3.5. Стилістичне використання засобів словотвору

Словотвір – творення нових слів наявними у мові способами. При афіксальному способі слова творяться за допомогою префіксів: ліс – праліс; день – переддень; автор – співавтор; друг – недруг; суфіксів: школа – школяр; учитель – учителька; дід – дідусь; вітер – вітрило; суфіксів і префіксів: вікно – підвіконня; дорога – подорожник; без суфіксів і префіксів (безафіксний спосіб): широкий – шир; молодий – молодь; ранній – рань; синій – синь. Семантичний спосіб словотвору полягає в появі нових значень у слів, що здавна існують у мові. Так, у слові батьківщина, первісне значення якого „спадщина від батьків, спадковий маєток”, згодом з’явилося друге значення – „країна, де народився; місце зародження чогось”. Порівняймо: „Він одружився; взяв половину батьківщини – три шнури поля та поставив собі хату край села” (М.Коцюбинський); „То велике щастя наше – мати, Батьківщина, правда і любов” (А.Малишко). У сучасній мові ці два слова розрізняються також наголосом: ба́тьківщина – спадщина від батьків; батьківщи́на – синонім до слова вітчизна.

Синтаксичний словотвір являє собою конструювання слів шляхом лексикалізації словосполучень, тобто перетворення їх на слова: перекотиполе, дурисвіт, ломикамінь, шибайголова. При морфолого-синтаксичному словотворі одні частини мови переходять до інших: у прислівники – адвербіалізація (страх, ранком, на ходу), у прикметники - ад’єктивація (квітучий, цілющий); у дієслова – вербалізація (бух у ноги; хап за голову); у сполучники - кон’юкціоналізація (з огляду на; зважаючи на); у займенники - прономіналізація (кажеш-кажеш – і жодної реакції). Найбільш поширеним є явище субстантивації – перехід прикметників та дієприкметників у іменники: хворий, лановий, водний, учений, трудящі, загальне, конкретне, множене, ділене; хоча субстантивуватися може будь-яка частина мови: Наше завтра буде краще, ніж наше вчора; усе добре, проте є одне але. Нові слова творяться також шляхом словоскладання (рута-м’ята, інженер-конструктор) та основоскладання (землевласник, пароплав).

Стилістичні можливості словотвору виявляються, насамперед, у синонімії словотвірних афіксів. Одні суфікси використовуються для творення від якоїсь основи слів з відмінними значеннями: рука – ручний, рушник, рукав; воля – вільний, вольовий, воліти. Вони сприяють збагаченню словникового складу мови, використовуються як засіб значеннєвого розрізнення лексичних одиниць, що розвиваються з одного кореня. Це суфікси з лексико-семантичним значенням.

Інші суфікси (з лексико-граматичним значенням), приєднуючись до якогось кореня, не змінюють семантики слова, а вносять додаткові відтінки означально-обставинного й експресивного характеру: рука – ручка, рученька, рученя, ручище; сестра – сестричка, сестронька; кіт – котик, котичок, котяка, котяра, котюга. Ці суфікси, як правило, надають словам певного стилістичного забарвлення, тому частіше використовуються зі стилістичною метою. Стилістичні властивості слів, утворених певним способом, виявляються при зіставленні лексем, що мають один корінь і значення, але різне словотвірне оформлення.

До суфіксів книжного забарвлення належать ті, які утворюють загальні й абстрактні назви, назви опредмеченої дії. Вони набули своїх стилістичних властивостей поступово, в міру збільшення кількості абстрактної та узагальнюючої лексики. Одним із шляхів поповнення лексики цього типу є творення віддієслівних іменників на –ння, -ття від питомих та запозичених основ: становлення, повернення, травлення, конструювання, інформування, монтування, формулювання, каяття, забуття. Ці суфікси є досить продуктивними в офіційно-діловому, науковому й публіцистичному стилях, зо пов’язане із прагненням до стислості вислову, та узагальнення: „Збагачення поетичної семантики, постійне використання засобів суміжних мистецтв, урізноманітнення ритмічної структури – все це було новою сторінкою в історії української прози...” (журн.). Проте занадто велике поширення іменників цього типу має й негативний момент у зв’язку з наявністю в них однакового закінчення у багатьох відмінках; перенасиченість ними тексту ускладнює сприймання: „Прискорення розв’язання питання поліпшення постачання населення продуктами харчування”.

У художньому й розмовному стилях слова з цими суфіксами зустрічаються значно рідше, хоча вони відомі і тут: благання, бажання, зітхання, кохання, сподівання (поезія), бідування, дівування (фольклор), бідкання, милування, силування (розмовні). У поетичному контексті такі утворення набувають пестливо-інтимного забарвлення:

В чарах кохання моє дівування

Хочу я вільно, як пташка, прожить:

Вільне кохання і вільне обрання,

Серденьку воля, як хоче любить! (К.Білиловський).

Розвійтеся з вітром, листочки зів’ялі,

Розвійтесь, як тихе зітхання!

Незгоєні рани, невтишні жалі,

Завмерлеє в серці кохання (І.Франко).

Книжними є також слова з греко-латинським суфіксом –ізм (-изм, -їзм), що утворює нові лексеми від українських основ: архаїзм, історизм, натуралізм – побутовизм, українізм. Здебільшого такі утворення – наукові терміни, слова з узагальненим значенням, зокрема назви ідеологічних та наукових напрямків: „Старослов’янізм – слово або зворот, запозичене зі старослов’янської мови” (підр.). Приєднуючись до невідповідних основ (слів знижено-побутового характеру), такі суфікси надають їм розмовно-іронічного забарвлення: хвостизм, наплювизм.

Відтінок книжності мають також старослов’янські за походженням суфікси -ств[о] з варіантами -зтв[о], -цтв[о] та –ість: людство, убозтво, посередництво, дійсність, можливість, національність. Вони зустрічаються в усіх стилях з переважанням у науковому, офіційно-діловому, публіцистичному: „У прозі М.Коцюбинського спостерігається розмаїтість мовних стилів, манер, образних засобів” (підр.).

Проте даний відтінок стирається наявністю багатьох слів з такими суфіксами, що мають виразне експресивне забарвлення, зумовлене семантикою основи: крутійство, шахрайство, дурість та ін. „В.Самійленко розкриває в сатирі ті беззаконня і насильства, які чинять ці „поважні” особи, глузує з їхньої тупості, жорстокості, недоумкуватості” (журн.). Ці суфікси наявні також і у народно-розмовному мовленні: хазяйство, полегкість.

У художньому стилі суфіксальні утворення на –ість демонструють сприймання світу в якостях:

Цей вечір повен смутку й доброти,

І ніжності, й роздумливості повен (...)

Уранці був бездумний оптимізм,

А нині – смуток, доброта і мудрість... (С.Тельнюк).

Інші іменникові суфікси з лексико-семантичним значенням не мають виразної стилістичної маркованості, їхні стилістичні можливості залежать від семантики основи, від місця слова в історії розвитку мови, від приналежності до певної лексико-семантичної групи: термінологічної, поетичної, розмовної. За наявності паралельних суфіксальних утворень часто одне з них є нейтральним, друге – стилістично маркованим: висота, глибина, ширина (найтрельні) – височінь, глибінь (глибочінь), широчінь (уживаються переважно в художньому, іноді – в публіцистичному стилі): „Людство вступило в нову епоху оволодіння заповітними таємницями природи, захованими в глибинах космосу” (газ.); „Ані хмарки у небі – лише височінь, глибочінь” (Л.Первомайський).

У цій групі досить активними є суфікси, що утворюють назви жінок за фахом од відповідних назв чоловіків: артистка, викладачка, аспірантка, вчителька. Дещо розмовний характер утворень на зразок визволителька, редакторка, організаторка, діячка пояснюється тим, що це здебільшого нові слова, які не мають традиції вживання в літературній мові. Але вони також мають право на життя.

Серед питомих суфіксів з лексико-семантичним значенням лише деякі (-юх, -л-, -ил-) надають словам експресивного забарвлення: упертюх, вайло, тріпло, бурмило, дурило. Цим вони наближаються до суфіксів суб’єктивної оцінки, тобто з лексико-граматичним значенням. До таких належать суфікси здрібнілості та збільшеності, утворення з якими відзначаються великою кількістю емоційно-експресивних відтінків.

Інколи утворення з суфіксами здрібнілості набувають лексико-семантичних ознак. Так, лексеми хлопчик, дівчинка не є просто зменшеними від хлопець, дівчина, вони позначають різні вікові категорії (відповідно підлітковий та юнацький вік).

Прикметникові суфікси здрібнілості –есеньк-, -ісіньк- у процесі розвитку мови розійшлися в значенні: перший залишився тільки лексико-граматичним (білесенький, рівнесенький, теплесенький – зменшені від білий, рівний, теплий); за допомогою другого з’являються утворення, що позначають вищу міру якості, тобто суфікс –ісіньк- набуває лексико-семантичних ознак (білісінький, рівнісінький, теплісінький): „А голосочок-то який! Тонесенький, милесенький такий!” (Л.Глібов); „ ... здорові чорні очі блищали, неначе два діаманти, закутані в тонісіньку мушлинову тканку” (І.Нечуй-Левицький).

Суфікси здрібнілості й пестливості, завдяки своїй стилістичній маркованості, використовуються в описах дітей, для відтворення дитячого мовлення, надання контексту довірливого й голубливого характеру: „Зорять усі на бабусю, чогось сподіваються. Побідкалась старенька, стала жалкувати дітей. – Гарні, любі діточки... а гостинчика немає, ластів’ята...” (С.Васильченко); „Були собі котик та півник, і були вони у великій приязні. Котик, було, в скрипочку грає, а півник пісеньки співає” (нар. казка).

У поетичних жанрах утворення з цими суфіксами сприяють зображенню почуттів і переживань автора:

Чайки! Чайки! Ласкаві птиці

Давно небачених країв,

Несіть, жадані вістівниці,

Хоч подув запаху степів.

Хоч дрібку рідної землиці

З маленьких ніжок обтрусіть,

Бодай на мить, ласкаві птиці,

Велику тугу заберіть (Яр Славутич).

Наукова й офіційно-ділова мова, як правило, уникає вживання слів із зменшувальними суфіксами, бо вони вносять небажаний відтінок пестливості, недоречний у таких контекстах. Більше того, загальний тон наукової мови позбавляє слова з суфіксами пестливості будь-яких емоційних відтінків, коли вони все-таки потрапляють до цього стилю. Так, слова шлуночок („частина порожнини серця”), мозочок („відділ головного мозку хребетних тварин та людини”), язичок („виступ м’якого піднебіння”) є в науковій мові термінами.

Суфікси здрібнілості у поєднанні з основами книжних слів або слів із негативним забарвленням, надають об’єкту зображення зневажливих, іронічних відтінків:

Ще не вмерла України і слава і воля,

Ще нам, браття молодії, усміхнеться доля.

Згинуть наші воріженьки, як роса на сонці,

Запануєм і ми, браття, у своїй сторонці! (П.Чубинський).

Суфікси збільшеності утворюють слова на позначення великих розмірів, сили, міцності; іноді надають негативного забарвлення: „Сосни махали кошлатими лапищами” (О.Донченко);

З якого ти саду, чудовая роже?

Тебе й морозище зв’ялити не може! (А.Кримський).

Збірно-зневажливі суфікси –н(я), -в(а) теж містять негативну експресію: „Як на свято, як на здобич поспішала звідусіль у Каховку пазуриста степова хижачня” (О.Гончар); „Було, як почують хуторяни, що йде татарва, то ховаються по байраках і котловинах” (О.Стороженко).

Безсуфіксні іменники (вступ, добір, показ, зелень, синь, рань, вись, шир, блакить) досить широко використовуються для надання контексту патетичного, піднесеного характеру: „Безмежний шир причорноморських степів, здається, на мить спалахне золотавим вогнем; але цей спалах пригасає: над ним лагідна блакить українського неба” (журн.).

Префікси, у плані стилістичних можливостей, поступаються суфіксам. Префіксовані іменники із застарілими префіксами па-, пра-, уз- та ін. мають відтінок урочистості, піднесеності, поетичності: „Все ніби в вічності луна прадавня, тиха таїна” (А.Малишко); „Паморозь розкішним мереживом покрила нерухомі дерева” (М.Стельмах).

Запозичені префікси та префіксоїди анти-, архі-, екстра-, контр-, псевдо-, ультра- і под. Надають словам книжного відтінку: антитіло, контррозвідка, псевдонауковий, ультразвуковий. Наприклад: „Погода в антициклонах буває малохмарна, суха” (підр.).

При творення складних слів шляхом з’єднання двох або кількох коренів в одну лексичну одиницю виокремлюють словоскладання і основоскладання.

Основоскладання – поєднання компонентів з відмінною семантикою; часто вони належать до різних частин мови. Цей спосіб словотворення найбільш поширений в наукових, офіційно-ділових та публіцистичних текстах. Як правило, книжно-термінологічний характер мають утворення з іншомовними афіксами: гідроканал, демократія, макросистема, мікросвіт. Менш інтенсивного книжного відтінку надають питомі компоненти само-, мало-, багато-: самозречення, самокритика, малоземелля, багатоплановість. Виразне книжне забарвлення є характерним для слів з компонентами –лог, -філ, -фоб, -ман, -знавство: психолог, психологія, слов’янофіл, слов’янофільство, графоман, графоманія, русофоб, русофобія, суспільствознавство.

Питомі слова, утворені способом основоскладання, часто є кальками лексем іншомовного походження або їх семантичними відповідниками. Українські відповідники, завдяки невтраченій образності, містять більшу експресивність: пейзаж – краєвид; фонтан – водограй; біографія – життєпис. Стилістичне забарвленням утворених цим способом слів пов’язане здебільшого з новим значенням, що виникає внаслідок поєднання основ (блакитноокий, самозабутній, широкополий, громовозвукий). Функціональну належність таких слів зумовлює не структурний тип, а емоційне забарвлення основ та їхня образність: „А там, по луках, світила жовта кульбаба, як зорі на небі, і на горохах виділи, як метелі, біло-рожеві, червоно-сині і жовтогарячі квіти” (М.Коцюбинський).

Тут всякії були пронози.

Перекупки і шмаровози,

Були там чесні пустомолки... (І.Котляревський).

Словоскладання (поєднання синонімічних пар) використовується в мові не стільки як словотворчий, скільки як стилістичний засіб. Адже поєднання двох синонімів є першим ступенем їх ампліфікації (стилістичної фігури). Через те майже всі слова, сконструйовані в такий спосіб, зберігають образність та експресивність. Виняток становлять наукові терміни типу ампер-виток, кіловат-година, інженер-економіст, інженер-технолог, лікар-терапевт, мовознавець-лексикограф, технік-механік. Проте більшість таких слів має яскраво виражену образність. Поширені вони в художньому стилі, особливо в поезії, але їхнім джерелом є народна творчість: „Тут цар-жайворонок збирає всіх птиць, щоб завоювати царицю-мишу...” (нар. казка).

Майстри художнього слова використовують такі слова як засіб стилізації під фольклор або для поглиблення ліричного викладу: „Спом’янула Олеся: було вона в свойому селі йде, - той привітає, другий на здоров’я спитає, декотрий пожартує, інший стане та свій смуток-жаль повістить” (Марко Вовчок); „І так мені легко, так весело, що я забувала про все на світі, - не забувала тільки, що він біля мене, обнімала-пригортала його і сльозами молила-просила” (Панас Мирний).

Там сонце, як серце, дзвенить-виграє,

Кленовий листочку, дівчатко моє!

Злотава доріжка від сонця до вій...

Кленочок-листочок танцює на ній.

Там Лади-Ладусі співають пісень,

Там ночі блакитні й фіалковий день,

Там срібні ковалики квіти кують,

Там зорі-комарики в небі снують.

Ой тіні рожеві, ой сон золотий,

Ой стежка-мережка й дівчатко на ній –

Дівчатко-кленчатко, злотава струна...

Ой пісня блакитна, ой срібна луна... (С.Тельнюк).