Типи політичних систем у посткомуністичних країнах

Посткомуністичний розвиток країн Центральної Європи характеризує розуміння важливості становлення відкритої системи суспільних відносин та адекватної форми політичної системи. Правове та політичне визнання вартісності усіх інститутів політичної системи створили певні передумови реального демократичного розвитку. Принципово відмінною ситуацією в даній сфері характеризувалися країни колишнього СРСР.

Суспільно-політичний розвиток країн колишнього СРСР від політичної системи, що ґрунтувалася на конституційному закріпленні домінанти керівної комуністичної партії та пріоритетності трудових колективів, до системи демократичного суспільства має певні спільні закономірності та особливості. Керівництво нових країн СНД стало перед проблемою визначення ключового інституту політичної системи, котрий давав би можливість контролювати процес становлення суспільно-політичних відносин та прийняття політичного рішення. І таким елементом було обрано інститут президентства. Саме президент стає домінуючим елементом політичної системи посткомуністичних країн, що виникли після розпаду СРСР (виняток складають балтійські держави). Президент, котрий не є репрезентантом організаційно оформленої політичної сили, а представляє «інтереси всього народу», має можливість діяти у вільному від політичних чи передвиборчих обіцянок просторі. Крім того, президент є практично не контрольованим у кадрових призначеннях виконавчої влади, оскільки не має усталеної політичної команди. Це дає можливість посткомуністичним президентам діяти, м’яко кажучи, занадто ситуативно. Таким чином, заміна домінуючої у комуністичній системі керівної (одержавленої) партії на державний інститут президентства (як суб’єкта політичної системи) значною мірою вирішила проблему легітимації оновленої еліти та заклала основи «псевдо нової моделі» політичної системи посткомуністичного простору колишнього СРСР.

Однак виникла потреба ідеологічного закріплення даного характеру змін у політичній стратегії та системі політичних відносин. Після пошуку можливих суб’єктів на роль ключового елемента у царині політичної свідомості у більшості посткомуністичних країн було обрано релігію, точніше церкву.

Класичним зразком посткомуністичної країни, де вдалося стовідсотково зреалізувати плановані трансформації у «нову модель» політичної системи є Туркменистан. За конституцією президент є не лише найвищою посадовою особою в державі, а й контролює законодавство та місцеву владу. Народна Рада (Збори) Туркменистану складається з двох частин: обраного народом і надзвичайно урізаного в правах Меджлісу та призначеної президентом другої, наділеної більшими повноваженнями, частини зборів. Президент призначає і керівні органи місцевої влади — і в такий спосіб повністю контролює ситуацію.

Сам президент та його політика стали богоданими і священними для народу. Про це засвідчує і гімн Туркменії, і багаточисельні пам’ятники Сапармураду Ніязову (Туркменбаші), які замінили скульптурні образи Володимира Леніна.

Наблизились до такої моделі інші держави посткомуністичної Середньої Азії, керівництво яких вдало пов’язує інститут президентства з релігійними традиціями народу. Події у Казахстані на початку 1995 року підтвердили цю тезу. Президент Нурсултан Назарбаєв розпустив обраний парламент фактично на підставі скарги однієї кандидатки на мандат депутата. У такий спосіб було знято проблему наявності інституту стримування сильному президентові. Після цього відбулася подія цілковито логічна з погляду реалізації концепції «псевдонової моделі» посткомуністичної політичної системи. Президент Казахстану запропонував проведення опитування про необхідність подовження терміну його президентства до 2000 року. Більшість громадян висловилася за те, щоб прожити перехідний період у мирі та злагоді – з надійним Нурсултаном Назарбаєвим і відповідно дати можливість своєму керівнику діяти як «треба» за тих умов.

Ось таке становище з трансформацією політичних систем у середньоазійських країнах колишнього СРСР. У силу різних обставин наявна закономірність набула своєрідної специфіки у країнах Закавказзя і Таджикистані.

У Росії, незважаючи на її статус як одного з піонерів радянської демократії, керівництво держави змогло підпорядкувати демократичні інститути політичної системи уже згадуваним домінантам. Розвиток політичних партій та громадських організацій, змішаний характер виборчої системи не спричинили суттєвого впливу на домінуючий статус президента. Двопалатний парламент та обрану Державну думу збалансовує контрольована президентом Рада Федерацій (входить по двоє представників від кожного суб’єкта РФ від представницького і виконавчого органів), що істотно не заважає президенту провадити власну програму дій та впливати на політичний процес. Крім того, освячена релігією та церквою ідея «Великої Росії» є осердям російського політичного режиму, що своєю чергою посилює легітимність президента та керівної еліти.

Принципово інша ситуація склалася в Білорусі. Держава після розпаду СРСР намагалася послугуватися ідеями комуністичної моделі політичної системи. Комуністична еліта та трудові колективи донедавна були домінантою білоруського політичного процесу. Водночас нестача гнучкості керівної верстви та неспроможність легітимізуватися через певну ідею чи навіть інститут призвели до позиції повної неспроможності провадити власну політичну стратегію. Повернення Білорусі на орбіту політики вже «нової, посткомуністичної Росії» засвідчує факт несформованості хоча б аналізованої раніше моделі посткомуністичної, оновленої політичної системи.

Менш помітним, проте важливим явищем у царині пошуку нової політичної системи в посткомуністичному світі є «синдром імплантованої політичної системи». Певна частина демократичних сил країн посткомунізму, що зорієнтована на моделі західного світу, свідомо чи вимушено пропонує трансформувати засади політичної системи країн-донорів на пострадянський ґрунт. Прикладами штучної політичної імплантації є, зокрема, спроба закласти в Україні християнсько-демократичну модель. Специфіка політичного донорства зумовила той факт, що на роль піонерів у цій сфері претендують вже 4 політичні партії – УХДП, ХДПУ, ХДС і ХСС (останні дві, щоправда, ще не зареєстровані). Імплантаційний синдром простежується і з політичними представниками класичного лібералізму, доволі критикованого вже і на батьківщині лібералізму в США. Перемога політичної системи країн класичного лібералізму в Україні, Росії та насамперед у країнах Середньої Азії і Закавказзя виглядає досить проблематичною. Проте вплив існуючої позиції зберігається донині.