Навчальний елемент 2.2. Соціологічні аспекти міжетнічних відносин

План:

1. Форми міжетнічних взаємодій та міжкультурні запозичення

2. Методологія вимірювання стану міжетнічних відносин

3. Міжетнічні шлюби та конфлікти як індикатори міжетнічних відносин

4. Міграційні процеси та проблематика діаспор

1. Форми міжетнічних взаємодій та міжкультурні запозичення

Сутність міжетнічних відносин.

Етноси не ізольовані один від одного, вони приречені на постійне спілкування, взаємний вплив. У процесі міжетнічної взаємодії виявляються спорідненість і відмінність різних етнічних груп населення. Зважаючи на те, що відносини між етносами через державні кордони розглядаються як міжнародні, міжетнічними відносинами вважаються відносини між етносами всередині окремої держави, поліетнічного суспільства. Вивчення міжетнічних відносин є однією з основних тем етносоціології з початку розвитку цієї дисципліни. За кордоном етносоціологія і зараз називається „соціологією расових та етнічних відносин”.

При цьому міжетнічні відносини виявляється на двох рівнях – груповому та індивідуальному. Міжетнічні відношення на груповому рівні розуміються як взаємодії етносів у різних сферах – політиці, економіці, культурі і т ін., а на індивідуальному рівні – як міжособистісні відношення людей різних етносів, які також відбуваються в різних сферах спілкування – трудового, сімейно-побутового, сусідського, дружнього тощо. Зауважимо, що міжетнічні взаємодії – найскладніші з усіх типів соціальних відносин, тому що в їх основі лежить антитеза: „ми – вони”, властива будь-якому етносу. Немає протиставлення – немає самосвідомості, немає самосвідомості – немає етносу.

Форми міжетнічних взаємодій.

Соціологи описують форми взаємодії між етнічними спільнотами за допомогою чотирьох моделей – асиміляції,плюралізму, сегрегації і геноциду.

Найпоширенішим типом є асиміляція – це процес міжетнічної взаємодії, внаслідок якого одні етнічні спільноти поступово засвоюють зразки іншої, як правило, домінуючої в даному суспільстві групи. Як правило, домінантна група використовує своє становище у суспільстві для нав'язування своїх культурних цінностей та поведінкових орієнтацій, контролюючи й спрямовуючи у вигідне для себе русло дії підпорядкованих груп через політичні органи і т.д. Велику роль при асиміляції грає чинник сили, проте визначальним залишається чинник культурного домінування. З історії відомо багато прикладів, коли менші за чисельністю, але вищі за культурою етноси, асимілювали своїх загарбників.

У сучасних умовах асиміляційні процеси найінтенсивніше відбуваються в розвинутих країнах, де вже сформувалися титульні нації і які поглинають, асимілюють малі етнічні спільноти і групи. Це відбувається тому, що асиміляція – шлях до висхідної соціальної мобільності і спосіб уникнути упереджень і дискримінації, спрямованих на помітних чужаків. Ця модель нагадує собою „плавильний тигель”. При цьому ступінь асиміляції залежить від певної етнічної спільноти. Одні «переплавляються» сильніше, а інші – слабше. Також зауважимо, що асиміляція зачіпає лише етнічну, але не расову належність. Наприклад, деякі люди відмовляються від своїх традицій, зберігаючи асову належність. До того ж асиміляція являє собою такий процес, в якому не лише асимілюються новоприбульці, адаптуючись до нових умов, але й приймаюче суспільство також змінюється.

Плюралізм – це стан міжетнічної взаємодії, при якій етнічні спільноти встановлюють широкі контакти з представниками інших культур, але зберігають свою етнокультурну спадщину.

Плюралізм відрізняється від асиміляції тим, що всі етнічні та расові спільноти перебувають у соціально рівноправному становищі, закріпленому законом. Як наслідок, відсутнє домінування та тиск одних етносів на інші. Прикладами такої моделі є як деякі держави – Канада, Швейцарія, Бельгія, так і більшість поліетнічних суспільств. Зокрема, у великих містах США існують «етнічні села», де люди підтримують свої етнічні традиції. У Нью-Йорку – це іспанський Гарлем, Маленька Італія та Чайна-Таун; у Філадельфії – італійський Південний Філлі; в Маямі – Маленька Гавана; в Чікаго – Саленький Сайгон; у Лос-Анджелесі – Латино Іст.

Сегрегація – це модель міжетнічної взаємодії, при якій відбувається збереження власної етнокультурної спадщини за різкого звуження контактів із представниками інших етнічних спільнот.

Фактично вона є вираженням ізоляціоністської політики, яка являє собою фізичне і соціальне розділення категорій людей. Роздільними можуть бути місце проживання, школи, місця праці, лікарні і навіть цвинтарі. При цьому сегрегація має дві форми. В одному випадку ця стратегія нав’язується меншині домінуючою групою з метою відсторонити певні меншинні групи від престижних позицій у суспільстві. Прикладами можуть служити США та ПАР (політика апартеїду). В іншому випадку цей вибір роблять члени меншини, який, на їх думку, є єдиним способом збереження етнокультурної ідентичності і більш-менш незалежного існування (наприклад, корінні американці).

Геноцид – це процес, спрямований на винищення або зниження життєспроможності певної соціальної групи (юридичне визначення цього поняття було прийнято ООН у 1948 р.). Він може здійснюватися за расовими, етнічними та релігійними мотивами (іноді ще додають ідеологічні (партійні) та соціальні (класові) чинники). У тому випадку, коли йдеться про винищення того чи іншого етносу (етносів), вживається термін етноцид.

Етноцид може бути ініційований ідеологією та державною політикою, або ж, не будучи задекларованим офіційно, може лише спиратися на підтримку держави, основне населення якої і проводить нищення інших народів – шляхом витіснення автохтонного населення з місць його проживання, економічного і політичного утиску, поширення алкоголізму і венеричних захворювань серед народів, які перебувають на нижчому щаблі суспільного розвитку. Яскравим прикладом можуть служити резервації індіанців у США, політика Російської імперії стосовно народів Крайньої Півночі, політика Туреччини щодо вірмен. Нацисти винищували народи неарійської раси (6 млн. євреїв – Голокост, циган, слов’ян). Політика радянського уряду має на своєму рахунку Голодомор в Україні 1930-х pp. і оголошення цілих народів зрадниками з наступною депортацією в малозаселені місця. За часів правління Й.Сталіна було знищено понад 30 млн. людей. У 1975 – 1980 рр. комуністичним режимом Пол Пота в Камбоджі було знищено близько 2 млн. людей (25% населення). У кінці ХХ ст. приклади етноциду спостерігалися серед народів колишньої Югославії та колишнього Радянського Союзу. Також ними рясніє донині історія Африки: хуту вбивають тутсі в Руанді. Влітку 2010 р. відбулися значні міжнаціональні конфлікти між киргизами та узбеками в Південному Киргизстані (міста Ош і Джалалабад), які призвели до сотень загиблих та тисяч біженців.

Міжкультурні запозичення в етнічному середовищі.

Як вище було зазначено, взаємодія етносів веде до міжкультурних запозичень, а іноді – до зміни їх суті. У такому випадку мова йде про акультурацію.

Акультурація – це процес і результат взаємовпливу культур, що характеризується сприйняттям однією з культур елементів іншої, а також виникненням нових культурних явищ.

Акультурація характеризує об’єктивний історичний процес. Внаслідок неї були сформовані більшість сучасних націй. Багато етносів виникло через симбіоз аборигенного й прийшлого населення. У світі немає жодного „чистого” етносу, який би не увібрав у себе елементи (антропологічні, мовні, культурні) іншого етносу. Акультурація відбувається в обох групах, але практика показує, що в культурі домінуючої групи змін менше. Що ж до груп етнічних меншин, то вони або самі засвоюють, або їх змушують засвоїти найсуттєвіші аспекти культури домінуючої групи.

За даними ООН, у більш ніж 220 державах світу існує понад 3000 етнічних спільнот та 5000 мов. Більшість країн світу – багатоетнічні. Але акультураційні процеси у світі протікають нерівномірно. Якщо у країнах Європи налічується близько 300 етносів, на Американському континенті проживає близько 600 етносів, то в Азії, Африці та Австралії – понад 2500 різних етносів. За кількістю етносів на різних континентах можна зробити висновок, що акультураційні процеси більш динамічно відбуваються в Європі, а найменше – в Африці. Приклад Євросоюзу свідчить про те, що в межах однієї політичної структури можна об’єднати десятки етносів і націй, а приклад деяких африканських країн – про те, як у межах однієї країни може десятиліттями вестися громадянська міжетнічна війна. Також із цієї пропорції напрошується висновок про те, що в майбутньому, деякі етноси будуть здобувати свої незалежні держави, а деякі, можливо більшість, – будуть асимільовані.

Найкраще акультурація відбувається при таких формах міжетнічної взаємодії, як асиміляція та плюралізм, а гірше – при сегрегації, оскільки контакти між етнічними спільнотами обмежені. У контексті міжкультурних запозичень не можна залишити поза увагою питання етнічної маргіналізації.

Етнічна маргіналізація – це втрата особистістю зв’язків з рідною етнічною групою та її культурою та обмеження контактів з іншими етнічними групами, і, як наслідок, перехід до стану невизначених, нерозвинених ідентичностей.

Це стан індивіда (чи групи), який перебуває в проміжному стані в системі етнічних відносин. Він лише імітує включеність у культурну систему, яка визначає та окреслює межі національної держави. Етнічна маргіналізація може бути об’єктивною і суб’єктивною. Об'єктивна є наслідком того, що особа одночасно належить до двох етнічних груп. Найчастіше перебувають у такому стані вихідці з етнічно змішаних сімей, деякі представники національних меншин і діаспорних груп. Об'єктивне становище особи в системі етнічних зв'язків породжує її суб'єктивний стан, але не є його обов’язковим наслідком. Об'єктивний етнічний маргінальний статус особи не обов'язково і не завжди призводить до маргінальності її етнічної самосвідомості. На особистісному рівні розв'язання ситуації, коли людина поставлена перед вибором варіанту етнічної самоідентифікації, може втілитися в різних формах. По-перше, людина може віддати перевагу одному з етносів і самоідентифікуватися з ним (навіть з тим, до якого не належить жоден з батьків). По-друге, вона може проявити етнічний нігілізм і не зарахувати себе до жодного з етносів. І, по-третє, людина може самоідентифікуватися з двома або навіть трьома етносами, мати подвійну, потрійну етнічну свідомість. Інакше кажучи, об'єктивні маргінали можуть на особистісному рівні, у сфері свідомості самовиявлятися у вигляді чотирьох моделей; перша – психологічна, моральна амбівалентність, „розірваність” душі між культурами, етносами, мовами; друга – самоідентифікація з одним із етносів; третя – усвідомлення себе космополітом; четверта – самоідентифікація себе з двома, трьома етносами.

Суб’єктивна етнічна маргіналізація виникає в ситуації, коли етнічні групи, до яких належить індивід, формують взаємовиключні ідентичності, а їх основні системи цінностей є несумісними та антагоністичними, або в ситуації, коли одна з етнічних груп є носієм соціально низького статусу або стигми. Саме це породжує феномен етнічної маргінальності особи у точному значенні цього слова. Увібравши в себе несумісні культурні цінності, маргінал втрачає можливість мати власну стійку систему особистісних цінностей. Він постає як психологічно розколотий тип, амбівалентна особа. Його цілі та установки розмиті, особистісні смисли невизначені. У ситуації етнічних маргіналів знаходяться не тільки вихідці із етнічно змішаних сімей, а й представники етнічних меншин. Навіть моноетнічні сім'ї з етнічних меншин потрапляють у ситуацію етнічної маргінальності. Адже формування особи, в тому числі її етнічних якостей, відбувається не тільки в сім'ї, але і в дошкільних закладах, школі, побутовому середовищі, через засоби масової комунікації, що прищеплюють особі властивості культури того етносу, в середовищі якого вона знаходиться. Зауважимо, що у разі багаточисельності маргіналізованих етногруп, значно ускладнюється процес інтеграції поліетнічного суспільства.