93. Правове регулювання договору (контракту) міжнародної кунівлі-продажу товарів

Віденська конвенція. 11 квітня 1980 р. у Відні було підписано договір під назвою «Конвенція Організації Об'єднаних Націй про договори міжнародної куплі-продажу товарів». Конвенція набула чинності 1 січня 1988 p., Україна ра­тифікувала її 1 лютого 1991 р. Ця Конвенція стала одним з найважливіших ком­плексів міжнародних норм у галузі приватного права. Учасниками Конвенції є такі країни: Австралія, Австрія, Аргентина, Білорусь, Болгарія, Венесуела, Гана, Гвінея, Данія, Еквадор, Єгипет, Замбія, Ірак, Іспанія, Італія, Канада, Ки­тай, Лесото, Мексика, Нідерланди, Німеччина, Норвегія, Польща, Угорщина, Україна, Фінляндія, Франція, Швейцарія, Швеція та Югославія.

Конвенція є однією з правових норм міжнародного права і компонентом правових систем держав — учасниць Конвенції. Отже, вона завжди має пріори­тет перед іншими законами та нормами держав-учасниць щодо відносин кон­тракту купівлі-продажу. Згідно зі ст. 1 Конвенції:

1) Конвенція застосовується до договорів купівлі-продажу товарів між сто­ ронами, комерційні підприємства яких розташовані в різних державах:

а) коли ці держави є учасницями Конвенції;

б) коли норми міжнародного приватного права спричиняють застосування права держави-учасниці (згідно з угодою сторін або колізійною нормою);

2. розташування комерційних підприємств сторін у різних державах не бе­ реться до уваги, якщо це не випливає з договорів (тих, що мали місце до або під час укладання ділових відносин чи обміну інформацією між сторонами);

3. ні національна належність сторін, ні їх цивільний чи торговий статус, ні цивільний або торговий характер договору не беруться до уваги при визна­ ченні застосування Конвенції.

Для застосування Конвенції насамперед необхідно, щоб комерційні під­приємства контрагентів були розташовані в різних державах. По суті, в п. 1 ст. 1 названо критерій, який дає змогу вважати купівлю-продаж міжнародною з позиції Конвенції. Відповідно, якщо комерційні підприємства сторін договору

162

купівлі-продажу розташовані в одній і тій самій державі, такий договір не вва­жається міжнародним і не підпадає під сферу застосування Конвенції.

Із пункту 2 ст. 1 Конвенції випливає, що одного лише факту перебування сторін у різних державах для її застосування недостатньо. Важливе значення має і суб'єктивний фактор — поінформованість обох контрагентів про цей факт не пізніше, ніж на момент укладення договору. Така поінформованість може випливати або безпосередньо з договору, або з відносин між сторонами, або з повідомленої ними один одному інформації. .Якщо такої поінформова­ності на цей момент не було, то Конвенція не застосовується.

Правозастосовчі органи держав-учасниць, незалежно від чинних у них ко­лізійних норм, зобов'язані керуватися Конвенцією, коли підприємства продавця і покупця розташовані в різних країнах — учасницях Конвенції. Проте ситуація ус­кладнюється, якщо суперечку розглядає суд держави, що не є учасницею Кон­венції, адже суд не зобов'язаний керуватися її нормами, у тому числі й правилами про сферу застосування Конвенції. Є підстави вважати, що Конвенція підлягає все ж таки застосуванню, якщо колізійні норми, якими керуватиметься суд такої дер­жави, відсилають до права країни — учасниці Конвенції, оскільки розпорядження Конвенції і є правом застосування до подібного роду договорів у цій країні. У про­тивному разі Конвенція застосовуватися не буде.

Для визначення застосування Конвенції національна належність сторін зна­чення не має. У такий спосіб підкреслюється, що для визнання актів купівлі-про­дажу міжнародними вирішальну роль відіграє не різна національна належність контрагентів, а факт перебування їхніх підприємств у різних державах.

Якщо за різної національної належності сторін їхні підприємства розташо­вані в одній країні, такий договір купівлі-продажу не є міжнародним з позиції Конвенції і нею не регулюється. Навпаки, коли згадані підприємства розташо­вані в різних державах за однакової національної належності контрагентів, ку-пІвля-продаж є міжнародною за умовами Конвенції. Договори осіб, які за своєю національною належністю не є громадянами держав-учасниць, але ма­ють у них свої підприємства, можуть підпадати під дію Конвенції.

Конвенція не застосовується до договорів продажу: а) товарів, які купують для особистого, сімейного чи домашнього використання, за винятком випадків, коли продавець у будь-який час до чи на момент укладення договору не знав і не повинен був знати, що товари придбавають для такого використання; Ь) з аук­ціону; с) у порядку виконавчого виробництва чи іншим способом у силу зако­ну; d) фондових паперів, акцій, забезпечувальних паперів, оборотних доку­ментів і грошей; е) суден водного і повітряного транспорту, а також суден на повітряних подушках; f) електроенергії.

163

Отже, зі сфери дії Конвенції виключаються купівля-продаж товарів, при­значених для особистого, сімейного чи домашнього використання, тобто з ме­тою, не пов'язаною з виробничою, торговою або іншою професійною діяль­ністю. Мається на увазі саме мета придбання товару, а не його звичайне при­значення для споживчого використання. Так, наприклад, купівля-продаж фотоапарата фотографом, який використовує його у професійних цілях, якщо вона підпадає під ознаки ст. 1 Конвенції, належить до сфери застосування Кон-

11*4-415

венції, а купівля такого самого апарата іноземним туристом для особистого ви­користання — ні.

Крім того, виключаються зі сфери застосування Конвенції нравочини, до яких належать продаж з аукціону, а також у порядку виконавчого виробництва або іншим способом на підставі закону. Внесення до Конвенції цих положень зумовлено тим, що за загальним правилом подібного роду договори регулю­ються спеціальними нормами національного законодавства.

Вилучення зі сфери застосування Конвенції, що містяться в пунктах d-f ст. 2, відображають особливості предмета купівлі-продажу:

1. договори з продажу акцій, фондових і забезпечувальних паперів, оборот­ них документів і грошей істотно відрізняються від договорів з купівлі-продажу звичайних товарів і в багатьох національних законодавствах регулюються спеціальними нормами, здебільшого імперативного характеру. У деяких пра­ вових системах подібні документи взагалі не визнаються товаром;

2. вилучення зі сфери дії Конвенції суден водного і повітряного транспорту, а також суден на повітряній подушці зумовлено тим, що в деяких правових сис­ темах їх продаж прирівнюється до продажу нерухомості, а Конвенція регулює відносини з продажу рухомого майна;

3. у багатьох правових системах електроенергія не розглядається як товар, і її продаж має свої особливості. Цим було зумовлено вилучення зі сфери дії Конвенції договорів продажу електроенергії.

Договори на постачання товарів, що підлягають виготовленню чи вироб­ництву, вважаються договорами купівлі-продажу, якщо тільки сторона, що за­мовляє товари, не бере на себе зобов'язання поставити істотну частину ма­теріалів, необхідних для виготовлення чи виробництва таких товарів. Кон­венція не застосовується до договорів, у яких зобов'язання сторони, що постачає товари, полягає переважно у виконанні роботи чи в наданні послуг.

Загальне правило, яке встановлює, що договори на постачання товарів, які підлягають виготовленню чи виробництву, вважаються договорами купів­лі-продажу, означає, що до сфери дії Конвенції належать договори не тільки на товари, які вже існують на момент їх укладення, а й на товари, які будуть виго­товлені відповідно до умов договору. В таких договорах нерідко передба­чається, що частину матеріалів, необхідних для виготовлення чи виробництва товару, постачає сторона, яка його замовила. Щоб виключити можливі супе­речки, передбачено, що договором купівлі-продажу не визнається договір, за яким сторона-замовник постачає істотну частину матеріалів, необхідних для виготовлення чи виробництва предмета договору.

Конвенція регулює тільки укладання договору купівлі-продажу й тих прав і зобов'язань продавця і покупця, що випливають з нього. Зокрема, оскільки інше прямо не передбачено в Конвенції, вона не стосується;

1. дійсності самого договору, яких-небудь з його положень чи будь-якого звичаю;

2. наслідків договору щодо права власності на проданий товар.

Пункт «а» ст. 4 Конвенції, що вилучає зі сфери її дії питання дійсності дого­вору, якихось з його положень, а також будь-якого звичаю, потребує роз'яснен­ня. По-перше, статті 12 і 96 прямо передбачають можливість для держав заявити

164

про незастосування до договорів, одна зі сторін яких має своє підприємство в цій державі, тих положень Конвенції, які допускають здійснення договору в іншій формі, ніж письмова. Але в цих державах, зокрема в Україні, дотримання пись­мової форми зовнішньоторговельної угоди є умовою визнання її дійсності. У статті 12 Конвенції, зазначено, що сторони договору не можуть відступати вІдїї положень або змінювати її дію, тим самим вирішуєтся і питання про недійсність договорів, укладених у неписьмовій формі. По-друге, ст. 55 Конвенції допускає висновок договору без установлення ціни чи порядку її визначення, якщо він ук­ладений згідно з вимогами. По-третє, у Конвенції не міститься загальних вимог до дійсності договору і наслідків визнання його частково чи цілком недійсним, які передбачаються в національному законодавстві. Зокрема, ці питання, пов'я­зані з дієздатністю сторін, представництвом, вадами волі при висновку договору (обман, омана, помилка та ін.). З цих питань, яких Конвенція не розглядає, відно­сини сторін регулюються нормами національного права.

При вирішенні питання про наслідки договору щодо права власності на проданий товар (п. «Ь» ст. 4) необхідно враховувати, що у Конвенції містяться деякі розпорядження. Так, у статтях 41 і 42 встановлено обов'язок продавця пе­редати покупцю товар, не обтяжений правами чи вимогами третіх осіб, а статті 43 і 44 визначають наслідки допущеного продавцем порушення. Передбачено в Конвенції також окремі правила, пов'язані у деяких національних законодав­ствах безпосередньо з переходом права власності, наприклад, обов'язок покуп­ця сплатити вартість.

Конвенція не застосовується щодо відповідальності продавця за заподіяну то­варом шкоду здоров'ю чи смерть якої-небудь особи. Вона охоплює випадки, коли таке питання виникає у відносинах між продавцем та покупцем, а також коли предметом вимоги є наслідки заподіяних товаром третій особі ушкоджень здоро­в'я чи смерть. Водночас її положення не виключають відповідальності продавця перед покупцем на підставі Конвенції за недоліки товару, які мають для покупця інші наслідки (крім ушкодження здоров'я чи смерть), наприклад за шкоду, за­подіяну дефектним товаром іншим товарам або іншій власності покупця.

Передбачене ст. 5 обмеження в застосуванні Конвенції зумовлене тими сами­ми причинами, що й щодо купівлі-продажу товарів, призначених для особистого, сімейного чи домашнього використання. В українському законодавстві відшкоду­вання шкоди, заподіяної життю і здоров'ю громадянина, регулюється окремо.

Крім того, в Конвенції проголошено принцип договірної волі сторін (прак­тично нічим не обмежена автономія волі при укладанні договору). По-перше, сторони можуть цілком виключити застосування Конвенції до договору, що підпадає під її сферу регулювання. Це право сторін не обмежене ніякими умо­вами. По-друге, навіть якщо договір регулюється Конвенцією, сторони можуть відступити від кожного з її положень або змінити його дію. Передбачено тільки один виняток — щодо дотримання вимог ст. 12 Конвенції до форми договору. Отже, усі положення Конвенції (крім зазначеного винятку) є диспозитивними, тобто від них можна вільно відступити на розсуд сторін. Мета цієї статті, що виходить із пріоритету договору щодо Конвенції, — надати сторонам мож­ливість самим вирішувати питання, пов'язані з висновком, виконанням догово-

165

ру і відповідальністю за невиконання чи неналежне виконання зобов'язань, що найбільше відповідає практиці міжнародної торгівлі.

Оскільки норми Віденської конвенції мають спеціальний характер (призна­чені для регулювання певних видів відносин), їх застосування за узгодженням сторін як норм національного права неприпустиме. Водночас немає перешкод до того, щоб до договору, регульованого нормами внутрішньодержавного пра­ва, залучити положення Конвенції як його умови. Але чинність такої угоди щодо конкретних положень Конвенції залежатиме від того, чи не суперечать вони імперативним розпорядженням внутрішньодержавного права, застосова­ного до даного договору.

Зобов'язання сторін за договором (контрактом) міжнародної купівлі-продажу товарів. Зобов'язання продавця викладено у розділі 3 глави 2 ч. З Конвенції. Передбачені в статтях 46-52 права, що надаються покупцеві при по­рушенні договору продавцем, не вичерпують усіх засобів захисту порушених інтересів покупця (засоби захисту, надані покупцеві, зазначено також у ст. 71 і наступних статтях).

Стаття 45, що регулює відповідальність продавця у разі порушення ним своїх зобов 'язань, єдиною правовою підставою для такої відповідальності називає пору­шення продавцем якого-небудь зі своїх зобов'язань за договором і Конвенцією. Ніяких інших підстав відповідальності продавця Конвенція не передбачає.

Відповідальність продавця виникає не тільки при порушенні прямо вираже­них у договорі зобов'язань. Він відповідає і за порушення зобов'язань, які не зафіксовані безпосередньо в договорі, але виникають Із самої Конвенції. Так, якщо в договорі немає вказівки щодо якості товару, що поставляється, прода­вець нестиме відповідальність у разі порушення положення Конвенції щодо відповідності товару (статті 35-40), зокрема, коли товар непридатний для цілей, для яких зазвичай використовується товар того самого опису. Важливе положення ст. 45 — закріплення права покупця на відшкодування збитків і ре­гулювання співвідношення цього права з іншими засобами правового захисту покупця. У пункті 2 підкреслено, що здійснення покупцем свого права на інші засоби правового захисту не позбавляють його права вимагати відшкодування збитків. У цій статті йдеться лише про матеріальне право покупця на компен­сацію збитків: правила нарахування збитків, що вправі вимагати покупець, містяться в статтях 74-77.

Конвенція виключає можливість втручання у взаємини продавця і покупця суду чи арбітражу, якщо покупець вже використовував якиЙ-небудь засіб пра­вового захисту з приводу порушення договору. За даною нормою продавцю не може бути надано відстрочки, пов'язаної з виконанням ним своїх зобов'язань, якщо він звертається за цим до суду чи арбітражу.

З огляду на диспозитивний характер положень Конвенції (ст. 6) сторони в договорі можуть передбачити й інші засоби правового захисту, розширити їх кількість або вилучити які-небудь з них. Зокрема, у міжнародній комерційній практиці поширене використання таких договірних санкцій за порушення до­говору, як неустойка, тобто узгодження визначеної суми, що підлягає сплаті при порушенні договору. Регулювання таких засобів правового захисту зали­шилося за межами Конвенції. У разі виникнення щодо цього питання, яке сто-

166

рони не врегулювали в договорі, їхнє рішення може визначатися насамперед відповідно до загальних принципів Конвенції, а за відсутності таких прин­ципів — відповідно до права, застосованого на підставі норм міжнародного приватного права. Іншими словами, питання про наслідки договірних штра­фів І неустойок у багатьох випадках зважуватиметься на основі норм застосо­ваного національного права.

Невиконання продавцем своїх зобов'язань, передбачених договором чи Конвенцією, дає покупцю право жадати від продавця реального виконання того, що становить предмет договору. Право покупця вимагати реального ви­конання договору продавцем означає, що продавець повинен доставити від­повідно або весь товар, або Його відсутню частину, усунути наявні в товарі де­фекти чи вчинити будь-які інші ДІЇ, необхідні для того, щоб договір було вико­нано так, як передбачалося.

Реалізація права покупця на виконання договору в натурі не позбавляє його права вимагати відшкодування збитків, як це передбачено п. 2 ст. 45. Якщо п. 1 даної статті застосовується до будь-якого виду порушення договору, то п. 2 ре­гулює взаємини контрагентів при конкретному порушенні — коли поставле­ний товар не відповідає договору. У цьому випадку покупець може зажадати заміни товару, але за певних умов. Перша умова пов'язана з тим, що витрати продавця з відправлення покупцю другої партії товарів і реалізації вже постав­леного товару, який не відповідає договору, можуть значно перевищувати збитки покупця через постачання йому невідповідного товару. У Конвенції здійснено спробу збалансувати інтереси контрагентів у цьому випадку зазна­ченням того, що покупець може зажадати заміни товару тільки в тому разі, якщо ця невідповідність становить істотне порушення договору.

Покупець, вимагаючи заміни товару, повинен пам'ятати, що згідно зі ст. 82 таке право втрачається, якщо він не може повернути товар продавцю (крім ви­падків, передбачених п. 2) у тому стані, в якому він його одержав. Якщо постав­лений товар не відповідає договору, покупець на підставі п. З ст. 46 Конвенції вправі жадати від продавця усунення цієї невідповідності шляхом виправлен­ня. На відміну від права покупця вимагати заміни невідповідного товару ця правомочність реалізується незалежно від того, чи є невідповідність істотним порушенням договору. Іншими словами, характер порушення договору не впливає на право покупця вимагати усунення невідповідності.

Водночас Конвенція вводить іншу істотну умову реалізації даного права: покупець не може зажадати від продавця усунути невідповідність товару шля­хом виправлення, якщо це є недоцільним з урахуванням усіх обставин. Кри­терієм доцільності вимоги про виправлення буде не рівень порушення догово­ру, а передусім характер товарів, що постачаються, та інші супровідні обстави­ни. Природно, що деякі види товарів узагалі не піддаються виправленню або їх виправлення пов'язане з непропорційними витратами. При цьому необхідно враховувати інтереси обох сторін договору, тобто збитки і вигоди від таких за­ходів стосуються як продавця, так і покупця.

У Конвенції передбачено випадки непостачання товару у встановлений термін, хоча не виключено й інші порушення зобов'язань, що випливають з до­говору. Так, надання додаткового терміну може забезпечити постачання усіх

167

частин чи всього товару, виправлення будь-якої невідповідності шляхом усу­нення дефектів товару або постачання замість вчинення будь-якої іншої дії, що становитиме виконання зобов'язань продавця.

Цілком логічним і доцільним у даному зв'язку є підхід, відповідно до якого від покупця можна очікувати надання продавцеві можливості у додатковий термін виконати своє зобов'язання, якщо прострочення в постачанні не розгля­дається як Істотне порушення договору. Додатковий термін може встановлю­ватися у вигляді зазначення або певної календарної дати, наприклад «1 квітня», або певного періоду часу (у днях, тижнях, місяцях тощо).

Інша умова полягає в тому, що термін повинен мати доцільну тривалість. Використання Конвенцією поняття «термін доцільної тривалості» є цілком виправданим, тому що заздалегідь установлювати такий термін нереально. Крім того, це позбавило б дане регулювання необхідної для комерційного обігу гнучкості. При визначенні виправданості певного терміну повинні враховува­тися конкретні обставини. Зокрема, певну роль при цьому можуть відіграти ха­рактер, тривалість і наслідки прострочення, можливості продавця щодо як са­мого постачання, так і терміну його, а також будь-які обставини, що поясню­ють зацікавленість покупця у швидкому постачанні.

Використання покупцем процедури встановлення додаткового терміну призводить до певних правових наслідків, пов'язаних з обмеженням свободи його дій. Пункт 2 ст. 47 передбачає, що покупець не може протягом установ­леного додаткового терміну вживати заходів правового захисту від порушен­ня договору, крім права вимагати відшкодування збитків за прострочення ви­конання. Такі збитки можуть виникнути і підлягають відшкодуванню, навіть якщо продавець виконав свої зобов'язання в межах встановленого додатково­го терміну. Заява про розірвання договору у всіх випадках подається у вигляді повідомлення (ст. 26). Варто послатися І на ст. 27, що регулює правові нас­лідки таких повідомлень. Отже, розірвання договору має місце (навіть за його істотного порушення) не автоматично, а лише тоді, коли покупець прямо і неоднозначно заявив про це контрагенту.

Пункт 2 ст. 49 визначає умови, дотримання яких необхідно для реалізації права покупця розірвати договір. Іншими словами, невиконання цих правил позбавляє покупця можливостей розірвання договору, навіть якщо на підставі об'єктивних обставин він і має право на це. Передбачені в цьому пункті ситу­ації засновані на випадках, коли має місце істотне порушення договору через невиконання кожного із зобов'язань продавця. Проте таке регулювання не по­ширюється на розірвання договору внаслідок невиконання продавцем зобов'я­зань у встановлений додатковий термін, тобто на ситуацію, коли порушення виявилося в непостачанні товару. Тобто ці правила застосовуються, коли про­давець вже доставив товари покупцеві.

Конвенцією визначаються умови застосування покупцем такого засобу правового захисту, як уцінювання товару. Використання його припускає, що продавець поставив невідповідні за договором товари, але покупець усе-таки віддав перевагу такому постачанню. Для цього засобу правового захисту ха­рактерні такі моменти: уцінювання може застосовуватися незалежно від того,

168

була ціна за товар уже сплачена чи ще підлягає сплаті. Саме в останньому ви­падку правовий захист буде найефективнішим.

Основні проблеми, пов'язані із застосуванням на практиці уцінювання, пе­реважно стосуються визначення розміру уцінки. У Конвенції зазначено, що порівнянню повинні підлягати вартість фактично доставленого товару і това­ру, що відповідає договору. Використовується об'єктивний підхід, що виклю­чає орієнтацію на ціну, зафіксовану сторонами в договорі.

Конвенція передбачає засоби правового захисту покупця у разі невиконан­ня продавцем своїх обов'язків лише щодо частини договору. Зокрема, така си­туація має місце, коли продавець постачає товар з нестачею або коли частина доставленого товару не відповідає договору за якістю, тобто часткове невико­нання договору не дає покупцеві права реалізувати засоби правового захисту, зазначені у статтях 46-50 щодо всього договору. Часткове порушення догово­ру надає право покупцеві заявити про розірвання договору в цілому тільки за умови, що невідповідність товару за договором є істотним порушенням його умов. Ця норма може розглядатися як конкретизація права на розірвання дого­вору в разі істотного порушення (п. 1а ст. 41).

Конвенція регулює два випадки невиконання договірних зобов'язань: до­строкове постачання І постачання товару в кількості, що перевищує зафіксо­вану в договорі. Мета цієї норми, що у принципі не відрізняється від сформо­ваної комерційної практики, — збалансувати права, а також відповідальність продавця і покупця. За дострокового постачання Конвенція надає покупцю альтернативу; або прийняти товар, або відмовитися від нього.

Пункт 2 статті розглядає ще один випадок невідповідного виконання — по­стачання товару в кількості, що перевищує погоджену в договорі. Обов'язок доставити товар у кількості, передбаченій договором, зазначено у п. 1 ст. 35. У даному випадку, як і в попередньому, покупцю надано право вибрати між прийняттям усього товару чи його частини і відмовою від прийняття зайвої кількості. Якщо покупець приймає надлишок товару, то він зобов'язаний опла­тити прийняту ним кількість товару повністю.

Якщо він виявив бажання прийняти надлишок товару або був зобов'язаний це зробити на підставі правових положень, товар оплачується не за ринковою, а за погодженою у договорі ціною. Якщо покупець відмовляється від зайвої кількості товару, він вправі вимагати відшкодування заподіяних йому збитків, які переважно складатимуться з витрат із збереження зайвої кількості товару.

У статті 53 визначено основні обов'язки покупця. При цьому за ст. 6 Кон­венції у разі розбіжності між укладеним договором І Конвенцією пріоритет варто віддавати умовам договору. Крім основних обов'язків на покупця, від­повідно до Конвенції, можуть покладатися й інші зобов'язання, зокрема огля­нути (ст. 38) і зберігати (ст. 86) товар, інформувати продавця про перешкоди до виконання (ст. 79). Інші зобов'язання покупця можуть виникати із самого дого­вору, звичаїв ділового обороту (ст. 9) або наміру сторін (ст. 8).

Конвенція містить перелік засобів правового захисту, наданих продавцю на випадок порушення покупцем зобов'язань, покладених на нього договором чи Конвенцією. Продавець має такі засоби захисту:

1) право вимагати виконання умов договору (ст. 62);

169

2. право розірвати договір (статті 63 і 64);

3. право скласти специфікацію, якщо покупець її не надав (ст. 65).

Продавець вправі вибрати відповідний засіб захисту, але не може одночас­но використовувати кілька заходів. Якщо продавець вирішив розірвати до­говір, він, звичайно, не може вимагати виконання за ним.

Використання продавцем кожного із засобів захисту, зазначених у статтях 62-65, не позбавляє його права вимагати відшкодування збитків. Стаття 62 підтверджує право продавця вимагати виконання покупцем своїх обов'язків за договором, особливо таких, як сплата ціни і прийняття постачання. Зі змісту статті видно, що невиконання покупцем своїх обов'язків не спричиняє автома­тичного припинення договору. Вимога виконання може бути виражена у виг­ляді звернення до покупця з претензією, а за відсутності погодженого пре­тензійного порядку на розсуд продавця можна відразу подати позов у компе­тентний судовий чи арбітражний орган. Але не слід забувати, що компетенція суду й арбітражу щодо обов'язку покупця виконати зобов'язання в натурі на підставі ст. 28 Конвенції залежить від внутрішнього права країни суду.

Конвенція також регулює підстави для розірвання договору продавцем, причому автоматичне припинення не допускається, а заява продавця про розір­вання діє з моменту її одержання покупцем і в односторонньому порядку не може бути відкликана.

Стаття 64 передбачає дві підстави для розірвання договору:

1. якщо невиконання покупцем своїх обов'язків становить істотне пору­ шення договору;

2. якщо покупець не виконує своїх обов'язків зі сплати ціни І прийняття по­ стачання протягом додаткового терміну, встановленого продавцем за ст. 63.

Якщо покупець не сплатив ціни, право на розірвання договору виникає або наступного дня після того, як продавець виявив факт істотного порушення зобо­в'язань покупцем, або наступного дня після закінчення встановленого продав­цем додаткового терміну, або після одержання продавцем заяви покупця про не­виконання своїх обов'язків у цей додатковий термін, причому використання продавцем свого права в часі не обмежене.