2. Роль сім’ї у моральному вихованні дітей.
Ефективність виховання дітей у сім'ї залежить від її непорушного авторитету, подружній вірності, любові до дітей і відданості обов'язку їх виховання, материнському покликанні жінки, піднесенні ролі батьків у створенні та захисті домашнього вогнища, забезпеченні на їх прикладі моральної підготовки молоді до подружнього життя.
Важливим у сімейному вихованні є те, наскільки родина живе інтересами всього народу, інтересами держави. Діти прислухаються до розмов батьків, є свідками їхніх вчинків, радіють їхнім успіхам чи співчувають невдачам.
Виховний вплив сім'ї зростає, якщо батьки цікавляться не лише навчанням, а й поза навчальною діяльністю своїх дітей. За таких умов інтереси сім'ї збігаються з інтересами суспільства, формується свідомий громадянин.
Дієвим чинником сімейного виховання є спільна трудова діяльність батьків і дітей. Дітей слід залучати до сімейної праці, вони повинні мати конкретні трудові обов'язки, адекватні їх віковим можливостям. Така співпраця дітей з батьками має сильніший виховний вплив, ніж словесні повчання.
Успіх сімейного виховання значною мірою залежить від організації домашнього побуту, традицій сімейного життя: порядку в сімейному господарстві, залучення дітей до розподілу бюджету сім'ї, загального режиму дня, визначення для кожного робочого місця, зокрема для навчальних занять, дотримання певних сімейних правил (кожна річ має своє місце, прийшов з прогулянки — вимий руки та ін.). Домашній затишок облагороджує дітей.
Провідну роль у сімейному вихованні відіграє мати. Саме вона найсильніше впливає на дітей, особливо в сфері духовно-морального виховання. Діти, які виростають без материнського тепла і ласки, похмурі, як правило, замкнені, злостиві, вперті.
Не меншим є й вплив батька, особливо коли йдеться про виховання хлопчиків. Проте виконати свої виховні функції батько і мати можуть лише за умови, що вони є справжнім авторитетом для дітей.
«Ваша власна поведінка, — писав А. Макаренко, звертаючись до батьків, — вирішальна річ. Не думайте, що ви виховуєте дитину тільки тоді, коли з нею розмовляєте, виховує дитину кожний момент вашого життя, навіть тоді, коли вас немає дома. Як ви одягаєтеся, як ви розмовляєте з іншими людьми і про інших людей, як ви радієте або сумуєте, як ви поводитеся з друзями і ворогами, як ви смієтесь, читаєте газету, — в тоні дитина бачить або відчуває, всі повороти вашої думки доходять до неї невидимими шляхами, ви їх не помічаєте. А якщо вдома ви грубі або хвастливі, або ви пиячите, а ще гірше, якщо ви ображаєте матір, вам уже не треба думати про виховання: ви вже виховуєте своїх дітей і виховуєте погано, і ніякі найкращі поради й методи вам не допоможуть».
У своїй праці «Про батьківський авторитет» А. Макаренко наводить приклади таких видів негативного авторитету батьків: «авторитет придушення», який базується на примусі, залякуванні, і як наслідок — формування у дітей брехливості, жорстокості, агресивності; .авторитет віддалі» — батьки намагаються тримати дітей на відстані від себе, розмовляють з ними зверхньо, холодно; «авторитет чванства», коли батьки вихваляються своєю винятковістю, принижуючи при цьому своїх колег чи опонентів; «авторитет педантизму» — батьки вимагають кожне мовлене ними слово вважати наказом, карають за найменшу провину; «авторитет резонерства» — батьки вдаються до моралізування з будь-якого приводу; «авторитет любові» — так звана сліпа любов, усепрощення, надмірні пестощі; «авторитет доброти» — батьки в усьому поступаються дітям, готові на будь-які жертви, аби їм було добре; «авторитет дружби» — відповідна поведінка дитини чи дії оплачуються подарунками, обіцянками. Цим не вичерпується перелік фальшивих авторитетів, на які можна натрапити в сімейному вихованні.
Справжнім авторитетом користуються батьки, які сумлінно ставляться до праці, до сімейних обов'язків, активні в громадському житті. Такі батьки уважні до дітей, люблять їх, цікавляться їхніми шкільними та позанавчальними справами, поважають їх людську гідність. Важко переоцінити роль дідусів і бабусь у сімейному вихованні. Однак це не означає, що батьки повинні перекладати на них свої батьківські обов'язки. Дитині потрібні ті й ті. Сімейне виховання повноцінне лише за розумного поєднання виховного впливу першовихователів — батьків та багатих на життєвий досвід помічників і порадників — дідусів і бабусь.
Саме дідусі й бабусі допомагають вирішити й таку моральну проблему, як виховання у дітей чуйного, уважного ставлення до людей похилого віку. Людяність виховується тільки на прикладі батьків. Якщо діти бачать зневажливе ставлення батьків до дідуся чи бабусі, то годі сподіватися від них іншої поведінки в майбутньому. [3]
Виховання дітей в сім'ї не завжди успішне. Негативний вплив на нього мають об'єктивні (неповна сім'я, погані житлові умови, недостатнє матеріальне забезпечення) та суб'єктивні (слабкість педагогічної позиції батьків) чинники. Найвагомішою серед об'єктивних причин є неповна сім'я, яка з'являється в силу того, що в усіх вікових групах від 20 до 50 років смертність чоловіків більш як утричі вища, ніж жіноча, а у віковій групі 30—34 роки — в чотири рази. Разом з великою кількістю розлучень це призводить до збільшення кількості сімей, у яких мати (рідко — батько) виховує дітей сама. У неповній сім'ї процес виховання ускладнюється, оскільки діти значну частину часу бездоглядні, неконтрольовані, перебувають на вулиці, нерідко контактують з аморальними людьми.
Негативно позначаються на вихованні дітей і погані житлові умови сім'ї. Як свідчать дані спеціального обстеження, в Україні більше половини молодих сімей не мають окремого житла навіть через 10 років подружнього життя, майже половина сімей проживає з батьками в незадовільних для виховання дітей житлових умовах. У таких сім'ях батьки часто не можуть забезпечити дитину постійним робочим місцем, тому їй важко зосередитися над завданням, з'являється роздратованість, незадоволення, а згодом і небажання виконувати його.
Дається взнаки і низьке матеріальне забезпечення сім'ї. Згідно з даними тижневого обстеження домогосподарств, серед сімей з дітьми частка тих, хто отримував доходи, нижчі від офіційно встановленого рівня, що дає право на отримання допомоги на дітей віком до 16 років, становила 31% , у тому числі серед неповних сімей — 44, сімей з однією дитиною — 53, з двома — 64, з трьома дітьми — 86%. Діти з таких сімей почуваються серед однокласників меншовартісними, бо вирізняються із загальної маси одягом, відсутністю грошей на обіди чи екскурсію. Це психологічно пригнічує їх, озлоблює проти батьків, яких вони вважають невдахами. Згодом ця злість переноситься на однокласників, педагогів.
Значна частина сучасних сімей припускається помилок у вихованні дітей. Родини, які продукують так званих педагогічно занедбаних дітей, з погляду педагогіки можна поділити на такі три групи: педагогічне неспроможні, педагогічно пасивні та антипедагогічні.
Перша група — сім'ї, в яких батьки намагаються виявити певну активність у вихованні дітей, проте роблять це невміло, їх виховний вплив непослідовний, педагогічне необґрунтований. Найчастіше вони керуються власним досвідом, якого набули, коли свого часу їх виховували батьки (авторитарний стиль, обмеження свободи, погрози і покарання або вседозволеність, потурання примхам).
Друга група — сім'ї, які не виявляють особливої активності у вихованні дітей.
Народна педагогіка звертає увагу батьків на те, що правильна постановка морального виховання дітей зумовлюється його вдалим початком («Добрий початок — половина задуманого»). Вона закликає дбати про виховання з перших років життя дитини («Як не навчиш дитину в пелюшках, то не навчиш і в подушках», «Нагинай гілляку, доки молода», «Гни дерево, поки молоде, учи дитину, поки мала», «Молоде на всі сторони гнеться», «Учи сина, як годуєш, бо тоді вже не навчиш, як тебе годуватиме»), взявши під контроль її моральну поведінку («Гідність людини визначають її вчинки»).
У практиці народного виховання стало загальновизнаним з першого року привчати дітей слухати дорослих, завжди виконувати вимоги батьків. Цього принципу неухильно додержують протягом усього життя дитини в сім'ї. Не позбавляється вона, звичайно, й у виявленні власної розумної ініціативи. Добрий почин підтримувався дорослими, заохочувався («Кожна птичка своїм носиком живе», «Людей питай, а свій розум май», «Дарма, що малий, а й старого навчить», «Мале орля, та вище старого літає»). У два-три роки діти вже виконують найпростіші доручення за вказівкою «подай», «принеси» тощо. Знають, що треба берегти речі й іграшки, рослини й тварин. Між іншим, народна педагогіка не схильна ділити рослини й тварин при маленьких дітях на корисні й шкідливі. Дитина підросте й з часом пізнає, що корисне, а що паразитичне. А спочатку нехай для неї буде все живе добрим, бо пізнання світу повинно починатися з добра. Тільки за цієї умови з дитини виросте людина-добротворець. Саме тому в казках і піснях для малят звірята наділені гарними ознаками: «зайчик-побігайчик», «лисичка-сестричка», «мишка-скряботушка», «сорока-білобока», «котик-мурчик», «коник-стрибунець», «жабка-квакушка», «вовчик-братик». Ще сидячи в ліжечку, дитя вже тягнеться до всього живого, до котика, який є в кожній хаті, до бджілки, яка випадково залетіла у вікно й забриніла в кімнаті. Це пробуджується чудова природна схильність людини брати під захист слабшого від себе. З віком дитини тваринний і рослинний світ стає для неї ще привабливішим. У трудових родинах вона вчиться доглядати тварин. Особливий інтерес у дітей викликають маленькі звірятка — цуценя, каченя, курча, гусеня, лошатко, котик, телятко, кроленя. Цей природний потяг у родинному вихованні схвалюється з неодмінним застереженням, що тварин не можна кривдити, мучити. Той, хто знущається з тварин, зазнає загального осуду. А в батьків це викликало тривогу: з губителя природи неодмінно виросте черства й жорстока людина, а то й мерзотник. Не можна спокійно спостерігати, як хлопчина тягнеться зруйнувати пташине гніздо чи вкрасти звідти яйця, а то й викинути немічних малят, мучить кішку та ще й радіє, навмисно дратує собаку, б'є жаб. Навіть така «забава», як проколювання хрущів, метеликів і запускання «парашутиків» чи «млинків», теж не безневинна. Батько й мати вважають своїм обов'язком добитися, щоб їхня дитина розуміла, що кривдити слабших від себе, навіть комах, не можна. Слабшим треба співчувати, допомагати, захищати їх. Цікаво, що коли треба було зарізати птицю або заколоти порося, то господарі намагалися зробити це вдосвіта, коли діти ще сплять. Ставлення до тварин у народній педагогіці є одним з мірил людської доброти.
У трудових сім'ях здавна укорінилась добра традиція привчати молодь до піклування про слабших. Піклування про дітей, калік, хворих, старих є виявленням однієї з основних ознак морального здоров'я народу. Навіть людину слабоумну не залишали на поталу. Кривдити скривдженого природою не можна. Його одягали, годували, по можливості лікували, доглядали аж до смерті. Сільський дурник собі жив, щоранку зустрічав новий день, усміхався сонцю. Цим своєрідно засвідчувалось, що мешканці даного села вміють додержувати норм людської порядності.
У практиці родинного виховання дитина привчається бути чемною і ввічливою. Якщо ж вона забуває вітатися, а таке нерідко буває з дитиною чотирьох-п'яти років, то їй про це нагадують, завертаючи увагу і на те, що негарно кричати, вередувати, втручатися в розмову старших. Дитина п'яти-шести років уже без нагадування повинна вміти вітатися і прощатися з усіма дорослими, говорити спокійно і лагідно, але без сюсюкання, чемно вислуховувати дорослих і виконувати їхні вимоги, увічливо звертатися з проханням, поступатися дорогою і місцем дорослим і меншим за себе, говорити правду, відповідати за свою провину, а не звалювати її на когось іншого, виконувати посильні трудові доручення. Якщо ж трапляються відхилення в поведінці, то дитині тут же нагадують, як слід чинити в даному конкретному випадку. Причому, кращою вважалася та ситуація, коли вихованець за натяком дорослого сам пригадає і скаже, як йому правильно діяти. До безкінечних моралізувань народна педагогіка ставиться скептично.
У трудових сім'ях дитина з п'яти-шести років звикала піклуватися про менших від себе — молодших братиків і сестричок. Вона допомагала їм одягнутися і роздягнутися, забавляла, а як треба було, то намагалася на справедливій основі розв'язати якісь дитячі суперечки.
Як бачимо, народна педагогіка послідовно бореться за те, щоб організація життя сім'ї спонукала дитину до гарних вчинків, вправляла в позитивній моральній поведінці. При цьому виділяється такий могутній регулятор моральної поведінки, як слово вихователя. Завдяки слову формуються моральна свідомість людини, її моральні почуття. А справжньою може бути лише та мораль, яка виношена в душі. Тому моральна поведінка дитини повинна регулюватися її внутрішніми моральними почуттями і переконаннями. При визначенні моральних рамок народна педагогіка часто вдається до внутрішнього світу людини, апелюючи до її честі, совісті, сорому («Сумління — найкращий порадник», «Бережи честь змолоду», «Хоч ганьба очі не виїсть, але не дає на люди показатися», «Стид хоч і не дим, а очі виїсть», «Совість гризе без зубів»). Цим підкреслюється велике значення тріади у моральному вихованні — формування моральної поведінки разом з моральною свідомістю та моральними почуттями.
Перші знання про моральні норми дитина дістає від своїх перших вихователів-батьків. Тут, у родинному колі, через казки, оповідання, відгадування загадок, бесіди та й взаємини з рідними, сімейні традиції вона починає пізнавати суть таких моральних понять, як гарне і погане, добро і зло, справедливість, доброзичливість, чуйність, дбайливість, працьовитість, старанність, співчутливість, мужність, чесність, обов'язок, правдивість, ощадність. З віком ці моральні погляди, звичайно, змінюються, поглиблюються, моральний досвід розширюється.
Визначаючи велику складність людської психіки («Чужа душа — темний ліс», «У чужу душу не влізеш», «Щоб узнати чоловіка, треба з ним пуд солі з'їсти»), народна педагогіка водночас шукала оптимальних шляхів морального виховання дітей у сім'ї. За народними твердженнями, засвоєння моральної істини повинно проходити через почуття, переживання та розум людини і втілюватись у її благородних вчинках. З цією метою педагогічний геній народу створив багатющу фольклорну скарбницю, насичену змістовним, зворушливо емоційним матеріалом, який став мудрим помічником батьків у моральному вихованні дітей. Образи народної поезії є зразками для поведінки людини в житті. Думка, виражена в художній формі, глибше вражає, стає більш зрозумілою, легше і на довший час запам'ятовується. Так, коли йде мова про велику силу й переможність правди, то в нашій пам'яті неодмінно випливуть почерпнуті з народної творчості слова: «Правда світліша за сонце», «Правда — як олія, скрізь наверх спливає», «Правду не сховаєш», «Правдою весь світ зійдеш, а неправдою ані до порога». Однак просто завчені кимось моральні правила ще нічого не значать. Скільки в житті ще таких, які знають моральні норми, дуже багато люблять про них говорити й навіть інших повчати, а самі не дуже поспішають їх виконувати. Народ таких людей називає «моральними каліками» («Базіка — моральний каліка»), засуджує повторення моральних істин без потреби, бо цим зумовлюєтся збайдужіле ставлення до них («Не так він добре діє, як говорить»). Моральна поведінка йде від внутрішніх потреб людини, від її моральних звичок («Звичка — друга натура»). У трудових сім'ях дуже багато уваги приділяється виробленню в дітей таких важливих звичок, як піклування про інших, керування своїми почуттями з підпорядкуванням їх розуму й волі, орієнтування в ситуаціях, готовність виконувати доручення старших, працювати разом з іншими, — робиться все для того, щоб застерегти дитину від шкідливих звичок — лайки, куріння, грубості, брехливості, лицемірства. І тут великого значення надається позитивному прикладу, бо честь виховується честю, правдивість правдивістю, грубість грубістю.
У народній педагогіці формуванню почуття честі приділяється велика увага. Честь є найвищою окрасою людини. Честь у трудящих завжди заслуговує найбільшої уваги. Дітей вчать змалку дорожити честю («Батьком-матір'ю не хвались, а хвались честю», «Чесному всюди честь, хоч і під лавою», «Честь честі шлях прокладає»). В одній стародавній притчі розповідається, як Вогонь, Вода і Честь разом прийшли до роздоріжжя, де їм треба було розійтися. Вогонь сказав: «Якщо загубите мене і захочете знайти, то підіть у той бік, де відчувається тепло». Вода мовила: «А коли мій загубите слід, то шукайте разом з тими, хто хоче втамувати спрагу». Честь стояла мовчки, слухаючи своїх друзів. «За якими ознаками тебе знайти, коли загубимо?» — запитали Вогонь і Вода. «Той, хто загубить мене, — тихо відповіла Честь, — уже ніколи знайти не зможе. Я буваю тільки з тими, хто мене не втрачає». Честь належить до надзвичайно важливих моральних рис особистості, на яку велику увагу звертає не тільки українська педагогіка, а й етнопедагогіки інших народів: «Бережи честь змолоду», — кажуть росіяни, «Гроші втрачено — мало втрачено, здоров'я втрачено — багато втрачено, честь втрачено — все втрачено», — кажуть естонці, «Чесна людина — щаслива людина», — кажуть мордовці.
Надаючи великого значення дисципліні («Дисципліна — мати перемоги», «Сім'я без дисципліни як млин без води»), народна педагогіка водночас наголошує, що дисципліна в сім'ї створюється не погрозами й бійкою, а родинною атмосферою, загальним порядком у домі («Порядок дому — лад усьому», «Не поможе й ремінець, як син поганець», «Дисципліна міцніє не бійкою, а родинною спілкою», «То й дрюк не поможе, як з порядком не гоже»).[6,7]
Моральне виховання дітей — справа тонка й складна. Тут не має місця фальші, непослідовності, сюсюканню, нещирості у взаєминах між батьками і дітьми. Народна педагогіка нещадно бореться з «ножицями» у вихованні, тобто розходженнями між словами і вчинками дорослих.
Вимоги моралі стосуються усіх членів суспільства і підлягають неухильному виконанню кожним. Принципи моралі стають непорушним життєвим правилом для кожної людини.[4]