Літературної мови

Вагомими для стилістики є поняття загальнонародна мова та літературна мова. Загальнонародна мова (ЗМ) – це сукупність усіх граматичних форм, усіх слів, усіх особливостей вимови і наголосу носіїв української мови як рідної. Загальнонародна мова охоплює діалекти, професійні та фольклорні елементи жаргонізми – словом усю мову в її сукупності. Одним із складників загальнонародної мови є літературна мова (ЛМ) – відшліфована форма національної мови, що має певні норми у граматиці, лексиці, вимові, наголошуванні. Виникає ЛМ на підставі писемної, художньо закріпленої форми ЗМ і в своєму усному та писемному різновидах обслуговує суспільне, політичне, наукове і культурне життя нації. Отже ЛМ є основою духовної і матеріальної культури людського суспільства, без неї неможливим є розвиток найважливіших сфер людського життя – науки, техніки, літератури, мистецтва.

Поняття ЛМ нерозривно пов’язане з поняттям мовної норми (МН). Норма – це сукупність загальновизнаних мовних засобів, що вважаються правильними та зразковими на певному історичному етапі.. Однім із показників досконалості кожної ЛМ є усталеність норм, причому цій засаді не суперечить така риса норми, як мовна змінність. У ході розвитку ЛМ на зміну застарілим мовним явищам приходять нові, проте історична змінність норми поєднується з її відносною стабільністю, без якої було б неможливе повноцінне існування мови. Коли б норми змінювалися часто, діти погано розуміли б своїх батьків і вже зовсім не розуміли і дідів.

Нормалізація ЛМ містить широке коло наукових проблем, що насамперед пов’язані з історією їхнього розвитку, з функціонуванням за певних історико-суспільних та культурних умов. Традиція культури мови (КМ), основним змістом якої є прагнення віднайти найкращу форму для висловлювання думок, зароджується водночас з появою літератури даною мовою. Проблема нормативності – одна з головним проблем у дослідженні ЛМ, стилістики та КМ, оскільки норма тісно пов’язана саме із основною (суспільно-комунікативною) функцією мови. „Якби ми не розглядали питання культури мови – у прикладному, навчально-педагогічному, виховному аспекті чи у зв’язках х мисленням чи психологічними факторами, - всі вони неминуче обертаються навколо поняття норми... В якому б аспекті ми не розглядами норму, завжди зіткнемося з її двоїстим характером: з одного боку – мовна норма є, природно, явищем мови, а з другого – норма виразно виступає і як явище суспільне. Суспільний характер мови виявляється ще сильніше, ніж суспільний характер мови взагалі. Адже норма нерозривно пов’язана саме з суспільно-комунікативною функцією мови”¹

Опанування норм сприяє підвищенню культури мови, а висока культура мови є свідченням культури думки. „Культура починається із самоусвідомлення мовної особистості. Вона зароджується й розвивається там, де носіям національної мови не байдуже, як вони говорять і пишуть, як сприймається їхня мова в різних суспільних середовищах, а також у контексті інших мов. Тобто культура мови безпосередньо пов’язана з соціологією і психологією не лише у плані вироблення моделей, зразків мовної поведінки, а й щодо формування мовної свідомості”². Нормативність мови являється на рівні орфоепії,, акцентуації, лексики, морфології, синтаксису, фразеології, стилістики.

Орфоепія (гр. orthoepeia – сукупність правил літературної вимови). Орфоепічні норми будь-якої літературної мови найтіснішим чином пов’язані з тією діалектно-територіальною базою, на основі якої виникла ЛМ. Коли йдеться про норми правильної вимови в українській літературній мові (УЛМ), слід пам’ятати, що вони склалися на базі середньонаддніпрянських говірок. Безумовно, на формування орфоепічних норм впливали й інші говори, але цей вплив був значно меншим, ніж у галузі лексики чи морфології. Адже орфоепія невіддільна від фонетичних особливостей мови, а фонетика є тією мовною системою, яка чинить більший, значніший, ніж інші, опір стороннім впливами. Тому, з одного боку, вплив діалектів та інших мов на фонетику ЛМ є мінімальним, а з другого боку, орфоепічні норми найважче засвоюються представниками говорів, більшою чи меншою мірою віддалених від тих, які покладені в основу ЛМ.

Однією з характерних рис УЛМ є її милозвучність (евфонічність), проте вона не її постійною і неодмінною якістю. УЛМ, як і кожна мова, потребує певної фонетичної організації висловлювання, свідомого прагнення уникати незграбності у поєднанні звуків під час мовлення. Важливим засобом досягнення милозвучності в УЛМ є позиційне чергування головних та приголосних [у] - [в], [і] - [й], фонетичні варіанти повнозначних та службових слів типу імла – мла, іржа – ржа, з – зі – із, над – наді, під – піді та ін. Недотримання правил чергування призводить до виникнення чужих для УЛМ, немилозвучних звукосполучень типу зустріч ректора з студентами; симпозіум відбувся в Кам’янці-Подільському; гроші одержав в банкоматі; відпочивати поїхала у Одесу. У наведених прикладах ми спостерігаємо нагромадження кількох приголосних або голосних. Цього модна і слід уникати, використовуючи фонетико-орфоепічні варіанти типу зустріч ректора із (зі) студентами; симпозіум відбувся у Кам’янці-Подільському; гроші одержав у банкоматі; відпочивати поїхала в Одесу (до Одеси).

Особливістю української орфоепії є чітка, без редукції вимова голосних звуків (крім ненаголошених [е] та [и], котрі наближаються один до одного, а також ненаголошеного [о] перед складом з [у]) як у наголошених, так і в ненаголошених позиціях, що зумовлено слабкістю головного наголосу в слові, а у зв’язку з цим розвиненою системою побічних наголосів. Для української літературної вимови і для більшості українських говорів нетиповим також є акання (у словах дорого, болото, молоко якість звука [о] в усіх складах є однаковою, під наголосом він лише довший від ненаголошених). Таким чином, вимовляння [а] на місці ненаголошеного [о] суперечить літературній нормі.

Невід’ємною рисою української орфоепії, що теж сприяє її милозвучності, є відсутність редукції за глухістю дзвінких приголосних, які вимовляються завжди дзвінко – в кінці слова та складу. Кожний складник паронімічних груп лід – літ, плід – пліт, ліз - ліс, гриб – грип, везти – вести вимовляється по-різному, оскільки підміна дзвінких приголосних глухими не відповідає нормі української орфоепії. Завжди слід вимовляти: п’ятнадцять хвилин на дев’яту; мокрий сніг; слабка ожеледь; сім раз одмір, один раз відріж.

В українській мові глухі передньоязикові африкати [ц] і [ч] мають дзвінкі відповідники, що позначаються двома літерами - [дз] і [дж]. Місце й спосіб артикуляції кожної з пар цілком однакові, вони відрізняються наявністю чи відсутністю голосу (сиджу – сичу; заходжу – захочу; зрідження – зречення; джерело – чересло; джаз – час; кукурудза, ґудзик – куций). В усному мовленні ми часто чуємо не африкати (злиті сполучення проривного приголосного з фрикативним того самого місця утворення, а окремі звуки [д] і [ж], [д] і [з] (дослідження, походження, джаз, сиджу, ходжу, піджак, кукурудза, ґудзик) або тільки фрикативні елементи без проривних (вожу, їжджу), що є грубим порушенням літературної норми. У позиції на початку слова обидві дзвінкі африкати вимовляються здебільшого правильно (джміль, дзеркало, дзиґа).

Літера [щ] в УЛМ позначає звукосполучення [шч]. Відхиленням від норми є вимовляння слів вищий, нащадки, щасливий, щедрий, Польща, Одещина, що з м’яким подовженим [шьшь] замість правильного варіанту [шч]. Звуки [дж], [ч], [ж], [ш] в УЛМ є твердими, але в позиції перед голосним [і] вони деякою мірою пом’якшуються, внаслідок чого існує протиставлення звукосполучень [джи] - [джі], [чи] - [чі], [жи] - [жі], [щи] - [ші] (джигун – бджілка; читач – чіткий; жилка – жінка; шир – шість), проте нерідко можна почути ненормативну вимову зазначених шиплячих.

В УЛМ, крім твердого [л] (лад, лоза, лука, стіл, крило) та м’якого [ль] (ліс, ляда, сіль), маємо і середній „нейтральний” [л] у позиції перед голосними [е] та [и] (легіт, легко, Олена, липа, лихо)³. Так само мусимо вимовляти цей звук в аналогічній позиції у словах іншомовного походження (лекція, проблема, телеграма, лимон). Вимова типу лєкція, проблєма, телєграма, лімон не відповідає орфоепічній нормі, крім випадків, де [і] у запозичених словах пишеться й вимовляється після [л] за правилом „дев’ятки” (лідер, лімузин, лірика, література).

Орфоепічна норма, що регулює вживання фрикативного [г] (голос) та проривного [ґ] (ґанок) є розхитаною внаслідок вилучення з української абетки літери [ґ] у 1933 році. Нове видання „Українського правопису” поновило цю літеру; її рекомендується писати і вимовляти відповідний звук у наступних українських, запозичених та зукраїнізованих словах: аґрус, ґава, ґазда, ґандж, ґанок, ґатунок, ґвалт, ґедзь, ґелґотати, ґерґотати, ґеґнути, ґирлиґа, ґлей, ґніт, ґрасувати, ґрати, ґречний, ґринджоли, ґрунт, ґудзик, ґуля, джиґун, дзиґа, дзиґлик та в похідних від них та у прізвищах Ґава, Ґалаґан, Ґудзь і под. Завдяки відновленню літери [ґ] ми можемо тепер розрізняти на письмі й у вимові слова гніт (гноблення) і ґніт (речовина у лампі); грати (дієслово) і ґрати (іменник); гуля (гуляння і ґулі (нарости на тілі). Безперечно, кількість слів із цим звуком не вичерпується списком, наведеним у новому виданні правопису 1990 року. Але багато мовців сьогодні почали використовувати літеру [ґ] на свій власний розсуд. На сучасному етапі доцільним видається користуватися рекомендаціями правопису 1929 року, в якому пункт про вживання [г] і [ґ] розроблено досить ґрунтовно. Отже, в словах грецького походження треба послідовно вимовляти й писати [г] (бо так вимовляють самі греки): ген, генетика, генеза, гігант, гімн, гімназія, біографія, монографія, геометрія, гомеопатія, графіка, орфографія, логіка, орган, організм, трагедія, трагізм. Тобто в усіх грецизмах, якими є слова з компонентами гео-, гетеро-, гігро-, гідро-, гіпер-, гіпо-, геліо-, голо-, гомо-, граф-, лого- та ін. (географія, гетерогенний, гігроскопічний, гідра, гідродинаміка, гіпертонія, гіпотрофія, геліотерапія, голографія, гомологія, логопедія, педагогіка). У давно засвоєних словах з інших мов також слід уживати [г] (газета, гвардія, генерал, геній, градус).

У новіших запозиченнях з латинської та інших мов (крім грецької) [г] вживається на місці [h], а [ґ] - на місці [g]. Тож ґатунок (Gattung), ґільйотина (guillotine), ґума (gumma), Ґріґ (Grieg), але гумус (humus), гуманізм (humanus), Гайдн (Haydn). Особливу увагу слід звертати на слова, де є обидва звуки: Геґель (Hegel), Гюґо (Hugo). Таким чином, звук [ґ] у словах іншомовного походження можна вживати лише там, де для цього є вагомі підстави.

В українській мові літерою [х] відтворюється, зазвичай, іншомовна фонема [ch]: Фридрих (Friedrich), Халдея (Chaldaea). Фонему [h] слід передавати через [г]. Багато мовців, наслідуючи російську традицію, вимовляють Ханс, Хофман, Йоханесбург. У російській мові таке явище є виправданим , оскільки там немає фрикативного [г], є лише [ґ] і [х]. А в українській мові вимова [ґ] або [х] на місці [г] неприпустима. Тут можливою є лише фонема [г]: Ганс, Гофман, Йоганнесбург.

Тепер стало модним порушувати чинний правопис. Він, безумовно, потребує вдосконалення, проте в ньому є багато добрих традицій, усталених та безсумнівних моментів. Так, відсутній в українській мові огублений голосний [е], що в різних мовах Європи позначається на письмі [оö], [ое], [еu], послідовно відтворюється неогубленим [е] (інженер, режисер, резонер, Кельн, Ґете, Рентген, Шредер). Проте деякі „вдосконалювачі” починають писати Кьольн, Ґьоте, Рьонтген, Шрьодер, хоч тут немає жодного пом’якшеного приголосного перед [о] (як в українському слові льон чи в російському прізвищі Тьоркін). Знову ж таки бездумно наслідують російський правопис, хоча слід передусім враховувати можливості своєї мови і досвід інших народів, зокрема слов’ян. Так, чехи (за традицією мов з латинською графікою) прізвища Goethe і Göncz пишуть так, як німці та угорці, проте, не маючи огубленого [е], вимовляють по-своєму: Ґете, Ґенц.

Акцентуація (наголошування). При характеристиці будь-якої ЛМ серед інших властивих їй рис виокремлюють акцентуаційну норму. В УЛМ ця цілком сформована норма є водночас найменш усталеною. Тут відчуваються впливи діалектів з їхньою строкатістю наголосу та інших мов, особливо близькоспоріднених. Строкатість наголосу в різних українських говорах, представники яких здійснюють свій внесок у збагачення ЛМ, зумовила наявність слів з подвійним наголосом: про́стий - прости́й; весня́ний – весняни́й; я́сний – ясни́й; ба́йдуже – байду́же; за́вжди – завжди́. Проте таких випадків не так вже й багато, і кількість їх дедалі скорочується, оскільки ЛМ має тенденцію до вироблення сталих норм. Так, в офіційно-діловому мовленні, яке вимагає більшої уніфікації своїх норм, слів із подвійним наголосом немає. Тут акцентуаційних норм дотримуються чіткіше.

Але тісні контакти ЛМ з діалектами та іншими мовами зумовлюють появу чинників, що протидіють зазначеній тенденції до чіткішої нормалізації мовлення з т. з. наголосу. Особливо часто порушується наголос у кількох словах з великою частотністю вживання: нови́й, близьки́й, тонки́й, текстови́й, фахови́й, ви́падок, нена́висть, сере́дина, одина́дцять, чотирна́дцять, котрі в мовленні багатьох дикторів, лекторів, коментаторів звучать неправильно: но́вий, бли́зький, то́нкий, те́кстовий, фа́ховий, випа́док, не́нависть, середи́на, оди́надцять, чоти́рнадцять. Так, слово випадок у літературній мові та діалектах завжди мало і має один наголос – на першому складі. Воно входить до низки слів подібного способу творення з наголосом на префіксі: ви́балок, ви́гризок, ви́няток, ви́росток, ви́селок, ви́сновок та ін. Тож наголос випа́док не є природним для української мови, він з’явився, можливо, під впливом польського wypádek.

В усному мовленні замість правильних наголосів у дієсловах візьму́, кажу́, роблю́, ідемо́, йдете́, пі́де, пі́демо, пі́дуть, пове́рнеться, зна́йдеться, було́, взяла́, несла́, принесла́, прийду́ і под. нерідко чуємо ві́зьму, ка́жу, ро́блю, іде́мо, йде́те, піде́, піду́ть, поверне́ться, знайде́ться, бу́ло, взя́ла, не́сла, прине́сла, при́йду. Тут позначається вплив українських південно-західних, північних говорів та в окремих випадках російської мови. В українській і російській мовах є ряд близьких за звучанням і тотожних за значенням слів, що відрізняються наголосом. Порівняймо: живо́пис, літо́пис, руко́пис, машино́пис, пере́пис, верба́, кишка́, коро́мисло, при́ятель, бо́сий, ко́сий, ки́дати, кле́їти, вчо́ра – жи́вопись, ле́топись, ру́копись, маши́нопись, пе́репись, ве́рба, ки́шка, коромы́сло, прия́тель, босо́й, косо́й, кида́ть, клеи́ть, вчера́. Під впрлдивом російської мови українські слова іноді наголошують відповідним чином – на першому складі, що є відступом від норми.

Лексичні норми. Лексика, як відомо, є найменш консервативним елементом мовної системи. Якщо фонетична система, наприклад, УМ, лишилася в основному середньо наддніпрянською, то словниковий склад її поповнився і поповнюється лексемами з інших говорів, запозиченнями з інших мов. Лексичні норми, як і норми взагалі, відзначаються стабільністю, певною консервативністю, однак їм притаманна і значна рухливість. Лексичну норму відображають і утверджують, в основному, словники.

Серед відступів від літературних норм на рівні лексики перше місце посідають невмотивовані росіянізми (алтар, врачування, груз, поставщик, моросити, підстрікати, получається, пушний, четвероногий, швея, яд), іноді більш-менш пристосовані до української фонетики й морфології (гонимий, ранимий, замислуватий). Жодних підстав для запозичання цих слів немає, оскільки названі поняття мають в українській мові відповідні лексичні позначення: вівтар, лікування, вантаж, постачальник, мрячити, підбурювати (підбивати, під’юджувати, підмовляти, підструнчувати), виходить, хутровий, чотириногий, швачка, отрута, гнаний, вразливий, химерний (вигадливий).

В усній формі офіційно-ділового і публіцистичного стилів виокремлюється за частотою вживання група кальок російських лексем: багаточисельний, малочисельний, міроприємство, всезагальний, співпадати, співставляти, слідуючий замість численний, нечисленний, захід, загальний, збігатися, зіставляти, наступний (при переліку - такий). Теоретичне існування таких слів в українській мові можливе, оскільки наявні відповідні словотвірні моделі (багатогалузевий, маловідомий, підприємство, всеосяжний, співіснувати). Але при творенні традиційно вживаних слів (численний, нечисленний, загальний, захід, зіставляти, збігатися) українська мова виразно виявляє суто свої, індивідуальні риси, тому вживання зазначених кальок не є виправданим; воно руйнує усталені традиційні норми.

Досить поширеним відхиленням від лексичних норм є вживання українських слів у невластивому для них значенні. Наприклад, слово відтак часто уживається у значенні отже, таким чином. Причина криється, можливо, у паронімічному зближенні прислівника з російським итак у мовленні носіїв південно-східного наріччя та північних говорів, оскільки відтак походить із південно-західних говорів. Прикметник меткий має значення „швидкий, спритний, кмітливий”, а у мові ЗМІ це слово часто використовується у значенні „точно спрямований у ціль” замість слова влучний. Слово відноситися має значення „перебувати у певній відповідності з чим-небудь”, а воно часто уживається замість слова ставитися – „виявляти свої почуття до когось / чогось. Відповідно уживається слово рахувати замість вважати та ін.

Невміння повною мірою використати синонімічне багатство української мови також сприяє порушенню лексичних норм. З синонімічного ряду добирається один компонент, здебільшого такий, що не найбільш підходить до певного контексту. Так ЗМІ уживають слова духовенство, минулорічний, просвітитель, учбовий, хоча в українській мові наявні фонетичні та словотвірні варіанти – духівництво, торішній, просвітник, навчальний.

Вимова і написання власних назв – антропонімів і топонімів заслуговує на особливу увагу. В усному мовленні, у ЗМІ сьогодні можна почути і прочитати невідповідні лексичним, орфографічним і орфоепічним нормам топоніми і прізвища: Бєлгород-Дністровський, Нєжин, Сєвєродонецьк, Старобєльськ; Бєденко, Бєлан, Бєлоконь, Гнєдан, Сєрий, Калініченко, Лановой, Рудой, Третьяк та ін. замість Білгород-Дністровський, Ніжин, Сіверськодонецьк, Старобільськ; Біденко, Білан, Білокінь, Гнідан, Сірий, Калениченко, Лановий, Рудий, Третяк. Таке становище є наслідком своєрідного становища української мови протягом тривалого часу, особливо її офіційно-ділового стилю.

Морфологічні норми. За морфологічними нормами української мови іменники чоловічого роду м’якої групи другої відміни в Р.в. однини мають форми лікаря, токаря, бібліотекаря, царя; іменники твердої і мішаної групи – командира, маляра; каменяра, газетяра, снігура. Н.в. множини характеризується закінченням –і для іменників м’якої й мішаної груп: лікарі, токарі, бібліотекарі, царі; каменярі, газетярі, снігурі та закінченням –и для іменників твердої групи: командири, маляри. У Кл. в. іменники м’якої групи закінчуються на –ю: лікарю! токарю! бібліотекарю! царю!; іменники твердої й мішаної груп – на –е: командире! маляре! каменяре! газетяре!, хоча в усному мовленні, а під його впливом і на письмі, часто трапляється порушення норм – заміна відмінкових закінчень.

У Д. в. однини іменники чол. р. закінчується на –ові, -еві, -єві та –у, -ю. Зловживання закінченнями –у, -ю робить усний чи писемний текст монотонним, відриває його від живого мовлення. Наприклад: „Це почесне звання присвоєно артисту обласного музично-драматичного театру Степану Васильку”. Синтаксична конструкція була б природнішою, коли б мала форму: „Це почесне звання присвоєно (...) Степанові Васильку”. Формам на –ові, -еві, -єві слід віддавати перевагу, оскільки вони в УЛМ закінчення –у, -ю широко використовується у Р. в. (театру, часу, простору, музею) та у Кл. в. (батьку!, сину!, дядьку!, добродію!). Тож використання у Д. в. закінчень –ові, -еві, -єві уможливлює виразніше розрізнення функцій відмінків.

Особливістю СУЛМ є майже повна відсутність у ній активних дієприкметників теперішнього часу. У щоденній практиці, зокрема при перекладі з мов, де ці дієприкметники вживаються регулярно (російської, польської та ін.), виникають численні труднощі. Одні перекладачі намагаються кожний польський чи російський дієприкметник відтворити теоретично можливим українським відповідником, інші замість них уживають лише підрядні означальні речення. Нанизування однотипних конструкцій ускладнює мову, робить виклад неприродним, незграбним. У багатьох випадках замість активних дієприкметників можна використати прикметники: вирішальний, металорізний, нержавний, життєствердний, захопливий, всеохопний. Ще один варіант – заміна дієприкметників іменниками: нападник, відпочивальник, вступник, завідувач, початківець (пор. рос.: решающий, металлорежущий, нержавеющий, жизнеутверждающий, захватывающий, всеохватывающий; нападающий, отдыхающий, поступающий, заведующий, начинающий). Існують інші повноцінні замінники, вироблені на основі словотвірних можливостей УМ. Отже, слід вважати за ненормативні побудови типу: захоплююче видовище; лакуючі барвники. Правильним будуть словосполучення захопливе видовище, лакувальні барвники.

Серед іменників – назв професій, звань, посад існує чимало слів, що вживаються у формі чол. р. для позначення і чоловіків, і жінок: агроном, академік, доктор, кандидат, капітан, конструктор, ректор, декан (утворення типу агрономша, академша, докторша, кандидатша, ректорша, деканша як назви професій є елементами просторіччя; в літературній мові вони уживаються з відтінком розмовності ц значенні „дружина агронома, академіка, доктора, кандидата, ректора, декана). Переважання форм ч. р. пояснюється тим, що раніше лише чоловіки мали такі професії, звання й посади. У міру набуття їх жінками з’являються жіночі відповідники: бандуристка, кореспондентка, лікарка, організаторка. Можна навести приклади протилежного характеру: утворення іменника дояр від доярка, ще не усталене в літературному вжитку медбрат на зразок медсестра та ін. Процес утворення від іменників ч. р. парних відповідників ж. р. є досить продуктивним. Слова авторка, аспірантка, викладачка, діячка, дописувачка, журналістка, контролерка, космонавтка та ін., зафіксовані словниками, є цілком літературними й рекомендуються до вжитку, хоча ЗМІ безпідставно віддають перевагу формам чоловічого роду: „Алла Петрівна – прихильник активних форм навчання”.

Причини цього слід шукати, очевидно, у впливі на інші різновиди мовлення ОДС, де основними назвами посад, професій та звань є іменники ч. р. Так, якщо комусь із актрис присуджують почесне звання, то в указі цілком справедливо пишуть: „присвоїти почесне звання „Народний артист України”. Але ж нікому не спаду на думку оголосити на концерті: „Виступає народний артист України Марія Стеф’юк”, пишуть і кажуть „народна артистка”.Для ОДС характерними є форми автор, діяч, журналіст, але вони зовсім недоречні (коли йдеться про жінок) в інших стилях за наявності слів авторка, діячка, журналістка. Перенесення рис ОДС без певної стилістичної настанови до інших сфер оканцелярює мову, робить її сухою, а часом і не цілком зрозумілою. (читач / слухач не може зрозуміти, про кого йде мова – про чоловіка чи жінку).

Синтаксичні норми. Одним із показників мовної майстерності є вміле користування можливостями синтаксичної синонімії. У щоденному житті, у ЗМІ надуживають конструкціями з прийменником по: проректор по науковій роботі; школа по підготовці водіїв; міське бюро по працевлаштуванню. Нагромадження синтаксичних побудов із прийменником по (як і взагалі надмірне захоплення одним лексичним, фонетичним чи іншим варіантом за наявності синонімів) спричинює одноманітність викладу, а вживання непотрібних універсальних зворотів типу по питаннях, робота по і т. ін. канцеляризує його. Замість наведених синтаксично збіднених конструкцій слід використовувати природніші для УМ: проректор з наукової роботи; школа для підготовки водіїв; міське бюро працевлаштування.

За синтаксичними нормами УЛМ прикметники вищого й найвищого ступеня узгоджуються з означуваним словом у роді, числі і відмінку. Конструкції з прикметниками та прислівниками у формі вищого ступеня обов’язково мають у своєму складі прийменники від, за, або сполучник ніж: „Новий підручник з теорії літератури є досконалішим від попереднього” (варіанти: за попередній; ніж попередній). Проте часто в усному, а іноді і в писемному мовленні можна зустріти синтаксичні конструкції типу: „Новий підручник з теорії літератури є досконаліше попереднього”.

Часто до помилок синтаксичного плану призводить порушення законів сполучуваності слів, яка залежить від специфіки позначуваних ними понять, від стильових властивостей, емоційно-експресивних якостей, граматичних особливостей та норм слововживання. Так, часто можна зустріти вислови типу глухий тупик, захисний імунітет, пам’ятний сувенір, де прикметники є зайвими, оскільки поєднані з ними іменники означають: імунітет („захисна реакція організму”); сувенір („пам’ятний подарунок”). Що стосується тупика, то правильними є вислови УМ глухий кут і (в переносному значенні) безвихідь.

Слово одержати (отримати) вживається у сполученнях із конкретним значенням: одержати листа, (квитки, книжки, гроші). Використання його в конструкціях з більш абстрактним значенням є відступом від синтаксичних норм: одержати високу оцінку (освіту, навички, перемогу). Нормативними в цих випадках є вислови дістати високу оцінку (освіту), набути навичок, здобути перемогу. Російське словосполучення друг друга перекладається УМ один одного (тільки про чоловіків), одна одну (тільки про жінок), одне одного (про представників обох статей одночасно). Тут також частими є помилки.

УЛМ має чітко окреслені норми щодо різних видів синтаксичного зв’язку. Так, віддієслівні іменники завідувач, командувач, поширювач вимагають, щоб додаток стояв після них у Р. в., а рідковживані у сучасній мові активні дієприкметники – в О. в. Отже, слід писати і вимовляти завідувач відділу (редакції, клубу, бібліотеки, кафедри), але завідуючи відділом (редакцією, клубом, бібліотекою, кафедрою). Конструкції типу завідувач відділом, завідувач кафедрою є помилковими. Прийменник згідно керує іменником в О. в. з прийменником з (згідно з методикою, згідно з планом, згідно з вимогами), а відповідно – іменником у Р. в. з прийменником до (відповідно до вимог, відповідно до плану, відповідно до методики). Конструкції типу згідно (відповідно) плану, методики, вимог є відступами від синтаксичних норм.

Фразеологічні норми. У сфері уживання фразеологізмів також трапляється чимало огріхів і неточностей. Одна з характерних рис фразеологічних зворотів – стійкість їх лексичного складу. Отже, одні компоненти зворотів не можна довільно замінювати іншими без певної стилістичної настанови. Так, для поняття „допомагати, бути корисним у чомусь” існує вислів бути (стати) у пригоді. ЗМІ часто уживають цей фразеологізм у неправильній формі – стати у нагоді. Вільне значення слів пригода („подія, випадок”) і нагода („підхожий для чогось момент, зручні обставини”). Нагода є складником фразеологізмів мати нагоду, випала нагода та ін. Ані у вільному, ані у фразеологічно зв’язаному значенні пригода й нагода не є взаємозамінними.

Для позначення поняття „бути неприкритим, перебувати не у приміщенні” в УЛМ існує вислів просто неба. Поширений в усному мовленні вислів під відкритим небом є порушенням українських фразеологічних норм. Говорячи про недосліджене питання, невідоме явище, поряд з іншими лексико-синтаксичними засобами можна використати фразеологізм біла пляма; замість нього інколи уживають відсутній в українській фразеології вислів біле місце. Фразеологічний зворот уносити вклад є доречним тоді, коли йдеться про банк, ощадну касу, інвестиції. В інших випадках слід використовувати вислів робити внесок (у науку, культуру, мистецтво).

Багато вживаних фразеологізмів є кальками відповідних російських висловів: здавати екзамени; заключати угоду (договір); попередити пожежу; потерпіти невдачу; приймати участь; кидатися у вічі; у своє задоволення; нічого гріха таїти; поговорити по душам; у цікавому стані; жити приспівуючи; лід зрушився та ін. Їхнє уживання не є вмотивованим ані семантично, ані стилістично, ані логічно, оскільки УМ має свої оригінальні фразеологічні відповідники для цих понять: складати іспити (екзамени); укладати угоду (договір); запобігти пожежі; зазнати невдачі; брати участь; упадати в око (в очі); собі на втіху; ніде правди діти; порозмовляти (поговорити) по щирості; при надії; жити в розкошах (жити добре); крига скресла. Коли фразеологізми використовуються неправильно, вони перестають бути засобом образності й виразності. У такому разі вони псують усний чи писемний текст так само, як помилки лексичні, синтаксичні або стилістичні.

Стилістичні норми. Різним стилям мови притаманні свої характерні риси, свої мовні особливості, уживання їх у інших стилях без конкретної стилістичної настанови може призвести до різного типу стилістичних дисонансів. Так, приміром, уживання книжної лексики за межами книжних стилів мусить бути вмотивоване, виправдане, викликане певними стилістичними міркуваннями. У тексті радіопередачі зустрічаємо речення: „Цікаві думки висловлювали отроки”. Старослов’янізм отроки надає викладові доброзичливої іронії. Або: „Більшість будівель дійшла до наших днів у первозданному вигляді”. Книжне, з відтінком урочистості слово первозданний не зовсім доречне в офіційному тексті про розкопки стародавнього міста; доречнішим був би прикметник первісний.

Багато розмовних слів та словосполучень проникають у книжні стилі, а отже, на сторінки преси, у радіо- й телепередачі. Вони не повинні розхитувати норм ЛМ. Ці елементи є доречними, коли сприймаються як функціонально зумовлені, стилістично марковані слова чи словосполучення. Призначення розмовних елементів – оновлювати образність, створювати колорит невимушеності, пожвавлювати виклад: „В народі цей місяць назвали лютим, або лютнем, оскільки під цю пору бувають найбільш дошкульні морози та хурделиці. У Карпатах лютий іменували ще й казибродом – від того, що зима казилася, перемітала дороги і доводилося їздити вбрід”. (газ.).

Не дуже вдалими зі стилістичного погляду є речення, в котрих буз будь-якого стилістичного навантаження двічі повторюється те саме або однокореневе слово: „Серед проблем, якими займається кафедра, чільне місце займає проблема вдосконалення методів навчання”; „Залишилося лише послухати останнього доповідача”. Замість чільне місце займає слід ужити чільне місце посідає; замість проблема у першому або другом випадку - питання; замість залишилося лише – залишилося тільки.

3. СТИЛІСТИЧНІ МОЖЛИВОСТІ МОВНИХ ОДИНИЦЬ

3.1. ФОНЕТИЧНІ ЗАСОБИ СТИЛІСТИКИ

Фонетика і фоностилістика. Фонетика УМ вивчає звуки в акустичному, анатомо-артикулярному, лінгвістичному аспектах. Стилістика УМ, а саме її розділ фоностилістика, відрізняється від фонетики тим, що, спираючись на неї, вивчає частоту вживання фонем у різних стилях, їхню сполучуваність і співвідношення, вибирає з ряду акустико-артикуляторних і лінгвістичних ознак, досліджених фонетикою, ті, що здатні створювати звуковий ефект, вмотивований змістом і образністю тексту. Стилістична фонетика вивчає засоби звукової організації мовлення, виокремлює найдоцільніші способи використання природних і функціональних ознак звуків для певного типу мовлення.

Фоностилістика відображає фоносемантичні зв’язки між словами у тексті. Вони можуть бути первинними (звуконаслідувальними) і вторинними (звукосимволічними). Наявність фонетичного значення спостерігається у словах, що позначають рух, звучання, якість, форму, колір, світло. Фонетичне значення таких слів може мати природну (фізичну) вмотивованість (туп, брязь) і психологічну, зумовлену синестезією значення, тобто поєднанням або транспозицією одних видів відчуттів у інші за асоціацією (легке є приємним, а важке неприємним). Пряма фонетична мотивація може видозмінюватися або втрачатися, а натомість закріплюється мовна звичка сприймати певні звукосполучення саме так (ляля, льоля, лелека, шури-мури). Наприклад, з твердими звуками асоціюється щось велике, тверде, різке, неприємне сильне, а з м’якими - м’яке, маленьке, легке, приємне, ласкаве. Тобто в основі звуконаслідування лежить відповідність (мотив) природних звучань, уявлень і акустико-артикуляторних ознак мовних звуків.

Фонетичні фігури.

Звукові повтори. Головним елементом звукової організації художньої, переважно віршової, мови є звуковий повтор. Це один із засобів емоційно-естетичного впливу на читача. УМ, з притаманною їй милозвучністю, гармонійним співвідношенням голосних і приголосних звуків, має широкі можливості для звукового інструментування.

Виокремлюють постійні (регулярні) звукові повтори за співвідношенням головних і приголосних звуків, серед них риму (гр. rtythmos – ритм, такт, розмірність) – співзвуччя, звуковий повтор у віршах, здебільшого в кінці рядків:

Як добре те, що смерті не боюсь я

І не питаю, чи важкий мій хрест.

Що перед вами, судді, не клонюся

В передчутті недовідомих верст.

Що жив, любив і не набрався скверни,

Ненависті, прокльону, каяття.

Народе мій, до тебе я ще верну

І в смерті обернуся у життя

Своїм стражденним і незлим обличчям.

Як син, тобі доземно уклонюсь,

І чесно гляну в чесні твої вічі,

І з рідною землею поріднюсь. (В.Стус)

Існують також непостійні (нерегулярні) звукові повтори, наприклад, звуковий паралелізм, форми якого розрізняються за акустико-артикуляторними ознаками звуків.

У звуковому паралелізмі виокремлюють кілька фонетичних фігур.

Алітерація – суголосся приголосних звуків, тобто повтор одного або кількох приголосних у суміжних чи розташованих недалеко одне від одного словах.

Монофон – слова, що починаються однаковим звуком. Яскравими прикладами сполучення алітерації і монофону є поезії П.Тичини; алітерують [т], [с], [х], [р]:

Я стою на кручі - _За рікою дзвони: Жду твоїх вітрил я –

Тінь там тоне, тінь там десь... Випливають хмари –

Сум росте, мов колос: Хмари хмарять хвилі –

Сумно, сам я, світлий сон...

Радійте, груди, грозам і морозам.

Ті, що у творчу круговерть

Несуть руїну, рабство, смерть.

Море, море, рокіт горя,

Посвисти пустель!

Аналогічний випадок спостерігаємо й у поезії Р.Купчинського при змалюванні сльотавого осіннього дня; алітерують приголосні [с], [х], [р], [в]:

Ситом сіє сиві струї

Хтось химерний. Хмар хитон

Розпростер на небі вітер.

Слизько. Слізно. Сумно. Сон.

Вимок ворон на воротях.

Сльози скапують зі стріх.

Ластівка пройшла, як стрілка.

Сниться: Сяйво. Сонце. Сміх.

Асонанс (лат. asso – відгукуюся) – суголосся голосних, тобто повтор однієї або кількох голосних у суміжних чи розташованих недалеко одне від одного словах. Наприклад, асонанс [и] та [і] у поезіях П.Тичини:

Ти вчиш любити все, що перемінне

І що незмінне, як незмінний світ...

Розсипалися круглі намистинки...

Анафора – початковий (ініціальний) повтор однакових звуків (слів) на початку рядків, строф, речень, абзаців, розділів твору. Прикладом звукової анафори є уривок з поезії Т.Шевченка:

Защебетав жайворонок,

Угору летючи;

Закувала зозуленька,

На дубу сидячи;

Защебетав соловейко –

Пішла луна гаєм...

Епіфора – повтор однакових звуків, слів, словосполучень наприкінці суміжних віршованих рядків, строф, речень, абзаців, розділів твору. Ці повторення увиразнюють мову, підсилюють і підкреслюють якусь думку.

Наприклад:

Виють собаки, віщуючи недолю, і небесні птиці літають уночі над селом і віщують недолю. І реве худоба уночі, і віщує недолю (О.Довженко);

Піднялися в повітрі весла, щоб одразу вискочила на хвилю, на лахмату височенну хвилю” (Ю.Яновський).

Композиційний стик – повторення звуків, слів у кінці рядка (речення):

До причалу

Гондола чалить. Повні сонцем губи

І згуби, і розгубленості (І.Драч).

Отак у Скутарі козаки співали;

Співали, сердеги, а сльози лились;

Лилися козацькі, тугу домовляли (Т.Шевченко).

Кільце – повтор однакових звуків, слів, словосполучень, речень на початку рядків, строф і наприкінці наступних:

Нічка тиха і темна була.

Я стояла, мій друже, з тобою;

Я дивилась на тебе з журбою,

Нічка тиха і темна була (Л.Українка).

Слово наше рідне!

Ти сьогодні зазвучало,

Як початок, як начало,

Як озброєння всім видне,

Слово наше рідне! (П.Тичина).

На акустико-артикуляторних ознаках звуків утворюють логогриф (гр.logos – слово, griphos – загадка) – стилістичну фігуру, що нагадує словомереживо, в якому фонетичні й морфемні редукції чи „протези” (усічення звуків, складів або їх додавання) спричинюють семантичну метаморфозу: слова набувають щораз іншого значення, створюючи пластичний свіжий звуковий образ:

Вишневий цвіт

З вишневих віт

Вишневий вітер

Звисає з віт (І.Драч).

О семигори горя, цвинтар велій,

І тут я згину, як прийде пора (В.Стус).

Звуковідтворення і звуконаслідування –своєрідні, фонетично суміжні, тісно пов’язані явища.

Звуковідтворення наявне тоді, коли текст наповнений звуками певних об’єктів природи, криками тварин, птахів, шумами машин, механізмів: „Жене з гір бурелом, котить валуни, ріка глухо гуркоче, перемелюючи все у глибині на кам’яних своїх жорнах. Серед брудних пінявих бурунів пливе дерево зелене, гіллясте! (...) Буруни підгрібають під себе буруни, вода сама в себе не потовплюється, цю ще тільки проносить, а за нею з гуркотом летить жовтий та чорний з нафтою вал, летить з худобою, з тачками та возами, що йдуть перекидом...” (О.Гончар).

У наведеному уривку наявне багатократне повторення різних звукосполучень зі звуками [р] та [л]. Цими звуковими засобами створюється художньо виразна, грізна картина потопу, стихії, яка все долає на своєму шляху.

Звуконаслідування - відображення звуків навколишньої дійсності через використання мовцем спеціально дібраних звуків. Так, загальновідоме повторювальне звуконаслідування шу-шу завдяки зображальній базовій функції приголосного шумного щілинного шиплячого звука [ш], традиційно використовується для створення звукообразу шуму, шепоту. Так, в повісті М.Коцюбинського „Дорогою ціною” воно кілька разів уводиться в уявну пряму мову – шепіт мороку – для зображення картини суцільної темряви і гнітючого страху, в якому перебувала Соломія⁴.

За допомогою звуків [д], [к] створюється звукові образи курей і одуда: „Куд-ку-да?” – питаються розбуркані кури з горища”; „Прокинувся одуд, теж у пісню встряв, перебиває хлопців: У-ду-ду... у-ду-ду...” (Гр.Тютюнник).

Отже, фонетичні фігури – це система словесної інструментовки з уживанням однакових або схожих звуків, завдяки яким створюються певні звукові образи, що є дуже близькими до тих, що сприймаються на слух у реальному житті. Завдяки цим фігурам суттєво формується краса й комунікативна принадність художнього тексту, слів у ньому; вони вагомо впливають на довершеність, поглиблення змісту висловлюваного.

3.2. ЛЕКСИЧНІ ЗАСОБИ СТИЛІСТИКИ

3.2.1. Стилістична диференціація української лексики

Лексика (сукупність слів) СУЛМ з погляду стилістичної диференціації поділяється на дві великі групи. Стилістично нейтральна (міжстильова) лексика вживається в усіх стилях мови, а стилістично забарвлена лексика співвідноситься з одним чи кількома (але не з усіма) функціональними стилями. Стилістично нейтральна лексика охоплює:

• назви явищ природи (блискавка, вітер, грім, дощ, повінь, посуха);

• назви рослин і тварин (верба, дуб, тополя, явір, яблуня, жито, овес, пшениця; жайворонок, курка, одуд, ведмідь, корова, собака, кішка);

• назви органів людського тіла (голова, нога, рука, око, язик);

• назви будівель та їх частин (будинок, церква, вікно, двері, дах, склепіння, стезя, підлога);

• назви дій і станів, місця, часу, простору (ходити, робити, носити, жити, спати, шукати; там, тут, сьогодні, вчора, завтра, далеко, близько).

Стилістично забарвлені слова часто виступають як паралелі до нейтральних, загальновживаних:

• розуміти (нейтральне) – усвідомлювати (книжне) – кумекати (розмовне);

• піти (нейтральне) – вирушити (книжно-офіційне) – ушитися (просторічне);

• збори (нейтральне) – збіговисько (зневажливе);

• високий (про чоловіка – нейтральне) – довготелесий (розмовне).

Уживаючись у переносному значенні, нейтральні слова набувають додаткових емоційно-експресивних відтінків. Так, слова воркувати і ворковати є нейтральними у своїх прямих значеннях „видавати переливчасті звуки”, коли йдеться про голубів, горлиць та ін. птахів. А коли ми читаємо їх у художніх творах стосовно до людей чи як засіб персоніфікації, вони втрачають свою нейтральність, у них з’являється голубливо-пестливе забарвлення:

Чи винен той голуб, що сокіл убив?

Сумує, воркує, білим світом нудить,

Літає, шукає, дума – заблудив (Т.Шевченко).

Поглянь, уся земля тремтить

В палких обіймах ночі,

Лист квітці рвійно шелестить,

Траві струмок воркоче (О.Олесь).

Переносні значення переважають у художньому й публіцистичному стилях; у розмовному мовленні такі слова мають яскраво виражене оцінне забарвлення, причому оцінка може бути як позитивною (бджілка, голуб, ластівка, соловейко, сокіл), так і негативною (гадюка, корова, свиня, коза, собака, цап, баран).

Особливу групу становлять слова вузького стилістичного призначення, вживання яких обмежене однією сферою життя чи діяльності людей - терміни, професіоналізми, жаргонізми, розмовна і просторічна лексика, застарілі слова, неологізми, зокрема поетичні. Цей розряд лексики поповнюється загальновживаними словами, використаними у переносному значенні. Так, у загальнонародній мові слово лимонка означає сорт груші. За зовнішньою подібністю так названо ручну гранату. У такому значенні лимонка є військовим професіоналізмом. Слово редиска – „однорічна овочева рослина” – належить до загальновживаної лексики, а редиска в розумінні „погана людина” є жаргонізмом.

Як елемент мовної системи, слово пов’язане з іншими словами на рівні лексики, граматики, стилістики. Важливою лексичною характеристикою в цьому плані є сполучуваність слів, тобто здатність їх поєднуватися з іншими словами у процесі висловлення думки. Сполучуваність слів залежить від особливостей позначуваних ними понять. Так, іменник дим може сполучатися з такими прикметниками: густий, їдкий, тютюновий, ранковий, білий, сизий і под. Використання слів у переносному значенні неабияк розширює межі їхньої сполучуваності. У художньому стилі дим може бути і рідний, і омріяний, і солодкий, і коханий: „Для нас у ріднім краю навіть дим солодкий та коханий” (Л.Українка).