ТЕМА № 6. РОЛЬ ПРАВА В ДЕРЖАВІ Питання:

1.Поняття, ознаки та функції права.

2.Право в системі соціальних норм. Право і мораль.

3.Поняття і структура норм права.

4.Система та джерела права.

1.Поняття, ознаки та функції права. Для того, щоб розкрити дане питання, курсанту (студенту) необхідно знати, що термін «право» використовується в суб’єктивному значенні як свобода конкретної особи або можливість юридично забезпеченої поведінки, а також в об’єктивному значенні - як сукупність юридичних норм, закріплених у законах, інших джерелах, визнаних державою.

Право - це система загальнообов’язкових норм, закріплених у законах та інших нормативних актах, які встановлюються й охороняються від порушень державною владою.

Праву притаманні такі ознаки: 1) нормативність; 2) формальна визначеність; 3) системність; 4) загальнообов’язковість; 5) державна забезпеченість; 6) закріплення міри свободи і справедливості.

Функції права - це основні напрями впливу права на суспільні відносини. Виокремлюють загальносоціальні і юридичні (спеціально-соціальні) функції права.

До загальносоціальних функцій відносять: 1) культурно-історичну; 2) виховну; 3) інформаційну; 4) орієнтуючу; 5) соціального контролю.

Юридичні функції права поділяють на: 1) регулятивну, яка в свою чергу поділяється на: регулятивну статичну і регулятивну динамічну; 2) охоронну;

3)оціночну.

2.Право в системі соціальних норм. Право і мораль. Відповідаючи на це запитання курсант (студент) повинен знати, що соціальні норми - це загальні правила поведінки людей у суспільстві, що є проявом їхньої свідомої вольової діяльності, реалізація яких забезпечується різними засобами соціального та державного впливу.

До соціальних норм належать: 1) норми права; 2) норми моралі; 3) норми-звичаї; 4) релігійні норми; 5) корпоративні норми.

Здійснюючи порівняння права і моралі, курсанту (студенту) необхідно назвати їхні спільні риси та охарактеризувати відмінності.

3.Поняття і структура норм права. Відповідаючи на це

запитання, курсант (студент) повинен знати, що норма права - це

загальнообов’язкове, формально визначене правило поведінки, яке встановлене або санкціоноване державою для регулювання суспільних відносин і забезпечене її організаційною та примусовою діяльністю.

Структура норм права - це внутрішня будова норми права, яка характеризується єдністю і взаємодією її елементів.

Структурними елементами норми права є: гіпотеза, диспозиція і санкція. Гіпотезою є частина правової норми, що вказує на умови (життєві

обставини) при настанні яких норма діє.

Диспозицією є частина правової норми, в якій визначено (описано) правило поведінки (права, обов’язки) осіб, які опинились у регламентованій ситуації.

Санкцією є частина правової норми, що закріплює юридичні (негативні) наслідки у разі порушення правила поведінки, передбаченого диспозицією правової норми.

4. Система та джерела права. Вивчаючи питання про систему права, курсанту (студенту) необхідно знати, що система права - це обумовлена системою суспільних відносин внутрішня структура права, яка складається з норм права, логічно розподілених по галузях, підгалузях та інститутах.

Структурними елементами системи права є: 1) галузь права; 2) підгалузь права; 3) інститут права; 4) норма права.

Галузь права - відносно самостійна сукупність правових норм, які регулюють якісно однорідну сферу суспільних відносин.

Основними галузями права України є: конституційне (державне) право, адміністративне право, цивільне право, сімейне право, трудове право, кримінальне право, фінансове право та ін.

Підгалузь права - це сукупність однорідних інститутів права, що регулюють більш вузьку групу суспільних відносин, ніж галузь права (наприклад, спадкове право підгалузь цивільного права; бюджетне, податкове та банківське - фінансового права та ін.).

Інститут права - це відносно самостійна частина галузі права, сукупність норм, які регулюють певну групу (вид) однорідних суспільних відносин. Так, наприклад, інститутами цивільного права є інститути представництва, дарування, застави, міни, купівлі-продажу та ін.

Джерела права - це спосіб вираження та закріплення норм права. Джерелами права є: 1) нормативно-правовий акт; 2) правовий звичай; 3)

правовий прецедент; 4) правовий договір; 5) міжнародний договір тощо.

Запитання і завдання для самоконтролю:

1.Зазначте види соціальних норм.

2.Зазначте спільні риси та охарактеризуйте відмінності права і моралі.

3.Назвіть структурні елементи норми права.

4.У чому полягає відмінність між правом та нормативно правовим актом?

5.Які види нормативно-правових актів Ви знаєте?

6.Перелічіть джерела права.

Теми доповідей:

1.Форми реалізації права.

2.Систематизація нормативно-правових актів.

3.Законотворчий процес.

Література до теми:

1.Конституція України від 28 червня 1996 року // Відомості Верховної Ради України. - 1996. -№ ЗО. - Ст. 141.

2.Правознавство: навч. посіб. / В.М. Курило [та ін.]. — 2-ге вид. — К.: Алерта, 2006. - 400 с.

3.Правознавство: навч. посіб. / за ред. П.Д. Пилипенка. - 3-тє вид. - Львів: Новий Світ-2000, 2010.-512 с.

4.Правознавство: підручник / А.І. Берлач, Д.О Карпенко, В.С. Ковальський, А.М. Колодій, А.Ю. Олійник, О.О. Підопригора; За ред. В.В. Копейчикова, А.М. Колодія. - К.: Юрінком Інтер, 2007. - 752 с.

5.Правознавство: підручник / Г.І. Балюк, Е.Ф. Демський, В.С. Ковальський [та ін.]; за ред. О.В. Дзери. - К.: Юрінком Інтер, 2018. - 632 с.

ТЕМА № 7. ЦИВІЛЬНІ ТА СІМЕЙНІ ВІДНОСИНИ В ДЕРЖАВІ Питання:

1.Цивільно-правові відносини та їх елементи.

2.Фізичні та юридичні особи як суб’єкти цивільних правовідносин.

3.Право власності: підстави набуття і припинення.

4.Правочини та договори.

5.Спадкування та види спадкування.

6.Умови і порядок укладення та підстави і порядок припинення шлюбу.

7.Права та обов’язки батьків і дітей.

8.Опіка та піклування.

1.Цивільно-правові відносини та їх елементи. Цивільно-правові відносини — це врегульовані нормами цивільного права майнові і особисті немайнові відносини, що засновані на юридичній рівності, вільному волевиявленні, майновій самостійності їх учасників.

Цивільно-правові відносини складаються з трьох основних елементів: суб’єктів, об’єктів і змісту.

Суб’єктами цивільних правовідносин можуть бути фізичні особи (громадяни України, іноземні громадяни, особи без громадянства) та юридичні особи (підприємства, установи, організації), а також держава Україна, Автономна Республіка Крим, територіальні громади, іноземні держави та інші суб’єкти публічного права.

Об’єктами цивільних правовідносин можуть бути: речі, у тому числі гроші та цінні папери, інше майно, майнові права, результати робіт, послуги, результати інтелектуальної діяльності, інформація, а також інші матеріальні і нематеріальні блага.

Зміст цивільних правовідносин складають цивільні права та ооов’язки суб’єктів правовідносин.

2. Фізичні та юридичні особи як суб’єкти цивільних правовідносин. Суб’єктами цивільних відносин є фізичні та юридичні особи, які вступають між собою в цивільно-правові відносини з приводу майна та особистих немайнових благ. В окремих випадках суб’єктом зазначених відносин може бути держава, Автономна Республіка Крим, територіальні громади, іноземні держави та інші суб’єкти публічного права.

До фізичних осіб належать громадяни України, іноземні громадяни та особи без громадянства.

Для визнання осіб суб’єктами цивільного права необхідна наявність

цивільної правосуб’єктності, тобто їх правоздатності та дієздатності. Цивільна правоздатність фізичної особи - це здатність фізичної особи

мати цивільні права та обов’язки. Цивільну правоздатність мають усі фізичні особи. Цивільна правоздатність фізичної особи виникає в момент її народження

та припиняється в момент смерті (оголошення померлою).

Цивільною дієздатністю фізичної особи є її здатність своїми діями набувати для себе цивільних прав і самостійно їх здійснювати, а також здатність своїми діями створювати для себе цивільні обов язки, самостійно їх виконувати та нести відповідальність у разі їх невиконання.

Обсяг цивільної дієздатності залежить від віку та психічного здоров’я фізичної особи. В залежності від віку фізичної особи вирізняють такі види цивільної дієздатності:!) часткову (до досягненя 14 років); 2) неповну (у віці від 14 до 18 років); 3) повну (виникає із досягненням 18 років).

Зурахуванням стану психічного здоров’я особа може бути визнана:

1)обмежено дієздатною; 2) недієздатною.

Юридична особа — це організація, утворена і зареєстрована у встановленому законом порядку. Юридична особа, як і фізична особа, наділяється цивільною правоздатністю і дієздатністю, може бути позивачем та відповідачем у суді. На відміну від фізичної особи, у юридичної особи правоздатність і дієздатність виникають одночасно: в момент державної реєстрації юридичної особи.

Для того, щоб ту чи іншу організацію було визнано юридичною особою, вона повинна мати такі ознаки: 1) найменування юридичної особи, яке має містити інформацію про її організаційно-правову форму, назву та характер діяльності; 2) місцезнаходження; 3) реєстрація у встановленому законом порядку; 4) організаційна єдність (юридична особа має певну мету і завдання, структуру та керівництво); 5) участь у цивільному обороті від свого імені; набуття прав та здійснення обов’язків через свої органи управління; 6) майнова відокремленість; 8) самостійна майнова відповідальність за зобов’язаннями; 9) здатність бути позивачем або відповідачем у суді.

3. Право власності: підстави набуття і припинення. Правом власності є право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб (ч. 1 ст. 316 Цивільного кодексу України - далі ЦК України).

Право власності складається з сукупності повноважень особи щодо володіння, користування та розпорядження річчю (майном).

Володіння - це фактична наявність речі в особи та можливість особи впливати на неї безпосередньо (наявність в особи речі за договором оренди). Володіння може бути законним, коли річ перебуває в особи на законних підставах (наприклад, коли особа є власником цієї речі), та незаконним (наприклад, коли річ добута злочинним шляхом).

Користування - це юридично забезпечена можливість особи вилучати з речі її корисні (споживчі) властивості шляхом її використання (вживати в їжу продукти харчування, носити одяг, обробляти землю та отримувати врожай).

Розпорядження - це юридично забезпечена можливість особи на свій власний розсуд визначати юридичну і фактичну долю майна (продавати, обмінювати, дарувати, переробляти).

Наявність в особи зазначених повноважень дає підстави вважати її власником відповідного майна.

Відповідно до ЦК України в Україні існують такі форми власності: 1) власність українського народу; 2) державна власність; 3) комунальна власність; 4) приватна власність.

У юридичній літературі підстави набуття права власності прийнято поділяти на первинні та вторинні (похідні).

При первинних підставах право власності на річ (майно) виникає вперше або незалежно від права попереднього власника або його волі. До цих способів належать: 1) виготовлення нової речі; 2) переробка речі; 3) привласнення

загальнодоступних дарів природи; 4) набуття права власності на безхазяйну річ; знахідку, бездоглядну домашню тварину, скарб; 5) набувальна давність тощо.

При вторинних (похідних) підставах право власності виникає у суб єкта внаслідок волевиявлення попереднього власника. До них належать:

1)правочини; 2) договори; 3) спадкування; 4) приватизація.

Підставами припинення права власності є: 1) відчуження власником свого майна; 2) відмова власника від права власності; 3) припинення права власності на майно, яке за законом не може належати цій особі; 4) знищення майна; 5) викуп пам’яток культурної спадщини; 6) звернення стягнення на майно за зобов’язаннями власника; 7) реквізиція тощо.

4. Правочини та договори. Правочини - це правомірні дії осіб,

спрямовані на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов’язків. Правочини відрізняються від інших юридичних фактів такими рисами:

1) це вольові акти, спрямовані на досягнення певного правового результату;

2) це завжди дії суб’єктів цивільних відносин; 3) це завжди правомірні дії суб’єктів цивільних відносин, що вчинені відповідно до вимог законодавства; 4) воля у правочині завжди спрямована саме на встановлення, зміну, припинення тощо цивільних прав і обов’язків (тобто присутня мета: набуття майна у власність, придбання взуття).

Можливість правочину породжувати, змінювати або припиняти для його сторін цивільні права та обов’язки називається дійсністю правочину.

Сторони правочину мають право обирати його форму, якщо інше не встановлено законом. Цивільне законодавство визначає такі форми правочину: 1) конклюдентні дії; 2) мовчання; 3) усна (словесна) форма; 4) письмова форма (проста письмова та нотаріально посвідчена).

Найбільш поширеним видом правочинів є договір. Відповідно до ст. 626 ЦК України договір - це домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов’язків.

Предметом договору завжди є певна дія, але ця дія може бути тільки правомірною. Якщо предметом договору буде неправомірна дія, тобто незаконна, то такий договір визнається недійсним.

Крім того, договір вважається дійсним при дотриманні таких умов: законність дії, волевиявлення сторін; дотримання встановленої законом форми договору; правоздатність і дієздатність сторін.

Зміст договору становлять умови, що визначаються на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, що є обов’язковими відповідно до актів цивільного законодавства. Прийнято розрізняти істотні, звичайні і випадкові умови договору.

Договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору. Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди.

За своєю формою договори можуть бути усними і письмовими. Останні, у свою чергу, поділяються на прості і нотаріально посвідчені.

Недодержання форми договору, якої вимагає закон, тягне недійсність договору лише у разі, якщо такий наслідок безпосередньо обумовлений у законі.

5. Спадкування та види спадкування. Відповідно до ст. 1216 ЦК України спадкування — це перехід прав та обов’язків (спадщини) від фізичної особи, яка померла (спадкодавця), до інших осіб (спадкоємців).

Спадкодавець — це фізична особа, майно якої після її смерті переходить у спадщину до іншої особи чи до інших осіб. Спадкодавцем може бути лише

фізична особа незалежно від віку, статі, стану здоров я тощо. Спадкоємець - це особа, яка у разі смерті тієї чи іншої фізичної особи

набуває права одержати його спадкове майно, тобто має право на спадкування. Спадкоємцями за заповітом і за законом можуть бути фізичні особи, які є живими на час відкриття спадщини, а також особи, які були зачаті за життя

спадкодавця і народжені живими після відкриття спадщини. Спадкоємцями за заповітом можуть бути юридичні особи, держава Україна та інші учасники цивільних відносин.

Не мають права на спадкування: 1) особи, які умисно позбавили життя спадкодавця чи будь-кого з можливих спадкоємців або вчинили замах на їхнє життя. Це положення не застосовується до особи, яка вчинила такий замах і спадкодавець, знаючи про це, все ж призначив ії своїм спадкоємцем за заповітом; 2) особи, які умисно перешкоджали спадкодавцеві скласти заповіт, внести до нього зміни або скасувати заповіт і цим сприяли виникненню права на спадкування у них самих чи в інших осіб або сприяли збільшенню їхньої частки у спадщині.

Не мають права на спадкування за законом: 1) батьки після дитини, щодо якої вони були позбавлені батьківських прав і їхні права не були поновлені на час відкриття спадщини; 2) батьки (усиновлювачі) та повнолітні діти (усиновлені), а також інші особи, які ухилялися від виконання обов’язку щодо утримання спадкодавця, якщо ця обставина встановлена судом; 3) одна після одної особи, шлюб між якими є недійсним або визнаний таким за рішенням суду.

Спадкування буває двох видів: спадкування за заповітом та за законом. Можливе одночасне спадкування і за заповітом, і за законом.

Спадкування за заповітом здійснюється за наявності заповіту. Заповіт — це особисте розпорядження особи своїм майном на випадок своєї смерті. До заповіту ЦК України встановлює відповідні вимоги: 1) має бути складений лише дієздатною особою; 2) повинен бути складений у формі, що визначена законом; 3) зміст заповіту повинен відповідати вимогам чинного законодавства.

Спадкування за законом здійснюється в таких випадках, коли: 1) заповіту немає; 2) заповіт визнано недійсним; 3) залишилась частина спадщини, що не охоплена заповітом; 4) спадкоємці, призначені в заповіті, померли до відкриття спадщини або відмовились прийняти її; 5) спадкоємці за заповітом

усунуті від права на спадкування.

Спадкоємці за законом одержують право на спадкування почергово. Відповідно до чинного законодавства в Україні встановлено п’ять черг спадкоємців. Кожна наступна черга спадкоємців за законом одержує право на спадкування у разі відсутності спадкоємців попередньої черги, усунення їх від права на спадкування, неприйняття ними спадщини або відмови від її прийняття.

Спадкоємці, які бажають прийняти спадщину, але на час відкриття спадщини не проживали постійно із спадкодавцем, повинні подати нотаріусу або в сільських населених пунктах — уповноваженій на це посадовій особі відповідного органу місцевого самоврядування заяву про прийняття спадщини протягом шести місяців з часу відкриття спадщини.

6. Умови і порядок укладення та підстави і порядок припинення шлюбу. Відповідно до ст. 21 Сімейного кодексу України (далі - СК України) шлюбом є сімейний союз жінки та чоловіка, зареєстрований в органі державної реєстрації актів цивільного стану (далі - РАЦС).

Після укладення шлюбу виникає сім’я, що є первинним і основним осередком суспільства.

Для укладення шлюбу необхідна наявність певних умов, які закріплені в СК України: 1) досягнення шлюбного віку - 18 років. Особи, які бажають зареєструвати шлюб, мають досягти шлюбного віку на день реєстрації шлюбу. Статтею 23 СК України передбачається можливість надання права на шлюб особі, яка досягла 16 років, за наявності поважних причин, а також, якщо буде встановлено судом, що це відповідає її інтересам; 2) добровільна згода жінки та чоловіка.

Шлюб не може бути укладено за наявності перешкод до його укладення — обставин, за наявності яких державна реєстрація шлюбу неможлива і неправомірна. До таких обставин належать:

1)перебування хоча б однієї зі сторін в іншому зареєстрованому шлюбі;

2)перебування жінки та чоловіка між собою у родинних зв’язках;

3)недієздатність особи (осіб).

Для реєстрації шлюбу жінці та чоловіку необхідно особисто подати заяву про реєстрацію шлюбу до будь-якого органу державної РАЦС за їхнім вибором. Якщо жінка і (або) чоловік не можуть через поважні причини особисто подати заяву про реєстрацію шлюбу, таку заяву, нотаріально засвідчену, можуть подати їх представники, повноваження яких мають бути нотаріально засвідчені.

Шлюб реєструється після спливу одного місяця від дня подання заяви про реєстрацію шлюбу. За наявності поважних причин керівник органу РАЦС дозволяє реєстрацію шлюбу до спливу цього строку на підставі спільної заяви наречених та документів, які підтверджують наявність поважної причини.

Шлюб реєструється у приміщенні органу державної реєстрації актів цивільного стану. Водночас за заявою наречених реєстрація шлюбу може відбутися за місцем їхнього проживання або в іншому місці, якщо вони не можуть з поважних причин прибути до органу державної РАЦС.

У момент реєстрації шлюбу присутність нареченої та нареченого є обов’язковою. Реєстрація шлюбу через представника не допускається. Документом, що засвідчує державну реєстрацію шлюбу, є свідоцтво про шлюб.

Підставами припинення шлюбу є: 1) смерть одного з подружжя або оголошення його померлим; 2) розірвання шлюбу.

Розірвання шлюбу може здійснюватися державними органами реєстрації актів цивільного стану або судом.

Уразі відсутності в подружжя спільних неповнолітніх дітей і наявності взаємної згоди на розлучення розірвання шлюбу здійснюється в органах РАЦС незалежно від наявності між подружжям майнового спору.

Увипадку, якщо подружжя має неповнолітніх дітей, а також у разі відсутності згоди одного з подружжя на розірвання шлюбу, його розірвання здійснюється в судовому порядку.

7. Права та обов'язки батьків і дітей. Права та обов’язки матері,

батька і дитини ґрунтуються на походженні дитини від них, засвідченому органом державної реєстрації актів цивільного стану. Батьки і діти мають взаємні особисті немайнові та майнові права і обов’язки. Мати і батько мають рівні права і обов’язки відносно дитини, незалежно від того, перебували вони у шлюбі між собою чи ні. Розірвання шлюбу між батьками, проживання їх окремо від дитини не впливає на обсяг їхніх прав і не звільняє від обов’язків відносно дитини.

Відповідно до СК України батьки мають право: 1) на особисте виховання дитини; 2) на залучення до виховання дитини інших осіб, передачу її на виховання фізичним та юридичним особам (наприклад, дитячі заклади); 3) на безперешкодне спілкування з дитиною; 4) обирати форми та методи виховання дитини, крім тих, які суперечать закону, моральним засадам суспільства; 5) на самозахист своєї дитини, повнолітніх дочки та сина; 6) на визначення місця проживання дитини тощо.

Відповідно до СК України батьки зобов’язані: 1) забрати дитину з

пологового будинку або з іншого закладу охорони здоров’я; 2) зареєструвати народження дитини в органі державної реєстрації актів цивільного стану; 3) визначити ім’я та по батькові дитини, а також її прізвище, якщо мати і батько мають різні прізвища; 4) виховувати дитину в дусі поваги до прав та свобод інших людей, любові до своєї сім’ї та родини, свого народу, своєї Батьківщини; 5) піклуватися про здоров’я дитини, її фізичний, духовний та моральний розвиток; 6) забезпечити здобуття дитиною повної загальної середньої освіти, готувати її до самостійного життя; 7) утримувати дитину до досягнення нею повноліття та ін.

Діти мають право: 1) на належне батьківське виховання; 2) противитися неналежному виконанню батьками своїх обов’язків щодо них; 3) звернутися за захистом своїх прав та інтересів до органу опіки та піклування, інших органів Державної влади, органів місцевого самоврядування та громадських організацій; 4) звернутися за захистом своїх прав та інтересів безпосередньо до СУДУ, якщо вони досягли 14 років; 5) самостійно обирати місце проживання, якщо батьки проживають окремо, якщо діти досягли 14 років;

6)на виділ у натурі майна, що є у спільній сумісній власності батьків і дітей;

7)брати участь у розпорядженні аліментами, одержаними на їх утримання тощо.

Повнолітні діти зобов’язані: 1) утримувати батьків, які є непрацездатними і потребують матеріальної допомоги; 2) брати участь у додаткових витратах на батьків, спричинених тяжкою хворобою, інвалідністю або нікчемністю та ін.

8. Опіка та піклування. Метою встановлення опіки та піклування є забезпечення особистих немайнових і майнових прав та інтересів малолітніх, неповнолітніх осіб, а також повнолітніх осіб, які за станом здоров’я не можуть самостійно здійснювати свої права і виконувати обов’язки.

Опіка встановлюється відносно: 1) малолітніх осіб, які не досягли 14

років та позбавлені батьківського піклування; 2) фізичних осіб, визнаних недієздатними.

Піклування встановлюється відносно: 1) неповнолітніх осіб у віці від 14

до 18 років, які позбавлені батьківського піклування; 2) фізичних осіб, цивільна дієздатність яких обмежена.

Для здійснення опіки чи піклування особі органом опіки та піклування або судом призначається опікун або піклувальник. Опікуном або піклувальником може бути лише фізична особа з повною цивільною дієздатністю.

Опікуном або піклувальником не може бути фізична особа: 1) яка

позбавлена батьківських прав, якщо ці права не були поновлені; 2) поведінка та інтереси якої суперечать інтересам фізичної особи, яка потребує опіки або піклування (ст. 64 ЦК України). Перелік осіб, які не можуть бути опікунами або піклувальниками, розширено нормами СК України (ч. З ст. 244, ст. 212).

Опіка припиняється у разі: 1) передачі малолітньої особи батькам (усиновлювачам); 2) досягнення підопічним 14 років. У цьому разі особа, яка здійснювала обов’язки опікуна, стає піклувальником без спеціального рішення щодо цього; 3) поновлення цивільної дієздатності фізичної особи, яка була визнана недієздатною.

Піклування припиняється у разі: 1) досягнення фізичною особою повноліття; 2) реєстрації шлюбу неповнолітньою особою; 3) надання неповнолітній особі повної цивільної дієздатності; 4) поновлення цивільної дієздатності фізичної особи, цивільна дієздатність якої була обмежена.

Запитання і завдання для самоконтролю:

1.Зазначте підстави набуття права власності.

2.Зазначте випадки спадкування за законом.

3.Перелічіть умови укладення шлюбу та зазначте перешкоди для його укладення.

4.Назвіть підстави припинення шлюбу.

5.Перелічіть обов’язки батьків стосовно своїх дітей.

6.Які особи не можуть бути опікунами або піклувальниками?

Теми доповідей:

1.Права та обов’язки подружжя.

2.Аліментні права та обов’язки батьків і дітей.

3.Підстави і порядок встановлення опіки над майном фізичної особи.

Література до теми:

1.Сімейний кодекс України від 10 січня 2002 року // Відомості Верховної Ради України. - 2002. - № 21-22. - Ст. 135.

2.Цивільний кодекс України від 16 січня 2003 року // Відомості Верховної Ради України. - 2003. - № 41. - Ст. 356.

3.Правознавство: навч. посіб. / за ред. П.Д. Пилипенка. — 3-тє вид. - Львів: Новий Світ-2000, 2010.-512 с.

4.Правознавство: підручник / А.І. Берлач, Д.О Карпенко, В.С. Ковальський,

А.М. Колодій, А.Ю. Олійник, О.О. Підопригора; За ред. В.В. Копейчикова, А.М. Колодія. — К.: Юрінком Інтер, 2007. - 752 с.

5. Правознавство: підручник / Г.І. Балюк, Е.Ф. Демський, В.С. Ковальський [та ін.]; за ред. О.В. Дзери. — К.: Юрінком Інтер, 2018. — 632 с.