Пшеничнюк

Соціальні інститути суспільства

Соціальний досвід свідчить, що для людського суспіль­ства необхідно закріпити деякі типи соціальних відносин, зробити їх обов'язковими для всіх членів суспільства чи для його групи, забезпечити цілісність системи. З метою збереження цілісності, в якій зацікавлена спільнота, люди утворюють си­стему установ, які закріплюють нормативне регулювання відносин і контролюють поведінку своїх членів.

Соціальний інститут - це стійкий комплекс формальних і неформальних норм, правил, принципів, які регулюють різні сфери людської життєдіяльності й організовують їх у систему соціальних статусів та ролей.

Інтеграція індивідів у соціальне об'єднання (групу, спільноту чи суспільство) передбачає не лише зацікавленість людей у створенні таких зв'язків, але й наявність можливостей ко­мунікацій - спільної цілісно-нормативної системи, мови тощо.

Соціальний інститут виникає та функціонує, задоволь­няючи якусь соціальну потребу. Коли ця потреба стає незнач­ною чи зовсім зникає, то поступово зникає і соціальний інститут, який її задовольняв.

Кожна людина має індивідуальну комбінацію потреб. Проте фундаментальних (важливих для всіх) потреб не так уже й багато. Їх п'ять і стільки ж головних соціальних інститутів:

• потреба у відтворенні роду - інститут сім'ї та шлюбу;

• потреба у виробництві та розподілі засобів існування - економічні інститути, виробництво;

• потреба в безпеці, соціальній злагоді та порядку - по­літичні інститути, держава;

• потреба в переданні знань і набутих цінностей, соціалі­зація нових поколінь - інститут освіти;

• потреба у вирішенні духовних проблем, переданні духов­них цінностей і ритуалів, які підтримують у суспільстві со­лідарність та злагоду - інститут релігії.

Процес утворення соціального інституту - інституціоналізація - передбачає такі етапи:

1) виникнення потреби, задоволення котрої вимагає спільних організованих дій;

2) формування спільних цілей;

3) поява соціальних правил і норм у процесі стихійної со­ціальної взаємодії;

4) поява процедур, пов'язаних із нормами та правилами;

5) інституціоналізація правил, норм, процедур, тобто їхнє прийняття та практичне застосування;

6) визначення системи санкцій і ролей, що охоплюють усіх членів соціального інституту.

Соціальні інститути можуть бути формальними та нефор­мальними.

У межах формальних інститутів взаємодія суб'єктів від­бувається на основі законів і правових актів, формальних ре­гламентів, правил та постанов.

Неформальні інститути, незважаючи на досить чітку ре­гламентацію, не мають формально закріплених законів, правил, норм (наприклад, дружба, сусідство та ін.).

У соціальних інститутів є не лише функції (позитивна роль у суспільстві), але й дисфунції (шкода, яку вони чинять су­спільству).

Функції сприяють зміцненню, виживанню, саморегуляції соціальної системи. Дисфункції ведуть до дезорганізації, зміни та руйнування структури.

Розрізняють функції:

• явні - якщо вони офіційно заявлені, всіма усвідомлені й очевидні. Очікувані та необхідні явні функції формуються й декларуються в кодексах і закріплюються в системі ста­тусів та ролей;

• латентні - коли вони приховані, незаявлені, незаплановані.

До явних функцій соціальних інститутів, що забезпечують закріплення та відтворення суспільних відносин, належать:

- регулятивна, що забезпечує регулювання взаємовідносин між членами суспільства за допомогою утворення моделей поведінки;

- інтегративна, котра забезпечує згуртованість, взаємо­залежність і взаємовідповідальність членів соціальних груп, які формуються під упливом інституціоналізації правил, норм, санкцій, систем ролей;

- трансляційна, що пов'язана з переданням соціального досвіду;

- комунікативна, яка забезпечує поширення інформа­ції, що виникла в певному інституті, як у середині цього інституту для управління та контролю за дотриманням норм, так і у взаємодіях між інститутами.

Латентні функції є незапланованими, непрямими резуль­татами діяльності соціальних інститутів.

Ці результати можуть мати важливе значення для суспіль­ства. Так, усі інститути беруть участь у соціалізації особис­тості. Саме в системі інституціональної взаємодії, що має чітко означені норми та санкції, індивід здобуває життєві навички й досвід.

Явною функцією системи вищої освіти є підготовка квалі­фікованих спеціалістів. Латентною - відтворення системи соціальної стратифікації*.* Див.: Общая социология / Под ред. проф. А. Г. Эфендиева. - М, 2002. Я")

Наприклад, завданням сім'ї є соціалізація до норм сімей­ного життя, однак часто реальна поведінка членів сім'ї приз­водить до конфлікту з культурною групою, тому що ця по­ведінка не відповідає вимогам і нормам групи.

Виробництво предметів споживання також виконує латентну функцію, задовольняючи потребу людей у під­вищенні власного престижу (випуск розкішних авто, коштов­ностей тощо).

Наявність латентних функцій свідчить про те, що діяль­ність будь-якого інституту можна використовувати значно ширше, ніж про це офіційно заявлено.

Для ефективного функціонування соціальних інсти­тутів необхідні такі умови:

• раціональний розподіл праці та її раціональна організація;

• чітке визначення мети и кола дій;

• спеціалізація норм, законів і вимог, які регулюють діяль­ність інститутів;

• деперсоніфікація вимог та дій.

Городяненко

2.5. Соціальні інститути суспільства і соціальні організації

Для суспільства життєво важливо закріпити певні типи соціальних взаємодій, зробити їх узгодженими, доцільними, які відбувалися б за певними правилами, були обов'язковими для соціальних спільнот, соціаль­них організацій, соціальних груп. Цій меті служать та­кі його елементи, як соціальні інститути.

Інституціалізація як соціальний феномен

У кожному стабільному суспільстві формуються і функціонують відносно стійкі форми суспільного жит­тя, які дають змогу створити міцну і стійку систему відносин між людьми у складному суспільному середо­вищі, сформувати соціальний порядок, необхідний для задоволення об'єктивних потреб щодо безпеки, збере­ження умов матеріального життя, соціальних благ, цінностей культури тощо. Таку роль виконують у сус­пільному житті соціальні інститути.

Соціальний інститут (лат. institutum — організація, лад) — відно­сно стійка модель поведінки людей і організацій, що історично склалася у певній сфері життєдіяльності суспільства.

Найзагальніше поняття «соціальний інститут» ви­ражає ідею організованості, упорядкування суспільно­го життя. До вивчення цього феномену соціологія вда­валася з часу становлення її як науки. Так, Г. Спенсер вважав, що соціальні інститути (інституції) є каркасом соціуму і виникають внаслідок процесу диференціації суспільства. Еволюцію регулятивної системи суспільства він поєднував з розумінням соціальних інститутів. Е. Дюркгейм пов'язував природу соціальних інститутів з визначенням суспільства як цілісності, тлумачив їх як «фабрики відтворення» соціальних відносин і зв'язків між людьми. Нині це поняття широко вживається у віт­чизняній і зарубіжній літературах і вказує на такі сут­тєві ознаки соціальних інститутів:

— соціальні інститути є комплексом формальних і неформальних правил поведінки, принципів, культур­них норм, які регулюють різні сфери діяльності індивідів у суспільстві (сферу економіки, політики, ос­віти) і обмежують вчинки людей відповідно до суспіль­них інтересів;

— соціальні інститути охоплюють певну сукупність людей та установ, які покликані розв'язувати важливі для розвитку суспільства завдання. Наприклад, інсти­тут освіти реалізує свою діяльність щодо навчання, ви­ховання, професійної підготовки через школи, універ­ситети та ін.

Соціальні інститути, забезпечуючи відносну стій­кість соціальних відносин, є подвійним соціальним ут­воренням: за формою — це організаційний механізм (сукупність організацій, спеціалістів, матеріальних та інформаційних засобів), за змістом — це функціональ­ний механізм (сукупність соціальних норм у конкрет­ній сфері соціальних відносин).

Кожний соціальний інститут має специфічні та за­гальні ознаки. До загальних, типових для всіх соціаль­них інститутів, ознак відносять:

а) установки і зразки поведінки. Вони є еталонами діяльності інституту (для інституту освіти — прагнення до знань, для держави — лояльність, патріотизм, для сім'ї — пошана, відповідальність);

б) символічні культурні ознаки. Всі інститути нама­гаються мати певні символи, які створюють уявлення про нього (держава — прапор, гімн, сім'я — обручки, університет — гімн, емблему). Символом може стати будь-який матеріальний чи нематеріальний елемент культури, який виражає особливі ознаки певного інс­титуту;

в) утилітарні культурні ознаки. Для інституту сім'ї — це будинок, меблі, освіти — бібліотеки, будівлі універ­ситетів, інститутів, церкви — культові споруди, духов­на література;

г) письмовий та усний кодекс поведінки. Кожний інститут має письмовий кодекс поведінки, в якому за­фіксована характерна для нього система статусів і ро­лей. Наприклад, клятва Гіппократа, присяга на вірність державі. Ці кодекси підтримують інституційно закріп­лені ролі, є частиною соціального контролю. Усний ко­декс формально не оформлений, а існує на рівні свідо­мості чи домовленості;

ґ) ідеологія — система поглядів та ідей, які визнача­ють цілі та способи діяльності інституту. Наприклад, для інституту сім'ї ідеологією є кохання, для держави — демократія, для бізнесу — право на труд, власність, для церкви — віра в Бога.

Соціальні інститути виникають у суспільстві як про­дукти соціального життя внаслідок процесу інституціалізації.

Інституціалізація (лат. institutio — настанова) — процес виник­нення і становлення соціальних інститутів як ключових структур­них елементів суспільства.

Як і будь-який інший складний суспільний процес, інституціалізація є тривалою і поступовою. Для її здій­снення необхідні такі умови:

1. Об'єктивна потреба, усвідомлювана в суспільстві як загальнозначуща, загальносоціальна. Її задоволення можливе тільки у процесі соціальної взаємодії. Якщо така потреба стає незначною або зникає зовсім, тоді іс­нування соціального інституту стає неактуальним, на­віть гальмівним.

Відомий соціальний дослідник Г. Ленскі визначив ключові соціальні потреби, які породжують процеси інституціалізації:

— потреба в комунікації (мова, освіта, зв'язок, транспорт);

— потреба у виробництві продуктів і послуг;

— потреба у розподілі благ і привілеїв;

— потреба безпеки громадян, захисту їх життя і бла­гополуччя;

— потреба у підтримці системи нерівності (розмі­щення соціальних груп за позиціями, статусами тощо);

— потреба у соціальному контролі за поведінкою членів суспільства (релігія, мораль, право).

Сучасне суспільство характеризується розростан­ням та ускладненням системи соціальних інститутів. З одного боку, одна і та сама потреба може породжувати існування численних інститутів, з іншого — кожен інс­титут реалізує комплекс базових потреб щодо соціаліза­ції індивідів, трансляції соціальних норм і культурних цінностей, соціального досвіду.

2. Наявність особливого, притаманного конкретно­му інституту культурного середовища (субкультури) — системи цінностей, соціальних норм і правил.

Кожен соціальний інститут має свою систему цінно­стей та правил (нормативних очікувань), які визнача­ють мету його діяльності. Діючи в межах інститутів, а також всередині різних соціальних ролей, пов'язаних із специфічними соціальними позиціями (статусами), ці норми дозволяють, пропонують або забороняють певні види поведінки, що робить дії людей доцільними, кори­сними та односпрямованими. Наприклад, у межах інс­титуту сім'ї подружня зрада, позашлюбні діти, крово­змішення є порушенням інституціальних (нормативно встановлених) вимог.

З цієї точки зору інституціалізація є прийняттям ін­дивідом, групою культурних норм, цінностей, еталонів, що регулюють різні аспекти людської діяльності, спри­яють задоволенню потреб, прийнятній поведінці.

3. Наявність необхідних ресурсів (матеріальних, фі­нансових, трудових, організаційних), які суспільство повинне стабільно поповнювати шляхом капіталовкла­день у них та підготовкою кадрів.

Інституціалізація є процесом, за якого певна суспіль­на потреба починає усвідомлюватися як загальносоціальна, а не приватна. Для її реалізації у суспільстві встанов­люються особливі норми поведінки, формуються відпові­дні ролі, готуються кадри, виділяються ресурси. Зміни у соціальній практиці можуть зумовити як модифікацію існуючих інститутів, так і появу нових інституціальних форм. Так, криза адміністративно-командної системи за­початкувала соціальні процеси і відносини, які спричи­нили докорінні суспільні зміни — появу нових соціаль­них інститутів господарювання, управління, парламент­ської демократії.

У процесі інституціалізації складаються основні структурні ознаки, що характеризують соціальні інститути в сучасному суспільстві. Такими ознаками є:

— певна сфера діяльності і суспільних відносин;

— установи для організації спільної діяльності лю­дей, уповноважених виконувати соціальні, організацій­ні, управлінські ролі та функції;

— норми і правила відносин між членами суспільства, що належать до сфери діяльності соціального інституту;

— система санкцій за невиконання ролей, норм і стандартів поведінки;

— матеріальні засоби (громадські будинки, облад­нання, фінанси тощо).

Основні структурні ознаки соціальних інститутів, як правило, мають універсальний характер.

Види і функції соціальних інститутів

Класифікація соціальних інститутів за різними кри­теріями дає змогу побачити багатогранність їх буття, різноманітність їх функцій. Найпоширенішою є класи­фікація за цілями і сферою дії, на підставі чого виок­ремлюють:

а) економічні соціальні інститути (власність, гроші, банки, господарські об'єднання різного типу) — забез­печують виробництво і розподіл суспільного багатства, регулюють грошовий обіг;

б) політичні соціальні інститути (держава, Верхов­на Рада, суд, прокуратура) — пов'язані зі встановлен­ням, виконанням і підтриманням певної форми полі­тичної влади, збереженням і відтворенням ідеологіч­них цінностей;

в) культурні та виховні соціальні інститути (наука, освіта, сім'я, релігія, різні творчі установи) — сприяють засвоєнню і відтворенню культурних, соціальних цін­ностей, соціалізації індивідів;

г) соціальні інститути — організовують добровільні об'єднання, регулюють повсякденну соціальну поведін­ку людей, міжособистісні стосунки.

За способом регулювання поведінки людей у межах певних інститутів розрізняють:

— формальні соціальні інститути. Засновують свою діяльність на чітких принципах (правових актах, зако­нах, указах, регламентах, інструкціях), здійснюють уп­равлінські й контрольні функції на підставі санкцій, пов'язаних із заохоченням і покаранням (адміністрати­вним і кримінальним). До таких інститутів належать держава, армія, школа тощо;

— неформальні соціальні інститути. Вони не мають чіткої нормативної бази, тобто взаємодія у межах цих інститутів не закріплена формально. Є результатом со­ціальної творчості та волевиявлення громадян. Соці­альний контроль у таких інститутах встановлюється за допомогою норм, закріплених у громадській думці, тра­диціях, звичаях. До них відносять різні культурні і со­ціальні фонди, об'єднання за інтересами тощо.

Кожен соціальний інститут виконує специфічну функцію. Їх сукупність формує загальні функції. Осно­воположними і найбільш значущими серед них є:

а) регулятивна функція — полягає у регулюванні за допомогою норм, правил поведінки, санкцій дій індиві­дів у межах соціальних відносин (забезпечується вико­нання бажаних дій і усунення небажаної поведінки);

б) функція відтворення, безперервності суспільних відносин — завдяки їй соціальний інститут транслює досвід, цінності, норми культури з покоління в поколін­ня; соціальні інститути існують у всіх суспільствах і є частиною звичаїв народу;

в) інтегративна функція — полягає у згуртуванні прагнень, дій, відносин індивідів, що забезпечує соці­альну стабільність суспільства загалом;

г) комунікативна функція — спрямована на забезпе­чення зв'язків, спілкування, взаємодії між людьми за рахунок певної організації їх спільної життєдіяльності.

Загальні функції притаманні кожному соціальному інституту. Сім'я є одним із прикладів такої багатосто­ронньої функціональності. Крім них, соціальні інсти­тути можуть виконувати конкретні економічні, управ­лінські, політичні та інші функції, які бувають явними та латентними. Явні (формальні) функції зафіксовані в нормативних документах, усвідомлені й прийняті причетними до певного інституту людьми, підконтро­льні суспільству. До явних функцій інституту освіти можна віднести набуття грамотності, професійну соціа­лізацію тощо. Латентні (приховані) функції є офіцій­но незаявленими, але насправді здійснюються. Латент­ною функцією інституту освіти є, наприклад, так звана соціальна селекція, що виявляється у закріпленні й до­сягненні через систему освіти (елітарні престижні ву­зи, які дають затребувану професійну кваліфікацію) соціальної нерівності. Інколи явні та латентні функції можуть збігатися, але за їх розбіжності виникає неста­більність, навіть дезорганізація суспільства.

Підтриманню функціональності соціального інсти­туту сприяють:

— наявність соціальних норм, приписів, які регулю­ють поведінку людей;

— інтеграція інституту в соціальну систему суспі­льства, що забезпечує йому підтримку самого суспіль­ства;

— можливість здійснювати соціальний контроль за дотриманням норм поведінки;

— наявність матеріальних засобів та умов для під­тримки діяльності інституту.

Якщо цих умов не дотримуватися, соціальні інсти­тути стануть дисфункціональними, у їх роботі виник­нуть збої, порушення, що може дестабілізувати суспіль­ство. Серед найпоширеніших дисфункцій виділяють:

1) невідповідність інституту конкретним потребам суспільства (нечіткість інституціальної діяльності);

2) розмитість, невизначеність функцій, вироджування їх у символічні, неспрямовані на досягнення ра­ціональних цілей;

3) зниження авторитету соціального інституту в сус­пільстві;

4) персоналізація діяльності інституту, яка означає, що він перестає діяти відповідно до об'єктивних потреб, змінює свої функції залежно від інтересів окремих лю­дей, їх особистісних рис.

У сучасному українському суспільстві, яке пережи­ває типову соціальну трансформацію, простежуються типові ознаки інституціальної кризи (дисфункції у дія­льності основних соціальних інститутів). Так, дисфунк­ції політичних інститутів проявляються у нездатності стабілізувати суспільне життя, працювати в інтересах більшості населення, беззаконні, криміналізації, корумпованості. Простежується тенденція зниження автори­тету і недовіра до основних інститутів державної влади.

Стан інституту є індикатором соціальної стабільнос­ті суспільної системи: суспільство стабільне, якщо функ­ції інституту зрозумілі, незмінні, очевидні (табл. 2.2).

Таблиця 2.2. Стан соціальних інститутів

Стабільне суспільство	Нестабільне суспільство
Чіткі, зрозумілі функції	Амбівалентність (багатозначність) функцій
Перевага основних функцій інституту	Перевага латентних функцій інституту
Незмінність функцій	Мінливість функцій

У суспільствах перехідного типу відбувається транс­формація суспільних потреб, відповідно змінюється і структура соціальних інститутів.

У сучасному українському суспільстві, яке пережи­ває типову соціальну трансформацію, простежуються типові ознаки інституціальної кризи (дисфункції у дія­льності основних соціальних інститутів). Так, дисфунк­ції політичних інститутів проявляються у нездатності стабілізувати суспільне життя, працювати в інтересах більшості населення, беззаконні, криміналізації, корумпованості. Простежується тенденція зниження автори­тету і недовіра до основних інститутів державної влади. Соціологія з однаковим зацікавленням ставиться як до функціональної, так і дисфункціональної діяльності основних соціальних інститутів, оскільки стан інститу­ціальної системи є важливим індикатором стабільності суспільства.

Основні ознаки соціальної організації

Суспільство як соціальна реальність упорядковано не тільки інституціально, а й організаційно. Соціальна організація є певним способом спільної діяльності лю­дей, за якої вона набуває форми впорядкованої, врегу­льованої, скоординованої, спрямованої на досягнення конкретних цілей взаємодії. Організація як процес на­лагодження та узгодження поведінки індивідів прита­манна всім суспільним утворенням: об'єднанням лю­дей, закладам, установам тощо.

Соціальна організація — соціальна група, орієнтована на досяг­нення взаємопов'язаних специфічних цілей і формування високо-формалізованих структур.

Багато соціологів називають соціальні організації різновидом соціального інституту, але вони мають від­мінні від них ознаки:

1. Соціальна організація утворена усвідомлено і ці­леспрямовано для досягнення конкретних цілей своєї діяльності. Вона є певним засобом (інструментом) роз­в'язання завдань. Переслідувана організацією мета не обов'язково збігається з цілями людей, що беруть участь у її діяльності. Тому організація створює різні системи стимулювання, за допомогою яких залучає ін­дивідів до діяльності для досягнення загальної мети.

2. Соціальна організація має чіткий загальнообо­в'язковий порядок, а система її статусів і ролей — ієрар­хічну структуру. їй властивий високий ступінь форма­лізації відносин. Відповідно, правила, регламенти, розпорядок охоплюють усю сферу поведінки її учасників, соціальні ролі яких чітко визначені, а відносини перед­бачають владу і підпорядкування (субординацію).

3. Для підтримування стабільності відносин, коор­динації дій кожна організація повинна мати координа­ційний орган або систему управління.

Функції її різно­манітні, а оптимальний їх набір залежить від цілей ор­ганізації, зовнішнього середовища.

Диференціація завдань і координація дій на етапі їх реалізації впливають на структуру і форму організації. Основним критерієм структурування соціальних орга­нізацій є ступінь формалізації існуючих у них відносин. З урахуванням його розрізняють формальні й нефор­мальні організації.

Формальні організації. Вони будують соціальні від­носини на підставі регламентації зв'язків, статусів, норм. Ними є, наприклад, промислове підприємство, фірма, університет, муніципальна структура (мерія). Основою формальної організації є поділ праці, її спеціа­лізація за функціональною ознакою. Чим розвинутіша спеціалізація, тим багатостороннішими і складнішими будуть адміністративні функції, тим багатогранніша структура організації. Формальна організація нагадує піраміду, в якій завдання диференційовані на кількох рівнях. Крім горизонтального поділу праці, їй прита­манна координація, керівництво (ієрархія посадових позицій) і різні спеціалізації по вертикалі. Формальна організація — раціональна, для неї характерні службо­ві зв'язки між індивідами; вона принципово безособова, тобто розрахована на абстрактних індивідів, між якими встановлюються стандартизовані відносини, засновані на формально-діловому спілкуванні. За певних умов ці особливості формальної організації перетворюють її на бюрократичну систему.

На думку М. Вебера, бюрократія є найкращою адмі­ністративною формою для раціонального або ефектив­ного досягнення організаційних завдань.

Переваги бюрократії найпомітніші, якщо їй під час виконання службових обов'язків вдається виключити особисті, ірраціональні та емоційні елементи. Бюро­кратії притаманні: раціональність, надійність, еконо­мічність та ефективність, невиразність, нейтральність, ієрархічність, законність дій, централізація влади ад­міністрування, довгострокова служба, просування на основі старшинства чи заслуг, фіксована платня, лояль­ність кожного працівника до організації, прагнення дотримуватися встановлених правил. Головний її недо­лік полягає у відсутності гнучкості, шаблонності дій.

Неформальні організації. Ґрунтуються вони на то­вариських взаєминах та особистому виборі зв'язків учасників і характеризуються соціальною самостійніс­тю. Ними є любительські групи, відносини лідерства, симпатій тощо. Неформальна організація має значний вплив на формальну і прагне змінити існуючі в ній від­носини за своїми потребами.

Переважна більшість цілей, які ставлять перед со­бою люди, соціальні спільноти, неможливо досягнути без соціальних організацій, що зумовлює їх повсюд­ність і різноманітність. Найбільш значущі серед них:

— організації з виробництва товарів і послуг (проми­слові, сільськогосподарські, сервісні підприємства і фірми, фінансові установи, банки);

— організації в галузі освіти (дошкільні, шкільні, вищі навчальні заклади, заклади додаткової освіти);

— організації в галузі медичного обслуговування, охорони здоров'я, відпочинку, фізичної культури і спорту (лікарні, санаторії, туристичні бази, стадіони);

— науково-дослідні організації;

— органи законодавчої, виконавчої влади.

Їх називають ще діловими організаціями, які вико­нують суспільно корисні функції: кооперацію, співро­бітництво, підпорядкування (співпідпорядкування), управління, соціальний контроль.

Загалом кожна організація існує у специфічному фізи­чному, технологічному, культурному, політичному і соці­альному оточенні, повинна адаптуватися до нього і співіс­нувати з ним. Немає організацій самодостатніх, закритих. Усі вони, щоб існувати, функціонувати, досягати цілей, повинні мати численні зв'язки з навколишнім світом.

Запитання. Завдання

1. Чому поняття «соціальний інститут» посідає одне з центральних місць у соціології?

2. Охарактеризуйте основні ознаки соціального інституту.

3. Які умови виникнення і становлення соціальних інститутів?

4. Охарактеризуйте умови успішного функціонування соціальних інститутів.

5. У чому полягають основні функції та дисфункції сучасних соці­альних інститутів в Україні?

6. Продемонструйте багатозначність терміна «соціальна організація».

7. У чому полягає відмінність між соціальним інститутом і соціаль­ною організацією?

8. Охарактеризуйте формальну та неформальну соціальні органі­зації.

9. Які основні ознаки характеризують бюрократію?

Андрущенко

Суть соціальних інститутів

У різних формах відбувається взаємодія як тип соціальних зв'язків. Задоволення найважливіших індивідуальних і суспільних потреб забезпечуються взаємодією, що відіграє особливу роль у соці­альних зв'язках, діях. У повсякденному житті багато явищ; безпека людини або її освіти, здоров'я або господарська діяльність, науковий пошук або відпочинок, дозвілля, що становлять реальний щоденний сенс життя, який набуває інституалізованого характеру, тобто гаран­тованого від випадковості, спорадичності, стійкості, самовідновлення. Саме в житті хаосу, нестабільності, неорганізованості, випадковості, протистоять інституалізовані соціальні явища, зв'язки, дії.

Соціальний інститут — стійкий комплекс формальних і нефор­мальних правил, принципів, норм, настанов, що регулюють різні сфери людської діяльності і організують їх в систему ролей і статусів, що утворюють соціальну систему.

Надаючи стійкості і певності діяль­ності соціальних спільностей соціальні інститути інтегрують їх, нада­ють їх взаємодії цілісного характеру. Соціальний інститут — різно­вид особливих соціальних зв'язків, тобто зв'язків, що забезпечують цілісність.

Соціальні інститути діляться на п'ять груп, економічні, що займа­ються виробництвом і розподілом матеріальних благ, організацією праці, фінансово-грошовим обігом та ін., політичні — зв'язані із здій­сненням функцій влади. Інститути стратифікації визначають розпо­діл позицій і людських ресурсів. Існують також інститути сім'ї, які зв'язані зі шлюбом, соціалізацією (вихованням) молоді. Культурні інститути, зв'язані з релігійною мораллю, звичаями і діяльністю, з науковою і художньою творчістю, стверджують і розвивають прийнятність культури суспільства, передають її наступним поколін­ням, формують ставлення людей до релігії, культури та ін.

Соціальні інститути тісно взаємодіють із суспільством. Основою взаємодії є реалізація головної функції інститутів — задоволення конкретних соціальних потреб, інтересів та ін. Соціальні інститути бувають монофункціональні і поліфункціональні, залежно від кількос­ті основних і неосновних функцій, що вони реалізують. Проте якщо сталися зміни, що в соціальних потребах не знаходять адекватного відображення в структурі і функціях відповідного соціального інсти­туту, то в його діяльності виникають явища дисфункції. Дисфункції виражаються в нестачі матеріальних засобів і в організаційних непо­ладках, у неясності мети діяльності. Складність усунення дисфункції соціальних інститутів полягає в тому, що раз виникнувши, соціальні інститути і в умовах наростання дисфункції продовжують діяти, пра­цювати на себе, на інтереси, що не співпадають із суспільними. Адже «свій» інтерес завжди має свого конкретного носія. Така персоніфіка­ція приводить до виродження соціальних інститутів.

Соціальні інсти­тути — велике соціальне досягнення людини, що не тільки забезпечує досягнення головних переваг соціального (передбачливість, надійність, регулярність та ін.), але і дають підстави надіятись на те, що та або інша потреба так або інакше задовольняється і мета досягається на якісному рівні.

Якщо людина тисячами невидимих ниток зв'язана з людьми, із суспільством, то в системі соціальних зв'язків соціальні інститути найміцніші, могутні канати, що визначають життєздатність системи соціальних зв'язків, системи соціальних дій. Саме вирішальним фактором, що визначає рівень життєдіяльності індивіда, соціальної спільності є стверджуючий, відлажений і регулярний, тобто інституціональний аспект соціального життя.

Однією з важливіших умов динамічного розвитку суспільства, життєвого успіху особи є оволодіння певними знаннями, набутими поколіннями. І це вирішується соціальним інститутом освіти. Відомо, що чим вище освіченість членів суспільства, тим вище розвинуте суспільство. Та як соціальний інститут освіта сформувалась не відразу. Рідні від випадку до випадку передавали якісь знання, навики своїм дітям. Часто і діти підглядали: хто за ткачем, хто за ковалем, хто за тесляром та ін. Та це все спорадичні випадкові соціальні зв'яз­ки передачі знань. ї відрізняється освіта як соціальний інститут від випадкових поверхових контактів, безсистемних зв'язків передачі знань тим, що, по-перше, встановлюється постійна і глибока взає­модія між учасниками такого зв'язку, по-друге, чітко визначаються функції прав і обов'язків, що забезпечують високу ступінь опрацюван­ня, взаємодії кожного з учасників зв'язку (учителі і учні), по-третє, регламентація і контроль за взаємодією вчителя і учнів, наявність соціально-підготовлених людей для передачі знань молоді і концен­трація зусиль вчителів і учнів на професіоналізації та ін.

В повсякденному житті соціальні зв'язки, дії між людьми досяга­ються через соціальні інститути.

По-перше, особливим типом регламентації регулювання взаємо­відносин, механізмами регуляції соціальних інститутів більш твердо забезпечуються регулярність, велика чіткість, висока передбачливість і надійність функціонування соціальних зв'язків.

По-друге, чітким розподілом функцій, прав і обов'язків учасників взаємодії. Кожний виконує свої функції, а тому і кожний інший має досить надійні та обґрунтовані сподівання. Якщо не дотримуються обов'язки, то вживаються санкції, а звідси поведінка індивіда в межах соціального інституту володіє великою передбачливістю, а ді­яльність соціальних інститутів — регулярністю самовідновлення.

По-третє, регулярність і самовідновлюваність більшості соціаль­них інститутів забезпечується також знеособленістю вимог до того, хто включається в діяльність соціального інституту, а виконання певного кола обов'язків веде до поділу праці і професіоналізації, реалізації функцій та ін. Для виконання своїх функцій соціальний інститут має установи, в межах яких організується діяльність людей, здійснюється управління соціальними діями, зв'язками, контролюється їх діяльність та ін. Кожний соціальний інститут володіє необхідними засобами, ре­сурсами та ін. Соціальний інститут охорони здоров'я має такі устано­ви: лікарні, поліклініки, профілакторії, санаторії, має свої органи уп­равління. Для діяльності системи охорони здоров'я потрібні ресурси (приміщення, медичне устаткування, кваліфікація лікарів та ін.).

Соціальні інститути здійснюють функції закріплення і відтворення суспільних відносин в певній сфері суспільства; інтеграції і згуртування суспільства; регулювання і соціального контролю; включення людей в діяль­ність або комунікація суспільних зв'язків і дій.

Кожна з функцій знаходить конкретне відтворення в діяльності і своєрідності, в багатоманітних соціаль­них інститутах.

Інституалізовані соціальні зв'язки є формальні і неформальні.

Формальні соціальні інститути мають спільну ознаку: взаємодії між суб'єк­тами здійснюються на основі формально застережених правил, законів, рег­ламентів, положень та ін. Формальні соціальні інститути відіграють важливу роль у зміцненні суспільства.

Неформальні соціальні інститути хоча і регламентуються в соціальних діях, зв'язках, але не оформлені законом та ін. Візьмемо інститут дружби. Йому властиве багато ознак соціального інституту. Адже дружба — один з елементів, що характеризує життя будь-якого суспільства, є обов'язковим, стійким явищем в житті людей. Регламентація в дружбі досить повна, чітка, а часом навіть жорстка. Образа, суперечки, припинення дружніх зв'язків — своєрідність форми соціального контролю в інституті дружби. Та регламен­тація ніяк не оформлена у вигляді законів, адміністративних кодексів. У дружбі є ресурси (довір'я, симпатії, дії знайомства та ін.), але немає наста­нов. Дружба має чітке розмежування в тому числі від любові, взаємовідно­син з колегами по службі, братніх відносин, але немає чіткого професійного статусу, прав, обов'язків та ін. Природно, неформальні соціальні інститути засновані на тісних особистих зв'язках, взаємних симпатіях безпосередньо­му спілкуванні, спільності дій, прагненні, почутті, інтересів. Соціальний ін­ститут і соціальний контроль тут здійснюється з допомогою неформальних санкцій — моральних норм, звичаїв, традицій та ін.

Соціальні інститути відрізняються за типом потреб та інтересів, вирішуваних ними проблем.

Економічні інститути — найстійкіші, із суворою регламентацією соціальних зв'язків у сфері господарської діяльності (виробництво, розподіл благ і послуг, регулювання фінансів, організація і поділ пра­ці, трудова діяльність, ринок, власність та ін.).

Політичні інститути, тобто соціальні інститути, зв'язані з завою­ванням влади, її здійснення та розподілом, забезпеченням функціонування суспільства як цілісності: держава, адміністративні органи і засоби, політичні партії і рухи, об'єднання, армія та ін. Тут поширені певні форми діяльності: мітинги, демонстрації, вибори та ін.

Кожний з політичних інститутів здійснює певний вид політичної діяльності і включає соціальні спільності, групи, що спеціалізуються на її реалізації: політичні норми, регулюючі відносини в середині політичних інститутів і між ними, а також між політичними і неполітичними інститутами, матеріальні ресурси, необхідні для досягнення поставленої мети. В процесі інституалізації стихійні і нестійкі форми політичної діяльності набирають певності, а також здатності до саморегулювання. Політичні інститути виникають у процесі поділу політичної діяльності людей, втілюючись у різних політичних організаціях та установах. Політичні інститути забезпечують відтворення, стабільність і регулювання політичної спільності незважаючи на зміну її складу, посилюють соціальні зв'язки і внутрішньо групову згуртованість, здійснюють контроль за політичною поведінкою членів суспільства та ін.

Інститути культури і соціалізації — найстійкіші, чітко регламен­товані форми взаємодії з приводу зміцнення, створення і поширення культури, соціалізація особи, оволодіння ними культурних цінностей суспільства (сім'я, освіта, наука, художні творчі об'єднання та ін.). В сучасних розвинутих суспільствах домінуючим виступають інститути науки і масової вищої освіти, що забезпечують інтернаціоналізацію цінностей, компетентність, ерудицію, незалежність особистої відпо­відальності і раціональності, ефективності дії та ін.

Соціальні інституті в системі соціальних зв'язків

Основним у розвитку суспільства є формування чітко налагоджених, регламентованих, контрольованих і стійких соціаль­них взаємодій, соціальних зв'язків. Систе­ма соціальних інститутів визначає суспільний устрій суспільства і відповідно економічний, політичний устрій суспільства, тип культури, освіти та ін. Багато в чому розвиток суспільства йде через фор­мування і діяльність соціальних інститутів. Чим ширше інституалізована сфера в системі соціальних зв'язків, тим більшими можливос­тями володіє суспільство. Зрілість суспільства саме і визначається багатоманітністю соціальних інститутів, їх розвинутістю, здатністю надійно, стійко, професіонально задовольняти різноманітні потреби індивідів, соціальних спільностей людей.

Розвиток соціальних інститутів відбувається у двох основних ва­ріантах.

По-перше, виникнення нових соціальних інститутів. В сучасних умовах формування державності України створюються такі важливі соціальні інститути: фінанси, армія, дипломатія, соціальні інститути вищої освіти, науки та ін., що стають важливим фактором підвищен­ня динамізму суспільства.

По-друге, розвиток, удосконалення уже сформованих соціальних інститутів. У сформованих соціальних інститутах є значно більша потенція різноманітності, спеціалізації зв'язків, функції, установ і на такій основі формуванні нових соціальних інститутів. Так, в Україні з надр загальносудової системи розвивається конституційний суд, виділяється в самостійний правоохоронний інститут слідства, в ме­жах інституту охорони здоров'я має тенденцію стати самостійним соціальним інститутом наркологічна служба та ін. Виникнення соці­ального інституту робить обслуговуючий ним соціальний зв'язок не­залежним, самостійним і рівноправним з іншими зв'язками. Важли­ве значення має перерегуляція інституалізації зв'язків. Зберігаючи соціальні інститути, основні учасники соціальних дій, зв'язків змі­нюють кардинально принципи регуляції. Так, зокрема, сталося з ін­ститутом власності. Людей не влаштовує моральне, матеріальне, юри­дичне регулювання їх обов'язків і прав, зв'язаних з власністю. Якщо раніше громадяни України не володіли, не мали власності, але одер­жували право на гарантований мінімум рівня життя, то тепер багато хто хоче володіти, розпоряджатися власністю, ризикувати, мати шанс жити заможньо і незалежно, вільно. Якщо ж відбувається накладення основних систем соціальних інститутів (економічних, політичних та ін.), то проводиться і перегляд основних систем цінностей, принци­пів регулювання та ін., але сам процес збою соціальних дій, зв'язків веде до небажаних наслідків, драматичних подій та ін. Суспільство — система соціальних інститутів, їх регулятори — постійно перебува­ють в процесі оновлення.

Дьячук

Социальный институт

Социальный институт можно определить двумя способами.

Во-первых, в нем можно видеть совокупность норм, которые могут как быть оформленными формально, так и функционировать как нефор­мальные и которые регулируют взаимодействия между людьми в раз­личных сферах общественной жизни.

Во-вторых, социальный институт можно определить как совокуп­ность ролей и статусов. С этой точки зрения важны не нормы, а конк­ретные совокупности норм, которые сосредотачиваются вокруг роли или статуса и регулируют поведение людей в разных сферах жизни.

Из всего, что было сказано ранее, вытекает, что между этими оп­ределениями нет противоречия; скорее, они просто дополняют друг друга и акцентируют различные аспекты одного и того же явления — социального института. И действительно, личность, обладающая опре­деленным статусом, должна действовать в соответствии с ролевыми моделями, а ролевые модели есть не что иное, как совокупность норм.

Выделение социальных институтов тесно связано с рассмотрением общества как организма или, по крайней мере, системы, имеющей свои потребности. Антропоморфная модель была разработана Г. Спенсером. Он полагал, что общество нуждается в активной обороне (ар­мия), производстве средств поддержания существования (сельское хозяйство, фабрики, заводы), в обмене (торговля) и координации этих видов деятельности (государство).

Социальные институты действуют от имени общества как целого. Институциональные связи одновременно являются нормативными, по­скольку они устанавливаются обществом для того, чтобы удовлетво­рить те или иные потребности своих членов.

Социальный контроль дает возможность обществу и его систе­мам обеспечить соблюдение нормативных условий, нарушение кото­рых наносит ущерб социальной системе. Действие социального конт­роля сводится, с одной стороны, к применению санкций в отношении поведения, нарушающего социальные ограничения, с другой — к одоб­рению желательного поведения. Потребности индивидов могут быть удовлетворены различными способами, и выбор средств для их удов­летворения зависит от системы ценностей, принятой данной социаль­ной общностью или обществом в целом.

У социального института можно выделить содержательную и фор­мальную стороны. С содержательной стороны социальный институт является системой стандартов поведения носителей тех или иных со­циальных статусов.

С формальной стороны социальный институт может быть рассмот­рен как совокупность лиц, обладающих материальными средствами для осуществления конкретной социальной функции.

Очевидно, что социальная организация представляет собой явление, смежное с груп­пой. В действительности крайне сложно четко разграничить первич­ные группы и формальные организации. Промежуточным явлением меж­ду группой и организацией являются харизматические группы. Во гла­ве их стоит лидер, который обладает большой харизмой (притягатель­ной силой, благодаря которой члены группы готовы следовать за ли­дером).

Социальная структура нередко рассматривается как совокупность отношений между социальными институтами. Социальная структура общества находит свое выражение и в «наборе» институтов, которые существуют в обществе (имеются в виду семейные, религиозные, поли­тические, правовые и другие институты). Набор институтов для разных обществ в целом одинаков, и социальные институты могут рассматри­ваться как своего рода социологические универсалии.

Однако в этой сфере существуют и свои различия, которые каса­ются в первую очередь содержания социальных институтов, то есть совокупности выполняемых ими конкретных функций, особенностей их формирования, длительности существования и т.д. Например, на содержательном уровне различаются властные институты, основанные на выборе руководителя либо на наследовании поста родственником или преемником-последователем.

Важным показателем специфичности общества является и соотно­шение между социальными институтами (например, для восточных обществ семейные институты важнее политических, которые рассмат­риваются как продолжение первых). Среди других показателей спе­цифичности социальной структуры с этой точки зрения можно ука­зать также на соотношение формальных и неформальных институтов. Если в обществе преобладают формальные институты, то правомер­но говорить о низкой степени развитости социальных отношений и гражданского общества.

Социальный институт характеризуется следующими чертами:

► он существует как набор социальных норм и предписаний, кото­рые определяют правильные (требуемые обществом) типы пове­дения;

► он тесно связан с идеологией и ценностной системой общества;

► институциональные типы действий контролируются со стороны общества, а сам институт контролирует поведение индивидов;

► социальный институт обладает необходимыми материальными сред­ствами и ресурсами, благодаря которым нормы и предписания, ле­жащие в основе института, более или менее успешно выполняются.

Каждый социальный институт имеет:

► более или менее четко сформулированные цели своей деятельно­сти;

► набор социальных статусов и ролей, предписываемых индивидам;

► систему санкций, при помощи которых контролируется поведение индивидов;

► конкретные частные функции, направленные на удовлетворение потребностей (у любого социального института помимо прочего всегда имеется еще одна функция — обеспечение согласованнос­ти между действующими индивидами).

В чем же находит выражение такое явление, как социальный инсти­тут? Социальный институт удовлетворяет определенные потребнос­ти общества (1), то есть выполняет определенные важные с точки зрения существования общества функции. Это реализуется при по­мощи более или менее четко заданных ролей (2), то есть совокупно­стей обязанностей, которые должны выполнять люди, вовлеченные в деятельность социального института. Кроме того, любой социальный институт имеет физическое воплощение (3), то есть «локализуется» в определенных явлениях действительности, а также символическое воплощение (4) в знаках, которые позволяют идентифицировать дан­ный социальный институт.

1. Социальный институт и потребности общества. Дж. Ленски выделил шесть основных потребностей общества:

► потребность в коммуникации между членами общества, которая обеспечивается единым литературным языком;

► потребность в производстве товаров и услуг;

► потребность в распределении товаров и услуг;

► потребность в защите членов общества от физических, биологи­ческих опасностей (стихийные бедствия, болезни), а также от дру­гих людей (войны);

► потребность в поддержании численности населения и воспроиз­водстве новых членов вместо выбывающих из социальной жизни;

► контроль за поведением и деятельностью членов общества (уре­гулирование конфликтов, создание благоприятных условий для об­щественно полезной деятельности).

В качестве своего источника общественные потребности имеют человеческие нужды: потребность в поддержании жизни, в продолже­нии рода, в безопасности, в отдыхе и т.д. Однако на уровне общества они приобретают дополнительное качество — становятся общим де­лом, необходимым не только для обеспечения существования человека, но и для поддержания функционирования общества в целом. С этой точки зрения армия как социальный институт обеспечивает не только безопасность конкретного индивида, но и общества. Семья оказыва­ется социальным институтом, создающим (биологически и социально) новых членов общества.

О том, что социальная потребность приобретает на общественном уровне новую значимость и как бы отделяется от биологических по­требностей конкретного индивида, свидетельствует следующее. Лю­бые потребности, переходя на общественный уровень, могут вступать в конфликт с потребностями индивида. Например, любой человек за­интересован в безопасности, но не любой человек хочет служить в армии (особенно если служба обязательна). Есть люди, которые хо­тят иметь детей, но не хотят вступать в брак, поскольку брак — это в том числе и ограничения в распоряжении собственным имуществом, определенные ограничения свободы и т.д. Или, например, мужчина не хочет иметь детей, но государство принуждает его к этому, вводя налог на бездетность.

В соответствии с выделенными потребностями можно указать и основные социальные институты, которые эти потребности удовлетво­ряют:

> средства массовой коммуникации, а также литературный язык и институты, которые отвечают за его развитие и сохранение;

> институт экономики, который обеспечивает производство товаров и услуг и торговлю ими;

> медицина, милиция (полиция), армия и прочие институты, обеспечи­вающие безопасность;

> семья, отвечающая за физическое воспроизводство общества и предварительную социализацию новых членов общества, а также образование и прочие культурные институты, обеспечивающие со­циализацию;

> политические институты.

2. Социальные институты и социальные роли. Общество нужда­ется в том, чтобы определенные потребности были удовлетворены. Однако удовлетворение этих потребностей происходит не само по себе: чтобы оно имело место, необходимо, чтобы определенные обя­занности были возложены на конкретных людей и чтобы люди выпол­няли эти обязанности. Это осуществляется при помощи ролей, кото­рые и представляют собой совокупности обязанностей, а также ожи­даний, направленных на носителей данных ролей.

Распределение социальных ролей нередко связано с объективны­ми несоциальными признаками. Например, ребенок в рамках семьи выступает как объект заботы и воспитания в силу своего возраста и ограниченных возможностей; родители могут выполнять соответству­ющие функции по отношению к ребенку благодаря тому, что они яв­ляются более зрелыми и более самостоятельными людьми.

В то же время распределение ролей определяется и собственно социальными факторами. Так, ребенок перестает быть ребенком при достижении определенного возраста, фактически уже после того, как он научается заботиться о себе и отвечать за свои поступки и физи­чески созревает для того, чтобы самостоятельно обеспечивать себя. С точки зрения общества полноценным его членом человек становит­ся, лишь получив соответствующее образование. А потому он вынуж­ден учиться на протяжении длительного времени и в течение учебы находиться на иждивении у родителей. Кроме того, в европейском обществе существует запрет на труд детей, хотя физиологически под­ростки уже могут трудиться. Следовательно, позиция человека в соци­альной структуре зависит не только от объективных факторов: она мотивирована внутренними нормами, регулирующими жизнь общества.

Можно указать и другие типичные роли, составляющие социальный институт. В институте экономики это продавец, покупатель, бизнесмен, наемный работник; в институте образования — учитель и ученик и т.д.

3. Физическое воплощение социального института. Социальный институт всегда воплощается в определенных вещах и местах. Самое простое проявление этого свойства социальных институтов — соот­ветствующие общественные учреждения, или, выражаясь проще, те здания, в которых преимущественно осуществляется определенная деятель­ность. Например, институт образования воплощается в зданиях школ, лицеев, колледжей, техникумов, высших учебных заведений, в которых протекает учебный процесс, экономические институты — в магазинах, офисах, армия — в военных частях, полигонах и т.д.

Кроме того, есть и другие элементы, которые включаются в поня­тие социального института. Это инструменты и типичные принадлеж­ности носителей соответствующих социальных ролей, которые необ­ходимы для функционирования социального института: учебники в институте образования, товары и деньги в экономических институтах, оружие в армии, лекарство и техника в медицине и т.д.

4. Символическое воплощение социального института. Любой социальный институт воплощается еще в целом ряде вещей. Однако в некоторых случаях эти предметы отличаются от тех, которые форми­руют физическое воплощение институтов. Если в предыдущем случае речь идет об инструментах и других необходимых предметах, то в данном случае речь идет об объектах, которые выполняют исключи­тельно или преимущественно символическую, знаковую функцию. Знак конвенционален (условен, основан на соглашении) и предназначен для того, чтобы обозначить нечто, отличить это от другого.

Ярким примером символического воплощения социальных инсти­тутов является специальная форма одежды — униформа. Она есть у милиционеров (полицейских), военных, врачей. Не так давно она была и в институте образования: мы имеем в виду школьную форму.

Конечно, военная форма и одежда врачей мотивирована объек­тивными нуждами. Так, военная форма, как правило, защитного цвета, а одежда врачей — белая. Однако имеют значение и социальные детер­минанты. В частности, белая одежда врачей является скорее символи­ческим способом продемонстрировать, сделать видимым соблюдение правил гигиены, чем реальной необходимостью соблюдать эти прави­ла: чистота не зависит от цвета одежды, но видна благодаря ей.

Важную роль в социологической теории играет разграничение формальных и неформальных институтов. Формальными институтами являются не только институты, являющиеся частью государства, но и некоторые официально не оформленные обычаи (например, формаль­ным институтом является система родства), Различие между ними со­стоит в том, что неформальные институты предполагают реальную свободу индивидов, тогда как формальные жестко регламентируют поведение индивида.

Семке.Шпаргалка