5) Піфагорійська школа (Піфагор, Філолай, Акмеон, Архіт, Геракліт Ефеський)

одній філософській школі Стародавньої Греції — Піфагорійській, засновником якої був Піфагор (друга половина VI – перша половина V ст. до н. е.), а основними представниками — Філолай, Акмеон, Архіт, висунути ідею про те, що дійсним первоначалом є число, а в основі усіх відмінностей у світі лежать кількісні відносини. Фалес вважав першоосновою всього існуючого воду, яка, коли згущається, перетворюється в землю, а ущільнюючись, — у каміння і метал, розріджуючись — у пару, повітря, вогонь. Всі сили, що беруть участь у цьому коловороті, діють природним чином. Це уявлення Фалес запозичив у єгипетських мудреців. Дійсно, десь у другому тисячолітті до н.е. у Стародавньому Єгипті і Вавилоні існувало уявлення, що все виникає із води. Це уявлення формувалося під впливом того, що вода для стародавніх єгиптян та вавилонян була універсальним засобом перетворення усіх речей. Засобами іригаційного використання води Нілу, Євфрату, Тибру вони практично переконувались, що там, де є вода, є життя, а якщо її немає — все гине. Отже, щоб виникло уявлення про першооснову, людині потрібно було виділити із маси оточуючих предметів річ, яку вона використовувала універсально для перетворення усіх інших речей. Для Фалеса такою універсальною річчю була вода.

6) Елейська школа (Ксенофан, Парменід, Зенон, Демокріт, Епікур)

Наступний важливий етап розвитку античної філософії пов'язаний з діяльністю Елейської школи: Ксенофан (570 р. — після 478 р., до н. е.), Парменід (народився близько 515 р. до н. е.), Зенон (490-430 рр. до н. е.). Представники Елейської школи весь навколишній світ оголошують чуттєвою ілюзією. Істинний світ приховується за цією ілюзією і б протилежним їй. Дійсною першоосновою і первоначалом є вічне, незмінне буття. Це буття охоплює все і перебуває скрізь, тому воно нерухоме. Рух є чуттєвою ілюзією. Для обґрунтування цього Зенон розробляє ряд доведень, які в історії філософії дістали назву «апорії Зенона». Вони засновані на неможливості осягнути в мисленні суперечності перервності та неперервності, подільності та неподільного руху, а також переходу від спокою до руху і навпаки. Основна ідея, яку обстоюють елеати, полягає в тому, що істину дає лише розум, а почуття можуть нас обманювати. Розрізнення буття за видимістю та істинного буття було, безумовно, важливим досягненням елейської школи. Елеати помилялись в інтерпретації даного принципу, а не в його змісті і сенсі. Усвідомлення того, що картина світу має створюватися мисленням, а не описом чуттєвої реальності, дозволило розвинутися теоретичному мисленню і стимулювало розвиток філософії.

7) Софісти (Протагор, Горгій, Антифонт); додаткове питання - хто такі софісти; їх принципова різниця від філософів.

Софісти - від др.-греч. «Умілець, винахідник, мудрець, знавець» - в широкому розумінні являє давньогрецьке просторечное позначення філософа, мудрої людини; у вузькому сенсі - це філософська школа, представники якої (в основному греки V-IV ст. До н. Е..) Викладали «мудрість »за гроші.До старших софістам (2-га пол. 5 ст. До н.е.) зараховують Протагора, Горгія, Гіппій, Продіка, Антифонт, Крит. До наступному поколінню - молодшим софістам - відносять Лікофрон, Алкідаманта, Трасімаха. Невідомому софисту належить дійшло до нас твір «Двоякі мови». Міркування іншого невідомого софіста дослівно призводить Ямвлих в «Протрептік». Натурфілософські проблеми цікавили софістів менше, ніж мислителів попередніх поколінь, - чаші всього вони брали ідеї іонійської філософії.

Як показує практика, за один семінар розглянути Античність неможливо, тому розбиває на два семінари. Відповідно, на другий семінар з Античності виносимо такі питання:

8) «Три кити» античної філософської думки— Сократ, Платон, Аристотель.

У Сократа - метод майєвтики,іронія, проблема моралі, характер людського мислення.

У Платона – світ ідей і світ речей, поняття пригадування, вчення про державу.

У Аристотеля: вчення про душу, вчення про державу, політика і мораль

9) Скептицизм (Піррон, Аркесілай, Карнеад, Енесідем,Агріппа)

Скептици́зм (от др.-греч. σκεπτικός — рассматривающий, исследующий) — философское направление, выдвигающее сомнение в качестве принципа мышления, особенно сомнение в надёжности истины. Умеренный скептицизм ограничивается познанием фактов, проявляя сдержанность по отношению ко всем гипотезам и теориям. В обыденном смысле скептицизм — психологическое состояние неуверенности, сомнения в чем-либо, заставляющее воздерживаться от высказывания категорических суждений.

Скептицизм - древнегреческое философское направление, основанное Пирроном из Элиды в конце IV в. до н. э. Отправляясь от учения Демокрита о недостоверности знания, основанного на свидетельствах органов чувств, скептики, по Диогену Лаэртию, не допускали возможности достоверного знания и не верили в возможность рационального обоснования норм поведения. Скептики отвергали существование причины явлений, повторяя аргументы элейской школы, отвергали движение и возникновение; отрицали объективное (по природе) существование добра и зла. Объявив видимость единственным критерием истины, скептики рассматривали всех философов других направлений как догматиков и считали их глупцами. Учеником Пиррона был Тимон из Флиунта (ок. 325- 235 до н.э.), едко высмеивавший в стихах философов, не разделявших идей скептицизма. Идеи скептицизма были восприняты платоновской Средней Академией в лице Аркесилая и Новой Академией в лице Карнеада. Энесидем из Кноса (I в. до н.э.?) возродил скептицизм как самостоятельное направление, выдвинул десять т.н. скептических тропов - аргументы против возможности достоверного знания, к которым Агриппа присоединил ещё пять.