Засади судочинства

Основними засадами судочинства є:

1. законність;

2. рівність усіх учасників судового процесу перед законом і судом;

3. забезпечення доведеності вини;

4. змагальність сторін та свобода в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості;

5. підтримання державного обвинувачення в суді прокурором;

6. забезпечення обвинуваченому права на захист;

7. гласність судового процесу та його повне фіксування технічними засобами;

8. забезпечення апеляційного та касаційного оскарження

рішення суду, крім випадків, встановлених законом;

9. обов'язковість рішень суду;

У вступі дисертації обґрунтовується її актуальність, зазначається зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами, визначається мета і завдання дослідження, окреслюється об’єкт, предмет та методи дослідження, формулюються положення новизни одержаних результатів та їх практичне значення, а також зазначається про апробацію результатів та публікації.

Розділ 1 «Загальнотеоретичні основи організації та функціонування судової влади в Україні (конституційно-правовий аспект)» присвячений дослідженню судової влади як виду державної влади, конституційно-правовим основам реформування судової влади в Україні, поняттю і системі конституційних засад (принципів) організації та функціонування судової влади в Україні.

У підрозділі 1.1. «Судова влада як вид державної влади та її місце в системі розподілу влади» йдеться про те, що у сучасних умовах розвитку держави та суспільства для визначення змісту такої видової правової категорії, як «судова влада», необхідно виходити із загального родового поняття державної влади в її єдності за своїм джерелом та носієм, зважаючи на історичні етапи становлення та розвитку цієї гілки влади.

Ґрунтуючись на проведеному аналізі існуючих визначень поняття «судова влада» та його розуміння різними вченими, виокремлюються такі специфічні конституційно-правові риси судової влади в Україні: судова влада, поряд з законодавчою та виконавчою владою, є однією з трьох самостійних гілок державної влади; єдиним первинним суб’єктом судової влади як виду державної є Український народ, а похідним суб’єктом – суди і судді (відповідно до ч. 1 ст. 5 Конституції України); опосередковано (шляхом делегування владних повноважень, що належать Українському народу) судова влада здійснюється спеціально створеними та уповноваженими особами й органами – суддями (одноособово) та судами (колегіально); судова влада може поширювати свій владний вплив на будь-які правові відносини в державі; перелік об’єктів владного впливу судової влади не є вичерпним; владний вплив судової влади здійснюється лише щодо правовідносин (права матеріального) та лише у наперед визначених правових формах (процесуальне право); судова влада виражається у формі судочинства, змістом якого є здійснення правосуддя; функції судової влади є виключними, тобто не можуть делегуватися жодному іншому органу чи особі; принцип первинного народовладдя та ознака державності проявляються в реалізації судової влади тим, що рішення судів проголошуються ім’ям України та є обов’язковими до виконання на всій території України; судовій владі належить функція контролю за рішеннями та діями органів законодавчої та виконавчої влади.

У підрозділі 1.2. «Конституційно-правові основи реформування судової влади в Україні» зазначається, що становлення сучасної системи конституційних принципів організації та функціонування, реалізації судової влади відбувалося під впливом низки важливих факторів, що сьогодні створили нову правову базу для функціонування судових органів.

Висвітлюються основні юридично значимі історичні періоди реформування судової влади на конституційно-правовому рівні. Так, підтримане та досліджене виділення п’яти часових проміжків в історії конституціоналізму України: І. Період Гетьманщини на Українських землях (1649–1764 рр.). ІІ. Період імперського панування на Українських землях (1764–1917 рр.). ІІІ. Період Гетьманату та Української Народної Республіки (1917–1920 рр.). ІV. Період радянської влади в Україні (1920–1990 рр.); V. Період незалежної України (з 1990 р.). Зазначається, що у конституційно-правовому регулюванні ролі та місця судової влади в Українській державі не спостерігається історичної одноманітності. Законодавство, яке діяло на території сучасної України, настільки обережно підходило до явища судової влади, що досить часто містило лише положення щодо судової системи взагалі та принципів організації і діяльності судів як державних установ. Показовим, з точки зору характеру ставлення до судової влади за радянських часів, є те, що в жодній з радянських конституцій (1919, 1937 та 1978 рр.) не йшлося про судову владу як окрему гілку влади. Тому, фактично, вперше поняття «судової влади» в Україні (в її сучасному конституційно-правовому розумінні) з’явилось лише в Декларації про державний суверенітет України 1990 р.

У підрозділі 1.3. «Поняття і система конституційних засад (принципів) організації та функціонування судової влади в Україні» йдеться про те, що стосовно самого поняття конституційних засад (принципів) здійснення судової влади основна полеміка визначення тут полягає не тільки в окресленні значення категорії «принципів», а й у визначенні сфери, у якій, відповідно, така система принципів має діяти та застосовуватись.

У дисертації пропонується такий критерій класифікації, як сфера (предмет) регулювання, за яким виділяються встановлені на конституційному рівні засади організації та функціонування судової влади в Україні. При цьому, власне від «організаційних функцій» судової влади процес її організації визначається тим, що у здійсненні останнього представники судової влади беруть участь лише обмежено, на рівні періодичного обрання суддів на окремі посади.

У процесі дослідження системи конституційних принципів організації та функціонування судової влади важливо зауважити, що вплив таких засад не обмежується лише врегулюванням здійснення її функцій. Нормами Конституції України фіксуються не тільки ті основоположні ознаки судової влади, а й встановлюються її організаційні засади. Так, в нормах Конституції України в якості таких засад (принципів) системи судів загальної юрисдикції прямо передбачені лише два принципи – територіальності та спеціалізації (ч. 1 ст. 125). У свою чергу, інші засади організації судової влади та побудови судової системи опосередковано можна виділити зі змісту одразу кількох норм Конституції України, присвячених правосуддю. До їх числа, зокрема, необхідно відносити: принцип здійснення правосуддя виключно судами (ч. 1 ст. 124); принцип колегіального та одноособового розгляду справ (ч. 2 ст. 129); принцип участі народу у здійсненні правосуддя (ч. 4 ст. 124); принцип незалежності та недоторканності суддів (ч. 1 ст. 126); принцип безстроковості судової посади (ч. 4 ст. 126); принцип професійності суддів (ч. 1 ст. 127). Деякі дослідники (наприклад, В. Долежан) схильні додавати до вказаних вище конституційних засад (принципів) організації судової влади ще й принцип «інстанційності», посилаючись на те, що в системі судоустрою України давно вже існують два таких нерозривних поняття як «ланка судової системи» та «судова інстанція». Підтримано даний підхід, враховуючи необхідність забезпечення практичної можливості реалізації принципу права на апеляційне та касаційне оскарження рішень суду.

Розділ 2 «Конституційні засади (принципи) організації судової влади в Україні» присвячений дослідженню групи принципів, на яких ґрунтується вся організація судової влади в Україні.

Підрозділ 2.1. «Принцип законності, верховенства і прямої дії Конституції України». Принцип законності в узагальненому вигляді сформульований у ч. 2 ст. 19 Конституції України. Так, органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов’язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. Цей принцип повною мірою поширюється і на діяльність судів. При цьому суд безпосередньо застосовує Конституцію в разі, коли закон, який був чинний до введення в дію Конституції чи прийнятий після цього, суперечить їй (п. 2 ч. 3 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 1 листопада 1996 р. № 9 «Про застосування Конституції України при здійсненні правосуддя»). У подібних випадках принцип законності набуває характеру принципу конституційної законності.

Принцип верховенства права в організації судової влади в Україні також має важливе практичне значення. Відповідно до Рішення Конституційного Суду України від 2 листопада 2004 р. № 1-33/2004 (справа про призначення судом більш м’якого покарання), верховенство права – це панування права в суспільстві. Верховенство права вимагає від держави його втілення у правотворчу та правозастосовну діяльність, зокрема, у закони, що за своїм змістом мають бути проникнуті передусім ідеями соціальної справедливості, свободи та рівності.

За принципом прямої дії Конституції в організації судової влади України норми Конституції України є нормами прямої дії. Призначення коментованого припису полягає в тому, щоб безпосередньо забезпечити праворегулятивний вплив Конституції як повноцінного юридичного (нормативно-правового) акта, гарантувати дієвість, реальність її норм.

Аналізований принцип організації судової влади (хоча вся влада також здійснюється на основі даного принципу) є істотною передумовою керованості суспільних справ, гарантією режиму законності як однієї з основних ознак правової держави. З цим принципом пов’язані загальні підходи до прав громадян та критеріїв їх реального забезпечення.

Підрозділ 2.2. «Принцип самостійності та незалежності судової влади».Самостійність судів встановлена в Україні як конституційний принцип організації та функціонування судів з метою забезпечення права осіб на судовий захист своїх прав і свобод. Самостійність судової влади має правову основу (ст. 124 Конституції України) й виражена у формулі: правосуддя здійснюється тільки судом, жодні інші органи не можуть його здійснювати. Робиться висновок про те, що самостійність судової влади первинна, а категорія незалежності похідна від неї. Отже, незалежність і самостійність – це дві тісно взаємопов’язані категорії.

Окрім правової самостійності судової влади також виділяють організаційну та фінансову самостійність (але це вже стосується не стільки судової влади, скільки безпосередньо судів).

З метою забезпечення незалежності судової влади, її захисту від втручання з боку інших гілок влади та політичних партій, Пленум Вищого адміністративного суду України звернувся з проханням до Верховної Ради України законодавчо змінити порядок призначення (обрання) суддів, забезпечивши недопущення впливу інших гілок влади на вирішення цього питання (постанова Вищого адміністративного суду України  від 14 жовтня 2008 р. № 6). Також пропонувалось на законодавчому рівні врегулювати питання щодо обмеження прав народних депутатів України у взаємовідносинах із судовою гілкою влади. У дисертації підтримано наведені пропозиції та аргументовано, що судова влада має бути максимально далекою від політики і її впливу.

Визначено за необхідне на законодавчому рівні закріпити автоматизований розподіл справ між суддями на випадковій основі. Фактично йдеться про зміну порядку розподілу справ між суддями відповідно до положень закону.

У підрозділі 2.3. «Принцип незмінюваності суддів» вказується на те, що професія судді – одна з найбільш складних юридичних професій. У діяльності судді реалізується значна кількість спеціальних якостей і навичок, що складають ментальність особистості і визначають її творчий потенціал, а також індивідуальний стиль роботи. Суддя, здійснюючи державну діяльність, є носієм судової влади, його робота пов’язана з високими психоемоційними навантаженнями, особливо в умовах сьогодення. Підтримано наукову позицію щодо розуміння незмінюваності суддів як довічного або безстрокового перебування судді на посаді, а також непереміщення його з посади або місця посади без його згоди. Органічною складовою принципу незмінюваності суддів є неможливість припинення повноважень судді без його на те волевиявлення.

Наголошується на тому, що потребує уточнення питання щодо рівня освіти та фахової підготовки осіб, які претендують на посаду судді.