Де про це читати:

Бойко О. Д. Історія України. – К., 1999.

Грушевський М. Історія України-Русі. т. 1-2. – К., 1991.

Давня історія України. – К., 1994.

Довідник з історії України (А - Я). – К., 2001.

Дорошенко Д. Нарис історії України: у 2-х т. – К., 1991.

Історія України (кер. авт. кол. Ю. Зайцев). – Львів, 1998.

Полонська-Василенко Н. Історія України. т. 1. – К., 1992.

Субтельний О. Україна. Історія. – К., 1992.

Тема: Україна в Іпол. ХІХ ст.. Процеси національного відродження.

Очікувані результати: після цього заняття ви зможете:

• на основі історичних фактів висвітлити основні ознаки занепаду, кризи феодально-кріпосницької системи господарювання в І половині ХІХ ст.;

• розкривати колоніальну політику Росії та Австрійської імперії на території українських земель;

• аналізувати соціально-економічне становище українських земель у складі Австрійської імперії.

• характеризувати особливості суспільного життя українців в І пол..ХІХст.

План.

1. Загарбання українських земель Австрією і Росією внаслідок поділів Польщі. Становище цих земель в складі імперій.

2. Соціально – економічне становище українських земель в І пол.ХІХ ст.

3. Початок національного відродження. Суспільно-політичне життя українців в І пол..ХІХст.

В ІІ половині ХVІІІ ст. відбувається спершу занепад, а потім і руйнування Польської держави.

У 1772р. Росія, Австрія і Пруссія скориставшись ослабленням Польщі, ділять її. За угодою про перший поділ Польщі до складу Росії відійшла східна частина Білорусії . Австрія захопила Галичину, а в 1774р. окупувала Буковину.

У1793р. Пруссія і царська Росія провели другий поділ Польщі. За ним: Росія змусила короля відступити їй правобережні українські землі – Київщину, Східну Волинь, Поділля, Брацлавщину; Пруссія одержала більшу південно-східну частину Великої Польщі та Данії. Другим поділом Польщу було відірвано від моря.

У1795р. було проведено третій, остаточний поділ Польщі. За ним: до Росії відійшли решта Волині і Литви, Пруссія забрала Велику Польщу з Варшавою, а Австрія – Малу Польщу з Краковом та Любліном.

В результаті трьох поділів Речі Посполитої 62% території і 45% населення колишньої Польщі дісталися Росії, 18% земель і 32% населення – Австрії, відповідно 20% та 30% відійшли до Пруссії.

Українські землі, що входили до її складу, стали розірваними між Росією і Австрією. В той же час відбулося їх внутрішнє поєднання під владою двох імперій: в Російській імперії були сполучені Правобережна і Лівобережна Україна, а Галичина, Буковина і Закарпаття ввійшли до складу Австрійської імперії.

Нова австрійська влада, так само, як і колишня польська, не зважала на етнічний склад населення, коли на свій розсуд здійснювала адміністративно-територіальний поділ. Галичина разом з частиною польських земель була виділена в одну адміністративно-територіальну структуру — королівство Галіції і Лодомерії (Галичини і Володимирщини) з центром у Львові.

Східний кордон нового австрійського краю проліг по р. Збруч, яка більш ніж на півтора століття стала символом розчленованості українських земель двома імперіями. У краї панувала австрійська бюрократична система управління і судочинства. Вся адміністративно-політична влада належала губернаторові, якого призначав австрійський імператор. Австрійський уряд призначав і членів магістратів, які керували соціально-економічним життям міст. У селах адміністративна і поліцейсько-судова влада належала великим землевласникам та їхнім управителям.

«Королівство Галіції і Лодомерії» поділялось на 12 округів (дистриктів). Окремим округом до цього «королівства» входила Буковина (також без етнічного поділу, хоча вже й тоді на Північній Буковині переважало українське населення, а на Південній більшість становили румуни). Адміністративно-політичним центром Буковинського округу стало м.Чернівці.

Закарпатська Україна входила до складу Пожонського (Братиславського) намісництва Угорського королівства. Зона поділялася на чотири Комітети (жупи). Призначені королем адміністратори (переважно з великих землевласників) прозивалися жупанами. Через підпорядковані їм управління вони здійснювали адміністративну, фінансову, судову і навіть військову владу.

В жодній країні світу правителі не мали такої необмеженої влади, як у Росії. Царизм здійснював в Україні колоніальну політику, зокрема: національний гніт (русифікація), зміцнення кріпосницької системи, політичне безправ’я, рекрутська повинність, ліквідація на Правобережжі греко-католицької церкви.

Уся українська територія, яка входила до складу Росії, була поділена на три генерал-губернаторства і дев'ять губерній: Київську, Подільську, Волинську, Чернігівську, Полтавську, Катеринославську, Таврійську, Херсонську та Харківську. У губерніях державну владу Російської імперії представляли губернатори, яких призначав і звільняв цар. Губернії складалися з повітів, де керували справники. Повіти поділялися на стани, очолювані поліцейськими приставами. Важливою державною установою була Казенна палата. Вона відала збиранням з населення різноманітних державних податків. Увесь цей адміністративно-управлінський апарат повинен був забезпечити владу царизму на місцях. Щодо найбільшої маси населення — кріпосних селян, то вся влада над ними належала поміщикам.