43

43. Україніза́ція 1920—30-х — тимчасова політика ВКП(б), що мала загальну назву коренізація[1] — здійснювалась з 1920-х до початку 1930-х років ЦК КП(б)У й урядом УСРР з метою зміцнення радянської влади в Україні засобами поступок у вигляді запровадження української мови в школі, пресі й інших ділянках культурного життя, а також в адміністрації — як державної мови республіки, прийняття в члени партії та у виконавчу владу українців. Причини проведення українізації. Політика українізації суперечила великодержавним прагненням ВКП(б), але була вимушена ворожим ставленням до радянської влади з боку українців, національна свідомість яких зросла за попередні десятиліття, і, особливо, внаслідок національної революції 1917—1920 років, а також загрозою інтервенції Польщі, підтримуваної Антантою. Зважаючи на ці небезпеки (подібні й в інших республіках), ВКП(б) змушена була піти на поступки національним рухам, насамперед українському, і по перших роках відверто великодержавницької політики у низці постанов з'їздів, 4 конференцій визнала остаточність запровадження в школі й адміністрації рідної мови національних республік, при одночасному збільшенні питомої ваги місцевих кадрів у всіх ділянках економіки й культури. У результаті цієї зміни політики Раднарком видав 27 липня 1923 декрет «Про заходи в справі українізації шкільно-виховних і культурно-освітніх установ», за яким українська мова запроваджувалася в усіх типах шкіл з визначеними термінами їх українізації.Другий декрет, ухвалений ВУЦВК і Раднаркомом УССР 1 серпня 1923, «Про заходи рівноправності мов і про допомогу розвиткові української мови» зобов'язував запроваджувати українську мову на всіх щаблях державного управління. Але обидва ці декрети (хоч ухвалені на підставі постанов XII з'їзду РКП(б) (17—24 квітня 1923), на якому представники національних республік дуже гостро піднесли національне питання) наражалися на опір у самій КП(б)У(комуністична партія більшовиків України), де на ті часи українці становили меншість (КП(б)У тоді складалася в переважній більшості з росіян й осіб інших національностей, байдужих, а то й ворожих українській культурі). Інтенсивніша українізація почалася щойно з 1925, коли під тиском української частини КП(б)У були усунені з постів секретарів її ЦК Е. Квірінґ і Д. Лебедь, які доти одверто виступали проти будь-яких поступок українській культурі. У квітні 1925 ЦК КП(б)У ухвалив резолюцію про українізацію, в якій було зазначено, що «справа зміцнення союзу робітничого класу з селянством і зміцнення диктатури пролетаріату на Україні вимагає напруження ком. сил усієї партії для опанування української мови та українізації...» 30 квітня 1925 ВУЦВК і Раднарком УССР ухвалили спільну постанову про заходи щодо термінового проведення повної українізації радянського апарату, а пленум ЦК КП(б)У 30 травня — резолюцію на українізацію партійного та проф. апарату і радянських установ. Головною роллю у дальшому здійсненні українізації відігравав Народний комісаріат освіти (якому тоді підпорядковувались й усі ділянки культури), очолений до 1926 О. Шумським, а після його усунення М. Скрипником. Досягнення.До позитивних прикмет українізації належить закріплення бодай на деякий час частини завоювань української революції 1917—1921 років, зміцнення позицій українства в місті, зокрема й коштом напливу до них сільського населення, якому українізація полегшувала влаштування в місті. Позитивними були також спроби (з ініціативи Миколи Скрипника) поширити українізацію поза кордони УРСР на етнографічно українські території РРФСР (Курщина, Вороніжчина, Саратовщина, Кубань, Казахстан), зокрема у намаганні запровадити там україномовне шкільництво, пресу, постачання української літератури тощо, як також (щоправда, ще менш успішні) домагання українізації армії (Школа червоних старшин у Харкові, газета «Українське Військо». Округи «Червона Армія», що виходила до середини 1930-их pp.). Активно проходила українізація в Кубанській, Донській, Армавірській, Тверській, Майкопській, Сельській, Ставропольській та інших областях РРФСР. Тут відкрилися українські хати-читальні, клуби, лікнепи, робфаки. На Курщині був відкритий Український педтехнікум. Кількість дітей, які вчилися мовами національних меншин, була набагато більшою, ніж кількість тих, які вчилися російською. Українська мова впевнено, без утиску для інших почала посідати провідне місце. Ознакою розуміння ваги національного питання за українізації було й толерантне ставлення до національних меншин в Україні (євреїв, поляків, німців, молдаван й інших) — і забезпечення їх прав у місцевій адміністрації, шкільництві, пресі, театрі тощо.Зважаючи на все позитивне, що давала українізація, українська інтелігенція назагал схвалювала й підтримувала її, хоч, — особливо в академічних (УАН) і літературних (ВАПЛІТЕ, неокласики, Ланка-МАРС) колах, — сприймала її як тільки часткове задоволення природних прав українського народу, а то й перестерігала вже на самих початках перед небезпекою відродження російського великодержавництва й русифікації (див. М. Грушевський, «Ганебній пам'яті», ж. «Україна», 1926, ч. 4; памфлети М. Хвильового, полемічні виступи М. Зерова).

45. 1. Причини голодомору

В історії бурхливого XX-го століття голодомор 1932-33 років був другим масовим голодом на території України. Перший масовий голод, що розпочався відразу ж після закінчення громадянської війни та придушення української революції, охопив значну частину України: Запорізьку, Донецьку, Катеринославську, Миколаївську, Одеську губернії. Причини його частково мали об'єктивний характер - посуха 21-го року, економічні наслідки Світової та громадянської воїн, але найголовнішими чинниками стали: крах сільськогосподарської практики тодішнього режиму, скорочення посівних площ у колишніх хлібородних районах внаслідок політики воєнного комунізму, директивні методи компартійного керівництва, яке розподіляло наявні продресурси на користь промислових центрів, передусім тих, що знаходилися поза межами України. Голод 1932-33 років охопив ті ж самі регіони України, але цього разу його спричинили, насамперед, політичні чинники. Потрібно було винищити численний прошарок заможних і незалежних від держави селян-підприємців. Масове фізичне винищення українських хліборобів штучним голодом було свідомим терористичним актом політичної системи проти мирних людей, внаслідок чого зникали цілі покоління землеробів-універсалів, було зруйновано соціальні основи нації, її традиції, духовну культуру та самобутність. Аналіз змісту опублікованих протягом 29-33 рр. близько 30-ти постанов ЦК ВКПБ, Раднаркому УРСР та СРСР, ЦК КПБУ засвідчує факти свідомого створення таких умов життя для сільського населення, дві третини якого становили етнічні українці, що призвело до їх відвертого фізичного винищення. Голодомор 1932-33 років – це свідомо заподіяна акція. Як свідчать документальні джерела, хліб в Україні був, але хліб з України забрали. Після приїзду Молотова до України восени 1932 року, коли, здавалося б, з нашої держави вивезли все, що тільки можливо, Сталін присилає Кагановича, за участі якого 29 грудня цього ж року відбувається засідання Політбюро ЦК КПБ(у), на якому ухвалюється рішення забрати з України все, в тому числі й посівний матеріал з колгоспів. [2]У документах Політбюро ЦК КПБУ збереглося свідчення про те, що восени 1932 року організовувалися з України так звані зелені ешелони для забезпечення промислових центрів Росії продуктами харчування до жовтневих свят. З України вивозили навіть квашені огірки, капусту та помідори. Таким чином, ті люди, котрі вирощували цю продукцію, залишалися приреченими на голодну смерть. За розпорядженнями уряду, заборонялась будь-яка торгівля в сільській місцевості, призупинялося продовольче постачання сіл, переслідувалося та каралося на 10 років ув'язнення і розстріл за будь-яке використання хліба на трудодні в колгоспах та районах, що не виконали хлібозаготівельних планів, запроваджувалася система масового вилучення насіннєвих фондів та "незаконно" розданого хліба колгоспникам, натуральних штрафів, товарних репресій. Питома вага українського зерна в загальносоюзному обсязі хлібозаготівель сягала більше третини, а по окремих регіонах перевищувала планові завдання для Північного Кавказу, Центрально-чорноземного регіону, Казахстану та Московської області разом взятих. Голодомор 33-го року, таким чином, спричиняли також непосильні плани хлібозаготівель з мізерного врожаю попереднього року. 2. Наслідки голодомору

Історики і демографи сперечаються навколо кількості жертв голодомору, виголошуючи різні дані від 3 до 15 мільйонів. Найвірогідніше, враховуючи матеріали перепису населення 37-го року, втрати населення внаслідок повного фізичного виснаження, тифу, кишково-шлункових отруєнь, канібалізму, репресій, самогубств на ґрунті розладу психіки та соціального колапсу, жертви становили близько 7 мільйонів чоловік на теренах України.[2] Вчені продовжують вивчати архівні джерела, з'ясовуючи абсолютні та відносні дані кількості жертв голодомору. Очевидно, критерієм масштабності трагедії є не лише цифри, а й здатність кожної людини сприймати чуже горе, як своє. Всеосяжність національної катастрофи 33-го можна збагнути лише глибиною внутрішнього потрясіння кожного, хто вважає себе цивілізованою людиною. За антиукраїнською спрямованістю та масштабністю застосування, голод 33-го року виявився найжахливішою зброєю масового знищення та соціального поневолення селянства, якою скористався тоталітарний режим в Україні. Політико-правова оцінка голоду 32-33-го років вимагає нетрадиційних історико-політологічних методик з'ясування його специфіки. Обмежитись простим переліком причин та висвітленням наслідків голоду на сьогодні вже недостатньо. Географія смертності від голоду в Україні строката. Менш уражені північні райони першої половини 32-го і суцільний мор в усіх областях протягом другої половини 32-го та першої половини 33-го років. Голодною смертністю вирізнялися села і райони, які мали економічну зумовленість, тобто впиралися в обсяги, терміни та методи хлібозаготівель. Голод 33-го року в Україні - це не фізіологічне явище, а, насамперед, цинічна форма політичного терору, проблемами якої повинні перейматися історики, соціологи, правники і політики. Наслідки та масштаби голодомору у містах та селах України в 1932-33 роках засвідчують глобальну соціо-гуманітарну катастрофу в історії людства, а не лише українства. Архівні документи зберегли інформацію про загальну кількість населення, яке нестерпно голодувало. Так, весною 33-го в 66-ти районах Київської області зафіксували півмільйона голодуючих селян, а на Дніпропетровщині голод охопив більше 70 відсотків населення. В таємних листах керівників держави, керівників обласного рівня до ЦК КПУ за травень 33-го року повідомлялось про смертність в окремих селах, яка сягала від 450 до 600 чоловік. Поіменні списки полеглих від голоду селян, які відтворені краєзнавцями та активістами Асоціації дослідників голодоморів в Україні, це вже не статистика, це загальнонаціональна трагедія. [1,2]Найбільш досконала статистика не спроможна передати глибини та масштабності соціально-економічних, політичних та морально-психологічних наслідків голодомору, жахливого свавілля владних структур і масових випадків ганебного для людини явища - канібалізму. Голодне лихоліття, яке охопило адміністративні райони з населення понад 40 млн. чоловік, і тривало майже два роки, явище не стихійне, а цілком рукотворне. 3. Голодомор як геноцидМаючи безспірні докази виморення голодом мільйонів громадян України у 1932 — 1933 рр. і не менш безспірні свідчення політичного переслідування радянською владою представників українського етносу в Україні та за її межами впродовж тривалого періоду з 1917 по 1953 рр., ми можемо просити міжнародну громадськість визнати голод 1933 року геноцидом. Мотивуванням такого прохання можуть бути слова із звернення до українського народу учасників спеціального засідання Верховної Ради України 14 травня 2003 року щодо вшанування пам’яті жертв голодомору. Аргументація звернення парламенту цілком відповідає історичній правді і висловлена в юридично точних виразах. «Голодомор 1932 — 1933 років, — говориться у зверненні, — був свідомо організований сталінським режимом і повинен бути публічно засуджений українським суспільством та міжнародним співтовариством як один із найбільших за кількістю жертв у світовій історії факт геноциду».[3]

Чи можна твердити, що визнання голодомору геноцидом на рівні міжнародної громадськості і, перш за все, в стінах Організації Об’єднаних Націй вже забезпечене? На превеликий жаль, сьогодні такої гарантії ніхто не може дати. Кампанія, спрямована на поширення в світі інформації про український голод 1933 року і його жахливі демографічні наслідки, здійснюється уже впродовж двох десятиліть (від 50-ї річниці голодомору) передусім зусиллями північноамериканської діаспори. Певну участь у цій кампанії беруть органи влади України, починаючи від радянських часів: варто пригадати спеціальну постанову ЦК Компартії України від 26 січня 1990 року.Від листопаду 2002 року проблематикою голодомору зацікавилася Верховна Рада України. Поза всякими сумнівами, цей інтерес пов’язаний із тим, що на чолі парламенту став історик. Однак доповідь віце-прем’єр-міністра Д.Табачника на спеціальному засіданні Верховної Ради 14 травня 2003 року слухали, за свідченнями журналістів, лише кілька десятків депутатів. Не побажала бути присутньою при розгляді цього пункту порядку денного фракція КПУ у повному складі. Але справа не тільки в комуністах. Того дня зареєструвалося 410 депутатів, а проголосували за звернення (мабуть, зусиллями голови парламенту) 226 депутатів — той мінімум, при якому документ вважається прийнятим.[3]На «круглому столі», влаштованому 21 серпня 2003 року Українським конгресовим комітетом Америки у Київському будинку вчителя, виявилося під час виступу заступника державного секретаря МЗС України Наталії Зарудної, що міністерство вилучило термін «геноцид» із проектів документів по голодомору, які готуються для ООН. Представники США, Росії та Великої Британії, як пояснила Н.Зарудна, не вважають це визначення адекватним події.Парадокс полягає в тому, що шістнадцятим пунктом «висновків» комісії з українського голоду 1932 — 1933 рр. Конгресу США, прийнятих 19 квітня 1988 року, голодомор був кваліфікований як геноцид. Що спонукало представників США через 15 років змінити позицію?

Здається, що негативна позиція американців, росіян і майже половини народних депутатів України обумовлена тільки одним: переконаністю в тому, що радянська влада не знищувала українців тільки через те, що вони були українцями. Інакше кажучи, вони не вірять в те, що геноцид українців був голокостом. Хто ж їх переконує у цьому?[3]Одними з перших порівняли український голодомор з єврейським голокостом редактори «Українського тижневика» (США) Р.Гадзевич, Ю.Зарицький і М.Коломієць в номері від 20 березня 1983 року. Пізніше (у 1983 і 1986 рр.) матеріал із цього номера тижневика було видано в Джерсі-Сіті окремою брошурою під назвою «Великий голод: невідомий голокост». На жаль, назва прищепилася. Одним із останніх її вжив Д.Табачник, доповідь якого на спеціальному засіданні Верховної Ради 14 травня 2003 року закінчувалася такими словами: «Ми мусимо донести до світу, що штучні голодомори радянської епохи були нашим українським Голокостом. Це був свідомий геноцид українського народу, який наклав свій безжальний відбиток на всю нашу історію, на національну самосвідомість».[3]Здається також, що негативна позиція багатьох людей в Україні і поза її межами щодо голодомору пов’язана з перебільшенням числа жертв тими, хто постійно апелює до міжнародної громадськості, вимагаючи визнати голод 1933 року геноцидом.[3]У зверненні учасників згаданого вище «круглого столу» до Президента України і до українського народу, а також у зверненні VIII світового конгресу українців (Київ, 21 серпня 2003 року) до урядів і народів світу стверджується, що голод в Україні забрав життя від 7 до 10 млн. осіб. У проекті звернення, зачитаного організаторами, називалася одна цифра — 10 млн. осіб. Микола Жулинський запротестував і запропонував назвати цифру, яка найчастіше фігурує у публіцистів, — 7 млн. осіб. Учасники «круглого столу» погодилися з ним (крім C. Кульчицького, бо він стверджує, що демографічна статистика виводить всіх нас на удвічі меншу цифру). Коли конгрес обговорював документ «круглого столу», вирішили назвати цифру жертв голодомору в діапазоні від 7 до 10 млн. осіб.[3]

Апеляція до світової громадськості, у тому числі — до світової науки — це серйозна справа. Не можна розв’язувати питання про демографічні наслідки голодомору по-дитячому. Хіба ми зможемо, підходячи таким чином до прийняття документів, переконати кого-небудь в тому, що голодомор 1933 року є геноцидом українського народу? А переконати потрібно! У зверненні Верховної Ради України до українського народу від 14 травня 2003 року справедливо зазначено: «Ми вважаємо, що кваліфікація цієї катастрофи української нації як геноциду має принципове значення для стабілізації суспільно-політичних відносин в Україні, є важливим чинником відновлення історичної справедливості, морального зцілення кількох поколінь від страхітливого соціального стресу, незаперечним доказом незворотності процесів демократизації суспільства, суворим застереженням спробам встановити в Україні нову диктатуру, нехтувати найголовнішим правом людини — правом на життя».[3]ВисновкиБув час коли навіть згадка про нечуваний в історії людства голодомор на Україні в 1932-1933 роках оголошувалася злісним наклепом на радянську дійсність. Та сьогодні ми уже знаємо: голодомор був наперед спланований, штучно створений. Це був геноцид. Вбивали цілий народ. Народ, який ніколи нікого не гнобив, зроду-віку займався хліборобством, мав лагідну душу, найзадушевнішу в світі пісню. Це був найстрашніший злочин Сталіна і його найближчих опричників, сотень тисяч їхніх яничарів на місцях. Безпосередньою реквізицією зерна та інших продуктів займалися спеціальні уповноважені, комітети незаможників, “буксирні” бригади та інші “активісти”. Під виглядом боротьби з куркульством вони довели селян до відчаю. Реквізиторські групи нишпорили по селах і забирали останні жмені зерна. Люди або вмирали з голоду або накладали на себе руки. Траплялися непоодинокі факти людоїдства. За короткий час Україна вкрилася суцільними могилами.Сьогодні називають різні числа жертв голоду, спланованого сталінським режимом в Україні у 1932-1933рр. Одні дослідники говорять про 7-8 мільйонів чоловік, інші – про 15 мільйонів осіб. Конкретної цифри жахливого голокосту нема, і хто - зна, коли й чи взагалі буде встановлена.Ця страхітлива за своїми намірами й масштабами акція більшовизму – вікова трагедія української нації. Про неї повинен знати весь світ, нинішні і прийдешні покоління. 44-48юМасові репресії. «Великий терор» Тема комуністичного терору в Україні і його найтрагічнішої сторінки — Голодомору 1932-1933 рр. — має велику літературу [1; 2; 3; 4; 6; 8; 10; 11]. Її аналіз переконує нас у тому, що більшість сумлінних науковців, які досліджують злочини комуністичного режиму в СРСР, кваліфікують Голодомор як масове вбивство за етнічною ознакою, себто вважають його геноцидом українського народу. Державні структури 10 країн світу, а також Верховна Рада України четвертого скликання у постанові від 14 травня 2003 р. визнали цей голод актом геноциду українського народу. Але ще й досі світова громадськість і, що особливо прикро, велика частина населення України, перебуває під впливом штампів радянської пропаганди, згідно з якими Голодомор в Україні не вважається свідомою акцією сталінського керівництва СРСР, спрямованою на винищення українського народу. Значно частіше (як це засвідчує, наприклад, остання офіційна заява міністерства закордонних справ Російської Федерації, оприлюднена на початку листопада 2006 р.) голод 1932-1933 рр. кваліфікується як спільна трагедія всіх народів Радянського Союзу.Російську сторону, що називає Голодомор 1932-1933 рр. «так званим голодомором», ще якось можна зрозуміти, оскільки принципове визнання Голодомору геноцидом за етнічною ознакою може мати для РФ, як правонаступниці СРСР, серйозні наслідки, як морального (доведеться взяти на себе відповідальність за всі злочини комуністичного режиму), так і матеріального характеру (чого найбільше остерігаються нинішні кремлівські керманичі, так це ймовірного звернення родичів жертв Голодомору з вимогою матеріальної компенсації за завдані збитки до країни-правонаступниці СРСР).Але як зрозуміти тих в Україні, хто попри наявність неспростовних аргументів про свідомо спланований геноцид українського народу сталінським режимом, досі є в полоні міфів офіційної радянської пропаганди? Вочевидь нам, науковцям, варто не лише звернути увагу на пошук додаткових свідчень злочинної політики Сталіна і його найближчого оточення, а й переконливо довести українській і світовій громадськості, що в основу цієї політики було покладено маніакальне побоювання комуністичних лідерів СРСР втратити Україну і, як наслідок, перманентне переборювання справжнього й удаваного українського сепаратизму (у ньому, часом, підозрювали навіть найвідданіших сатрапів Сталіна, які впроваджували його політику в Україні).Відомо, що про складнощі утвердження більшовицького режиму в Україні генеральний секретар ЦК ВКП(б) Й. Сталін знав чи не найліпше, оскільки саме він за дорученням московського партійного центру в 1919–1920 рр. був куратором КП(б)У. Вочевидь саме драматичні події того часу посіяли у свідомості генсека ті зерна недовіри до Радянської України і її керівної верхівки, які періодично «проростали» впродовж усього періоду його керівництва Радянським Союзом й дали такі жахливі «паростки» в 1930-ті роки.Доки українське партійно-радянське керівництво йшло у фарватері політики Кремля і беззаперечно виконувало його рішення, організаційні висновки чи репресивні заходи не застосовувалися. Тільки-но республіканська номенклатура виявляла певний непослух або прихований спротив реалізації планів офіційної Москви, вона одразу ж ставала об'єктом репресій.Згадаймо, наприклад, як Москва без зайвих церемоній розформувала ЦК КП(б)У, обраний «продецистським» складом ІV Конференції КП(б)У в 1920 р.; про наслідки боротьби за розширення повноважень союзних республік, яку вів зі Сталіним голова уряду УСРР Х. Раковський у 1922–1923 рр.; про «зачистку» керівної верхівки УСРР та КП(б)У сталінським емісаром Л. Кагановичем у 1925–1928 рр.; і, звісно ж, про перманентну боротьбу з «націонал-ухильництвом» у лавах КП(б)У і так званим українським націоналізмом, яку Кремль вів особливо цинічно та безпощадно.Вочевидь Сталін довго виношував план викорінення українського сепаратизму, але вирішив форсувати його реалізацію тільки після подолання впродовж 1920-х рр. спротиву всіх опозиційних груп у керівництві більшовицької партії і кагановичевої «зачистки» КП(б)У. Цілком логічно, що «вирішення» української проблеми збіглося у часі з початком упровадження політики нового комуністичного штурму, реалізація якої розпочалася в кінці 20-х рр. ХХ ст. і передбачала здійснення форсованої індустріалізації промисловості й проведення суцільної колективізації сільського господарства.Україна — найбільша житниця СРСР — відповідно отримувала й найбільші хлібозаготівельні плани. Як свідчать архівні джерела та матеріали листування, що його вели між собою у першій половині 1930-х рр. партійно-державні лідери СРСР, саме виконання цих нереальних планів визначало ставлення сталінської верхівки до керівництва УСРР і до населення республіки в цілому. Неможливість виконати плани, накинуті Україні московським партійним центром, давала легальний привід до втручання у справи «суверенної» радянської республіки.І якщо відрядження 1925 року на посаду генсека КП(б)У Л. Кагановича пояснювали необхідністю примирити угруповання, що вели боротьбу за владу в КП(б)У, то призначення у січні 1933 р. на посаду «другого першого секретаря» ЦК КП(б)У П. Пости-шева означало не що інше, як висловлення недовіри керманичам УСРР із боку центру. Символічно, що це призначення практично збіглося у часі з приходом до влади в Німеччині нацистів, ідеологи яких пропагували ідею німецького походу на схід із метою відриву України від СРСР і перетворення її на плацдарм боротьби з комунізмом.Про те, що побоювання Кремля втратити Україну, внаслідок ускладнення на рубежі 1920–1930-х рр. міжнародної ситуації, було не вигадкою, а слугувало одним із приводів до втручання у справи «суверенної» УСРР, свідчать архівні документи. Так, зокрема, обґрунтовуючи необхідність змін у керівній верхівці КП(б)У, в листі до Кагановича від 11 серпня 1932 р. Сталін писав: «Якщо не візьмемося тепер за виправлення становища на Україні, Україну можемо втратити. Майте на увазі, що Пілсудський не дрімає.., що в Українській компартії (500 тисяч членів, хе-хе) перебуває немало (так, немало!) гнилих елементів, свідомих і підсвідомих петлюрівців... Як тільки справи погіршаться, ці елементи не забаряться відкрити фронт всередині (та за межами) партії, проти партії. Найгірше це те, що українська верхівка не бачить цих небезпек» [7, c. 274].Пропонуючи провести кадрові зміни в керівництві УСРР, Сталін сформулював також стратегічне завдання радянського керівництва щодо України: «...Поставити собі за мету перетворити Україну у щонайкоротший термін на справжню фортецю СРСР, на дійсно взірцеву республіку. Грошей на це не шкодувати. Без цих і подібних ним заходів (господарське та політичне зміцнення України, у першу чергу — її прикордонних районів тощо), повторюю — ми можемо втратити Україну (виділено нами. — М. Д.)» [7, c. 274].Щоби не втратити Україну, Сталін ретельно спланував і глибоко продумав акцію терору голодом українського населення. Терор голодом, застосований щодо українського народу, дозволяв ортодоксальному марксисту Сталіну реалізувати два головних постулати політичної доктрини К. Маркса — фізично знищити ядро українського етносу — селянство, що разом із українською інтелігенцією було найбільшою перешкодою на шляху реалізації програми соціального переустрою суспільства на комуністичних засадах, а також ліквідувати приватну власність на селі, змусивши українського селянина вступити до колгоспу. Крім того, знищивши, як потенційних сепаратистів, українську інтелігенцію і селянство, майже 90% якого було українським щодо походження, Сталін водночас убезпечив свої тили на випадок майбутньої війни.Удавана небезпека окупації України Польщею або Німеччиною, що її зумисне перебільшувала офіційна Москвою впродовж 1930-х рр., стала також ідеологічним підґрунтям для розправи з усіма колишніми та потенційними, з погляду Кремля, опозиціонерами в керівництві УСРР. Жертвами політичних репресій 1937–1938 рр. стала й переважна більшість представників української партійно-радянської номенклатури, яка ще 1932–1933 рр. була слухняним знаряддям Москви і сприяла нечуваному у світовій історії голоду-геноциду українського селянства і погрому кадрів української інтелігенції, що його свідомо вчинив Сталін.Найтрагічнішими наслідками комуністичного терору 1930-х рр. у Радянській Україні стали смерть від голоду щонайменше 4–4,5 млн людей, «розстріляне відродження», що забрало життя понад 500 найталановитіших українських поетів, мислителів, науковців, письменників, знищення національно свідомих українців у середовищі керівної верхівки УСРР. Щодо останнього з наслідків, то як зазначав американський дослідник Джеймс Мейс, «репресії попередніх кадрів КП(б)У і радянського апарату, починаючи з кінця 1932 р. аж до арешту майже всього ЦК в 1938 р., добивали навіть відносну політичну самодіяльність керівництва УРСР попереднього періоду. Це уможливило створення нових кадрів, позбавлених будь-яких стосунків із попередньою українською історією. Вони були цілковито продуктом сталінського конструювання, повністю сприймали цінності та безумство ортодоксальності» [5, c. 213]. Унаслідок цього, УРСР, як республіку, була практично позбавлено національного змісту.Колосальні демографічні втрати України під час голоду 1932–1933 рр. призвели до залюднення її території переселенцями (переважно з РСФРР). Усіляко заохочувані Кремлем, з осені 1933 р. вони прибувають передовсім до степових районів УСРР, де внаслідок голодного мору дефіцит робочої сили був найбільшим [9, арк. 27, 90]. Масова міграція російського населення в УСРР стала можливою ще й завдяки тому, що політбюро ЦК КП(б)У в жовтні 1933 р. вкотре піддалося тиску Москви й погодилося з пропозицією Всесоюзного комітету переселення «про відстрочку проведення внутріукраїнського переселення на І квартал 1934 р. в зв'язку з тим, що в ІV кварталі цього року проводиться намічене переселення в степові райони України з РСФРР» [9, арк. 90]. Словосполучення «намічене переселення» означає не що інше, як заздалегідь спланований офіційною Москвою терор голодом, метою якого було винищення українського селянства і заміна його населенням РСФРР.