1

1.

Вступ.

Розробка та обґрунтування методів наукового пізнання – головна мета філософів Нового часу. Формуються два основних методи і на їх основі виникають протилежні філософські напрямки: емпіризм і раціоналізм.

Засновником емпіризму вважається англійський філософ Френсіс Бекон (1561–1626 pp.). Слід зауважити, що філософія Нового часу в цілому принципово негативно ставиться до середньовічної схоластики. Схоласти вбачали істину в Богові і шукали її в книгах. Пантеїзм епохи Відродження вбачав істину також у Богові, але шукав її в природі, світі. Френсіс Бекон вважав, що істина знаходиться в самих речах і необхідно здійснювати її пошук у природі, світі. Схоластиці він протиставив концепцію "природної" філософії, яка базується на дослідному пізнанні. У своїй праці "Новий Органон, або Істинні вказівки для тлумачення природи" Бекон проголошує принцип емпіризму і розробляє індуктивний метод, тобто метод сходження від розмаїтих індивідуальних, одиничних речей чи фактів до теоретичних узагальнень. За допомогою цього методу можна пізнати природу. Але пізнати й оволодіти природою можна лише підкоряючись їй, не спотворюючи її образу, а осягаючи причини і закони, що діють в ній.

На шляху нового методу можуть виникнути перешкоди у вигляді хибних уявлень, забобонів, які Бекон називає "ідолами" і які треба попередньо подолати:

– ідоли роду (племені) пов'язані з вірою в істинність найкращого. Вони вроджені і пов'язані з недосконалістю розуму та органів чуття людини. Позбутися їх майже неможливо, але можна послабити їх вплив шляхом дослідницької дисципліни;

– ідоли печери пов'язані з вузькістю поглядів окремих людей, їх звичками, вихованням, внаслідок чого вони спостерігають оточуючий світ ніби з печери;

– ідоли майдану (ринку) пов'язані зі штампами повсякденного користування, вживанням застарілих понять, суджень, слів і породжуються спілкуванням людей;

– ідоли театру (теорій) пов'язані з догматичною, сліпою вірою в авторитети, традиції, звиканням до теоретичних систем, що своєю штучністю, нещирістю нагадують театральні дійства.

Протиотрутою "ідолам" служать мудрий сумнів і методологічно правильне дослідження.

Бекон – противник як схоластичної методології, так і вузького емпіризму. Показовим є його алегоричне зображення трьох можливих шляхів пізнання:

– шлях павука, тобто спроба розуму виводити істини з самого себе. Цей шлях відображає абстрактний раціоналізм;

– шлях мурашки відображає однобічний емпіризм, який зводить пізнання до нагромадження голих фактів;

– шлях бджоли. Як бджола переробляє нектар у мед, так і справжній вчений перетворює емпіричні факти за допомогою раціональних методів у наукову істину.

Набуває нового напрямку й уявлення про мету та призначення пізнання. Знаменитий афоризм Бекона "знання – сила" відображає ідею експериментальної науки, яка приносить людині практичну користь.

Отримання знання орієнтується на його практичне застосування.

Засновником протилежного раціоналістичного напрямку був французький філософ Рене Декарт (1596–1650 pp.). Він принципово по-іншому вирішує питання про те, яким чином людина осягає істину. Насамперед розробляє дедуктивний метод пізнання, принципово по-іншому, на відміну від Бекона, вирішує питання про те, яким чином людина осягає істину.

Вихідною ідеєю Декарта є принцип сумніву, який, з одного боку, спрямований проти схоластичного знання, сліпої віри, з іншого – на пошуки найбільш зрозумілого очевидного, чітко мислимого вихідного положення, яке можна взяти за основу системи знання про світ і людину.

Якщо Бекон орієнтує пізнання на експериментальне дослідження індивідуальних речей, то Декарт за вихідний пункт пізнання бере індивідуальний акт мислення. Сам сумнів є процесом мислення, а суб'єктивно пережитий акт мислення невід'ємний від істоти, яка мислить. Тому абсолютно безсумнівним є судження "мислю, отже існую". Іть цього суб'єктивного принципу гарантована Богом, який вклав у людину природне світло розуму. Декарт стверджує, що основою, фундаментом пізнання людини є вроджені ідеї, які властиві людині від народження. Ці ідеї людина повинна усвідомити за допомогою раціоналістично-дедуктивного методу і на їх основі будувати всю систему знання. Вродженими ідеями, наприклад, є ідея Бога – найдосконалішої істоти, – ряд загальних ідей та аксіом математики тощо.

У праці "Міркування про метод" Декарт формулює чотири правила, які є сутністю його дедуктивного методу:

– принцип очевидності, зрозумілості і виразності в судженнях і уявленнях про предмети. Істинні судження – це судження, що не викликають ніякого сумніву, вони очевидні. Для цього слід на початковому етапі пізнання піддавати все сумніву;

– розчленування труднощів, що зустрічаються, на часткові, простіші проблеми з тим, щоб прийти до очевидних і зрозумілих речей;

– додержання порядку в мисленні, переходячи від речей менш складних до більш складних, від доведеного до недоведеного. Цей процес спирається на інтуїцію. Звідси базовими елементами раціоналізму Декарта е дедукція та інтуїція;

– ретельний огляд поля дослідження і порядок його проведення, щоб позбавитися втрати і випадіння логічних ланок.

Науковому методу Декарт надавав універсального значення, вважаючи, що за його допомогою можуть бути пізнані всі закономірності природи, де явища механічно взаємопов'язані й одне випливає з іншого.

Декарт вважав математику основою і зразком його методу. Філософія Декарта виступила методологічною основою математичного природознавства. На зміну арістотелівському якісному принципу приходить кількісний аналіз різноманітних речей, тому що за основу знання беруться не речі самі по собі, а лише способи їх осягнення людським розумом.

Філософія Декарта стала провісником механістичного світогляду. В ній виділяються дві самостійні субстанції світу – матеріальна, відмітною рисою якої є протяжність, та мисляча, для якої характерні непротяжність та неподільність.

Людина у Декарта виявилась дуалістично розколотою на тілесне, матеріальне і духовне, мисляче начало. Всі живі організми Декарт розглядав як машини, як істоти, що механічно діють. Таким є і людське тіло, але воно є машиною, в яку Бог вклав душу. Розумність, здатність до раціонального судження є суттєвою особливістю людини, її виключною властивістю. При цьому розум – основа не лише пізнання, а й доброчесної поведінки.

Емпіричний напрямок у філософії Нового часу продовжували розвивати англійські філософи Томас Гоббс (1588–1679), Джон Локк (1632–1704), Давид Юм (1711–1776). Раціоналістичний напрямок після Рене Декарта розвивали французький математик, фізик і філософ Блез Паскаль та нідерландський філософ Бенедикт Спіноза (1632–1677).

Перше питання. Обгрунтування методології наукового пізнання філософи Нового часу шукають у загальнофілософських (метафізичних) засадахосмислення буття. На цій основі розробляється ще одна важлива проблема, фундаментальна категорія філософії Нового часу — субстанція як сутність буття. Якщо Б.Паскаль, обґрунтовуючи засадні принципи своєї методології пізнання, звертається до світоглядного осмислення людського буття, то переважна більшість його сучасників ці принципи шукають у сутності буття взагалі, зафіксованій у категорії субстанції. Субстанція — це істинне, суттєве, самодостатнє, самопричинне буття, яке породжує всю багатоманітність світу.

Субстанцію як Єдине, яка розумілась в епоху Відродження органічною і гармонійною єдністю духовного і природного, філософи Нового часу намагаються переосмислити та конкретизувати через призму нових досягнень наукового пізнання. Одним з перших таку спробу зробив Р.Декарт, роз'єднавши Єдине на дві самостійні субстанції: природу, матерію, способом буття якої є механічний рух, а атрибутом — протяжність та мислення. Для Декарта природа — це величезний механізм, вся якісна багатоманітність якого зведена ним до кількісно визначених механічних відношень, а всі закономірності — до законів механіки. Друга самостійна субстанція — особлива, духовна — мислення. Декарт вважає, що матерія мислити не може, а між тим, мислення існує без сумніву і з самоочевидністю, отже, має існувати і відповідна субстанція. В підході до проблеми субстанції філософія Декарта має дуалістичний характер, складається з матеріалістичної фізики як вчення про матеріальну протяжну субстанцію та ідеалістичної психології як вчення про духовну мислячу субстанцію. Зв'язуючою ланкою між цими двома незалежними самостійними субстанціями є Бог, який вносить у природу рух і забезпечує інваріантність усіх її законів.

Важливе місце посідає вчення про субстанцію також у творчості Б.Спінози, яке має пантеїстичний характер. Субстанція, на його думку, єдина, вона є Богом, що співпадає з Природою, а атрибутами її є протяжність та мислення. Субстанція — це єдність Бога і Природи, єдність природи, що творить, і природи створеної. Бог — це універсальна причина світу, завдяки його нерозривній єдності з Природою. Природа є причиною самої себе (causa sui). Визначивши як основну властивість субстанціїприроди самопричинність (causa sui), Спіноза на цій основі виводить усі інші її властивості: вічність, безкінечність, неділимість, єдність і т.д. Субстанція єдина, проте вона виявляє свою єдність через атрибути, тобто необхідні прояви, яких, на думку Спінози, безкінечна кількість, але ми знаємо самоочевидно два — протяжність і мислення. Крім атрибутів, субстанція має також модуси, які, на відміну від атрибутів, характеризуються не необхідністю, а тільки можливістю існування. Той чи інший модус субстанції може існувати, а може і не існувати. Основними модусами субстанції, на його думку, є рух і спокій, які визначають багатоманітність світу.

Субстанцію та її атрибути Спіноза називає природою, що творить, природою творчою, продуктивною, а модуси — природою створеною. Продуктивна природа є причиною окремих речей, джерелом безкінечної дії і творчості, виражає єдність речей, а створена — джерелом багатоманітності. Але і єдність, і багатоманітність є невід'ємними характеристиками єдиної природи — субстанції, тотожної Богові.

У природі все суворо детерміновано, все підпорядковано необхідності внаслідок того, що єдина природа є причиною самої себе. Спіноза переконаний, що випадковості не існує, схиляється до фаталізму, проте намагається подолати, пом'якшити останній своїм вченням про свободу. На його думку, необхідність не виключає свободи, а, навпаки, передбачає її. Коли б у природі панував хаос, і коли б людина як частина природи не підкорялась необхідності, вона не могла б пізнавати ні природу, ні власні вчинки. А не пізнаючи, не могла б керувати ними, була б рабом своїх вчинків та пристрастей. Завдяки ж пізнанню природи світу та своєї власної природи людина стає вільною, має свободу. Свободу Спіноза розуміє як дію лише за необхідністю власної природи, без будьякого примусу зовні. Свобода протиставляється не необхідності, а примусу. Сама ж необхідність може бути як примусовою, так і вільною. Природа в цілому як субстанція співрівна Богу, як причина самої себе (causa sui) є свободою. Людина ж лише в тому випадку має свободу, коли діє за необхідністю своєї власної природи, без примусу, коли навчається підкоряти свої пристрасті розуму. А для цього необхідно пізнати свою природу. Свобода збігається з пізнанням необхідного в своїй природі. Свобода — це пізнана необхідність.

Ще одну концепцію субстанції розробляє відомий вченийенциклопедист, один з найвідоміших філософів Європи кінця XVII — початку XVIII ст. Готфрід Лейбніц (1646—1716). Свою плюралістичну концепцію субстанції він розкриває у працях: "Міркування про метафізику" (1686), "Нові досліди про людське розуміння" (1705), "Теодицея" (1710), "Монадологія" (1714).

Центром філософії Г.Лейбніца є вчення про монади як прості неподільні субстанції — монадологія. Лейбніц наголошує, що субстанціймонад безкінечна кількість, вони є носіями сили та активності і мають духовну природу. Кожна монада є самостійною одиницею буття, здатною до активної діяльності. Монада є духовною, оскільки матерія (в філософії XVII ст.) — пасивна, не здатна до саморуху та активної діяльності Монади вічні, вони не виникають і не зникають природним шляхом, а є породженням безперервних "випромінювань божества". Монади є індивідуальними і неповторними, незалежними одна від одної, вони не можуть впливати на внутрішнє буття одна одної. Єдність та узгодженість монад є результатом передбаченої Богом гармонії, яка перетворює кожну монаду в "живе дзеркало Всесвіту.

Ототожнення свободи людської істоти з машиною спостерігається в філософії Жульєна Офре де Ламетрі (1709-1751 рр.). У своїй праці «Людина-машина» Ламетрі послідовно поширює картезіанську схему «живої машини» на людину, твердячи, що людина - не більше, ніж тварина. Філософ переконаний, що матеріальний світ «існує сам по собі», що у нього не було початку і не буде кінця. У нього одна субстанція - матеріальна, і джерело руху міститься в ній. Надалі Ламетрі доводить безпідставність декартівської ідеї про нематеріальність безсмертної душі, вважаючи ЇЇ функцією і проявом діяльності мозку. Він ставить завдання обґрунтувати ідею, що людина відрізняється від вищих тварин лише ступенем розвитку

розуму. Але людину він вивчає як машину, ґрунтуючись на законах механіки, вважаючи, що дослідження механіки людського тіла автоматично приведе до розкриття сутності його чуттєвої і розумової діяльності. Душа - тільки рушійний початок, відчуваюча матеріальна частина мозку, яку можна вважати головним елементом усієї живої машини. Якщо людина - це машина, то, зрозуміло, вона не здатна на творчі дії.

Видатну роль у систематизації світогляду матеріалістів XVIII ст. і організації антиклерикальної пропаганди, атеїстичного вільнодумства відіграв Поль Анрі Гольбах (1723-1789 рр.). Він народився в сім'ї заможного купця, закінчив університет у Лейпцигу, потім переїхав у Париж, де приєднався до просвітителів. Жив за рахунок ренти, що давала можливість забезпечити незалежне існування, повністю присвятив себе філософії, матеріально підтримував своїх друзів і соратників. Основна праця - «Система природи» - дістала назву «кодекс матеріалізму і атеїзму XVIII ст.».

П. Гольбах систематизує найважливіші онтологічні проблеми - матерії, руху, простору, часу, причинності, випадковості, необхідності тощо. Для нього природа є причиною всього, тому що існує тільки завдяки самій собі, а не Богу: вона - причина руху, який є наслідком існування природи. Сама природа - це сукупність речовин, які діють завдяки власній енергії. Усі тіла складаються з атомів як неподільних і незмінних елементів. Хоча поняття матерії Гольбах ототожнює з поняттям речовини, він підходить до її філософського визначення.

У «Системі природи» - основі законів природи - Гольбах сформулював принципові положення науки про виправлення пошкодженого суспільства сучасної йому Франції, яке відступило від принципів розуму. Він заявив, що ми можемо пояснити фізичні, духовні явища та звички за допомогою чистого механізму. Його пояснення причинно-наслідкових зв'язків має таку логічну послідовність: у світі нічого не здійснюється без причини, і кожна причина спонукає деякий наслідок, не може бути наслідку без причини. Наслідок сам стає причиною, породжуючи нові явища. Природа — це ланцюг причин і наслідків, які безперервно змінюють одне одного. Звідси думка про те, що в природі немає реального розвитку, а все здійснюється по колу, циклічно.

Таке твердження приводить до фаталізму (від лат. fatalis - доля). Звідси робляться висновки, що людина повністю залежна від природи і тому не може бути вільною: «Всі наші вчинки підпорядковані фатальності, яка керує нашою частковою системою так, як вона керує сукупною системою Всесвіту; ніщо в нас, як і в природі, не відбувається, оскільки випадок... є позбавлене сенсу слово». Отже, на думку Гольбаха, фатальність — це вічний, необхідний, встановлений у природі порядок, неминучий зв'язок діючих причин з похідними від них діями.

«Природна нерівність людей робить неможливою і рівність їхнього майна. Даремними були б усі спроби зробити спільною власність істот, нерівних за силою й розумом, за винахідливістю й активністю натури».

П. Гольбах

Розуміння фатальності може не тільки заспокоїти більшу частину тривог людини, але й навіяти їй корисну покору, розумне підкорення своїй долі, якою вона часто незадоволена через свою чутливість.

Активне втручання людини в хід подій не є розумним, бо людина -це машина, яка є частиною закономірного круговороту подій у світі. Сама природа - величезна машина, і людина живе згідно з встановленими нею (природою) законами.

У теорії пізнання французькі філософи XVIII ст. стоять на позиціях сенсуалізму, який не суперечить загальній раціоналістичній позиції. Сутність реальності, на їхній погляд, може бути пізнана тільки розумом. Чуттєве безпосереднє, пізнання є лише першим кроком на цьому шляху. Розум здатний спостерігати, узагальнювати свої спостереження і робити з них висновки. Просвітителі вважають джерелом знання зовнішній і внутрішній світи людини. Ці світи непізнаванні. Недосконалість людських знань обумовлюється насамперед даним етапом їх розвитку. Внаслідок цього підкреслюється роль чуттєвого і раціонального у пізнанні: відчуття дають показання як свідки, а розум виступає в ролі судді. Розум не може відриватися від чуттєвих даних, але не повинен і занадто довіряти їм. Методами пізнання є спостереження і експеримент, необхідні для судження, міркування, розуміння як глузду, так і розуму.

Друге питання.

Саморозвиток суспільства означає лише ті зміни, що є результатом розгортання власних можливостей, власних інтересів. А це означає, що джерело розвитку суспільства є в самій системі суспільства. Розвиток самої ж системи суспільства - це самопородження суспільства. Всі дії людей в суспільстві відбуваються на основі спільності інтересу. Інтереси ж людей надзвичайно суперечливі, органічно вплетені в соціально-політичні, моральні, духовні, і навпаки, духовні охоплюють і матеріальні інтереси, вимоги тощо.

В суспільному виробництві важливішими відносинами є відносини з приводу власності - інтересів власності. Суперечності власності визначають всі інші суспільні суперечності, а їх розв'язання - основне джерело розвитку суспільства в усіх сферах: економічній, соціальній, політичній і духовній. Такий соціальний процес триває від первісного до сучасного цивілізованого суспільства. Таке становище і в сучасному суспільстві. До такого висновку привів історичний пошук джерел розвитку суспільства. Джерело розвитку розглядали Герак-літ і Зенон, Платон і Арістотель, пізніше - Бенедикт Спіноза та інші, стверджуючи, що природа є причиною самої себе. Представники німецької класичної філософії Іммануїл Кант, Георг Гегель, Людвіг Фейербах, підсумовуючи пошуки джерел розвитку з давніх-давен до XIX ст. побачили їх в суперечностях.

Всебічно аналізуючи джерела розвитку суспільства, соціальна філософія вбачає їх у суперечливій єдності внутрішнього та зовнішнього: предмет розвивається завдяки внутрішнім суперечностям за рахунок перероблення умов його буття. Принцип суперечності виражає суть джерел розвитку суспільства. В капіталістичному суспільстві це видно на прикладі взаємозв'язку вартості та споживчої вартості. Мета сучасного капіталіста — одержання додаткової вартості. Але товар не існує без споживчої вартості. Тому капіталіст зацікавлений в виробництві товарів заради самозростання вартості. Дбаючи про зростання вартості, капіталіст зацікавлений і одночасно не зацікавлений у виробництві споживчої вартості. Отже, ці дві сторони товару взаємно доповнюють і, водночас, виключають одна одну. Капіталіст використовує не лише виробництво, а й інші шляхи одержання додаткової вартості (лихварство, спекуляція), а іноді застосовує навіть скорочення виробництва товарів. У результаті науково-технічної революції, автоматизації та комп'ютеризації виробництва капіталіст переходить до одержання додаткової вартості не за рахунок інтенсифікації праці, а за рахунок зростання продуктивності праці. Тому капіталіст збільшує капіталовкладення у робітника як головну продуктивну силу: праця істотно інтелектуалізується, звільнюється від механічних нетворчих елементів. Економіка дедалі більше орієнтується на людину та її потреби. І все це відбувається на основі економічних законів, а не через зовнішнє втручання, тобто економічна система капіталізму перетворюється на органічну цілісність, що саморозвивається, сама продукує умови свого буття і закономірно переростає у вищу соціально-економічну форму суспільного життя. Словом, внутрішні суперечності капіталістичного суспільства -джерело саморозвитку і перетворення в інші форми суспільного буття. Класичний приклад розвитку капіталізму шляхом розв'язання суперечностей - виникнення акціонерної власності, розвиток якої веде до ліквідації приватної власності. Капіталізм, створивши акціонерну та інші форми асоційованої власності, виходить за межі класичного капіталістичного суспільства, залишаючись капіталізмом. Капіталізм пристосовує ці форми власності для себе і тим зміцнює себе, розв'язуючи гострі суперечності, тим самим перестає бути класичним капіталізмом, хоч і не соціалізмом. Перетворюється в такий капіталізм, всередині якого виникають передумови соціалізму. Неокапіталізм породжує такі структури, що служать капіталізму. За своєю природою здатні реалізувати функції соціалістичного суспільства.

Розв'язання суперечностей - основного джерела розвитку суспільства - не обов'язково відбувається у вигляді конфронтації або кровопролитної революції, а може здійснюватися шляхом реформ. Це стало поштовхом для формування концепції гармонійних суперечностей, що є в колективі, сім'ї, у життєвому процесі, де існує гармонійна єдність суперечностей. Для нормального функціонування суспільства як системи, що саморозвивається необхідна відповідна єдність приватної, суспільної та інших форм власності. Суперечності власності -важливіше джерело розвитку суспільства.

Основою ідеалістичного розуміння розвитку філософії вважають свідомість і волю людини. Таких позицій дотримувалися філософи античності. Представники релігійної філософії з часів Середньовіччя до сучасності головною рушійною силою суспільства вважають Божественний Розум. Представники географічного визначення - Шарль Монтеск'є, Генрі Бокль, Лев Мечніков вважали, що головна рушійна сила соціального прогресу - географічне середовище. Істотний поворот у тлумаченні проблеми здійснило вчення Карла Маркса, який вказав на матеріальні фактори суспільного розвитку, що безпосередньо зв'язані з суперечностями, які сприяють саморозвиткові суспільства. Це необхідні тривало діючі причини. Поняття рушійних сил розвитку протилежне поняттю гальмуючих сил. До рушійних сил відносять досить різноманітні суспільні явища: продуктивні сили; спосіб виробництва та обміну, тривалість дії великих мас людей, класів, народів, класову боротьбу, революції, потреби, ідеальні мотиви. У сучасній соціальній філософії немає єдності думок про поняття і суть рушійних сил та їх компонентів. Одні вважають рушійними суперечності, другі - сукупність інтересів, треті - діяльність усіх учасників історичного процесу: соціальні спільності, їх організації, індивідів, видатних людей тощо. Під рушійними силами, насамперед, розуміється діяльність людей з їх спонукальними мотивами. Спонукальними мотивами є потреби та інтереси. Потреба - внутрішні між необхідністю існування системи і обмеженістю внутрішніх можливостей її забезпечення. Для задоволення потреби людина змушена вступати у певні зв'язки з навколишнім світом і своєю діяльністю задовольняти існуючі потреби: у засобах до життя, знаряддях праці, в системі суспільних відносин та інших потребах.

2.

Вступ.

 В сучасній філософії висуваються різноманітні доводи на захист неможливості пізнання тих або інших явищ і сторін дійсності. Натуралістичні докази посилаються на специфіку органів чуття людини, зводяться до твердження неможливості подолати обмеженість антропологічних і геоцентричних умов пізнання. Трансцендентальні доводи, висхідні до ідей Іммануїла Канта, спираються на визнання неможливості об'єктивного наукового пояснення походження і суті життя, а також форм психіки мислення і мови. В соціальному пізнанні прихильники агностицизму гіпертрофують суб'єктивність дослідника, що нерідко виявляється і елементом самої досліджуваної соціальної системи. Разом зі скептицизмом, агностицизмом існувала й інша точка зору на проблему пізнання, що визнає пізнаванність світу. В античній, особливо в стародавньогрецькій філософії (V ст. до н. е. — II ст. н. е.), сформульовано глибокі ідеї взаємодії знання і думки, істини і обману, збіг знання і предмета, про діалектику як засіб пізнання та ін. Античний філософ Геракліт висловив ідею про те, що все тече, все змінюється і переходить у свою протилежність. Але все тече не як попало, а підкоряючись законам єдиного мудрого, що притаманні і буттю, і пізнанню. Щоб збагнути природу кожного окремого предмета, потрібно уміти додати загальний закон. Тому багатовченість ще «розуму не навчає», Геракліт віддає перевагу «єдиному знанню всього». Виходячи з того, що мислення притаманне всім, що всім людям дано пізнавати самих себе і міркувати, вважає, що людський, суб'єктивний логос, тобто пізнання, має всі можливості узгоджуватись з об'єктивним логосом.

  В історії гносеологічної думки визначне місце займають античні софісти Протагор, Горгій та ін., які привели в бурхливий рух людську думку з її вічними суперечностями, невпинним шуканням істини в атмосфері гострих і безкомпромісних суперечок і прагненням знайти тонкі ходи думки. Антична софістика при всій своїй неоднозначності, суб'єктивізмі та «грі слів» мала ряд раціональних моментів: свідоме дослідження мислення самого собою; розуміння його сили, суперечностей і типових помилок; прагнення розвинути гнучкість, рухливість мислення, надати йому діалектичний характер; спроба за допомогою такого мислення «проїсти як луга» все стійке, розхитати кінцеве; підкреслення активної ролі суб'єкта в пізнанні; аналіз можливостей слова, мови в пізнавальному процесі та ін. На передній край Сократ висунув тезу про те, що пізнання має діалектичну природу як шлях спільного здобуття істини в процесі зіставлення різноманітних уявлень, понять, їх порівняння, розчленування, визначення тощо. Підкреслювався тісний зв'язок пізнання і етики, засобу і моральності.

  Слідом за елеатами і софістами Платон відрізняв думку (недостовірні, часто суб'єктивні уявлення) від достовірного знання. Думка поділялася на здогад і довіру і відносилась до чуттєвих речей, на відміну від знання, що має своїм предметом духовні суттєвості. У гносеології Платона є ідея про два якісно різноманітні рівні розумової діяльності: здоровий глузд і розум, «націлених» відповідно на кінцеве і нескінченне. У створеній логіці Аристотель бачив найважливіший «органон» (знаряддя, інструмент) пізнання. Логіка мала подвійний характер: клала початок формальному підходу до аналізу знання, але Аристотель прагнув визначити шляхи досягнення нового знання, що збігалося з об'єктом, намагався вивести логіку за межі тільки формальної, ставив питання про змістовну логіку, про діалектику. Завдяки цьому, логіка і гносеологія Аристотеля тісно зв'язані з вченням про буття, з концепцією істини, бо в логічних формах і принципах пізнання бачились форми і закони буття. Важливу роль у процесі пізнання Аристотель відводив категоріям «вищим родам», до яких зводились всі інші роди істинно-сущого. Категорії визначались не як непорушні, а як плинні, давався систематизований аналіз суттєвих форм діалектичного мислення, вважаючи їх змістовними формами самого буття. Продемонструвавши віру в силу розуму і підкресливши об'єктивну істинність пізнання, Аристотель сформулював ряд методологічних вимог до істинного пізнання: необхідність розгляду явищ в їх зміні, «роздвоювання єдиного» — наведене ним не тільки як закон об'єктивного світу, але й як закон пізнання, принцип причинності та ін. Заслугою Аристотеля є перша ґрунтовна класифікація софістичних методів — суб'єктивістських, псевдодіалектичних ходів думки, що свідчать лише про фіктивну мудрість, яка виводить пізнання на шлях обману.