85. Поняття та основні складові національної екологічної мережі України

Забезпечення сталого, екологічно збалансованого розвитку України, підвищення її природно-ресурсного потенціалу, збереження цінних природних територій, біологічних ресурсів, що на них знаходяться, генетичного фонду тваринного та рослинного світу вимагають дотримання оптимального балансу між територіями, що інтенсивно експлуатуються, і такими, щодо яких запроваджуються спеціальні режими охорони та відтворення. Для забезпечення такого балансу в Україні формується екологічна мережа.

Екологічна мережа (екомережа) України – це єдина територіальна система, яка створюється з метою поліпшення умов для формування та відновлення довкілля, підвищення природно-ресурсного потенціалу території України, збереження ландшафтного та біологічного різноманіття, місць оселення та зростання цінних видів тваринного та рослинного світу, генетичного фонду, шляхів міграції тварин через поєднання територій та об’єктів ПЗФ, а також інших територій, які мають особливу цінність для охорони довкілля і відповідно до законів та міжнародних зобов’язань України підлягають особливій охороні.

Відносини, пов’язані з формування в Україні екомережі, регулюються

ЗУ “Про екологічну мережу України” від 24 червня 2004 р.,

“Про Загальнодержавну програму формування національної екологічної мережі України на 2000-2015 роки” від 21 вересня 2000 р.,

“Про генеральну схему планування територій України” (2002 р.), ЗКУ ,

а також ЗУ про окремі типи територій та об’єктів, що підлягають особливій державній охороні, ін. н.п.а, прийнятими відповідно до них.

Об’єкти екомережі міжнародного значення створюються відповідно до міжнародних угод України, зокрема:

Конвенції про водно-болотні угіддя, що мають міжнародне значення, головним чином як середовища існування водоплавних птахів (Рамсар, 2 лютого 1971 р., набула чинності – 21 грудня 1975 р., Україна приєдналась – 29 жовтня 1996 р.);

Конвенції про охорону всесвітньої культурної та природної спадщини (Париж, 16 листопада 1972 р. набула чинності – 17 грудня 1975 р., Україна приєдналась – 4 жовтня 1988 р.)

Конвенції про охорону дикої флори та фауни та природних середовищ їх існування в Європі (Берн, 19 вересня 1979 р., набула чинності – 1 червня 1992 р., Україна приєдналась – 29 жовтня 1996 р.);

Конвенції про збереження мігруючих видів диких тварин (Бонн, 23 червня 1979 р., набула чинності – 1 листопада 1983 р., Україна приєдналась – 19 березня 1999 р.);

Конвенції про захист Чорного моря від забруднення (Бухарест, 21 квітня 1992 р., набула чинності – 15 січня 1994 р., Україна приєдналась – 4 лютого 1994 р.);

Конвенції про біологічне різноманіття (м. Ріо-де-Жанейро, 2 червня 1992 р., набула чинності – 29 грудня 1993 р., Україна приєдналась – 29 листопада 1994 р.);

Всеєвропейської стратегій збереження біологічного та ландшафтного різноманіття (1995 р.);

Конвенції про охорону та відтворення транскордонних водотоків та міжнародних озер (1999 р.).

Формування екомережі України передбачається шляхом створення єдиної територіальної системи, яка складалась би із структурних елементів чотирьох типів: ключові; сполучні; буферні та відновлювані території.

Ключовими територіями в складі екомережі повинні стати ті території та об’єкти, які законодавством визнаються такими, що потребують особливої державної охорони. До них, перш за все, відносяться:

території та об’єкти ПЗФ;

водоохоронні зони;

землі лісового фонду;

полезахисні лісові смуги та інші захисні насадження, які не віднесені до земель лісового фонду;

землі оздоровчого призначення з їх природними ресурсами;

землі рекреаційного призначення, які використовуються для організації відпочинку населення, туризму та проведення спортивних заходів;

земельні ділянки, на яких зростають природні рослинні угрупування, занесені до Зеленої книги України;

території, які є місцями перебування та зростання видів тваринного і рослинного світу, занесених до Червоної книги України та деякі інші.

Саме ці території забезпечують збереження найбільш цінних і типових для даного регіону компонентів ландшафтного та біологічного різноманіття.

Вперше поняття особливої державної охорони стосовно природних категорій було введено ЗУ “Про охорону навколишнього природного середовища”: особливій державній охороні підлягають території та об’єкти ПЗФ та ін. визначені в законодавстві (ч. 2 ст. 5). Ст. 60 закону наводить ознаки природних територій та об’єктів особливої охорони, відносячи до них об’єкти, що мають велику екологічну цінність як унікальні чи типові природні комплекси.

Ця норма хоча і є загальною, має велике регулююче значення для вирішення питання віднесення тих чи інших природних територій та об’єктів до однієї з категорій, що підлягають особливій державній охороні, вимагаючи наявності однієї з двох обов’язкових ознак: унікальності або типовості для відповідної природно-географічної та кліматичної зони. Так, за ознакою унікальності виділяються, наприклад, пам’ятки природи, заповідні урочища, більша частина природних заповідників, курорти загальнодержавного значення тощо. Біосферні заповідники, навпаки, завжди репрезентують певну природно-географічну зону. Під таки об’єкти відводяться території (акваторії), що є найбільш типовими для відповідних зон.

Отже, об’єкти особливої державної охорони, що формують ключові території екомережі, - це найбільш цінні з природоохоронного, екологічного, наукового, естетичного, рекреаційного поглядів природні території та акваторії, яким з огляду на їх унікальність чи типовість державою надається особливий охоронний правовий статус.

Сполучні території (екокоридори) повинні з’єднати ключові території, забезпечити міграцію тварин та обмін генетичного матеріалу.

Буферні території – це місцевості з природним або частково зміненим станом ландшафту, що оточують найбільш цінні ділянки екомережі і створюються з метою забезпечення захисту ключових та сполучних територій від дії зовнішніх негативних факторів природного походження або спричинених діяльністю людини.

До складу відновлюваних територій планується включити території, для яких мають бути виконані першочергові заходи щодо відтворення первинного природного стану. Це передусім законсервовані землі, тобто такі, що виведені з господарського обороту (сільськогосподарського або промислового) на певний термін для здійснення заходів щодо відновлення родючості та екологічно задовільного стану ґрунтів, а також для встановлення або повернення (відновлення) втраченої екологічної рівноваги у конкретному регіоні. До відновлюваних територій екомережі увійдуть території, що являють собою порушені, деградовані і малопродуктивні землі, а також землі, що зазнали впливу негативних процесів та стихійних явищ, зокрема, радіоактивно забруднені землі, що не використовуються та підлягають охороні як природні регіони з окремим статусом.

Проектування екомережі здійснюється шляхом розроблення

- регіональних схем формування екомережі АРК та областей, а також

- місцевих схем формування екомережі районів, населених пунктів та ін. територій України.

Регіональні та місцеві схеми формування екомережізатверджуються відповідними радами після їх погодження із територіальними органами Мінприроди.

Зведена схема формування екомережі України є складовою Генеральної схеми планування території України і затверджується ВРУ.

До Зведеної схеми формування екомережі України, а також регіональних та місцевих схем формування екомережі періодично, у міру розширення можливостей для розвитку такої мережі, але не рідше одного разу на 10 років, вносяться зміни органами, до повноваження яких віднесено затвердження таких схем.

Зведена схема формування екомережі в Україні, відповідні регіональні та місцеві схеми є основою для розроблення усіх видів проектної документації при здійсненні землеустрою, розробці містобудівної документації, а також у процесі здійснення господарської та іншої діяльності.

ЗУ “Про екологічну мережу України” встановлює важливу норму: включення територій та об’єктів до переліку територій та об’єктів екомережі не призводить до зміни форми власності і категорії земель на відповідні природні ресурси, їх власника чи користувача. Включення територій та об’єктів до переліків територій та об’єктів екомережі не завдає шкоди правам тих, на чиїй території вони розташовані. Одночасно власники і користувачі територій та об’єктів, включених до переліків територій та об’єктів екомережі, зобов’язані забезпечувати їх використання за цільовим призначенням. З цією метою вони беруть на себе зобов’язання щодо збереження природних ресурсів, їх екологічно збалансованого та раціонального використання.

Включення тих чи інших територій чи об’єктів до складу екомережі не призводить до автоматичної зміни правового режиму їх охорони та збереження. При включенні до переліку територій та об’єктів ПЗФ та інших територій, що підлягають особливій охороні за законодавством України, ці території та об’єкти зберігають охоронний правовий режим, встановлений для відповідних категорій. Якщо ж, виходячи з вимог Зведеної схеми формування екомережі України, відповідних регіональних і місцевих схем, виникає необхідність зміни режиму охорони та використання певного об’єкта, то змінюється статус, тип або категорія відповідного об’єкта екомережі. Режим охорони та використання буферних зон, сполучних та відновлювальних територій екомережі визначається згідно із відповідною схемою екомережі.

ЗУ “Про екологічну мережу України” передбачає здійснення системи державного моніторингу екомережі для оцінки її цілісності, стану природних комплексів та об’єктів, включених до переліків екомережі, своєчасного виявлення негативних змін та прогнозування їх можливого розвитку, розроблення відповідних прогнозів та рекомендацій щодо формування, збереження та використання екомережі.

Територій та об’єкти екомережі підлягають державному обліку. Такий облік є складовою частиною державного земельного кадастру, державних кадастрів інших природних ресурсів, територій та об’єктів ПЗФ, державної статистичної звітності і здійснюється в порядку, що визначається законом.

Державний контроль за формуванням, збереженням та використанням екомережі здійснюється Мінприроди та його територіальними органами.

Передбачається, що формування національної екомережі України забезпечить її поєднання з екомережами суміжних країн, що входять до Всеєвропейської екологічної мережі, сприятиме розвитку міжнародної співпраці у цій сфері.

Сучасний стан природних ландшафтів України, на жаль, лише частково відповідає критерієм віднесення їх до Всеєвропейської екологічної мережі. У цілому за даними Національної доповіді України про гармонізацію життєдіяльності суспільства у навколишньому природному середовищі, підготовленої до 5-ї Всеєвропейської конференції міністрів навколишнього середовища “Довкілля для Європи” (Київ, 2003 р.), природні ландшафти існують майже на 40 % території України. У найменш зміненому вигляді вони збереглись на землях, зайнятих лісами, чагарниками, болотами, на відкритих землях, площа яких становить близько 19, 65 % території країни. Враховуючи, що тільки 44 % лісів виконують захисні та природоохоронні функції, є підстави вважати, що стан, близький до природного, мають ландшафти на площі майже 12,73 % території країни. Одночасно наслідки нераціонального використання природних ресурсів, нехтування екологічним обґрунтуванням у процесі розвитку агропромислового комплексу, осушення боліт, стихійний розвиток колективного садівництва та інші невпорядковані дії призвели до знищення майже 70 % природних комплексів і ландшафтів України.