато що сприймається в іншому світлі.

Психологи-практики твердять: якщо довго тримати перед внутрішнім поглядом бажаний образ самого себе, то з часом людина буде на нього схожа. Сьогоднішній образ нашого “Я“ сконструйовано з минулих переживань про себе. Як же побудувати своє нове “Я“? На думку вчених, якщо щоденно впродовж 30 хвилин наодинці, заплющивши очі, дати волю своїй уяві й тримати перед собою образ бажаного “Я, то ця вправа закладе в пам’яті нервової системи нові дані, створить новий образ “Я“.

Однак перш ніж будувати нове “Я“, подумайте, чи адекватне ваше сьогоднішнє “Я“. Відомо, що 95% людей страждають на комплекс меншовартості. Кожний з нас у чомусь слабший за інших. Комплекс меншовартості виникає тоді, коли ми оцінюємо себе не за власними мірками, а за “максимальними стандартами“ інших. Звичайно, ви не гірші і не кращі за когось. Ви – це Ви, і тільки, і Ви не повинні бути схожі на інших, так само як і вони не мають бути схожими на Вас.

Ідеалом різнобічно розвиненої особистості є гармонійна особистість. Гармонійні відносини між особистістю і світом означають гармонію між тим, чого особистість вимагає від інших, і тим, що вона й повинна дати їм.

Гармонійна особистість – це людина, яка перебуває в єдності зі світом, людьми і сама з собою. Вона є, безперечно, моральною особистістю. Причому структура особистості набуває гармонійності не у зв’язку з розвитком усіх її рис, а внаслідок максимального вдосконалення тих здібностей, які утворюють домінантну спрямованість, роблять змістовними її життя і діяльність.

Дисгармонійна структура особистості складається тоді, коли у свідомості переважають високі самооцінки і домагання, бажання за будь-яку ціну бути на рівні своїх уявних можливостей як у власних очах, так і в очах інших людей, а в царині несвідомого – невпевненість у собі, яку людина не допускає до свідомості.

З віком в одних людей з’являється потреба виправдати свої дії, і вони починають перетворювати “пороки в чесноти“, тобто ставитися до своїх вад як до цінностей. На перший погляд, “неузгодженість“ між свідомістю і поведінкою ніби зникає, однак насправді вона залишається, оскільки такі люди постійно заходять у конфлікти з оточенням, їх мучать сумніви й почуття меншовартості, пов’язані, як їм здається, з недооцінкою їхньої особистості. Інші люди продовжують свідомо вірити в засвоєні ними моральні цінності, і конфлікт між цими цінностями та особливостями їхньої особистості призводить до розладу з собою. Так формуються люди, котрі завжди в незлагоді з собою й оточенням, мають багато негативних рис характеру. У них нерідко розвивається схильність до злочинності.

У психології існують такі поняття: саногенне та патогенне мислення. Йдеться про вплив нашого мислення на емоції і почуття. З точки зору Ю.М.Орлова, будь-яка емоція є згубною, стресогенною, якщо вона повністю керує поведінкою людини. Емоціїї – продукт розуму, тому від наших думок залежить вплив негативних емоцій на психіку. Зміст патогенного мислення становлять думки, пов’язані з образою, соромом, заздрістю, невдачею, страхом, ревнощами та іншими негативними емоційними переживаннями. Патогенному мисленню властиві контроль над вільним перебігом образів і думок, відсутність аналізу свого мислення, міркувань, які викликають негативні емоції. Тому патогенне мислення може призвести до розладів психіки.

Саногенне мислення, навпаки, сприяє подоланню негативних емоцій та психічному оздоровленню людини. У процесі цього виду мислення людина відокремлює себе від власних переживань і спостерігає за ними, вона пригадує стресову ситуацію, аналізує її, виробляє стратегію своєї поведінки, яка не призводить до дістресу. Отже, саногенне мислення відіграє важливу роль у розв’язанні внутрішніх проблем людини.

Саногенне мислення можна вважати одним із варіантів більш широкого поняття, такого як позитивне мислення (М.Мольц). Ідеться про створення і постійну підтримку, підкріплення позитивного образу власного “Я“ внаслідок впливу успішних вчинків і загалом життєвих успіхів. На думку М.Мольца, всі наші дії, почуття, вчинки, навіть здібності узгоджуються з цим образом власного “Я“ через свідомі і несвідомі механізми саморегуляції.

Завдяки принципам позитивного мислення ніколи не пізно змінити уявлення про себе, створити цілісний позитивний образ власного “Я“, і тоді життєві проблеми, в тому числі психотравмуючі, розв’язуються легко, без надмірних зусиль. Однак для створення й підтримки позитивного образу власного “Я“ необхідні такі риси інтелекту, як творче мислення й творча уява (М.Мольц). Отже, позицію справжнього щасливця можна сформувати за допомогою позитивного мислення: закріпити позитивний образ власного “Я“ під впливом вдалих вчинків і не дати йому зруйнуватись у разі невдач. Справжній оптиміст не сварить себе навіть коли в чомусь програє, зазнає невдач, а аналізує, шукає помилки і прорахунки. Отже, у подальших діях успіхи закріплюються, а невдачі виконують коригувальну функцію.