Вінницький національний медичний університет ім. М.І. Пирогова кафедра фіз. Виховання, фізичної реабілітації та спортивної медицини

“Затверджено”

на методичній нараді кафедри

(назва кафедри)

Завідувач кафедри

_______

“_____” _______________ 2013 р.

Методичні вказівки

студентам ІV курсу медичного факультету

З ПІДГОТОВКИ І РОБОТИ НА ПРАКТИЧНИХ ЗАНЯТТЯХ

МОДУЛЬ 1: ФІЗИЧНА РЕАБІЛІТАЦІЯ

Тема №:5. Загальні основи фізичної реабілітації. Її види, засоби, форми, методи. Режими рухової активності.

Методична розробка підготовлена к.м.н. ас. Рудим Ю.Й.

Вінниця 2013

Актуальність теми.

Фізична реабілітація (ФР) – медична дисципліна, яка навчає науково обґрунтованому нормуванню фізичної активності в комплексному лікуванні захворювань, профілактиці їх загострень і ускладнень, відновленні належної якості життя хворої людини.

Обмеження фізичної активності під час хвороби полегшує функціонування уражених систем і органів, сприяє економізації їх роботи, відновлює процеси гальмування в центральній нервовій системі. Проте, необґрунтована довготривала гіпокінезія хворого призводить до стійкого зменшення функціонування життєзабеспечуючих систем організму, послаблення процесів збудження центральної нервової системи, погіршення трофічних процесів, появи різних гіпокінетичних ускладнень .

Своєчасне і індивідуалізоване призначення засобів ФР може сприяти компенсації порушених функцій ураженої системи і попередженню дистрофічних ускладнень в гострому періоді захворювання. В період одужання шляхом поступового збільшення інтенсивності і тривалості фізичної активності відновлюється функція і структура морфо-функціонального комплексу ураженої системи.

Використання біологічної сутності засобів ФР, їх доступності і відносної дешевизни, на відміну від медикаментозних засобів, в лікуванні хворих залежить тільки від обізнаності лікарів. Ось чому вивчення даної теми являється надзвичайно актуальною проблемою в навчальному процесі майбутнього лікаря.

Навчальні цілі заняття

1.1. Студент повинен мати уявлення про: (α=1)

1. Пояснити роль засобів і форм фізичної реабілітації в комплексному лікуванні хворих і інвалідів різного профілю, про своєчасне та індивідуальне призначення їх з метою компенсації порушень функцій уражених систем, попередження інвалідізації хворих;

2.1. . Студент повинен знати: (α=2)

- засоби, форми та методи фізичної реабілітації;

-механізми лікувальної дії засобів фізичної реабілітації;

- режими рухливої активності на стаціонарному, санаторно-курортному та поліклінічному етапі реабілітації;

-принципи дозування фізичних вправ;

- призначення гімнастики з лікувальною, профілактичною та відновлювальною метою;

- методи контролю ефективності призначених засобів;

3.1. Студент повинен вміти: (α=3)

- правильно визначити вихідний рівень функціонального стану систем організму пацієнта (серцево-судинної, дихальної, нервової, м'язової),

- провести антропометричні дослідження;

- інтерпретувати результати клініко-лабораторних методів дослідження;

- правильно вибрати та коректно призначити форми, методи та засоби фізичної реабілітації;

- вести облік результатів фізичної реабілітації (карту кабінету лікувальної фізкультури ф.042-у).

- дати клінічну інтерпретацію та медичне заключення щодо одержаних результатів лікування.

4.1 Студент повинен вміти: (α=4)

- самостійно проводити та оцінювати антропометричне та соматоскопічне обстеження пацієнта.

- самостійно проводити та оцінювати функціональні методи обстеження;

- на основі клініко-лабораторних та функціональних методів досліджень правильно та коректно призначати процедури ЛФК;

- вести облік результатів фізичної реабілітації;

Міждисциплінарна інтеграція

Дисципліна	Знати	Вміти
Попередні дисципліни: 1. Анатомія 2. Біохімія 3. Нормальна фізіологія 4. Патологічна фізіологія 3.Фармакологія 5.Пропедевтика внутрішніх хвороб 6.Пропедевтика дитячих хвороб 7.Загальна хірургія Наступні дисципліни: терапія, сімейна медицина. Внутрішньопредметна інтеграція з тем: ЛФК в клініці внутрішніх захворювань; у неврології; хірургії; травматології і ортопедії; акушерстві і гінекології;	Анатомія скелетно-м’язової, серцево-судинної, дихальної, травної, нервової систем. Роль сурфактанту та дихальних білків в умовах адаптації до фізичного навантаження, метаболізм та робота м’язів. Особливості фізіологічного стану організму після дії на нього фізичного навантаження в нормі. Особливості фізіологічного стану організму після дії на нього фізичного навантаження при патологічних станах. Основні групи препаратів, які призначаються для лікування, та надання невідкладної медичної допомоги хворим, покази та протипокази до їх призначення, побічні дії. Симптоматологія порушень роботи серцево-судинної системи, дихальних шляхів, травної системи, нирок . Будову та функції серцево-судинної системи, дихальних шляхів, травної та нервової систем у дітей. Симптоматологія гострих хірургічних станів. Травми скелетно-м’язової системи. Клініко-фізіологічне обґрунтування призначень ЛФК, показання та протипоказання до застосування ЛФК, основні принципи і правила дозування фізичних навантажень, методика складання схеми процедури ЛГ, завдання ЛФК при фізичній реабілітації хворих Механізми впливу ЛФК на організм людини, правила і принципи дозування фізичних навантажень, показання та протипоказання до призначення ЛФК.	Визначати правильність тілобудови, постави, цілісність шкірних покривів. Аналізувати фізіологічні константи м’язової роботи, стану ферментної системи організму. Визначати зміну пульсу, АТ, ОЦК, ЗПОС, інерпритувати зміни у загальному аналізі крові після фізичного навантаження. Вміти виявити клінічні прояви гострого перенапруження, хронічної втоми різних ступенів важкості. Записувати всі лікарські призначення в “лист призначення” і в “процедурну карту хворого”. Проводити клінічну, лабораторну та інструментальну діагностику хворих з різною патологією. Проводити клінічну, лабораторну та інструментальну діагностику хворих дітей з різною патологією. Проводити клінічну, лабораторну та інструментальну діагностику хірургічних хворих. Скласти схему та орієнтовні комплекси РГГ та ЛГ. Показати окремі види вправ, скласти схему процедури ЛФК.

Перелік основних термінів, параметрів, характеристик, які повинен засвоїти студент при підготовці до заняття:

Термін	Визначення
Фізична реабілітація (ФР)	Самостійна медична дисципліна, яка навчає науково обґрунтованому нормуванню фізичної активності в комплексному лікуванні захворювань , профілактиці їх загострень і ускладнень, відновленні належної якості життя хворої людини. .
Засоби фізичної реабілітації	Рухові режими, фізичні вправи, засоби загартування
Форми фізичної реабілітації	Процедури, які складаються з фізичних вправ
Методи фізичної реабілітації	Індивідуальний, малогруповий, груповий, самостійний, або консультативний
Теренкур	Ходьба по місцевості з кутом нахилу
Циклічні спортивно-прикладні вправи	Вправи, в яких циклічно повторюється один і той же рух: ходьба, їзда на велосипеді, біг, тощо
Ідеомоторні вправи	Вправи, які виконуються подумки
Рефлекторні вправи	Вправи, що засновані на природних безумовних рефлексах

Теоретичні питання до заняття

1. Засоби фізичної реабілітації. Охарактеризуйте їх.

2. Класифікація фізичних вправ. Охарактеризуйте окремі їх групи.

3. Назвіть та охарактеризуйте механізми лікувальної дії фізичних вправ.

4. Рухові режими в стаціонарі та на поліклінічному етапі лікування.

5. Форми ФР.

6. Охарактеризуйте процедуру лікувальної гімнастики, назвіть її складові частини,

7. Що таке теренкур і які параметри дозування фізичного навантаження при проходженні маршрутів теренкуру?

8. Охарактеризуйте механотерапію та трудотерапію.

9. Засоби загартування.

Тривалість заняття – 2 години.

Зміст теми:

Термін «реабілітація» має широке змістове розуміння і вживається в усіх сферах діяльності людини. У медицині визначається як процес відновлення здоров’я і працездатності хворих та інвалідів.

Термін реабілітація проходить від латинського habilis – «можливість», rehabilis – «відновлення можливості». В наш час реабілітація зайняла чільне місце серед провідних медико-соціальних напрямків, що розробляються в усьому світі. Наукові дослідження впливу засобів реабілітації свідчать, що застосування правильно розробленої програми реабілітації повертає до активного життя 50% важкохворих.

Медична реабілітація, за визначенням комітету експертів Всесвітньої організації охорони здоров'я (1980), - це активний процес, метою якого є досягнення повного відновлення порушених внаслідок захворювання або травми функцій, або, якщо це нереально, оптимальна реалізація фізичного, психічного і соціального потенціалу інваліда, найбільш адекватна інтеграція його у суспільство.

В останні роки у реабілітацію введено поняття "якість життя, що пов'язана зі здоров'ям" (heals-related quality of life, англ.), при цьому якість життя розглядають як інтегральну характеристику, на яку необхідно орієнтуватись, оцінюючи ефективність реабілітації хворих. Усі наслідки хвороби взаємопов'язані: ушкодження зумовлює порушення життєдіяльності, яка, в свою чергу, призводить до соціальних обмежень та порушення якості життя.

Організаційними основами реабілітації вважають: здійснення комплексної вихідної оцінки стану хворого з формулюванням реабілітаційного діагнозу перед початком реабілітації; проведення реабілітації за певною програмою, що укладена на основі оцінки стану хворого; здійснення оцінки ефективності реабілітаційних заходів у динаміці і після завершення курсу реабілітації; складання рекомендацій щодо лікувальних і соціальних заходів, необхідних на подальших етапах реабілітації.

Реабілітацію поділяють на три види – медичну, соціальну (побутову) і професійну (виробничу), які відповідають трьом класам наслідків хвороб:

1) медико-біологічні наслідки хвороб, що характеризуються відхиленнями від нормального морфофункціонального статусу;

2) зниження працездатності;

3) соціальна дезадаптація.

Медична реабілітація є фундаментом реабілітаційного процесу. Вона спрямована на відновлення здоров’я, усунення патологічного процесу, попередження ускладнень, відновлення або часткову компенсацію порушених функцій, протидію інвалідності, підготовку тих, що одужують, та інвалідів до побутових і трудових навантажень. Від її ефективності залежить застосування подальших видів реабілітації, їх тривалість і обсяг.

Завданнями медичної реабілітації є:

1. відновлення побутових можливостей хворого, тобто здатності пересуватися, самообслуговуватися і виконувати нескладну домашню роботу;

2. відновлення працездатності, тобто втрачених інвалідом професійних навичок шляхом використання і розвитку функціональних можливостей рухового апарата;

3. попередження розвитку патологічних процесів, що викликають тимчасову або стійку втрату працездатності, тобто здійснення заходів вторинної профілактики.

В медичній реабілітації виділяють три або чотири етапи.

• спеціалізований стаціонар,

• спеціалізований реабілітаційний центр або санаторій,

• відділення реабілітації поліклініки.

При чотирьохетапній реабілітації виділяють - спеціалізована бригада швидкої допомоги,

Процес реабілітації може бути розділений ще й наступним чином: 1-й етап - відновлювальна терапія, 2-й етап - реадаптація, 3-й - реабілітація.

Складовою частиною медичної реабілітації є фізична реабілітація. Вона мобілізує резервні сили організму, активізує його захисні й пристосувальні механізми, попереджує ускладнення, прискорює відновлення функцій різних органів і систем, скорочує терміни клінічного і функціонального відновлення, адаптує до фізичних навантажень, тренує і загартовує організм, відновлює працездатність. Залежно від характеру, перебігу та наслідків захворювання або травми, періоду і етапу відновного лікування фізичну реабілітацію використовують з метою профілактики або лікування і відповідно до цього вона посідає допоміжне чи головне місце у комплексі взаємодоповнюючих лікувальних заходів медичної реабілітації.

Одночасно з фізичною реабілітацією проводиться психологічна підготовка хворого до подолання труднощів, пов'язаних з хворобою і можливими її наслідками.

Фізична реабілітація (ФР) – це застосування засобів і методів фізичної культури (фізичних вправ), масажу і природних чинників з профілактичною і лікувальною метою у комплексному процесі відновлення здоров’я, фізичного стану та працездатності хворих і інвалідів. Вона є невід’ємною складовою частиною медичної, соціально-професійної реабілітації і застосовується на усіх її періодах і етапах.

Засобами ФР є: лікувальна фізична культура, лікувальний масаж, механотерапія, працетерапія, гідрокінезотерапія. Призначення засобів фізичної реабілітації, послідовність застосування її форм і методів визначається характером перебігу захворювання, загальним станом хворого, періодом та етапом реабілітації, руховим режимом.

Обмеження фізичної активності під час хвороби з одного боку полегшує функціонування уражених систем і органів, сприяє економізації їх роботи, з іншого призводить до стійкого зменшення функціонування життєзабеспечуючих систем організму, послаблення процесів збудження центральної нервової системи, погіршення трофічних процесів, появи різних соматичних порушень.

Так змінюються показники фізичного розвитку і опірно-рухового апарату: змінюється постава, зменшується сила, тонус, витривалість мязів, порушується координація рухів. Відбувається ослаблення зв’язково-суглобового апарату, зменшення рухливості суглобів. Зменшується рухливість грудної клітини і черева, сили дихальної мускулатури і діафрагми. Слід зазначити, що мязи черевної стінки атрофуються найшвидше, що призводить до зменшення внутрішньочеревного тиску та порушення функцій внутрішніх органів.

Порушується баланс обміну білків, жирів, вуглеводів, води. Відбуваються зміни з боку функції системи кровообігу, дихання, центральної та вегетативної нерової систем. Так відбувається зменшення скоротливої функції серця, зниження тонусу артерій, вен та тонусу блукаючого нерву, спостерігається емоційна нестійкість. У хворого формуються патологічні синдроми: вегетосудиної дистонії, нервово-психічної астенізації та інші.

ЛФК – метод лікування, що використовує засоби і принципи фізичної культури для лікування захворювань і ушкоджень, попередження їх загострень і ускладнень, відновлення здоров’я і працездатності хворих і інвалідів.

Головним засобом лікувальної фізичної культури (ЛФК) є фізичні вправи, їх основою є м'язова діяльність, біологічна роль якої має надзвичайно велике значення у житті людини. Існує безпосередня залежність і тісний взаємозв'язок між м'язовою роботою і діяльністю внутрішніх органів, нормальним функціонуванням центральної нервової системи. При захворюваннях порушуються нормальна життєдіяльність і функціональний стан організму, знижується пристосування його до змін зовнішнього середовища, знижується м'язова працездатність та бажання виконувати фізичну роботу. 3 метою створення умов для одужання, попередження ускладнень і загострення захворювань, хворим суттєво обмежують їхню рухову активність. Однак тривалий спокій спричиняє зміни діяльності систем і організму в цілому, що значно ускладнює перебіг захворювання. Тому у сучасній медицині прийнято поєднувати спокій з фізичними рухами за умови, що стан хворого це дозволяє.

ЛФК зменшує негативний вплив вимушеного спокою, підвищує тонус і активізує діяльність організму, мобілізує його захисні і компенсаторні реакції, попереджує ускладнення, відновлює і розширює функціональні можливості організму, наближає і функціональне одужання, скорочує терміни лікування.

Добираючи спеціальні вправи, дозуючи їх залежно від характеру і клінічного перебігу хвороби чи травми можна цілеспрямовано впливати і переважно змінювати певні функції організму шляхом відновлення ушкоджених систем, адаптуючи хворого до фізичних навантажень побутового і виробничого характеру.

Поступово зростаючі дозовані фізичні навантаження забезпечують загальну тренованість організму, що є основою відновлення працездатності хворого. Тому ЛФК є обов'язковим лікувальним засобом і невід'ємною складовою частиною процесу реабілітації.

ЛФК входить до комплексного методу лікування (розрізняють терапевтичні, хірургічні і ортопедичні методи лікування та ін.), що застосовується в сучасній медицині. Головною особливістю, яка виділяє ЛФК з усіх інших методів лікування, є свідома і активна участь хворого у процесі лікування фізичними вправами. Хворий, який знає, для чого потрібно застосовувати фізичні вправи (мету), свідомо виконує призначені рухи, інколи зусиллям волі змушує себе перебороти просто лінощі чи неприємні відчуття, що можуть виникнути в процесі виконання вправ, особливо після операцій, травм, опіків.

Показана ЛФК практично при всіх захворюваннях і у будь-якому віці.

Протипоказання до призначення ЛФК: відсутність контакту з хворим унаслідок його важкого стану або порушень психіки; гострий період захворювання та його прогресуючий перебіг; наростання недостатності кровообігу; синусова тахікардія (понад 100 ударів за 1 хв) і брадикардія (менше ніж 50 ударів за 1 хв); часті приступи пароксизмальної тахікардії або миготливої аритмії; екстрасистолія з частотою екстрасистол понад 1:10; негативна динаміка ЕКГ, що свідчить про погіршення кровообігу у коронарних судинах; атріовентрикулярна блокада II—III ступеня; артеріальна гіпертензія (понад 220/120 мм рт. ст.) на тлі задовільного стану хворого: артеріальна гіпотензія (менше ніж 12,0/6,7 кПа, або 90/50 мм рт. ст.); часті гіпер- або гіпотензивні кризи; загроза кровотечі й тромбоемболії; анемія з кількістю еритроцитів до 2,6—З-10¹²/л, збільшення ШОЕ понад 20—25 мм/год, звичайний лейкоцитоз.

Необхідно окремо зауважити, що не завжди протипоказання до призначення загальнорозвиваючих вправ виключають вправи місцевої дії. Але при цьому останні не повинні спричинювати помітного функціонального напруження серцево-судинної та дихальної систем, посилення обміну речовин тощо.

Окрім цього необхідно враховувати бажання хворого займатися лікувальною фізкультурою. При відсутності такого бажання не потрібно примушувати до цього, а необхідно сформувати у хворого мотивацію до занять ЛФК.

Механізми лікувальної дії фізичних вправ на організм здійснюється шляхом взаємодії нервової і гуморальної систем, моторно-вісцеральними рефлексами. Будь-яке скорочення м'язів подразнює закладені в них численні нервові закінчення і потік імпульсів з них, а також з пропріорецепторів інших утворень опорно-рухового апарату, спрямовуються у ЦНС. Вони змінюють її функціональний стан і через вегетативні центри забезпечують регуляцію і перебудову діяльності внутрішніх органів. Одночасно у цьому процесі регуляції бере участь і гуморальна система, у якій продукти обміну речовин, що виникають у м'язах, потрапляють у кров і діють на нервову систему і залози внутрішньої секреції, викликаючи виділення гормонів. Таким чином, інформація про роботу м'язів по нервових і гуморальних шляхах надходить у ЦНС і центр ендокринної системи (гіпоталамус), інтегрується, а потім ці системи регулюють функцію і трофіку внутрішніх органів.

Розрізняють чотири основних механізми лікувальної дії фізичних вправ на організм хворого: тонізуюча, трофічна дія, формування компенсацій і нормалізація функцій.

Тонізуюча дія. Відмічається підвищення крово- і лімфообігу, коронарного кровообігу; скоротливої здатності міокарду; збільшення вентиляції легень; активізація моторно-евакуаторної і кислотно утворюючої функції шлунково-кишкового тракту; підвищення збудливості і лабільності нервових клітин, що збільшує силу і урівноваженість нервових процесів стимуляція гемопоезу; фібрінолітичної активності крові; стимуляція кори наднирників; підвищення рівню активності інсуліну, підсилення обміну речовин; збільшення кровопостачання працюючих м’язів.

Тонізуючий вплив фізичних вправ тим більший, чим більше м'язів залучається у рухову діяльність і чим вище м'язове зусилля. В осіб, які займаються ЛФК, виникають позитивні емоції, створюється піднесений настрій і з'являється впевненість у швидкому одужанні.

Трофічна дія. Відмічається посилення процесів регенерації і репарації; прискорення резорбції запального ексудату, транссудату; посилення окисно-відновних процесів без обов’язкової зміни кровопостачання за рахунок адапційно-трофічного впливу нервової системи; попередження атрофічних і дегенеративних процесів; реструктуризація первинної кісткової мозолі; підвищення відкладення кальцію в кістки.

Формування компенсацій. Відмічається включення екстракардіальних факторів кровообігу (м’язового насосу, присмоктуючої дії грудної і черевної порожнин, положення тіла; збільшення альвеолярної вентиляції за рахунок здорових ділянок зміна типу дихання після операції на органах грудної або черевної порожнин; ходьба на милицях, протезах під час іммобілізації і після ампутації кінцівок; нормалізація опори на всю стопу при висячій стопі за допомогою еластичної тяги. Залежно від характеру захворювання компенсації можуть бути тимчасовими або постійними. Перші виникають під час хвороби та зникають після одужання, а другі - у разі безповоротної втрати або обмеженні функції.

Нормалізація функцій. Відновлення анатомічної цілісності органа або тканин, відсутність після лікування ознак захворювання ще не є свідченням функціонального одужання хворого. Нормалізація функцій виникає під впливом постійно зростаючого фізичного навантаження, внаслідок чого поступово вдосконалюються регуляторні процеси в організмі, усуваються тимчасові компенсації, відновлюються моторно-вісцеральні зв'язки та рухові якості людини. При цьому відмічається нормалізація: скоротливої функції серця, пресорних і депресорних систем; легеневих об’ємів, бронхіальної прохідності, вентиляції; дренажної функції жовчовивідної системи; сили, тонусу мускулатури, об’єму рухів в суглобах; фізичної працездатності; психоемоціонального стану.

Усі названі вище механізми лікувальної дії фізичних вправ дозволяють визначати ЛФК як: метод неспецифічної терапії, що втягує у відповідну реакцію організм на усіх його рівнях; метод патогенетичної терапії, що впливає на загальну реактивність організму, механізми розвитку і перебігу патологічного процесу; метод функціональної терапії, що стимулює і відновлює функцію органа або системи, загалом всього організму; метод підтримуючої терапії, що підтримує і розвиває пристосувальні процеси, зберігаючи функцію ураженої системи та життєдіяльність людини; лікувально-педагогічний процес, що передбачає свідому і активну участь хворого у лікуванні, вирішуючи тим самим певні завдання самовиховання та використання хворим набутих навичок занять фізичними вправами у подальшому повсякденному житті.

Фізичні вправи – це сурово дозовані, спеціально підібрані і розділені на складові частини рухи, природні для людини, при яких досягається вибірковий вплив на певні м'язи і пов'язані з ними внутрішні органи.

Класифікація фізичних вправ

Фізичні вправи за направленністю дії поділяють на: загальнорозвиваючі, спеціальні.

За характером м‘язевого скорочення: динамічні (ізотонічне скорочення), статичне (ізометриче скорочення).

За ступенем активності: активні, пасивні, активно-пасивні.

За анатомічною ознакою:

• для дрібних (кисть, стопа, обличчя),

• середніх (шия, передпліччя, гомілка, стегно),

• великих (кінцівки, тулуб) м'язевих груп.

За характером вправ: дихальні, корегуючі, на розслаблення м'язів, на розтягування м'язів, на рівновагу, ритмопластичні, з використанням гімнастичних предметів і приладів.

Дихальні вправи групують таким чином: «локальні» (для збільшення об'єму вентиляційної функції окремих частин легень), з опором диханню (для зміцнення дихальних м'язів), такі, що підвищують рухливість грудної клітки і діафрагми, з відтворенням звуків (для полегшення видиху), дренажні, з дозованою затримкою дихання і з вольовим керуванням диханням. Їх можна виконувати в динамічному і статичному режимах, використовуючи чи виключаючи рухи кінцівок і тулуба. На відміну від спокійного звичайного дихання, яке повинно бути оптимальним за частотою і глибиною, дихальні вправи можуть мати своїм завданням гіпер-і гіповентиляцію легень.

Відповідно до загальної кінематичної характеристики вправи розділяють на циклічні і ациклічні.

Локомоторні циклічні вправи: біг і ходьба, біг на ковзанах і на лижах, плавання, їзда на велосипеді. Ці вправи є багаторазовим повторенням стереотипних циклів рухів.

Ациклічні вправи припускають різкі зміни рухової активності (ігри, стрибки, гімнастичні вправи і ін.) з різкою зміною її потужності.

Форми ЛФК:

- Лікувальна гімнастика

- Ранкова гігієнічна гімнастика

- Індивідуальні завдання для самостійних занять

- Трудотерапія

- Механотерапія

- Теренкур

- Масові форми фізичної культури: прогулянки, екскурсії, ближній туризм.

- Гімнастика у воді

Основною формою лікувальної фізкультури є лікувальна гімнастика. Вона вирішує спеціальні лікувальні та лікувально-профілактичні завдання. Основою її є процедура лікувальної гімнастики. Вона складається з трьох частин. Вступної, завданням якої є поступова підготовка організму хворого до навантаження в основній частині. Вона може тривати 12-15% від загального часу процедури лікувальної гімнастики. Основна частина включає фізичні вправи та вихідні положення, як і виконують завдання лікування, здійснюють загальну та спеціальну дію на організм. Вона займає 60-80 % часу всього заняття. Заключна частина лікувальної гімнастики передбачає зниження фізичного навантаження та приведення організму хворого до вихідного положення. Тривалість заключної частини 12-15% від загального часу заняття.

Ранкова гігієнічна гімнастика.

Сприяє переходу організму людини від стану сну до стану бадьорості, проводиться після сну. Фізичні вправи повинні відповідати загальному стану, віку, функціональним можливостям організму.

Індивідуальні завдання для самостійних занять.

Впродовж дня хворий за завданням лікаря тривалістю 5-10 хвилин кожної години виконує спеціальні вправи, як і допомагають швидше відновити втрачену функцію.

Теренкур.

Дозована ходьба визначеними маршрутами зі зміною рельєфу місцевості, підйоми та спуски на якій не перевищують 30°. За довжиною та нахилом місцевості маршрути теренкуру розділені на 5 маршрутів: № І - 500 м.,кут нахилу рельєфу - 2-5°, № 2 -1000 м,, кут нахилу-5-10°, № 3 - до 1500 м.,кут нахилу 10-15°, № 4 - 3000 м,кут нахилу місцевості до 20°, № 5 - довжина 5000 м., кут нахилу рельєфу не перевищує 30°. Дозування фізичного навантаження на маршрутах теренкуру здійснюється довжиною дистанції, часом її проходження, підйомом або спуском, поверхнею маршруту, виконанням фізичних вправ під час проходження дистанції маршруту, кількістю пауз відпочинку.

Механотерапія.

Направлена на розвиток та відновлення рухів в суглобах, тренування всього організму та окремих систем та органів. Для цього використовуються різноманітні механічні пристрої та тренажери, що випускаються промисловістю.

Трудотерапія.

Ця форма направлена на відновлення функції та працездатності хворих з допомогою трудових процесів. 3 фізичної точки зору вона відновлює та збільшує м'язову силу, рух у суглобах, нормалізує трофіку та кровообіг. В реабілітації хворих застосовують зміцнюючу /тонізуючу/, відновлювальну та професіональну дію. З допомогою трудотерапії виховують навички праці. Для хворих з порушенням елементарних функцій кінцівок в систему трудотерапії включається самообслуговування, використовуються різноманітні пристосування.

Масові форми фізичної культури.

З лікувальною та профілактичною ціллю використовують прогулянки під час лікування в стаціонар і, амбулаторному лікуванні, санаторно-курортному етапі. Час прогулянок залежить від стану хворого, рухового режиму, пори року, метереологічних умов. Темп ходьби розраховується за частотою пульсу та порогом толерантності до фізичного навантаження. На амбулаторному та санаторно-курортному етапах лікування призначають екскурсії та ближній туризм,

Методи проведення занять лікувальною фізкультурою.

Заняття лікувальною фізкультурою більшості форм проводяться індивідуально, малогруповим /2-4 хворі/ та груповим /5 і більше хворих/ методами.

При характеристиці фізичних навантажень необхідно керуватись такими прийомами:

І. Вибір вихідного положення: лежачи, сидячи, стоячи та їх варіанти.

2.Характеристика груп м'язів, що включаються в роботу /за анатомічною ознакою або за їх величиною/.

3.Амплітуда руху /мала середня та повна/.

4.Темп руху /повільний, середній, швидкий/.

5.Силове напруження.

6.Співвідношення загальнорозвиваючих та дихальних вправ,

7.Використання при виконанні фізичних вправ гімнастичних знарядь

8.Включення пауз відпочинку,

9.Чергування тяжких та легких вправ.

10. Кількість повторень кожної вправи /не менше 5 раз/.

11. Емоційна окраса процедури.

12. Час, впродовж якого виконується процедура, тренування.

Педагогічні принципи лікувально-відновлювальних тренувань

Фізичні вправи дають позитивний ефект у реабілітації, коли вони, по-перше, адекватні можливостям хворого або інваліда, по-друге, здійснюють тренуючу дію і підвищують адаптаційні можливості хворого.

У процесі лікувально-відновного тренування важливо дотримуватися наступних фізіологічно обґрунтованих педагогічних принципів:

1. Індивідуальний підхід до хворого. Під час підготовки реабілітаційних програм необхідно враховувати вік, стать і професію пацієнта, його руховий досвід, характер і степінь патологічного процесу і функціональні можливості.

2. Свідомість. Лише свідома і активна участь самого хворого в процесі реабілітації створює необхідний психоемоційний фон і психологічний настрой реабілітованого, що підвищує ефективність застосованих реабілітаційних заходів.

3. Принцип поступовості особливо важливий під час дозування фізичних навантажень за всіма їх показниками: об’єму, інтенсивності, кількості вправ, числу їх повторень, складності вправ як в межах одного заняття, так і протягом усього процесу реабілітації.

4. Систематичність – основа лікувально-відновних тренувань протягом процесу реабілітації, що триває протягом декількох місяців, а інколи і років. Лише завдяки систематичному застосуванню різних засобів реабілітації, можливо забезпечити достатній, оптимальний для кожного хворого вплив, який підвищить функціональний стан його організму.

5. Циклічність. Чергування роботи і відпочинку з дотриманням оптимального інтервалу (відпочинок між двома вправами чи між двома заняттями). Якщо наступне заняття припадає на фазу суперкомпенсації, то ефекти від тренувань сумуються і функціональні можливості підвищуються на новому, більш досконалому рівні.

6. Системність впливу (чи почерговість), тобто послідовне чергування вихідних положень і вправ для різних м’язових груп.

7. Новизна і різноманітність у доборі і застосуванні фізичних вправ, тобто 10-15% фізичних вправ повинні обновлятися, а 85-90% повторюватися для закріплення досягнутих успіхів лікування.

8. Помірність впливу засобами фізичної реабілітації означає, що фізичні навантаження повинні бути помірними, можливо більш тривалішими, або роздрібненими, що дозволить досягти адекватності навантажень стану пацієнта.

Клінічний перебіг захворювання і загальний стан хворого під дією комплексного лікування поступово змінюється і, природно, змінюються форми й методика занять ЛФК. Розрізняють три періоди застосування ЛФК, кожний з яких характеризується відповідним анатомо-функціональним станом пошкодженого органа і всього організму в цілому.

Періодом в ЛФК називають часовий відрізок, який характерезує анатомо-функціональний стан пошкодженного органу та організму в цілому.

І період (вступний) - щадний - характеризується вираженими анатомічними і функціональними порушеннями ушкодженого органа, відповідної системи і організму взагалі, симптомами, притаманними даній хворобі чи травмі, вимушеним зниженням рухової активності, зокрема іммобілізацією.

Завдання цього періоду: поліпшення нервово-психічного стану хворого, попередження ускладнень, стимуляція трофічних та компенсаторних процесів, навчання навичок самообслуговування.

ЛФК застосовують у формі лікувальної і ранкової гігієнічної гімнастики, самостійних занять. Комплекси складаються приблизно з 75 % загальнорозвиваючих вправ та дихальних у співвідношенні 1:1 і до 25 % спеціальних вправ. Виконують їх переважно з вихідного положення лежачи. Інтенсивність вправ мала, а наприкінці періоду - помірна. Тривалість лікувальної гімнастики 5-12 хв. Фізіологічна крива навантаження, що є зображенням зміни частоти пульсу під час занять, є одновершинною у середині основної частини заняття.

II період (основний) - функціональний - характеризується покращанням клінічного стану хворого, відновленням анатомічної цілісності органу чи тканин при одночасному суттєвому порушенні їх функції. Так, при переломі кісток з утворенням кісткової мозолі морфологічний дефект усувається, знімається іммобілізація, але сила м'язів знижена і рухи у суглобах обмежені.

Основні завдання періоду: відновлення функцій ушкодженого органа і систем організму, підготовка до збільшення фізичних навантажень та зміни рухового режиму. Застосовуються форми ЛФК попереднього періоду та спортивно-прикладні вправи - ходьба, метання, елементи побутових рухів і професійної діяльності. В заняття включають близько 50 % загальнорозвиваючих вправ і дихальних у співвідношенні 2:1 і спеціальні вправи, питома вага яких збільшується до 50 %. Вправи виконуються у вихідному положенні лежачи, сидячи, стоячи з помірною інтенсивністю. Тривалість лікувальної гімнастики 15-25 хв. Фізіологічна крива навантаження дво-, три-, чотиривершинна.

III період (заключний) - тренувальний - характеризується завершенням процесу одужання, відновлення функцій, але здатність витримувати життєві навантаження ще недостатня. У пацієнтів спостерігаються залишкові явища перенесеної хвороби: зниження сили, витривалості, швидкості, здатності переносити фізичні навантаження у повному обсязі.

Основні завдання періоду: виховання впевненості у цілковите одужання і повноцінне повернення до праці, підвищення функціональної здатності та фізичних якостей організму, тренування його до фізичних навантажень виробничого і побутового характеру; відновлення працездатності або удосконалення функцій заміщення і пристосування пацієнта до змінених хворобою чи травмою умов життя. У цей період застосовують всі форми ЛФК. Виконують вправи великої інтенсивності і якщо дозволяє перенесене захворювання, вік і організм добре адаптувався до цих навантажень - використовуються вправи максимальної інтенсивності. У комплекс лікувальної гімнастики входять близько 25 % загальнорозвиваючих вправ і дихальних у співвідношенні 3-4:1 і до 75 % спеціальних вправ. Тривалість заняття доводиться до 30-45 хв. Фізіологічна крива навантаження багатовершинна.

У процесі фізичної реабілітації у І і II період ЛФК застосовується під час стаціонарного лікування хворих, а III — в реабілітаційному центрі, санаторії, поліклініці, диспансері.

Загальні вимоги до методики проведення занять з ЛФК

Методика ЛФК визначається завданнями, що ставляться перед цим методом лікування та засобами і формами ЛФК, що добираються для їх вирішення на етапах реабілітації. Методика може видозмінюватись залежно від загального стану хворого, перебігу захворювання, рухового режиму, відповідних реакцій організму на фізичне навантаження, що поступово збільшується. Величина його залежить від характеру, загальної кількості вправ і їх повторень, вихідних положень, темпу, ритму, амплітуди рухів, складності і ступеня силових напружень, інтенсивності фізичних вправ, щільності і тривалості занять, емоційного рівня їх проведення.

Методика передбачає застосування вправ малої, помірної, великої і максимальної інтенсивності, що залежить від рухового режиму, періоду використання ЛФК на етапах реабілітації.

До вправ малої інтенсивності відносять рухи невеликих м'язових груп, що виконуються переважно у повільному темпі, статичні дихальні вправи і вправи на розслаблення м'язів. Фізіологічні зрушення при виконанні цих вправ незначні.

У вправах помірної інтенсивності залучають до роботи середні і великі м'язові групи кінцівок, тулуба, застосовують динамічні дихальні вправи, ходьбу в повільному і середньому темпі, малорухливі ігри. При цьому фізіологічні параметри серцево-судинної та дихальної систем відновлюються до стану норми через 5-7 хв.

Вправи великої інтенсивності змушують працювати велику кількість м'язових груп і виконуються вони у середньому і швидкому темпі. Це, в першу чергу, гімнастичні вправи на приладах, з медицинболами, швидка ходьба, біг, рухові і спортивні ігри та ін. Після виконання цих вправ тривалість відновного періоду у показниках ЧСС, артеріального тиску, легеневої вентиляції становить понад 10 хв.

Вправи максимальної інтенсивності характеризуються одночасною роботою великої кількості м'язів, яка виконується у швидкому темпі, що викликає істотні зміни у діяльності серцево-судинної і дихальної систем, обміну речовин. Ці вправи переважно використовуються у реабілітації спортсменів.

Рухові режими

Призначення і застосування різних форм ЛФК та інших засобів фізичної реабілітації тісно пов'язані з руховим режимом, який регламентує рухову активність хворого під час лікування у лікарняний і післялікарняний періоди реабілітації. Він призначається лікарем і змінюється залежно від перебігу хвороби, етапу лікування, реакції організму на дію чинників, що входять у зміст певного рухового режиму.

На стаціонарному етапі лікування ці режими поділяються на: ліжковий, палатний та вільний.

Ліжковий: суворий ліжковий та розширений ліжковий.

Суворий ліжковий призначається для забезпечення хворому фізичного та психічного спокою. Хворий весь час знаходиться в положенні лежачи на спині чи животі, лежачи з припіднятим головним кінцем. Йому не дозволяється самостійно повертатися та проводити рухи в великих суглобах. Прийом їжі, туалет здійснюються з допомогою обслуговуючого персоналу. На цьому режимі хворого навчають поворотам на бік. В кінці режиму дозволяють рухи в малих і частково в середніх суглобах. При адаптації до цього режиму, покращенні стану хворого переводять на розширений ліжковий режим.

Знаходження на суворому ліжковому режимі довгий час несприятливо впливає на самопочуття хворих і перебіг хвороби. Тому його не рекомендують /по можливості/ призначати більше як на 1-3 діб. Основними задачами цього режиму є: попередження ускладнень в легеневому апараті, профілактика тромбоемболій.

Розширений ліжковий режим передбачає періодичні зміни положення хворого в ліжку. Він добре опановує поворотами тіла в ліжку, якими його почала навчати на попередньому режимі, сидінням в ліжку з опорою на подушки або на спинку функціонального ліжка. В кінці режиму хворий сидить в ліжку з опущеними з нього ногами, що є етапом підготовки до вставання з ліжка. Сидіння в ліжку починається з однієї до трьох хвилин і поступово досягає 15-20 і більше хвилин.

Поступово хворі опановують побутовими навичками самообслуговування/ прийом їжі, вмивання, гоління для чоловіків. Організм хворих адаптується до положення сидячи в ліжку, проводиться легке тренування серцево-судинної та дихальної систем, малих та середніх груп м'язів.

Позитивна реакція функціональних проб, що свідчать про покращення. стану хворого, дозволяють перевести його на наступний - палатний режим.

Палатний режим або напівліжковий характеризується тим, що хворий половину денного часу знаходиться в ліжку, а половину поза ліжком сидячи в кріслі, ходить по палаті, приймає їжу за столом, користується туалетом, який є в блоці палати Поступово зменшується час перебування в ліжку, збільшується час ходьби у палаті, а в кінці режиму - вихід в коридор.

Якщо на попередньому режимі заняття лікувальною гімнастикою виконуються в вихідному положенні лежачи в ліжку, то на палатному - вихідними положеннями є положення лежачи в ліжку, сидячи в ліжку та на стільці, стоячи. Хворий може бути зайнятий на протязі дня трудотерапією /в'язання, вишивання, плетіння, ліплення з пластиліну/, читанням, настільними іграми, переглядом телепередач, малюванням, тощо.

На цьому режимі хворі адаптуються до ходіння, починається тренувальний процес всього організму і окремих його систем. Адаптація хворих до цього режиму дозволяє перевести їх на. наступний-вільний, режим.

Вільний режим спонукає хворих на значне розширення об'єму побутових навантажень і збільшення фізичних навантажень під час занять лікувальною фізкультурою. Основним на даному етапі лікування є продовження процесу тренування організму для підготовки частини хворих до перебування в домашніх чи санаторно-курортних умовах, а другої частини для виконання виробничих завдань, На цьому режимі хворим призначають майже всі форми лікувальної фізкультури в залежності від захворювання.

На поліклінічному чи санаторно-курортному етапах лікування хворим призначають: щадний, щадно-тренуючий та тренуючий режими.

Щадний режим передбачає тренування всіх систем організму, стимуляцію обмінних процесів, подальше оволодіння побутовими навичками, підвищення фізичної працездатності. В перші дні після виписки хворих із стаціонару рухова активність їх дещо зменшується, а надалі поступово наростає за рахунок збільшення кількості вправ, їх ускладнення.

Щадно-тренуючий режим передбачає повну адаптацію хворих до побутових навантажень та виробничої практики. Фізичні навантаження наданому режимі значно зростають і дозволяють пацієнтам приступити до виконання виробничих завдань. Допомагають цьому призначення майже усіх форм лікувальної фізкультури.

Тренувальний режим діє до повної адаптації людини до побутових та виробничих навантажень. За своїм вибором пацієнти починають займатися одним із видів спорту, але в змаганнях участі брати не можуть.

Час перебування на кожному із режимів поліклініки та санаторії визначається індивідуально, в залежності від віку хворого, хвороби, різня фізичної працездатності та професії хворого.

Переведення з режиму на режим залежить від адаптації хворих до попереднього, що визначається з допомогою функціональних проб.

Ефективність застосування ЛФК

У процесі застосування ЛФК у комплексному лікуванні хворих слід визначити її ефективність, щоб контролювати правильність добору фізичних вправ і доцільність обраної методики, оперативно вносити корективи у заняття і курс ЛФК. Методи дослідження ефективності ЛФК залежать від характеру захворювання, оперативного втручання, травми. Загальновизнаним правилом є визначення фізіологічної кривої навантаження у процесі занять ЛФК. Розрізняють такі види контролю: експрес-контроль, поточний і етапний контроль.

Експрес-контроль застосовують для оцінки ефективності одного заняття (терміновий ефект). Для цього вивчають безпосередню реакцію хворого на фізичне навантаження. Проводяться лікарсько-педагогічні спостереження, визначається ЧСС, дихання і артеріальний тиск до, під час і після заняття. Отримані дані дають змогу побудувати фізіологічну криву навантаження, що при вірно спланованому занятті поступово підвищується у вступній частині, досягає свого максимуму в середині основної і знижується у заключній частині заняття. Під час експрес-контролю рекомендується використовувати радіотелеметричні методи дослідження (телеелектрокардіограф, електрокардіосигналізатор та ін.), що мають особливо велике значення при серцево-судинній патології.

Поточний контроль проводять протягом всього періоду лікування не менше ніж раз на 7-10 днів, а також при зміні рухового режиму. Він дає можливість своєчасно вносити корективи у методику занять, програму фізичної реабілітації. Використовують клінічні дані, результати функціональних проб, показники інструментальних методів дослідження, антропометрії.

Етапний контроль проводять для оцінки курсу лікування загалом (кумулятивний ефект), для чого перед початком занять ЛФК і при виході з лікарні поглиблено обстежують хворого. Використовують антропометричні виміри і, залежно від характеру патології, проводять функціональні проби і спеціальні методи дослідження, що свідчать про стан тієї чи іншої системи: серцево-судинної, дихальної, нервової, опорно-рухового апарату та ін. Так, для визначення функціонального стану серцево-судинної системи застосовують динамічні проби з різними фізичними навантаженнями: присіданнями, ходьбою на місці, бігом, підскоками, вправами на велоергометрі, тредмілі, сходження по східцях. За реакцією ЧСС, артеріального тиску, часу відновлення цих показників після навантаження робиться висновок про функціональний стан серцево-судинної системи і дається оцінка фізичної працездатності на даний час.

Адекватність фізичного навантаження визначається за даними анамнеза, соматоскопії, пульсометрії,тонометрії і електрокардіографії. При адекватному навантаженні: відсутні будь - які скарги на самопочуття; відсутня блідкість, різка гіперемія шкіряних покровів; відсутній вираз страждання на обличчі; відсутня профузна пітливість і некоординовані рухи.

У клінічній практиці для складання індивідуального рухового режиму та оцінки ефективності фізичної реабілітації у лікарсько-трудовій експертизі виникає необхідність у визначенні толерантності до фізичних навантажень, тобто здатність організму витримувати їх без негативних порушень стану. Визначається вона шляхом поступового зростання навантажень з одночасним електрокардіографічним контролем. При появі перших ознак погіршення коронарного кровообігу, що фіксується на електрокардіограмі - пробу припиняють, фіксуючи при цьому ЧСС. Момент появи ознак несприятливої реакції називається порогом толерантності до фізичного навантаження. Він дає можливість об'єктивно призначати оптимальний рівень фізичних навантажень під час занять ЛФК, який, зрозуміло, значно нижчий порогового, а також визначити рівень підготовки до фізичної праці. Для цього порогову толерантність зіставляють з професійними енерговитратами.

Суттєве значення має щільність занять, її визначають часом фактичного виконання вправ і виражають у відсотках до загального часу занять. У стаціонарних пацієнтів вона не повинна перевищувати 50%, а в перші дні занять – 20-25%. В умовах санаторію для осіб з достатньою мірою тренованості допускається щільність занять у межах 80-90% .

Вимірювання рухів у суглобах є одним із головних методів оцінки рухових можливостей пацієнта при багатьох захворюваннях, травмах і деформаціях опорно-рухового апарату. Порівнюючи амплітуду активних і пасивних рухів особи, яку обстежують, з амплітудою ідентичних рухів здорової людини можна судити як про порушення, так і про відновлення обсягу рухів у процесі лікування, оцінювати ефективність занять ЛФК та інших засобів фізичної реабілітації.

Визначення сили м'язів є основним показником рухових можливостей людини, який якнайкраще показує зміни, що виникають при рухових порушеннях та під впливом занять ЛФК. З цією метою у практиці використовують динамометри та метод мануального м'язового тестування.

Таким чином ефективність застосування ЛФК визначається зміною вихідних показників функціонального стану організму під дією фізичних вправ у процесі відновного лікування. При соматичних захворюваннях найінформа-тивнішими є показники реакції серцево-судинної і дихальної систем, а при рухових порушеннях - сила м'язів і амплітуда рухів у суглобах.

Індивідуальна програма реабілітації - це комплекс оптимальних для хворого, інваліда реабілітаційних заходів, що включають окремі види, форми, об'єми, терміни і порядок їх реалізації, направлених на відновлення або компенсацію порушених або втрачених функцій організму, відновлення, компенсацію здібностей хворого або інваліда до виконання певних видів діяльності.

Для її складання необхідно враховувати весь комплекс змін (морфологічних, фізіологічних, психологічних) і керуватися правилами, які передбачають:

• партнерство лікаря, реабилитолога і пацієнта;

• визначення реабілітаційного потенціалу хворого, особливо його рухових можливостей;

• різносторонність дій, тобто облік всіх сторін реабілітації для кожного хворого;

• комплексність лікувально-відновних заходів;

• ступінчастість (перехідність) дій, що проводяться (поетапне призначення відновних заходів з урахуванням динаміки функціонального стану хворого).

Визначення реабілітаційного потенціалу хворого є істотним моментом при підготовці програми і вимагає вирішення декількох основних завдань:

1. З'ясування характеру рухових порушень і ступеня обмеження рухової функції.

2. Визначення можливості повного або часткового морфологічного і функціонального відновлення у хворого пошкодженої ланки або порушеної функції пошкодженого органу або системи.

3. Подальший прогноз розвитку адаптаційних і компенсаторних можливостей організму хворого при даному захворюванні.

1. Оцінка фізичної працездатності організму в цілому і функціональної здатності окремих органів і систем з урахуванням визначення переносимості різних по характеру, об'єму і інтенсивності фізичних навантажень в процесі реабілітації.

Результати оцінки реабілітаційного потенціалу слід розглядати в динаміці, що дозволяє об'єктивно встановлювати ефективність реабілітаційної програми і окремих занять з метою їх подальшої корекції.

Схема призначення засобів ФР в комплексному лікуванні хворих:

1. Діагноз і основні клінічні, функціональні дані.

2. Лікувальний період для призначення ФР.

3. Показання та протипоказання до призначення ФР (перерахувати).

4. Клініко-фізіологічне обгрунтування призначення ФР (на основі фізіологічних механізмів лікувальної дії фізичних вправ): спеціальні задачі, які можна вирішити засобами ЛФК; загальні задачі.

5. Засоби ЛФК: Руховий режим; Фізичні вправи; Засоби загартування.

6. Форми призначення фізичних вправ.

7. Методи проведення занять фізичними вправами.

8. Дозування фізичного навантаження.

9. Особливості використання фізичних вправ (спеціальні вправи).

10. Методи і критерії визначення ефективності кумулятивної дії засобів ЛФК

Література: