3781-7599-1-SM (1)

константи «руського світу»; 3) порушення базового права людини

– права на життя: обстріли міст, обмеження свободи пересування і введення пропускного режиму в зону АТО; 4) недотримання Україною положень Мінських домовленостей; 5) посягання на сакральне – Велику Перемогу; 6) економічна блокада Л/ДНР, невиплата пенсій на території «республік».

Вивчення претензій Донбасу до України, аналіз їх дійсних підстав не заперечують факту агресії Росії щодо нашої країни, факту втручання у внутрішні справи незалежної держави, факту поставки зброї і військової техніки на територію утворених республік, що постійно «підігріває» цей конфлікт. Але і в політичних діях керівництва України чимало такого, що не сприяє швидкому вирішенню конфлікту. Вочевидь, вона обрала більш зручний для неї курс переорієнтацію на «малу Україну» і відмову від боротьби за повернення Донбасу і Криму.

Українській стороні ці претензії необхідно вислухати, критично переосмислити, раціоналізувати, вказавши на їх обґрунтованість або необґрунтованість. Це необхідно зробити хоча б для того, щоб зміст цих претензій не був витіснений у колективне несвідоме, і не заважав у майбутньому будувати спільні відносини на здорових засадах.

Ця війна зробила мудрішими багатьох людей по обидві сторони конфлікту, але якщо в Україні люди живуть мирним життям і відчули війну тільки сім’ї, що втратили рідних, то на Донбасі люди живуть у війні. Жити у війні – особливий екзистенційний стан, коли смерть знаходиться зовсім поруч і сьогодні ти живий, а чи завтра – невідомо. Цінність життя одночасно і зростає в багато разів, і знецінюється настільки ж. Прийнявши війну, як долю, кожний з донбасівців зробив свій вибір: хтось виїхав і поневіряється Україною в «пошуках хліба насущного» й даху над головою, хтось залишився у воєнному Донецьку й сидить під обстрілами. Всі жителі Донбасу програли...

Проте війна колись закінчитися, й людям доведеться подивитися один одному в очі й будувати спільне творче

271

продуктивне життя. Зараз необхідно залишити тягар образ і звинувачень і намагатися налагоджувати спілкування на раціональному рівні, ретельно стежачи за семантикою діалогу. Тож, знайдімо в собі душевні сили й мужність забути ті жахи, які нас розділили і зробили чужими, спробуймо знову стати терпимими, толерантними й мудрими в ім’я майбутнього.

272

2.4. СУЧАСНИЙ РОСІЙСЬКИЙ МІФ ВЕЛИКОЇ ПЕРЕМОГИ

ЯК ЗАСІБ МАНІПУЛЯЦІЇ СВІДОМОСТІ

У першій частині монографії було доведено, що в сучасних умовах завоювання території і асиміляція її населення стали практично нереальними. Звичайні (традиційні) засоби (зброя для знищення живої сили, техніки та оборонних споруд супротивника, регулярні війська) та способи (стратегія та тактика, оперативне мистецтво, притаманні більшості армій світу) ведення війн вже не мають належного ефекту. Водночас бурхливий розвиток інформаційних технологій призвів до появи нового виду зброї – інформаційної, що, у свою чергу, докорінно змінює старі, традиційні уявлення щодо ведення війн. Війна у сучасному розумінні – це стратегія знищення й виснаження супротивника як у бою, так і в інформаційному середовищі. Перемога на полі битви

– це тільки ситуативна перемога над незначною частиною псипростору. Єдино можливий шлях підкорення псипросторужертви – це перемога в інформаційно-психологічній війні (ІПВ).

Не захоплення території, а успішне нав’язування своєї ідеї – от де криється перемога в сучасному світі. Причому особливого значення набувають ідеї, пов’язані з тим сегментом свідомості спільнот, яку прийнято називати колективною або історичною пам’яттю. Здобути перемогу в такій інформаційно-психологічній війні означає зруйнувати значущість світу історичних ідей, у якому псипростір-жертва зберігає маркери власної ідентифікації і з яким позиціонує свою присутність у світі. Саме тому чільне місце в подібних війнах надається маніпулюванням історичною свідомістю.

Як показала світова практика ведення ІПВ, досить ефективними виявилися методи впливу на історичну свідомість певної соціальної (національної, етнічної) групи з метою коригування, переформатування або знищення її колективної

273

пам’яті, оскільки, пам’ять, завжди пов’язана з існуванням певної ідентичності (національної чи іншої) і, по суті, є фундаментом, несучою конструкцією, на якій тримається остання.

Особливо значущими є методи дискурсивного управління суспільством, суттю якого є спеціальне використання мовних засобів для внесення коректив у мовну картину світу даної спільноти з метою прив’язки понять, термінів, мовних штампів, смислових кліше до явищ, подій, ідей, з якими вони раніше не мали безпосереднього зв’язку.

Визначне місце в антиукраїнській пропаганді займає дискурс, пов’язаний з Другою світовою війною або, точніше, з тим її сегментом, який, за усталеною радянською традицією, прийнято називати Великою Вітчизняною війною. Різного роду характеристики, як-то: київської влади, як «фашистської хунти», думка, ніби Донбас сьогодні – це Іспанія 36-го року, порівняння бойовиків з інтербригадами, що билися з фашизмом, нарешті, георгіївська стрічка, як неодмінний атрибут таких «антифашистів»

– вся ця риторика виразно вказує на те, що дискурс «Великої Вітчизняної війни» активно задіяний у цій боротьбі.

Вибір не є випадковим: міф «Великої Вітчизняної війни», а, точніше, міф «Великої Перемоги» залишається, як і багато десятиліть тому, базовим символом інтеграції спільноти, яка на сьогодні вважається росіянами (руськими), а, по суті, є носієм радянсько-імперської ідеології. Безперервна актуалізація у ЗМІ тематики Війни (зрозуміло, що саме Великої Вітчизняної, а не іншої), відкриття нових музеїв, пам’ятників, з проведенням біля останніх різноманітних ритуалізованих дійств, інші масові заходи, як-то: паради, ходи, театралізовані постановки або – згідно з новітніми віяннями – шоу так званих реконструкторів – все це свідчить лише про беззаперечне підтримання сучасним російським суспільством традиційної версії історичної пам’яті про Велику Вітчизняну війну.

Водночас, історична пам’ять про події Другої світової війни, залишається одним з головних «полів битви», що розколює

274

пострадянський простір загалом та українське суспільство, зокрема. По-суті, маємо підстави говорити про множинність пам’ятей про війну, причому, часто, про наявність «непримиримих» версій пам’яті. На перший погляд здається: як таке можливо? Адже Друга світова війна – подія об’єктивна, як же спогади про неї можуть бути настільки різними, що їх носії готові знову узятися до зброї, щоб тепер відстоювати свою «правду» про війну?

Насправді проблема криється у природі колективної (суспільної) пам’яті. Видатна італійська дослідниця Марія Ферретті з цього приводу зазначає наступне. «Проблема полягає у тому, що пам’яті, самої по собі, так само як і минулого, не існує. Це завжди конструкція, результат безперервної і нечутної активності, часом свідомої, а часом несвідомої взаємодії багатьох людей і різноспрямованих сил, які знову і знову тчуть повітряне покривало минулого. Парадоксально, але в суспільстві існує стільки ж видів пам’яті, скільки індивідуумів, сімей, соціальних груп, кланів. Пам’ять множинна, і часто різні її прояви розділені і конфліктують між собою. А проте можна без особливих зусиль спостерігати щось, що природним чином називається пам’яттю, а саме …ту сукупність уявлень про минуле, яка в даному суспільстві, у даний історичний момент стає домінуючою і утворює щось, що сприймається більшістю у якості «здорового глузду». Розуміється у такому значенні, пам’ять постає як одне з джерел національної ідентичності, тобто того почуття причетності до певної спільноти, яка, як раз завдяки характерним для неї загальним місцям і міфам, впізнає себе у загальному минулому – і, отже, загалом у сьогоденні» [Ферретти, 2005].

У зазначеній цитаті підмічено два важливі моменти, що дають змогу з’ясувати ситуацію навколо пам’яті про війну. Поперше показано зв’язок між пам’яттю та національною ідентичністю і, по-друге, означено необхідний статус такої пам’яті

– бути домінуючою або домінантною пам’яттю. З останніми поняттями необхідно розібратися більш детально.

275

Пам’ять домінантна – пануюча у певному соціумі версія (модус) колективної пам’яті, яка влаштовує провладні політичні еліти (домінуючий суб’єкт), і нав’язується решті соціуму у якості офіційної інтерпретації подій минулого, з метою легітимації власних політичних цілей і панування. Для забезпечення домінуючого статусу певній візії минулого, політичні сили, які знаходяться при владі, провадять історичну політику, з широким використанням адміністративних і фінансових ресурсів держави. За такого підходу домінантна пам’ять виступає у якості знаряддя впливу на індивідуальну і суспільну свідомість, тобто засобом соціального управління і різновидом маніпулювання історичною свідомістю.

Термін «домінантна пам’ять» набув популярності у середовищі вчених-постмодерністів у 1970-1980 рр., але не є усталеним: часто стосовно одного й того ж змісту вживають терміни: «пам’ять домінантна», «офіційна пам’ять», «нав’язана пам’ять», «дозволена історія», «пам’ять домінуючого суб’єкта» тощо.

Вже у дослідженнях основоположника теорії пам’яті Моріса Хальбвакса міститься твердження, що здатність колективної пам’яті зберігатися у потоці часу залежить від ступеню впливу групи у суспільстві. Згідно його твердженням, у спогаді ми не відтворюємо образи минулого у тому вигляді, в якому вони первинно сприймалися – але радше так, щоб вони відповідали нашим теперішнім уявленням, сформованим у наслідок впливу на нас певних соціальних сил. Таким чином сила колективної пам’яті є відображенням соціальної ролі певної групи. У разі залишення старою елітою (або іншим домінуючим суб’єктом) історичної сцени, образи минулого можуть бути зміненими на інші образи, що належать новій соціальній групі, яка досягла влади [Хальбвакс, 2005]. Даний стан речей актуалізує питання про співвідношення історичної пам’яті та історичної науки.

Остання, у самому загальному розумінні, це динамічна система знань про минулий людський досвід. Ці знання творяться

276

істориками шляхом встановлення достовірності, інтерпретації та реконструкції найрізноманітніших вцілілих і збережених «залишків» минулих подій (історичних джерел). Історична наука розвивається завдяки як накопиченню нових історичних знань й історіографічного досвіду (пов’язаного з самопізнанням), так і творенню нових методологічних підходів і тлумачних моделей. Вона завжди функціонує в межах культури певного суспільства, «перетворюючи» минуле в компонент його самосвідомості та формуючи притаманні йому образ історії й історичну культуру [Енциклопедія історії, 2005: 562].

Іншими словами, історична наука – це раціоналістична інтерпретація минулого людського досвіду, де отримання знань про минуле можливе лише шляхом логічного висновку. Історична пам’ять – теж інтерпретація минулого, але на основі принципово іншої форми людської свідомості – міфу. На думку Марини Соколової, історична пам’ять та історія перебувають ледь не в антонімічних категоріях. Вивчення історії спрямоване на найбільш точне (об’єктивне) уявлення минулого, часто на міждисциплінарному рівні ефективної методики. Натомість, усна традиція передачі інформації про минуле міфологічна [Соколова, 2008]. Разом з тим треба розуміти, що саме ці міфологічні властивості історичної пам’яті лежать в основі технологій політичного маніпулювання, ідеологічної індоктринації, метою яких є використання даної властивості масової пам’яті у політичних інтересах.

У самому загальному розумінні міф являє собою давню оповідь, що стосується «початків» Всесвіту, людського буття, боротьби соціумів за виживання у некомфортному світі, повному небезпечних явищ, сил та істот. У центрі міфу-переказу (архаїчного міфу) завжди якийсь сюжет творіння, боротьби чи спасіння – відлуння найважливіших епізодів передісторії людського роду. Відтак розрізняють, наприклад, космогонічні міфи – про походження Космосу з хаосу, основний вступний сюжет більшості міфологій; теогонічні міфи – про походження богів; астральні міфи – про зірки і планети. Також важливими є

277

міфи пов’язані з походженням людини (першолюдини), першопредків народу, першої людської пари тощо, це так звані антропогонічні міфи. Поява людини завершує космогонічний цикл; першолюдина стає і першим смертним, що знаменує кінець «Золотої доби».

Дуалістичні міфи описують світобудову як єдність протилежних явищ і символів: космологічних (Космос і хаос, Місяць і Сонце, небо і земля, день і ніч), біологічних (чоловіче й жіноче), соціальних (дуальна організація суспільства), етичних (добро і зло). Архаїчні дуалістичні космогонії описують творення світу двома істотами (братами, часто близнюками або богами), – уособленнями неба (добра) і пекла (зла). Один з них творить землю, інший створює на ній нерівності, один творить корисних тварин, другий – шкідливих; деміург створює людину досконалою істотою, його супротивник вселяє в неї хвороби, підлість і т.д. [Лекції з історії, 2005]. Дуалістичні міфи, дуалістична свідомість, картина світу архаїчного суспільства, організована за принципом дуалізму, визначає універсальний поділ на «своїх» і «чужих», на «друзів» і «ворогів», що є дуже важливим, з точки зору виокремлення людських спільнот, усвідомлення серед їх представників почуття спільного походження і як розвиток цього – поступове становлення певних культур і народів. Визнаний авторитет з вивчення історії первісного суспільства Борис Поршньов запропонував оригінальну модель зародження самосвідомості у первісних суспільствах. «Матеріал не тільки з історії первісного суспільства, а й з історії різних епох ілюструє, що деколи може бути дуже слабо виражене або й зовсім відсутнє усвідомлення «ми» при ясно вираженому усвідомленні, що є «вони». «Вони» – це не «не ми», і навпаки: «ми» – це «не вони». Тільки відчуття, того, що є «вони», породжує бажання самовизначитися стосовно «них», відокремитися від «них» в якості «ми». «Вони» попервах куди конкретніше, реальніше, мають ті чи інші певні властивості – біди від вторгнень «їх» орд, нерозуміння «ними» «людської» мови («німі», «німці»). Для того, щоб уявити собі, що є «вони», не потрібно персоніфікувати «їх» в

278

образі якогось вождя, будь-якої керівної групи осіб або організації. «Вони» можуть представлятися як вельми різноманітні, не як спільність в точному сенсі слова» [Поршнев, 1979].

У всіх відомих міфах діють подібні категорії міфологічних персонажів, модифіковані відповідно до конкретної культури. Це, насамперед, першопредки (прабатьки) – культурні герої, що вважалися родоначальниками роду, племені, народу. Їх діяльність відносилася до міфологічних часів першотворення. Найбільш архаїчними є образи тотемних першопредків. що часто мають зооморфний і зооантропоморфний вигляд. У ролі першопредка також міг виступати першочоловік. Проміжне становище між першопредками – культурними героями і предками, особливо царського роду, займають засновники династій і держав, образи яких пов’язані з переходом від міфу до історії.

Культурний герой, міфологічний персонаж, який здобуває або вперше створює для людей вогонь, знаряддя праці, культурні рослини та інші предмети культури, вчить їх прийомам мисливства, ремеслам, мистецтвам, впроваджує соціальну організацію, шлюбні правила, магічні накази, ритуали, свята і т.д. Культурному героєві приписується також участь у створенні світобудови: вилов землі з світового океану, установлення небесних світил, регулювання зміни дня й ночі, пір року тощо.

Герой, універсальна категорія міфологічних персонажів, характерною особливістю якого є божественно-людське походження і, відповідно, поєднання в його образі рис бога і людини. На відміну від богів (духів), що створюють космічні і культурні об’єкти, герої найчастіше знаходять або здобувають їх готовими, відбираючи або викрадаючи їх у початкових хранителів або ж виготовляють ці об’єкти подібно гончарям, ковалям теслям. Іноді вони діють за ініціативою богів або з їх допомогою, але, як правило, набагато активніше від богів. Ця активність сприяє формуванню сміливого, несамовитого, схильного до переоцінки власних сил, тобто героїчного характеру, що приводить до

279

богоборства. Герой може стати жертвою, що проходить через смерть (відхід) і воскресіння (повернення) [Лекції з історії, 2005].

Дослідники фольклорних традицій багатьох народів давно помітили, що певні міфологічні сюжети, сцени, образи, персонажі характеризуються глобальністю, універсальністю, є наскрізними для переважної більшості міфологій древніх народів і сучасних архаїчних культур. Це – вже згадувані сюжети створення світу, боротьби добра зі злом, вселенської катастрофи, спасіння тощо. В науці ці міфологічні утворення отримали назву «міфологем» або «міфологічних архетипів».

Термін «міфологема» має амбівалентну природу: це і міфологічний матеріал, і, водночас ґрунт для створення нового матеріалу. Однією з найбільш поширених у фольклорних пам’ятках є сюжети про діяння надзвичайних осіб, які в постійних змаганнях з силами зла рятують свій народ чи людство в цілому, тобто про «героїв» («культурних героїв»).

Подібний універсальний герой, у всіх його етнокультурних модифікаціях, вважався символом спільноти, часто її родоначальником. Спільнота зберігала пам’ятні місця перебування героя (місце народження, здійснення подвигу, загибелі, поховання), у його честь споруджували пам’ятні знаки та храми, де часто зберігалися сакральні речі, так чи інакше пов’язані з ним. Крім цього, в його честь розігрувалися сакральні дійства, під час яких члени спільноти перебували в особливому емоційному стані.

Йдеться про таке дійство, властиве первісним, архаїчним суспільствам і нерозривно пов’язане з міфом як ритуал – стереотипна послідовність дій, які охоплюють жести, слова і об’єкти. Вони виконуються на спеціально підготовленому місці і призначаються для впливу на надприродні сили або істот в інтересах виконавців. «Найважливішою функцією міфологічного часу і самого міфу є створення прикладу, моделі, взірця. Залишаючи зразки для наслідування і відтворення, міфологічний час і міфологічні герої одночасно випромінюють магічні духовні сили, які продовжують підтримувати установлений порядок у

280