2. Опозиційний рух в 60-80 роках

Внутрішніми передумовами опозиційного руху були практично бездержавний статус України, панування партійно-радянської бюрократії, утиски національного культурно-духовного життя, цілеспрямована русифікація корінного населення. Водночас хрущовська "відлига" сприяла зародженню руху та появі борців за порятунок нації, її духовності, культури та мови, названих згодом шістдесятниками, а за рішуче неприйняття комуністичної ідеології — дисидентами.

Основними течіями опозиційного руху в Україні II пол. 50—80-х років були: самостійницька, яку представляв, зокрема, національно-визвольний рух підпільних груп; національно-культурницька, яку репрезентував рух шістдесятників; правозахисна та рух за свободу совісті (релігійна опозиція).

Представники самостійницької течії, які входили до таких політичних об'єднань, як Об'єднана партія визволення України (1953—1958 pp.), Український національний комітет (1957—1961 pp.) та ін., боролися за державну незалежність України шляхом агітації за вихід її зі складу СРСР.

Прихильники національно-культурницької течії вимагали духовного і культурного відродження народу, зокрема його національної гідності та самосвідомості, збереження і примноження традицій, мови, правдивого висвітлення історичного минулого. Вони виступали проти переслідування за переконання, проти незаконних арештів, за надання українській мові статусу державної в республіці.

Прихильники правозахисної течії вимагали дотримання Конституції та законів, ідей гуманізму і демократії, свобод і прав людини. На чільне місце вони висували примат особи і другорядність держави, захист прав національних меншин (кримських татар, євреїв та інших).

Релігійна опозиція головним своїм завданням ставила боротьбу за реабілітацію та легалізацію Української греко-католицької церкви, протестантських церков і течій, за свободу совісті та вільне здійснення релігійних обрядів, повернення відібраних державою храмів та відбудову зруйнованих, звільнення засуджених за віру, реабілітацію страчених служителів культу тощо.

Окрім цих вимог, дисиденти засуджували тоталітарні методи управління народним господарством, централізоване планування, обмеження прав громадських організацій. Вони пропонували відновити ринкові відносини, приватну ініціативу, зробити трудівника господарем виробництва.

У сфері міжнародних відносин українська опозиція рішуче засуджувала як шовінізм, особливо імперського ґатунку, так і національну обмеженість, виступаючи за самовизначення всіх народів.

У II пол. 70-х років нові імпульси було дано процесові русифікації, проти якої рішуче виступали дисиденти. Російською мовою виходили найцікавіші і найважливіші публікації в Україні, тоді як видання українською скорочувалися. Так з 1969 р. до 1980 р. частка книжок, які виходили українською мовою, знизилася з 60 до 24 %, журналів — з 40 до 19 %. Міста Південної і Східної України стали майже повністю російськомовними. Усе це вело до подальшого поглиблення комплексу меншовартості, провінційності української мови, культури і нації загалом, розмивання національної та етнічної самосвідомості українців.

Водночас значно посилились і репресії проти діячів українського руху Опору. Позбавили волі майже всіх членів Української громадської групи сприяння виконанню Гельсінкських угод, яка називалася Українська гельсінкська група (УГГ).

Посилюються репресії і проти представників української культури. У 1977 р. заарештовано письменника Г. Снегірьова, який у кінці 1978 р. помер від тортур. У 1979 р. загадково загинув під Львовом популярний молодий композитор В. Івасюк, автор музики пісні про червону руту.

Арешти і переслідування українських патріотів тривали в наступні роки. У 1980 р. заарештовано й ув'язнено 3. Красівського, В. Стуса, О. Мешко, О. Шевченка, В. Калиниченка, В. Чорновола; у 1981 р. — І. Кандибу, В. Січка; у 1982 р. — М. Гориня та інших. Унаслідок важких табірних умов у 1984—1985 pp. померли в ув'язненні О. Тихий, В. Марченко, Ю. Литвин, В. Стус. У І пол. 80-х років в Україні посилилася боротьба за релігійні права, і, разом з тим, — репресії проти оборонців віри й церкви. Переслідували також євреїв, які хотіли виїхати з СРСР.

І лише в 1987 р. настає деяке послаблення в репресивній системі. Під тиском світових демократичних сил радянська влада починає випускати дисидентів на волю, розтягнувши звільнення їх до червня 1989 р. — четвертого року горбачовської перебудови. Українські політв'язні, вийшовши з тюрем і в'язниць, активно включилися в національний рух, який не припинився на етапі національно-державного відродження. Подальші виступи борців за права людини та національну свободу на цьому етапі спростовують офіційні заяви радянського уряду про те, що на початку 80-х років з дисидентством в СРСР було остаточно покінчено.

Таким чином, опозиційний рух 60—80-х pp., проти якого тоталітарна комуністична система більш як ЗО років вела жорстоку боротьбу, залишив для нас велику любов до України, до її народу, зразок мужності у відстоюванні ідеї гуманізму і демократії, особистої і національної свободи, прав людини. Здійснюваний лише мирними, конституційними засобами, цей рух засвідчив невмирущість ідеї незалежності, підняв на зміну винищеним нові покоління борців, гідним вінцем яких стала українська самостійна соборна держава.