2. Універсальні зв’язки буття (одиничне – загальне, сутність – явище).

Одиничне – загальне. Зв'язок одиничного і загального має всеохоплюючий характер. Він властивий всім явищам, предметам, процесам, а також людському мисленню. Пізнання світу передбачає вміння порівнювати предмети, явища, виявляти їх подібність і різницю" усвідомлювати одиничний характер реальних предметів, класифікувати їх.

Одиничне і загальне перебувають у діалектичному зв'язку. Загальне не існує само по собі, в "чистому" вигляді. Воно завжди реалізується в одиничному і через одиничне. Одиничне, в свою чергу, входить у ту чи іншу групу предметів і має в собі певні загальні риси. Так, загальним для всіх цивілізованих народів є наявність демократичної держави, але кожний з них реалізує державу в особливій формі, яка може мати унікальні, неповторні аспекти [18, с. 91].

Сутність – явище. Будь-якому розвиткові властива взаємодія сутності і явища. Категорія сутності відображає внутрішні, глибинні, стійкі і необхідні зв'язки й відносини предмета, явища чи процесу, які визначають їх природу. Категорія явища відображає зовнішні, більш рухливі, видимі, змінювані характеристики предметів. У сутності переважає необхідне і загальне, в явищі – випадкове й одиничне. Явище і сутність – діалектично пов'язані між собою протилежності. Вони не збігаються одне з одним.

Разом із тим явище і сутність передбачають одне одного. Сутність проявляє себе в явищах, а явище є проявом сутності. Пізнання сутності досягається шляхом пізнання явищ. Відношення сутності і явища є закон: якщо явище існує, то воно обумовлене певною сутністю і, навпаки, якщо є певна сутність, вона обов'язково має "явитися". Хоча будь-який прояв може бути специфічним залежно від специфіки предмета чи явища.[15, с. 93].

Слід підкреслити, що поняття сутності не передбачає якогось певного жорсткого, фіксованого рівня реальності чи межі пізнання. Людське пізнання рухається від явищ до сутності, заглиблюючись далі від сутності першого порядку до сутності другого порядку і так далі. Цим самим розкриваються причинні зв'язки, закономірності, тенденції розвитку певних сфер буття. Сутність і явище – це категорії, що вказують напрямок, шлях постійного, безкінечного поглиблення людського пізнання [16, с. 102].

3. Системні зв’язки (зміст – форма, частина – ціле, елемент - структура).

Форма – зміст. Під змістом розуміють єдність суттєвих, необхідних елементів, їх взаємодію, що визначає основний тип, характер конкретного предмета, явища, процесу. Форма – зовнішнє упорядкування цієї єдності, її стійкий прояв, спосіб існування певного змісту.

Форма і зміст відображають різні, але нерозривно пов'язані між собою сторони одного і того самого предмета чи процесу: зміст оформлений, а форма змістовна. У співвідношенні форми і змісту більш рухливим, мобільним є зміст, він обумовлює розвиток форми.[17, с. 112].

Завжди вважалося, що для того щоб пізнати, зрозуміти той чи інший предмет, слід дізнатись, з чого він складається. Для здійснення цього у філософії вживались поняття "просте-складне", "частина ціле". Довгий час просте вважалось елементарним, тобто таким, в якому відсутні частини, а складне - таким, що може бути розкладене на частини. Частинами називали ті предмети, з яких могли утворюватися складніші предмети. В свою чергу, під цілим розуміли поєднання частин, тобто просту їх суму. [17, с. 115].

Дослідження цих категорій сприяло розвитку системного підходу до пізнання різних об'єктів, відкрило шлях до формування категорій "елемент", "структура", "система". Поняття зв'язку сприяло становленню та розвитку уявлень про способи впорядкованості різних об'єктів.

Важливий внесок у формування розумінь (ідей) системності зробила німецька класична філософія. В ній поняття системи застосовувалось в основному при вирішенні проблем пізнання. Систематизація людських знань входила до функцій філософії.

Проте до середини XIX ст. панівними все ж були ідеї механіцизму й елементаризму. Процес пізнання речей мисли вся як становлення суми знань про його частини і здійснювався від пізнання частин до цілого.

Із середини XIX ст. при дослідженні біологічного світу і людського суспільства виникають ідеї системності (К.Маркс та Ч Дарвін). Згідно з поглядами Маркса не можна зрозуміти частину, не спираючись на певні знання про ціле. Він розумів суспільство як "соціальний організм" зі своєю специфічною структурою (суспільно-економічною формацією). Це дозволило одержати знання про структуру, фактори, механізми й закони розвитку суспільної цілісності. Маркс підійшов до аналізу суспільства як до організованої, впорядкованої системи, в якій формується людина, її потреби, здібності, цілі та завдання діяльності [19, с. 142].

Система - це впорядкована множина взаємопов'язаних елементів, якій притаманна певні структури, організація, єдність і цілісність.

Елемент - це нерозчленований (уданій системі, при даних можливостях) компонент складних предметів, процесів, явищ. Як показує сучасна наука і практика, просте й складне має відносний характер.

Нині в науці під елементами розуміють об'єкти, згруповані в складний комплекс. Залежно від способу розгляду того чи іншого предмета в ролі "елементів" можуть виступати різні структурні одиниці.

Структура - спосіб закономірного зв'язку елементів складного цілого. Вона являє собою впорядкованість його внутрішніх і зовнішніх частин, сприяє його стабільності, стійкості та якісній визначеності. Структурні зв'язки пронизують усі процеси, що відбуваються в об'єктах.

Будь-який об'єкт є системою, якщо він може бути розчленований на взаємопов'язані і взаємодіючі елементи. У свою чергу, ці елементи можуть мати свою власну структуру і бути представленими як підсистеми більшої системи. Підсистеми теж можуть включати свої підсистеми і між ними теж існують певні відношення, зв'язки та взаємодії. Оскільки в певній системі можуть бути різні типи зв'язків і відношень, то в ній можна виділити і ряд структур. Такі системи називаються багато структурними (багаторівневими). [16, с. 97].

У створенні класифікації певних систем важливу роль відіграють типи системних зв'язків. Система може бути зрозумілою лише у зіставленні з її оточенням. Залежно від зіставлення розрізняють такі типи поведінки систем, як: реактивну (визначається середовищем), адаптивну (визначається середовищем і функцією саморегуляції) та активну, в якій важливу роль відіграють перетворення середовища відповідно до вимог системи. Найбільш складними є самоорганізовані системи. Вони включають не лише зв'язки координації, але й зв'язки субординації (біологічні кореляції, система норм у суспільстві тощо).

Вимоги сучасного технічного розвитку (телефонний зв'язок, радіолокація, обчислювальна техніка) підвели вчених і практиків до необхідності глибокого розуміння цих категорій, до створення такої методології, яка являє собою сукупність методів вивчення, створення й застосування складних технічних, біологічних та соціальних систем. Вихідним пунктом цієї методології є принцип цілісності, який конкретизується через поняття зв'язку [19, с. 134].