Гостинність, вітання й шанування

Двоїстість української ментальності. Своєрідність будь-якого народу проявляється передусім у спілкуванні, ос­кільки саме там концентруються етнічні стереотипи з при­таманною їм особливою мовою знаків, символів, словесних формул, жестів, міміки тощо. Ця мова здатна виражати надзвичайно складні поняття, до того ж в емоційно напру­жених ситуаціях (наприклад, під час похорон, поминань), коли звичайна людська мова виявляється неефективною.

Мова символів глибоко національна, і це визначається не лише набором своєрідних етнічних знаків, а й характе­ром зв'язків із традиційним корінням: у народів, свідомість яких багато в чому залежить від вірувань, релігії, ритуа­лів, етнічні стереотипи складають систему їхнього світо­сприймання і по суті є головними рисами національного життя; у народів, котрі тією чи іншою мірою втратили ці глибинні зв'язки, етнічні стереотипи поширюються лише на зовнішні правила поведінки.

В українців система глибинних зв'язків дещо зруйно­вана, хоча нині має тенденцію до відновлення. В цілому сукупність етнічних стереотипів українців в її сучасному вигляді становить таку систему поглядів та навіть систему філософії, яка визначає своєрідність національного харак­теру, моральних цінностей, способу життя, типу поведінки тощо,— словом, усього того, що виражається узагальне­ним поняттям «українство». Ця система має своєрідну структуру, включаючи два головних історичних шари тра­диційно-побутової культури, які визначають два типи ук­раїнської ментальності: землеробський та козацький. Пер­ший тип хронологічно давнішній: він сягає глибинних коренів українства, витоки яких ідуть від прадавньої індо­європейської культури; другий сформувався в епоху серед­ньовіччя на ґрунті оригінального етносоціального утворен­ня — козацтва.

Архаїчна культура українців розвивалася в основному як землеробська. Саме це визначало усю систему їхнього світосприймання, культурних пріоритетів та соціальної ор­ганізації. Землеробська сутність ментальності українців проявляється, зокрема, в їхній космогонії (тільки в україн­ців існує міф про «земне» походження людини: чоловіка Бог зліпив із землі, а жінку — з тіста), в легендах про бо­жественне походження землеробських знарядь праці, в особливо розвиненому культі хліба, в обожнюванні селян­ської праці (показовим може бути такий колядковий сю­жет: Бог зі святим Петром орють ниву, а Божа Матір но­сить їм їсти). Головне, що вирізняє українців з-поміж багатьох інших, у тому числі слов'янських, народів,— це пріоритет жінки перед чоловіком, що проявляється і у фор­мах сватання та шлюбу, і в системі подружніх взаємин, і в міфології та демонології, і у фольклорі.

Другий тип ментальності українців — козацький — фор­мувався на протилежних позиціях: пріоритет чоловіка — сильної, мужньої людини, «лицаря»; на ідеї дороги, походу, мандрів — на відміну від прив'язаності до землі та рід­ної оселі; на приниженні статусу жінки — символу стабі­льності й землеробської праці. Зіткнення двох типів куль­тури і двох типів ментальності породило між ними проти­річчя, що виявлялися через опозиції: «оселя — дорога», «мир — війна», «жінка — чоловік», «стабільність — мобіль­ність», сформувавши такі найтиповіші риси національного характеру українців, як надзвичайно високе почуття тра­гічного та співпереживання людським стражданням.

Двоїстість менталітету позначалася й на своєрідності організації українського суспільства. Воно орієнтовано передусім на внутрішні механізми самоорганізації: саме тому тут набули певної викінченості системи спорідненості, свояцтва, кумівства, побратимства, посестринства, гро­мади, цехи тощо. Така спрямованість, підсилена відповід­ною системою етнічних стереотипів, характеризує україн­ство як стабільне суспільство, здатне протистояти зовніш­нім діям. Разом із тим його не можна віднести до архаїч­ного типу, оскільки воно тяжіє до лабільної суспільної сис­теми, яка досить терпимо ставиться до тих чи інших по­рушень, зокрема у сфері спілкування та поведінки.

Бабкіна

3. Українська ментальність відторгує як однобічно ін­дивідуалістичну, так і колективістську форми організації суспільно-політичного життя, визнає органічним спів­існування їх там, де кожна з них може принести найбіль­шу користь людині, сприятиме динамічному безкризовому розвитку.

Перехід від командної економіки до ринкового госпо­дарства, від авторитарно-тоталітарної системи до демо­кратичної, соціальної, правової держави зумовлює необхідність відповідної політичної культури населення, фор­мування національного менталітету, адекватного ринко­вій економіці та плюралістичній демократії. І якщо євро­пейська політологічна думка орієнтує громадян на дотри­мання ними своїх обов'язків і повагу до держави та її законів, а американська на передній план висуває інтереси особи, її вміння вирішувати власні проблеми в цивілізо­ваному співробітництві зі співвітчизниками, то в Україні на перехідному етапі її розвитку важливим є врахування як потреб окремої особи, так й інтересів держави.

?

НАЦІОНАЛЬНА КУЛЬТУРА В СУЧАСНІЙ УКРАЇНІ. ЄДНІСТЬ І ВЗАЄМОЗАЛЕЖНІСТЬ СВІТОВОЇ ТА НАЦІОНАЛЬНОЇ КУЛЬТУР

У XX ст. активізувалися рухи народів до національного самовиз­начення. Вони пройшли по всіх континентах. Характерною озна­кою стали національні революції, які проголошували принципи самовизначення, самоутвердження націй, зумовлювали створення національних держав на базі етносоціальних спільнот. Виробляли­ся наукові обгрунтування для набуття правового статусу новоут­вореними державами, для абсолютизації форм соціально-еконо­мічного, політичного та духовного життя нації.

Політична теорія утверджувала пріоритет держави як ідеаль­ної форми національної політичної організації, що декларувала полі­тичну рівність народів, які проживають у конкретній країні. Націо­налізм виводиться на рівень певної релігії, яка має віру в Бога замінити на віру в націю.

Економічна теорія націоналізму досить суперечлива, тому що економічні проблеми вважаються другорядними, а почасти ігно­руються, перевага віддається ідеалізації та милуванню самими собою.

Провідною тезою націоналізму є лінгвістична теорія, яка аб­солютизує роль національної мови, вважаючи її єдиним про­відним чинником збереження, утвердження та виживання націо­нальної спільноти. Стверджується, що мова — це передусім кон­солідуюча сила, яка єднає націю не лише на аборигенній тери­торії, а й у зарубіжжі. На рівні державного утворення ця теорія не витримує критики; нині не існує жодної однонаціональної дер­жави при тому, що практично всі країни одномовні, незважаючи на те що в них проживають люди різних національностей.

Кожна мова різниться діалектами; вони досить розмаїті й не завжди зрозумілі людям, які живуть в іншому регіоні. Це харак­терно для будь-якої держави, у тому числі й України.

Культурна теорія найбільш популярна щодо визначення об'єдну­ючого фактора. Це проявляється у колективному егоїзмі, який ба­чить свою культуру месіанською щодо інших. Теоретики вважають, що лише культурний націоналізм може об'єднати народ і вивести його на політичний рівень об'єднання нації. Культурний процес будь-якої держави не може бути однорідним, це суперечить як діа­лектиці, так і здоровому глузду. Адже кожне суспільство останні 500-700 років чітко детерміноване; кожна соціальна група утво­рює, виробляє і трансформує культурно-мистецькі досягнення як свої, так і сусідів, при цьому враховуються регіональні та на­ціональні особливості. Як правило, народи з "нижчим" соціальним рівнем консервативніше зберігають культурну спадщину, а "вищі" — більшою мірою сприйнятливі до досягнень цивілізацій-ного процесу. Цивілізація ніколи не може бути локальним явищем, вона завжди поширюється на досить значні території. Як приклад розглянемо європейську та далекосхідну. Кожна з них досягла ви­соких рівнів розвитку, має певні особливості, які суттєво різнять­ся. Кожна з них адаптувала цілу низку націй і держав, включила їх у свій культурний процес. Особливо це помітно на сповідуванні світових релігій: уся Європа — це переважно християнський світ, азійський континент — світ ісламу; відповідно вони мають різні культурні домінанти.

Останні півтораста років гаряче дебатувалось питання стосовно теорії двох культур; на політологічному рівні протиставлялися класові групи, стверджувався антагонізм між ними, доводилось, що кожна з них творить свою культуру, але час усе ставить на свої місця. Вихідці з панівного класу П. Могила, Ф. Прокопович, Б. Хмельницький, П. Куліш, Є. Гребінка, М. Гоголь, Леся Україн­ка, сім'ї Симиренків, Терещенків, Тарновських, Ханенків були представниками своєї нації; відповідно всі здобуті знання вони максимально застосовували практично на своїй землі, адаптуючи чужі набутки до своїх потреб.

Україна має своєрідну територію; вона розміщується між дво­ма великими суперетносами — східним і західним, а отже, по­єднує особливості як одного, так і іншого. Нині на емпіричному рівні робляться спроби вивести походження України, українськості. Дехто починає від створення світу (С. Плачинда); інші на­магаються зробити українцями переважну більшість визначних діячів світу. Так, Ісус Христос, за Ю. Канигіним, — гуцул. Ейфо­рія свободи після революції 1991 р. дала можливість уявити себе на вищому щаблі стосовно інших. Наприклад, М. Жулинський стверджує: ми "...єдині, бо неповторні. Самобутньою формою втілення етнічного світогляду, своєрідним комплексом і оригі­нальним типом національного світобачення. Ми, українці..., вит­ворили особливу систему звичаїв, вірувань, світорозуміння, мо­ральних, правових, етнічних, естетичних форм, які складалися упродовж розвитку людської спільності... Ми державний народ". Окремі патріоти намагаються вивести українців ще з первіснооб­щинного ладу, язичництва, на базі цього витворити нову, за Л. Силенком, рідну українську віру — РУН-віру.

Спокійніше подивившись на самих себе, на реалії становлення і формування українського народу, мови, культурних особливос­тей, можна зазначити, що після розпаду Київської Русі у XIII ст. почалось утворення на нашій території самосвідомої української нації, відмінної від Білої Русі та Московії; вона мала свої, прита­манні лише їй особливості. Було кілька етапів національного са­мовизначення України.; Перший — з XIV по XVII ст.; у цей час відбувся процес консолідації українського народу навколо націо­нальної ідеї утворення державності, найвищий її пік — гетьману­вання Богдана Хмельницького. Тоді Україна була визнана багать­ма державами як самодостатній суб'єкт європейського політично­го співжиття. Але з політичних та економічних причин повного утвердження України як держави не відбулось. Другий пік підйо­му національної свідомості відбувся у другій половині XIX — на початку XX ст.; він визначався високим інтелектуальним рівнем, коли провідні інтелектуали України утверджували народ як само­достатню націю. Двадцяте сторіччя двічі надавало можливість Ук­раїні визначитися як державі. Перша спроба 1917—1918 pp. булапне-вдалою, оскільки створювати державу почали абсолютно непідго-товлені люди, які прийшли до управління. Вони почали свою діяльність із критики попередньої системи, без конструктивних пропозицій, а головне — без конкретної програми дій на майбутнє. Створилася тривіальна ситуація, яка мала аналоги в історії. її ге­ніально сформулював К. Маркс. Коли його запитали, який маву бути результат перемоги Спартака над Крассом, він відповів: "Помінялися б місцями". У розглядуваному випадку класично спрацю­вала саме ця модель.

Наприкінці XX ст. Україна дістала чергову можливість стати державою. У 1991 р. відбулася класична революція; змінились вла­да, лад. На щастя, революційний перехід від однієї соціально-еко­номічної формації до іншої відбувся без кровопролиття. До влади -прийшли нові люди, частина з яких — це підпільники з психоло-/ гією боротьби проти всіх, хто не поділяє їх думки, яку тут же Чдючаливтілювати в життя. За цілковитої відсутності вміння прак­тично реалізувати свої ідеї вони все переводили у декларативні заклики щодо збереження культурної спадщини, втілення ЇЇ на базі чистого ідеалізму, не підкріпленого економікою.

Багаторічні заборони пропаганди культури Заходу на постра­дянському просторі спричинили інтерес до неї. Коли ця культура прийшла до нас, ейфорія вседозволеності "змела" моральні кор-чдони- В Україну широким потоком полилося все ницісне, що по­робив "вільний" світ. Змінидас^к^льтурнадомінанта, економіч­ний чинник почав переважати над етичним, "дешева" інформація почала витісняти високе мистецтво, активізувалася психологічна обробка молоді через засоби маскультури. Практично нанівець звівся логічний..зміст лісні; начебто на рівні епатажу мусується теза про ницість молодого покоління. Чи може артист, який поважає себе, взяти псевдонім "Дурко", а співачка волати на всю держа­ву: "мамо, я дурна". Адже твір мистецтва — це завжди узагальнен­ня, що стосується явища, народу чи нації.

Після ейфорії перших років творення держави починають ви­роблятися передумови напрацювання конструктивних моделей визначення себе у світі економіки, виробничих відносин, куль­турно-мистецького процесу. Останній завжди діалектичний, потре­бує певного часу для втілення. Уже сьогодні спостерігаються де­які ознаки його поліпшення. Критично переглядається минуле, гола декларативність відходить до мітингових політиків, серйозні вчені працюють над моделями реального втілення національного "Я", щоб народ України, відчувши свою єдність, внутрішній зв'язок, вагомість історичного характеру, традиції, увів їх у свою свідомість, загартував волю і завдяки цьому утвердився серед інших народів.

Дореволюційний період, окрім досягнень, завдав Україні та-(кож збитків; вона втратила частину національної еліти, оскільки в результаті економічних труднощів багато діячів культури еміг­рували. Вирощенш. еліти — довготривалий процес; як правило, він займає два-три покоління. Лише наявність національної еліти дає можливість вийти на рівень провідної держави у світі, оскільки надзавдання цієї категорії людей — духовно і політично інтегру­вати суспільство на вирішення та реалізацію побудови держави, виробляти модель національної ідеї, яка має включати:

• формування психічного складу народу та його характеру;

• обгрунтування потреб, визначення рівнів свободи економіч­ної, політичної, громадської та творчої діяльності;

• моделювання прагнення людей до досконалості та засвоєння загальнолюдських цінностей, усунення власних негативних рис;

• вироблення моделі консолідації народу України для утверд­ження незалежної держави, яка забезпечуватиме умови для задоволення матеріальних, соціальних і духовних потреб, вільний розвиток кожної особистості незалежно від націо­нальності чи соціальної групи, права громадян у повному обсязі за принципом "вільна особистість у вільній державі".

Комплексне вирішення поставлених проблем сприятиме роз­витку національної культури, власних традицій, закріпить у свідо­мості етносу притаманні лише їй визначальні риси.

Бойко

Роль національної ментальності у житті суспільства

Під ментальністю (менталітетом) розуміють стійкі структури глибинного рівня колективної та індивідуальної свідомості й під­свідомості, що визначають устремління, нахили, орієнтири лю­дей, у яких виявляються національний характер, загальновизна­ні цінності, суспільна психологія. Ментальність означає дещо спільне, що лежить в основі свідомого і підсвідомого, логічного та емоційного, тобто вона є глибинним джерелом мислення, іде­ології та віри, почуттів та емоцій.

Як правило, ментальність формують такі чинники: геогра­фічне середовище, політичні інститути і соціальні структури сус­пільства, культура, традиції. Характерно, що ментальність — це не винятково пасивний об'єкт, своєрідний наслідок сумарної дії названих чинників. Вона сама є активним фактором суспільного розвитку, надзвичайно важливим і дієвим, але малопомітним, оскільки імпульси, які вона посилає народу чи окремій людині, йдуть з глибин історії, з глибин підсвідомого. Зберігаючи в зако­дованій формі на рівні підсвідомості історичний досвід народу, ментальність ніби знаходиться у будці суфлера. Тобто її присутність на політичній сцені відчувається у поведінці та репліках головних героїв, проте сама вона перебуває у затінку.

Характерні риси та особливості української ментальності зу­мовлені низкою чинників:

1. Геонолітичне становище: між Заходом і Сходом. Саме воно зумовило маргінальність, двоїстість української ментальності. їй притаманне поєднання індивідуалізму, характерного для західної орієнтації, і східної чуттєвості та емоційності.

2. Домінуючий вплив двох головних історичних пластів традн-цінно-побутової культури: землеробського та козацького. Найгли-бинніші пласти української ментальності закладені, безперечно, землеробством, яке з найдавніших часів було заняттям українців як яскраво вираженого автохтонного етносу. Саме воно визна­чило особливості їхнього світобачення, культурні орієнтири та соціальну організацію. Фахівці стверджують, що весь уклад жит­тєдіяльності українців (праця, традиції, культура, мова і менталь­ність) ідеально адаптовані до однієї території (ландшафту), де­терміновані природними циклами і сільськогосподарським ка­лендарем. Закодована на рівні підсвідомості, закріплена в тради­ціях та мові, ця інформація крізь століття дає свої імпульси, зу­мовлюючи такі характерні риси українського національного ха­рактеру, як тонке відчуття гармонії, зважений підхід до вирішен­ня складних справ, працьовитість, миролюбність, ліричне сприй­няття життя, м'який гумор, відчуття господаря та певний індиві­дуалізм (усвідомлення самоцінності власної особистості), розви­нуте почуття справедливості, що спонукає до нескінченних по­шуків правди.

Землеробська культура, залишки матріархату у родинних сто­сунках зумовили активну, пріоритетну роль жінки. Внаслідок цього соціальні та психічні норми, ідеали, система моральних ціннос­тей українців формувалися в координатах землеробської культу­ри під домінуючим впливом жінки, на противагу Західній Євро­пі, де переважав патріархальний тип родин. Активність, яскраво виражені волелюбність і демократизм, пріоритет чоловіка поча­ли фіксуватись і закріплюватися в українській ментальності з по­явою на історичній сцені оригінального етносоціального утво­рення — козацтва.

Отже, для української ментальності характерна двоїстість, яка, з одного боку, базується на поєднанні в ній західних і східних начал, з іншого — на протиставленні двох головних історичних пластів традиційно-побутової культури: землеробського і козаць­кого. Ця двоїстість виявляється у великій амплітуді чуттєвого жит­тя українців: від любові — до ненависті, від ейфорії — до розпа­чу, а також у певній непослідовності дій.

3. Багатовікова відсутність власної держави. Це суттєво де­формувало український національний характер, зумовило гіперболізацію зовнішніх чинників, покладання на них провини за численні свої біди. Тривала відсутність в українського народу власної держави відбилася в національній ментальності як траге­дія людини, яка є фактичним хазяїном землі (в розумінні нави­чок практичного господарювання, органічного злиття з приро­дою та ін.), але через дію зовнішніх сил не може бути вільним господарем. Саме з цього коріння проростають примирення до негативних явищ, терплячість, відсутність здорових амбіцій, дис-танціювання від особистої відповідальності.

4. Тривала роз'єднаність українських земель. Перебування укра­їнських земель у складі Російської, Австро-Угорської імперій, Поль­щі, Румунії, Чехословаччини та інших держав наклали помітний вщбиток на культуру, традиції, побут українців. Саме цей чинник є основною причиною такої болючої риси сучасної української ментальності, як відсутність почуття національної єдності. Нап­риклад, на ментальність галичан суттєво вплинула західноєвро­пейська культура, насамперед австро-німецька та польська. Важ­ливим фактором їхнього життя була греко-католицька церква. На думку багатьох спеціалістів, для жителів Галичини більше ха­рактерні такі риси, як працелюбність, індивідуалізм, вміння гос­подарювати, повага до власності. Крім того, ментальності гали­чан також притаманні певний консерватизм, скерований на уві-ковічнення у незмінному вигляді основних національно-етніч­них цінностей, а також активні прояви національних почуттів, патріотизму.

Що ж стосується населення Центральної, Східної та Півден­ної України, то для них, через певні історичні обставини, голов­ною метою було, як правило, не національне, а соціальне визво­лення. Провідними рисами ментальності в цьому регіоні були такі: колективізм, анархізм, віра в доброго і мудрого правителя, який наведе порядок; порівняно слабшими — прояви національ­них патріотичних почуттів, звичка до копіткої праці.

Отже, слушна думка про те, що нині є всі підстави говорити не тільки про особливості української ментальності в цілому, а й про її своєрідність в різних регіонах України.

5. Цілеспрямоване знищення і денаціоналізація української еліти, конформізм частини її звужували коло генераторів національних філософських ідей, творців самобутньої української культури, по­літичних лідерів та провідників народу. Це, з одного боку, поси­лювало консервативність української ментальності як засобу за­хисту вже набутих національних цінностей від чужих впливів, з іншого — поглиблювало недовіру до власної еліти, яка може за­продатися знову.

6. Нашарування "радянської" ментальності. Тривале перебу­вання українського народу в жорстких рамках тоталітарного сус­пільства лишило свій слід на національному генетичному коді.

Родимі плями тоталітаризму наявні у психології кожної люди­ни, яка вихована за радянської доби. Вчені Національного інсти­туту стратегічних досліджень виділяють такі основні риси "ра­дянської" ментальності: пасивність особи — відсутність волі до поліпшення життя власними силами, що доповнюється фор­мальною активністю, про людське око, напоказ, головне — ство­рити враження, що людина працює, а не працювати на певний результат; комплекс меншовартості — відчуття власної нездат­ності через некомпетентність та непрофесіоналізм, зворотним боком чого є невмотивована амбіційність та хамство; патерна­лізм — перекладання на владу вирішення власних проблем; без­порадність — надія на вирішення проблем ззовні, на чиюсь гу­манітарну допомогу ('Див,: Власюк О., Парахонський Б., Пирожков С. Людський вимір: реалії та перспективи України // Політика і час. — 1995. — № 2. - С. 35.)

В сучасних умовах ментальність продовжує відігравати свою не дуже помітну на перший погляд, але важливу роль. Завдячую­чи особливостям української ментальності (певному консерва­тизму, уповільненості, зваженості), незважаючи на кризовий стан, в державі не відбувається соціального вибуху. Водночас саме ці особливості національного характеру українців є серйозною пе­решкодою на шляху реформ, оскільки вони не дають змоги нада­ти розвиткові країни бажаної динаміки, здійснити прорив на якіс­но новий рівень суспільного життя.

Реформування суспільства — це завжди складний процес, але внаслідок неодноразового його повторення у різних країнах сві­товий досвід вивів своєрідну формулу успіху модернізації: "Син­тез чужих досягнень і власних традицій". На перший погляд, во­на надзвичайно проста, проте саме з неї випливають важливі пра­вила, що забезпечують складну гармонію, органічний резонанс "свого і чужого":

1. Новітні ідеї має відносно легко і безболісно усвідомлювати широкий загал.

2. Новації повинні органічно продовжувати і розвивати віка­ми усталені національні традиції.

3. Черговість і темпи впровадження новацій у власну систему визначаються мірою їхньої вплетеності в мережу віками вироб­лених і закорінених у національній свідомості цінностей.

Отже, ретельне врахування характерних рис та особливос­тей національної ментальності — необхідна умова при розробці як стратегічного плану, так і тактичної лінії реформування сус­пільства. В разі невиконання цієї вимоги надзвичайно реаль­ною стає загроза відчуження народу від процесу соціальних пе­ретворень.