3. Небанківські фінансово-кредитні інститути
У країнах з розвиненими ринковими відносинами небанківські фінансово-кредитні інститути представлені лізинговими, факторинговими компаніями, кредитними спілками, касами взаємодопомоги. Як свідчить практика, сьогодні на фінансовому ринку їх роль зростає, що зумовлено зростан-ням доходів населення, активним розвитком ринку цінних паперів і наданням небанківськими кредитними інститутами спеціальних послуг, яких не можуть надавати банки.
Основними формами діяльності небанківських кредитних інститутів на ринку є акумуляція заощаджень населення, надання кредитів через облігаційні позики корпораціям і державі, мобілізація капіталу через усі види акцій, надання іпо-течних і споживчих кредитів, а також кредитної взаємодопомоги.
Лізингові компанії — фінансово-кредитні формування, що досить поширені в західних країнах і поступово набирають свого розвитку в Україні. Законом України «Про лізинг» визначено, що лізинг – це підприємницька діяльність, яка спрямована на інвестування власних чи залучених фінансових коштів і полягає в наданні лізингодавцем у виключне користування на визначений строк лізингоодержувачу майна, що є власністю лізингодавця або набувається ним у власність за дорученням і погодженням з лізингоодержувачем у відповідного продавця майна, за умови сплати лізингоодержувачем періодичних лізингових платежів.
Лізинг – порівняно нова специфічна форма організації кредитно-фінансових відносин, що поєднує в собі елементи кредитування в натуральній і грошовій формі; це форма матеріально-технічного забезпечення з одночасним кредитуванням та орендою.
У промислово-розвинених країнах лізингові операції отримали широкий розвиток в останні десятиріччя. На умовах лізингу в США купується близько 45 % обладнання, що реа-лізується на внутрішньому ринку, в Японії — 33 %, в Німеччині — 18 %, в Австралії — 25 %, Англії, Швеції, Франції — 13-17 %.
У сучасних умовах широкого поширення набула форма участі банків у лізингових операціях під назвою «вендор лізинг» тобто «лізинг продавця». Ця форма лізингу поширюється лише на великі промислові компанії, що виготовляють складне, велике і дороге обладнання, яким банки пропонують послуги при реалізації цього обладнання.
Широкого розвитку набула форма банківської участі в лізингових операціях, при якій лізингові компанії залучають великі банки до ведення переговорів про лізинг, до оформлення необхідної документації тощо. Банк затверджує оренду і виділяє грошові кошти, тоді як лізингова компанія продовжує залишатись власником обладнання і виступає в ролі орендодавця. Банку лише передається право на отримання платежів і застави за обладнання.
У плані рахунків бухгалтерського обліку лізинг виступає під поняттям фінансової оренди. Розрізняють два види лізингу: фінансовий та операційний.
Операційний лізинг характеризується більш коротким, ніж життєвий цикл виробу, терміном контракту, що передбачає неповну амортизацію обладнання за час оренди, після чого воно повертається лізингодавцю і може бути знову здане в оренду (в Італії, наприклад, такий лізинг називають виробничим). Операційний лізинг – це договір лізингу, в результаті укладення якого лізингоодержувач на своє замовлення отримує у платне користування від лізингодавця об’єкт лізингу на строк, менший від строку, за який амортизується 90 % вартості об'єкта лізингу, визначеної в день укладення договору.
Характеристика операційного лізингу:
=> майно, передане за договором оперативного лізингу, залишається на балансі лізингодавця із зазначенням, що це майно передане у лізинг та зараховується на позабалансовий рахунок лізингоодержувача із зазначенням, що це майно одержане у лізинг;
=> всі витрати на утримання об'єкта лізингу, крім витрат, пов’язаних з його експлуатацією та поновленням використаних матеріалів, несе лізингодавець, якщо інше не передбачено договором лізингу;
=> після закінчення строку договору оперативного лізингу він може бути продовжений або об'єкт лізингу підлягає по-верненню лізингодавцю і може бути повторно переданий у користування іншому лізингоодержувачу за договором лізингу.
Фінансовий лізинг – це найбільш типова і поширена форма лізингу, що характеризується середньо-і довгостроковим характером контрактів, амортизацією повної або більшої частини вартості обладнання; переважно це форма довгострокового кредитування купівлі, яка відрізняється від звичайної угоди купівлі-продажу моментом переходу права власності на об'єкт угоди до споживача. Фінансовий лізинг – це договір лізингу, в результаті укладення якого лізингоодержувач на своє замовлення отримує в платне користування від лізингодавця об'єкт лізингу на строк, не менший від строку, за який амортизується 60 % вартості об’єкта лізингу, визначеної в день укладення договору.
Фінансовий лізинг також називають лізингом майна з повною окупністю або повною виплатою, так як протягом терміну угоди (як правило, 3-7 років) лізингодавець повертає всю вартість майна і отримує прибуток від лізингової операції; при лізингу орендар виплачує у лізинговій формі не орендну плату, а повну вартість майна у кредит; у випадку виявлення дефектів лізингових основних фондів лізингова фірма повністю звільняється від претензії. Претензії за тристоронньою угодою стосуються постачальника.
Стосовно майна, що орендується, лізинг поділяється на:
• чистий — додаткові витрати бере на себе орендатор і
• повний — техобслуговування майна та інші витрати бере на себе лізингодавець.
Форми лізингу:
Прямий лізинг – форма, при якій надається перевага, коли підприємству потрібне переоснащення технічного потенціалу. При такій угоді забезпечується 100 % фінансування придбання обладнання; лізинг у даному випадку – це форма матеріально-технічного забезпечення з одночасним кредитуванням та орендою.
Лізинг, що повертається (зворотний лізинг) – це договір лізингу, який передбачає набуття лізингодавцем майна у власника і передачу цього майна йому у лізинг.
Пайовий лізинг – це здійснення лізингу за участю суб’єктів лізингу на основі укладення багатостороннього договору та залучення одного або кількох кредиторів, які беруть участь у здійсненні лізингу, інвестуючи свої кошти. При цьому сума інвестованих кредиторами коштів не може становити більше 80 % вартості набутого для лізингу майна.
Міжнародний лізинг – це договір лізингу, що здійснюється суб'єктами лізингу, які перебувають під юрисдикцією різних держав, або в разі якщо майно чи платежі перетинають державні кордони. При здійсненні операцій міжнародного лізингу сплачуються мито, податок на додану вартість та акцизний збір відповідно до законодавства України.
Правові основи здійснення лізингових операцій в Україні регулюються законом України «Про лізинг», в якому визначені права та зобов’язання лізингодавця та лізингоодержувача. Лізингодавцем є суб’єкт підприємницької діяльності, у тому числі банківська або небанківська фінансова установа, який передає в користування об’єкти лізингу за договором лізингу. Лізингоодержувач — це суб’єкт підприємницької діяльності, який одержує в користування об’єкти лізингу за договором лізингу. Продавцем лізингового майна є суб’єкт підприємницької діяльності, який виготовляє майно (машини, устаткування тощо) або продає власне майно, яке є об’єктом лізингу. Об'єкти лізингу – будь-яке нерухоме і рухоме май-но, яке може бути віднесене до основних фондів відповідно до законодавства, в тому числі продукція, вироблена державними підприємствами (машини, устаткування, транспортні засоби, обчислювальна та інша техніка, системи телекомунікацій тощо), не заборонене до вільного обігу на ринку і щодо якого немає обмежень про передачу його в лізинг (оренду).
Розвиток лізингових компаній для України є особливо актуальним, так як українська економіка характеризується високим ступенем зношеності основних фондів. Зокрема, ступінь зношеності основних фондів у сільському господарстві сягає 90 %, у транспорті – 60 %. При цьому підприємства через ускладнений доступ до фінансування змушені фінансувати інвестиції переважно із власних коштів. Розвиток лізингу стимулюватиме створення конкурентного середовища між джерелами фінансування та розвиток організованого вторинного ринку багатьох видів техніки. Привабливі лізингові операції і для фінансових установ, що пояснюється наявністю реального матеріального забезпечення (заставою виступає сам предмет лізингу), а також на здійснення лізингу не вимагається ліцензія. Крім того, розвиток лізингу дає фінансовим установам можливість розширити коло своїх операцій, підвищити якість обслуговування клієнтів і тим самим збільшити їх кількість, закріпити традиційні зв’язки і встановити нові взаємовигідні партнерські відносини. В умовах загострення конкуренції на ринку банківських послуг проведення банками лізингових операцій може стати ефективним способом розширення сфери банківського впливу.
Факторингові компанїї. Факторинг є порівняно новою ефективною системою покращення ліквідності та зменшення фінансового ризику при організації платежів. Факторингові операції з’явились на основі комерційного кредиту, який надається продавцями покупцям у вигляді відстрочки платежу за продані товари. Зміна вимог до розрахунків, з точки зору прискорення обороту коштів, викликала необхідність для постачальників шукати шляхи вирішення проблеми дебіторської заборгованості, одним із яких є факторинг.
Факторинг – це різновидність торговельно-комісійної операції, пов’язаної з кредитуванням оборотних коштів, що полягає в інкасуванні дебіторської заборгованості покупця і є специфічною різновидністю короткострокового кредитування та посереднщької діяльності.
Перші факторингові послуги були надані американськими банками в 50-х роках XX ст. Офіційно вони були визнані одним із видів банківської діяльності в США в 1963 році. 3 часом факторингові послуги стали надавати не тільки факторингові відділи комерційних банків, а й спеціалізовані факторингові компанії.
У країнах Західної Європи факторинг почав розвиватись на початку 70-х років і сьогодні щорічні обсяги факторингових операцій в більшості промислово розвинених країнах Європи постійно зростають.
Головною метою факторингу є отримання коштів негайно або у термін, визначений угодою. Відповідно до Конвенції про міжнародний факторинг, прийнятій у 1988 році Міжнародним інститутом уніфікації приватного права, операція вважається факторингом у тому випадку, якщо вона задовольняє, як мінімум, дві із таких чотирьох вимог:
наявність кредитування у формі попередньої оплати бор-гових вимог;
ведення бухгалтерського обліку постачальника, перш за все, обліку реалізації;
інкасування заборгованості постачальника;
страхування постачальника від кредитного ризику.
Разом з тим у ряді країн до факторингу відносять і облік рахунків-фактур, тобто операцію, що задовольняє лише першу вимогу. Ці операції проводять спеціальні фактор-фірми, які тісно пов'язані з банками або є їх спеціалізованими філіями і дочірніми компаніями.
Іноді фірми не можуть забезпечити своєчасне погашення дебіторської заборгованості і надходження коштів через різке збільшення обсягів реалізації в кредит або надання кредитів покупцям на тривалий термін (наприклад, при експортних операціях). У таких випадках фірми звертаються за допомогою до факторингових компаній, які спеціалізуються на торгівлі боргами, зокрема, управляють боргами, викуповують їх, а також надають кредити під дебіторську заборгованість.
При управлінні боргами клієнта фірма-фактор здійснює управління його рахунками-фактурами, веде бухгалтерський облік-продаж, здійснює кредитний контроль та отримує борги. При цьому факторингова фірма не тільки поліпшує менеджмент підприємства, беручи на себе роботу адміністрації, а й знижує витрати клієнта на утримання управлінського апарату. Послуги фактора при обслуговуванні великих боргів досить дешеві й становлять від 0,7 до 2 % купівельної вартості боргів клієнта.
У разі кредитування клієнта під забезпечення дебіторської заборгованості факторингова фірма забезпечує надходження коштів клієнту авансом до моменту отримання боргів. Розмір кредиту визначається обсягом дебіторської заборгованості і, як правило, не перевищує 80 % обсягу заборгованості. Підприємства — клієнти факторингових фірм — не тільки вирішують проблеми з управління дебіторською заборгованістю, а й отримують змогу своєчасно розрахуватися з постачальни-ками, підтримувати оптимальний рівень запасів та забезпечувати зростання підприємства за рахунок реалізації більшою мірою, ніж за рахунок додаткового капіталу.
Факторингові компанії переважно фінансують фірми, що швидко розвиваються. Для того щоб зменшити ризики в своїй діяльності до допустимого рівня, вони надають послуги під-приємствам середніх розмірів, що працюють на ринку з низьким ризиком, продають продукцію вузького асортименту та мають невелику кількість клієнтів. При цьому віддається перевага підприємствам, у яких на одного дебітора не припадає значна частка загального обороту та несплачених боргів. Досить часто факторингові фірми здійснюють страхування факторингових операцій, що гарантує їм захист від фінансових втрат у результаті невиконання зобов'язань постачальниками-боржниками.
Плата за факторингові послуги складається з плати за управління дебіторською заборгованістю, плати за кредитні операції та комісійної винагороди за обслуговування. Плата за управління дебіторською заборгованістю становить 0,1-1 % річного обороту клієнта. Розмір процента за кредит установлюється на рівні ринкової процентної ставки за короткостроковими кредитами, збільшеної на 2-4 % для компенсації ризику неповернення. Комісійна винагорода становить 0,5 - 3 % від суми заборгованості (куплених розрахункових документів).
Перевага факторингу для клієнта полягає в зменшенні кредитного платіжного ризику, своєчасній інкасації дебіторської заборгованості, прискоренні оборотності оборотного капіталу, можливості планувати платіжний оборот та покращенні кредитоспроможності підприємства.
У багатьох країнах на фінансовому ринку основну роль сьогодні відіграє невелика кількість факторингових компаній, які охоплюють практично весь ринок і нерідко пов'язані з великими комерційними банками.
В Україні факторингові операції застосовуються з 1989 року і здійснюються комерційними банками, однак частка факторингу в їх балансі на сьогодні незначна і коливається в ме-жах від 0,5 до 5 %.
Проблеми розвитку факторингових послуг в Україні:
Неготовність переважної більшості вітчизняних банків до розвитку факторингового обслуговування — це найбільш суттєва проблема розвитку факторингових послуг. Головна складність тут чисто методологічна — факторинг відносять то до кредитних, то до дисконтних, то до інших банківських операцій. Тим часом факторинг не лише не є частиною банківської справи, щодо нього некоректно взагалі говорити про «операції», так як він являє собою постійне обслуговування, а не одноразові угоди. Усе це вимагає спеціальних процедур прийняття рішень і управління ризиками.
Неготовність переважної частини банків країни до середньострокових інвестицій у нову для них галузь діяльності. Основною перешкодою тут є не факторингове фінансування, а досить тривалий і порівняно затратний «нульовий цикл», пов’язаний із постановкою справи, який навіть за наявності професійної команди відбирає від 6 до 12 місяців.
Недостатньо підготовлена законодавча база. Факторинговий бізнес потребує серйозних інвестицій, до яких в Україні поки що мало хто готовий. Факторингові активи найдовші за термінами, оскільки вони постійно перебувають в обігу капіталів. Отже, такий бізнес зможе вести тільки ком-панія з великими фінансовими ресурсами. Організація цього високотехнологічного бізнесу потребує надійного правового захисту.
Пропозици щодо розвитку факторингу в Україні:
3 метою розвитку в нашій країні факторингу необхідно прийняти спеціальний закон «Про факторинг» (аналогічний закону «Про лізинг»).
Створення галузевої факторингової компанії в торгівлі. Саме використання факторингової технології у фінансово-господарській діяльності торговельних організацій може швидко дати позитивний результат.
Під час реалізації програми державної підтримки малих підприємств створити регіональну факторингову компанію під патронатом держави.
Створення великих факторингових компаній, здатних успішно вести конкуренцію з іноземними факторинговими компаніями, які із збільшенням попиту прагнутимуть на вітчизняний ринок.
Кредитні спілки. В умовах повільного збільшення доходів населення постійно збільшується попит на предмети довгострокового користування — автомобілі, будинки, меблі, комп’ютери та інші товари домашнього вжитку. Такі покупки практично не здійснюються за рахунок заощаджень, а в такому випадку ефективною є система купівлі «у кредит», яка існувала у соціалістичному господарстві. Для задоволення потреб населення «у кредиті» почали створювати кредитні спілки, основна мета яких — підвищення добробуту учасників шляхом взаємного кредитування на умовах повернення й платності.
Велику роль кредитні спілки відіграють у США, Західній Європі, у Польщі, Чехії, Угорщині, де малий бізнес відіграє дуже важливу роль у забезпеченні економічного росту. Становлення малого бізнесу майже завжди пов’язане з труднощами в отриманні початкового капіталу. Банки зацікавлені у кредитуванні вже стабільного бізнесу з постійними грошовими потоками. Тому основним інвестором малих проектів виступають такі інститути, як кредитні спілки.
Господарська діяльність кредитних спілок базується не на підприємницькій (прибутковій) діяльності, а на кооператив-ній (неприбутковій). Найбільш важливі принципи цієї діяльності, які визначають головні відмінності між кооперативними та підприємницькими формами господарювання і які були виділені на основі аналізу зарубіжного досвіду та українського кооперативного законодавства, наведено в таблиці 3.5.
Принциповою відмінністю кредитних спілок від інших фінансових установ є те, що вони мають неприбуткову ко-оперативну природу, що відрізняє їх від інших суб’єктів фі-нансового ринку. На відміну від інших фінансових установ, які, як правило, створюються однією групою (власниками) для отримання прибутку від надання фінансових послуг ін-шій групі (клієнтам), в кредитній спілці є лише одна група — члени спілки, (що є одночасно і власниками і клієнтами), а сама спілка створюється для самозабезпечення всіх членів на рівних умовах фінансовими послугами на основі кооперації.
Кредитні спілки є найменшими за обсягом активів і най-молодшими серед депозитних фінансових інститутів. Кредитні спілки беруть свій початок з кінця XIX століття, коли були закладені теоретичні основи селянської кредитної кооперації Райфайзеном в його книзі, що вийшла в 1866 році, «Кредитні спілки, як засіб знищення злиднів», а в 1869 році йому на практиці вдалося організувати першу кредитну спілку.
Кредитний рух України пройшов значний еволюційний шлях і відроджені кредитні спілки відбулися як вагоме суспільне і ринкове явище. їх сумарні активи становлять більше одного мільярда гривень, а загальна кількість членів перевищує вісімсот тисяч осіб. Щороку сотні тисяч українців користуються можливістю отримати кредит на свої нагальні потреби, що виникають у споживчій або бізнесовій сферах. Більше 700 кредитних спілок присутні у всіх регіонах України, утворивши потужну розгалужену мережу надання фінансових послуг різним верствам населення. Потреба українського малого бізнесу в інвестиціях величезна, особливо якщо врахувати, що розвиток виробничого бізнесу робить тільки перші кроки і вимагає більших капіталовкладень, ніж торгова діяльність.
Таблиця 3.5
ОСНОВНІ ПРИНЦИПИ ДІЯЛЬНОСТІ КООПЕРАТИВНИХ ОРГАНІЗАЦІЙ
Економічні принципи |
Організаційні принципи |
Соціальні принципи |
Наявність серед членів кооперативу, які є одночасно його власниками та єдиними клієнтами, спільних економічних інтересів |
Членство в кооперативі є добровільним та особистим (не передається іншим особам і не успадковується) |
Створення системи, що побудована на принципах взаємодопомоги населенню |
Надання послуг кооперативом своїм членам на рівні їх собівартості (перевищення спрямовується до резерву чи/та повертається членам) |
Відкрите членство в ко-оперативі в межах його можливостей |
Встановлення професійного, територіального чи іншого «поля членства», що визначає зону діяльності і соціальний склад кооперативу |
Надання послуг кооперативом з метою скорочення витрат та/ або підвищення доходів особистих господарств своїх членів |
Демократичне управління і контроль за принципом: «один член – один голос» |
Турбота про потреби громади, до якої відносяться члени кооперативу в межах його «поля членства»
|
Фінансування діяльності кооперативу його членами пропорційно послугам чи солідарно |
Рівні права членів в управлінні та користуванні послугами |
Ведення просвітницької роботи стосовно демократичних принципів кооперації |
Наявність капіталу кооперативу у формі персоніфікованої (пайової) та колективної (неподільної) частин |
Проведення діяльності членів виборних органів управління та контролю на громадських засадах |
Дотримання принципу політичного нейтралітету |
Наявність обмеження винагороди вкладеного капіталу (нарахування на паї) визначеною законом величиною |
Відповідальність членів за розвиток свого кооперативу (усвідомлення і прийняття членами можливих ризиків) |
Співпраця з іншими кооперативами з метою зміцнення та розвитку системи взаємодопомоги |
Кредитна спілка сьогодні — це фінансова установа, суспільна організація, яка залучає грошові заощадження своїх членів для взаємного кредитування. Діяльність кредитних спілок в Україні регулюється законом “Про кредитні спілки” (2002 р.) Згідно з діючим законодавством кредитна спілка – це прибуткова організація, заснована фізичними особами на кооперативних засадах з метою задоволення потреб її членів у взаємному кредитуванні, наданні фінансових послуг шляхом об’єднання грошових внесків. Кредитні спілки є громадськими організаціями, головна мета яких — фінансовий та соціальний захист їх членів через залучення особистих заощаджень членів спілки для взаємного кредитування. Членами кредитної спілки можуть бути громадяни України, іноземні громадяни, особи без громадянства, що постійно проживають на території України. Для заснування кредитної спілки потрібно не менше як 50 осіб.
Кредитна спілка створюється на основі певної монолітної спільноти людей, які беруть на себе відповідальність за спільну справу і об’єднує громадян за спільним місцем роботи чи навчання, спільним регіоном проживання, членством в одній професійній спілці чи одній релігійній організації. Діяльність кредитної спілки ґрунтується на таких основних принципах:
добровільність вступу та свобода виходу з неї;
рівноправність членів кредитної спілки;
самоврядування;
гласність.
Кредитна спілка надає послуги тільки своїм членам, але у визначених випадках може здійснювати кредитування інших кредитних спілок та їх об’єднань. Займатись підприємницькою діяльністю кредитним спілкам заборонено законодавством.
Кредитна спілка для забезпечення своєї фінансової діяльності може створювати різні фонди, з яких обов’язковими є резервний та позичковий. Резервний створюється для забезпечення фінансової діяльності кредитної спілки в розмірі від 5 до 15 % загального обсягу фінансових ресурсів спілки. Кошти резервного фонду використовуються в разі потреби за рішенням загальних зборів членів спілки і можуть зберігатися на депозитному рахунку в банку. Позичковий фонд кредитної спілки створюється за рахунок вступних та членських внесків і використовується для надання позик членам спілки. До позичкового фонду можуть прийматися пожертвування від фізичних та юридичних осіб. Розміри позичкового та резервного фондів затверджуються загальними зборами членів спілки.
Кредитна спілка діє на основі самофінансування, несе відповідальність за наслідки своєї діяльності та виконання зобов’язань перед своїми членами, партнерами та державним бюджетом. Установчі збори затверджують статут кредитної спілки, обирають ії органи управління, уповноважують осіб для проведення державної реєстрації, вирішують інші питання, пов'язані зі створенням кредитної спілки. Перевірка результатів фінансово-господарської діяльності кредитної спілки проводиться наглядовим комітетом з власної ініціативи, а також за рішенням загальних зборів членів кредитної спілки або на вимогу не менше 20 % членів кредитної спілки.
У червні 1994 року перші 20 кредитних спілок, що були на той час зареєстровані, утворили Національну асоціацію кредитних спілок України (НАКСУ). У лютому 2003 року створюється перша об'єднана кредитна спілка, яку заснували 30 кредитних спілок — членів НАКСУ. У вересні 2004 року закінчилася перереєстрація всіх кредитних спілок. Поступово в Україні запроваджують нормативне регулювання кредитного руху й державний контроль за виконанням статутних вимог і норм закону в усіх організаціях, що визначають себе як кредитні спілки. Діяльність вітчизняних кредитних спілок регулює Державна комісія з регулювання ринків фінансових послуг України (далі Комісія). Комісія складається з п’яти департаментів, один з них — департамент нагляду за кредитними установами — контролює всі сфери діяльності кредитних спілок, починаючи з державної реєстрації (внесення до державного реєстру фінансових установ), одержання обов’язкових ліцензій у передбачених у законодавстві випадках і закінчуючи перевіркою звітності кредитних спілок та інспектування їх поточної роботи.
На сьогодні кредитні спілки не відіграють великої ролі на фінансовому ринку України, але їх розвиток — це питання росту, стратегічного вибору, волі задіяних в даний процес людей. Головні причини слабкого розвитку вітчизняних кредитних спілок:
відсутність достатніх механізмів підтримання фінансової стабільності та системи гарантування вкладів
відсутність достатньої юридичної бази, яка б регулювала діяльність кредитних спілок
невідповідність законодавства та повне протиріччя його загальновизнаним нормам світового права
загальна нестабільність у державі, коли довгострокове кредитування вважається надризиковим
стійка неприязнь у населення до всіх організацій, які збирають кошти, особливо після краху трастів і подібних до них структур
В умовах обмеженості банківських кредитних ресурсів та кредитних інструментів кредитні спілки іноді перетворюються на структури, що задовольняють тимчасові короткострокові потреби у фінансових ресурсах рієлтерських, інвестиційних та страхових компаніях. Але, незважаючи на велику кількість труднощів, такий інститут, як кредитна спілка, неминуче пройде етап становлення та посяде своє місце у кредитно-банківській системі.
Каси взаємодопомоги. У зарубіжних країнах широкого розвитку набули такі громадські кредитні установи, як каси взаємодопомоги, які об'єднують на добровільних засадах громадян для надання взаємної матеріальної допомоги. Вони створюються при профспілкових організаціях для працівників — членів профспілки, у відділах соціального забезпечення місцевих органів влади — для пенсіонерів. Управління касою взаємної допомоги здійснюється загальними зборами ії членів і обраним на ньому управлінням. Члени каси сплачують вступні та щомісячні членські внески у встановлених розмі-рах. Кошти каси формуються за рахунок вступних і членсь-ких внесків, пені за несвоєчасне повернення довгострокових позик, дотацій профспілкових органів та інших грошових на-дходжень. Кошти використовуються для надання позичок, як довгострокових — до 10 місяців, так і короткострокових — до чергового одержання заробітної плати. Позички надаються без стягнення процентів, але при їх несвоєчасному поверненні стягується пеня в розмірі 1 % від суми залишку боргу за кожний прострочений місяць.