Другий (іі) рівень

1. Особливості укр. ментальності Ментальність — це сукупність символів і образів, які відображають уявлення даного соціуму про навколишній світ, уявлення, що в свою чергу зумовлюють мотиви поведінки та вчинки людей, які закріплюються у свідомості людей у процесі спілкування. Ментальність народжується з природних даних та соціально зумовлених компонентів і розкриває картину світу, яка закріплює єдність культурної традиції певної культурної спільноти. Ментальність укр. народу формувалась під впливом складних історичних умов. Ментальність являє собою сукупність способів орієнтації у світі, яка при реалізації набуває автоматизму думок та дій. Образ світу, закарбований у ментальності, — стійке утворення і змінюється дуже повільно. Особливості ментальності українців мають яскравий вияв у традиційно-побутовій системі: прив’язаність до своєї родини, в якій всі намагається будувати міцні і близькі стосунки. Виключна перевага селянського класу в деякі періоди української історії мала також і позитивний вплив на українську м

VIP1-2

ентальність: селянський побут, який більшою мірою узалежнює людину від природи, ніж від іншої людини, спричинює високе емоційне переживання природи, спокійну, витриману вдачу, ніжність і схильність до рефлексії. Ці риси сприяли також збереженню родинних і родових груп, приятелювання й побратимств. Найвідомішими символами української культури є образи Матері-землі, Неньки-України, які символізують плодючість землі, м'якість краєвиду, мирне життя з природою, навколишнім середовищем. Образ батька в свідомості українців символізує грізну, караючу силу, владу, але існує протилежний образ батька — доброго, лагідного, батька-захисника, який асоціюється з феноменом «отаманщини». У несвідомій українській психіці домінує материнсько-жіночий елемент над батьківсько-чоловічим. Перевага жіночого компоненту в ментальності українців визначає також характер їх уявлень про своє місце у світі. Лагідність, ніжність, м'якість, втеча від активного життя зумовили пріоритет малого гурту, родини. Найбільш комфортно чутлива, емоційна людина відчуває себе в оточенні близьких людей, а не у великих об'єднаннях, згуртованих подібно спілки, громади, поєднаних єдиною метою чи волею.

2. Типологія історико-географічного районування. Самобутність українського народу зумовлюється специфічністю його історичної долі, що включала, зокрема, драматичні сторінки міждержавного членування України на окремі частини. Формування в їхніх межах окремих земель та інших етнотериторіальних утворень заклало основу для історико-етнографічного районування. І цей процес сягає давнини: ще літописи вирізняли такі райони, як Рустія, Галицька земля, Холмщина, пізніше — Червона Русь, Покуття, Сівера, Волинь, Чернігівщина, Переяславщина. Перший етап (VI—X ст.) - формування переважно племінних утворень, зафіксованих у самоназвах населення: поляни, сіверяни, древляни, білі хорвати, дуліби, уличі. Другий етап (X—XIV ст.) характеризується дробленням давньоруської держави на окремі землі та князівства. Основною одиницею районування стала земля — територіально-політичне утворення, яке спочатку підлягало центральній владі, а в подальшому, зі здобуттям «княжого столу» поступово ставало незалежним. Основними з таких земель були Київщина, Переяславщина, Чернігівщина, Галичина, Холмщина, Поділля, Волинь, Прикарпаття, Брацлавщина. На третьому етапі (XV—XIX ст.) у зв'язку з колонізацією окремих частин України сусідніми державами: Великим князівством Литовським, Річчю Посполитою, Угорщиною, Австрією, Румунією, Туреччиною, Росією. Кожна держава, що захопила певну землю України, вирізнялася і політичним устроєм, і соціально-економічним розвитком, і конфесійною ситуацією. Вказати основні райони (Поділля, Таврія, Слобожанщина, Наддніпрянщина, Полісся, Галичина, Волинь, Карпатська Укр., Буковина). Вказати етногрупи.

3. Етнічний склад. Групи і межі українства. Населення України досить різноманітне за етнічним складом. Крім українців (75%), значна кількість східно-слов'янських народів (росіяни, білоруси), а також євреї, західні і південні слов'яни (поляки, чехи, словаки, болгари). Романомовні народи – молдавани, румуни. Греки. Угорці. Татари, гагаузи. Невелика кількість німців, вірменів, циган. У країні налічується: українців — 72,6%, росіян — 21,9, євреїв — 0,9, білорусів — 0,8, молдаван — 0,6, поляків — 0,4, представників інших національностей — 2,8% . Етногрупи: бойки (Карпати), гуцули, русини (Закарпаття), лемки (Карпати), литвини і поліщуки (Полісся). Етномежі - лінія граничного поширення поселень з чисельною перевагою етнічних українців над будь-якою іншою етнічною спільнотою. Українська етнічна територія межує з етнічними територіями росіян, білорусів, поляків, словаків, угорців, румунів, молдован та з етнічними островами болгар і гагаузів.

4. Особливості трипільського мистецтва (Кукутені). Відкрита В. Хвойкою на межі ХІХ і ХХ ст. Трипільська етнокультурна спільнота – археологічна культура мідного віку, існувала у XXVIII-XXVI ст. до н. е. Поширена на території лісостепової та частково степової смуги Правобережної України, Молдови й Східної Румунії. Кераміка трипільців є однією з найкращих у світі, а керамічні вироби - просто витвір мистецтва для того часу. Посуд був розписним і не розписним. Дослідження свідчили, що три основних кольори, уживані трипільцями, пов'язані з використанням оксиду заліза - вохри, болотяної руди та каоліну. Крім фарби на посуд наносився ще й орнамент. На ранніх етапах трипільської культури це був поглиблений спіральний орнамент (схожий на орнамент техніки камарес мінойського Кріту) та канельований. Пізніше канельованої кераміки вже немає, зате зустрічається кераміка з менш

При болях голови на чоло клали листя буряка, свіжої капусти. Терту картоплю вживали у вигляді компресів при наривах та опіках. Різноманітним був арсенал лікувальних засобів тваринного походження. Масло, особливо овече, споживали з гарячим молоком або горілкою при застуді, використовували для натирання; свинячий, ведмежий, собачий, гусячий, лисячий і, передусім, борсучий жири допомагали при кашлі, захворюванні бронхів. У народному лікуванні застосовували кров, жовч, серце, шкіру тварин. З лікувальною метою використовували і продукти згоряння (попіл, сажу) як засоби, що сприяють зсіданню крові. У народній медицині раціональні засоби, визнані сучасною наукою як доцільні й ефективні, поєднувались з магічними діями. Найпоширенішим магічним впливом користувалася словесна магія. Замовляннями лікували епілепсію, ревматизм, шлункові захворювання. Словесна магія застосовувалась паралельно з іншими видами очисної магії, зокрема з уживанням води, вогню, різних механічних дій з метою «залякати хворобу». Досить різноманітними були знання в галузі народної ветеринарії. При лікуванні худоби поєднували раціональні способи з магічними. Поширеними були рослинні й тваринні ліки. Так, при розладах травлення у домашніх тварин рекомендували відвар дубової кори, кмин, чир вівсяний, горілку. Коли худобу здувало, її напували відваром льону, молоком, горілкою, а в особливо тяжких випадках пробивали бік. Хворих на «мотилицю» овець напували розсолом з капусти, протягом трьох днів давали конопляну полову, а також сіль і червоний перець.

86. Українське декоративно-ужиткове мистецтво. Вид художньої діяльності, твори якого поєднують естетичні та практичні якості. Декоративне означає «прикрашувальне». Ужиткове означає, що речі мають практичний вжиток. Головне завдання декоративно-ужиткового мистецтва — зробити гарним речове середовище людини, її побут. Поділ декоративно-ужиткового мистецтва на жанри здійснюється за призначенням предмета — меблі, одяг, посуд тощо, за технікою виконання — різьблення, ткацтво, розпис, за матеріалом — дерево, кераміка, текстиль, камінь. Кераміка. Вироби: теракотові, кахлі майоліки, фаянсові та порцелянові вироби. Виробники: Баранівський, Городницький фаянсові заводи. Дивись питання №91. Вироби з дерева (меблі, ектер’єр і окремі об’єкти ектер’єру). Меблі. Лозоплетіння. Текстиль. Мереживо. Килими, гобелени. Скляні вироби. Офрормлення побутової техніки. Дивись питання №92.

87. Народне житло українців. Переважна більшість найдавніших поселень розташовувалася по високих берегах заплавних річок на захищених від вітру місцях, найзручніших для проживання та ведення господарства. Наприкінці XIX — XX ст. на Україні виділялося чотири зони — північна, центральна, південна та карпатська. Північна зона в основному охоплювала масиви Українського Полісся. Тут переважав вуличний тип поселень, які виникли на місці давніх східнослов'янських дворищ. На території центральної лісостепової зони, де селяни майже до XVIII ст. могли вільно займати під забудову землі, значного поширення також набули безсистемні поселення, і тільки пізніше з'явилися вуличні. З послабленням народної колонізації у XIX ст. виникають рядові, радіальні, шнурові, а також квартальні поселення, створені на основі проектів. У південній степовій зоні, що охоплює землі колишньої Запорізької Січі та частково Слобожанщини, більшість поселень виникла в результаті державної та поміщицької колонізації. У гірських районах Карпат поселення були переважно безсистемними і розміщувалися на зручних земельних ділянках на значній відстані одне від одного. Основним типом традиційного житла всюди в Україні є хата. Затишна, найчастіше білена зовні і всередині, будівля під солом'яним дахом. Такі житлові споруди тягнуться широкою смугою середньої і південної частини України від Карпат на схід майже до Орловської області. Цей загальний тип української хати є найбільш визначальною етнографічною ознакою українського народу. Від нього відрізняються хати північної частини і Карпатських гір. Там вони дерев'яні, мають відкриті стіни. Вигляд української хати, з одного боку, підкреслював естетичні смаки селянина, його характер, індивідуальність, з іншого — унікальність, неповторність того місця на землі, де цей будинок розташований. Хата для селянина була всім: і храмом, і рідним краєм, і батьківщиною, і матір'ю. В хаті завжди було чисто, вибілено, розмальовано кольоровою глиною, оздоблено витинанками, прикрашено квітами, пахучими травами. За зовнішнім окресленням він має переважно форму витягнутого прямокутника, співвідношення сторін якого становить від 1:1,5 до 1:2,0.

88. Українська народна кухня. Кухня відігравала значну роль в житті й побуті українців. Провідними галузями господарства українців у XIX — на початку XX ст. були хліборобство і тваринництво. Селяни вирощували злаки: жито, пшеницю, ячмінь, овес, гречку. Велику роль у харчуванні українців відігравали овочі (картопля, капуста, буряк, цибуля, часник, огірки) та бобові (горох, квасоля, а в карпатських селах — також біб). З насіння льону, конопель, ріпака, соняшника відтискали олію. Майже у кожному господарстві була рогата худоба або кінь. Важливим харчовим продуктом було молоко, в той час як м'ясо вживали лише у свята. Споживання птиці та яєць було також обмеженим: їх здебільшого продавали. Продукти, які швидко псувалися, селяни консервували. Посолене внутрішнє сало скручували, обв'язували шнурком та підвішували в коморі або зберігали у діжці із хребтовим салом. На зиму селяни солили огірки, квасили капусту та буряки. Їжа українців за часом уживання та престижністю поділяється на дві великі групи: щоденна і святкова. У щоденному харчуванні селян чільне місце посідав хліб. Було багато варених страв із борошна: затірка, лемішка, вареники, кваша, вівсяний кисіль. Найпоширенішою овочевою стравою був борщ. Відомо кілька різновидів борщу: з квашених

померлого та культу предків. Поминали покійника одразу ж після похорону, а також на дев'ятий та сороковий дні і через рік. Крім того, щороку через тиждень після Великодня влаштовували громадські колективні поминки – проводи (гробки) в пам'ять усіх померлих предків. І сьогодні люди сім'ями йдуть до кладовищ – прибирають могили, влаштовують ритуальне пригощання, залишають страви, квіти та стеблини "татарського зілля", яким здавна квітчали не тільки могили, а й власну оселю у клечану суботу.

84. Народна педагогіка. В Україні слов’ян склалася гуманна система виховання, яка відображала досвід народу у вихованні в підростаючого покоління і разом з тим ті соціальні суспільні взаємини, в яких вона виникла і розвивалась. Народною називають ту педагогіку, яку створив народ. Це галузь емпіричних знань і досвіду трудящих мас, що виробляється в домінуючих серед народу поглядах на мету і завдання виховання у сукупності народних засобів і навичок виховання та навчання. Народна педагогіка є сумою здобутих трудящими знань і вмінь у справі виховання і навчання. Рисами народної педагогіки, які виховували дітей у старослов’янському роді, а пізніше у сім’ї були такі: повага до людей, повага до старших, працьовитість, чуйність, совість, хоробрість, стійкість, витривалість, чуйне ставлення до слабих і хворих, слухняність. Молодь з ранніх дитячих років залучалась до праці дорослих і на очах їх і під керівництвом здобувала певні трудові навички і вчилась виконувати працю землероба, скотаря, мисливця, рибалки тощо. Засобами виховання було також незначне фізичне покарання дітей. Ідеалом людини у слов’ян були люди, які зображені у фольклорі. Це люди працьовиті, мудрі, чесні, совісні, гуманні. Напрямки виховання: напрямки: тілесне виховання – діяльність батьків, спрямована на зміцнення здоров’я, сили та досягнення правильного фізичного розвитку дітей; розумове виховання - цілеспрямований вплив батьків на розвиток розумових сил та мислення дітей, на вироблення культури розумової праці; духовно-моральне виховання передбачає формування в дитині високої духовності та чистої моралі і включає в себе формування внутрішнього психічного розвитку дитини – свідомості, почуттів, волі, поведінки; трудове виховання передбачає використання в родині трудових традицій українського народу через залучення дітей до посильної праці, визначення обов’язків дитини в сім’ї; естетичне виховання передбачає формування в дітей естетичних смаків та почуттів черев екскурсію в природу, саджання дерев, догляд зa квітами, спільний перегляд телепередач, відвідування родиною музеїв, розвиток дитячої фантазії та творчості, залучення до народно-обрядового мистецтва, художньої самодіяльності, організація і проведення з дітьми всіх традиційних родинних свят; моральна підготовка дітей та молоді до подружнього життя в поєднані із статевим виховання. Педагогічне спілкування, як і спілкування взагалі, — досить складний феномен, що вимагає творчого підходу. Виходячи з логіки навчально-виховного процесу, професійне педагогічне спілкування має складну структуру. Народні педагоги: Софія Русова (1856-1940). При розв'язанні проблем розумового виховання вчена була схильна до ідеї виховання розуму дитини в процесі природної, активної діяльності. Розум повинен керувати всією духовною діяльністю людини, а отже необхідне виховання розуму. Головними завданнями морального виховання вчена вважала розвиток у дітей високих моральних почуттів, вироблення в них шляхом безпосередньої участі в добрих і корисних справах. Василь Сухомлинський (1918-1970). «Учитель — перший і головний світоч в інтелектуальному житті школяра; він пробуджує в дитини жадобу знань, повагу до науки, культури, освіти.» Головна мета його педагогічної творчості — формування всебічно розвиненої особистості.

85. Народні знання: медицина і ветеринарія. Народна медицина виникла в доісторичні часи. Первісна людина, керуючись інстинктом самозбереження, змушена була надавати собі лікарську допомогу при різного роду травмах та захворюваннях. Деякі рослини увійшли до арсеналу лікарських на основі спостережень за тваринами, які при нездужанні споживали ту чи іншу рослину. Обробка сировини збагачувала знаннями про нові лікувальні властивості засобів рослинного й тваринного походження. Первісна емпірична народна медицина розвивалась під впливом практики, спостережень над природою, збагачувалась та передавалась із покоління в покоління. З накопиченням цього досвіду утворилася певна група людей, для яких лікування стало фахом, основним заняттям і засобом існування. Такий «професійний» прошарок виникає у період Київської Русі; він представлений давньоруськими «волхвами», «відунами», у практиці яких широко використовувались лікарські рослини, мінерали, тваринні організми. Паралельно з раціональними методами лікування, що накопич

VIP1-2

увались у процесі багатовікового досвіду, побутували магічні способи зцілення недуги. У давні часи хвороби персоніфікувалися, тобто сприймалися як живі істоти, що, в свою чергу, породжувало магічні способи лікування. З усіх раціональних методів найбільш поширеним було лікування засобами рослинного походження. Види рослинних ліків і технологія їх виготовлення були досить різноманітними. З лікувальною метою використовували квіти, траву і сік свіжих рослин, рослинні відвари, водні та спиртові настої, порошки (з висушеної рослини або кореня), мазі, компреси. Серед рослин, які застосовувалися в народній медицині, побутували валер'яна, звіробій, материнка, м'ята, ромашка, горицвіт. Широко відомими у народній фітотерапії були лісові ягоди: чорниці, брусниця, малина, суниці. Ягоди калини віддавна вважались перевіреним засобом від остуди, різкої зміни артеріального тиску тощо. Надзвичайно різноманітними було застосування сосни, смереки, зокрема бруньок, хвої і живиці. Живицю використовували при лікуванні захворювань печінки.

поглибленим орнаментом, а також розписом. У мідному віці виготовлення посуду в найвисокорозвиненіших археологічних культурах перетворилося на ремесло. Про це свідчать технологія його виробництва та технічне оснащення, якість та кількість виробів. Трипільські гончарі стали використовувати для виготовлення посуду сировину, яка створювалася шляхом змішування кількох сортів глин і була дуже пластичною. Дослідник культури Олексій Корвін-Піотровський називає притаманною трипільським поселенням лише одну ознаку міста: велика кількість населення. Попри це, дослідники класифікують Трипілля як високорозвинену хліборобську культуру зі складним житлобудуванням, якісними знаряддями праці та високохудожньою керамікою і пластикою. Наземні житла будувалися по колу. Житла в плані мали форму видовженого прямокутника й будувалися на фундаменті з розколотого дерева, покладеного впоперек. Плетені дерев'яні стіни на стовпах і перегородки всередині житла обмазували глиною, з глини будували печі на дерев'яному каркасі, припічки, лежанки коло печі. З глини робили ритуальні жертовники в житлах, круглі або у формі хреста У селі Трипілля є музей трипільської культури.

5. Міфологія стародавніх слов’ян. Слов’янське язичництво було однією із складових комплексу поглядів, вірувань та обрядів первісної людини впродовж багатьох тисячоліть. Основою слов’янського язичництва є обожнювання сил природи, віра в духів, що населяли природу і життя людини і супроводжували її від народження до смерті. Дохристиянські вірування не були незмінними - на різних етапах історичного розвитку слов’яни поклонялися різним богам, які уособлювали найважливіші сили природи. Для язичників немає нічого надприродного, немає нічого, що було б поза Природою. Язичники-слов'яни ніколи не потребували виразу своєї віри у церквах як особливих релігійних організаціях, тому що божественне завжди було там, де вони перебували, навколо і в середині них. Суть стародавньої віри — це не особисте спасіння, як у частини світових релігій, — а збереження і примноження роду, родючості землі, плодовитості худоби, охорона способу життя і цінностей роду. Таким чином, це і комплекс вірувань, і спосіб життя, і світогляд, і спосіб відтворення родових стосунків, культури, знань та навичок. Боги: Перун — згадується у текстах договорів з Візантією, де йде мова про клятву воїнів Русі іменами Перуна і Волоса. В перекладі означає блискавка, був богом князівської дружини, всі міфи про Перуна, що збереглися в Україні, змальовують його стрільцем. Хорс — назва бога Сонця на Русі. Дажбог — сонячний бог, покровитель Руської землі. Стрибог — бог вітру. Мокоша — ймовірно, богиня-мати, богиня землі, родючості і ткацтва. Сімаргл — ймовірно, божественний вісник. Волос (Велес) — покровитель скотарства та поезії. Сварог — за Іпатіївським літописом, бог-коваль, навчив людей шлюбу, хліборобства і подарував їм плуг. Сварожич — бог вогню. Рожаниці — богині долі. Ярило — бог родючості і плодючості.

6. Значення культури Київської Русі для становлення і розвитку укр. культури. Література - "Слово о полку Ігоревім" (1185 р.); "Слово Данила Заточника" (1197). Архітектура – Софія Київська, Золоті ворота, Києво-Печерська лавра. Культура Київської Русі, або києво-руська культура складає перший історичний етап власне української культури. Київська Русь започаткувала українську державність, бо без неї не було б усіх наступних етапів національного державотворення. Матеріальні, духовні, історичні традиції Київської Русі зокрема - мова, ментальність, звичаї, національні кольори, символи-тризуб і т. д. перейшли в наступні часи нашої історії. Руси-праукраїнці були основою державотворчого етносу на центральній території великої держави – імперії. Основа держави, її політичний, економічний і духовний центр знаходився на території середнього Подніпровя, споконвічною столицею був Київ, і власне територія сучасної України повністю вміщається в рамки середньовічної Руси-України.

7. Хрещення Русі. У 988 р. Володимир хрестив Русь не лише з дипломатичних міркувань та через прагнення прилучитися до імператорської влади, а, звичайно, і з огляду на необхідність входження до світової культури. Завдяки християнству Русь долучилася до світової культури, налагодились інтенсивні контакти з Візантією, Болгарією. Серед негативу - християнство стверджувало феодалізм - систему, що базувалась на експлуатації однієї частини населення іншою. Також воно закріплювало певну небесну ієрархію, яка була подібною до земної, а отже закріплювала владу одних людей над іншими. Навіть більше того, незабаром після свого утворення давньоруська православна церква сама перетворилася на феодального землевласника і експлуататора, ставши таким чином безпосереднім елементом панівної соціально-економічної системи. Позитивним у християнстві є те, що офіційно воно пропагувало гуманні засади. При церквах засновувались школи, де люди могли здобувати певну освіту, де у них виховувалися принципи добра та моралі. Язичництво пригноблювало людську душу, виховувало страх перед силами природи, християнство звільнило людину від того страху.

8. Літературні пам’ятки Київської Русі. Високий розвиток культури Київської Русі мав міцне підґрунтя, створене попередниками: розвинену писемність, образне бачення явищ, уміння трансформувати в мистецькі образи історичні події та персонали. Усе це зумовило формування унікального явища — літератури періоду Київської Русі. У літописах поряд із дещо сухувато викладеними фактами, укладеними в хронологічному порядку, знаходимо безцінні творіння високого поетичного слова. "Повчання Володимира Мономаха дітям" (автор – Лаврентій). У ньому князь Володимир закликає своїх дітей невтомно працювати, вчитися, бо це єдина можливість бути господарем і утримувати державу. «Закон і благодать» Іларіона - У першій частині йдеться про взаємозв'язок двох заповітів: старого - "закону" - і нового - "благодаті". У другій частині розповідається про руське християнство. Третя частина — похвальне слово Володимиру та землі руській, яка посідає гідне місце серед країн світу, утвердження рівності всіх народів, хвала за одержану можливість уведення в обіг на Русі набутків християнства. "Слово о полку Ігоревім" - тема твору — єднання в ім'я утвердження державності, збереження культурних набутків, гуртування кращих сил для того, щоб уникнути уже зроблених помилок. "Слово о погибели русской земли", написана в 40-ві роки XIII ст. у зв'язку з татаро-монгольським нашестям. Дивись питання №46.

9. Архітектура Київської Русі. Довгий час як головний будівельний матеріал використовувалася деревина. У центрі поселень знаходилися «гради», які служили для захисту від ворогів, проведення племінних зборів Більшість споруд у слов'янських «градах» споруджувалася зі зрубів. Новий рівень розвитку архітектури пов'язаний з переходом від дерев'яного до кам'яного і цегельного будівництва. З прийняттям християнства почалося спорудження храмів, які являють собою самостійну давньоруську переробку візантійських зразків. Перші кам'яні споруди були створені в період князювання Володимира Великого. На центральній площі древнього Києва звели церкву Успіння Богородиці. Церква була прозвана Десятинною тому, що Володимир спеціальною грамотою відписав їй десяту частину великокняжих прибутків. Доля церкви склалася трагічно: в 1240 зруйнована ордами Батия. Найбільше поширення на Русі отримало хрестово-купольне планування соборів. Така композиція храму базувалася на християнській символіці, підкреслюючи її призначення. Згідно з візантійською традицією куполи покривали свинцевими, позолоченими або забарвленими в зелений колір листами. Обидва кольори — золотистий і зелений — вважалися у Візантії священними. Древньоруські майстри удосконалили візантійський тип кладки, яку перейняла з часом і Візантія. Дивись питання №10.

10. Архітектурні пам’ятки Київської Русі. Протягом сторіч у східних слов'ян нагромаджувався багатий досвід архітектури, склалася національна традиція містобудування. Софійський собор – існує з 1037 р. понині. За назвою Софійський собор у Києві повторює Константинопольський, але являє собою абсолютно оригінальну, самостійну архітектурну споруду. У своєму первинному вигляді собор являв собою п'ятинефну хрестокупольну будівлю з тринадцятьма куполами Києво-Печерська лавра – існує з 1051 р. понині, одна з найбільших православних святинь України, визначна пам'ятка історії та архітектури, а також діючий монастир УПЦ МП. Споруда головного собору — Успенська церква — була важливим етапом у розвитку київської архітектури. З неї почалося поширення однокупольних храмів, основного типу храму в період феодальної роздрібненості. Спасо-Преображенський собор (Чернігів) – закладений у 1036р. Об'ємно-просторова композиція собору надавала йому оригінальну форму піраміди. Первісно собор оточували каплиці-усипальниці, на півночі до притвору прилягала кругла вежа зі сходами на хори, з півдня була прибудована триапсидна одноверха церковка-хрещальня. Михайлівський Золотоверхий монастир - 1108—1113, закладений Святополком Ізяславичем. Хрестово-купольний храм з трьома нефами та одним позолоченим куполом. На початку 20 століття храм — 7-купольний. Михайлівський Золотоверхий було збудовано з каміння і цегли-плінфи на вапняно-цем'яковому розчині технікою «мішаної кладки» з використанням голосників у пазухах склепінь.

11. Мистецтво Київської Русі. Мистецтво Київської Русі розвивалося в загальному руслі середньовічної європейської культури і було нерозривно пов'язане з церквою і християнською вірою. У той же час слов'янські майстри мали свої стійкі, вікові традиції язичницького мистецтва. Тому, сприйнявши багато чого з Візантії, вони виробили самобутній, неповторний стиль і створили справжні шедеври архітектури, живопису, прикладного мистецтва. Староруське мистецтво - живопис, скульптура, музика - із прийняттям християнства також пережило суттєві зміни. На початку XIII ст. прославилася ярославська школа іконопису. У монастирях і церквах Ярославля було написано чимало чудових іконописних творів. Особливо відома серед них так звана «Ярославская Оранта», що зображувала Богородицю. Її прообразом стало мозаїчне зображення Богородиці в Софійському соборі в Києві роботи грецьких майстрів, що зобразили сувору владну жінку, що розводить руки над людством. У мистецтві різьбярів із найбільшою повнотою виявлялися руські народні традиції, уявлення русичів про прекрасне і витончене. Поява мистецтва книжкової мініатюри збігається з появою найдавніших писемних пам'яток. Рукопис з кольоровими ілюстраціями називався «лицьовий». Зображенням трьох євангелістів — Іоанна, Луки і Марка — було прикрашене Остромирове Євангеліє.

12. Мистецтво Галицько-Волинської держави. Галицько-Волинське князівство в силу свого географічного положення та історичної долі знаходилося під постійним впливом різних культур — європейського католицизму і православ'я та азійського китаєцентризму та ісламу. Це спричинило постання нової галицько-волинської культури, яка успадкувала традиції Київської Русі й увібрала у себе багато новацій сусідніх держав. На сьогодні більшість відомостей про цю культуру маємо з писемних і археологічних джерел. Образотворче мистецтво князівства знаходилось під сильним впливом візантійського. Галицько-Волинські ікони особливо цінувалися у Західній Європі. Чимало з них потрапило до польських храмів після завоювання

певних сезонів, природних циклів – зими, весни, літа, осені. В давнину, коли наші предки вели привласнювальну форму господарювання, джерелом живлення було мисливство і збиральництво. Вихід на полювання або збирання рослинної їжі залежали від природних умов, тому людина дотримувалась природних циклів і орієнтувалась в часі, переміщаючись з місця на місце залежно від пори року. Найпростіше було спостерігати за рухом Місяця і тому найпершим астрономічним відкриттям був місячний календар. Пізніше був започаткований місячно-сонячний календар. За календарем визначали настання зимових, весняних, літніх та осінніх свят. Зимовий цикл обрядовості припадав на поворотний момент у природі – зимове сонцестояння – та на початок нового року. У зимовому циклі багато колядувань, щедрувань, ряджень, ворожінь. Літні обряди викликалися поворотним моментом у природі – літнім сонцеворотом, а також важливим аграрним періодом – очікування урожаю. Його забезпечення становило суть магії рослин (Зелені свята) та води (Івана Купала): обрядовість цих свят зводилася до закликання врожаю. Осінній обрядовий цикл збігався з помарнінням природи (обжинки, дожинки) та підготовкою наступного врожаю. Отже, цикл замикався і знову розпочинався з тих самих природних явищ, тих самих господарських проблем та відповідних обрядових дій. А повторюваність становить основу механізму творення календарних обрядових традицій. Ось як описує навчальний посібник „Українське народознавство” традиції та обряди згідно церковних свят: «Серед сучасних церковних дат неважко віднайти точку відліку зимового циклу. Нею є день Введення в храм Пресвятої Богородиці, тобто 4 грудня. З цього дня у хліборобському розумінні починає спочивати земля, яку не можна копати лопатою аж до Благовіщення (7 квітня). Багато ворожінь на щасливе заміжжя долучалося до дня пам’яті Андрія Первозванного (13 грудня). Різними обрядовими дійствами відзначали в народі церковні свята пророка Наума (14 грудня), мучениці Варвари (17 грудня), преподобного Сави (18 грудня), Миколи Чудотворця (19 грудня), святої Анни (22 грудня). З водою пов’язані обряди, приурочені до дня Богоявлення, Йордану, або Водохреща (19 січня). Церковні християнські свята Петра і Павла (12 липня), Прокопія (21 липня), Кирила (28 липня), а також пророка Іллі (2 серпня) закінчували літній календарний період. Після Іллі вже заборонялося купатися в річках і ставках. 14 серпня починається Перший Спас – день пам’яті мучеників Маккавеїв. Як раніше, так і сьогодні православні християни в цей день освячують мак. 19 серпня – день Преображення Господнього. В народі цей день вважається Другим Спасом, коли освячуються яблука та груші. 28 серпня відзначали Успіння Пресвятої Богородиці. У день Воздвиження Чесного Хреста (27 вересня) повсюдно дотримувалися посту. З Покровою Пречистої Богородиці (14 жовтня) найтісніше поєднані весільні мотиви. З цього дня починалася пора осінніх весіль. На Покрову дівчата на відданні молили Богородицю швидше послати їм щасливу пару.

83. Сімейні обряди та звичаї. Етноетика українців: моральні цінності та родинна обрядовість. Сімейне життя українців традиційно супроводжувалося різноманітними обрядами та ритуалами, які в образно-символічній формі відзначали певні етапи життя людини та найважливіші стадії розвитку родини в її життєвому циклі: утворення сім'ї, народження дитини, її повноліття, сімейні ювілеї, смерть когось із членів сім'ї. У циклі сімейної обрядовості переплелися дії, символи, словесні формули та атрибути, виникнення яких належить до різних історичних періодів з притаманними кожному з них нормами і поглядами. Родинна обрядовість – складова сімейної обрядовості. Вона є сукупністю звичаїв та обрядових дій, спрямованих на створення сприятливого психологічного настрою для породіллі, прийому родів та вшанування породіллі й новонародженого. Обряди, пов'язані з народженням дитини, прийнято підрозділяти на три цикли: передродові, власне родильні і післяродові. Хрестини – комплекс обрядових дій, спрямованих на прилучення дитини до сім'ї, общини і християнського світу. Розрізнялись декілька варіантів хрестин – переважно народні, суто релігійні та змішані. Найбільш поширений на Україні останній варіант: спочатку дитину хрестять у церкві, а потім у родині влаштовують гостину. Весільна обрядовість. У характері весільної обрядовості відбилися народна мораль, звичаєве право, етичні норми та світоглядні уявлення, що формувалися протягом століть. Наприклад, збір дружини молодим, імітація викрадення нареченої, подолання перешкод на шляху до молодої – це свідчення давніх форм шлюбу умиканням, а діалог старостів про куницю та мисливця, обмін подарунками між сватами, викуп коси, виплата штрафу за безчестя – своєрідний відгомін звичаю укладання шлюбу на основі купівлі-продажу. Сватання. Починалося весілля сватання, коли посли від молодого йшли до батьків обранки укладати попередню угоду про шлюб. Коли батько і мати поблагословлять, то дівчина, перев'язавши старостам рушники через плечі, подає зарученому своєму на тарілці або крамну, або самодільну хустку. На знак відмови вона повертала старостам принесений ними хліб або ж підносила молодому гарбуза чи макогона. Похорон – система обрядових дій та ритуальних норм поведінки, пов'язаних зі сповіщенням про смерть, підготовкою небіжчика до похорону, власне похованням, прощанням із покійним. Коли вмирала людина, про це сповіщали всіх родичів та односельців. З цією метою на вікна хати, де лежав небіжчик, вивішували білі хустки. Чоловіків ховали без головних уборів, але клали у труну шапку чи капелюха. Прощатися з небіжчиком приходили всі односельці, клали йому на груди гроші, молилися, а потім віталися з ріднею. Перед тим як опускати труну в могилу, родичі оплакували небіжчика. У могилу кидали три грудки землі та гроші. Поминки – звичай вшанування

Климовський — «Їхав козак за Дунай». Інша частина народних пісень літературного походження — «Реве та стогне Дніпр широкий» — Т. Г. Шевченко «Ніч яка місячна» — Старицький. Народні пісні мають багато жанрів, основні з них: ліричні («Ти ж мене підманула…», «Розлилися круті бережечки…»), щедрівки (Рождество Твоє, Христе Боже, Ластовонька прилітає, Щедрик, щедрик, щедрівочка), історичні («Пісня про Байду» - зображено героїко-романтична постать козацького ватажка Байди. Байда — Князь Дмитро Вишневецький — хоробрий чоловік, який тримав у постійному страху султанів Туреччини. Байду підступно захопили в Молдові та передали в Царгород. У пісні оспівана його несподівана, люта і героїчна смерть в Царгороді., «Ой Морозе Морозенку, ти славний козаче…», «За Сибіром сонце сходить») голосіння, обрядові, колядки (Небо і земля нині торжествують, Пречистая Діва сина породила), календарні. «Ой на горі та й женці жнуть» - виникла ймовірно у 17 ст. Належить до козацьких історичних пісень. Виконавці укр. народних пісень: Пікардійська Терція, Ніна Матвієнко, Квітка Цісик, Кубанский казачий хор, Тарас Чубай.

81. Українське кобзарство. Кобзарство – унікальне явище не лише української, а і світової культури. Його носії – кобзарі, впродовж століть зберігали духовний генофонд народу, будили в ньому національну свідомість, передавали тисячолітню мудрість, розкривали правду життя, закликали до активності, згуртованості, боротьби зі злом. Їх просвітницька діяльність заборонялася, їх сотнями нищили, прирікали на вимирання. Разом зі знищенням кобзарів, нищився і неоціненний духовний спадок України – думи, історичні пісні, звичаї, мова, знання древності та історії. Не можливо уявити творчі здобутки Тараса Шевченка, Миколи Гоголя, Миколи Лисенка без Кобзарської тематики. Термін «кобзарське мистецтво», який започаткував Гнат Хоткевич, сьогодні досить неоднозначно сприймається серед митців, причетних до різних спрямувань у бандурному виконанні. Тлумачення слова «кобзарське» однозначно адресовано до традиції – конструкції інструменту, способу та прийомами гри, репертуару і т. інш. Слово «мистецтво» говорить про наповнення кобзарської традиції мистецькою естетикою, тобто, культурою гри та співу, більш мистецькими художніми формами творів (аранжування, обробки, композиції, мелодикламації, авторські епічні твори тощо). Кобзарі в своїх епічних творах оспівували героїв повстань і національно-визвольної війни, переказували під рокотання струн простим неписьменним людям драматичну історію свого народу. Відношення до кобзарів в народі було особливим. В українському фольклорі назавжди закарбувався образ козака Мамая – умілого воїна, бандуриста, образ Мамая – це втілення непоборності українського народу. Ще один тип кобзаря – сліпий дідусь, який зберігає пам’ять багатьох поколінь і втілює в собі мудрість українського народу. Світогляд народних співців значною мірою обумовлював їх репертуар, ідейну спрямованість виконуваних ними творів, в основному це були думи, які оспівували хоробрість запорізьких козаків. Значну роль в розвитку дум, як жанру, відіграли співочі братства, які об’єднували кобзарів і лірників. ХХ століття внесло свої корективи, і думи як жанр змінили своє значення. Вони являють і науковий інтерес, і є складовою культурою досягнення нації. Мистецтву грі на бандурі зараз приділяється більше уваги. У неї з’явились нові можливості. На цьому музичному інструменті виконуються складні твори вітчизняної і зарубіжної класики. Та не перевелись ще кобзарі, які співають старі і нові пісні. Зараз знову звучить кобза, ліра, бандура. В них мудрість і душа народу. Для нас їх зберегли кобзарі. Тому під терміном «кобзарство» розуміємо митців, які грають на кобзах, бандурах, лірах, торбанах і, як правило, співають під їх супровід. Якщо виділяємо окремо кобзарів, то вживаємо термін «традиційне кобзарство», коли ж говоримо про сучасне естрадно-концертне бандурне мистецтво, то термін – бандурництво чи сучасні бандуристи. У 1930-их р. було розгорнуто кампанію боротьби проти українського націоналізму. Багато кобзарів були заарештовані та й зникли безсліду. Чутки про те, що було скликано З'їзд кобзарів де всіх учасників було страчено, доказів не знайшли. Наприкінці XX ст. Київський Кобзарський Цех почав відродження традиції Кобзарства. Нині в Україні діє Національна спілка кобзарів України. Автентичні кобзарі: Остап Вересай, Гнат Гончаренко, Михайло Кравченко з Великих Сорочинців, автор думи «Чорна неділя у Сорочинцях», Петро Ткаченко, Степан Пасюга, Данило Бандурка, Грицько Кобзар. Радянські кобзарі: Кушнерик Федір, Євген Мовчан, Євген Адамцевич, автор «Запорозької похідної». Сучасні кобзарі: Тарас Компаніченко, Перепелюк Володимир Максимович, Василь Григорович Нечепа, Білий Дмитро Дмитрович. Кобзарська «пісенна наука» містила: «Журні» пісні — («Сирітка»), «козацькі пісні» — жанр початку XIX ст. почали називати думами (серед дум — також і побутові — наприклад, «Про сестру та брата»), «Сердешні подяки», «Старини» (билини) — співані оповіді про «богатирські часи».

82. Календарно-побутова обрядовість. Наукові дослідження щодо національних звичаїв, традицій та обрядів разом витворюють специфічну галузь науки – українське народознавство. Українська обрядовість поділяється на два види: родинна і календарно-побутова. Звичаї – повсякденні усталені правила поведінки, що склалися історично, на основі людських стосунків, у результаті багаторазового здійснення одних і тих же дій та усвідомлення їх суспільної значущості. Обряди – символічні дійства, приурочені до відзначення найбільш важливих подій у житті людських гуртів, родин, окремих осіб. Ритуал - сукупність обрядів, якими супроводжують відзначення святкового дня чи релігійної відправи. Звичаї відрізняються від обрядів тим, що їх дотримуються щоденно, а обряди виконуються напередодні або у дні свят. Календарно-побутової обрядовості дотримуються під час урочистого святкування початку чи закінчення

князівства. Мистецтво іконопису галицько-волинських земель мало спільні риси з московською іконописною школою 14 — 15 ст.. Хоча православні традиції не заохочували розвиток скульптури через її зв'язок з ідолопоклонством, на сторінках Галицько-Волинського літопису згадуються скульптурні шедеври у Галичі, Перемишлі та інших містах. Провідну роль у культурному житті займало м. Володимир. Другим за значенням культурним центром був Галич, відомий церквою св. Пантелеймона, а також пам'ятками письменства — Галицько-Волинським літописом та Галицьким Євангелієм. До найвідоміших монастирів князівства входили Полонинський, Богородичний та Спаський монастирі. Збережена Васильківська церква у Володимирі-Волинському, цікава не тільки своєю загадковою традицією, але й архітектонікою. Розвиток культури в Галицько-Волинському князівстві сприяв закріпленню історичних традицій Київської Русі. Протягом багатьох сторіч ці традиції зберігались в архітектурі, образотворчому мистецтві, літературі, у літописах та історичних творах. Проте водночас західно-руські землі потрапили під культурний вплив Західної Європи, де галицько-волинські князі і знать шукали протидію агресії зі Сходу. Галицько-Волинське князівство, яке знаходилося на крайньому заході, мало тісні культурні зв'язки з Угорщиною, Чехією і Балканами, сприймало, освоювало і переробляло елементи архітектури цих країн. Тут активно розвивається замкова архітектура, отримує поширення такий варіант церковної споруди, як кругла в плані ротонда. На жаль, багата архітектура цієї землі практично не збереглася.

13. Культуротворча роль православних братств. Братства — національно-релігійні громадські організації українських і білоруських православних міщан у 16-18 ст. Братства відіграли значну роль у суспільно-політичному та культурному житті, в боротьбі проти політики національного і релігійного утисків, яку проводили шляхетська Польща. Головна увага приділялася слов'янській та руській (українській) мовам, вивчалися також як обов'язкові грецька та латина, що сприяло засвоєнню античної спадщини, осягненню тогочасної європейської науки і культури. Учні слов'яно-греко-латинських шкіл крім мов оволодівали програмою "семи вільних наук", яка поділялася на тривіум (граматика, діалектика (логіка), риторика) і квадривіум (музика, арифметика, геометрія, астрономія). Пізніше окремі братські школи переросли у вищі навчальні заклади, наприклад, Києво-Могилянська Академія. Діяльність Б. мала переважно світський характер.

14. Українське (козацьке) бароко. Архітектурний стиль, був поширений в українських землях Війська Запорозького у XVII—XVIII ст. Виник унаслідок поєднання місцевих архітектурних традицій та європейського бароко. Б. найвиразніше проявивсь у кам'яному будівництві. Характерно, що саме в автономній Гетьманщині і пов'язаній з нею Слобідській Україні вироблявсь оригінальний варіант Б. архітектури, який називають «козацьким» Б.. Позитивне значення мала побудова в Україні храмів за проектами Бартоломео Растреллі (Андріївська церква в Києві, 1766р.). Серед українських архітекторів, які працювали в Росії, найвідоміший Іван Зарудний. У спорудах Правобережжя переважало «загальноєвропейське» Б., але і тут архітектура не позбавлена національної своєрідності (Успенський собор Почаївської лаври, собор св. Юра у Львові, св. Юра Києво-Видубицького монастиря, Покровський собор у Харкові). Продовженням Б. став творчо запозичений у Франції стиль рококо. В ньому перебудовано Київську академію, дзвіниці Києво-Печерської Лаври, Софіївського собору, головної церкви в Почаєві. Твори образотворчого та декоративно-ужиткового мистецтва, стародруки, що належать до одного з найцікавіших періодів в історії культури українського народу — другої половини XVII — XVIII століть — часу становлення в українському мистецтві бароко. Характерною особливістю бароко є проникнення світського світогляду в усі сфери художньої діяльності. Монументальність форм, експресивність, введення алегорій та символів, пишна декоративність орнаментики, парадність та урочистість, що притаманні бароко, знайшли відтворення в мистецтві України цього періоду.

15. Козацтво як явище історії і культури. Українське козацтво стало ініціатором і рушійною силою національно-визвольних змагань за відновлення державності в Україні. Духовна культура українського народу досягла порівняно високого рівня в період існування козацької держави (1648—1781 рр.). Запорозьке козацтво впродовж трьох століть визначало напрями економічного, політичного і культурного розвитку України. Високорозвинена самобутня культура Січі домінувала тут у XVI —XVIII ст. і мала величезний вплив на національну самосвідомість українського народу. Культура Запорозької Січі формувалась у руслі українських генетичних джерел. В її основі містилися глибокі традиції українського народу. Кожен, хто приходив на Січ, вносив у культурне середовище щось своє, певні риси, особливості культури і мистецтва свого народу. Внаслідок переплетення цих індивідуальних культур сформувалась оригінальна, яскрава, різнобарвна самобутня культура, яка справила величезний вплив на розвиток культури всієї України. Козацька культура - унікальне і неповторне явище. Її феномен мас барокове забарвлення. "Химерний" стиль був породжений непростими, бурхливими соціально-історичними обставинами. На певному етапі історичного буття України козацтво, яке виникло стихійно, взяло на себе найважливіші завдання, що стояли перед усією нацією, виступило провідною організуючою силою в їх здійсненні. В історії українського народу мали місце три революції, в кожній з них вирували і людські цінності козаків. Історичний образ Після 1667 р. (Андрусівський договір) Запорожжя знаходилось у підпорядкуванні обох держав. Козацтво було носієм нового художнього вподобання. Відомо чимало мистецьких пам'яток, створених на замовлення козацької старшини. Красу козацького мистецтва засвідчують численні оригінальні козацькі собори. Козацький собор — п'ятиверхий хрещатий храм — типове явище у традиційному народному будівництві. Він не мав чітко вираженого фасаду. У цьому полягає демократизм і бароковість споруди, де простежується відчуття неподільної єдності конечного і безконечного, складності довкілля.

16. Історичні обставини розвитку культури у ХІХ ст.. Репресії культури. Укр. розділена між Австрією і Росією. У Росії у XIX столітті особливу роль починає відігравати поліція. Широкими правами наділяється цензура. Вживання української мови зберігається виключно у народному середовищі. XVIII—XIX ст. - українська культура в кризова стані. поступово складається новий соціальний шар суспільства — національна інтелігенція. У 1834 був відкритий Київський університет. У 1865 відкрився університет у Одесі, у 1898 — КПІ. На заході центри науки - Львівський університет (1661), Чернівецький університет (1875). Загальна безграмотність гальмує культурний розвиток суспільства. І. Мечников, М. Гамалія – творці бактеріологічної лабораторії, М. Бєкєтов – фізико-хімік. Котляревський – «Енеїда» (1798). П. Гулак-Артемовський, Григорій Квітка-Основ'яненко, Гоголь, Євген Гребінка. Таетр: М. Садовський, М. Кропивницький, Саксаганський, М. Заньковецька, М. Старицький, Карпенко-Карий. Образотворце мистецтво: Куїнджі, Айвазовський, Репін, М. Пимоненко, С. Васильківський. Архітектура. «Руська трійця», Кирило-Мефодіївське братство, «Просвіта». 1863р. антиросійське повстання в Польщі. Український національно-культурний рух жорстоко придушується. Міністр внутрішніх справ Російської імперії Валуєв підписує указ, що забороняє друкувати українською мовою навчальну, наукову і релігійну літературу на тій підставі, що Після нетривалого «перепочинку» на початку 70-х років, відміченого активізацією історичної науки і літератури. У 1876 р. в місті Емсі царем Олександром II був підписаний указ, яким заборонялося: друкувати і ввозити в межі імперії книги українською мовою, ставити спектаклі і навіть писати тексти до музичних нот українською. Імперська великоросійська політика привела до того, що український центр в 60-70-і роки XIX ст. перемістився в Західну Україну. В Австро-Угорщині після революції 1848 формально нерівність української мови було усунено, у Львівському університеті відкрили кафедру української мови і літератури. На практиці польське домінування зберігалося, в 1859 р. навіть спробували ввести латинський алфавіт в «русинську» писемність.

17. Мовне питання у ХІХ ст.. Занепад культури, поступове відродження мистецтва. Неосвіченість, безграмотність. Радикально налаштовані проти укр. мови австрійський і російський уряди. Ємський указ, Валуєвський циркуляр. Переслідування укр. письменників, діячів культури. Викладання рос. мовою в укр. школах. Наприкінці століття поступове відродження культури, значні поступки Австрії у вирішенні мовного питання. Див. питання №16.

18. Класицизм в українській культурі ХІХ ст... Шедевром українського класицизму є героїко-комічна поема І. Котляревського «Енеїда» — твір бурлескний і травестійний. Поширюється також травестійна ода (І. Котляревський, П. Гулак-Артемовський) і байка (П. Білецький-Носенко, П. Писаревський, С. Рудиковський). «Низькі» класицистичні жанри превалюють і в драматургії («Москаль-чарівник» та «Наталка Полтавка» І. Котляревського, «Сватання на Гончарівці» та «Шельменко-денщик» Г. Квітки-Основ'яненка), а в доробку Г. Квітки-Основ'яненка розвивається нетипова для літератури класицизму проза. З «високих» жанрів на зламі XVIII—XIX століть була поширена ода (І. Фальковський, І. Максимович, І. Шатович), яка створювалася з приводу урочистих дат або візитів світських і церковних можновладців. Класицизм надавав містобудівельним заходам державного офіційного характеру. З другого боку в межах цього стилю якоюсь мірою виявились історично-прогресивні будівельно-архітектурні тенденції часу. Крім того, весь пластично-образний арсенал засобів класицизму ніс на собі відлиски античності й епохи Відродження, інтерес до яких знову посилився в епоху Просвітництва Архітектура: Вознесенська церква (Ромни), Спасо-Преображенський кафедральний собор (Дніпропетровськ), Церква Різдва Богородиці.

19. Романтизм в українській культурі ХІХ ст.. Для романтизму стали ідеалізм у філософії і культ почуттів, а не розуму, звернення до народності, захоплення фольклором і народною мистецькою творчістю, шукання історичної свідомості й посилене вивчання історичного минулого (історизм), інколи втеча від довколишньої дійсності в ідеалізоване минуле або у вимріяне майбутнє чи й у фантастику. Література. Харківський осередок. М. Максимович, І. Срезневський, М. Костомаров. Одночасно з харківським осередком у Галичині виступила «Руська трійця» з програмою «Русалка Дністровая». Київський осередок. Другим осередком українського романтизму, уже з багатшим на мистецькі засоби і літературні жанри творчим доробком і з виразнішим національним і політичним обличчям, був Київ другої половини 1830—40-х pp. з М. Максимовичем, П. Кулішем, Т. Шевченком, автором виданого в 1840 «Кобзаря», і прибулими туди з Харкова А. Метлинським і М. Костомаровим. Журнал «Основа» (1861-62) – згуртування видатних укр. письменників: П. Куліш, М Костомаров, Шевченко. Елементи романтизму наявні в ранніх творах Т. Шевченка, у творчості І. Сошенка, А. Мокрицького. Музика ( малопомітні зміни аж в 2 половині ХІХ ст.): С. Гулака-Артемовського («Запорожець за Дунаєм»), М. Лисенка («Різдвяна ніч», «Тарас Бульба»), В. Матюка. Романтичне забарвлення мала подеколи режисерська

архітектурні споруди, великий розарій. Найгарніше подібне оздоблення має Версаль, Фонтебло. Іншим зразком ландшафтного паркового мистецтва був величезний, на площі 600 га, Ляліческій парк графа Завадовського, влаштований в 1792 р. у с. Лялічі Чернігівської губернії російським архітектором Кваренгі. Хоча при створенні цього парку перевага віддавалася регулярному стилю, все-таки значна частина його була відведена під пейзажний сад. Наприкінці XVIII - початку XIX ст. у парковому будівництві на Україні панівне становище уминає займати пейзажний стиль. У числі видатних пам'яток українського С.-П. зодчества цього часу слід відзначити Уманський парк «Софіївка» (1796). У парку були створені великі деревні насадження, включаючи екзотичні декоративні дерева, Влаштовані канали, басейни, фонтани і навіть підземна річка. У міру віддалення від парадних місць групи дерев ставали все більшими й густими, поступово переходячи на суцільний лісовий масив. Однак і в цьому лісовому масиві майстерно, з великою майстерністю розміщені великі поляни, галявини, газони та квітники. При створенні складних деревних груп у центрі поміщені найбільш високі рослини, потім, поступово, більш низькі, аж до чагарників, які як би «підбивали» знизу всю групу.

78. Український народний танець. Фольклорний танець, який побутує у своєму природному середовищі і має певні традиційні для даної місцевості рухи, ритми, костюми. Перші танці виникли як прояв емоційних вражень від навколишнього світу. Танцювальні рухи розвивалися також і внаслідок імітації рухів тварин, птахів. Первісний танець, як і пісня, виконував магічну роль. Найдавнішими слідами танцювального мистецтва в Україні можна вважати малюнки трипільської доби, де зображені фігури людей, котрі одну руку кладуть на талію, а другу заводять за голову. Зображення танцюристів і музик

VIP1-2

антів є на фресках Софіївського собору Зображення танців знаходяться в мініатюрах стародавніх літописів. Ритуальні танці досі ще побутують в деяких регіонах України. Наприклад, гуцульські танці «Кругляк» і «Освячення зерна». За своєю символікою вони подібні.Гопак (культ склався на початку ХХст.). Справжній фольклорний гопак був переважно сольним чоловічим танцем, в основі якого лежала імпровізація і змагання. Аркан. Особливе місце серед чоловічих танців належить ритуальному військовому танцю «аркан», який танцювали опришки перед військовими виступами. Танець мав на меті перевірити на міцність і витривалість чоловіка-воїна: хто не витримував і розривав руки, того проганяли з кола. Вірогідно «Аркан» був своєрідною психологічною підготовкою до вирішальних дій, надихав, давав силу, енергію, піднімав бойовий дух. Козак. "Козак" - танцює один "козак" або два, рідше чоловік і жінка. Найголовнішим було дрібнесенько відбивати ногами по землі, підскакувати вгору і виробляти при самій землі присяди, при цьому приспівуючи і викрикуючи. Козаки танцювали не тільки ногами ,а й усім тілом : руками, плечима, головою, навіть "оселедцем". Веселощі були помітні і в очах,і в усмішці, і в поруху вуса. Жінка танцювали дрібнесенько на місці ,тільки час від часу описувала коло. Чеберячка. Старий український танець з багатьма фігурами. Всі танцювали в колі, а один за одним по черзі, чоловіки танцюючи з закладеними за плечі руками, Всі інші, танцюючи в колі, плескали в долоні , приспівували.

79. Українська усна народна творчість. Художня колективна літературна і музична творча діяльність укр. народу, яка засобами мови зберегла знання про життя і природу, давні культи і вірування, а також відбиток світу думок, уявлень, почуттів і переживань, народнопоетичної фантазії. Фольклор — створені народом та існуючі в народних масах словесність (перекази, пісні, казки, епос), музика (пісні, інструментальні наспіви і п'єси), театр (драми, сатиричні п'єси, театр ляльок), танець. Народна творчість, що зародилася в далекій давнині, — історична основа усієї світової художньої культури, джерело національних художніх традицій, виразник народної самосвідомості. Український фольклор у загальних рисах належить до типу слов’янської словесності, однак є у ньому і щось спільне з усною народною творчістю й певних неслов’янських європейських народів – фінів, литовців на півночі, румунів, греків на півдні. Виділяють чотири фольклорні роди: Народний епос — розповідні фольклорні твори (загадки, прислів'я та приказки, анекдоти, історичні пісні, балади, казки, легенди, перекази, байки, притчі, народні казки), Народна лірика — поетичні фольклорні твори, у яких життя зображується через відтворення думок, почуттів і переживань героїв (трудові пісні, календарно-обрядові пісні — веснянки, русальські, купальські, жниварські пісні, колядки, щедрівки, родинно-побутові пісні — колискові, весільні, танцювальні, жартівливі пісні, пісні-голосінн, соціально-побутові пісні — козацькі, кріпацькі, чумацькі), Народна драма — фольклорні твори, в основі яких лежить конфлікт, а сюжет розгортається через поєднання словесних, музичних і сценічних засобів (пісні-ігри «Просо», «Мак», «Коза», «Меланка», «Дід», «Явтух», «Подоляночка» тощо, а також вертеп, весілля). Народний ліро-епос - фольклорні твори, що містять ознаки як народного епосу, так і народної лірики (балади («Ой чиє ж то жито, чиї ж то покоси», Ой був в Січі старий козак»), думи (Дума про козака Голоту, Дума про Олексія Поповича, Дума про Хмельницького і Барабаша). Дослідники фольклору: Вагилевич Іван Миколайович, Гатцук Микола, Гнатюк Володимир, Квітка Климент, Ніщинський Петро, Ревуцький Дмитро.

80. Українська народна пісня. Фольклорні твори, які зберігаються в народній пам'яті і передаються з вуст в уста. Твори анонімні, бо імена першотворців як правило невідомі. Народна пам'ять зберегла нам лише деякі імена авторів народних пісень. Це Маруся Чурай, авторка пісень «Ой не ходи, Грицю, та й на вечорниці», «3а світ стали козаченьки» — це козак Семен

75. Розвиток української науки (ХІХ – ХХ ст.). ХІХ ст.: Наукові дослідження проводилися в основному в університетах. Учені України зробили значний внесок у розвиток вітчизняної та світової науки. Уже наприкінці XVIII ст. Києво-Могилянська академія втрачає роль культурно-освітнього центру. У 1780 р. від пожежі загинула бібліотека, найбільша в Україні, у 1817 р. був закритий вуз. У 1805р. тимчасово закритий Львівський університет. Вдалася спроба відкрити університет в Україні. Дворянство Харкова виділило 400 тисяч карбованців на заснування університету. Офіційне відкриття університету відбулося у січні 1805 р. Це стало можливим завдяки старанням відомого вченого і громадського діяча Василя Назаровича Каразіна. Високого рівня на кінець XIX ст. досягла філологічна наука. Особливо помітна заслуга у цьому професора Харківського університету О. Потебні і створеної ним філологічної школи. Визначною подією в українському науковому житті ХІХ ст. стає заснування у 1873 році «Літературного товариства імені Шевченка», яке через кілька років під назвою «Наукове товариство імені Шевченка» по суті перетворилося у першу вітчизняну академічну наукову організацію. І. Мечников — біолог, був професором Новоросійського університету. М. Гамалія зробив значний внесок у розвиток медицини. У боротьбі з такими хворобами, як чума, холера, тиф впровадив у практику охорони здоров'я щеплення. В. Антонович — проводив копітку роботу з дослідження документів, на основі яких детально вивчив історію козацтва та гайдамацького руху. Історична наука характеризувалась різними напрямками і течіями. Плідною діяльністю виділявся М.І. Костомаров. На основі історичного аналізу Драгоманов приходить до найважливішого висновку — національні проблеми українці можуть вирішити тільки разом з соціальними.З-під його пера з'являються все нові й нові праці — "Богдан Хмельницький", "Гетьманство Виговського", "Гетьманство Юрія Хмельницького", "Руїна", "Мазепа". Бец Володимир — український видатний анатом і гістолог. ХХ ст. Результатом і разом з тим базою для подальшого розвитку культури в повній мірі стала українська наука, як фундаментальна, так і прикладна. У розвитку української науки найактивнішу участь взяли видатний природознавець зі світовим ім'ям В. Вернадський, мікробіолог і епідеміолог Д. Заболотний, математик М. Крилов, економіст М. Туган-Барановський, літературознавець С. Єфремов, О. Богомолець, який працював в галузі експериментальної патології, Є. Патон, який запропонував принципово нові методи електрозварювання. Серед гуманітарних підрозділів Академії наук особливу активність виявила історична секція, роботу якої очолив М. Грушевський, який в 1924 повернувся з еміграції. Він реорганізував роботу секції, створив науково-дослідну кафедру історії України, очолив Археографічну комісію, редагував журнал «Україна», «Наукові збірники» історичної секції. Медична наука в Україні розвивалася організаційно, якісно і кількісно. У 1921 році в Академії наук була організована кафедра народного здоров'я і соціальної медицини з кабінетом профілактичної медицини. У 1929 році був заснований інститут мікробіології та епідеміології, в 1930 у Києві став працювати великий науковий центр з вивчення проблем патологічної фізіології. Великою популярністю, заслуженим світовим авторитетом користувалися терапевтичні школи Микола Стражеско, Ф. Яновського, офтальмологічна школа В. Філатова. На конструкторській ниві працював Корольов Сергій Павлович, якому належить розробка стратегічної ракети Р-11М з ядерною бойовою частиною, перших радянських космічних та аерокосмічних носіїв. Микола Холодний — український ботанік, фізіолог. Засновник вітчизняної школи фізіології рослин.

76. Дерев’яна архітектура України. В епоху запровадження Християнства дерев'яні храми споруджували переважно у лісистій та лісостеповій місцевості, де було багато деревини. Найімовірніше, що дерев'яні храми існували ще до Християнства на території України як язичницькі святилища. Із збережених церков України на території Галичини та Карпат налічують 10 церков, збудованих наприкінці 15 століття. Із 16-17 століття в Україні збереглося близько 150-ти церков. Найбільше збережених дерев'яних храмів побудовані у 18-19 столітті. У цей період дерев'яні церкви набули популярності на Галичині, Поділлі, Гуцульщині та Наддніпрянщині і Поліссі. За незалежності України дерев'яні церкви продовжують споруджувати майже по всій території України. Багато новозбудованих церков є аналогами колишніх зруйнованих церков, відтворюють їхній вигляд. Первісний інтер'єр у більшості дерев'яних храмів не зберігся. Лише у окремих дерев'яних храмах Закарпаття, Львівщини та Прикарпаття збереглися на стінні розписи по дереву. Список: Бойківська церква, Церква Святого Миколая Чудотворця у селі Колодне, Церква у селі Крехів, Свято-Троїцька церква у Новомосковську - єдиний збережений дев'ятидільний дерев'яний храм. Церква святого Юра (Дрогобич) - дерев'яна тридільна церква кінця 15 - 16 ст. Церкву святого Юра кількакратно ремонтовано, але вона не втратила свого первісного вигляду й досі є однією з краще збережених пам'яток галицької архітектури 17 ст. Зараз йде збір документів для внесення церкви у Список всесвітньої спадщини ЮНЕСКО.

77. Садово – паркове мистецтво в Україні. Мистецтво створення садів, парків та інших озеленюється територія. Сюди відносяться: планування і розбивка садів і парків, підбор рослин для різних кліматів і грунтів, розміщення й угруповання рослин у поєднанні з архітектурою, водоймами, скульптурою. Різноманітні прийоми мистецтва підкоряються двом основним принципам - регулярному (геометричному) або пейзажному (подібному до природний ландшафт). На Україні декоративне садівництво широкий розвиток отримало у XVIII ст., причому більшість садів створювалося в регулярному стилі. Одним з найстаріших садів є теперішній Першотравневий парк у Києві, закінчення будівництва якого відноситься до 1735 Його прикрашали скульптура, фонтани та

діяльність М. Старицького, М. Кропивницького й інших діячів українського театру.

20. Реалізм в українській культурі ХІХ ст.. Українське мистецтво XIX ст. формувалося та існувало на межі перетину впливів російського академічного та реалістичного живопису, новітніх течій в європейському та світовому мистецтві, а також під впливом народних традицій художньої творчості. У літературі український реалізм почався з другої половини 19 ст., прийшовши на зміну романтизмові, від якого він перебрав захоплення етнографізмом та героїзацію історичних постатей. У центрі уваги художників-реалістів було буденне життя, з його проблемами, конфліктами, людськими думками. Під впливом художніх принципів образотворчого мистецтва чимало художників України переходили на позиції реалізму. На зразок російських передвижників у Києві в 1887 р. було створено товариство художніх виставок, активну участь в якому брали М.Пимоненко, В.Менк, С.Костенко та ін. В жанрі ліричного українського пейзажу працювали такі українські митці, як В.Орловський та С.Святославський. Уперше перехід до реалізму було ініціювано учнем Боровиковського Олексою Венеціановим (1779 — 1847). Він зібрав у своїй майстерні у Петербурзької академії мистецтв досить значну групу учнів. Але коли в тридцятих роках знову заблисло запізненим блиском класичне малярство в творчості Карла Брюллова, то учні Венеціанова перейшли до цього модного професора. Головна тенденція образотворчого мистецтва другої половини 19 століття — рух до реалізму — з найбільшою силою прозвучала у творчості членів Товариства пересувних художніх виставок. Передвижники — творче ідеологічне об'єднання художників Російської імперії, в тому числі і українських, створено останній третині XIX століття. Члени Товариства цілеспрямовано протиставляли себе і свої творчі пошуки, а також спосіб популяризації творчості представникам офіційного академізму. Певний вплив на передвижницький рух мали подібні художні течії у Західній Європі, романтизм та ідеї народництва. Передвижництво несло велику просвітницьку роль, мало велику кількість послідовників і в цілому здійснило значний вплив на розвиток мистецтва Росії та України. Багато видатних художників-передвижників були родом з України: Олександр Литовченко, Микола Ярошенко, Микола Ге. Шевченко малював картини, пейзажі й портрети, звертаючись до історії українського народу, його побуту. У Петербурзькій Академії мистецтв він створив картини у романтичному стилі "Хлопчик, що ділиться хлібом із собакою" (1840), "Циганки" (1841). Шевченко є основоположником реалізму в українському малярстві. Реалізмом відзначається його найбільший за розміром твір олійного живопису "Катерина" (1842), який через драму української дівчини-кріпачки розкриває трагедію самої України. Сценка з життя українського селянина змальована в картині" Селянська родина" (1843). «Народні оповідання» М. Вовчка (1857) при всій реалістичній актуальності тем ще забарвлені романтичним фольклором. Далі реалізм використовувався з позицій народницьких і просвітянських (С. Руданський, А. Свидницький) та громадсько-програмових (особливо О. Кониський). Дальшим етапом школи реалістів була «об'єктивна проза» 80—90-х років: І. Нечуя-Левицького, П. Мирного, Б. Грінченка, О. Кобилянської й І. Франка. Вона визначається епічною шириною описів і розповіді, уведенням соціальних і національних тем, поширенням тематики з селянського верста на робітничі й нову інтелігенцію, поданих на тлі тодішнього розвитку капіталізму в Росії й Австрії. У І. Франка, з'являється психологічна мотивація, що набирає рис натуралізму. Типові для реалізму поезії — вірші Б. Грінченка і П. Грабовського; Франко від реалістичних «Панських жартів» пішов у напрямі психологічно-філософських зрушень, — і його «Мойсей», твір на межі модернізму. На зміну реалізму прийшли ін. напрямки, але реалізм ніколи не здавав позицій — особливо в прозі був завжди актуальним стилем. Живопис.

21. Архітектура України ХІХ ст.. Стилі ХІХ ст.: ампір (пізній класицизм), класицизм, еклектика і зародки модернізму. Активне містобудування на Півдні. У другій половині XIX століття стильова єдність класицизму руйнується. Складається напрям, який отримав назву «еклектика». У київських фасадах того часу можна побачити і готику, і ренесанс, і романський стиль, багато будівель в «цегельному стилі». Вони чітко простежуються у будові найбільшого у Києві кафедрального Володимирського собору, який споруджувався понад 20 років (1862—1886) за проектами І. Штрома, П. Спарро, О. Беретті. Участь у розписах собору В. Васнецова, М. Врубеля зробило собор видатним явищем у монументальному образотворчому мистецтві. Майстерність і талант українського народу виявилися у створенні палацово-паркових ансамблів. парк «Олександрія», знаменита «Софіївка» в Умані. Пам’ятки: Церква Різдва Христового (1809–1814) – Київ, ампір; Червоний корпус КНУ (1837-43) – арх. В.І.Беретті, Микола І; Вознесенська церква у Ромнах; Палац Потоцьких (Львів) – Н-подібний, франц. Класицизм; Одеський оперний театр, Львівська опера.

22. Український модернізм: експресіонізм, кубофутуризм, супрематизм, примітивізм. Експресіонізм – авангардизм початку ХХ ст.. Риси: заперечення як позитивізму, так і раціоналізму; бунт проти сталих академічних форм в образотворчому мистецтві при збереженні головних жанрів. В укр. літературі експресіонізм започаткував Василь Стефаник, який від декадентських поезій у прозі перейшов на засади експресіонізму. Класичний експресіонізм утвердив Осип Турянський повістю «Поза межами болю». У стильову течію експресіонізму частково вписується творчість Миколи Куліша («97»), частково — Миколи Бажана (збірка «17-й патруль»), а особливо проза Миколи Хвильового (зокрема твір "Я (Романтика)"). Кубофутуризм – течія рос. мистецького напрямку, суміш французького кубізму та італійського футуризму, які, здавалось би, важко синтезувати. Адже кубізм, хоча й розкладав предмети і фігури, в цілому прагнув до конструктивності, до архітектоніки. Футуризм же – це надзвичайна динаміка, що руйнує конструкцію. Його кумири – рух, швидкість, енергія, він схиляється перед сучасною машиною, в якій бачить втілення естетичного ідеалу. Українські художники прагнули наситити світ кубізму барвистістю, почерпнутою з народної творчості – кераміки, лубків, ікон, вишиванок, ляльок, килимів, писанок, де зберігалася близькість до таємничих стихій життя. Тут немає прямих стилізацій, проте є ясна, ритмічна мова кольорів, які звучать дзвінко, локально, наділені силою, але зберігають при цьому вишукану палітру – синьо-фіолетові гами, джерело яких, з одного боку, – вплив фіолетових уподобань М. Врубеля та О. Мурашка, а, з другого, – колорит стародавніх київських мозаїк. Художники: О. Богомазов, Як і всі кубофутуристи, він віддає перевагу урбаністичним сюжетам («Потяг», «Базар», «Київ. Гончарка»), Казимир Малевич, творець супрематизму. Бажаючи виразити «чисте», незалежне від матерії духовне буття, художник мав відмовитися від земних «орієнтирів» і подивитись на навколишні речі наче з космосу. Тому у безпредметних картинах Малевича зникає уявлення про земні «верх» і «низ», «ліве» і «праве» – всі напрямки рівноправні, як у Всесвіті, де відсутнє земне тяжіння. Художник і теоретично обґрунтовував своє розуміння твору мистецтва як самостійного планетного світу. Супрематизм - напрям модерного мистецтва, безпредметність, абстрактний геометризм, що виник на початку ХХ століття. Зачинателем вважається К. Малевич (1879 — 1935). Напрям вийшов від кубізму і футуризму, він знайшов застосування в урбаністиці, плакаті і графіці. Супрематизм, за Малевичем, - це остаточний розрив живопису із зображенням реального світу. На думку митця, усі зусилля потрібно зосередити на кольорі, формі, фактурі, русі. Проте найвизначнішим супрематичним шедевром світ визнав "Чорний квадрат". Його поява була сенсацією, свого роду експериментом нового мистецтва. На цьому полотні ми бачимо ідеальну статику та абсолютний контраст. Примітивізм - тенденція у мистецтві з навмисним спрощенням художніх засобів, звертання до різноманітних форм примітивного мистецтва. Використовувався для звільнення від формотворчих догм (П. Пікассо, Поль Гоген, Анрі Матісс). Марія Примаченко (дивись питання №64).

23. Українізація 20-х рр. ХХ ст. У квітні 1923 р. XII з'їзд РКП (б) оголосив коренізацію офіційним курсом партії в національному питанні. Тимчасова політика ВКП(б). ВКП(б) змушена була піти на поступки національним рухам з метою остаточного утвердження у владному кріслі. Українізація означала виховання кадрів з представників корінної національності, впровадження в роботу партійного, господарського і радянського апаратів рідної для населення мови, розширення мережі шкіл та інших навчальних закладів з навчанням рідною мовою, розвиток національної культури. Інтелігенція сприймала її як тільки часткове задоволення природних прав українського народу, а то й перестерігала вже на самих початках перед небезпекою відродження російського великодержавництва й русифікації (памфлети Хвильового, виступи Зерова). Остаточно українізація була припинена з призначенням у січні 1933 П. Постишева секретарем ЦК КП(б)У. Протягом 1933—1934 у постишевському терорі усі діячі українізації були ліквідовані або заподіяли собі смерть (М. Хвильовий, М. Скрипник), відтоді почалася русифікація. "Плуг" - спілка селянських письменників (П. Панч, А. Головко), "Гарт" - спілка пролетарських письменників (В. Еллан-Блакитний, М. Хвильовий, В. Сосюра), ВАПЛІТЕ - Вільна Академія Пролетарської Літератури (П. Тичина, М. Бажан, Ю. Смолич, Ю. Яновський). У середині 20-х років в Україні нараховувалось 45 професійних театрів. У цей час на сцені ряду міст України виступали талановиті українські актори, які склали справжню плеяду представників українського театрального мистецтва. Театр "Березіль" у 1922 - 1923 рр. очолював талановитий реформатор і експериментатор театру, актор і режисер Лесь Курбас. У 1920 -ті роки стала до ладу Одеська кінофабрика, будувалась Київська кіностудія. Свій творчий шлях розпочав геній українського і світового кіномистецтва О. Довженко. Українську культуру збагатила творчість композиторів М. Леонтовича, К. Стеценка, Г. Верьовки, П. Козицького, Л. Ревуцького. Члени Асоціації художників Червоної України - Їжакевич, Трохименко, Кричевський - за допомогою нових засобів поглибили розвиток українського образотворчого мистецтва. З’явились нові імена талановитих художників та скульпторів (Петрицький, Касіян). Усі робітники і службовці підприємств і установ були зобов'язані вивчити українську мову під загрозою звільнення з роботи.

24. Ходужньо-мистецька палітра відродження 20-х рр. ХХст. Духовно-культурне та літературно-мистецьке покоління, дало високохудожні твори у галузі літератури, філософії, живопису, музики, театру і яке було знищене тоталітарним сталінським режимом. Література: «Ланка» , (»МАРС»); «Плуг» - спілка селянських письменників в Україні; «Гарт» - союз українських пролетарських письменників, організований в 1923 Василем Елланом-Блакитним до якого увійшли відомі на той час письменники І. Кулик, В. Сосюра, В. Поліщук, М. Йогансен, П. Тичина. О. Довженко, М. Хвильовий. Гарт проіснував до 1925 року. Після смерті Блакитного організація розпалась під впливом виступу Хвильового, що організував у 1925 році «Вільну Академію Пролетарської Літератури» — ВАПЛІТЕ (літературне об'єднання в Україні. Виникла у Харкові, 1926 - 1928). Учасники: Микола Куліш, Майк Йогансен, Григорій Епік, Павло Тичина, Петро Панч, Микола Бажан, Юрій Яновський. Гасло Хвильового - «Геть від Москви!». Лесь Курбас – питання №25. Більшість представників течії репресовано. Михайло Бойчук - український художник, маляр-монументаліст. Частині переслідуваних вдалось втекти і уникнути покарання (І. Багряний, Остап Вишня, Антоненко).

зосередиться в Острозі на Волині під патронатом князя К. Острозького. Але острозькі видання мистецтва гравюри причинилися небагато. Далеко більший слід у розвої української гравюри залишили по собі художні, витонченого смаку видання друкарні в Стрятині, де друкарня була заснована й блискуче виявляла свою продукцію під протекторатом родини Балабанів, особливо Федора Юрійовича Балабана, передчасна смерть якого в 1606 р., на превеликий жаль, припинила художню продукцію книг і гравюр у Стрятині. Але гравюри в «Требнику» та «Служебнику» 1604 і 1606 років, особливо зображення учителів церкви, є одними з найвищих досягнень української гравюри доби ренесансу. Таким високим рівнем мистецтва книги, зокрема мистецтва гравюри, Стрятинська друкарня повинна завдячувати висококультурному, талановитому й ученому своєму проводиреві Памві Беринді, разом з яким уже в Стрятині співпрацював довголітній друг і співробітник Беринди, гравер і друкар Тарас Земка. Пізніше Земка з Памвою Бериндою співпрацювали у Києві, в друкарні Печерської лаври. Між гравюрами стрятинських видань особливо визначаються великі гравюри на цілу сторінку (17×11 см) із зображенням окремих постатей учених отців церкви, представлених у цілий зріст; у ренесансовій заокругленій вгорі рамці. Постаті, добре скомпоновані й нарисовані, виглядають дуже монументально. Ці гравюри із Стрятина перейняли Львівське братство та інші друкарні й наслідували їм, оздоблюючи свої видання требників та служебників на протязі XVII та XVIII ст. У цих гравюрах вже майже немає відгомону готики. Орнамент обрамлення — пізньоренесансовий, хіба деякі складки одіяння постатей святителів подекуди зраджують наслідування статуй, різьблених із дерева, та орнаменти святительських риз свідчать про старі традиції ще від київських мозаїк. Це поєднання живого ренесансового рисунка та орнаменту із старими українськими декоративними традиціями взагалі характерне для глибоковдумливого процесу в розвитку українських рисунка та малюнка в добі ренесансу. В порівнянні до згаданих стрятинських гравюр не так шляхетно й не так артистично в рисунку й композиції виглядають гравюри перших видатних київських видань, багатих на рисунки, таких, як «Анфологіов» 1618 р., «Тріодь постна» 1627 р. і навіть «Служебник» 1629 р., хоч якраз гравюри останнього видання в монументальності композицій і артистичності виконання, може, найбільше наближаються до монументальних гравюр стрятинських видань. У 1627 й 1629 рр. у Києві вперше появилися вільні аркуші гравюр як самостійні твори гравірувального мистецтва, не сполученого з книжним. Особливо добрим виконанням визначається лист 1629 р., що представляє темницю осуджених святих, означений ініціалами Памви Беринди й автором, якого Ровинський і Стасов вважають майстром, що позначав свої роботи літерами «Л. М.». Цього майстра Стасов уважав узагалі за найкращого київського гравера по дереву і знаходив, що «особливо в нього добрі мініатюрні сюжети, які вирізані завжди елегантно, тонко та чітко. Не можна з певністю сказати, чи композиції всіх — досить численних — образків, що він різьбив, суть його власні композиції, бо одні з них підписані його ініціалами, а другі — ні, але в кожнім випадку він різьбив майже завжди з композицій цікавих, далеко більше елегантних та художніх, ніж більшість тих, які знаходяться у виданнях, гравірованих іншими сучасними граверами. В них навіть спостерігається певний лет фантазії». Найбільше гравюр майстра «Л. М.» знаходиться у вищезгаданій київській «Тріоді постній» 1627 р. Дехто припускає, що літери «Л. М.» означають «Леонтій Монах» і належать Тарасові Земці, що був би автором цих книжних гравюр і вільного листа 1629 р. Це припущення було б імовірним, якби було доведено, що Тарас Земка в чернецтві прийняв ім’я Леонтія.

74. Розвиток друкарства в Україні. Мистецтво української книги. Швайпольт Фіоль у своїй друкарні в Кракові «Осьмогласник», «Часословець» (1491). «Псалтырь» Франциска Скорини, видрукований 1517 у Празі як посібник для шкільних потреб, та інші книги проникали в Україну. В Україні перша підтверджена документально друкарня існувала у середині 15 ст. Відкриті в останні роки документи свідчать, що у 1460 році львівський міщанин Степан Драпан подарував свою друкарню львівському Онуфріївському монастирю. Друга з відомих в Україні друкарень заснована у 1573 році Іваном Федоровичем у Львові. Пізніше почали діяти Острозька друкарня, Києво-Печерська друкарня та інші. В сучасних друкарнях є цехи основного виробництва (складальні, фотоцинкографські), допоміжного. В Бересті існувала друкарня вже в 60-х роках 16 століття, а у 1574 Іван Федоров надрукував у Львові книгу «Апостол. Попри початкові успіхи Івана Федорова, вести самостійну друкарню йому було нелегко. В 1575 р. Федоров вступив на службу до князя Костянтина Острозького, що пояснюється наміром князя видати церковно- слов’янську Біблію. Першим острозьким виданням була грецько-церковнослов’янська "Азбука" 1578 р. Шедевром друкарської майстерності стала Острозька Біблія, завершена 1581 р. Над підготовкою тексту до видання з друкарем Федоровим працював Герасим Смотрицький. Друкарня Острозької Академії була втіленням в Україні витвореного у Західній Європі типу видавничого закладу при школі вищого типу і науково-літературному гуртку книжників. Довговічнішими виявилися українські друкарні — Львівського братства і Києво-Печерської лаври. З 1617 р. починається нова перерва в діяльності друкарні Львівського братства, але в тому самому році естафету підхопила друкарня Києво-Печерської лаври: виходить її первісток — шкільний Часослов. Анфологіон (1619), "Слово на латинов" Максима Грека 1620 р. У XVII ст. провідною друкарнею України залишається і далі лаврська. Протягом 1586 — 1615 українською було 8,5 % обсягу продукції друкарень, а в 1616 — 1645 рр. — 9,1 %. З 1574 — 1648 діяло 25 друкарень; 17 належали українцям і видавали книжки церковнослов’янською і українською мовами.

радіостанцій Риму, Мадриду та інші, а також Бразилії й Аргентини.

72. Український іконопис. Народні традиції іконопису України сягають часів Київської Русі. Протягом віків творчість народних митців була важливим компонентом духовної культури. Самобутні риси у творчості майстрів, які брали участь в оздобленні Софійського собору, де співпраця візантійських художників з місцевими малярами сприяла формуванню митців з національного середовища, що наближало їх творчість до традицій народної культури. Ікони як вид малярства поширилися у Київській Русі з прийняттям 988 р. християнства від Візантії, звідки їх, на печатках як взірці, привозили до Києва. Згодом навичок малювання ікон набули місцеві малярі, а вже наприкінці XI ст. у Києві працював славетний чернець-маляр Алімпій. У подальші віки паралельно з професійним розвивається поширюється народний іконопис, в якому з другої половини XVI ст. окреслюються самобутні стилістичні особливості та образна система. Народний іконопис був виразником національної свідомості народу. У таких складних за змістом і багатопланових за сюжетом іконах, як «Страсті Христові», «Страшний суд», «Різдво Христове», простежуються соціальні та світські мотиви. На іконах «Страсті Христові» народні малярі зображали життя і діяння Христа, страждання і переслідування Сина Божого у доступній формі, підсвідомо акцентуючи на деталях, близьких до життєвих ситуацій. Подані на іконі в образній формі євангельські оповіді хвилювали, викликали співчуття, спонукали до роздумів про людяність, віру в своє божественне покликання. У XIX ст. ікони входять у хатній інтер'єр. Ікони, або образи (термін, що набув більшого поширення у народі), стали невід'ємним і органічним компонентом оздоблення інтер'єру української хати. На початку XX ст. народний іконопис поступово занепадає. Ярмарки, крамниці заполонюють образи, друковані у промисловій поліграфії способом олеографії. Володимирська ікона Божої Матері - подарована Києву від Константинополя. В 1395 році ікона була перенесена в Москву, де залишається і понині. Почаївська ікона Божої Матері - чудотворна ікона, одна з найбільш шанованих Православною церквою. Зберігається в Почаївській Лаврі. У 1597 року монастирю її подарувала заможна вдова Анна Гойська. Понад 400 років ікона своєю чудотворною силою посилає благодать Божу. У 1866 році для чудотворної ікони виготовлена риза з 2 фунтів чистого 82-ї проби золота і 20 золотників. Холмська ікона Божої Матері - написана темперними фарбами на кипарисових дошках у візантійському стилі. На Іконі зображено Божу Матір, яка тримає на правій руці дитину Ісуса, який правою рукою благословляє. На іконі збережено 70 % авторського живопису. Вперше згадується в Галицько-Волинському літописі 1259 р.

73. Українська гравюра. Гравюра - зображення не безпосередньо виконане, а спрацьоване на твердому матеріалі в зворотному вигляді, а потім відтиснуте. Вигода такого способу в тому, що оригінал малярського твору завжди буває один, тоді як гравюру можливо відтискувати у великому числі примірників, і всі відтиски будуть рівноцінними (Гравюрою називається зображення спрацьоване на твердому матеріалі в зворотному вигляді, а потім відтиснуте. Вигода таким способом виготовляти зображення є в тому, що оригінал малярського твору завжди буває один, а коли майстер повторить декілька разів свій твір, то це вже будуть повторення або й копії творів малярського мистецтва, тоді як гравюру можливо відтискувати у великому числі примірників, і всі відтиски однаково будуть оригіналами, авт.). Гравюра буває різного гатунку, в залежності від матеріалу, на якому заготовлюється відворотнє зображення. В якості матеріалу використовують дерево, залізо, камінь. Спочатку гравюра використовувалась для гравіювання ікон та листів спеціального характеру, або гравюру робили для оздоби книги. Перша українська гравюра це гравюра в книзі львівського видання «Апостол» 1574 р. Першим періодом розвитку гравюри на Україні вважаємо добу ренесансу. В різні періоду розвитку культури гравюра мала різну стилістику і методи виконання, а також незлічена кількість майстрів. З огляду на те, що майстерство гравюри є дуже тяжким, воно вимагає від майстра не тільки мистецького вміння рисувальника або маляра, але й багато технічного ремесла для виготовлення гравірувальних дощок і відтискування їх, — майстерства, для якого треба багато вмілості, терпіння, витривалості. Оскільки майстри мистецтва таких якостей часто не мають, вони останнім часом все частіше задовольняються тільки виготовленням зображення, а переводом тих зображень на гравірувальні дошки (чи, як їх називають тепер — «кліше») займаються майстри-техніки, й роблять вони це механічним способом. Від цього якість гравюри, зрозуміло, знижується, бо така гравюра вже не є викінченим твором мистецтва — на ній лежить відбиток машинної продукції, механічного опрацювання, й такі відбитки, хоч би й мистецьких зображень, вже є не оригінал-гравюрами, а творами машинної продукції. Самі артисти, що обмежуються заготовленням графічних рисунків, які розмножуються шляхом механічно виготовлених кліше й машинною продукцією, навіть при найбільшому хисті та талановитості вже не можуть вважатися за майстрів-граверів, а тільки за графіків. При механічному розмножуванні їхні, іноді дуже добрі графічні праці часто псуються технічною невдосконаленістю й доходять до широкої людності у вигляді, далекому від вимог мистецтва. Це вже частіше твори не мистецтва гравюри, а базарної продукції. Механічні майстерні всяких цинкографій із початком XX ст. витіснили було велике мистецтво гравюри, але останніми часами справжні майстри мистецтва звернули особливу увагу на загрозу мистецькій творчості в галузі гравюри й багато та успішно працюють над піднесенням гравірувального мистецтва, хоч де в чому, може, ще не дорівнюють кращим майстрам гравюри попередніх століть. Після львівських видань Федоровича здавалося, що українське друкування книг

25. «Розстріляне Відродження». Представники: В. Підмогильний, М. Вороний, М. Куліш, Хвильовий, М. Зеров, Л. Курбас, М. Бойчук – репресовані; І. Багряний, Антоненко-Давидович, Вишня – вийшли живими з таборів; Рильський, Тичина, Сосюра – пристосувалися до режиму; Ю. Клен, Леонід Мосендз, Олена Теліга Юрій Дараган, Євген Маланюк – емігрували.

26. «Шістдесятництво». Нова генерація української інтелігенції, у другій половині 50-х і 60-х внаслідок послаблення радянського гніту, тимчасової лібералізації і десталінізації. Шістдесятники виступали на захист національної мови і культури, свободи художньої творчості. Основу руху шістдесятників склали письменники Іван Драч, Микола Вінграновський, В.Дрозд, Гр. Тютюнник, Б.Олійник, Василь Симоненко, Ліна Костенко; літературні критики Іван Дзюба, Євген Сверстюк, кінорежисер Сергій Параджанов. Шістдесятники розвинули активну культурницьку діяльність, яка виходила за межі офіціозу: влаштовували неформальні літературні читання та художні

VIP1-2

виставки, вечори пам'яті репресованих митців, ставили замовчувані театральні п'єси. Культурницька діяльність, яка не вписувалась у рамки дозволеного, викликала незадоволення влади. Із 1963 розпочалася хвиля ідеологічних звинувачень на адресу Ш., насамперед у націоналізмі. Влада розгорнула кампанію цькування Ш. у пресі, на засіданнях спілок та різноманітних зібраннях. Партійні та карні органи забороняли, а потім і розганяли літературно-мистецькі зустрічі та творчі вечори Ш., закривали клуби творчої молоді. Поступово більшість Ш. була позбавлена можливості видавати свої твори, їх звільняли з роботи, проти них влаштовувалися провокації. Перед шістдесятниками закрилися сторінки журналів, посипалися звинувачення у «формалізмі», «безідейності», «буржуазному націоналізмі». У відповідь шістдесятницькі ідеї стали поширюватися у самвидаві. Рух виразно протримався ледве одне десятиліття. З 1968 КПРС взяла курс на реставрацію тоталітаризму, Ш. не вписувалося в ці рамки.В.Стус. Із середини 1960-х шістдесятники розпочали формування політичної опозиції комуністичному режиму і незабаром стали активними учасниками дисидентського руху в Україні, зокрема як члени Української гельсінської групи. Деякі шістдесятники під тиском влади перейшли на офіційні позиції. Проте більшість Ш. не змирилася і мужньо відстоювала свої переконання, їхні твори продовжували з'являтися у самвидаві, та вже замість суто культурологічних проблем усе частіше аналізувалися питання колоніального становища республіки у складі СРСР та необхідності створення визвольного руху.

27. Повоєнна культура. Жданівщина. Відбудова шкіл, вузів, театрів і т.д. У перші післявоєнні роки в Україні настала політико-ідеологічна реакція, яка за ім‘ям секретаря ЦК ВКП(б), який керував ідеологічною роботою в країні, отримала назву “жданівщина”. Грубий, авторитарний стиль і некомпетентне втручання в діяльність творчої та наукової інтелігенції країни, звинувачення її кращих представників у формалізміі і безідейності. У біологічній науці поширилася “лисенківщина”, який займав реакційні позиції щодо генетики. З 1948р. почалася чистка серед науковців. В 1947 р. огидну роль в укр. культурі зіграв Каганович. Під його тиском у 1947 р. гостро критикували М. Рильського, Ю. Яновського, І.Сенченка. Під заборону потрапила сатира - критичний струмінь у письменстві. "Правда" нагадала М. Рильському про його "серйозні ідеологічні помилки" і суворо засудила оперу К. Данькевича "Богдан Хмельницький". Зазнав критики Довженко за націоналізм в стрічці «Україна в огні». Окрім такого планомірного, систематичного контролю сталінський режим провадив викривальні кампанії, щоб добитися цілковитого послуху серед інтелігенції. Ці кампанії набули найбільшого розмаху в перші післявоєнні роки, втілившись у сумнозвісній політиці "жданівщини".

28. Мистецьке життя при наростанні кризи тоталітаризму (60-70рр. ХХ ст.) – питання № 26, 27, 29.

29. Ідеологізація, русифікація культурного життя у 70-80 рр. ХХ ст.. Система заходів радянського керівництва в національних республіках, спрямована на масове вивчення російської мови з звуженням вивчення національних мов. В Україні здійснювалася партійним і державним керівництвом СРСР і УРСР. Ідеологізація національної політики передбачала пропаганду та реалізацію ідеї зближення і злиття всіх націй СРСР у єдину спільноту — радянський народ. Політичний курс на «злиття націй». У 1979 р. в Ташкенті відбулася науково-практична конференція «Російська мова — мова дружби і співробітництва народів СРСР», на якій рекомендовано вивчати російську мову в дошкільних закладах з 5 років. Реформа загальноосвітньої школи (1984 р.) сприяла процесам ідеологізації та русифікації в Україні. Держава продовжувала суворо контролювати навчально-виховний процес і домагалася необхідної їй ідейної спрямованості. Ідеологізація негативно вплинула на рівень викладання гуманітарних дисциплін. Незважаючи на плідну діяльність педагогів-новаторів — В. Сухомлинського, процес навчання і виховання був уніфікований. Творчий розвиток особистості обмежувався. Наприкінці 60-х — на початку 70-х рр., після Цькування О. Гончара за роман «Собор», починається перехід до «закручування гайок» в ідеологічній і культурній сферах. Тоталітарній системі потрібне було художнє виправдання свого курсу на денаціоналізацію українського населення; підтвердження мистецтвом партійних доктрин про «розвинене соціалістичне суспільство як вищий тип людської цивілізації. «Незручних» літераторів (Олесь Гончар. Іван Дзюба, Олесь Бердник) виключали зі Спілки письменників України. Віктора Некрасова вислали за кордон. Затягувалося видання творів Ліни Костенко «Княжа гора», «Маруся Чурай». Ідеологізація та русифікація негативно позначилися на розвиткові культури України. Незважаючи на успіхи, українська культура перебувала в стадії «застою», як і все радянське суспільство в цілому. Курс на «злиття націй» виявився безперспективним і викликав негативне ставлення у інтелігенції.

30. Визначні митці нового естетичного мислення. Кіно: Р.Віктюк, Б.Жолдак, С.Донченко, Б.Шарварко. У 2001 р. постановник Тарас Томенко здобув перемогу в конкурсі «Панорама» Берлінського фестивалю. У 2003 році, в основному конкурсі того ж Берлінале, отримав «Срібного ведмедя» фільм українського аніматора Степана Коваля «Йшов трамвай дев’ятий номер». У 2003 році фільм «Мамай» Олеся Саніна вперше представляв Україну на премії «Оскар». Література: І. Драч ("Чорнобильська мадонна"), Ю. Мушкетик, Л. Костенко, П.Загребельний, Юрій Андрухович, Оксана Забужко, Ірена Карпа, Сергій Жадан, М. та С.Дяченки, Генрі Лайон Олді (колективний псевдонім Д.Громова та О.Ладиженського). Для нової україномовної літератури характерне зниження пафосу типового для соцреалізму. Багато творів відзначені іронією, переоцінкою цінностей та зверненням до тем, що були забороненими за радянських часів. Театр і музика: в січні 2000 р. балетний колектив Національної опери України показав дві прем'єри — балети "Вікінги" видатного сучасного українського композитора Є. Станковича і "Жар-птиця" класика музичної культури XX ст. І. Стравінського. У театральному репертуарі — опери «Мойсей» М.Скорика, «Лісова пісня» В.Кирейка та «Палата № 6» В.Зубицького, балет «Різдвяна ніч» Є.Станковича. Репертуар хорових колективів поповнюється творами Л. Дичко та Г. Гаврилець, інструменталістів — творами Ж. та Л. Колобудів, В.Рунчака. Класична електронна музика представлена композиціями Алли Загайкевич, Івана Небесного та інших. Сучасні оперні співаки України — Вікторія Лук'янець, Володимир Гришко, Роман Майборода, Тарас Штонда, Михайло Дідик, Марія Стефюк. Художнє мистецтво: Петро Бевза (1963), Віктор Гонтарів, Борис Буряк, Микола Мазур, Петро Печорний

31. Діячі укр. культури в еміграції. Невід'ємну складову частину процесу національно-культурного відродження становить творчість представників української еміграції. Значну спадщину залишив відомий поет, есеїст, критик і публіцист Є.Маланюк. Поразку УHP він сприйняв як "національну трагедію". Аналізуючи причини цих подій, митець звертався до визначення ролі національно свідомої особистості в українській історії; його поезія сповнена історико-філософських роздумів про долю народу, призначення людини в добу політичних і соціальних потрясінь. Серед письменників, які викривали тоталітарну систему нищення особи, привертає увагу творчість І.Багряного. Його романи "Тигролов" і "Сад Гетсиманський" розкрили національну трагедію поневоленого народу. В розвиток музичної культури значний внесок зробив композитор А.Рудницький. В його творчій спадщині — опери "Анна Ярославна", "Княгиня Ольга", кантати, симфонії. Дивись питання №36. Після масового виїзду українських біженців з Європи за океан у США 1954 р. зібрались письменники та літератори створили об'єднання українських письменників в еміграції "Слово". До "Слова" належали У. Самчук, О. Тарнавський, Р. Купчинський, Ю. Лавріненко І. Багряний, Б. Олександрів-Грибінський, Я. Рудницький, Ю. Стефаник, М. Левицький. Космополітизм — ідеологія світового громадянства, яка надає пріоритетне значення загальнолюдським цінностям та другорядне — національним проблемам. В умовах оновлення міжнародних відносин, розвитку зв’язків між країнами і народами космополітизм втрачає свій колишній зміст як політична доктрина і означає конкретні дії та вчинки людей, у тому числі й політиків, які прагнуть, як правило, до бездумного запозичення і застосування зарубіжних форм і методів господарювання, діяльності політичних органів влади без урахування своєрідності, традицій і культури своєї країни.

32. Виникнення писемності. Кирилиця. Уже, починаючи з ІХ ст., Київська Русь досягла такого рівня розвитку і величини територіальних ресурсів, що вже не змогла обходитися без єдиної системи уніфікованого спілкування і мови. Кирилиця — одна з двох абеток староцерковнослов'янської мови, що лягла в основу деяких слов'янських алфавітів. Впровадження християнства значно прискорило розвиток писемності й літератури на Русі. В ІХ ст. імператор Михайло III до Русі відправив Кирила і Мефодія. Вони упорядкували слов'янський алфавіт і переклали на церковнослов'янську мову Євангеліє. На початок 11 ст. на Русі було дві системи письма — кирилиця (основа – грека) і глаголиця (розроблена Кирилом фонетична система). Найдавнішою з відомих кириличною пам'яткою є напис 931 р. у скельному монастирі в Болгарії. Найдавнішою датованою кириличною книгою є давньоруське Остромирове Євангеліє (1056—1057). Кирилиця – основа білоруської, болгарської, македонської, російської, сербської, української, чорногорської мов.

33. Сучасна Українська православна церква. Самопроголошена, не визнана церква, створена в 1992р, внаслідок об'єднання двох церковних груп, що обстоювали незалежність від РПЦ: частини вірних УПЦ-МП на чолі із Митрополитом Київським Філаретом та Української Автокефальної Православної Церкви. За чисельністю вірян (2011) — найбільша в Україні. УПЦ-КП добре представлена в центрі та на заході України, але має слабкий вплив російськомовних сході та півдні. Як і УАПЦ, вважає себе українською автокефальною церквою, але досі не визнається (не має євхаристійного спілкування) жодною іншою Помісною Православною Церквою, зокрема Всесвітнім Константинопольським чи Московським патріархатами, не входить до Вселенської Православної Церкви. Храми: Михайлівський Золотоверхий, Володимирський собор. Патріархи:

фільм «Мамай» Олеся Саніна вперше представляв Україну на премії «Оскар». У 2005 році стрічка «Подорожні» молодого українського режисера Ігоря Стрембіцького отримала Золоту пальмову гілку за короткометражний фільм. В 2006 році відбулася також прем'єра першого українського трилеру «Штольня». В 2008 році вийшов фільм «Ілюзія страху», українського кінорежисера Олександра Кірієнка. Фільм знятий за мотивами одноіменного твору Олександра Турчинова. Був висунутий від України на нагородження кінопремію «Оскар». Фільм приймав участь у 27-х міжнародних кінофестивалях, в 10 з них у конкурсній програмі[9], в інших в офіційній селекції. Серед фільмів з найбільшими бюджетами можна відзначити Сафо ($6 млн)[10], Двоє і війна ($2 млн).

69. Українська анімація, вид кіномистецтва, твори якого створюються шляхом зйомки послідовних фаз руху намальованих або об'ємних об'єктів. Ці твори називають мультиплікаційними фільмами. Перші м/ф в Україні з'явилися у 1927 році у центральній мультиплікаційній майстерні в Києві: художник В. Дев'ятін зробив мультиплікаційну одночастівку «Українізація» про вивчення української мови, а В. Левандовський поставив «Казку про солом'яного бичка», поклавши в основу сценарію сюжет популярної казки. У 30-х р. в анімації плідно працюють С. Гуєцький, Є. Горбач, І. Лазарчук. До творчих надбань цього періоду належать: мальований звуковий фільм «Мурзилка в Африці», «Лісова угода». У 1959 на студії «Київнаукфільм» заснували Творче об’єднання художньої мультиплікації. Становлення і розвиток української анімації 60–70-х років відбувалися водночас із переосмисленням завдань і цілей у світовому анімаційному мистецтві, зміною самих уявлень про його можливості і навіть природу, оновленням стильового регістру, створенням нової поетики. За два десятиліття сформувалася школа української анімації, що характеризується розмаїттям тематично-жанрових напрямів, творчих манер і стилів. Роботи «Золоте яєчко» І. Лазарчука, «Веснянка» і «Веселий художник» Н. Василенко, «Лелеченя» І. Гурвич засвідчили професіоналізм авторів, новизну тогочасного мистецтва. Н. Василенко «Микита Кожум’яка», «Маруся Богуславка», «Сказання про Ігорів похід» відкрили нову сторінку в розвиткові української анімації, пов’язану зі зверненням до рідкісних у мальованому кіно жанрів: билин, дум. Створення лялькових картин пов’язане з творчістю Л. Зарубіна. У його фільмах «Про поросятко, яке вміло грати у шашки», «Оленятко – білі ріжки», «Казка про чудесного лікаря» вдало використано специфіку об’ємної мультиплікації. Економічна криза 1990-х років позначилася і на анімації – різко скоротилося виробництво фільмів. Сучасні твори: "Біла ворона", реж. А. Лавренішин, "О, Париж!", реж. О. Шмигун.

70. Історія українського телебачення. Розпочалась 1951р. у Харкові групою ентузіастів під керівництвом В. Вовченка споруджено любительський телецентр. Він відрізнявся від наступників тим, що стандарт був 330 рядків у кадрі, а в професійному 625. Тим не менше, передачі мали попит у харків’ян. Харків став фактично третім містом у Радянському Союзі, після Москви і Ленінграду, де телебачення працювало на досить професійній основі. В 1954 в Харкові збудовано професійний телецентр. Харків був єдиним у Європі містом, де на двох різних каналах, за різними системами, велося двопрограмне телебачення. З кінця 1951 почав діяти телецентр у Києві. З лютого 1960 почався регулярний обмін телепрограмами між Москвою. 20 січня 1965 рік - вперше в ефір вийшла загальнореспубліканська телепрограма України – "УТ”. З 1969 Київський, а з 1976 також і Львівський телецентри пересилають кольорові програми. 1988 рік - створення першої недержавної телекомпанії "ТОНІС”, заснованої в Миколаєві. 13 жовтня 1990 року - в Харкові, вперше в СРСР, розпочинає мовлення приватна телекомпанія "ТОНІС-Центр". Створення національних телеканалів: 1991р. - "ICTV”; 1992р. - "Тет-А-Тет"; "УТ-2”; 1993 - "Україна" (Донецьк); 1995 - "1+1"; 1996 - "Інтер"; 1997 - "СТБ"; 1998 - "Новий канал". 2001 - перший загальноукраїнський музичний телеканал "М1". 1 липня 2007 року - згідно з даними Нацради, зареєстровано понад 60 каналів супутникового мовлення.

71. Історія українського радіомовлення. 1924 року в Харкові (тодішній столиці України) вийшла в ефір перша передача українського радіо. В грудні 1922 року збиралися влаштувати радіоміст Харків — Москва за участі Леніна. Але вождь захворів, і замість нього на радіостанції в Москві виступали Калінін і Троцький. У Харкові великими темпами почали встановлювати власну радіостанцію для широкого мовлення. 15 листопада 1924 року відбувся перший в Україні радіоконцерт. 1930 – створення Радіотелеграфного Агентства України, початок ефірного радіомовлення. Програми українською мовою були обмежені спершу щодо часу і за змістом. Під час другої світової війни, коли більшість радіостанцій була знищена в наслідок воєнних дій, населення України було обслуговуване або радіопересиланнями німецької окупаційної влади, або ж радіомовленням Московських радіостанцій. Після війни радіомовленням в УРСР відає Комітет Радіомовлення при Раді Міністрів УРСР. З 1957 комітет видає свої програми під назвою «Говорить Київ». 1965 в УРСР діяло 50 потужних радіостанцій; крім 10 випусків «останніх вістей», програми радіостанцій в УРСР включають лекції, бесіди, літературні і музичні пересилання. Ведуться також радіопересилання для дітей і молоді й окремі програми чужими й українською мовами для закордону. У рамках чехо-словацьких пересилань двічі на тиждень організовувалась 15-хвилинна програма укр. мовою. У 1934 радіо-журнал Прага увів щоденні радіопересилання для Закарпаття. На еміграції радіопересилання українською мовою передають щоденно на Україну державні радіостанції «Голос Америки», Радіо-Свобода з Мюнхену. Українські радіопрограми включені у радіопередачі деяких

поєднання вимушеної заангажованості держзамовлення і очевидної режисерської та акторської обдарованості. Поетичне кіно. Кінематограф 1960-70-х років представлений іменами світової ваги: режисери Сергій Параджанов, Юрій Іллєнко, Леонід Осика, актори Іван Миколайчук, Гнат Юра, Костянтин Степанков, Богдан Ступка. З'являються стрічки, які поклали початок унікальному феномену «українського поетичного кіно»: «Тіні забутих предків» Сергія Параджанова (1964). Згодом естетика українського поетичного кіно стимулювала режисерський дебют актора Івана Миколайчука («Вавілон-ХХ», 1979), а суттєві елементи поетичного кіно проявляються в стрічках Миколи Мащенка «Комісари» (1971) і «Як гартувалася сталь» (1973). Однак реакційна політика т.зв. «застою» фактично знищила українське поетичне кіно. Режисер С.Параджанов був вилучений з кінематографу і громадянського життя. Роки «застою» у СРСР розгортається новий виток боротьби проти національної української культури. Знищуються українські установи, стає тотальною русифікація. Українськими кіностудіями було знято також кінострічки, які набули великої популярності у всьому СРСР: «Д'Артан'ян і три мушкетери», «Місце зустрічі змінити не можна», «Пригоди Електроніка». Низка укр. акторів знімається у зарубіжних фільмах. Успіх мав фільм режисера Єжи Гофмана «Вогнем і мечем», у якому Богдан Ступка зіграв роль Хмельницького. Знято фільм «Голод-33» (1991). У 2003 р., в основному конкурсі Берлінале, отримав Срібного ведмедя фільм аніматора Степана Коваля «Йшов трамвай № 9». У 2003 р. «Мамай» Олеся Саніна вперше представляв Україну на премії «Оскар». У 2005 р. стрічка «Подорожні» Ігоря Стрембіцького отримала Золоту пальмову гілку.

66. Видатні українські кінорежисери. Майя Дерен (1917—1961) — американанська режисерка та теоретик кіно українського пожодження. Сергій Бондарчук (1920—1994) — російський режисер та актор українського походження. Стівен Спілберґ (1946) — відомий американський режисер, лауреат премії Оскар. Єврей українського походження (з Одеси). Ігор Стрембіцький (1973) — український кінорежисер, кінооператор, звукорежисер. Перший українець, який отримав Золоту пальмову гілку — найвищу нагороду Каннського кінофестивалю. Сергій Параджанов (1924-1990) - вірменський і український кінорежисер, народний артист УРСР (з 1990). «Тіні забутих предків» - удостоєний призу на Всесоюзному кінофестивалі в Києві (1966). На Заході інтерес до нього був значно більшим, ніж на батьківщині. Фільм отримав 39 міжнародних нагород, 28 призів на кінофестивалях (із них — 24 гран-прі) у двадцять одній країні. Параджанову надсилали свої вітання Фелліні, Антоніоні, Куросава. Шапіро Олександр (1969) — український кінорежисер, сценарист, продюсер. Фільми А. Шапіро були неодноразово представлені на престижних МКФ як Берлінале, Канн-2008. А. Шапіро - лідер артхаузного і авторського кіно України та Європи. Кіра Муратова (1934) - український кінорежисер. Народна артистка Української РСР, лауреат Державної премії України, спеціальний приз Берлінського кінофестивалю 1990 р.. Лауреат Державної премії України імені Довженка 2002 р.; премію присуджено за вагомий внесок у розвиток вітчизняного кіномистецтва. Оксана Байрак — український кінорежисер, продюсер, акторка, сценарист. Довженко - №65. Інші сучасні: Роман Балаян, Сергій Лозниця, Юрій Іллєнко, Сергій Буковський, Сергій Маслобойщиков, Михайло Іллєнко.

67. Видатні українські кіноактори. Віра Холодна (1893-1919) - українська кіноакторка. Знімалася у фільмах під режисурою Є. Бауера, П. Чардиніна на світанку епохи німого кінематографа. Уславилася в фільмах: «Пісня тріумфуючого кохання» (1915), «Міражі» (1915), «Життя за життя» (1916), «Забудь про камін…» (1917). Ольга Куриленко (1979) — українська модель і актриса. Джек Паланс (Володимир Палагнюк) (1919—2006) — відомий американський кіноактор українського походження, лауреат премії Оскар, голова Голлівудської фундації «Тризуб». Дастін Гоффман (1937) — відомий американський кіноактор та продюсер, лауреат премії Оскар, єврей українського походження. Л. Бронєвой (1928). Дебютом в кіно Л.Бронєвого стала роль у стрічці «Товариш Арсеній» (1964). Успіх і популярність принесла роль Мюллера в кіносеріалі «Сімнадцять миттєвостей весни». Нона Мордюкова (див пит. №67). У 1960‑70х р. знімалася в комедійних і мелодраматичних картинах: "Тридцять три" Георгій Данелія, і "Діамантова рука" Леоніда Гайдая, "Одруження Бальзамінова". Останні великі ролі Нонни Мордюкової на кіноекрані — фільм "Рідня" Микити Міхалкова (1982) і "Мама". У списку ролей Б.Ступки — багато історичних постатей: Іван Брюховецький («Чорна рада»), Іван Мазепа, Хмельницький («Вогнем і мечем»). Богдан Бенюк - український актор театру і кіно; Народний артист України (1996), лауреат Національної премії ім. Шевченка.

68. Сучасний український кінематограф. У 1990-х українське телебачення розпочало освоєння телесеріалів («Роксолана», «Острів любові»). На рубежі 2000-х р. низка українських акторів знімається у зарубіжних фільмах. Величезний успіх мав фільм польського режисера Єжи Гофмана «Вогнем і мечем», у якому український актор Богдан Ступка зіграв роль гетьмана Богдана Хмельницького. Iсторичні теми також стали провідними у творчості режисера Олеся Янчука. Впродовж 1990-х — першої половини 2000-х ним було знято такі фільми, як «Голод-33» (1991). Протягом останніх років в український кінематограф прийшло нове покоління кіномитців. У 2001 р. початківець Тарас Томенко здобув перемогу в конкурсі «Панорама» Берлінського фестивалю. У 2003 році, вже в основному конкурсі того ж Берлінале, отримав Срібного ведмедя фільм українського аніматора Степана Коваля «Йшов трамвай № 9». У 2003 році

Мстислав, Володимир, Філарет (з 1995). Літургічною мовою в єпархіях є українська мова.

34. Українська Греко-католицька церква. Визнана Римом східна католицька церква, утворена у 1596 (Берестейська унія). До 1992р. греко-католики перебували у межах Львівської, Івано-Франківської областей. З 2008р. діяльність церкви охопила всю територію України. З 27 березня 2011 року церкву очолює Верховний архієпископ Києво-Галицький Святослав Шевчук. У суспільному і громадському житті УГКЦ відстоює право українського народу на свою незалежну соборну державу та становлення в ній зрілого громадянського суспільства; реалізовує велику кількість благодійних та громадських проектів в Україні та поза її межами. Храми: Собор св. Юра, Патріарший собор Воскресіння Христового.

35. Українська автокефальна церква. Незалежна православна церква в Україні та в українській діаспорі Європи, Америки, заснована під час національно-визвольних змагань (1917—1921). На Першому Всеукраїнському Православному Церковному Соборі в Києві 14-30 жовтня 1921 р. проголошено три основні засади УАПЦ — автокефалію, соборноправність, українізацію. УАПЦ відправляє богослужіння згідно з традицією візантійського обряду. Мова богослужіння — сучасна українська та церковнослов'янська. Церковні громади не менш, як з десяти чоловік утворюють парафії, очолювані настоятелем. Парафія забезпечує регулярну відправу Святої Літургії та діяльну співучасть у ній вірних, часте й побожне прийняття вірними Святих Таїнств, свідому й діяльну участь парафіян у житті Церкви, гідне церковно-моральне виховання вірних. Патріархи: Мстислав, Димитрій, Мефодій (з 2009). Храм: Андріївська церква.

36. Вертеп. Мандрівний театр маріонеток, поширений головно в Україні, в барокову добу (17-18 століття). Мав форму двоповерхового дерев'яного ящика. На другому поверсі показували різдвяну драму; на першому — механічно прив'язану до неї сатирично-побутову інтермедію. Перша, різдвяна, частина вертепу, яку називали «свята», мала більш-менш стабільну композицію, натомість, друга змінювалася в залежності від місцевих умов, здібності й дотепності вертепника. У першій половині 19 століття вертепи, як масове побутове явище, поступово зникають, залишившись лише в побуті українських селян Східної Галичини. До сьогодні зберігся переважно на західноукраїнських землях у вигляді різдвяних вистав на релігійну тематику. Сюжети різдвяних вертепів більш-менш однакові: цар Ірод дізнається від волхвів, що народився Христос, претендент на його престол. Число дійових ляльок доходило іноді до сорока. Поруч із вертепником знаходився музикант чи гурт музикантів, які грали на скрипці, сопілці, бандурі, цимбалах, колісній лірі.

37. Пересопницьке Євангеліє. Вага книги - 9 кг. Рукописна пам'ятка староукраїнської мови та мистецтва XVI століття. Один із перших українських перекладів канонічного тексту четвероєвангелія. Один із символів української нації. Появу книги фундувала волинська княгиня Анастасія Юріївна Заславська. Роботу над Євангелієм розпочали 15 серпня 1556 р. у Свято-Троїцькому монастирі, завершили — 29 серпня 1561 р. в Пересопницькому монастирі. Пам'ятка містить унікальний матеріал для вивчення історії української мови на всіх її рівнях та взаємодії народнорозмовних і книжних елементів в українській літературно-писемній мові XVI ст. У ній чітко проступають риси живої народної мови. На морфологічному рівні засвідчено велику кількість варіантів за рахунок закінчень, властивих живомовній практиці. Синтаксична структура виразно українська. Пересопницьке Євангеліє засвідчує загальний високий рівень української культури, що виявляється у справі книговидання, яка в той час була однією з найвагоміших у суспільному розвитку, у виконанні писемних форм, розміщенні тексту, способу перекладу і т. д. Книга оздоблена численними орнаментами, високохудожніми багатокольоровими заставками і малюнками. Присягають президенти на вірність народу; зроблено декілька факсимільних видань Інститутом української мови НАН України.

38. «Руська трійця». (1834—1837). Галицьке літературне угруповання, очолюване М. Шашкевичем, Я. Головацьким та І. Вагилевичем. Члени «Руської трійці» «ходили в народ», записували народні пісні, оповіді, приказки та вислови. Навколо «Руської трійці» об'єднувалася молодь, що прагнула працювати для добра свого народу; члени гуртка вели просвітницьку роботу і закликали селян боротися за свої права. Діяльність «Руської трійці» викликана як соціально-національним поневоленням українців в Австрійській Імперії, так і пробудженням інших слов'янських народів переступила межі вузького культурництва. «Русалка Дністровая» (1837) - Девізом книги стали слова Я. Коллара: «Не тоді, коли очі сумні, а коли руки дільні, розцвітає надія». Своїм поворотом до народної мови й уведеним її упорядниками правописом «Русалка Дністровая» мала великий вплив на українське національне відродження і на розвиток української літератури в Галичині. Гурток «Руська трійця» припинив свою діяльність 1843 р. після смерті М. Шашкевича.

39. Кирило-Мефодіївське братство. Програмні положення братства викладені у «Книзі буття українського народу» і «Статуті Слов'янського братства св. Кирила і Мефодія», основним автором яких був Микола Костомаров. В основу документів лягли ідеї українського національного відродження і панславізму. Кирило-Мефодіївське братство ставило своїм головним завданням побудову майбутнього суспільства на засадах християнської моралі, шляхом здійснення ряду реформ; створення демократичної федерації слов'янських народів, очолюваної Україною, на принципах рівності і суверенності; знищення царизму і скасування кріпосного права і станів; встановлення демократичних прав і свобод для громадян; зрівняння у правах всіх слов'янських народів щодо їх національної мови, культури та освіти. Члени братства вели активну громадсько-політичну діяльність: вони поширювали ідеї братства через розповсюдження його програмних документів, прокламацій («До братів-українців», «До братів-великоросів і поляків»), твори Тараса Шевченка; займалися науковою працею і виступали з лекціями в навчальних закладах Києва, в яких проповідували свої погляди; піклувалися про розвиток народної освіти, збирали кошти на відкриття народних шкіл, написання і видання нових. Кирило-Мефодіївське братство проіснувало 14 місяців. У березні 1847 року за доносом провокатора Олексія Петрова діяльність братства була викрита, а члени заарештовані. Слідство у справі кирило-мефодіївців тривало з 18 березня до 30 травня 1847 року в Петербурзі. Тараса Шевченка віддали у солдати Оренбурзького корпусу з забороною писати і малювати. На трирічний термін ув'язнено у Шліссельбурзькі Миколу Гулака, Микола Костомаров на рік.

40. «Просвіти» та їх в культурному процесі. Українська громадська організація культурно-освітянського спрямування. виникло в 1868 році в Галичині як противага антиукраїнським течіям у культурному житті: колонізаторській, підтримуваній цісарською владою, — з одного боку, і русофільській, — з другого. 30 листопада 1880 року з ініціативи В. Барвінського скликано перше українське народне віче у Львові. Віче було однією з форм політичної роботи Товариства. На Лівобережній Україні єдиним товариством «Просвіта», яке отримало дозвіл губернатора на заснування чернігівська «Просвіта», заснована 1906 року М. Коцюбинським. Після 1937 року «Просвіта» переживала тяжкі часи. Польська влада закривала читальні, особливо на північно-західних землях. Комуністи намагалися через низові читальні пропагувати «великі перетворення» за Збручем. У таких умовах 8 червня 1939 року відбувся в «Театрі Ріжнорідностей» останній загальний збір «Просвіти». Якщо взяти нинішній день і порівняти з початки формування колишньої «Просвіти», то побачимо багато паралелей поміж цими двома відтінками історії України. Як колись, «Просвіта» бере на себе організацію найрізноманітніших форм пробудження і активізації національної свідомості людей, піднесення їх культурного рівня, пропаганду і вивчення рідної мови, популяризацію обрядів, свят. Отже, «Просвіта», розпочинає новий етап своєї діяльності на ниві національного відродження – створювати національну школу, відновлювати історичну пам'ять українського народу, підносити суспільну свідомість і творчу активність, утверджувати християнську мораль, викорінювати з української хати мовний суржик. Тобто відродити високу духовність і творчу ініціативу народу, спираючись на рідне слово, без якого жоден народ не спроможний «о власній силі йти». Українська мова, культура має бути не гостею фестивалів, а хлібом щоденним нації, в економіці, торгівлі, банківській справі, транспорті, в армії, міліції та суді, в парламенті та уряді. Ця діяльність сприяє розбудові нашої держави – України.

41. Наукове товариство ім. Т.Г. Шевченка. Академічна організація, утворена 1873 року у Львові. У 1920-30-х роках зазнавала переслідувань Польщі, 1939 ліквідована в СРСР; відновлена 1947 року в ФРН та США. З 1989 року організація знову діє на території України. В українській історії перша суспільна установа, яка, сповідуючи Шевченкові ідеї служіння Україні, присвоїла собі його ім'я. Після першого етапу розвитку, пов'язаного з розбудовою видавничої літературної діяльності, Товариство за оновленим статутом, прийнятим у 1892, перетворюється в багатопрофільну академію наук — з пріоритетом до проблем українознавства. Передумови для виникнення НТШ в створював стимульований Шевченковою духовною спадщиною поступ українського національного відродження за обставин заборон українського розвитку на теренах царської Росії та більш ліберального ставлення до українства в Австрії. Упродовж більшої частини історії НТШ його структуру визначали три секції: Історично-філософська; Філологічна; Математично-природописно-лікарська. Ініціативу створення в Галичині пов'язують з істориком В. Антоновичем і письменником О. Кониським. Усвідомлюючи особливу відповідальність за поширення українського друкованого слова (яке було заборонене в підросійській Україні) НТШ приступило до видання на власній поліграфічній базі книг українського письменства. Особлива роль НТШ у становленні загальнонаціональних часописів: щоденної газети «Діло», двотижневика «Зоря», та «Літературно-наукового вісника». Якщо подивитися на здобутки НТШ узагальнено, то насамперед треба ствердити, що НТШ у своїх працях розбудувала систему українознавчих знань у сфері історії, мови, літературознавства, етнографії, фольклористики, географії, антропології та інших дисциплін, зафіксували й науково опрацювали безцінну багатовікову спадщину українського народу в контексті плюралістичного слов'янознавства як проблеми окремого народу. НТШ ще з кінця XIX століття послідовно впроваджувало українську мову в наукові праці не тільки з питань українознавства, а й стислих наук, було промотором формування наукової термінології та української наукової мови. Вчені НТШ здійснили особливий внесок у вироблення єдиних правописних норм української мови. Діяльність Товариства з перших років праці мала чітко окреслене націотворче та націозахисне спрямування. Скеровані на Схід друковані видання НТШ створювали ефективну протидію заборонам протиукр. циркулярів, діячі НТШ від імені усієї інтелектуальної України представляли українство на міжнародних конгресах, а також на археологічних з'їздах. Досвід більшовицьких репресій 30-40-их років супроти національної орієнтованої інтелігенції спонукав численне членство НТШ до

західних укр. землях у XVIст. Переважали впливи високого рівня тогочасної Італійської культури, що пройшла тисячолітній шлях розвитку і накопичила значні ремісничо-технологічні і мистецькі знахідки. Львівська ренесансна пластика йшла в межах стилістики, розробленої у місті Венеція скульптором Сансовіно. В сх. і центральній Україні скульптура набула значення головним чином як декорація пишної архітектури козацького бароко. Найбільше розвинений жанр у скульптурі УССР повоєнної доби і досі — скульптурний портрет: масово продукувалися портрети «вождів» і «героїв», у яких «документально вірно» передавалися риси портретованих. Індивідуальні портрети дали І. Шаповал, О. Ковальов, Е. Фрідман, Галина Кальченко створила цілу ґалерею портретів письменників, митців. У ділянці монументальної скульптури створено чимало пам'ятників, насамперед воєнних і партійних діячів. Серед них — М. Щорсові у Києві (1954) роботи М. Лисенка, В. Бородая і М. Суходолова. Риси помпезності мають пам'ятники генералу Ватутінові в Києві (1948) і пам'ятники «двічі героям Радянського Союзу». У 1970-х: Г. Кальченко, Е. Мисько, О. Скобликов, І. Хотінок. У США жив О.Архипенко (1923-1964), засновник модерної світової скульптури. Він шукав «праформи» у творах, доведених до максимальної простоти, до гри площ і ліній, опуклостей і вглиблень, як і кольорів, які він використовував у скульптурі, що межувала з абстракцією. Цісарик Володимир (1973) - український скульптор, автор пам’ятника Григорію Артинову (Вінниця). Іван Кавалерідзе (1887-1978) – створив скульптурний портрет Федора

VIP1-2

Шаляпіна, Шевченка, Ярослава Мудрого, Хмельницького.Іван Пінзель - український скульптор середини 18 століття, представник пізнього бароко і рококо. Для творів Пінзеля характерна велика емоційність та динаміка, надання створеним формам життєвих рис. Скульптори-емігранти: Григір Крук, Леонід Молодожанин (дійсний член Королівської академії мистецтв Канади; результатом багаторічної праці митця став пам'ятник Шевченкові у Вашингтоні), К.Стаховський.

63. Видатні українські архітектори. Паоло Фонтана (1696—1765) — видатний волинський архітектор доби пізнього бароко (Спасо-Преображенський собор (Вінниця). Бернард Меретин (невід.—1759) —архітектор епохи пізнього бароко та рококо німецького або італійського походження. Будував на західних землях України (Собор святого Юра у Львові). Ковнір Степан Дем'янович(1695—1786) — архітектор XVIII ст., майстер українського бароко (добудував деякі корпуси Києво-Печерської Лаври). Григорович-Барський Іван (1713—1785) — представник українського бароко (Собор Різдва Богородиці (Козелець), Церква Миколи Набережного (Київ). Городецький Владислав Владиславович (1863—1930) — польсько-український архітектор-модерніст, підприємець, меценат (Римо-католицький собор Святого Миколая (органний зал), Будинок з химерами). Бекетов Олексій Миколайович (1862 — 1941) — український архітектор і педагог. Григорій Артинов (1860-1919) - вінницький міський архітектор, родом з Ніжина. Всього у Вінниці збереглося 30 будинків, створених за проектами Артинова. Сьогоднішнє архітектурне обличчя міста досить важко уявити без таких споруд, як готель «Савой» (1912), міський театр (1910), Свято-Воскресенська церква (1910), приміщення 2-ї школи (1900), Вінницька торгово-промислова палата (1911), будинок судових установ (1911).

64. Видатні українські художниці. Марія Приймаченко (1909-1997) - українська народна художниця, представниця «народного примітиву», лауреат Національної премії України ім. Т. Г. Шевченка, одна з найвідоміших українських художниць. 2009 рік — за рішенням ЮНЕСКО — визнано роком Марії Приймаченко. Примаченко синтезує досвід багатьох поколінь народних майстрів. Джерела її творчості і в повсюдно вживаних в Україні настінних хатніх розписах Твори Примаченко свідчать про те, що за ними стоїть велика, різноманітна школа народного мистецтва, багатовікова культура народу. Марія Башкірцева французька художниця українського походження, майстер жанрового живопису ХІХ ст. Емма Андієвська (1931) - художниця, що працює у стилі сюрреалізму та герметизму. Створила понад 9000 картин, хоч ніколи і не отримувала формальної мистецької освіти. Катерина Косьяненко (1978) - українська художниця. Член Національної спілки художників України. Картини художниці стилістично близькі до творів народного українського образотворчого мистецтва, іконопису епохи українського бароко, але в її картинах народне світосприйняття трансформується в міфологеми та символи сучасного мистецтва. Отримала 5-ю Премію і медаль Лоренцо Медичи на престижного форумі сучасного образотворчого мистецтва — VII Флорентійському Бієнале 2009 р. Катерина Білокур (1900-1961) - майстер українського народного декоративного живопису, представниця «наївного мистецтва». Побачивши на виставці в Парижі роботи Катерини, Пікассо сказав: «Якби ми мали художницю такого рівня майстерності, то змусили б заговорити про неї цілий світ!». У хаті Білокурів у Богданівці 1977 року створили Музей-садибу Катерини Білокур.

65. Становлення укр. кінематографу, поетичного кіно. У 1893 р. механік Новоросійського університету Й. Тимченко сконструював прототип кінознімального апарату і здійснив перші в світі кінозйомки. З 1919 р. в Радянській Україні починається тотальне одержавлення кіно. Німе кіно: у 1925 р. на екрани країни вийшов кінофільм Сергія Ейзенштейна «Броненосець Потьомкін». Особливу роль у становленні українського кіномистецтва відіграли фільми О.Довженка «Звенигора» (1928), «Арсенал» (1929), «Земля» (1930). Звукове кіно: «Україна в огні», який Сталін спочатку сприйняв схвально, потім було піддано розгромній критиці. У 1930 р. в Україні з'являється перший звуковий фільм — документальна стрічка Дзиги Вертова «Симфонія Донбасу». «Щорс» (1939) Олександра Довженка і «Богдан Хмельницький» (1941) Ігоря Савченка — дивовижне

перебудови. Після хвилі ейфорії, економічні проблеми загнали рокерів назад у клуби, а на поверхні залишилися тільки монстри. Нині українська музика знаходиться у стані повільного росту, гальмуючим чинником при цьому виступають фінансові проблеми. Виконавці: «Океан Ельзи», «Воплі Водоплясова», «С.К.А.Й», «Тартак», Скрябін, Плач Єремії. Вцілому більшість вітчизняних музичних ресурсів можна підігнати під рамки поп-музики. Поп-музика — поняття, що охоплює різноманітні стилі, жанри та напрями масового музикування. Критерії популярності поп-музики визначаються двома чинниками. Один із них — це міжнародні фестивалі і конкурси, що виявляють «найкращих». Найавторитетнішим конкурсом поп-музики вважається премія Греммі. Поп-музика представлена також на щорічному конкурсі «Євробачення», дещо політизованому через спосіб підрахунку голосів по країнах. Інший спосіб пов'язаний зі статистичними даними, зокрема підрахунком кількості проданих компакт-дисків, популярності пісень на радіостанціях і в продажу, здійснюваному через Інтернет.

60. Український професійний театр. Театр у всі часи був для культурних народів великою цінністю, яка мала незвичайне моральне, культурне і громадське значення як школа, що безпосередньо давала масам все те, що придбали життя, наука і знання. Під кінець ХVІ в., доходить до нас західноєвропейська релігійна драма. Епоху мистецької української драми — почав Іван Котляревський своєю ”Наталкою Полтавкою”. Г. Квітка-Основ’яненко - засновник Харківського професійного театру. Успіх мали соціально-побутові комедії Г. Квітки-Основ’яненка ”Сватання на Гончарівці” (1835) і ”Шельменко-денщик”. Комедія ”Сватання на Гончарівці” написана укр. мовою, багата на жанрові сцени, народний гумор, вперше виведено образ кріпака-робітника. В укр. театрі 70—80-х років домінують тенденції побутовізму, романтизму. Новим етапом у розвитку українського театру став 1918 р. У Києві утворилися три театри: Державний драматичний, Державний народний і ”Молодий театр”. В 20—30-х років помітно позначився процес українізації. Лесь Курбас (1887-1937), видатний режисер-реформатор театру, засновник театру «Березіль». Його традиції наслідували учні, режисери 40—60-х років — В. Василько, Г. Юра, М. Крушельницький. Справою життя Гната Юри (1887—1966) став Київський драматичний театр ім. Франка. Він очолював театр у 1926—1961 рр. Серед режисерів 70-х років відомі А. Скибенко і С. Сміян. У 80-ті роки заявила про себе нова генерація режисерів — В. Афанасьєв, О. Бєляцький, В. Загорутко. Розвиток національного театру 90-х років пов’язаний з новаторською діяльністю таких режисерів, як І. Борис, Р. Віктюк, С. Данченко, С. Мойсєєв. Світовим визнанням користується творчість Р. Віктюка, який визначає театральну естетику ХХ ст. У Мельбурні існує театр ім Леся Курбаса (1950). У 1953 р. Аматорський Український театр ім Т.Г. Шевченка поставив у Буенос-Айресі ”Наталку Полтавку” І. Котляревського, ”Тараса Бульбу” і ”Сорочинський ярмарок” М. Гоголя. На початку ХХ ст. у Нью-Йорку розпочав діяльність Український робітничий театр. Процеси національно-культурного відродження, що відбуваються в Україні, позначилися на розвитку сучасного театру. Активізувалися міжнародні творчі зв’язки між театральними колективами України та Англії, Італії, Німеччини, Польщі, інших країн. В Україні показали своє мистецтво авангардні театри Франції, Японії (1993). Соціальні перетворення в Українській державі зумовлюють істотні зміни у відносинах влади і театру. Відбувається якісне оновлення національного театру на шляху поєднання кращих вітчизняних і світових традицій.

61. Видатні українські театральні режисери, актори. Марія Заньковецька (1854-1934) - працювала в найпопулярніших українських трупах М.Старицького, М.Садовського, П.Саксаганського. Створювала образи, проникнуті справжнім драматизмом і запальною комедійністю. Вона уславляла своєю грою звичайних простих людей, розкриваючи безмежність їхніх душ. Маючи чудовий голос — драматичне сопрано, незрівнянно виконувала у спектаклях українські народні пісні. Леонід Броневой (1928) — радянський і російський актор театру і кіно українського походження. Василь Лановий (1934) — радянський і російський актор театру і кіно українського походження. Нонна Мордюкова (1925-2008)— радянська і російська акторка українського походження. Роман Віктюк (1936) - театральний актор і режисер, народний артист України. Постановник і виконавець ролей у величезній кількості вистав. Відомий незмінною і непідробною епатажністю й оригінальністю, незаангажованістю в судженнях, в тому числі і з питань історії та сучасності, персоналій тощо. Лесь Курбас – див. питання № 67. Сергій Володимирович Данченко (1937 — 2001) — український театральний режисер, педагог, академік Академії мистецтв України, професор, лауреат Національної премії України ім. Тараса Шевченка (1978). Здійснив постановки понад 60 вистав в Україні та за кордоном. Ада Роговцева (1937) - акторка театру та кіно; Народна артистка СРСР. Стригун Федір - режисер-постановник і актор Львівського національного академічного українського драматичного театру ім. Марії Заньковецької. Народний артист України (1979). Серед поставлених ним спектаклів — «Хазяїн», «Суєта», «Житейське море» І. К. Карпенка-Карого, «Гайдамаки» Т.Шевченка, «Маруся Чурай» Ліни Костенко, «Народний Малахій».

62. Українська скульптура. Видатні укр. скульптори. Значну роль у внутрішньому оздобленні Софійського собору в Києві відігравали різьблені панелі-рельєфи. Рельєфні зображення риб та кипарисів, лози з гронами винограду і хрестів спрощеного малюнку знайдені на князівських саркофагах. Кам’яний саркофаг (Х ст.) знайдений під час розкопок Десятинної церкви, Найбільш збережений - мармуровий саркофаг, який пов'язують з похованням Ярослава Мудрого. Скульптура Відродження отримала поширення на

еміграції в кінці Другої світової війни, внаслідок чого значна переважна кількість дійсних членів НТШ опинилося на Заході в таборах переміщених осіб. В ФРН 30 червня 1947 р. рішенням загальних зборів членів НТШ в еміграції під головуванням було відновлено діяльність НТШ. Створено центри НТШ у США, Канаді та Австралії. Під сучасну пору НТШ в Україні об'єднує понад 1400 вчених, які зосереджені в 6 секціях та 35 різнопрофільних комісіях, що надає НТШ академічний статус.

42. Шевченко в українській і світовій культурах. За більшовицьких часів він був офіційним символом радянської України. Нині він є офіційним символом незалежної України. Тоді він подавався в граніті як постать гнівного, похмурого старого нащадка гайдамаків, який кличе до сокири. Сьогодні виробляється новий канонічний образ страдника, пророка, святого. У середині XIX ст. постать Т. Шевченка вийшла на перший план як історичного та політичного діяча. Шевченко був безкомпромісним у своїх поглядах на історію і культуру українського народу. Він був і залишається еталоном політичної чистоти всепланетарного масштабу. Шевченко вивів українську культуру на вищий щабель розвитку, сміливо підкреслюючи її національну самобутність. Шевченко своєю самопожертвою, всеохоплюючою любов´ю до України зумів залучити усі скарби народного духу, всю героїку української історії до процесу національного відродження. Уже перша його книжка "Кобзар" (1840) засвідчила. Гнітюча дійсність спонукала Т. Шевченка звернутися думкою до минулого України, до історичних тем. І цим самим своєю літературно-художньою творчістю поет повернув українському народу пам´ять його історії, адже жодні наукові дослідження не мали такого впливу, як його історичні поеми, драми, вірші. Т. Шевченко був революційним демократом. Творчість Т. Шевченка уже в 1860-х роках позитивно вплинула на частину молодої інтелігенції, врятувала її від денаціоналізації, збудила її до активних дій. На Правобережжі в лоно українського національно-культурного середовища повернулися представники раніше сполонізованого дворянства. Серед них згадаємо найвизначніших - економіста і публіциста Т. Рильського, історика В. Антоновича, мовознавця К. Михальчука, етнографа Б. Познанського, лікаря Й. Юркевича та ін. З поширенням у 1860-х роках творів Т.Шевченка в Галичині його поезія, за висловом І. Франка, "перевернула свідомість" багатьох молодих галичан, вразила їх душі "як щось зовсім нове і нечуване", відкрила для них "новий світ". Мовою своїх творів Шевченко завершив процес формування загальноукраїнського літературного мовлення на національній основі. Мова творів Т. Шевченка як художнє явище стала родоначальною мовою нової української літератури. Шевченкова наука любові до України у поєднанні з повагою до інших народів увійшла в свідомість наступних поколінь. Творчість Шевченка за широтою охоплення життя свого народу і загальнонаціональної значущості була художнім феноменом (явищем), який відповідав рівню поезії, скажімо, Пушкіна в російській, Міцкевича в польській або Петефі в угорській літературі. Шевченка не можна було заборонити, хоч офіційна влада забороняла його твори. Він став відомим за межами Росії уже в 1840-х роках, передусім в Австрії, до складу якої входила Галичина. У 1859 р. в Лейпцігу російські емігранти видали збірку "Новые стихотворения Пушкина и Шевченка". У другій половині XIX ст. український поет став відомим як у слов’янських, так і в неслов´янських європейських країнах. У прогресивної інтелігенції Росії Шевченко здобув визнання ще за життя. Високо оцінили його творчість і заслуги перед народом три Миколи - Чернишевський, Добролюбов і Некрасов. На початку XX ст. Західна Європа та Америка мали можливість ширше ознайомилися з творчістю автора "Кобзаря". У зв´язку з відзначенням у 1911 і 1914 pp. його ювілеїв з´являються ґрунтовні праці про творчість поета, західноєвропейськими мовами виходять перші високохудожні переклади його творів, зокрема німецькою (1911) і англійською (1911), активно пропагували його поезію зарубіжні журнали. Твори Т.Шевченка перекладені більш як 130 іноземними мовами. Наш великий Кобзар посідає друге місце за кількістю поставлених йому пам´ятників у світі. Пам´ятники йому відкриті на всіх материках. Іменем батька Тараса названа Національна премія.

43. Острозька академія. Автономний, дослідницький університет України, який знаходиться в м. Острог. Один з вузів України. Перший вуз у Східній Європі, найстарша українська науково-освітня установа. У 1576 році князь Острозький Костянтин-Василь засновує слов'яно-греко-латинську академію в Острозі. Велику суму коштів на розбудову академії надала його племінниця — княжна Гальшка Острозька. 1577 р. — перша згадка Петра Скарги. В основу діяльності О.А. покладено традиційне для середньовічної Європи вивчення семи вільних наук (граматики, риторики, діалектики, арифметики, геометрії, музики, астрономії), а також вищих наук: філософії, богослів'я, медицини. Студенти О.А. опановували п'ять мов: слов'янську, польську, давньоєврейську, грецьку, латинську. Першим ректором школи був письменник Г.Смотрицький, викладачами — видатні тогочасні українські та зарубіжні педагоги-вчені та педагоги із Краківського та Падуанського університетів. О.А. мала великий вплив на розвиток педагогічної думки та організацію шкільництва в Україні: за її зразком діяли пізніші братські школи у Львові, Луцьку, Володимирі-Волинському. Вихованцями школи були: відомий учений і письменник М.Смотрицький, гетьман П.Сагайдачний та ін., пізніші видатні церковні і культурні діячі. Із заснуванням 1624 р. єзуїтської колегії в Острозі, занепала і 1636 р. перестала існувати. Указом Президента від 1994 року розпочалося відродження О.А., а указом від 2000 року університету «О.А.» було надано статус національного. Університет має взірцеву репутацію як в Україні, так і за її межами. 22 червня 2007 року на базі Острозької академії за участю Президента України було відкрито віртуальну наукову бібліотеку, аналогів якої в Україні поки що не існує.

44. Культурно-просвітницька діяльність Києво-Могилянської академії. (1659—1817; з 1991). Протягом всієї історії Україні не мала іншої інституції, яка б справила більший вплив на розвиток його освіти, науки, культури ніж Києво-Могилянська академія. Впродовж віків вона була виразником і носієм специфічних рис духовності українського народу, могутнім чинником формування його самосвідомості, джерелом ідей боротьби за батьківську віру і національну свободу. К.-М. А. була першим вузом, що відповідав запитам і потребам духовного життя українського народу в період радикальних світоглядних і суспільно-політичних змін, народно-визвольної боротьби, формування національної церкви і держави. Виникненню К.-М. А. передував культурно-національний рух, що в умовах посиленого наступу на соціальні і духовні інтереси українців, який чинився правлячим колами Речі Посполитої, швидко набрав характерних особливостей. Діяльність вченого гуртка справляла помітний вплив на патріотичні почуття громадян, на їх бажання прислужитися загальним інтересам. Академія поширювала освіту, знання. Її вихованці відкривали школи, фундували бібліотеки, сприяли розвитку культури, мистецтва, літератури, музики, театру. Академічні наставники і професори свято вірили в те, що освічений розум справляє благотворний вплив на характер і вчинки людини, долю суспільства. В К.-М. А. зародився і став професійним театр. В народі ж особливо великою популярністю користувалися вертеп, інтермедія. Студенти самі готували інтермедії, драми, розучували канти й пісні, виготовляли все необхідне для вертепа. К.-М. А. була центром філософської думки в Україні. Особливе місце серед філософів належало І.Гізелю, Ф.Прокоповичу. У другій половині 18ст. були відкриті спеціальні класи чистої математики, де викладались алгебра і геометрія, механіка, гідростатика, гідравліка, оптика, астрономія. Вихованцями Академії були майбутні гетьмани України. складається одна з найбільших художніх та граверних шкіл в Україні.Визначними граверами України, які навчались в Академії, були Іван Митура,Іван Щирський, Леонтій Тарасевич, Григорій Левицький, широковідомі малюнки братів Івана та Василя Григоровичів-Барських. Академія дала багатьох професійних композиторів.Найбільш талановитими серед них були Максим Березовський й Артем Ведель. Випускники: Мазепа, Сковорода, Гулак-Артемовський, о. Безбородько, Феофан Прокопович.

45. Започаткування традицій вищої школи в Україні. Дивись питання №43-44.

46. Літописання. Історико-літературне мистецтво Київської Русі, пізніше в України, Росії та Білорусі, в якому оповідь велася за роками. Назва «літопис» походить від структури літопису, де опис починався зі слів «в літо». Літописи — важливі пам'ятки літератури, цінні джерела для дослідження слов'янської історії з давніх часів до XVIII ст. У них розповідається про походження східних слов’ян, зародження у них державної влади, про політичні, економічні та культурні взаємини між собою та з іншими народами. «Повість минулих літ» — літописне зведення, складене в Києві на початку ХІІ ст., пам'ятка історіографії та літератури Київської Русі; перша в Київській Русі пам'ятка, в якій історія держави показана на широкому тлі світових подій. Висвітлює історію східних слов'ян та князівської влади, утвердження християнства на Русі. В XI ст. були складені Літописне зведення 1037, Києво-Печерське літописне зведення 1072, Новгородське зведення 1079. Видатною пам’яткою XIII ст., головним джерелом для вивчення історії України цієї доби є Галицько-Волинський літопис, що охоплює події ХІ ст. Від XIV ст. літописання увійшло в нову добу — складання зведень і списків. Так виникли Лаврентїївський літопис, Іпатський літопис, Радзивіллівський список та інші. Цінністю фактичного матеріалу відзначаються Новгородські та Владимиро-Суздальський літописи. До часу перебування українських земель у складі Великого князівства Литовського належить виникнення литовських літописів (Баркулабівський, Румянцевський, Короткий Київський). Серед українських літописів XVI — поч. XVII ст. особливу наукову цінність становлять Густинський літопис, частково «Літописці Волині і України». Густинський літопис, складений, на думку дослідників, у Густинському монастирі на Чернігівщині, ймовірно, Захарієм Копистенським між 1623 і 1627 на основі багатьох давніх літописів та польських джерел. Літопис містить цілісний виклад історії України від часів Київської Русі до Берестейської унії включно. Протягом XVII ст. складено ряд інших літописів: Львівський - описує події 1498 — 1649 переважно на Київщині, Поділлі, в Галичині; Острозький літописець з описом подій 1500 — 1636. На XVII ст. припадає складення значної кількості коротких монастирських літописів, які описують переважно внутрішні й господарські справи монастирів. Це Густинський монастирський літопис (1600 — 40), Підгорецький літопис (1583 — 1715). Особливе значення серед літописів 2-ї половини XVII — початку XVIII століття мають історичні твори, присвячені козацьким війнам. До наших днів дійшли три найвизначніші козацькі літописи — Самовидця (про події 1648 — 1702 років, вірогідний автор — Роман Ракушка-Романовський), Грабянки (1710, про події від виникнення козацтва до 1709) та Самійла Величка (1720, про події в Україні 1648 — 1700 років). В усіх цих літописах не лише докладно розповідається про Визвольну війну українського народу 1648-1654 років, а й подається економічна, політична і культурна характеристика країни, факти з історії Росії, Польщі, Угорщини, Швеції, Молдови, Туреччини та інших держав.

47. Стрілецький епос. Львів залишається важливим центром літературного і культурного життя України,

Гулака-Артемовського, Глинки. Козловський був великим українським патріотом. Україна завжди займала найважливіше місце в його серці. Іван Семенович підтримував найтісніші зв'язки із київськими митцями, проживаючи в Москві. Клавдія Шульженко (1906-1984) - Шульженко отримала всесоюзне визнання завдяки виконанню фронтових пісень «Синий платочек», «Давай закурим», «Друзья-однополчане» та ін. На початку війни Шульженко опинилась на Ленінградському фронті, і лише за час блокади Ленінграда дала понад 500 концертів для солдатів. Упродовж війни Шульженко разом з оркестром Володимира Коралі, її чоловіка, гастролювала по діючих частинах Радянської армії. В День перемоги, 9 травня 1945 року Клавдію Шульженко було нагороджено найвищою радянською військовою нагородою — орденом Червоної Зірки. Володимир Гришко (1960) — український співак та громадсько-політичний діяч. Народний артист України. Інші співаки: Софія Ротару, Віталій Козловський, Ігор Білозір, подружжя Білоножко.

57. Хорова культура в Україні. Інтенсивний розвиток українського хорового мистецтва зумовлений традиціями укр. народу. Хорова культура сучасності постає як закономірний спадкоємиця багатовікових традицій. Україна ввійшла до храму світової культури з гроном народної поезії, мелосу. Найвищі художні досягнення хорової музики завдячують церковній культурі, оскільки християнська церква протягом багатьох віків була основним центром музичного професіоналізму. На території Київської Русі церковна музика отримала розповсюдження разом з прийняттям християнства за візантійським зразком і, на відміну від західно­європейської, була виключно вокальною. Історія церковної музики поділяється на два періоди: монодичний і багатоголосий. З огляду на домінування одного з них в українському музикознавстві датуються таким чином: монодичний - IX-XVII ст., багатоголосий - XVI-XX ст. Основою церковної монодичної музики в ХІ-ХІ 1 ст. був знаменний розспів. Розвиток церковного співу в Київській Русі супроводжувався появою своїх центрів і шкіл хорового співу. Важливим центром розвитку церковної музики, культури і освіти, стає в XI-XII ст. Києво-Печерська Лавра. Серед її майстрів хорового співу піснетворець Стефан, чернець Григорій Печерський, автор текстів до давніх мелодій. Виникнення ранніх форм багатоголосся в хоровому співі відносять до XVI ст. Найважливішими чинниками впроваджен­ня багатоголосого співу були боротьба з полонізацією і католицизмом. Основними центрами музичної освіти були братські школи у Львові, Луцьку, перша українська Академія – Острозька. Початок розвитку професійного хорового мистецтва пов’язаний з церквою. Тривалий час виконувався одноголосний григоріанський хорал, а згодом з’явився багатоголосний поліфонічний. Не пов’язаний з церквою, перший хор, близький до професійного виник при театрі ,,Руська бесіда” у 1863 р. Цей хор вів активну концертну діяльність та залишив помітний слід у мистецькому житті Галичини. А.Вахнянина у 1881р. засновує ,,Львівський чоловічий хор”. В період СРСР хоровий спів переселився до театрів, набув професійного характеру. В сучасних умовах спів зосереджений як в народних колективах, ансамблях, церквах так і в професійних трупах: Національна заслужена академічна капела України «Думка», Національний заслужений академічний народний хор України ім.Верьовки, Академічний хор ім. Платона Майбороди, Муніципальний камерний хор «Київ».

58. Українська музика масових жанрів. Естрада. Активно розвивається клубна культура. Софія Ротару, Ірина Білик, Олександр Пономарьов, Ані Лорак, Вєрка Сердючка — типові представники української естради. Масова музика представлена на фестивалях «Червона рута», «Таврійські ігри». Виконавці з України представляли Україну на Євробаченні, Руслана стала переможницею Євробачення-2004, На Євробаченні-2007 Вєрка Сердючка посівла другу сходинку. Розвивається українська рок-музика. Серед найвідоміших гуртів — «Океан Ельзи», «Воплі Відоплясова», «Скрябін», «Тартак». Регулярно проводяться українські рок-фестивалі «Рок-екзистенція», «Тарас Бульба» та інші. Спираючись на фольклорне підґрунтя, самобутню українську музику творять «Скрябін», «Мандри», «Гайдамаки», Марійка Бурмака. Свідченням росту інтересу до фольклору стало започаткування в Україні двох фестивалів етнічної музики — «Країна мрій» у Києві та «Шешори» на Івано-Франківщині. Стара українська естрадна музика переживає занепад, вмирають композитори, пісні стають більш простими за музикою і текстами, часом — примітивними. Але іноді з'являються гарні твори, таких композиторів, як Олександр Злотник, Остап Гавриш, Генадій Татарченко, Леонід Попернацький, Микола Мозговий. Пісні під оркестр практично не виконуються, зрідка виступає лише Олександр Василенко Серед поетів-піснярів найвідомішими є Андрій Демиденко, Степан Галябарда, Микола Луків, продовжують писати М. Сингаївський, М. Ткач, хоч їхні пісні вже не мають колишньої популярності.

59. Стилі сучасної молодіжної музики. Джаз - форма музичного мистецтва, що виникла на межі XIX—XX століття в США як синтез африканської та європейської культур та отримала згодом повсюдне поширення. Характерними рисами музичної мови джазу спочатку стали імпровізація, поліритмія, заснована на синкопованих ритмах, і унікальний комплекс прийомів виконання ритмічної фактури — свінг. В Україні гастролює Ніно Катамадзе, гурт «Шоколад». Українська рок-музика виникла в кінці 60-х років на хвилі відлиги у суспільному житті. На початку 70-х років їх або загнали в підпілля, як наприклад, «Еней», — або перетворили на професійні: «Арніка», «Ореол». Друга хвиля українського року (кінець 70-х—початок 80-х) виїхала до Росії: «Діалог», «Крок», «Друга половина», «Інтерв'ю», «Зимовий сад», «Галактика», «Лабіринт». Утретє український рок відродився в епоху

розвитку національної професійної музики стала різнобічна діяльність М. В. Лисенка, який створив класичні зразки творів у різних жанрах (зокрема 9 опер, фортепіанна й інструментальна музика, хорова і вокальна музика). У повоєнні часи: композитори — Григорій Верьовка, брати Георгія та Платона Майбороди, Костянтин Данькевич; український тенор Іван Козловський; співачка фронтових пісень Клавдія Шульженко. Кінець 80-90 рр. - естрадні виконавці — Софія Ротару, Назарій Яремчук, Василь Зінкевич, Ігор Білозір. Сучасні оперні співаки — Вікторія Лук'янець, Володимир Гришко, Валентин Пивоваров, Роман Майборода. Виконавці з України достойно представляли Україну на конкурсах Євробачення, зокрема Руслана стала переможницею конкурсу Євробачення-2004, На Євробаченні-2007 відзначилась Вєрка Сердючка, посівши другу сходинку. Гурти: «Скрябін», «Океан Ельзи», ВІА Гра. Див. пит. № 61-63.

54. Українські музичні інструменти. Один із проявів його культури. Музичний інструментарій України вельми багатий i різноманітний та включає широкий ряд духових, струнних та ударних інструментів. Значна частина українських народних музичних інструментів сягають часів Русі. В той же час на конструкції музичних інструментів України, їхньому строї і навіть у назвах позначилися взаємозв'язок і взаємовплив культур різних народів. З радянських часів гру на народних музичних інструментах вивчають у спеціалізованих навчальних закладах України. Колекція інструментів представлена у Музеї Івана Гончара в Києві. Народні інструменти: духові (сопілка, волинка, зозулка, теленка, козацька труба), струнні (бандура, домра, гуслі, цитра), ударні (бубон, деркач, тарілка, трикутник). Сопілка - народний духовий музичний інструмент, в Україні відомий з княжих часів. В другій половині ХХ ст. - сопілка академічний, професійний народний інструмент. Бандура — народний струнно-щипковий музичний інструмент. Інструмент з родини арф, гусел. Музикант, граючи бандурі, не притискує струн на грифі, а, подібно до арфи, щипком пальців у потрібний момент видобуває звук певної струни. До бандур зараховують кобзу — старовинний національний музичний інструмент з родини лютневих.

55. Видатні українські композитори. Майже всі наші видатні музиканти були митцями не світськими, а духовними. I хоч писали світські твори, що за майстерністю та змістовністю не поступаються світовим шедеврам, ця творчість була для них другорядною. Вони створили цілий пласт духовного хорового мистецтва, неперевершеного у красі й досконалості. АРТЕМІЙ ВЕДЕЛЬ (1767-1808) - розробив теоретичні основи партесного співу, удосконалив хоровий диригент, тенор. МАКСИМ БЕРЕЗОВСЬКИЙ (1745—1777) - автор духовних концертів, що написані ним після повернення з Італії. Навчався в Болонській академії разом з Моцартом. Неможливість знайти застосування своїм творчим силам привели композитора до нервової недуги. 1777 року 32-літній композитор покінчив життя самогубством. Більшість творів Березовського збереглася в рукописах. Були видані тільки поодинокі композиції, які, власне, й принесли йому світову славу. Отримав звання академіка, чиє ім’я записано на «золотій дошці» Болонської академії. МИКОЛА ЛИСЕНКО (1842-1912) - композитор, піаніст, диригент, педагог, збирач пісенного фольклору, громадський діяч. Микола Лисенко заслужено вважається засновником українського музичного мистецтва.Був у центрі музичного і національно-культурного життя Києва — виступав з концертами як піаніст, організовував хори, концертував з ними у Києві і по всій Україні. У композиторській спадщині Лисенка особливо важливе місце займають твори на тексти Т.Шевченка. Опери: «Різдвяна ніч» (1874), «Утоплена» (1885), «Наталка Полтавка» (1889),«Тарас Бульба» (1890), дитячих опер «Коза-дереза», «Пан Коцький». МИРОСЛАВ СКОРИК (1938) - композитор і музикознавець родом зі Львова, герой України, народний артист України, співголова Спілки композиторів України. Внучатий племінник Соломії Крушельницької. твори регулярно виконуються в Україні, інших країнах колишніх республіках СРСР, а також у Німеччині, Франції, Австрії, Голландії, Болгарії, Чехії, Словаччині, Польщі, Великій Британії, а також у США, Канаді та Австралії. Часто виступає як диригент і піаніст з виконанням власних творів. У стилістиці продовжує традиції львівської композиторської школи, органічно пов'язаної з різноманітними первинними жанрами; дає модерну авторську візію українського, зокрема карпатського фольклору і львівського міського й салонного музикування, а також сучасної популярної музики, насамперед джазу. Інші композитори: Вербицький, Георгій Майборода, Микола Леонтович, Лев Ревуцький, Ігор Шамо, Григорій Верета, Василь Барвінський. Див. питання №53, 54, 56, 57, 58, 59.

56. Видатні українські співаки. Соломія Крушельницька (1872-1952) - оперна співачка. За життя Соломія визнана найвидатнішою співачкою світу. "Вагнерівська примадонна" ХХ століття. Співати з нею на одній сцені вважали за честь Енріко Карузо, Федір Шаляпін. Джакомо Пуччіні подарував співачці свій портрет з написом "Найпрекраснішій і найчарівнішій Батерфляй". З 1910 переїжджає до Італії. З 1939 живе в Києві. Мешкаючи й викладаючи в Радянському Союзі, Соломія, довгий час не могла отримати радянського громадянства, написавши заяву про передачу своєї італійської вілли й усього майна радянській державі, стала громадянкою СРСР. У 1951 році Соломії Крушельницькій присвоїли звання заслуженого діяча мистецтв УРСР, у жовтні 1952 року, отримала звання професора. Іван Семенович Козловський (1900-1993) - співак, народний артист СРСР, Герой Соціалістичної Праці, лауреат Сталінської, Ленінської, Державної премії УРСР ім. Т. Г. Шевченка. Іван володів гарним голосом світлого сріблястого тембру, широкого діапазону з вільним верхнім регістром. Концертна діяльність І. С. Козловського є різноманітною. У його репертуарі — класичні шедеври Моцарта, Бетховена, Шуберта, Шумана, Лисенка,

зберігає роль українського П'ємонту яку здобув у другій половині XIX століття, коли в Східній Україні було заборонене українське друковане слово. По-справжньому стрілецька епопея творилася у Львові вже у повоєнний чи, радше, у міжвоєнний період. Почалася вона з літературної групи "Митуса", яка виникла у Львові в 1922 р. і видавала журнал з такою самою назвою. Вона була, либонь, першою літературною групою на західноукраїнських землях у повоєнні роки. До неї увійшли вчорашні січові стрільці Василь Бобинський, Олесь Бабій, Роман Купчинський, Юрій Шкрумеляк. Вільна, незалежна Україна була мрією січових стрільців, за неї вони боролися і вмирали на фронтах Першої світової війни і з вояками польського генерала Галлера, захищаючи Західно-Укра

VIP1-2

їнську Народну Республіку (ЗУНР), проголошену 1 листопада 1918 р. Прагнення до свободи і незалежності, до створення своєї держави у злуці з усім українським народом було виявом прагнень українського населення Галичини.

48. Поява масових українських періодичних видань (ХІХ – поч. ХХ ст.). В джерельній базі з історії України провідне місце займають періодичні видання, основними різновидами яких є газети та журнали. Їх специфічними рисами є комплексний і синтетичний характер, а також оперативність подання інформації про певні події. Українська преса веде свій початок з друкованих універсалів гетьмана І. Виговського. Західноукраїнська періодика: перший україномовний політичний часопис «Зоря Галицька» сповідував ідеї українського руху. У 60-х роках ХІХ ст., з початком українського культурно-національного відродження, значно зростає кількість газет і журналів у Харкові, Києві, Львові. Започатковуються газети, розраховані на широкі кола читачів: «Киевлянин» (Київ, 1864), «День» (Одеса, 1869). Значним науковим і культурним осередком в Україні став часопис «Киевская Старина», який опікувався проблемами історії, етнографії, фольклористики. Впродовж 1882–1906 журнал вважався одним з кращих у Європі. Він об’єднав навколо себе всі передові українські наукові сили того часу. Наприкінці ХІХ ст. українські часописи виникали й поза межами України. У Женеві періодичний збірник «Громада» (1878–1882). Завдяки участі в ньому І. Франка, М. Павлика видання набуло популярності і справляло вплив на національно-визвольне та культурне життя в Україні. Першою щоденною газетою стала львівська газета «Діло» (1880–1916), яка велику увагу приділяла культурним подіям Галичини та Сх. України. «Літературно-Науковий Вісник», який почав виходити з 1898 р. у Львові з ініціативою М. Грушевського, з нагоди 100-річно-го ювілею «Енеїди» І.П. Котляревського поставив перед собою нелегке завдання – об’єднати на своїх шпальтах всі живі українські сили у всеукраїнському масштабі, поширити ідею будування української соборності. З появою в Україні політичних партій виникає партійна преса. 1902–1905 рр. – нелегальні часописи «Гасло» (Чернівці), «Селянин» (Чернівці). Протягом 1905–1909 рр. з’являються легальні партійні видання «Вільна Україна» (Петербург), «Воля» (Харків), «Боротьба» (Київ).

49. Преса і видавництво радянського періоду. З революцією 1917 р. кількість преси укр. мовою значно зросла, особливо на Наддніпрянщині. Протягом перших років по революції (1917 — 19) кількість пресових органів на Україні, що виходять українською мовою, постійно збільшується. Видання української преси появляються не тільки в центрах, а також і в другорядних осередках і навіть у глухих провінціальних пунктах. Українська преса в цей час стає дуже різноманітною щодо напрямків і змісту. Раптове зменшення настає преси в 1920 р., пояснюється московською окупацією України. Більшовицька влада монополізує всі видавничі засоби в своїх руках і видає лише свою офіційну, себто партійно-комуністичну, пресу. Внаслідок такої комунізації преси на Україні тут зберігає свої позиції преса російською мовою. Комуністична преса на Україні, як своїм змістом, так і зовнішнім виглядом, від початку являла виразні ознаки занепаду. За останнє десятиліття ця комуністична преса на Україні переживала Деякі зміни — вона то «українізувалася», то «дезукраїнізувалася»; значно мінялося також і число назв. За відомостями «Радянського Книгаря», в 1932 р. на Радянській Україні видавалося 1126 газет, у тому числі: центральних — 30, обласних — 14, районних і міських — 382, великотиражних — 700. Як не багато газет на УРСР, воно все ж не свідчить ні про загальний розвиток української преси, ні про її національно-український характер. Значно поліпшився за останній час і зовнішній вигляд українських періодичних видань — все більше виходить ілюстрованих мистецьких публікацій. Більш досконала організація української преси виявляється і в заснуванні нових пресових осередків, якими є пресові бюро в Берліні, Брюсселі, Женеві, Лондоні, Празі й інших європейських містах.

Преса українською мовою збільшується не тільки в Галичині й на Буковині, де традиції її давніші, — вона розвивається також і на Волині та Закарпатті, де успішно поборює мовні й різні інші перешкоди. Українські періодичні видання збільшуються й удосконалюються також і в українських колоніях за океаном. Численна й давня українська преса існує в США, Канаді; окремі українські органи виходять також і в Південній Америці. Республіканські газети: “Правда України”, “Радянська Україна”, “Робітнича газета” та “Сільські вісті”. українська преса, тобто така, що видавалася рідною мовою на рідній землі, була кількісно в меншості та несла на собі помітну печатку меншовартості. Якщо в області виходили дві обласні газети, то головною серед них обов’язково була російськомовна. Так було в Дніпропетровську (“Дніпровська правда” та “Зоря”) або у Ворошиловграді (“Ворошиловградская правда” та “Прапор перемоги”. Це було наслідком того, що неофіційно, але реально мовою партії була саме російська. Районні газети були переважно україномовними, а видання крупних промислових центрів виходили російською. На теренах України центральні всесоюзні газети мали тиражі набагато більші, аніж власне місцеві. Так, “Правда” або “Комсомольская правда” мали понад три мільйони передплатників, не враховуючи продажу в роздріб, - а найпопулярніша тоді “Сільські вісті” лише близько двох мільйонів, інші ж республіканські газети - близько півмільйона кожна. Підпільна преса. Відрізняють два періоди її історії. Перший - 1970-1972 рр., коли було здійснено шість випусків позацензурного журналу “Український вісник”, редактором якого став В’ячеслав Чорновол. Змістом їх було викриття “імперської політики Москви”, денаціоналізація або злиття націй в єдиний радянський народ, тобто русифікація корінного населення союзних республік, проблеми екології рідного краю - все це поєднувало підпільних публіцистів з самвидавними поетами В. Симоненком, В. Стусом, М. Холодним, Ігорем Калинцем, С. Тельнюком. Репресії мали наслідком припинення виходу журналу. У 1974 р. новий етап історії самвидавної преси починається відновленням виходу “Українського вісника” та випуском його 7-8 чисел. Зміст нових номерів журналу відрізнявся від змісту перших: дався взнаки досвід чергової хвилі репресій. Додалося гіркоти розчарувань - але й зміцніло прагнення перемоги. Видавництво. З 1921 року по 1925 рік спостерігається зростання кількості назв книг виданих українською мовою. 1926 рік – лист Сталіна з засудженням виступів Миколи Хвильового, який проголошував літературне кредо "геть від Москви". 1928 – закриття ВАПЛІТе 30 квітня 1925 року була прийнята постанова Центрального виконавчого комітету і Ради народних комісарів про збільшення тиражів навчальної і учбової літератури української мови. Тиражі укр. книг зростали до 1937, але номенклатура зменшується, що пояснюється зменшенням людей, які могли писати книги українською. Письменники і науковці були репресовані, що й призвело до зменшення кількості назв книг. З 1927 року по 1960 рік в УРСР спостерігається коливання кількості назв книг, виданих українською і російською мовами. Різниця іноді сягає 50%. В роки хрущовської "відлиги" зросла кількість назв книг, виданих в Україні: 1952 рік (1947 назв), 1953 рік (1924 назви), 1924 рік (2266). Невеличке "пожвавлення" у номенклатурі книжок відбувається протягом 1967-1972 років - перед відставкою головного комуніста України Петра Шелеста, який мав певні національні сентименти. Тиражі книг українською вражають: у 1974 році - 104795 тисяч. Але ці 104 мільйони - всього лиш 2893 назви книг і брошур. Потрібно розуміти, що книга – не телевізор і не холодильник. Літературні класики, видані стотисячними тиражами в 70-их роках, стоять на книжкових полицях в оселях і зараз, передаються в спадок. Чого не скажеш про партійних класиків, видаваних ще більшим накладом. Видаються лише обмежені теми книг: партійна, пропагандистська, класиків революції – Леніна (55 томів стотисячним тиражем), Сталіна, Маркса, ну і звичайно Шевченка.

50. ЗМІ і книгодрукування в умовах незалежності. ЗМІ - служби звернення до масової аудиторії, доступні багатьом людям, мають корпоративний зміст виробництва і розповсюдження інформації. Після проголошення незалежності партійна преса позбулася господаря. У січні 1992р. оголошено про створення Національного страйкового комітету журналістів, який закликав працівників ЗМІ до пікетування Верховної Ради. У 90-х з'являтися видання "жовтої". Вперше за 70 років в укр. пресі з'являються елементи журналістики сенсаційж. Характерним прикладом є газети "Лель", "Бульвар". Друкуються також газети "за інтересами" – для дачників, рибалок, мисливців; на ринку України з'являються еротичні, спортивні, професійні видання ("Дачник", "Український футбол", "Кухня"). Виникають і рекламні видання, зокрема "Авізо", "РІО", "Експрес-об'ява". Наприкінці 90-х - навала різноманітних магічних, розважальних видань ("Біла магія"). Верховна Рада засновує газету "Голос України", яка подає інформацію про події в парламенті. Кабінет Міністрів започатковує "Урядовий кур'єр", який відразу набуває статусу офіційного. Беззаперечним є твердження, що в Україні преса не стала незалежною, не стала "четвертою владою. Продовжують своє життя "Україна молода". Основна проблема укр. песи – російськомовністьОтже, попри те, що відбувся перерозподіл інформаційного простору: виникли нові видання, а деякі припинили існування або втратили незалежність, тенденції в розвитку держави та її інформаційної сфери збереглися, набувши з часом ще потворніших антиукраїнських та антидемократичних форм. Нині в медіа функціонують у олігархічному форматі. У нашій державі не створено системи комерційних ринкових медіа. ЗМІ стають все більше економічно залежними, а тому і їх тематика відображає ті політичні погляди, які сповідує "спонсор" або власник. Однак, як зазначає Інститут політики, в Україні практично не сформувалася цілісна і зрозуміла для суспільства політична журналістика, яка б розповідала своїм громадянам про реальну політику в країні. Український ринок медіа перебуває між двома серйозними небезпеками. Перша – це тіньова олігархічна сфера, яка діє за межами будь-яких правил поведінки і не хотіла б бачити журналіста самостійним суб'єктом взаємовідносин. Друга – це поступове нищення українського ринку медіа, який ще остаточно не сформувався. Дослідження Центру Разумкова свідчать, що порівняно з 2005 роком довіра громадян до українських ЗМІ продовжує зростати. Сучасна укр. преса трансформувалася з радянської преси. Видавництво. «А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА» — українське книжкове видавництво, перше приватне дитяче видавництво незалежної України, засноване у Києві 1992 року. З 2008 року друкує книжки для усіх вікових груп. «Генеза» — одне з найбільших та найстарших видавництв України. Видавництво працює на ринку навчального книговидання з 1992 року. У "Генезі" вперше в Україні було створено оригінальні (нерадянські) підручники з історії України. Уся навчальна література «Генези» має відповідні грифи Міністерства освіти і науки, відповідає чинним

навчальним програмам та санітарно-гігієнічним нормам. «Наукова думка» (засноване 1922р.) Вся Україна користується виданими “Науковою думкою” словниками, Енциклопедіює історії України в 10 томах (2003-2013). В 1988 році — 3 місце у світі за кількістю назв серед видавництв, що спеціалізувалися із випуску наукової літератури. «Нова Книга» (Вінниця, з 2000р.). Сучасне виробництво та реалізація найякіснішої в Україні медичної, педагогічної, географічної, історичної та філологічної літератури. Дивися питання №70.

51. Меценатство в Україні. Згідно закону України – «добровільна безкорислива пожертва фізичних та юридичних осіб у поданні набувачам матеріальної, фінансової, організаційної та іншої благодійної допомоги; специфічними формами благодійництва є меценатство і спонсорство». Давнi грамоти зберегли iмена жертводавцiв на просвiтнi цiлi: Красовський, Лангиш, Корнякт, Олена Горностаєва (фундатор Пересопницького монастиря). У XVIII ст. Своєю меценатською діяльністю прославилися князь Костянтин Острозький, князь Юрій Слуцький, Єлизавета Гулечівна. У XVII-XVIII ст. освiтi, культурi допомагали Петро Конашевич-Сагайдачний, Петро Могила (відновлення храму Софії в Києві), Iван Мазепа, родина Розумовських. XIX ст. свiдчить про вплив меценатiв на розвиток культури: Олександр та Iлля Безбородьки (утримували Нiжинську гiмназiю), Григорiй Галаган (утримував колегiю для хлопчикiв у Києвi), Павло Бiлецький-Носенко, подружжя Русових, Терещенкiв, Харитоненкiв, Алчевських. Сьогоднi рух благодiйництва в Українi вiдроджується. Прикладом є дiяльнiсть Галини Пiдопригори з Харкова, яка будує церкви, утримує дитячий притулок, допомагає бiблiотекам. Вона є вiце-президентом Лiги Українських Меценатів. Найбiльшої пiдтримки меценатiв i спонсорiв в Українi зараз отримує мистецтво. Віктор Пінчук – автор Центру сучасного мистецтва PinchukArtCentre, Підтримка камерного оркестру «Пори року», акція «Година бути разом», в рамках якої відбувся благодійний концерт Пола Маккартні на Майдані Незалежності. Рінат Ахметов - завершення реставрації Будинку митрополита на території «Софії Київської», підтримка об'єктів української культурної спадщини. Проект «Людина року».

52. Музейна справа в Україні. Музеї - це культурно-освітні та науково-дослідні заклади, призначені для вивчення, збереження пам'яток природи, матеріальної і духовної культури, прилучення громадян до надбань національної і світової історико-культурної спадщини. За своїм профілем музеї поділяються на історичні, археологічні, краєзнавчі, природничі, літературні, мистецькі, етнографічні, технічні, галузеві. В Україні колекції реліквій, рукописів, старовинних речей та творів мистецтва збиралися з давніх-давен у князівських та гетьманських палацах, церквах і монастирях. Старовинні предмети збирали також вельможі-меценати, діячі науки та мистецтва. Залишились відомості про колекції князів Острозьких, Заславських. Старовинними книжками обдаровував освітні заклади та церкви Іван Мазепа. Збиранням старовинних предметів і навіть археологічними дослідженнями займався митрополит Петро Могила. Відшуковував старовинні книжки та рукописи видатний український культурно-освітній і церковний діяч XVIII ст. Феофан Прокопович. На певному етапі стали зберігати предмети, пов'язані з релігійними уявленнями та естетичними потребами. Давні цивілізації, спочатку східні, а потім і античні, мали розвинуті колекції музейного типу. У більш пізні часи музейні зібрання формуються з метою фіксації суспільного історичного досвіду, який передається від покоління до покоління, а музеї – як хранителі цього д

VIP1-2

освіду. Для залучення відвідувачів у музеях виставляли на показ кістки злочинців. Наступний важливий крок у розвитку музеїв був зроблений у другій половині XVIII ст. – відбулося становлення ряду суспільних дисциплін одночасно з накопиченням та систематизацією зібрань відповідних джерел. Діяльність музею вперше почала набувати наукового характеру. Музеї стали розглядатись як сховища культурно-історичної спадщини, наукових цінностей, технічного досвіду. 1806 р. в Миколаєві відкрито перший на території України музей, на основі зібрань знахідок античних пам’яток. У кінці XIX ст. засновано історико-археологічні музеїв у Одеській (1825 р.), Миколаївській областях (1898 р.), Херсонський природничий, Київський історичний (1899р.), Львівський природничо-етнографічний. 1945 р. музеї України перешли у підпорядкування Комітету культурно-освітніх установ при раді Міністерств УРСР. В Україні діє 400 державних та комунальних музеїв.

53. Музичне мистецтво в Україні. Починає свій відлік з часів Київської Русі і в своєму розвитку охоплює практично всі типи музичного мистецтва — народну і професійну, академічну і популярну музику. Сьогодні українська музика в її багатоманітті звучить в Україні та далеко за її межами, вона продовжує розвиватись в народній та професійній традиціях. До ХVІІ ст. музика мала непрофесійний характер, була представлена думами, баладами, історичними, ліричними піснями. В епоху бароко, на зміну одноголосному співу приходить багатоголосний партесний спів, що сприяв розвитку мажоро-мінорної системи і на основі якого розвинувся духовний концерт. Серед видатних музичних діячів цього часу — Микола Дилецький, автор «Мусикійської граматики» (1675) — першої музикознавчої праці, що пояснила суть лінійної, нотної системи. 1632 утворення Києво-Могилянської академії, де викладались музичні предмети. Її вихованці популяризовували вертеп, а пізніше — канти. Серед випускників Академії — відомий композитор Артемій Ведель. XVIII ст. - створена 1730р. Глухівська співоча школа, вихованцями якої стали Дмитро Бортнянський, Максим Березовський. Відкриття перших професійних театрів (Київ — 1803, Одеса — 1810), у яких ставилися музично-сценічні твори на національні сюжети, зіграли важливу роль у становленні української опери, першою з яких вважається «Запорожець за Дунаєм» Гулака-Артемовського (1863). Основноположною для