Дреговичі

Згідно з літописом, дреговичі «сиділи межи Прип'яттю і Двіною» 35. Проте з археологічних джерел нині відомо, що це ареал пізнішого розселення дреговичів, а їхня прабатьківщина містилася значно південніше. Предки дреговичів, тобто жителів боліт (пор. давньор. дрегва, білор. дрьігва «болото, трясовина»), у VI на початку VII ст. заселяли незначну територію на правобережжі Прип'ятського Полісся від нижніх течій Стиру та Горині, де з часом був заснований центр дреговицького союзу племен м. Туров (980 р.), до Дніпра.

З археологічного погляду дреговичі були прип'ятською частиною широкої культури празького типу, через що до розселення північніше Прип'яті вони мали спільну культуру з волинянами і деревлянами.

Північніше Прип'яті в цей час, як і раніше, жили балтійські племена, які займали споконвічні землі своїх безпосередніх предків племен культури штрихованої кераміки.

Отже, характерною особливістю етногенезу східних слов'ян на території сучасної південнозахідної України було те, що протягом багатьох віків вони постійно населяли правобережжя Прип'яті й не переходили південної межі розселення стародавніх балтійських племен *. Лише в VII ст. або у VIII ст. дреговичі з півдня перейшли Прип'ять і масово з'явилися на балтійських землях. Протягом УШХ ст. вони розселилися по лівих притоках Прип'яті Случі, Птичі, Лані та ін., у межиріччі Прип'яті й Західної Двіни, асимілювавши місцеве балтомовне населення, на сході до Дніпра, на північному сході до вододілу Друті й Березини, на півночі до умовної лінії Борисов Логойськ Заславль40. У межах відзначеної території дреговичі до включення їх у Х ст. до складу Київської Русі мали свою політичну організацію. Крім адміністративного центру Турова дрогобицькими були також міста Пінськ (1097), Слуцьк (1116), Клецьк (1127), Несвіж (122;.;, Копил (1247) і, вірогідно, Рогачов (1142), Мозир (1155), Брагін (1147), Рєчиця (1214) та ін.41 Пізніше, у.ХІІХШст., дреговичі разом з іншими східнослов'янськими угрупованнями (полоцькими кривичами, волинянами) освоїли землі в басейні Верхнього Німану, частково проникли також на Берестейщину, хоч цілком обґрунтовано вважається, що основний приплив слов'янського населення до цього регіону відбувався з Волині.

Участь волинян і дреговичів у заселенні південно-західної частини сучасної Білорусі спричинила утворення спільного етнодіалектного регіону, який включав Правобережне Полісся і суміжні землі на Лівобережжі Прип'яті приблизно в межах сучасного південно західного наріччя білоруської мови. Генетична єдність південно-західного ареалу сучасної білоруської етномовної території і правобережного українського Полісся підтверджується спільністю багатьох етнографічних реалій даних зон типів житла, народного орнаменту, селянського одягу, землеробського і рибальського знаряддя і т. п.44 Ця ж генетична єдність наклала яскравий відбиток на особливості південно-західного наріччя білоруської мови, яке виявилося дуже спорідненим з північноукраїнськими діалектами на всіх мовних рівнях.

Найважливішою етнічною ознакою дреговичів були великі металеві намистини, вкриті зерню. Іншим східнослов'янським племенам таке намисто було майже невідоме.

Зате дреговицькі перснеподібні зімкнені або півтора обертові скроневі кільця як жіночі прикраси властиві й іншим племенам «склавінського» походження. У дреговичів, які розселилися на балтійських землях, набір жіночих прикрас значно розширився під впливом балтів, у яких ці прикраси були численні й різноманітні. Намисто бочкоподібної, призматичної, ребристої й лимоноподібної форми робили з кольорового скла (синього, жовтого, сірого, коричневого), а в центрі разка вміщували однудві металеві намистини, вкриті зерню. Зрідка трапляються сердолікові намистини та з гірського кришталю. До намиста дреговицькі жінки додавали монетоподібні підвіски, дзвіночки, хрестики та підвіски інших форм. Дреговичі значно частіше, ніж волиняни, деревляни та поляни, носили браслети, переважно кругло дротяні або скручені з трьох дротів із зав'язаними або петлеподібними кінцями, зрідка плосковипуклі, пластинчасті, плетені, скляні. Як і інші східнослов'янські племена, дреговичі широко використовували металеві персні різноманітних форм і способів виготовлення.

У другій половині Х на початку XI ст. у дреговичів відбулася зміна в обряді поховань: кремація померлих витіснилася тілопокладенням. В XI і в першій половині XII ст. померлих клали на поверхні й насипали курган, а в поселеннях, сусідніх із полянами, переважали поховання в ґрунтових ямах під курганом. Протягом ХІІХІІІ ст. ямні поховання поширились по всій території дреговичів.

Уличі.

Як свідчать давньоруські літописи, в ареалі антської пеньківської культури жили три племені уличі, тиверці й білі хорвати. Насправді ж до цього ареалу входила, очевидно, більша кількість східнослов'янських угруповань, подальша доля яких склалася по-різному. Про деякі з них нам нічого не відомо взагалі. Значна частина слов'янських племен, про що йшлося вище, взяла участь у формуванні літописних полян і стала ядром Київської Русі. Інша, південніша група слов'ян, розселена по р. Тясмину, у порожистій частині Дніпра між р. Оріллю (давньоруські літописи називають її Угол), Дніпром та Самарою і в лісостеповій частині Південного Бугу у VIII ст. н. е. продовжувала традиції пеньківської культури аж до утворення Київської Русі, хоч із Києвом безпосередньо не була пов'язана45. Ця своєрідна середньонаддніпрянська група слов'ян, на базі якої з часом сформувався племінний союз уличів, виникла, очевидно, на основі місцевого слов'янського населення і переселенців з північніших зарубинецьких територій46. У формуванні уличів, вірогідно, взяли участь і неслов'янські, зокрема тюркські, племена. Проте в археологічних пам'ятках цього ареалу не виявлено ніяких специфічних особливостей.

Це старожитності пеньківської культури і наступної за нею культури типу Луки-Райковецької. Через це визначити територію уличів за археологічними матеріалами поки що неможливо.

Згідно з гіпотезою Б. О. Рибакова, висунутою ним на основі свідчень літописів, уличі в IX ст. під натиском угрів просунулися на північ і зіткнулися там з полянами. Не бажаючи підкоритися київському князеві, уличі вступили з полянами у важку й нерівну півстолітню боротьбу, яка завершилася у 940 р. їхньою остаточною поразкою і взяттям їхнього племінного центру Пересєчина (він містився десь біля гирла або в нижній течії р. Стугни приблизно за 10 км південніше Києва). Після середини Х ст. уличі в літописах більше не згадуються. Частина їх (очевидно, племінна верхівка й дружинники), можливо, під натиском печенігів, переселилася на південний захід і зайняла лісостепове межиріччя Південного Бугу й Дністра і, вірогідно, північну частину сучасної Молдови49. Вони швидко змішалися з місцевими слов'янами антського походження, які в Прикарпатті з мовного погляду утворювали смугу діалектів, перехідних від східнослов'янських до східно балканських (болгарських)50, і створили місцевий різновид давньоруської культури51. У Південній Наддніпрянщині, ймовірно, значна частина сільського населення уличів залишилася і взяла участь у наступних тамтешніх етнічних процесах. Пізніше, в ХІХІІІ ст., населення Південної Наддністрянщини поповнювалося переселенцями і мало змішаний склад з нащадків племінного союзу уличів, емігрантів із Середньої Наддніпрянщини й частини аланобулгарських племен.