3781-7599-1-SM (1)

уміння слухати інших, а слухати їх не хочеться, а хочеться слухати тільки себе, образа – кращий вихід з ситуації» [Баун, 2014].

Як образи, до яких вдаються конфліктуючі сторони в бажанні образити інакомислячих, постають негативні гетеростереотипи, що фіксують у протилежної соціальної групи якості й риси, яких не поділяє власна спільнота. Іноді такі стереотипи мають реальні підстави, іноді ґрунтуються на вигадках, але частіше за все є наслідком того й іншого, а помічений негативний момент багаторазово посилюється пропагандою, перетворюючись на своєрідний ярлик, «підвішений» до опонента. «Вся комунікація сторін головного конфлікту Східної Європи й одного з головних у світі побудована на обміні образами – чим важче, тим краще працюють: лугандони, рашисти, ху@ло, Рашка, укроп, майдауни, Даунбас, фашисти, бандерівці, імперці, гейропа, гегемоністи, карателі, хунта» [Баун, 2014].

Тут необхідно зробити невеличкий відступ, зазначивши, що цитований виступ Павла Губарева демонструє мову ненависті на практиці, яка своїм корінням сягає радянського новоязу. Саме в межах ідеологічного протистояння, що охопило політичний дискурс, сталася справжня реабілітація цього мовного феномену.

Як відомо, ідеологія й оживає в свідомості людей завдяки мові й мовній політиці. Система комуністичної пропаганди створила розгалужений глосарій для позначення численних ворогів. Наприклад, нового життя набуло слово «хунта». За радянських часів ним зазвичай маркували військові диктатури в країнах Латинської Америки. Словник Ожегова дає наступне визначення: «Військове реакційне терористичне угруповання, що захопило владу і встановило терористичну диктатуру». В іспанській мові слово «хунта» не має будь-якої негативної конотації і означає «раду» (в значенні дорадчого органу влади), «союз», «об’єднання». Але в російській традиції воно має однозначно негативний відтінок. Добре знайомий з радянським ідеологічним інструментарієм Володимир Путін особисто дав поштовх для реанімації цього радянського терміна, назвавши

251

«хунтою» київський уряд, який взяв владу після втечі Віктора Януковича. Хоча нічого типологічно спільного з військовою диктатурою латиноамериканського зразку київський режим не мав, слово «хунта» швидко прижилося, перетворившись на газетний штамп.

Аналогічних перетворень зазнало й слово «карателі», яке сьогодні вживають по відношенню до військовослужбовців ЗСУ. Воно сягає ще більш раннього пласту радянського пропагандистського словника – часів Другої Світової війни («німецько-фашистські карателі»). До того ця лексема потрапила до радянського лексикону зі словника російської радикальної преси початку ХХ століття, що викриває «царських карателів», які придушували повстання селян та інородців в Російській імперії. Іноді ішлося й про «російських карателів» – так називали учасників проведення антитерористичної операції на Північному Кавказі.

Характерним є те, що й українська влада замаскувала бойові дії на Сході України, спрямовані проти сепаратистів, під юридично аморфну «антитерористичну операцію» (АТО), як це робили їхні російські колеги щодо Чечні й Дагестану. В цієї словесної маски також радянське коріння, адже визнати існування будь-якого громадського руху, спрямованого проти влади, означало визнати існування соціальної бази для нього, що з ідеологічної точки зору для комуністів, які говорили від імені всього народу, було б неприпустимим. Тому повстанські рухи, як правило, маркувалися як «бандитизм», тобто маргінальне явище, що відірване від широких мас і являє собою свідомих відступників.

Отже, й російська, й українська сторона в ідеологічних цілях використовує повністю більшовицький прийом дискредитації супротивника як явного маргінала і злочинця. У цьому викривленому пропагандистському дзеркалі київські політики, легітимізовані президентськими й парламентськими виборами, виявляються самозванцями, які захопили владу в ході військового

252

перевороту, а рух донбаських сепаратистів, хоча й має масову соціальну базу, оголошено терористичною організацією. Але повернемося до аналізованого виступу Павла Губарєва: «Український унітаризм став основою створення мілітаристського тоталітарного режиму й перетворення демократії, що народжувалася, на військову машину для війни з власним народом і сусідніми державами. В Україні стало нормою принижувати росіян, піддавати дискримінації російську мову й культуру» [Губарев, 2015: 3]. Природно виникає питання: про яку Україну пише Павло Губарєв – про реальну або «віртуальну», вигадану ним для досягнення певних політичних цілей і вирішення своїх політичних завдань?

Історія людської думки й людських відносин свідчить про те, що будь-яке теоретичне положення потребує аргументації, яка може бути будь-якою, як істинною й логічно грамотно вибудуваною, так і помилковою. Причому, багато відомих ораторів і політичних діячів для досягнення корисливих цілей не гребували й не гребують ніякими аргументами, включаючи й брехливі. Як жителька довоєнного Донецька вважаю, що такі теоретичні викладки відверто є брехнею. Але якщо тверезо мислячі громадяни Східної України згодні з тим, що це брехня, то громадяни Росії в основній своїй масі щиро вірять цим словам. Хоча такі заяви Павла Губарєва все-таки є небезпідставними, завжди знайдуться люди, які перехоплюють через край у мовному питанні, адже саме воно є питанням політичним, яким, борючись за свій електорат, вміло маніпулюють політики, що йдуть на вибори.

Більше того, відомі окремі випадки дискримінації та приниження української мови на Донбасі навіть на офіційному рівні. Наприклад, депутат Луганської обласної ради від Партії регіонів Родіон Мірошник заявив: «Виходить, що на цій мові якщо ми вчимо дітей, то позбавляємо їх всього, ростимо просто недорасу». Його донецький колега Микола Левченко стверджував: «Українська мова – мова фольклору. З наданням статусу державної російській мові необхідність говорити українською

253

просто зникне. Це не мова науки. А російська мова – мова науки, мова цивілізації... Давайте будемо реалістами. Друга державна мова не більше, ніж формальність. На Україні державна мова повинна бути одна – російська. І так рано чи пізно буде» [Русский язык..., 2007].

Тому в оцінці ситуації в Україні дуже важливими є адекватні, критичні роздуми російських журналістів, політиків, громадських діячів, які висвітлюють події не в руслі кремлівської пропаганди, а намагаються об’єктивно розкрити реальний стан справ. Російський блогер Антон Орєхъ пише про те, що в Росії процвітає індустрія брехні, правда, дуже часто неякісної. Слідчим комітетом Росії написана «Біла книга» про звірства бандерівців, а також звірства проти російськомовного населення. «І це знову брехня. Тому що немає в Україні цілеспрямованого винищення росіян, як немає там і ніяких каральних загонів фашистів і бандерівців. На Україні йде війна. І там дійсно вистачає злочинів і звірств – причому з усіх сторін» [Орехъ, 2015].

Третім основним чинником української державності Павло Губарєв називає український олігархізм. Певною мірою з його характеристикою українського олігархізму можна погодитися. «Український олігархізм у сучасній Україні є найпоказовішим взірцем продажності українських еліт, які передали країну під зовнішнє управління. Український олігархізм звів до торгів політичний процес, законодавчий процес, тобто всі рушійні сили нормальної держави. Все вирішувалося через торги між олігархами» [Губарев, 2015: 3]. Разом з тим, не варто забувати, що антиолігархізм був однією з провідних тенденцій Майдану 2013 року. Крім того, нинішнє керівництво Л/ДНР аж ніяк не поспішає боротися з олігархами, прекрасно уживаючись з тими з них, кого вважає «потрібними» й «правильними». Таким чином, суть питання полягає не у викоріненні олігархату як такого, а в перерозподілі власності на користь еліт утворених республік.

У своєму виступі Павло Губарєв дає волю своїй уяві, називаючи Україну європейською загрозою. «Українські еліти, –

254

стверджує він, – що перекроїли український соціум відповідно до своїх геополітичних інтересів, ставлять собі за мету створення на території України нової військово-нацистської машини-держави...

У Європи, як і в Євразійського Союзу залишається один єдиний шанс на своє майбутнє – об’єднання на чолі з Росією, якщо буде потрібно, у збройній боротьбі зупинити відроджувану українонацистську чуму ХХІ століття» [Губарев, 2015: 3].

Яких же заходів необхідно вжити для запобігання діям «україно-нацистської чуми»? Рецепт випускник істфаку вишукує в рішеннях Потсдамської конференції 1945 року щодо поваленої Німеччини. Тільки там була політика «чотирьох Д» (демократизація, денацифікація, демілітаризація, декартелізації), а тут – трьох, але теж «Д» (денацифікація, деунітарізація, деолігархізація).

Перший крок, згідно з Павлом Губарєвим, – денацифікація. «Денацифікація – це система заходів щодо викорінення насамперед в умах людей усіх нацистських стереотипів, шаблонів та ідеологем, серед яких і насаджується ідея про винятковість одного народу, ідея про споконвічну ворожнечу російського й українського народів» [Губарев, 2015: 3]. Дивно чути такі слова від члена ультраправої молодіжної організації («Російська національна єдність Баркашова»), але вони є глибоко симптоматичними.

З одного боку, наклеювання українцям ярлика «нацисти» обумовлено бажанням якомога сильніше образити опонента, бо немає в історії слов’ян більш жорстокого й низького ворога, ніж нацисти. В такий спосіб забезпечується сатанізація противника. Очевидно, нанесена Великою Вітчизняною війною історична травма не була належним чином переосмислена і зжита. Внаслідок цього простим обивателям легше сприймати війну у спрощеношаблонних формах переможної риторики, ніж намагатися зрозуміти, відчути, тим більше пробачити. Таке спрощення як спосіб своєрідного психологічного захисту сприяє граничній дихотомії – «свої-вороги». Свої – це народ-переможець,

255

радянський народ, Росія; вороги – це фашисти, НАТО, українці. Все гранично просто і зрозуміло.

З іншого боку, звинувативши Україну в нацифікації без будьяких на те підстав, вимагати від неї денацифікації, щонайменше, є софістикою. За якими критеріями можна оцінити динаміку денацифікації України? Максим Кантор у статті «Імперія навиворіт», наприклад, переконливо демонструє, що фашистські тенденції більш характерними є для Росії, аніж для України. «Назвати протестний рух України «фашизмом», – пише він, – а Росію, що бажає поглинути колишню колонію, уявити борцем з фашизмом – це красивий хід. Національний опір колоній дійсно набуває потворних форм, але до фашизму відношення не має. Між карбонаріями й чорносорочечниками – суттєва різниця. Однак події сьогодення були перенесені в дискурс минулого століття – й мільйони повірили, що ті українці, хто повторює гасло націоналіста Бандери, дійсно винні у Волинській різанині. Вживають термін «нацисти» по відношенню до українських солдатів, які обороняють територію своєї країни, – події Великої Вітчизняної війни переплели з подіями сьогоднішнього дня. В сучасних умовах минуле все в більшій мірі стає полем дискурсивних битв, а тема Великої Вітчизняної війни стає величезною частиною російського історичного наративу» [Кантор, 2014].

Аналіз соціально-політичного дискурсу передконфліктного й безпосередньо конфліктного періодів впритул підводять до висновку про бажання опонентів переносити аргументацію в минуле, в глибини історії, шукати етичне виправдання своїм діям в образах і кривдах, яких були раніше завдано вже не щодо самого учасника конфлікту, але до його предків. Підставою для східноукраїнського конфлікту стають незагоєні ментальні травми. Історія російсько-українських відносин є живильним середовищем для зростання ненависті на ґрунті застарілих комплексів, пов’язаних, насамперед, з непережитою й невідрефлексованою проблемою радянської спадщини, проживання та переживання досвіду тоталітаризму. Якщо для більшої частини українців розпад

256

СРСР – момент набуття незалежності від імперії, то для росіян і частини жителів Криму й Донбасу, висловлюючись словами Володимира Путіна, – «найбільша геополітична катастрофа».

Очевидно, що зі свідомості українців потрібно викорінювати комплекс неповноцінності в масштабах нації, який формується поволі, непомітно, починаючи зі шкільного віку, а саме під час вивчення історії України. Всю історію нашої країни подано як історію образ і невдач. З одного боку, це можна пояснити тим, що після розпаду СРСР постало питання про культурну, політичну ідентичність українців і протиставлення їх росіянам. З іншого боку, цей процес дещо затягнувся, й акценти були зміщені на негативні для України історичні події. На початку 2000-х років в українській науковій спільноті було порушено питання про методику викладання історії України у школі та у вищих навчальних закладах країни. На думку багатьох істориків, необхідно прищеплювати молоді думку про те, що історія України

– це не тільки історія «стогону великого», а й історія перемог, успіхів, досягнень. Необхідно враховувати той факт, що історична наука також має дискурсивний характер, і багато в подачі матеріалу залежить від «точки відліку» дискурсу. Якщо в основу цього дискурсу ми закладаємо дружбу Росії та України, їх єдину історію, то це буде одне бачення історії. Але якщо намагатися провести лінію самостійності України, то це буде абсолютно інше бачення.

Другим пунктом дискурсивної «боротьби з Україною» є деунітаризація. «Деунітаризація – це той самий процес федералізації, проти якого так нещадно боролись усі українські нацисти, олігархи та їхні західні господарі». Вимоги деунітаризації сучасної України червоною ниткою проходить у багатьох виступах Павла Губарєва. На сьогоднішній день у політичному дискурсі як Л/ДНР, так і України маємо дилему: «Федералізація / децентралізація», дозвіл розв’язання якої, на думку багатьох, має врегулювати східноукраїнський конфлікт. На наш погляд, тут мають місце «мовні ігри». Адже за своїм змістовним наповненням децентралізація мало чим відрізняється

257

від федералізації. Але форма, а головне, – авторство ідеї федералізації, не дозволяє Києву погодитися з нею. Фактично вимоги щодо федералізації, що висуваються з боку керівництва щойно утворених «республік», неодноразово озвучували і Володимир Путін, і Сергій Лавров, й інші російські лідери. Ймовірно, саме тому українська сторона пропозицію перейти до федерального устрою ігнорує, пропонуючи замість цього «децентралізацію» влади. Федералізацію відкидають саме тому, що її домагається Росія. Швидше за все, якби ця умова для врегулювання конфлікту спочатку була б запропонована іншим політичним гравцем, наприклад, Німеччиною, яка б до того наполягала на цьому, реакція української влади могла б бути зовсім іншою. Керівництво Л/ДНР, щоб помститися відкидає пропозицію про децентралізацію влади, вважаючи її неприйнятною для нормального функціонування «республік». Зауважимо, що вимоги про федералізацію як форму політичного устрою були винесені на «порядок денний» якось поспішно, в стані масової істерії. Досить згадати ті події, які привели до «референдуму» на Донбасі. На сьогодні вже є очевидним, що було розіграно російський сценарій розвитку подій на Сході нашої країни. Багато донбасівців на період проведення референдуму 11 травня 2014 роки не хотіли приєднання до Росії, крім бабусь, що відчайдушно бажали повернути свою радянську молодість. Але дві події підштовхнули людей до такого емоційного рішення: це загибель 40 осіб в Одесі 2 травня, і «трагічне» святкування Дня Перемоги в Маріуполі. Зараз, та й потім, навряд чи відкриються істинні причини цих переломних подій, але те, що у тому числі вони спровокували масову політичну поведінку народу саме в такому руслі, – факт.

Навряд чи більшість з тих, хто тримав на мітингах у Донецьку плакати з вимогою про федералізацію України, могли кваліфіковано пояснити, чим федералізація відрізняється від децентралізації. Можливо, керівництву ДНР теж варто поступитися своїми амбіціями і прийняти пропозиції Києва у цьому питанні, адже децентралізація дає досить багато свободи й

258

самостійності регіонам. З іншого боку, українська еліта не без підстав вбачає в федералізації не тільки гіпотетичну економічну загрозу – «центру менше дістанеться», а й загрозу розпаду країни. Бо сусідство з Росією з її інформаційним потенціалом, постійною промивкою мізків населенню прикордонних територій, може привести до утворення Харківської, Одеської, Дніпропетровської й інших «народних республік» у якості вже суб’єктів федерації з набагато більшими, ніж сьогодні повноваженнями й ресурсами.

Третя проблема, яку, за Павлом Губарєвим, треба вирішити Україні, – це деолігархізація. Звісно ж, це найскладніше й нездійсненне завдання в умовах України, адже, по суті, передбачає зміну соціального ладу. В іншому випадку, і в Л/ДНР, і в Україні деолігархізація перетвориться на новий переділ власності, що відбуватиметься під девізом «грабуй награбоване». Кожна зміна політичної еліти, як правило, супроводжується зміною власників великих підприємств. Нова верхівка Л/ДНР не є в цьому випадку винятком, це вже не бідні громадяни республіки, а зароджувані олігархи. Майбутні олігархи Л/ДНР сьогодні ще носять камуфляж, але обіймаючи провідні пости в управлінні республікою, вони мають хороші стартові позиції для зльоту.

Наступна претензія жителів ДНР, спричинена маніпуляцією їх свідомості, стосується порушення права людини на життя (ідеться про обстріли міст. Одразу зауважимо, що на Донбасі йде війна, а не просто антитерористична операція. І як би прості люди не хотіли від цього абстрагуватися й жити мирним життям, і як би працівники комунальних служб не старалися «причісувати» воєнне місто, роблячи його затишним і функціональним, від цього факту втекти не можна. Безумовно, питання про обстріли Донецька не входить в компетенцію філософів, журналістів, обивателів. Це питання, на які можуть відповісти тільки кадрові військові. Але місцеве населення відстежує точки, звідки було нанесено удари й куди приземляється «обратка». В українських ЗМІ мусується інформація, не без підстави, що бойовики Л/ДНР часто обстрілюють свої ж міста. Це здається, на перший погляд, повною нісенітницею. Правда, в статті Антона Розенвайна

259

«Дзвінок з окупованої Авдіївки» (зауважте, термін «окупованій» вжито стосовно ЗСУ) житель Авдіївки, який побажав залишитися інкогніто, говорить, що українські військові так само обстрілюють власні позиції: «... вони самі й обстрілюють. З лісу. Люди давно навчилися відрізняти, що б’є і звідки: гаубиці, міномети або «Гради» [Розенвайн, 2015: 5]. Після спілкування з донеччанами, навіть затятими прихильниками ДНР, отримуєш інформацію про те, що стріляють часто з однієї точки міста в іншу. Виникає питання, яке має якийсь метафізичний характер: навіщо бойовикам обстрілювати самих себе? Відповідь напрошується сама собою: для провокацій, для підтримки нестабільної ситуації. Здається, що питання про обстріли міста – це ірраціональне питання – питання зі сфери віри, все залежить від політичної ангажованості індивіда.

Світло на цю проблему проливає стаття «Про роботу українських ДРГ на території ДНР і ЛНР» у газеті «Новороссия» від 10 лютого 2015 року, в якій зазначено, що «щодня силовиками Донецької і Луганської народних республік виявляється до трьох ДРГ. До складу таких диверсійних груп, як правило, входять колишні співробітники МВС України, що залишилися на території республік і не виявили бажання продовжити службу в аналогічних структурах ДНР і ЛНР» [Военкор Гвардеец, 2015: 2]. «Військкор Гвардєєць» пише, що диверсійно-розвідувальні банди використовують підлу тактику «блукаючого міномета». «...Оскільки мінометів у ворога достатньо, щоб перемогти у війні з меншими втратами й руйнуваннями, необхідна сумлінна служба військових, а також безумовна пильність і активна підтримка мирних жителів» [Военкор Гвардеец, 2015: 2]. Тут сказане вступає в протиріччя з особистими спостереженнями автора, який перебував узимку 2014 року в Донецьку. Згадуємо, як наприкінці січня – на початку лютого патрулі «ополченців» перевіряли кожну машину, як на блокпостах, так і в самому Донецьку. Багаторазово перевірялися документи й у чоловіків призовного віку, підозрілих негайно затримували до з’ясування обставин. Тому ймовірність приховано провести через лінію фронту, а потім – і через все місто

260