2. Образотворче мистецтво та архітектура

Характерним для українського образотворчого мистецтва другої половини XIX ст. було становлення його на позиціях реалізму, народності, життєвої правди. На розвитку художнього життя в Україні, на утвердженні демократичних тенденцій у живописі позначилась діяльність Товариства пересувних художніх виставок («передвижники»), що виникло 1870 р. в Росії. Членами його були багато українських митців. Високої професійної майстерності українські художники набували в Петербурзькій Академії мистецтв. В Одесі, Харкові, Києві відкрилися малювальні школи (згодом училища). Консолідації мистецьких сил України сприяли Товариство південноросійських художників у Одесі, Київське товариство художніх виставок, Товариство для розвою руської штуки у Львові, Товариство харківських художників та інші об’єднання.

В українському живопису чітко окреслились і набули специфічних ознак усі жанри. Під впливом демократичних тенденцій у розвитку культури на перше місце висувається побутовий жанр, який безпосередньо відображає життя народу. Тематичні межі цього жанру розширюються, він збагачується новими сюжетами й міцніше пов’язується із суспільною проблематикою. Художники прагнуть осмислити нового героя часу, нові відносини, що складаються в суспільстві, знайти й утвердити нові мистецькі цінності. Зростання інтересу до минулого України, до національно-визвольної тематики зумовило піднесення історичного жанру. Любов до рідного краю, відчуття природи як суттєвого чинника в понятті «батьківщина» було основою формування пейзажного жанру, який набуває самостійного ідейно-естетичного значення. Жемчужников. Кобзар на шляху. Олія. 1854 р.

Взагалі переважна більшість українських митців не були майстрами якогось одного жанру, а володіли багатьма з них.

Живописцями, які піднесли український побутовий жанр на високий рівень, були продовжувачі демократичних традицій Т. Г. Шевченка, — Л. М. Жемчужников, І. І. Соколов, К. О. Трутовський. Творча діяльність Л. М. Жемчужникова (1828—1912) пройнята щирою любов’ю до українського народу, його історії та культури.

В ін створив проникливі картини «Кобзар на шляху», «Козак їде на Січ», «Чумаки в степу» та інші, був видавцем альбому, присвяченого Україні і, в пам’ять шевченківського, названого також «Живописною Україною». Найвище піднесення мистецьких здібностей І. І. Соколова (1823—1918), про якого Шевченко відгукнувся як про людину, що «любить наш народ і нашу країну», виявилося в картинах «Повернення з ярмарку», «Проводи рекрутів», «Погорільці», «Ніч напередодні Івана Купала», «Ранок після весілля в Малоросії», «Українські дівчата ворожать на вінках». До золотого фонду українського живопису по праву належить творча спадщина К. О. Трутовського (1826—1893).

Іван Соколов. «Проводи рекрутів». 1860

К. А. Трутовський. Хоровод у Курській губернії. 1860 р.

Митець з глибоким знанням відтворював побут та звичаї українського і російського народів («Хоровод у Курській губернії», «Весільний викуп», «Колядки на Україні», «Сорочинський ярмарок» та ін.), гостро засуджував суспільні порядки («Збирання недоїдок на селі», «Рекрутський набір», «У судді» та ін.). Художник залишив багато ілюстрацій до творів Т. Г. Шевченка, М. В. Гоголя та інших письменників.

Історичний жанр в українському мистецтві ще не відзначався широтою тематики. Художники здебільшого вдавалися до героїчної історії козацтва («Сторожа запорозьких вольностей», «Козачий пікет» С. І. Васильківського, «Проводи на Січ» О. Г. Сластіона, «Запорожці викликають ворога на герць» А. І. Кандаурова, «Тривога» Г. С. Крушевського, «Похорон кошового» О. О. Мурашка та ін .).

С. І. Васильківський. Козачий пікет

Пейзажний жанр представлений насамперед у творчості видатного українського художника-реаліста С. І. Васильківського (1854— 1917). Найцікавіше у його доробку — твори, присвячені рідній природі, — «Козача левада», «Залишки вікового лісу», «Степ на Україні», «Ранок» та ін. Чарівність рідної землі прагнув розкрити у своїх пейзажах К. Я. Крижицький (1858—1911) — «Хутір на Україні», «Перед грозою», «Лісові далі», «Косарі на Україні», «Жнива».

У творчості західноукраїнських художників, які здобули освіту у Відні, Кракові та Мюнхені, досить виразно проявлявся вплив академічних традицій. Поступово їхній живопис набуває все демократичнішого характеру. Зачинателями західноукраїнської реалістичної школи були K. M. Устиянович (1839—1903) — «Бойківська пара», «Гуцулка біля джерела», «Шевченко на засланні» та ін.; Т. Д. Копистинський (1844—1916) — «Гуцул з Липовиці», «В селянській хаті», «Погорільці».

Пам’ятник Богдану Хмельницькому в Києві

Реалізм в українській скульптурі утверджувався повільніше. У найбільш поширених в тематично-жанровій скульптурі малих формах і жанрі портрета помітних успіхів досягли Л. В. Позен («Кобзар», «Переселенці», «Жебрак», «Оранка в Малоросії», «Запорожець у розвідці»), П. П. Забіла (бюст М. В. Гоголя, мармуровий портрет Т. Г. Шевченка), Б. В. Едуарс («Катерина», «Життя невеселе», скульптурний портрет Луї Пастера) та ін.

1888 р. в Києві було відкрито пам’ятник Б. Хмельницькому (скульптор М. Й. Микешин). На західноукраїнських землях працювали скульптори Т. Баронч, К. Островський, О. Северин, С. Яжимовський, С. Левандовський, Т. Рігер та ін.

З середини XIX ст. великі зрушення відбулися у галузі архітектури. Після скасування кріпацтва значно збільшується населення міст. Піднесення промислового потенціалу, зростання духовних і матеріальних запитів суспільства потребували збільшення масштабів міської забудови, розробки нових типів споруд, матеріалів, конструкцій. Протягом кількох десятиріч разюче змінюється зовнішній вигляд міст України. Ділове і громадське життя переноситься на центральні вулиці та проспекти, де зосереджується спорудження прибуткових будинків, банків, торговельних центрів. У 70-х роках XIX ст. центром Києва остаточно став Хрещатик.

Тривалий час забудова міст мала стихійний характер і не підлягала ніяким правилам. Заводські корпуси вклинювались у житлові квартали, формувалися робітничі передмістя (Шулявка та Батиєва Гора у Києві, Чечелівка у Катеринославі, робітничі селища у Донбасі).

Проте ці сторони розвитку не можуть цілком заслонити художню своєрідність архітектури другої половини XIX — початку XX ст. З кінця XIX ст. успішно застосовуються металеві конструкції, зводяться перші споруди з бетону та залізобетону (перший у світі залізобетонний маяк у Миколаєві, 1904). Багато житлових споруд, зведених майже століття тому, при незначній реконструкції цілком відповідають якісним характеристикам нашого часу (ансамбль колишніх прибуткових будинків початку XX ст. на Великій Житомирській у Києві, на Сумській вулиці у Харкові та ін.).

У ці роки сформувалася високопрофесійна школа української архітектури: П. Альошин, О. Бекетов, В. Городецький, О. Вербицький, О. Кобелєв та ін. У 50-х роках ще продовжували зводитися будівлі у стилі класицизму, наприклад Перша київська гімназія, 1850 р. — це сучасний гуманітарний корпус Київського університету (архітектор О. Беретті).

О днак окремі вдалі роботи вже не могли подолати кризу стилю. Т. Шевченко, як майже і всі діячі демократичної культури, ототожнював пізній класицизм миколаївської доби з казарменою спорудою. Спроба знайти новий шлях, використати романтичний арсенал форм середньовічної архітектури або прийоми раннього Відродження також стикалися з жорстокою регламентацією. Комплекс будинків Присутствених місць (1854—1857, архітектори К. Скражинський, М. Іконников, І. Штром), що складають ансамбль Софійської площі, був оформлений у стилі раннього Відродження, хоча фасад їх не настільки виразний.

Н айбільш значною пам’яткою архітектури того часу є Володимирський собор, будівництво та живописне оформлення якого затяглося майже до кінця століття (1862—1896). Первісний проект І. Штрома передбачав грандіозну 13-поверхову споруду. Здійсненню задуму перешкодили події Кримської війни. Автори проекту прагнули до більш точного відтворення давньоруських та візантійських взірців, хоч їм не вдалося уникнути еклектичного нашарування.

70-ті роки XIX cт. були переломними у розвитку української архітектури. Інтенсивне будівництво охопило всі великі міста, набуваючи в кожному з них своїх неповторних рис. Починається доба розквіту еклектики як провідного напряму архітектури. Давньогрецький термін «еклектика» означає свободу вибору, у цьому випадку — свободу використання архітектурних стилів та декоративних елементів, що склалися у будівельній практиці різних часів і народів. Архітектори сходилися на тому, що основну роль відіграє раціональне планування, а вибір стилю внутрішнього та зовнішнього оформлення диктується призначенням будівлі, її оточенням, а також смаком замовника. Нерідко до класичного фасаду будівлі «приклеювали шматочок готичного орнаменту», як казали архітектори, сміючись над уподобаннями своїх замовників.

П оштовхом до зміни стилю у забудові Києва стало відновлення К. Маєвським Царського (Марийського) палацу. Піднята з руїн споруда вразила сучасників вишуканістю й багатством форм пізнього бароко. Через деякий час у місті та в цілому по Україні було зведено чудові споруди Київського, Львівського, Одеського оперних театрів, виконані у віденському стилі «рінгштрассе», який у період розквіту еклектики набув інтернаціонального значення. Основний принцип еклектики — кожна споруда — свій стиль послідовно втілив у своїй творчості академік архітектури Володимир Ніколаєв (1847—1911). Протягом кількох десятиріч він брав участь у спорудженні таких будівель Києва, як Купецьке зібрання (нині філармонія), театр Бергонєв (нині російський драматичний театр ім. Лесі Українки), Микільський собор Покровського монастиря та ін.

У перші роки XX ст. в українській архітектурі відбувається становлення стилю модерн, що було пов’язано не лише зі спробою подолати «багатостильність» минулих років, а й прагненням створити в усіх видах мистецтва синтетичний стиль, головною ознакою якого стало застосування нових конструкцій з металу і залізобетону. Парадигмою модерну стала сплетена із лози хатина замість дорійського храму. Втім таке становище існувало лише в ідеалі: цегла залишалася основним матеріалом масового будівництва, а твори «чистого» модерну в архітектурі XX ст. досить рідкісні.

Менше ніж через десять років після появи будівель бельгійця В. Гортау у стилі модерн (1883—1894) він мав уже послідовників в Україні. Більшість з них активно шукали національні моделі нового стилю (В. Кричевський, К. Жуков, С. Тимошенко, В. Троценко). Прикладом поєднання модерну і романтичної еклектики є творчість В. Городецького. Він вважав, що слід створювати зручні будинки з нових матеріалів і одночасно надавати їм вигляду в дусі стародавніх стилів.

В ладислав Владиславович Городецький (1863—1930) дістав визнання наприкінці 90-х років. Йому доручають будівництво художньо-історичного музею (нині Державний музей українського образотворчого мистецтва), католицького Миколаївського костьолу (нині Зал органної та камерної музики), кенаси (Караїмський молитовний будинок).

Будинок з химерами

В. Городецький обирав для своїх споруд гамму кольорів, в якій домінував природний колір цементу — сірий. Часто використовувалися орнаменти зі східними мотивами, які нагадують різьблення по каменю, хоч насправді виліплені з міцного цементу.

В архітектурній творчості В. Городецького помітне місце належить і його власному будинку на вулиці Банковій — так званий «будинок з химерами». Він знаменитий не стільки своєю архітектурою, як зовнішнім оздобленням скульптора Еліо Саля, італійця за походженням, який був чудовим анімалістом і якому добре вдавалися зображення тварин, природність відтворення їхньої поведінки. Звернення до світу тварин, птахів і риб не було новим у мистецтві. В античну епоху у мистецтві готики, ренесансу, бароко зображення деяких тварин слугували геральдичними знаками, символізували певні прикмети людей і навіть держав. На відміну від конкретизованого символічного й алегоричного призначення тварин у давньому мистецтві в Еліо Саля вони — збірний символ. Межа між реальним і фантастичним І тут стерта. Це посилює відчуття незбагненності самого життя. Проте запропонований варіант синтезу модерну й анімалістичної скульптури неї знайшов подальшого розвитку в історії українського мистецтва XX ст.

Готель «Континенталь» по вул. Миколаївській, 5

(фото 1897 p.)

Менше ніж десять років (до початку революції 1917 р.) існував в Україні неокласицизм. У відродженні інтересу до класицизму відіграли роль претензії панівних верств на державну велич та пошуки панацеї від різностилля та декоративізму. Окремі ансамблі, що з’явилися напередодні першої світової війни, були близькими копіями творів столітньої давності. Неокласицизм все ж таки дав оригінальні зразки високого стилю і допоміг завершити низку ансамблів минулого. Важливу роль у його становленні відіграв видатний архітектор Павло Федотович Альошин (1881—1961).

За його проектом було споруджено Педагогічний музей (нині Будинок вчителя у Києві), будинок Ольгинської жіночої гімназії (сучасне приміщення НАН України). До зразків неокласицизму належить корпус Центральної наукової бібліотеки та бібліотеки Київського університету (архітектор В. Осьмак), будівництво яких було розпочате у 1913 р.

Н еокласицизм відіграв важливу роль у забудові не лише Києва, а інших міст України. Йому віддають належне архітектори О. Бекетов оформленні сільськогосподарського інституту у Харкові (1912—1914) О. Красносельський в ампірних формах дитячого пансіону (1914—1915) у Катеринославі та ін.

Розвиток капіталізму наклав значний відбиток на розмах міського будівництва, сприяв удосконаленню будівельної техніки, появі нових матеріалів і конструкцій. В архітектурі переважав еклектизм — суміш елементів різних стилів. У другій половині XIX ст. у Києві було споруджено будинки Міської думи (арх. О. Я. Шілле), готелю «Континенталь», політехнічного інституту, першої гімназії (арх. О. В. Беретті), театру Соловцова та ін.

На західноукраїнських землях з’явилося чимало примітних споруд: у Львові — будинки політехнічного інституту (арх. Ю. О. Захарович), Галицького крайового сейму (арх. Ю. Гохбергер), у Чернівцях — будинок резиденції митрополита Буковини (арх. Й. Главка), на Закарпатті — мисливський палац графів Шенборнів, будинок ужгородської синагоги, комітетський будинок у Береговому.

Отже, в архітектурі України другої половини XIX століття разом із поглибленням суперечностей у пошуках стилю були помітні здобутки кращих архітекторів.