• Чайковський.Танець феї Драже. Вальс квітів.

Чайковський, Глазунов, Черепнін, Стравинський, Прокоф”єв та ін. надають балету художнього значення, яке втрачене на Заході, відкривають нові можливості його розвитку.

Участь в балетних постановках на початку 20 рр. цілої групи російських художників “світу мистецтва”, ряд реформ, проведених балетмейстером Фокіним, - підсилили динаміку масових танців (половецькі танці в опері Бородіна “Князь Ігор”), надавши балету більш стрункої драматичної дії, що характеризувало новий напрям у балетному мистецтві.

Фокін відпрацював свою систему, школу, яка дає такі можливості людському тілу, що воно у змозі відтворювати будь-які рухи будь-яких танців без обмежень. З 1912 року на балетній сцені з”являються сексуальні мотиви, які отримали сумне розповсюдження за кордоном (“Полуденний відпочинок Фавна”).

• Дебюсі.Полуденний відпочинок Фавна.

20 ст., поряд з розвитком великого балетного спектаклю, стверджується практика хореографічної інтерпретації музичних творів інших жанрів, в т.ч. симфонічної (Скрябініана, Велич Свтостворення Бетховена, 9 симфонія Бетховена, Картинки з виставки Мусоргського, Пер Гюнт Гріга).

Радянські композитори розширили тематичний і жанровий діапазон балетних спектаклів. Етапними для розвитку балету були твори Прокоф”єва, які визначили принципи симфонізації і конфліктної драматургії (“Ромео і Джульєта”, “Попелюшка”).

• Прокоф’єв. Ромео і Джульєта. Монтекі і Капулеті.

50-80-ті роки позначені створенням “Легенда про любов” Мелікова, “Створення світу” Петрова, “Тіль Уленшпигель” Глєбова, “Гусарська балада” Хрєннікова, “Ольга” Станковича. Новаторські пошуки характерні для балетів Щедріна (“Коник-гобоконик”, “Кармен-сюїта”, “Анна Кареніна”, “Чайка”, “Дама з собачкою”), Тищенко (“Ярославна”), Шнітке (“Ескізи”), Ешпай “Ангара”.

Український балет своїми коренями йде від народної хореографічної творчості, від музично-танцювальних інтермедій шкільного театру (17, 18 ст.).

1780 року у Харкові відбувається постановка сюжетних дивертисментів з елементами українських народних танців (в опері “Наталка-Полтавка”).

На початку 19 ст. кріпаки беруть участь у виставах Київського театру, з кінця 19 ст. в Києві працює польська трупа, 1910-13 на гастролях - Гельцер, Обуховська, Кшесинська.

У “вечорах української хореографії” Кропивницького, Старицького, Садовського, Верховинця відбуваються спроби змалювати танцювальні картини в операх і оперетах Лисенка, Стеценка. 1919 р. відкрито перший український театр опери і балету, де глядач побачив українські танці в операх ”Утоплена” Лисенка, “Галька” Монюшка.

Відкриття державних оперних театрів і пов’язане з цим зростання національних виконавських кадрів поставили питання про створення оригінального балетного репертуару ((історичний балет Вериківського “Ягелло” , “Весняна казка” (за драмою Олеся”), “Вогні великого міста”, Лісовський “Травнева ніч”, Яновський “У моря”).

З перших пожовтневих років балет вважався одним з продуктів феодального аристократичного суспільства і тому не міг вільно сприйматися пролетарським глядачем.

1931 року поставлено перший український героїчний балет „Пан Каньовський” (постановники Вериківський, Верховинець), який заклав основи хореографічної мови національного балету.

В 1936 році в опері “Запорожець за Дунаєм”, “Наталка-Полтавка” Вірський і Верховинець ставлять танцювальні картини.

1940-70 роки ознаменовані спробою синтезувати класичний і український народний танець, створити дуетний, сольний чоловічий і жіночий танці, пошуками засобів втілення сучасних сюжетів в постановках “Лілея” Данькевича, “Лісова пісня” Скорульського, “Маруся Богуславка” Свєчнікова, ”Ростислава” Жуковського, “Платок” Довбуша, “Сойчине крило”, “Орися” Кос-Анатольського, ”По синьому морю” Русланова, “Сорочинський ярмарок” Гомоляки, “Тіні забутих предків” Корейка, “Лісова пісня”, “Передранкові вогні” (Кирейко, Дичко, Скорик), “Кам”яний володар” Губаренко, “Чорне золото” Гомоляки, “Поема про Марину” Яросинського, “Балада про матір” Штогаренка, “Повернення” Лятошинського.

Серед акторів балету – Калиновська, Потапова, Баришева, Гавриленко, Коливанова, Лагода, Лукашова, Руденко, Кальченко, Караваєва, Ковтун, Ісупов, Круглов, Попеску, Гудименко.

Століття в оперному-балетному театрі панувала теорія “дистанції часу” - музично-хореграфічне мистецтво повинне обмежуватись темами і образами, які віддалені від глядачів століттями. Теорія ця стала перешкодою на шляху розвитку балетного театру і перенесенню класичних прийомів на український національний грунт за допомогою широкого використання фольклорних мотивів.

“Лілея” Данькевича - етапний твір на шляху засвоєння балетним театром національного танцювального фольклору, тісного злиття поетичної мови класичного танцю з народним хореографічним мистецтвом (образ жінки-кріпачки).