2. Розвиток цивільного права в умовах неПу: право речове, зобов'язальне, спадкування, шлюбно-сімейне, трудове.
Цивільний кодекс складався з 435 статей, об'єднаних в 4 розділи: загальна частина, речове, зобов'язальне, спадкове право. Цивільно-правові норми диференціювалися в ньому за принципом обов'язковості. В умовах НЕПу, коли автономія сторін у цивільних правовідносинах була досить широка, у ЦК превалювали диспозитивні норми. У міру посилення «соціалізації» цивільного права, тобто проникнення в нього планових початків, зростало число примусових норм. Частина норм носила декларативний характер. Такими були в значній мірі проголошені в кодексі права російських громадян на свободу пересування й поселення на всій території країни, вільного вибору незаборонених законом занять, придбання й відчуження майна, здійснення угод, організації промислових і торговельних підприємств. Деякі статті кодексу містили неправові критерії.
Так, ст. 1 « Про застосування цивільного законодавства на практиці» встановлювала порядок захисту майнових прав тільки у випадку їх відповідності «соціально-господарському призначенню». Це давало суддям, не зв'язаним чіткими правовими нормами, великий простір для тлумачення закону.
Закон орієнтувався при цьому на тимчасовий і відносний характер права перехідного періоду. Передбачалося, що правова норма незабаром буде замінена технічними й організаційними нормами. Принципу законності протиставлявся принцип доцільності, що на практиці приводило до правового нігілізму з усіма наслідками, що випливають звідси.
Законодавець усіляко підкреслював, що майнові права приватних осіб (як фізичних, так і юридичних) є поступкою в ім'я розвитку продуктивних сил країни й повинні відповідати загальній ідеї – «про пануючу роль соціалістичної власності».
Tим не менш закон допускав поряд з державною й кооперативною формами власності приватну власність в 3 формах: одноособова власність фізичних осіб, власність декількох осіб, що не становлять об'єднання (наприклад, сімейна), і власність приватних юридичних осіб (компаній, акціонерних товариств).
У державній власності залишалися земля, ліси, води, надра, залізниці, літаки. Морські судна могли перебувати у власності окремих громадян і акціонерних товариств. Для залучення приватного капіталу з метою відновлення флоту держава робила йому поступку. Приватна власність поширювалася на дрібні промислові й торговельні підприємства. У зв'язку із цим держава провела денаціоналізацію раніше експропрійованої в приватних осіб власності, але в досить обмежених розмірах і без відновлення скасованих у ході революції прав колишніх власників. Закон створював гарантії тільки для знову придбаних прав, але забороняв відновлювати колишні майнові права.
Обсяг і розміри права приватної власності строго обмежувалися (визначалося коло об'єктів, що допускаються в приватну власність, установлювалися граничні розміри приватного підприємства й спадкоємної маси, одержуваної приватною особою й т.п.). Обмежувалося також право приватного власника розпоряджатися своєю власністю. Так, дозволивши власність на житло (колишні муніципалізовані будови), закон обмежив можливості здачі його в найми введенням норми житлової площі, тарифів здавальних цін, строків здачі. Був уведений спеціальний термін «володіння» (ст. 58 ЦК), що означав, що предмет, що перебуває в приватній власності, не може вливатися в цивільний оборот. Його не можна продати або купити.
Зобов'язальне право. З розвитком приватного підприємництва відродилося зобов'язальне право. Закон поширив його на дві категорії суб'єктів цивільно-правових відносин: правоздатних громадян і юридичних осіб. Права юридичної особи надавалися установам, організаціям і об'єднанням осіб. Правоздатність і дієздатність у повному обсязі наступали по досягненню 18 років.
ЦК РСФСР регламентував загальні умови укладання договору. Він визнавав його недійсним, якщо договір укладався однією зі сторін під впливом «крайнього нестатку» і на невигідні для неї умовах. Договір міг бути розірваний не тільки з ініціативи сторін, але й з ініціативи держорганів або громадських організацій, Така норма мала яскраво виражену соціальну спрямованість.
Однією з особливостей зобов'язального права стало застосування статей Кримінального кодексу в якості санкцій за порушення цивільних договірних відносин. Але сумлінному контрагентові ЦК гарантував судовий захист його майнових прав.
Закон дозволяв усі види договорів: купівлі-продажу, міни, дарування, майнового найму, позики, підряду, товариства, поруки й ін. Але розміри договірних сум і строки договорів строго обмовлювались. Скажімо, дарування не могло перевищувати 10 тисяч рублів, купівля-продаж – тільки на внутрішньому ринку та ін. Система публічних торгів для здачі підрядів забезпечувала пільгові умови для державних і кооперативних підприємств, які незабаром взагалі перестали брати участь у торгах і одержували підряди без них.
Великого поширення в умовах НЕПу набули договори концесії й договори про оренду державних промислових підприємств приватними особами й кооперативними організаціями. На основі концесій приватний капітал залучався до проведення гірничопромислових робіт, до пошуку, розвідки, видобутку й переробці корисних копалин. Концесіонери одержували на певний строк державне підприємство, зобов'язувалися вкладати в нього певний капітал, підтримувати його на сучасному технічному рівні. Концесійний договір передбачав переважний продаж продукції державі за обумовленими цінами, обмежував право концесіонера розпоряджатися концесійним майном.
Орендний договір на державне промислове підприємство близький по своїй суті до концесійного. Розірвати його можна було тільки в судовому порядку. Орендар мав право збувати продукцію підприємства на вільному ринку, міг обмовити право одержання для нього державної сировини. Але він брав на себе й цілий ряд зобов'язань. Кількість і номенклатуру виробів визначав договір, як і частку продукції, обов'язкової для здачі державі, підприємство необхідне було підтримувати на високому рівні.
Земельний кодекс РСФСР. Був прийнятий в 1922 р., складався з Основних положень і трьох частин: про трудове землекористування, про міські землі і державне земельне майно, про землевпорядження й переселення. Кодекс підтвердив скасування приватної власності на землю й передав «єдиний державний земельний фонд» у ведення Наркомзема і його місцевих органів. Право безпосереднього користування надавалося землекористувачам і їх об'єднанням, міським поселенням і державним підприємствам і установам. Усі угоди із землею заборонялися під страхом кримінального покарання.
Право користування землею визнавалося безстроковим і могло бути припинене тільки відповідно до закону. Допускалися всі форми землекористування: общинне зі зрівняльними переділами, дільничне (отруби й хутори), товариське (Тозы, артілі, комуни).
Земельний кодекс дозволив здачу землі в оренду селянами на строк не більш однієї сівозміни (на 3 року при трипіллі й на 4 роки при чотирипіллі). Але це могла бути тільки трудова оренда. Закон говорив, що «ніхто не може одержати за договором оренди у своє користування землі більш тієї кількості, яку він в змозі додатково до свого наділу обробити силами свого господарства». Здати землю в оренду можна було тільки «у випадку ослаблення господарських сил» і при неможливості господарству самому виконати покладену на землі роботу (через стихійне лихо, хворобу й смерті глави родини, недостатність робочих рук та ін.).
Закон допустив також використання найманої праці в селянському господарстві, але тільки в якості, що доповнює працю всіх членів родини й по нормах Кзпп. Із квітня 1925 р. увійшли в дію «Тимчасові правила» про умови застосування підсобної найманої праці в селянських господарствах. Умови найму визначалися договором сторін, який від імені особи, що наймається підписувала профспілка. У договорі обмовлялися «гідні умови праці й відпочинку», заробітна плата, яка не могла бути нижче мінімальної державної, установленої для даної місцевості. Особливим декретом ВЦВК селянам, що відбувають «заходу соціального захисту» у місцях позбавлення волі, дозволялося на строк до трьох місяців відлучатися із цих місць для проведення польових робіт.
Як і раніше, законодавець віддавав перевагу колективним формам землекористування. Колективні господарства могли вимагати в сільського суспільства компактного виділення їм землі й збереження стійких меж цього землеволодіння.
КЗПП РСФСР. Кодекс законів про працю, прийнятий 30 жовтня 1922 р., складався з 17 глав. У загальній частині визначалося, що його положення поширюються на всі підприємства й усіх осіб, що використовують найману працю за винагороду. Це означало перехід від трудової повинності до методів вільного найму робочої сили. В основі трудових відносин лежав колективний (що укладається профспілкою) або індивідуальний трудовий договір. Розмір винагороди за працю не міг бути менше обов'язкового мінімуму оплати, установленої для даної категорії державою. Держава регламентувала порядок укладання трудових договорів, виплати компенсацій і допомог, тривалість робочого часу ( 8-годнний для всіх і 6-годинний для підлітків робочий день), і часу відпочинку, праця неповнолітніх і жінок.
Кзпп 1922 р. повернувся до системи соціального страхування на всіх видах підприємств і в приватних осіб – наймачів, яке охопило всі види виплат (через хворобу, вагітність, інвалідність та ін.).