4.3.Види імунітетів держав.

В теорії та практиці міжнародного права можна виділити наступні основні види імунітету держав:

- Судовий імунітет;

- Імунітет від законодавства іншої країни;

- Імунітет від попереднього забезпечення позову;

- Майновий імунітет;

- Імунітет від примусового виконання рішень суду.

Розглянемо їх докладніше.

Судовий імунітет.Сутність судового імунітету полягає в тому, що держава непідсудна без її згоди судам інших держав. Тобто спори між державами можуть бути розглянуті в судовому порядку, але або в певному Міжнародному суді до юрисдикції якого відноситься розгляд спорів певного характеру, або в суді певної держави, але лише зі згоди держави – відповідача.

Імунітет від законодавства іншої країни – означає, що держава не підкоряється в своїх міжнародних відносинах нормам національного законодавства інших країн. Всі відносини між державами регулюються нормами міжнародних договорів, звичаєвими нормами, іншими джерелами міжнародного права, але норми національного законодавства до держави в примусовому порядку застосовані бути не можуть.

Імунітет держави від попереднього забезпечення позову полягає в тому, що майно держави не може бути предметом забезпечення позову.

Для більш досконалого розуміння цього імунітету необхідно звернутися до самого інституту забезпечення позову. Цей інститут застосовується в процесуальному праві, а саме в цивільному та господарському процесі. Значення його полягає в тому, що при розгляді справи, що має майновий характер, у випадку, коли позивач має підстави побоюватися, що відповідач до завершення розгляду справи по – суті та винесення рішення може позбавитися від предмету позову (продати його, подарувати та ін.), або позбавитися від майна, коштів, інших цінностей, за допомогою яких буде виконане рішення суду, може звернутися до суду з клопотанням про забезпечення позову. Забезпечення позову може виглядати як, наприклад, арешт предмета позову. В будь якому випадку, забезпечення позову тягне за собою певне обмеження щодо використання відповідачем майна, грошових коштів, інших цінностей, або вчинення ним певних дій. Інститут забезпечення позову застосовується в різних процесах, однак не може бути застосований відносно держав.

Цей імунітет випливає з принципу нерушимості кордонів, державного суверенітету, майновій недоторканності держав та інших принципів міжнародного права.

Майновий імунітет держави. Сутність його полягає в тому, що власність держави є недоторканою. Ніяке майно, ресурси та інші об’єкти власності держави не можуть бути примусово вилучені в неї навіть в межах виконання державою її зобов’язань. Більш того, треба зазначити, що принцип недоторканості права власностімає місце й на національному рівні відносно фізичних та юридичних осіб (принайні в Україні), але недоторканість власності держави має більш широкий та абсолютний характер. В вузькому сенсі недоторканість майна фізичних або юридичних осіб розуміється як протипралене вилучення, пошкодження чи інші засоби порушення права власності. Але, при цьому, в певних випадках, право власності може бути обмежене. Це відбувається, наприклад, за рішенням суду. Відносно майнових прав держави, то вона ні в якому разі не може бути в них обмежена.

Імунітет держави від примусового виконання рішення означає, що без згоди держави не можна здійснити примусове виконання судового рішення, винесеного проти неї судом, третейським судом іншої держави.

Примусове виконання рішення застосовується в випадку, коли сторона судового спору відмовляється добровільно виконувати рішення суду. В цьому випадку, спеціально уповноважені органи держави покликані вчиняти дії з примусового виконання рішення суду. Таким виконанням може бути примусове вилучення майна та продаж на аукціоні з подальшою виплатою грошей кредитору, примусове вилучення предмету позову, примусове стягнення грошових коштів з банківських рахунків, заобітної плати та інших видів доходів боржника, та ін.

Відносно держави – боржника подібні дії можуть вчинятися лише за її згоди.

Наявність державного імунітету є загальновизнаним правилом, яке ніхто не оспорює. Однак, виникають розбіжності в розумінні обсягів імунітету держави. З цього приводу існує дві основні теорії імунітету:

1. Теорія абсолютного імунітету;

2. Теорія функціонального (обмеженого) імунітету.

Згідно зтеорією абсолютного імунітету державний імунітет базується на імперативному принципі сучасного міжнародного публічного права — суверенній рівності держав. Прихильники цієї концепції твердять, що держава завжди є єдиним суб'єктом, хоча її правосуб'єктність може виявлятись порізному. Тому, наприклад, як суб'єкт міжнародного приватного права держава не втрачає властивості суверена (владної особи).

Теорія абсолютного імунітету дає змогу широко тлумачити та застосовувати імунітет держави. Подання позову до іноземної держави, забезпечення позову і звернення стягнення на майно держави можуть бути вчинені лише тоді, коли є згода на це з боку відповідної держави.²⁶

Основний зміст теорії функціонального (обмеженого) імунітету полягає в тому, що держава, діючи як суверен, завжди користується імунітетом. Якщо ж держава діє як приватна особа (наприклад, здійснює зовнішньоторговельні операції та/чи займається іншою комерційною діяльністю), то імунітетом вона не користується.²⁷

З огляду на цю теорію в різні роки було прийнято закони про імунітет держави у США (1976 р.), Великобританії (197B р.), Австрії (1974 р.), Канаді (19B1 р.), Пакистані (19B1 р.), Сінгапурі (1979 р.). Відомо також, що засновані на таких же принципах закони про імунітет, були прийняті також у Південно-Африканській Республіці (19B1 р.) та Австралії (19B1 р.). Отже, цю проблему країни світу розпочали врегульовувати не так давно.

Теорія обмеженого імунітету застосовується в судовій практиці Греції, Данії, Італії, Норвегії, Фінляндії, Франції, Швейцарії. На її засадах базується й Європейська (Базельська) конвенція про державний імунітет — EuropeanConventiononStateImmunity (далі — Конвенція). Конвенція була прийнята 16 травня 1972 р., а діє з 1976 р.²⁸

Стаття1 вказаної Конвенції вказує наступне:

1. Договірна держава, яка є позивачем чи третьою особою у судовому розгляді в суді іншої Договірної держави, визнає щодо застосованого судового розгляду юрисдикцію судів цієї держави.

2. Така Договірна держава не може посилатися на імунітет від юрисдикції в судах іншої Договірної держави стосовно зустрічного позову:

а) якщо цей зустрічний позов випливає з юридичного взаємозв'язку чи з фактів, на яких базується основний позов;

б) коли ця держава, якщо проти неї не було застосовано окремого судового розгляду в судах іншої держави, не змогла відповідно до положень цієї Конвенції посилатись на імунітет.

3. Договірна держава, яка в суді іншої Договірної держави подає зустрічний позов, визнає юрисдикцію судів цієї держави як стосовно основного позову, так і стосовно зустрічного позову.²⁹

Таким чином дана Конвенція встановлює не лише тлумачення імунітетів держав, а й порядок їх застосування, тобто випадки, в який імунітет держави може бути застосований.

В Україні діє теорія абсолютного імунітету, так, стаття 79 Закону України «Про міжнародне приватне право» встановлює наступне: «пред'явлення позову до іноземної держави, залучення іноземної держави до участі у справі як відповідача або третьої особи, накладення арешту на майно, яке належить іноземній державі та знаходиться на території України, застосування щодо такого майна інших засобів забезпечення позову і звернення стягнення на таке майно можуть бути допущені лише за згодою компетентних органів відповідної держави, якщо інше не передбачено міжнародним договором України або законом України.

Акредитовані в Україні дипломатичні представники іноземних держав та інші особи, зазначені у відповідних законах України і міжнародних договорах України, підлягають юрисдикції судів України лише в межах, що визначаються принципами та нормами міжнародного права або міжнародними договорами України.

Міжнародні організації підлягають юрисдикції судів України у межах, визначених міжнародними договорами України або законами України.

У тих випадках, коли в порушення норм міжнародного права Україні, її майну або представникам в іноземній державі не забезпечується такий же судовий імунітет, який згідно з частинами першою та другою цієї статті забезпечується іноземним державам, їх майну та представникам в Україні, Кабінетом Міністрів України може бути вжито до цієї держави, її майна відповідних заходів, дозволених міжнародним правом, якщо тільки заходів дипломатичного характеру не достатньо для врегулювання наслідків зазначеного порушення норм міжнародного права.³⁰