Йордань

Різдвяні святки тривають аж до свята Водохрещі, або Ордані, Йордана (19 січня). Весь цей час від Різдва до Водохрещ нічого не можна було робити, лише ходити в гості, а жінкам дозволялось тільки готуватись до прядіння коноплі — мички микати.

Слово Ордань виникло у найдавніші часи і озна­чало, певне, надання воді сонячної сили. У язични­цькі часи святкувалось як народження богині води Дани. Від давніх звичаїв слов'ян збереглося особ­ливе ставлення до води у цей день. За традицією, на Йордань вирубувався з криги хрест, фарбувався у червоний колір буряковим соком, прикрашався гілками сосен, ялин чи смерек, прибирався сухими квітами. Потім священик освячував воду в ополонках або в криницях. Ця вода — особлива, її використову­вали не лише для лікування хвороб, а й для різнома­нітних магічних обрядів. Після освяти воду несли додому, батько, як найстарший, окроплював цією водою хату і все господарство. Хлопці на Водохреще мали почесне і важливе завдання — вони малювали хрести на хатах, парканах, хлівах. Ці хрести вити­рати не можна було і, якщо не змивали їх дощі, вони зберігались до нових Водохрещ.

Цього дня старші ходили один до одного в гості, пригощались голодною кутею, пирогами та іншими стравами. Молодь збиралась на забави: найсміливіші парубки купались в ополонках, інші катались на санчатах, що ковзали по кругу на льоду, дівчата співали йорданські колядки:

Рано-вранці на Йордані

Дали йому ім'я Йосип,

Рано-вранці на Йордані.

Мати Божа незлюбила,

Од престолу одступила.

Рано-вранці на Йордані

Дали йому ім'я Петро,

Рано-вранці на Йордані.

Мати Божа незлюбила,

Од престолу одступила.

Рано-вранці на Йордані

Дали йому ім'я Ісус,

Рано-вранці на Йордані.

Мати Божа це злюбила,

До престолу приступила,

Рано-вранці на Йордані.

Після Водохреща починалось послаблення морозів, оскільки минала половина зими. За три дні після свят жінки починали прясти, ткати, шити, а чоловіки домолочували залишки хліба в клунях.

ЛЮТИЙ

15 лютого святкувалось Стрітення. Його язичниць­ка назва «Зимобор», або «Громниця». За повір'ям, цього дня зима зустрічалась із весною. Напередодні свята жінки випікали обрядове печиво — «жайворон­ків», давали дітям, щоб ті закликали весну, допомог­ли їй збороти зиму, але виносити їх можна було лише у двір.

Посвячена на Стрітення свічка, яка називалась "громівниця», «громиха», виставлялась перед образами під час грози, щоб оберігати людей і худобу від грому. В цей день дівчата на перших прогалинах співали закличні веснянки.

На Стрітення ворожили на урожай — кожен господар на ніч виставляв миску із зерном на двір, Якщо зранку була на зерні роса, це віщувало врожай, не було — погана ознака.

На Стрітення освячували й воду, яка після цього вважалась цілющою, нею кропили вулики, щоб добре розводились бджоли, її давали пити худобі під час хвороби.

За тиждень перед початком Великого посту (у 1991 році цей день випадав на 17 лютого) починали святкувати Масниці — проводи зими і зустріч весни. Це свято, яке тривало тиждень, щовечора збира­ло молодь на вечорниці. Хату для цього наймали

за якось збіжжя чи харчі хлопці у бездітного подруж­жя або вдови. Одружені на вечорниці ніколи не хо­дили. Тривали ці вечори молоді аж до третіх півнів, називались «досвітками». Останній тиждень, перед початком Великого посту, вечорниці були святко­вими, тобто із празниковим столом, на цьому вони припинялись і починалась вулиця (тобто ігри та за­бави на вулиці), яка тривала до Семена.

Одним із найпоширеніших звичаїв на Масниці був звичай справляти «колодку». Її справляли жін­ки і дівчата. У понеділок зранку жіноцтво збиралось в корчмі «на колодки». Хтось приносив поліно — «колодку», його вповивали, це значило, що колодка народилась. Жінки й дівчата сідали за стіл, вітаючи одна одну з народженням колодки, потім співали пісні. Після святкування народження колодки за­міжні жінки ходили по хатах, де були дорослі хлоп­ці та дівчата, і прив'язували їх матерям колодку до ноги. Це було покарання за те, що не оженили синів чи не віддали заміж дочок за осінні весільні місяці.

В'язали і дівчата колодку, але хлопцям, і не до ноги, а до лівої руки, ця колодка прикрашалась стрічками, квітами тощо. Парубки платили дівчатам викуп за колодку грошима або якимись подарунками. Справляли «колодку» цілий тиждень, оскільки у по­неділок вона народилась, у вівторок хрестилась, у середу — женилась, у четвер — померла, у п'ят­ницю масничного тижня відбувались тещині обіди. Зяті водили тещу до себе в гості і частували.

На Масниці весело розважались різними іграми: катанням з гір на санчатах, катанням на «крутил­ках», на льоду тощо. Частувались щодня варениками із сиром та сметаною або гречаними млинцями.

У першу неділю Великого посту (у 1991 р.— 24 лютого) відзначався день Власа — переінакшене ім'я язичницького бога Велеса — покровителя домашніх тварин, духа родючості, плодючості, достатку й домашнього господарства. Це свято винятково родин­не, пов'язане з пошануванням худоби: це і обкурю­вання домашніх тварин ладаном та цілющим зіллям, прикрашання хлівів та худоби вінками, стрічками тощо.

Цього ж дня, за традицією, починали організову­вати і громадські череди, наймати пастухів, укладати договори.

БЕРЕЗЕНЬ

Рік в українців, як і в усіх інших слов'янських народів, складався із двох циклів, відповідно і ново­річчя святкувалось двічі. Весняне новоріччя розпо­чинали зустрічати в день Явдохи (14 березня), це ймення означало буквально «життєславна» і звучало як Явдоня. Асоціюється це ім'я з покровительством земної природи і знаменує пробудження життєвої сили землі.

Починаючи з цього дня, діти ходили по дворах і славили прихід весни, співали закличні веснянки і носили із собою вирізаних з дерева ластівок або випечених «жайворонків»;

Благослови, Боже, Весну закликати,

Зиму проводжати.

Ой, весна в човничку,

Літечко в возочку.

У цей день наші предки зустрічали весну, виходя­чи до схід сонця на горби, ставали на воротях або вилазили на дерева і закликали її, Деякі з магічних заклинань весни збереглися і до цієї пори:

Прийди, весно, прийди,

Прийди, прийди, красна,

Принеси нам збіжжя, Принеси нам квіточок.

«Жайворонки», «соловейчики» дарувались весні як жертвоприношення. З Явдохи починаються і ма­гічні весняні ігри — «веселки», «гаївки», «гагілки», «ягівки» (так вони називались у різних місцево­стях), що «допомагали» весні у її оновлюючій роботі. Виконувались веснянки аж до Зелених свят.

22 березня, на Сорок Святих, повертались із вирію шпаки та жайворонки — вісники весни, школярі цьо­го дня приносили своєму вчителю сорок бубликів,, ходили з обрядовими «жайворонками» і славили при­хід весни:

Чом ти, жайворонку, рано з вирію вилетів:

Іще по гороньках сніженьки лежали,

Іще по долинах криженьки стояли?

— Не сам же я вийшов. Бог мене послав,

З правої рученьки ключики давав

З правої рученьки літо відмикати,

З лівої рученьки зиму замикати.

Я тії сніги ніжками потопчу,

Я тії криги крильцями поб'ю.

І кубелечко я собі зів'ю,

І в кубелечку діток наведу.

У день Сорока Святих Мучеників у багатьох регі­онах України «гукали» весну — збиралися за селом на горбах, співали веснянок і при цьому перегуку­валися.

Від Сорока Святих ще буде сорок морозів, але весна вже близько.

30 березня відзначалося свято святого Алексія, яке у народі мало назву «Олекса теплий». Діти слуха­ли на водоймах, як щука пробиває хвостом кригу. Щовечора після роботи хлопці й дівчата збиралися в гурти, дівчата співали веснянок. Пасічники цього дня виставляли вулики на пасіку, беручи із собою ікону Зосима і Саватія — покровителів бджільниц­тва. Освячуючи вулики іконами, вони примовляли: «Бджоли, готуйтеся, йдіть, не лінуйтеся. Принось­те густі меди, воски та рої Богу на славу, а мені на пожиток».

У березні, в третю неділю Великого посту, святкувалась Христя. Цього тижня, який називався ще «хрестопоклінним», по всій Україні випікали хліб у формі хреста. Частину спеченого хліба з'їдали, а другу — ховали до комори в зерно. Коли сіяли ячмінь чи овес, ярову пшеницю, господар брав із собою той хліб у поле. Його клали на землю, моли­лися Богу, з'їдали частину і промовляли: «Господи, поможи, Господи, благослови. Дай, Боже, і на той рік їсти свій хліб». Залишки хліба закопували на полі, щоб був кращий урожай.

КВІТЕНЬ

У квітні відзначали велике весняне свято Благо­віщення. Це свято воскреслої землі, пробудження життєвої сили природи. Цього дня, вважали слов'я­ни, Дух світла благословляє Землю і все живе на ній» На Благовіщення прилітає ластівка — Божа пти­ця. З цього дня починалися постійні молодіжні та дитячі весняні ігри. Як правило, це були хороводи та подібні до них ігри, які збереглись від прадавніх часів як залишки імітаційної магії. Це важливі обряди, які виконувались під керівництвом старшого в роді та мали на меті пробудити життєву енергію рослин, ріст яких імітувався в іграх типу «Кривий тинок». Пізніше рухи стали супроводжуватись піс­нями, які й здобули, зрештою, першість у розумін­ні важливості ігор.

У церкві на Благовіщення святились проскури, вони вважалися цілющими і зберігалися на божнику між образами. Товчену проскуру змішували із зем­лею і сіяли на межах лану, «щоб він родив і щоб град посіву не побив».

За народними повір'ями, цього дня Бог благослов­ляє землю і все починає рости, з'являються перші квіти, з якими пов'язані магічні ритуали топтання рясту та заворожування пролісків.

8 квітня — Собор архангела Гавриїла, по-народному — Благовісник. Цього дня, за народними уяв­леннями, грім і блискавка прокидаються від зимового сну. Здавна землероби у цей день освячували зерно для посіву. Вважалось, що, змішане з іншим насінням, це зерно дасть добрий урожай. Від Благовісника починали засівати ярові.

Виходили на першу сівбу натще, перша жменя кидалась навхрест із примовкою: «Уроди, Боже, доб­ре зерно на мій хрест». Під час засівання годилось говорити, стишивши голос, і ні в якому разі не лая­тись, бо виросте бур'ян.

Закінчення першого дня сівби відзначали як вели­ке свято, вдома сівачів зустрічали з хлібом-сіллю, готувався святковий обід, а дітям цього дня дарували нові сорочки або чоботи.

Після Благовісника починалися свята перед Великоднем. Оскільки це свято не має чітко усталеної дати, деколи Великдень випадає і на Благовіщення, відповідно зсуваються і свята, що йому передують (як, наприклад, у 1991 p.).

Перед Великоднем тривав Великий сорокаденний піст, кожен тиждень якого мав свої назви і свята. Перший називався «збірним», четвертий — «середо­хресним», п'ятий — «похвальним», шостий — «верб­ним», сьомий — «білим». Найбільш любимі в народі останні два.

На вербному тижні, у неділю, святили вербу. Коли закінчувалась служба і вербне гілля окроплювалось водою, люди йшли додому, щоб якнайшвидше вико­нати магічні ритуали. Наші пращури вважали вербу священним деревом (так само, як вишню чи явір) і приписували їй магічну силу, тому господарі поспішали посадити гілочку освяченої вербички на городі чи в полі і поставити невеличкий букетик під образами.

Діти хльоскали один одного прутиками, примов­ляючи:

Не я б'ю — верба б'є,

За тиждень — Великдень,

Недалечко червоне яєчко!

Спаси і сохрани, Матір Божа,

Під своїм покровом.

На це хльоскання ображатись не можна було, оскільки верба давала силу і здоров'я. Перейшов цей обряд і на тварин, їх виганяли вперше на пасо­висько лише освяченими вербовими прутиками. Ці ж патички служили оберегами полів від граду, під час грози їх викидали на двір, «щоб град припинився», їх клали в купіль дитяти та обкурювали ними хату від хвороб.

У дні «білого» тижня годилося прибирати і білити хати, а на Чистий четвер до схід сонця закінчити на­водити чистоту в господарстві й самому помитись — це дасть здоров'я на цілий рік. Вдень спалювалось торішнє листя та бадилля. Своєрідний ритуал очи­щення людини і землі вогнем і водою супроводжу­вався словесними заклинаннями. Так, підпалюючи вогонь, чоловік повинен був проказати: «Смерте, смерте, іди на ліси, іди на безвість, іди на море. Смерть з морозом танцювала, танцювала і співала і за море почвалала».

У Чистий четвер стригли дітей, прали білизну та одягались у все чисте, святкове. Увечері, після від­прави «страстів», люди несли додому запалену свіч­ку, намагаючись зберегти вогонь до приходу додому; з цією метою її несли у спеціальному ліхтарі з паперу. Формою ліхтар повинен нагадувати зірку чи місяць, Полум'ям цієї чудодійної «страсної» свічки випалю­вали хрест на сволоку в хаті — це був найкращий оберіг від злої сили. Ця свічка так само вважалась священною: її запалювали під час великої грози із громом, під час хвороби когось із домашніх, щоб полегшити пологи породіллі тощо.

Наступного дня, на Страсну п'ятницю, постились зранку до виносу плащаниці з вівтаря. Виконувати якісь роботи, крім випікання паски та садіння капусти, не можна було.

У Великодню суботу готували крашанки. За по­вір'ями, виготовлені цього дня писанки чи крашанки зберігаються протягом усього наступного року.

На Великдень до церкви збиралось все населення села, святили паски, яйця, сир, печених поросят, сало, ковбаси.

Вдома вся сім'я сідала до святкового столу, а перед тим усі вмивались із череп'яної миски з трьома чер­воними крашанками. Першими вмивались дочки, по­тім сини, мати і наприкінці батько. Після кожного вмивання воду зливали, не займаючи крашанок, вони залишались дочкам, «щоб гарні були». Потім усією родиною молились перед божником. Після молитви батько брав миску із свяченими стравами і тричі обходив стіл, після цього ділив свячені кра­шанки й паску, даючи кожному по шматочку зі словами: «Дай, Боже, і на той рік дочекатись світлого празника в щасті й здоров'ї». Починався обід з паски та яєць, потім їли шинку, порося й інше.

Після розговіння селяни збирались на великодні ігри: гойдались на гойдалках, гралися крашанками В «навбитки», «котка», «відгадки» тощо. Рештки крашанок та писанок топтати ногами чи просто ви­кидати — великий гріх: Бог покарає хворобами. Шкаралупу викидали на стріху хати або в річку, стру­мок тощо.

Дівчата ходили на веснянки у найкращому одязі, заквітчані вінками, а хлопці збирались біля церк­ви — стріляти з гармати.

Наступного дня хлопці обливали дівчат водою, а ті дарували їм крашанки чи писанки. Цього ж дня ходили сім'ями в гості, обмінювались писанками, діти носили паски та писанки хрещеним, їх називали «волочобниками», а день — «волочильним».

Традиції та звичаї Великодня — не лише християн­ські, а й поганські, оскільки здавна цей день вважався днем повного очищення землі й людей — звідси обряди, пов'язані з вогнем та водою. Стародавній звичай випікання паски походить від звичаю жертву­вання сонцю священного короваю, а щодо значення писанок, то вони наділені магічною силою оберега, символу зародження життя.

Другий тиждень після світлого свята — поми­нальний : на цьому тижні у певний день люди з хоруг­вами, хрестами, співаючи вирушали на цвинтар на «гробки», «могилки», «проводи». Там правилась спільна панахида, а потім на могилах родичів справ­лялась тризна. На загальному обіді роздавали коливо а медом, а на могилах викладали крашанки, паски, свячену сіль і виливали чарку горілки, примовляючи: «Дай нам, Боже, довго на цім світі проживати, в добрі-щасті панувати, а померлим царства Божого ді­ждати»; «їжте, пийте, споживайте і нас, грішних, споминайте».

Могилки впорядковували заздалегідь, висаджу­вали квіти, поправляли хрести тощо, причому, це стосувалось і тих могил, за якими вже не було кому доглядати.

ТРАВЕНЬ

На б травня припадає день святого Юрія, за язич­ницьких часів — день Ярила. Цього дня весна схо­дить на землю і вступає у свої права, цим днем завер­шується давній язичницький цикл новорічних весня­них свят. Юрій відмикає ключами землю, випускає тепло, росу, благословляє майбутні врожаї. Люди виходили на поле хресним ходом, молились за вро­жай, кропили поле свяченою водою, закопували на нивах освячені крашанки та паски, примовляючи: «Роди, Боже, жито-пшеницю та всяку пашницю». Діти забавлялись, качаючись на озимих посівах, це давало силу і здоров'я, дівчата водили хороводи, співаючи веснянки, хлопці кидали грудки в небо, «щоб хліби росли високі», обливались водою, вірячи, що це сприятиме врожайності полів. На Юрія вперше виганяли худобу на цілющу росу, знаючи, що це від­жене від тварин усі хвороби. Взагалі, роса на Юрія вважалась священною, її збирали для лікування і охороняли від відьом, використовуючи різні прийо­ми захисту: чіпляли на воротях, парканах, стайнях гілки свяченої верби, обсипали обійстя і корів ма­ком, малювали дьогтем хрести на воротях, дверях тощо.

Господині готували святковий обід із молочних страв та вперше доїли овець, виконували обряди на заворожування краси.

Перше літнє свято — Трійця, або Святого Духа. Тиждень перед Трійцею відзначався як «зелений», "клечальний» або «русальний», а три останні дні вважались Зеленими святами.

На Зелений тиждень дівчата в полях, на левадах, у лісі «завивали вінки» чи березу. Зміст обряду досить простий: зранку дівчата готували обрядові пироги та яєчню, плели вінки з полином, потім ішли до лісу, де частувались під березами або прямо посе­ред поля. Після цього розходились парами завивати пінки на березах чи колосках. Робилось це обережно, аби не пошкодити гілля дерев чи колоски, а на Трійцю перевіряли їх, визначаючи за свіжістю, кому суди­лось скільки жити.

Зелений четвер ще мав назву Русалчиного Велико­дня. За повір'ями, цього дня виходять русалки і спо­стерігають, чи всі традиції чітко виконуються. А тре­ба було лишати на межах полів та на вікнах хліб, розвішувати на деревах полотно для сорочок русал­кам тощо. Не можна було працювати, ходити в поле І на річку поодинці, обов'язково мати при собі люби­сток чи полин — обереги від русалок.

На Зелені свята водили «тополю». Це відгомін вшанування рослин як символів урожаю, здоров'я і краси: найвищу на зріст дівчину прикрашали хустками, намистом, квітами і водили селом. Дівчина повинна була кланятись усім зустрічним, бажати їм доброго здоров'я і врожаю, за що дівчата одержували подарунки.

У Клечальну суботу дівчата, молодиці та діти пранку йшли збирати зілля та ламати гілки певних дерев, аби прикрасити хати та господарські будівлі. Вважалось, що у цьому клечанні ховаються душі померлих, які прилітають, щоб оберегти хату від не­чисті. Клечанням також вистеляли долівки у хатах, и них робились захисні хрести, плелись вінки, що мали силу оберега.

У Клечальну неділю зранку святково вбрані люди вирушали до церкви, дівчата обов'язково прикраша­ли голови вінками, у руках несли букети полину, барвінку, любистку. Після обідні всі збиралися біля краму, де на майдані була закопана висока паля, прикрашена гіллям і квітами, коло неї посаджені клени, липи, берізки, тут молодь водила хороводи, співаючи троїцьких пісень.

ЧЕРВЕНЬ

На початку червня, на перший день Петрівки, від­бувалися проводи русалок, вінець русалій — старо­давнього аграрного свята, пов'язаного з родючістю полів, моліннями на дощ. Раніше ці свята мали чітку хронологічну послідовність і тривалість, але з при­йняттям християнства втратили строгі календарні рамки, купальські обряди та ігри були завершаль­ним пунктом літніх язичницьких русалій.

Культ померлих, який чітко простежується в обря­дах русалій, поділяється на такі структурні частини; закликання померлих, ритуальне спілкування з їхні­ми душами, проводи душ померлих (русалок). Цей культ пов'язаний з вірою слов'ян у вплив предків на родючість полів.

У день проводів русалок дівчата в полі на житах робили спільний обід і частувались, після чого роз­плітали коси, покладали вінки і співали:

Ой проведу я русалку до броду,

А сама вернусь додому,

Ідіть, русалоньки, ідіте,

Та нашого житечка не ломіте.

Бо наше житечко в колосочку,

А наші дівчата у віночку.

Аграрно-магічні дії виявлялися і в киданні вінків на грядки капусти чи посіву льону, ці обряди прямо вказують на зв'язок з ідеєю родючості та культу предків.

ЛИПЕНЬ

З липнем пов'язано три найбільших свята, що мали певне спільне значення. Це — Купала 7 липня, Петра і Павла 12 липня та Прокопа 21 липня.

Купала

Купальське свято, за язичницьким календарем, належить до найважливіших річних, оскільки сим­волізує весілля бога літнього сонцестояння (7 липня за н. ст.) з богинею води Даною. Цього дня, за пра­давнім звичаєм, наші предки брали шлюб (злюб). В основі купальських обрядів лежать культи вог­ню, води і рослинності. Вогонь виступає символом сонячного світила, яке в ніч на Івана Купала досягає твоєї зрілості й набуває найбільшої життєвої сили. Давній звичай, що раніше побутував на території всієї України,— добування вогню для купальського «огнища тертям — за смислом споріднював дерево із сонцем як із джерелом вогню, Дерево купальське уособлює Прадерево, або Дерево життя. Сонце у ку­пальських іграх переноситься на землю у вигляді колеса, яке обвивається соломою і спалюється або запалене пускається з горба у воду. Це пускання колеса утверджує перехід від сонцестояння літнього до зменшення життєвої сили сонця.

Місце для розпалювання вогнища вибирали на околиці села у лісі чи біля річки, як правило, на пагорбах, що давало змогу підняти священний вогонь найближче до сонця. Вогонь у давні часи розпалю­вав найстарший з роду. Сушняк для багаття готу­вали заздалегідь, збирали для цього й мотлох та не­потріб.

Найважливіший момент купальського свята — стрибання молоді через вогонь, що нібито сприяло очищенню від хвороб і гріхів. Інколи багаття роз­кладали так, щоб, перестрибнувши через нього, від­разу потрапляти у воду, тобто здійснювався ритуал подвійного очищення. Вогонь і вода зв'язували пари — начебто благословляли їх шлюб, обіцяли здо­ров'я і багатодітність. Вогонь купальського багаття виконував ще й очищувальну магічну функцію — у ньому спалювали речі хворих, вірячи, що це принесе їм одужання. Спалення купальського деревця (Маре­ни) належить до обряду жертвоприношень, а спалю­вання опудала символізує знищення нечистої сили. У давнину побутував звичай кидати у вогонь півня «бо кінський череп — солярних1 жертовних тварин.

1 Солярний — пов'язаний із сонцем.

Попіл купальського вогню був надзвичайно цін­ним атрибутом лікувальної та відьомської магії, тому вогнище охоронялось всю ніч.

Вода у купальських обрядах теж відігравала важ­ливу роль. Ми вже говорили про очищення водою. Роса, що випадала вдосвіта, вважалась не лише цілющою, а й священною. Захоплюючою частиною снята було ворожіння на вінках, пущених на воду. Такий самий зв'язок відчувається і в регіональ­них особливостях знищення купальського деревця та солом'яної ляльки (Купала) — у деяких місцевос­тях їх топили у воді.

Щодо Марени та Купала, то їхня участь у купаль­ських обрядах — пряма вказівка на побутування у праукраїнців обрядів жертвоприношень людських. Під деревцем, яким найчастіше були верба, вишня, береза, ясен, липа, сосна, ялина, кущ бузку або терну, прибраним квітами, зіллям та городиною, садовили маленьку дівчинку, роль якої полягала у тому, щоб бути своєрідною жертвою Дереву життя. Спалення антропоморфного зображення людини і є відгомоном людського жертвоприношення.

Вшанування рослинності у період її розквіту від­творене в обряді прикрашення купальського деревця і в обрядах, пов'язаних із зображенням зілля у цю священну ніч. Взагалі, ніч на Івана Купала була наповнена надзвичайними явищами: тварини здобу­вали дар людської мови, вода у річках на мить пере­творювалась на срібло, дерева переходили з місця на місце і говорили між собою, блискавка в цю ніч нікого не вбивала, закляті скарби давались у руки шукачам, зацвітала квітка папороті тощо.

Опишемо ж основні моменти купальського обряду.

Починалась підготовка до свята рано-вранці, коли матері йшли по воду, де примовляли тричі; «Вода швидко йде, так щоб до моєї дочки швидко свати їхали! Як сонцем всі люди радіють, як любить дитина свою мамку, так щоб хлопці гинули за моєю дівкою». Після цього жінка тричі зачерпувала купальську воду, в якій варила траву тирлич. Умившись цим від­варом, дівка мала надію вийти скоро заміж.

Так само до схід сонця дівчата йшли на дзвіницю обмивати найбільшого дзвона, обмивали його зсере­дини, приказуючи: «Як серце тебе розбиває, щоб серце (називалось ім'я хлопця) так за мною розби­валось; який ти голосний, аби і я така голосна була; як люди йдуть до церкви, коли ти дзвониш, так щоб до мене старости йшли; як люди сонечку радіють, коли ти їх кличеш, аби вони і мною так раділи». Вода, яка стікала із дзвона, збиралась у посудину і зберігалась вдома. Дівчина, яка до схід сонця вми­валась тією водою, вірила, що вийде заміж саме за того хлопця, за якого схоче.

Хлопці починали обхід села, збираючи мотлох на купальське вогнище і зносячи його до заздалегідь визначеного місця. Потім люди сходилися до громад­ських криниць, де відбувалось богослужіння. Цікаво, що ця традиція виникла відносно недавно. Служителі церкви, зрозумівши марність боротьби із «поганським святом», архаїчну традицію вшанування води хри­стиянізували. Після моління жінки сипали мак до криниці або прикрашали їх вінками цибулі чи про­сто квітами, виконуючи обряд закликання дощу.

Перед заходом сонця двоє хлопців приносили щой­но зрубане деревце і закопували на обраному для святкування місці. Дівчата обмітали довкола верби галявину, посипали її чебрецем, м'ятою, волошками та ін., гілки заквітчували, а на самий вершечок вішали вінки з калини та барвінку. Коли з'являлись перші зорі, починалося свято: дівчата надягали він­ки, запалювали на деревці свічки і, повільно круж­ляючи у хороводі навколо деревця, співали купаль­ських пісень.

Бувало, що роль деревця виконувала дівчина, одна із найвродливіших у селі. Її саджали у негли­боку яму, заповнену квітами та листям, зав'язували очі, і вона роздавала вінки дівчатам, що водили круг неї хороводи. Кому дістанеться вінок із свіжих квітів, той цього року вийде заміж, а кому зів'ялий, той не матиме пари принаймні до наступного року. Дівчата бігли до річки, де пускали вінки на воду, слідкуючи, у який бік попливе кожен вінок. Потім дівчата «заворожували красу», роздягаючись і обли­ваючись водою.

Хлопці сиділи окремо від дівчат, оскільки у та­кому роз'єднанні полягав один із елементів обряду. Дівчата співали, звертаючись до когось із хлопців, наприклад:

Летіли гуси рядом, рядом,

Вдарили дзвони разом, разом.

Ідіть, дівчата, дивитися,

Як буде Петро женитися.

Він буде брати вірняночку —

Тую дівчину Ганну, паняночку.

Закінчивши співати, запитували Петра: «Є спасибі чи нема?» Стверджувальна відповідь означала, що хлопець повинен підійти до дівчини, поцілувати і бути їй парою до кінця свята, а заперечення чи мов­чанка карались насмішкою:

А спасибі нема, буде сич і сова,

На пеньочку сиділа, рябу сучку доїла,

Надоїла молока, напоїла Петра-козака.

Часто діалог між хлопцями і дівчатами відбував­ся у гумористично-пісенному стилі, коли обидва гур­ти висміювали риси характеру когось із чоловічої або дівочої половини.

Розбившись на пари, дівчата з хлопцями стрибали через вогонь. Це дійство набувало символіки шлюб­ної церемонії.

Під кінець свята спалювалось або саме деревце, або Марена, так само їх могли топити у воді. Молодь вирушала на пошуки цвіту папороті, щоб потім зі­йтись зустрічати схід сонця.

Чарівну квітку папороті дістати було дуже важко, вона знаходилась під охороною нечистої сили. Тому, хто вирішив ризикнути і знайти її, потрібно дотри­муватись строгих правил у підготовці та пошуку квітки. Найперше треба взяти скатертину, на якій святили паску, свячену воду і крейду, потім знайти в лісі, де росте папороть, глуху місцину, куди не доходить голос півня, накреслити навколо себе крей­дою замкнене коло, покропити свяченою водою, розстелити на землі скатертину і чекати півночі. Не можна оглядатись ні на шум, ні на голос, а коли папороть зацвіте, треба її зірвати, розрізати мізинець на лівій руці і прикласти до рани цвіт, потім зав'я­зати рану, щоб квітка вросла в тіло. Після цього можна стати знахарем, розуміти мову тварин, знахо­дити і діставати скарби, навіть закляті, які в ніч на Івана Купала виходять із глибини землі на поверхню «купатися».

Свято апостолів Петра і Павла припадає на сере­дину липня — початок жнив, тому до цього дня по­трібно зжати хоча б один сніп. За народними уявлен­нями, Петро — сторож поля і майбутнього врожаю, тому вижатий сніп — своєрідна жертва покровителю жнив. До цього зажинку готувались заздалегідь: жінки білили хати, прикрашали рушниками ікони, пекли «мандрики" — млинці з сиром, якими, за пере­казами, вдавилась зозуля, покарана Богом за те, що вкрала їх у Петра; чоловіки готували реманент, ремонтуючи та лаштуючи його.

Напередодні свята Петра, а отже і зажинок, селя­ни обходили свої ниви з хоругвами і освячували водою врожай, щоб його не понівечили грім, град, буря чи пожежа. Пізно ввечері чи до сходу сонця господині, потайки від усіх, виходили в поле робити «закрутки» — своєрідні обереги поля. Зайшовши на обніжок лану, скручували кілька жмень стебел і зв'язували їх особливим способом, приказуючи при цьому замовляння.

Зажинки починали вдосвіта. Помолившись, ішли в поле, щоб до сходу сонця зробити почин — обря­довий сніп, робили справу, не підвищуючи голосу один на одного та на худобу. Перед початком роботи розстеляли скатертину, клали на неї хліб-сіль і шма­ток свяченої паски, іншу їжу. Потім, ставши до сходу сонця, господар читав молитву: «Сонце праведне, святі Петре і Юрію, ваші душечки святі, виростили ви хлібець Божий на ниві, внесіть його в наші руки. Покотись, хлібцю святий, житечко наше, у наші клуні-стодоли. Хмари дощові, буряні, громи-блискавиці, і ти, граде б'ючий, обходьте ниву нашу стороною і до нас не наближайтесь». За ним молилась госпо­диня: «Душечки святі, охороняли ви нашу ниву, вне­сіть хлібець у наші руки. А все лихе, все зле, йди на ліси, болота, очерети: згинь, пропади, щоб і голосу твого ми не чули...»

Потім присідали довкіл скатертини і, помовчавши кілька хвилин, починали готуватись до роботи. Серп вішався на ліве плече, а в'юрок затикали за очкур, ставали обличчям до поля і знімали шапки, а після слів найстаршого: «Боже, благослови!» господар або найстарша жінка починали роботу, за ними — інші члени родини.

Нажавши дві жменьки, складали їх навхрест: цей "зажинковий хрест» символізував початок жнив. Після цього жали парну кількість снопів або на кожного члена сім'ї по снопу, ставили їх колоссям догори в коло і, зробивши посередині ще один за­жинковий хрест, розстеляли всередині скатертину 1 викладали їжу.

Весь цей обряд тісно пов'язаний не лише з демо­нологічними уявленнями про «духів поля», яких слід задобрити магічними діями, а й з давніми язичниць­кими традиціями, на що вказує виразна солярна Символіка кіл та хрестів.

Закінчувався зажинок обрядним обідом, на якому вгадували померлих та минулорічні жнива — так годилось. Цього дня більше нічого робити не дозволялось.

13 липня відзначалось свято Петрового батька, або ІІолупетра. Якщо день Петра і Павла пов'язаний із початком жнив, то свято Полупетра має виразно скотарський характер. Цього дня вшановували пасту­хів і тварин, навіть не доїли молочну худобу. На це свято годилось добре нагодувати домашніх тварин та віднести обід громадському пастухові, за здоров'я худоби молилися: «Христе, Боже наш, оберігай і спа­сай худобицю нашу вдень під сонцем, вночі під міся­цем, під ясними зорями, і на пізнім ляганні, і на ран­нім вставанні, і на досвітніх годинах, де вона роси спасає, де води спиває. Сохрани її від звіра лютого, що її підстерігає, від язика злого, від гада гадовитого, ненаситного, від чоловіка лукавого та невірного, від усякого чорного зла, щоб повсякчас обминало її воно. Щоб зле обминало, а добре зустрічало».

21 липня, на Прокопа, починались власне жнива. Святково вбрані люди сходились до ланів, кланялись ниві зі словами «Дай, Боже, легко почати і легко дожати» і починали вижинати збіжжя. Перший сніп — «дідух» — прикрашали стрічками та квітами і зберігали до Різдва. В'яжучи перевеслами снопи, дотримувались певних правил: озимі жито та пше­ницю зв'язували свіжими перевеслами, а ячмінь, гречку, просо — торішніми. Готові снопи складали в «бабки» (11 снопів), «п'ятнадцятая», «полукіпки» (ЗО снопів) та «копи». Способи складання форм теж були чітко визначені: «бабка» формувалась із семи снопів, які стояли сторч, та із трьох «на дах»; «п'ятнадцятки» і «півкоди» складали з перехресних снопів колоссям усередину та одного на «шапку».

Вижавши лан, залишали «спасову бороду». Кіль­ка невижатих стебел обв'язували червоною стрічкою і прикрашали квітами. Між стеблами серпом роз­пушували землю і засівали її зерном з трьох колосів. «Спасова борода» залишалась до початку оранки.

СЕРПЕНЬ

2 серпня святкується день пророка Іллі. За язич­ницькою міфологією, Ілля — це Перун, тому і оспі­вувався він як сівач озимого посіву. Щоправда, від прадавніх вшанувань Перуна в українських обрядах збереглись лише колядки на свято Василя:

Ходить Ілля на Василя,

Носить пугу житяную;

Куди махне — жито росте,

Жито, пшениця і всяка пашниця.

Та ще, можливо, легенди та перекази, у яких Ілля — Перун виступає силою, що здатна покарати підлу нечисть.

9 серпня — день святого Великомученика Панте­леймона, або «святого Палія».

За народними віруваннями, Пантелеймон вва­жається оборонцем людей від вогню. Під час пожежі навколо хати, яка горить, тричі обносять ікону свя­того Пантелеймона, вірячи, що пожежа припиниться, особливо у це вірять, якщо пожежа виникла від грому.

У цей день селяни перед образом святого Панте­леймона запалюють свічку, «щоб у полі копи зберіг від пожежі». Існує повір'я, що той, хто цього дня возитиме хліб додому,— неодмінно втратить його. Цей день ще називається «Паликопа». Знахарі в цю пору збирають трави для лікування свійських тварин.

14 серпня святкується день Семи Святих Мучени­ків Маккавеїв, або, як кажуть в народі, «Маковея». В цей день у церквах святять воду, квіти і мак. Після освяти квіти й мак кладуть за образами, і вони збері­гаються аж до весни, ними ж прикрашають хрест на Йордань, їх же дівчата вплітають в коси на Благо­віщення, а мак розсівають по городі. Обрядовою їжею в цей день є «шулики» — ламані коржі з маком і медом.

Маковея — давнє козацьке свято. У Києві колись нього дня чоловіки, які приходили святити воду, були обов’язково у козацькому вбранні.

Дев'ятнадцятого серпня відзначається Преобра­ження Господнє, або Спаса. У цей день у церкві свя­тили груші, яблука, мед і обжинкові вінки — жмут колосся жита і пшениці.

Колись селяни до цього дня не їли садових фруктів — це вважалось гріхом. Повернувшись із церкви, сідали за стіл, їли яблука з медом і запивали вино­градним або яблуневим вином. Спаса — день поми­нання померлих, за віруваннями, це третій вихід душ, померлих після Страсного Четверга та Зелених Свят.

На Спаса закінчуються жнива, тож у такі роки якраз на Спаса справляють обжинки. Женці та жниці ходять по ниві й збирають колоски, потім сплі­тають вінки і зберігають їх до наступного року, коли з них виб'ють зерно і посіють на лану. Збираючи ко­лоски, жниці співають:

Ой чиє ж то поле

Зажовтіло стоя?

Іванове поле

Зажовтіло стоя.

Женці молодії,

Серпи золотії.

Ой чиє ж то поле

Задрімало стоя?

То Грицькове поле

Задрімало стоя;

Женці всі старії,

Серпи все стальнії;

А ми свому пану

Ізробили славу:

Житечко пожали,

В снопи пов'язали,

У копи поклали.

А ми свому пану

Ізробили славу:

От, паночку наш,

Обжиночків час.

Обжинки справлялись всім селом.

28 серпня — свято Успіння Пресвятої Богородиці, або, як кажуть у народі, Перша Пречиста. Протягом осіннього періоду є три Пречисті, що про них у на­роді говорять: «Перша Пречиста жито засіває, Дру­га — дощем поливає, а Третя — снігом покриває". Після Першої Пречистої дівчата вже звільняються від важкої праці і готуються зустрічати сватів, оскіль­ки це якраз початок пори весіль. Збираючи яблука, дівчата співають:

Пречиста по груші ходила,

Пречиста мішок загубила,

А Спас ішов, мішок знайшов.

Спасику-батьку,

Віддай мій мішочок,

Не буду ходити

У твій садочок.

ВЕРЕСЕНЬ

11 вересня — свято В січення Голови святого Про­рока Предтечі й хрестителя Господнього Івана, або, як кажуть у народі, Головосіка. Це єдиний день за весь рік, коли не дозволяється їсти борщ» Цього дня не можна брати до рук сокири, пилки, ножа, навіть хліб ламають руками. Особливо ж сувора заборона стосується різання всього, що нагадує голову, на­приклад, капусти. Кажуть: «Якщо зрізати головку капусти в цей день, то може потекти кров».

14 вересня — свято Преподобного Симеона Столп­ника, а по-народному — Семена. Церква свого часу, пристосовуючись до хліборобського побуту, запрова­дила святкування Нового року саме цього дня, але це не прижилось, оскільки відставало від дійсного за­вершення циклу хліборобських робіт та дня осіннього рівнодення (23 вересня), якому, за уявленнями язич­ників, передувало повне очищення природи і людини. А взагалі, Семена — давнє народне свято, пов'язане із посвятою хлопчиків у воїни. У цей день справляли пострижини хлопців і вперше садовили їх на коней. Давнім народним було і Свято Свічки, яке у XI ст. стало народним київським базарним святом. На база­рі в ніч на Семена міщани святкували весілля свічки і ляльки. Обирали матір, батька, бояр, дружок і ро­зігрували за всіма законами обряду весілля свічки. Розходились із піснями о 1—2-й годині ночі. Вдома до ранку при свічці весело вечеряли, пили, співали і грали. Така увага до свічки невипадкова: в обряді відображене язичницьке ставлення до всього, що так чи інакше уособлювало сонячне світло.

Весілля свічки тривало цілий тиждень до Дру­гої Пречистої, але вже без бучних містерій на базарах, 21 вересня — свято Різдва Пресвятої Богородиці, по-народному — Друга Пречиста, ще його називали днем рожениць. У цьому святі тісно переплелось поганське уявлення про щедротність пори, очищеної Сонцем, і християнська віра у здатність Богородиці вплинути на продовження роду. Недаремно цього дня Жінки, у яких немає дітей, справляли обіди — від­гомін жертвоприношень Берегині — покровительці роду, запрошували на цей обід бідних, щоб ті моли­лися Богородиці за її діти.

27 вересня — свято Воздвижения Чесного і Живо­творного Хреста Господнього, у народі — Здвиження. 'З цим святом народна традиція пов'язує зміни з при­роді: здвиг Землі з літа на зиму та поступове завми­рання активного життя в лісах та полях. Залягають на зимову сплячку звірі, доцвітають останні осінні квіти, птахи відлітають у вирій, першою, за повір'я­ми, летить зозуля, бо у неї ключі від вирію — теплої країни, де живуть птахи і змії взимку.

Чоловіки домолочують на токах хліб. Починають­ся осінні поминки предків, пов'язані з проводами природи, яка завмирала на зиму.

ЖОВТЕНЬ

14 жовтня — свято Покрови Пресвятої Богоро­диці, або ж просто Покрова. Це старовинне народне свято, пов'язане з культом поминання предків та тво­рення нових родин, свято закінчення хліборобського циклу робіт, коли завершувались всі польові роботи.

На Покрову справлялась переважна більшість ве­сіль. За прадавньою традицією вважалось, що осінь — найблагодатніша для весільних гулянь пора. Із давнини прийшло переконання, що як Покрова накриває траву листям, землю снігом, а воду льодом, так і дівчат повинна накрити вона шлюбним вінцем. Звідси і численні замовляння: «Свята мати, Покровонько, накрий мою головоньку, хоч ганчіркою, аби не залишилась дівкою».

Крім того, від козацьких часів Покрова була й національним святом, оскільки запорозькі козаки вважали святу Покрову своєю покровителькою, а зна­чить, і покровителькою всієї України.

ЛИСТОПАД

Від Покрови до Пилипа (27 листопада) на Украї­ні споконвіку справляли весілля. У цей час люди займалися хатньою роботою: жінки пряли, а чоло­віки домолочували у клунях хліб. Потім починалась Пилипівка — піст, а для неодружених молодих людей — вечорниці та досвітки, можливість ближче познайомитись один з одним та вибрати собі пару до вподоби. Від Пилипівки починались і сватання, які тривали до Дмитра.

ГРУДЕНЬ

Цей місяць, що закінчує традиційний річний цикл, наповнений святами містичного характеру: ворожін­нями, магією та ін. Адже наближається час панування злих сил у природі, який триватиме до 25 грудня — зимового повороту Сонця, яке виходить на літню дорогу.

Найбільшими святами були Дмитра (9 грудня) та Андрія (13). У ці дні дівчата ворожать, дізнаються про свою долю і про майбутніх наречених, а хлопці на Катерини (7 грудня) постяться, щоб мати добрих дружин. На Катерини дівчата зрізають гілочки виш­ні і ставлять їх у воду: якщо ті розквітають до Різдва, го у новому році дівчина одружиться.

Найбільш цікавим у цьому місяці видається Андрія (Калита). Його обрядовість тісно пов'язана із язичницьким світоглядом і є ніби вступною до майбутніх космологічних різдвяних свят. На вечор­ницях цього дня хлопці й дівчата влаштовують гру: кусають калиту — медовий корж із отвором посередині.

Обирається «пан Калитовський», який високо на палиці тримає калиту. Хлопці по черзі виконують роль «пана Коцюбовського», сідаючи верхи на коцю­бу і примовляючи: «їду, їду на коні, на коні, на коцюбі», рухаються до калити. Хлопці та дівчата допікають Коцюбовському жартівливими питаннями та характеристиками. Якщо Коцюбовський не засміється, йому дозволяють кусати калиту без допомоги рук, можна лише підстрибувати. Якщо ж Коцюбовський засміється, дівчата мастять йому обличчя са­жею.

У день Наума (14 грудня) найкраще віддавати дітей у навчання, тоді наука ніде на ум. Раніше, відправляючи сина до школи, його цього дня мили, стригли, вбирали у все нове і вели до дяка, який освячував його прихід на навчання.

На Варвари (17 грудня) починали «Вовчі весіл­ля» — час, коли темні сили, які асоціювались із цими тваринами, влаштовували свої ігрища та шабаші.

Життя у селі на деякий час завмирало, викону­валася лише хатня робота.

Наулко – треба виправляти

Календарні свята й обряди. До числа інститутів, по­роджених релігійними уявленнями й аграрним укладом побуту, належали календарні свята і обряди, що у минуло­му регламентували всі сфери життя українського селян­ства — виробничу, громадську, сімейну. У річному коловороті хлібороб спостерігав певну закономірність, усвідом­лення якої вело його до виділення періодів річного циклу, що повторювались. Виробничі календарні цикли утворюва­лись із послідовних дат праці у полі й вдома і супрово­джувались релігійними святами І обрядами, магічними діями, забобонними прикметами, повір'ями, звичаями, багато з яких походили від первісної віри в залежність людини від надприродних сил. Календарні звичаї і обряди українців формально узгоджувалися з річним літургічним циклом православної церкви, головними віхами якого були так звані дванадесяті свята і пости. Проте дійсною основою «побутових святців» був трудовий сільськогосподарський календар, який визначав життя землероба. Помітне роз­ходження мала клерикальна і народна трактовка тих самих святкових дат,

Громадський характер традиційної обрядовості чітко виявлявся у зв'язку з початком різних сільськогосподар­ських робіт. Жителі одного села нерідко спільно замовляли хресний хід і молебень у полі до початку оранки, сівби, на перший вигін худоби, перед початком жнив. Приводом для церковних відправ, які організовувались гуртом, служили також церемонії освячення громадських будівель, різні стихійні лиха. Спільні трапези (братчини, меди) члени сільської (церковної) общини організовували з нагоди храмових свят, які влаштовувались на честь святого, ім'ям якого був названий місцевий храм.

В аграрному календарі українців не було різкого роз­межування між сезонами. Кожен із них плавно переходив у наступний, утворюючи нескінченний ряд крутооберту природи, чергування періодів праці й відпочинку. Най­сприятливішим для селянського дозвілля повсюди в Європі вважався осінньо-зимовий період, особливо насичений різ­номанітними звичаями та обрядами.

Святом, коли «вводиться літо в зиму», на значній тери­торії України вважали Введення (21 листопада). З цим днем пов'язано чимало прикмет і прогнозів, що розкривають прагнення хлібороба зазирнути в майбутнє, передбачити, якою буде зима і як вона вплине на врожай: «Як Введення мосте мостки, її Микола (6 грудня) забива гвіздки, то лю­та зима буде». Характерним звичаєм Введення був при­хід першого відвідувача — податника, В основі його лежа­ла так звана «магія першого дня» — віра людей в щасливу або нещасливу прикмету. На Введення стежили, щоб пер­шою до хати не зайшла жінка або дівчина: такий візит вважався небажаним. Натомість вірили, що прихід особи чоловічої статі обіцяє щастя і добробут.

Молодіжний характер мали святи Катерини (24 листо­пада) і АнОрін (.Ю листопада), що слугували немовби репетицією до наступних різдвяно-новорічних святок.

Увечері на Катерини дівчата, а часто й хлопці, воро­жили про майбутню пару в шлюбі. Найчастіше для цього зрізали гілки вишні ставили їх у воду або в землю на покуті у хаті. Якщо вони розквітали до Різдва або Нового року, не передвіщало скорий шлюб. Одним з різновидів шлюбної магії було також заклинання долі або судженого Дохристиянськими обрядами були наповнені молодіжні зібрання на Андрія, що подекуди називались великими вечорницями. У програмі їх важливу роль відігравали різ­номанітні прийоми любовно-шлюбної магії: засідання ко­нопель, ворожіння з балабушками. калитою тощо. Вже у XIX ст. вони стали втрачати свою магічну функцію і пе­ретворились на традиційні ігри, що супроводжувались сміхом і жартами. Пережитки язичницьких уявлень зна­йшли відображення у звичаях «карнавальної свободи», яка негласно проголошувалась на Андрія. В цю ніч. як і в новорічну, народний етикет дозволяв деякі вияви антигро­мадської поведінки, які в інший час суворо засуджувалися і підлягали покаранню за звичаєвим правом. У ролі «по­рушників порядку» звичайно виступали представники па­рубоцтва і підлітки. Набір типових «андріївських жар­тів» не відрізнявся особливою вибагливістю: парубки зні­мали з воріт хвіртки і заносили на край села, зав'язували мотузкою, підпирали кілком двері хати, вилазили на стріху і затикали комин, пускали в димар горобцю тощо. Ці та інші ритуальні безчинства практикувалися здебільше на подвір'ях, де були дівчата «на порі», що досягли шлюбного віку.

Слід відзначити, що веселі а парнаські та катерининські вечорниці припадати на 40-дениий Пилипіжький піст (роз­починався 15 листопада) і. отже, різко суперечили нормам християнської моралі. Але спроби духовенства подолати що народну традицію не дали наслідків.

Серед низки зимових свят українців особливо виділявся період ДкінаОцягшУення {Святки) з кульмінаційними точ­ками 25 грудня (Різдво), 1 січня (Новий рік) і Ь січня і Хрещенкя). Навколо цих дат церковного та громадянсь­кого календаря протягом віків склався надзвичайно бага­тий комплекс звичаєвості. Маючи ряд специфічних рис, три головних зимових свята мали чимало спільного, оскільки обрядовість кожного і них повинна була викону­вати схожі функції: захитати людей від впливу злих сил, особливо небезпечних у цей період (апотропеїчна магія),забезпечити добробут і щастя сім'ї в наступному році чи.-ія родючішії, визначити перспективи на майбутні, икілмкі прогнози, мингичні обряди) тощо.

Святкова трапеза напередодні Різдва (Смят-вечір, палі-.< xytx. вімя), яка проходила у сімейиому колі, повсюди і Україні мала урочистий характер і виливалась у сітраялии ритуал. За народними уявленнями усі предмети, іш п.кувались обрядового столу, набували чудодійної сили. Широко побутувала традиція обмінюватись на Свят-вечір ж гуп льни ми стравами. Родичам, хрещеним батькам, бабі-повитусі, бідним сусідам святкову вечерю носили, як пра-шж\ діти.

Напередодні або в перший день Різдва з вечора почи­нали колядувати. Зміст колядування, як і новорічного щгдрутння, полягав у тому, що групи чоловіків, парубо­чої молоді, а пізніше дівчат і дітей захопили на гиавір'я кожної кати, піснями славили гостю щрш, бажали їм ідо і»>н'я, добробуту і викопували ряд обряді»дійств, за ию втримували певну винагороду. В основі цих обхоаіа. які підтримувалися громадською традицією лежали давні магічні уявлення про те, то побажання, ютгловлені у перюд Новоріччя, мали стати реальністю. Почесне місце в українських колядках посідав мотив багатого врожаю, який відображає найзапошгніші мрії і сподівання хлібороба

За своїм походженням колядування є позацерковним звичаєм, о» існував задовго до прийняття христяянсгаа. Ллє з часом давні аграрно-іювірічні обходи, ию несли у собі їжі¹ родючості, були частково хрнстиянізовані. Так у твори-инея дві генетично відмінні форми колядування: світська кі церковна. Доба розкладу феодальних відносин і переходу до капіталізму взагалі характеризувалася наступом клерикально¹! ідеології на народну культуру усюдии в Україні в цей час йшло поступове витіснення народних к.і.кчідарних пісень релігійними колядками, віршами, в остин яких лежало Священне писання, насамперед легенда про народження Христа і Божу матір, Цей процес уміло скеровувало духовенство, використовуючи різні засоби щілину на віруючих: церковну ритуалістику, літературу, ШМ.1Ы1У освіту тощо.

Обряд колядування у різних місцевостях мав деякі відмінності. На Східній Україні переважали обходи із іірклю, tiui нипітовлялась, як правило, зі звичайного решета, до кою приладжували роги (від 5 до 12). Потім цю конструк-itm> обклеювали різнокольоровим папером, прикрашали филышо, стрічками та китицями. Всередину вставляли імчку - т«к утворювалося щось на зразок чарівного ліхтаря. На Злхідшй Україні частіше ходили з вертепом (беглегемом, топкою), який формою нагадував селянську хату або церкву. Відомі й більш ускладнені (цво- і навіть триповерхові) моделі вертепної скриньки, що являли собою справжній театр ляльок. На відміну від західноєвропей­ських країн, де вертеп довгий час функціонував у лоні церкви, у східнослов'янських народів він від самого почат­ку мав найтісніший зв'язок із демократичною театрально-видовищною культурою трудящих мас.

Поруч п ляльковим у багатьох місцевостях України побутував І «живий» вертеп — специфічний фольклорний театр костюмованих виконавців, відомий під різними на­звами: Іроди, ГероОи, Королі, Ангели, Пастирі тощо. Хоча в основі усіх цих драматичних вистав лежала загально­відома новозавітна версія народження Ісуса Христа, але в різних місцевостях вона розігрувалась по-своєму, з певними відмінностями у тексті, складі виконавців, оформлен­ні костюмів і реквізиті.

Останній день старого і перший день нового року українці відзначали як свята Меланки (Малинки) і Василя. На відміну від Різдва і Хрещення ці дні не відігравали важливої ролі у релігійному календарі, тому в їхній обря­довості майже не помітні церковні мотиви. Напередодні Нового року, як і на коляди, побутували урочисті обходи .дворів зі щедрівками — календарними величальними піснями. Основний їхній зміст — прославлення господаря і його сім'ї, побажання їм щастя, здоров'я, багатого врожаю. Часто щедрування набирало театралізованого характеру, включаючи маскування і рядження. Ось характерний при­клад новорічної поздоровчої пісні:

Щедрик, щедрик, щедрівочка.

Прилетіла ластівочка,

Стала собі щебетати.

Господаря викликати:

Подивися нп кошару.

А ягнички ішродились.

В тебе товар весь короіішй,

Будеш мати мірку грошей.

В тебе жінка чорноброва.

Щедрик, ііїдрнк, щедрівочка,

Прилетіла ластівочка.

Широко популярною в Україні була драматизована обрядова гра з участю масок — «Коза», що мала свій характерний ритуальний сценарій, пісенний і музичний репертуар. Назва її походить від головного діючого персонажа — парубка, перевдягнутого козою. Центральним у ритуальному дійстві був танець кози під супровідну пісню. її «вмирання» й «воскресіння», що символізували кругообіг часу. Землеробська спрямованість цього давнього обряду, життєво важливого для всієї селянської общини, яскраво розкривається у супровідній пісні:

Де коза кидить, там жито родить,

Де не буває, там вилягає.

Де коза нгою, там жито копою,

Де коза рогом, там жито стогом.

На останній стадії свого існування цей обряд утратив магічну функцію і трансформувався у народну виставу пародійно-гумористичного плану.

У південно-західних областях України до наших днів побутують новорічні церемоніальні обходи ряджених — Маланка (назва походить, очевидно, від св. Меланії, день якої за церковним календарем відзначався .11 грудня). Центральну роль виконував парубок, переодягнений у народне вбрання дівчини або молодиці. Всі інші ролі за традицією також виконували нежонаті хлопці. Обряд «Маланка», як і «Коза», бере початок від давніх аграрно-магічних звичаїв. У XIX ст. він перетворився на своєрідний сільський карнавал, важливу роль у якому відігравали шлюбні мотиви. Під хатою або зайшовши до неї, масковані учасники процесії розігрували кумедні сценки—інтерме-(1(7. Маланка зображувала господиню, що все робить недоладно,— підмазує піч водою, а лави миє глиною, під­мітає хату вія порога до середини тощо. Загалом струк­тура традиційних карнавальних образів українців, пов'яза­них з Новоріччям, багатопланова і віддзеркалює різні етапи уявлень людей про оточуючий світ. Вона включає до себе маски тварин — кози, ведмедя, журавля, бика, коня, пов'язані з культом предків маски діда І баби, а також багата інших соціально-побутових персонажів.

Виразний аграрно-магічний зміст мав новорічний обряд ласіваннн, посипання, відомий у всіх східних слов'ян. Йот здійснювали хлопчики 7—14 років. Заходячи ще досвіта до хати, вони робили символічне посівання зер­ном, висловлюючи при цьому традиційні побажання на зразок: «Сію, сію, посіваю, з Новим роком вас вітаю!» Іноді ці поздоровлення були більш розлогими:

Хоше Іллн на Василя.

Несе пугу житиную.

У домі добро.

А у домТ^іжок.

Здрастуйте, ч Новим роком, з Василем.

Різдвяно-новорічний період селянського календаря за­вершувався святом Богоявления (Водосвяття, Водохрещі, Ордан, Йордан, Ардан). Вечір напередодні (5 січня) українці називали другим Свят-вечором, або голодною кутею. Кульмінаційним моментом свята було занурення свя­щеником хреста у воду, після чого вона вважалась освяче­ною. За давньою традицією ця церемонія відбувалась про­сто неба, на берегах річок, струмків, озер. Ще напередодні з льоду вирубували великий хрест, пробивали ополонку, і якої віруючі набирали «цілющу» воду. У день Водосвяття в селах і містах влаштовувались багатолюдні хресні ходи до річки. В багатьох місцевостях це супроводжувалося стріляниною з рушниць й запуском голубів, що мали сим­волізувати «духа Божого». В Україні (переважно Східній) влаштовували катання на святково прикрашених конях, кулачні бої.

На честь весняного пробудження природи давні слов'я­ни відзначали свята Мисляшії. Православна церква вклю­чила його до свого календаря («масляний тиждень» при­падав на лютий —березень). На відміну від інших язич­ницьких свят Масляна майже не зазнала християнського впливу й лишалась просто часом веселого дозвілля, по­в'язаного з деякими елементами ритуалістики. Українці на цьому тижні катались на конях, ходили в гості, готували вареники, млинці, частувалися горілкою. Віддаленим пере­житком весняних шлюбів у слов'ян можна вважати укра­їнський звичай тягнути колоду. Він полягав у тому, що парубкам і дівчатам, які не взяли шлюб у минулому році, на ознаку ї\ символічного покарання прив'язували поліно або стрічку й вимагали могорич. Тут ні жартівливою формою проглядає цілком серйозне прагнення селянської громади до руїлляції своєї демографічної рівноваги.

Своєрідний різновид цього звичаю — колодки — побу­тував на Поділлі. На Масляну хлопці пригощали дівчат горілкою, пивом, солодощами — купували (.чапивили) ко­лодку. У подяку за це кожна дівчина вишивала перкалеву хусточку, оздоблювала її квітами й ініціалами свого об­ранця. Разом з кількома писанками вона вручала її паруб­кові на Великдень — повертала колодку. Такі ритуалізовані дії вияктяли взаємні симпатії молодих людей і нерідко завершувались весіллям.

У Великий Піст, коли земля очищалась від снігу, дів­чата починали закликати весну. На Поділлі, наприклад, співали:

А нже весна скресла.

Що ти нам принесла?

Принесла вам росу,

Дівоцьку красу,

Гей, дівчата, весна красна.

Зілля зелененьке.

Серед весняних свят в українців, як і у всіх східних слов'ян, найбільшим багатством обрядових дій та звичаїв виділявся великодній цикл. Установлене християнською церквою на честь «чудесного воскресіння Ісуса Христа» свято Паски (Великодня) у народному побуті чіпки утри­мувало елементи язичницької весняної ритуалістики. До них слід віднести випікання обрядового печива, фарбуван­ня яєць, весняні ігри і танці молоді, культ предків, аграрно-магічні, апотропеїчні, очисні обряди тощо.

У Вербну неділю приносили ч церков освячену вербу й шмагали нею всіх членів сім'ї й худобу, приказуючи: «Лоза б'є, не я б'ю, за тиждень — Великдень». Пізніше цією гілкою перший раз виганяли корів у череду. Від Вербної неділі починали активну підготовку до Великодня: нарили яйця і розписували писанки, фарбували однотонні . аячнки, або крашанки, начиняли ковбаси, випікали обря­дове печиво, включаючи обов'язкову пшеничну паску й солодку бабу. Увечері на Страсний, або Чистий, четвер кожна "господиня намагалась принести і церкви запалену свічку. Нею випалювали хрести на стелі й дверях, споді­ваючись у такий спосіб захистити свій дім від впливу злих сил.

Давні джерела мас звичай ритуальних великодніх иогнів, які розкладали на пагорбах чи безпосередньо біля церкви у ніч із суботи на неділю. Підготовкою великого колективного багаття, яке мало горіти всю ніч, звичайно піймалась парубоча молодь. У деяких карпатських селах хлопці змагались між собою, намагаючись розкласти ншчніь якомога вище в горах.

Все село, від малого до великого, сходилось на масове великоднє гуляння, яке за традицією відбувалось на по­двір'ї коло церкви. На Західній Україні й Поділлі ці гуляння називались гаївками, гагілками. ягідками (від місцевої пліви весняних пісень і хороводів). Протягом трьох вели­кодніх днів усім парафіянам дозволялось дзвонити у цер­ковні дзвони. Найбільше цим правом користувались діти.

Пасхальному дзвону приписувалась певна ритуально-магічна роль. Вважалось, що він відлякує «нечисту силу» і сприяє тому, «шоб гречка уродила».

Дуже багатий репертуар традиційних великодніх ігор, що поділялись на дитячі, парубочі, дівочі, змішані й загаль­ні. Популярною дитячою грою на Паску було цокання — биття яєць. Той. кому вдалося розбити яйце суперника, забирав його собі як виграш. Парубочі ігри (бити дуішка, піп, чорт, xap.wti, шила биіи, кашу варити, довгої лози та ін.) мали здебільшого характер змагання у спритності, швидкості й силі. Натомість у дівочих іграх {шум, жельман, кострубонька, мак, кривий танець, вербова дощечка та ін.) випробовувались художні здібності учасниць — вміння тан­цювати, співати, перевтілюватись у певний образ. Недарма великодні ігрища вважались у народі справжніми ярмар­ками наречених.

У весняному циклі українців значне місце посідали обряди, пов'язані з культом предків. Померлих росдичів провідували, як правило, у першу неділю після Великодня. На кладовище несли паску, яйця, інші страви й обідали прямо на могилах. Подекуди було заведено пов'язувати рушники на хрестах. У цей день обов'язково годували старців і роздавали милостиню «за упокій душі». З культом предків, очевидно, пов'язане і свято «рахманський (навський) Великдень», яке приурочувалось до першої середи-четверга після Паски.

В урочистій обстановці щорічно проходив вигін худо­би на гірські пасовища у карпатських верховинців (гу­цулів, бойків). Це свято відбувалось звичайно у травні. По­лонинський хід супроводжувався релігійно-магічними це­ремоніями, грою на трембітах і фмоярах, стрільбою з рушниць і пістолів, співом коломийок. За традицією стар­ший пастух запалював на полонині ритуальне багаття (читру), яке необхідно було підтримувати протягом усьо­го періоду випасу овець. За народними віруваннями, цей вигонь охороняв отару від хижих звірів та інших злих сил.

Завершення весняного і початок літнього періоду у східних слов'ян пов'язувались із троїцько-русальною обря-

заклинання майбутнього врожаю. На Зелені свяш (так у народі називали християнське свято Трійці) українці обов'язково обмаювали подвір'я, хату, господарські будівлі зеленими гілками клену, верби, липи, акації тощо. Гілки встромляли у стріху, на воротах, біля вікон, за ікони. Одночасно підлогу або земляну долівку встеляли запаш­ім

інми траьами: любистком, мятою, пижмою, ласкавцями, п|юм та ін.

На Зелені свята, як і на проводи, провідували помер-іих родичів, на кладовищах влаштовували панахиди й цільні поминальні трапези. Рештки глибокої старовини зберегли звичаї завивання берези, гроїцький обряд видіння -мта. Головними компонентами останнього, згадуваного це в літописах XII ст., були церемонія прикрашення «кус­ні* (дівчинки або дівчини) у рослинний наряд і обходи дво-чп Із виконанням спеціальних поздоровчих пісень. Функціональне призначення обряду полягало в накликанні багатого врожаю.

Від Трійці розпочинався період посту — Петрівка. На першому його тижні на значній території України відзна-і.іли розигри, або русалі, які несли у собі рештки язичницьких ігрищ. Бони простежуються, зокрема, у nouwpe-ішму на Поділлі обряді гонити шуляка, у поліському щрядІ проводів русалок та ін. Широко побутували повір'я, цо на Зелені свята русалки виходять на землю й можуть млоскотати людей. Щоб застерегтися від них, увесь тиж-ичіь не працювали. Застосовували також різні обереги: но-и;іи при собі полин, розкладали на вікнах кропиву тощо.

Давньослов’янське свято літнього сонцестояння — Купала, або Івана Купала, відзначали 24 червня в період підготовки до збору врожаю. Воно поєднувало у собі елементи солярного культу, аграрної магії, очисних і еро-ичних обрядів. Відгомони язичницького культу Сонця — це купальські вогні. У ніч напередодні свята парубки никла дал и великі купи хмизу на пагорбах, берегах річок, озер тощо. Запалити їх у давнину доручали дідам, які іннинні б у Jim до вечірньої зорі якимось з примітивних спо-чбів добути вогонь. Купальським багаттям приписували и.цючу й очисну силу. Вірили, що, стрибаючи через них, мжна позбутися хвороб, злих чар і безплідності. На підставі того, вдалим чи невдалим вийшов стрибок, дівчата і пирубки ворожили про своє майбутнє.

Прикрашання ритуального дерева (кутила, купайлиці, і іьци, марени), яке посідає центральне місце у святі, л.м справою дівчат. Звичайно для цього вирубували і ту верби, рідше — берези, ясеня, нишні, черешні. Її оздоблювали польовими і луговими квітами, а нерідко ще паперовими стрічками, пофарбованими стружками, запаленими свічками тощо. Поклавши на голову вінки, дівчата молили біля гільця кругові танки та співали пісні, у тема-іні яцих псоевьіжали мотиви кохання сватання майбутііінііо шлюбу, зокрема:

члілету шийковий

на щасгл. на долю.

на чорні брови.

он, чушу віночок

не биструю воду

на шктл, на долю.

на милого вроду,

ой, полинь, віночку,

прудко за водою

на щастя, на делю

милану за мною.

Традиційна селянська свідомість приписувала купаль­ському дереву важливе аграрно-магічне значення. У бага­тьох місцевостях йот купали у воді, а потім розламували так, щоб кожній дівчині дісталась гілочка. Шматочки обов'язково несли на городи і кидали там, щоб краще в'язалися огірки. Інколи їх затикали під стріху, «щоб багат­ство велося», або кидали в річку, «щоб дощ пішов».

Купальську ніч вважали чарівною, коли пробуджувала­ся всіляка «нечиста сила». Широко були розповсюджені дівочі ворожіння на вінках, численні обряди і магічні за­соби, за допомогою яких застерігались од відьом. У народі вірили, що трави, зібрані на Купала, мають особливі цілю­щі властивості. Багато повір’їв було пов'язано з папорот­тю, квітка якої начебто розквітала опівночі. Здобути її можна лише уклавши договір із чортом. Тим, хто знаходив чарівну квітку папороті, відкривалися скарби І різні таєм­ниці. Цей фольклорний мотив нe раз використовувався в художній літературі, зокрема в повісті М. В. Гоголя «Вечір напередодні Івана Купала».

Апогеєм аграрно-господарського року українського се­лянина було свято обжинок, багате обрядодійствами і піс­нями. Один із його компонентів — звичай спасової бороди, яку зав'язували з останніх пучечків незжатого колосся й лишали на хлібній ниві. Дослідники правомірно вбачають у цьому звичаї рештки жертвоприношення матері-землі. З останнього колосся жниці робили також гарний сніп і вінок, який, причепуривши квітами і стрічками, одягали найкрасивішій дівчині. Зі снопом у руках, у супроводі натовпу жниць і косарів її вели до панського двору. У тих випадках, коли обжинки влаштовувалися після збирання врожаю толокою, власник поля зустрічав цю процесію у себе на садибі. З традиційними побажаннями йому пере­давали символічний сніп І вінок. У відповідь господар запрошував толочан до святкового столу. Урочистий на­стрій обряду підтримували обжинкові пісні.

Обжинковий вінок зберігався в коморі до весни, коли >ном з нього починали сівбу. Так через символічну естак-ту хліба замикалося річне коло аграрного календар».

Павлюк