СОЦIОЛОГIЯ ОСОБИ

1. ОСНОВНІ ПРОБЛЕМИ СОЦІОЛОГІЇ ОСОБИ

Вся історія світової соціальної думки відображає головне в процесах, що відбуваються в суспільстві — життєдіяльність людини, яка вступає у відносини з іншими людьми з метою задоволення потреб, що виникають. Саме конкретно-історичні типи та види взаємодії людей визначають конфігурацію, характерні риси, суперечності та тенденції розвитку суспільного життя. Та не тільки життєдіяльність людини характеризує якісну визначальність суспільства, але й суспільство формує людину як істоту думаючу, мислячу, яка уміє говорити, спілкуватися, здатну до цілеспрямованої творчої діяльності. Проте, за всяких якостей, що виділяють людину з тваринного світу, людина залишається біологічною істотою, живим створінням, ланкою в ланцюзі розвитку живих організмів на Землі.

Поняття особи в соціології

І хоча людина походить від тварини і ніколи не позбудеться повністю властивостей, притаманних тварині, визначальним в її життєдіяльності є соціальне, формування і функціонування якого обумовлене включеністю людини в систему суспільних відносин. Багато вчених вважають, що навіть біологічні особливості людини: прямоходіння, будова мозку, риси обличчя, форма рук — результат змін, що сталися за мільйони років під впливом колективної праці. Людина використовує біологічні якості не лише для забезпечення виживання, а і як основу духовного спілкування та духовної самореалізації. У кожної дитини є мозок, голосовий апарат, але навчитися мислити і говорити вона може лише в суспільстві. Звичайно, невпинне постійне поєднання біологічних і соціальних якостей людини свідчить, що людина — істотабіологічна ісоціальна.

Люди — основний елемент будь-яких соціальних спільностей і систем. Включення людини в суспільство відбувається через різноманітні соціальні спільності — верстви, групи, через що вона виявляється одночасно включеною в безліч соціальних систем, кожна з яких впливає на неї специфічно. Людина, природно, стає не тільки елементом соціальної системи, але й сама є найскладнішою соціальною системою із своєрідною структурою. І саме

347

тут людина — особа виступає об’єктом соціології. Не претендуючи на вичерпний опис і розкриття суті людської особи в усій складності її буття, соціологія намагається лише з’ясувати, що людина — осо-ба — найважливіший елемент суспільного життя, розкрити механізм її формування різноманітними соціальними структурами, механізмами її зворотного впливу на соціальний світ, її участь у зміні та розвитку соціальних відносин — все це сфера соціологічної теорії — соціології особи.

Соціологія особи — галузь знань соціології, що має предметом вивчення особи — об’єкт і суб’єкт соціальних відносин в межах соціально-історичного процесу і ціннісних суспільних систем на рівні взаємозв’язків особи і соціальних спільностей. Соціологія особи зосереджується на трьох основних проблемах: по-перше, вивчення особи як соціальної системи, елемента для особистих соціальних спільностей і соціальних інститутів; по-друге, вивчення особи як об’єкта соціальних відносин і, по-третє, розгляд особи як суб’єкта суспільних відносин, в тому числі соціальної діяльності та активності особи.

Що ж таке особа? Розкриваючи поняття особа, варто з’ясувати, уточнити поняття людина, індивід, індивідуальність,

особа. Поняття людина показує лише якісні властивості і відмінності людей від тварин і не показує соціальних обумовленостей, відмінностей між самими людьми. Поняттям індивід звичайно визначається людина як окремий представник тієї або іншої соціальної спільності (робітник, фермер, бізнесмен та ін.), при тому специфічні особливості реального життя і діяльності конкретної людини у зміст, суть поняття індивіда не входять. Соціолог Iгор Кон відмічає, що терміном індивід визначається людина просто як окремий представник якоїсь цілісності (біологічного роду або соціальної спільності, верстви населення тощо), специфічні ж особливості реального життя і діяльності конкретної людини в зміст поняття не входять. Багатовизначальне поняття індивідуальність, навпаки, визначає те особливе, специфічне, що відрізняє таку людину від всіх інших, включаючи природні і соціальні, тілесні (соматичні) і психічні, успадковані та здобуті, вироблені в процесі онтогенезу властивості. Поняття особа допомагає охарактеризувати в людині соціальну основу її життєдіяльності, ті властивості і якості, які людина реалізує у соціальних зв’язках, соціальних інститутах, культурі, тобто в суспільному житті, в процесі взаємодії з іншими людьми. Ще в початковому значенні слово особа означало маску, роль, що виконувалась актором у стародавньому грецькому театрі.

348

Філософи Стародавньої Греції не мислили особу поза спільністю, поза полісом (міста-держави). Особа — це конкретна люди-

на як система стійких якостей, властивостей, що реалізуються в процесі соціальних зв’язків, в соціальних інститутах, культу-

рі— в соціальному житті. Щось людське (за винятком небагатьох суто інстинктивних, чисто біологічних властивостей) — темперамент, емоції, властиві людині, не зникають в особі. Особа — будь-яка людина, а не тільки видатна, талановита, тому що всі люди включені в суспільні відносини. Особа — людина,

яка втілює конкретно-історичні суспільні відносини, впливає на них в міру своїх сил і здібностей та в залежності від становища, що займає в суспільстві. Поняття особа показує, як в кожній лю-

дині індивідуально відображаються соціально-значущі риси і проявляється її суть як сукупність усіх суспільних відносин.

Соціологія прагне виявити соціальні основи формування особистих якостей, соціальний зміст і соціальні функції існуючих у суспільстві типів особи, тобто вивчити особу як джерело суспільного життя і його реального носія. Звичайно ж, особа означає окрему людину, яка проявляє соціально-значущі риси індивідуальної життєдіяльності, творчості, уміння, здібності завдяки взаємодії з іншими людьми і тим самим сприяє стабілізації і розвитку суспільних відносин.

Особа в системі соціальних зв’язків

Умови навколишнього середовища, становище в системі соціальних зв’язків і внутрішня своєрідність визначають особу, її поведінку, настанови і переваги, емоції та вибір. Зв’язок і взаємодія між людьми встановлюються тому, що люди в процесі задоволення своїх індивідуальних потреб залежать у чомусь конкретному один від одного. Iнакше кажучи, кожна людина виконує певні соціальні функції, як своєрідне доручення на виконання спеціалізованого роду заняття в соціальній взаємодії: лікар — лікує, педагог — вчить, виховує, шофер — водить автомашини, підприємець — розпоряджається і організує виробництво, забезпечує матеріальні потреби працівників тощо.

Людина— істота жива, діяльна. Включившись до системи суспільних відносин і видозмінюючись у процесі діяльності, людина набуває особистих якостей і стає соціальним суб’єктом. Соціологічний аналіз суспільного життя, можливостей його перетворення і адаптації людини в соціальних умовах — дуже актуальний у зв’язку з формуванням державності України.

349

В поняттях соціальна діяльність, поведінка особи соціологія фік-

сує непросту реакцію людини на стимули зовнішнього середовища, а усвідомлені, цілеспрямовані дії, засновані на врахуванні потреб, інтересів і дій інших людей, а також існуючих у суспільстві соціальних норм. Iнстинктивна реакція людини на дотик до гарячого чайника або випадкова, ненавмисна сутичка двох поспішаючих людей не є соціальні дії. Спілкування ж з іншими людьми, трудова діяльність особи, задоволення нею потреб за допомогою соціальних інститутів — різновиди соціальної діяльності. Природно, соціальна діяльність характеризує процес взаємодії людини із соціальним середовищем, її активність, використання або перетворення суспільних відносин з метою задоволення необхідножиттєвих потреб людини.

Соціальні дії можуть виступати особисто значущим актом, що контролюється системою прийнятих у суспільстві норм. Сукупність вчинків та інших соціальних дій особи, які мають мотиви, реакцію на її соціальний статус, становлять поведінку людини. Своєрідність поведінки людини, індивіда залежить від характеру взаємовідносин із соціальною спільністю, до якої індивід належить, від загальних норм, ціннісних орієнтацій, ролевих рекомендацій тощо. Невід’ємний елемент поведінки особи — спілкування, опосередковане мовою та іншими знаково-смисловими системами. Система прояву поведінки особи, в межах якої здійснюється доцільна зміна і перетворення нею соціальної сфери, становить соціальну діяльність. Особа вдається до соціальних дій тоді, коли порушується рівновага між потребами і соціальним середовищем, тобто коли визрівають суперечності між тим, що необхідно людині, і тим, чим володіє вона в конкретному соціальному середовищі.

Поведінка політична — різновид соціальної активності особи, ідеї якої мають мотивований характер і виражають реалізацію нею своїх політичних статусів. Iнтереси — одна з важливих ру-

шійних сил поведінки і діяльності будь-якого соціального суб’єкта, є то особа, нація, клас чи спільність тощо. Iнтерес органічно пов’язаний з потребами особи або соціальних спільностей. Та якщо потреби зосереджуються, насамперед, на задоволенні, на певній сукупності життєвих засобів, то інтерес спрямовується на соціальні інститути, установи, норми взаємовідносин у суспільстві, від яких залежить розподіл цінностей і благ, що забезпечують задоволення потреб. Суб’єктивне ставлення до таких соціальних умов, інститутів, норм, ситуацій, їх схвалення або ж осуд, прагнення їх зберегти або знищити є не що інше як інтерес особи.

350

Звідси зрозуміло, чому переміщення особи з однієї соціальної спільності в іншу змінює її соціальні інтереси.

Потреби відображають об’єктивну залежність людини від зовнішнього світу, від соціального середовища. Виділяють два види потреб: природні і соціальні (створені суспільством). Природні потреби — нестатки людини як біологічної істоти (потреба в одязі, житлі, їжі тощо). Соціальні потреби — продукти суспільного життя, її рівня розвитку (потреби духовної культури, спілкування з іншими людьми, необхідність трудової діяльності тощо). Правда, в міру розвитку суспільства, набуття ним цивілізованих форм, природні потреби людини соціалізуються. Це означає, що цивілізована людина потребує певного типу житла та одягу, їжі певної якості, що обумовлено конкретно-історичним розвитком суспільства, національними традиціями, релігією, моральними нормами. Потреби характеризують умови життєдіяльності. Незадоволеність умовами життя стає визначенням діяльності людини, яка прагне змінити умови життя, використовуючи наявні можливості і, насамперед, соціальні інститути. Залежно від можливостей індивід діє цілеспрямовано з метою задоволення тієї або іншої потреби в конкретній соціальній системі. Тут уже проявляється інтерес особи, його зміст. В понятті інтерес фіксується, по-перше, становище людини в суспільстві; по-друге змістовна характеристика її залежності від діяльності інших людей, способи використання соціальних відносин (соціальних інститутів), що складаються в суспільстві, спільності для задоволення виникаючих потреб.

Мотиви, ціннісні орієнтації особи

Мотиви— конкретні внутрішні збудники дії, які безпосередньо ситуаційно визначають поведінку людей. Мотиви — відо-

браження у свідомості людей їх об’єктивних потреб та інтересів у досягненні певних благ і бажань, умов діяльності. Мотиви — внутрішні збудження активності індивідів. Відрізняються мотиви від зовнішніх збудників-стимулів, що впливають на людину зовнішніми об’єктивними умовами. Стимул може перетворюватися в мотив діяльності особи, якщо стає суб’єктивно значущим, відповідає потребам об’єкта і суб’єкта. За об’єктом настання потреб, мотиви класифікуються на матеріальні і духовні, а по значущості для індивіда — домінуючі й периферійні (фонові). Найпоширенішими мотивами людської діяльності виступають матеріальна заінтересованість, бажання зробити кар’єру, прагнення самореалізувати себе у творчості, почуття обов’язку, страх покарання

351

тощо. В процесі емпіричного дослідження, наприклад у формі опитування, доцільно відрізняти випливаючі із стереотипів суспільної думки демонстративні мотиви опитуваних і мотиви, реально збуджуючі індивіда до діяльності. Мотиви обумовлюють вироблення, формування людиною мети діяльності, в результаті чого здійснюється перехід до реалізації інтересів через діяльність, що опирається на ціннісні орієнтації.

В основі ціннісного ставлення до навколишнього світу, в основі системи цінностей і ціннісних орієнтацій особи лежать по-

треби і інтереси. Цінність — особливе суспільне ставлення, в результаті якого потреби та інтереси людини або соціальної спільності — верств, груп переносяться на речі, предмети, духовні явища, надаючи їм визначальних соціальних властивостей. Цінностями особи виступають предмети людських прагнень, захоплень, бажань, явищ, процеси, факти дійсності, що залишають людину байдужою, здатні змусити її діяти упевнено. Ціннісні орієнтації — це соціальні цінності, що поділяються особою, виступають метою життя і основними засобами її досягнення і тому набувають функції найважливіших регуляторів соціальної поведінки індивідів. Настанова — це загальні орієнтації особи на певні об’єкти, що впорядковують дії, визначають їх послідовність, відображають можливість діяти певно. Поняття цінніс-

ної орієнтації особи введено в соціологію в 20-х рр. американським соціологом Уолтом Томасом і польським соціологом Флоріаном Знанецьким. Ціннісні орієнтації виступають як соціальні настанови особи, регулюють її поведінку. Соціальні наста-

нови— це соціально визначені можливості особи діяти відповід-

но до об’єкта дії. Відрізняються ціннісні орієнтації як соціальні настанови вищого рівня від цінностей способу життя особи, від настанов індивіда на приватні соціальні об’єкти та ситуації, що регулюють окремі вчинки. Ціннісні орієнтації відображають фундаментальні соціальні інтереси особи і визначають стратегічну спрямованість її діяльності. Ціннісні орієнтації проявляються як життєва позиція індивіда, його світогляд, моральні принципи.

Ціннісні орієнтації формуються при засвоєнні індивідом соціального досвіду, суспільно-політичних, моральних, естетичних ідеалів і непорушних нормативних вимог, що стосуються його як члена соціальної спільності. Iншими словами, ціннісні орієнтації — продукт соціалізації індивіда. Докорінні зміни соціальних умов життєдіяльності людей у суспільстві, що відбувалися на сучасному етапі розвитку України та інших держав Співдружності, обумовлюють і злам системи ціннісних орієнтацій індивідів. Як-

352

що в радянський період люди орієнтувались на ідеали колективістських форм життєдіяльності, на безвідмовне прийняття політичних настанов тощо, то в сучасних умовах становлення ринкових відносин і демократизації суспільства люди прагнуть спертися на власні сили на тлі наростаючого недовір’я до позитивної ролі і діяльності політичної влади.

Соціальний статус особи

Соціальний статус особи — це певне місце людини, особи в суспільній ієрархії, обумовлене її походженням, професією, віком,

статтю, сімейним станом. У статусі фактично фіксується той набір конкретних дій, які здійснює людина в конкретних видах взаємодії і тих умовах, правах, що надаються для здійснення діяльності. Та через те, що кожна людина охоплена не одним соціальним зв’язком і здійснює різні соціальні функції, вона має одночасно багато соціальних статусів. Так, сучасна людина може мати одночасно статуси людини, громадянина будь-якої держави, студента, члена сім’ї, члена якоїсь неформальної групи, члена політичної партії тощо. Відрізняють пропоновані, або природні, статуси (національність, соціальне походження, місце народження) і набуті, або досягнуті, статуси (освіта, професія, кваліфікація тощо).

Iєрархія соціальних статусів фіксується поняттям престиж, що відображає значущість у суспільстві або соціальній спільності, верстві, групі людей, які займають ту чи іншу позицію. Престижними можуть бути професія, посада, види діяльності та ін. В сучасних умовах в Україні зростає престиж комерційної діяльності, тоді як престиж професії інженера, лікаря, вчителя дещо знижується, падає і престиж самої вищої освіти, що може в майбутньому згубно відбитися на розвитку суспільства. Престиж виступає збудником бажань, намірів, дій людини, а престиж оцінки — регуляторами поведінки людей, що визначають професійну зайнятість, соціальні переміщення, структуру споживання тощо. Вся сукупність соціальних статусів, якими володіє конкретна людина, істотно впливає і на її особистий статус, що характеризує становище людини в первинному осередку суспільства залежно від того, як оцінюється людина. Проте в особистому статусі знаходимо відбиток і сугубо особистих рис конкретної людини, її авторитет, тобто ступінь визнання спільністю людей особистих і ділових якостей. В межах будь-якого соціального статусу людина може себе реалізувати: може проявити з позитивного боку в будь-якій соціальній діяльності (двірника, інженера, педагога

353

тощо) і може проявити з негативного боку, в негативній діяльності тощо.

Складовою основою соціальної мобільності є можливість змінити свій соціальний статус, дозволити людині найповніше реалізувати багатоманітні здібності. В цивілізованих країнах велике значення надається охороні і розширенню прав людини та громадянина, тому що вони створюють умови для переміщення соціальною градацією (від селянина до президента). Проте багато людей відмовляються від максимальної самореалізації заради престижного становища в суспільстві тощо.

Теорії ролей

В соціології сформульовано ряд теорій особи. В основі одних доктрин теорії лежить упевненість, що самореалізація людини можлива лише через державу. Природно, сильна держава — благо для громадян. А все, що сприяє зміцненню держави, відповідає інтересам суспільства людей, які населяють державу і є реальним гарантом свободи. Така позиція у відносинах особи і держави бере початок ще з філософа Демокріта, який проголошував, що в державі є спільне благо і справедливість. Iнтереси держави — понад усе. Та найвиразніше висловився Георг Гегель, який вважав, що особа вільна тому, що держава є вищою формою

івтіленням свободи. Таку ж філософську основу про особистість

іїї роль в суспільстві мають і погляди Нікколо Макіавеллі, який вважав державу і владу втіленням розумного в людському.

Уряді соціологічних концепцій вживається поняття соціальна роль. Широко використовується поняття роль, соціальна роль в соціальній антропології (Рант Лінтон, Броніслав Малиновський, Альфред Радкліфф-Браун), в теорії малих груп (Уїльям Томас, Флоріан Знанецький, Чарлз Кулі та ін.), в соціальній психології (Том Шібутані, Еміль Зандлер), в теоріях середнього рівня (Роберт Мертон), в теорії міжособових відносин (Карл Ріцлер, Макс Шеллер), в соціометрії (Ян Морено), в теорії соціалізації (Зігмунд Фрейд, Толкотт Парсонс). Прихильники теорій ролей виходять з того, що особа є функція від тієї сукупності соціальних ролей, які виконує індивід у суспільстві, а, отже, соціальна роль виступає важли-вим елементом механізму взаємодії індивіда і суспільства. Зв’язок і взаємодія між людьми встановлюються тому, що люди в процесі задоволення індивідуальних потреб залежать один від одного.

354

Соціальні зв’язки між людьми утворюються на основі реалізації ними соціальних функцій, що ставлять своєрідні доручення на реалізацію певного роду занять у суспільних відносинах (функція вчителя, інженера, батька, сина та ін.). Виконувані функції характеризують становище людей в соціальній структурі суспільства. Так, основна функція студента полягає в тому, щоб освоювати професійну і загальногромадянську культуру. Крім того, студент — людина, а, отже, може допомагати тим, хто за віком або через хворобу втратив сили або здатність трудитися. Важливе і те, що про соціальні функції судять не по тому, що людина має робити, а по тому, які наслідки для інших людей і для суспільства мають ці дії. Якщо ж людина виконує функції всупереч її здібностям, намаганням, тобто робить все протилежне, то це вже є дисфункцією. Для реалізації конкретних соціальних функцій на людину покладаються суспільством або державою певні обов’я- зки і надаються певні права та ін. Поняття ролі стосується таких ситуацій взаємодії соціального, коли регулярно і тривалий період відтворюються певні стереотипи поведінки.

Досить певною характеристикою поведінки особи є соціальна роль, що відображає динамічний аспект соціального статусу. Часто слово роль пов’язується з театральним дійством. У реальному житті людина — одночасно і актор, і автор життєвої п’єси, яку називають Долею. Та роль їй доводиться і писати, і грати, відповідно до вимог, що складаються в суспільстві. Ролеві вимоги закріпляються в рекомендаціях, порадах, правилах, положеннях закону і моралі. Ще Вільям Шекспір писав, що «весь світ — театр, в ньому жінки, чоловіки — всі актори. У них є виходи і входи, і кожний не одну грає роль». Особисте суб’єктивне тут може проявлятися тільки в методі, способі виконання ролевих розпоряджень, передумови яких не мають значення. Але ж люди — і автори, і діючі особи власної драми.

Очевидно, що соціальний статус особи залежить не тільки від матеріальних, соціальних і духовних умов, створених у суспільстві, але й від того, наскільки умови освоєні особою, від її свідомості, від її культури, від її активності та ін. Якими б творчими можливостями людина не володіла, якщо немає умов, вони не будуть реалізовані. Бюрократизм, заорганізованість, формалізм, відсутність сприятливого соціально-психологічного клімату та інше — все це позбавляє творчої активності, разом з тим, яки-ми б сприятливими не були умови, якщо у людини немає світогляду і професійних знань, немає культури, немає свідомого бажання трудитися як слід, справи з місця не зрушаться. Особливо нетер-

355

пимі ділетантизм, некомпетентність. Якщо в умовах демократії говоримо про людину як про господаря суспільства, її участь у соціальному середовищі, в управлінні державою, то вирішувати питання про перетворення людини в активного учасника суспільного, соціального життя, не враховуючи зовнішніх та внутрішніх умов і становища людини, неможливо. Людина має володіти знаннями, культурою, насамперед політичними знаннями, і знаннями розвитку суспільства, інакше її зусилля в управлінні державою, активній участі в суспільному, виробничому житті будуть марними. Статусно-рольові особливості особи характеризують рівень її включеності в соціальне середовище. Цей особистісний параметр визначає міру входження людини в систему соціальних потреб, норм, прав, обов’язків і очікувань, що пов’язані з певним статусом та сферами життєдіяльності. Соціальний статус особистості визначає міру включеності особи в життєдіяльність суспільства і є мірою її участі в житті суспільства.

У сучасних умовах Україна переживає глибоку кризу: еконо-

мічну, соціальну, культурну, політичну, і заходи, що вживають-

ся — економічні, і політичні, уже тривалий період не приносять бажаних результатів. Досягти ж успіхів можливо, якщо всі заходи: і економічні, і політичні, і соціальні, і культурні,— стануть загальноукраїнською національною ідеєю. Один із засновників ролевої теорії Роберт Лінтон визначав соціальну роль як передбачувану поведінку, що асоціюється із статусом людини. Це ролеве передбачення реалізується за умов засвоєння і дотримання людиною певних зразків і норм поведінки, що випливають із соціального статусу.

Рольові конфлікти

Багатоманітність соціальних ролей все ж породжує і внутрішні конфлікти особи, що називаються рольовими конфліктами і часто виступають як боротьба мотивів діяльності. Перемагає той мотив, який вагоміший у конкретній ситуації. Iнакше, існує не тільки ієрархія соціального статусу, а й ієрархія соціальних ролей, і кожна особа вибудовує піраміду своїх переваг. Вільний вибір особою першочерговості реалізації тих або інших мотивів відносний, тому що людина перебуває у своєрідних лещатах соціальних функцій, статусів, ролей.

Функції, статуси і соціальні ролі утворюють механізм, завдяки якому кожна людина стає часткою того або іншого суспільства, або соціальної спільності, верстви, носієм їх культури, властиво-

356

стей. Сукупність соціальних ролей, що їх виконує особа, відображає ті суспільні відносини і соціальні зв’язки, в які вона включена в суспільній системі. Ціннісні орієнтації виступають, з одного боку, як конкретні прояви ставлення особи до навколишнього соціального середовища, а з іншого — як система настанов, що регулюють поведінку людини в реальному конкретному випадку. Важливою особливістю розробленої соціологом Воло-

димиром Ядовим концепції регуляції соціальної поведінки особи є

співвідношення особистісних структур не тільки між собою, але й з ієрархією соціальних ситуацій, в яких діє особа. У загальному вигляді життєва позиція особистості — це багатомірна конструкція функціонально-динамічної якості особистості, яка інтегрує і регулює в динаміці всю особистісну структуру і забезпечує собі певний рівень включеності в життєдіяльність соціального середовища і його самовизначення як суб’єкта свого життєвого шляху та способу життя.

Проблема інтеграції особи

Включення людини в суспільство, суспільні відносини здійснюється за допомогою її інтеграції в різні соціальні спільності, соціальні групи, соціальні інститути і соціальні організації. В результаті людина виявляється залученою одночасно до багатьох соціальних спільностей, але ступінь інтегрованості в кожну з соціальних спільностей різноманітний. Поняття інтеграція (від лат. integratio — відновлення, об’єднання) — означає з’єднання окремих розрізнених часток в ціле, процес об’єднання. Соціальна інтеграція передбачає упорядкування, безконфліктні відносини між індивідом, організаціями, державою та ін. У процесі вхо-

дження в різні типи соціальних спільностей особистість інтегрує соціальні відносини, стійку систему зв’язків індивідів, що склалися в ході їх взаємодії в умовах соціального середовища. Соціальні відносини особи проявляються в діяльності і поведінці, як її соціальні якості. Соціальні якості обумовлені типом соціальної взаємодії особи з іншими людьми в конкретних історичних умо-

вах. Соціальні якості людини охоплюють: соціально-визначаль- ний ланцюг її діяльності; соціальні статуси, що їх займає людина, і соціальні ролі, що реалізуються; чекання і відносини статусів і ролей, норми і цінності, якими керується людина в процесі своєї діяльності; систему знаків, що їх використовує людина; сукупність знань, що дозволяє виконувати взяті на себе ролі і більшменш вільно орієнтуватися в навколишньому світі; рівень освіти і

357

спеціальної підготовки; соціально-психологічні особливості; активність і ступінь самостійності в прийнятті рішень.

Отже, соціальна структура особистості може бути надана як єдність трьох компонентів: включеність у соціальне середовище (соціальний статус, соціальні ролі); спрямованість особистості (система цінностей, ціннісних орієнтацій, мотивів); життєвий контроль (система життєвих планів, цілей, активності особистості). Особа є динамічною системою, що не володіє субстанціональністю (тобто суттю) й існує тільки в процесі взаємодії із середовищем, насамперед — із соціальним.

Узагальнене відображення сукупності істотних соціальних якостей особистостей, що повторюються і входять в якусь соціальну спільність, становлять соціальний тип. Природно, коли мова йде про особистості як членів соціальних спільностей, верств, груп, соціальних інститутів і соціальних формувань, то враховують не властивості окремих осіб, а соціальні типи особистостей. Основа визначення соціальнихтипівособистостей єнайрізноманітніша, алеважливішимиз них— статусірольу системісуспільнихвідносин. Iнакше, соціальну визначеність особи варто виводити з її об’єктивної інтегрованості в різні соціальні спільності, з її становища в системі суспільного виробництва, реалізаціїнеюсуспільнихфункційтощо.

Виділяється чотири рівні інтеграції особи. На першому рівні здійснюється інтеграція особи в соціально-економічні відносини, що опосередковуються в дитинстві та юності батьківським домом, а потім трудовою діяльністю. Можуть виникати супере-

чності між закладеними батьками в процесі виховання спрямованістю, формами інтеграції особи в соціально-економічні відносини і реальним її здійсненням тощо. Так, людям 30—40-річного віку, які формувалися в умовах абсолютної держави, державної власності в економіці і соціального захисту високого рівня, важко входити у ринкову систему з наявними в них ціннісними орієнтаціями на одержання протекцій держави.

Другий рівень інтеграції особи в суспільство — функціональна інтеграція. Суспільне життя не можна звести до соціальноекономічних відносин. Функціональна інтеграція становить надзвичайно складне і багатошарове переплетіння соціальних зв’язків. Iндивід інтегрується в суспільство шляхом реалізації багатьох функцій на різних рівнях соціального життя. Будь-яка людина реалізує функції в сім’ї, студентському або трудовому колективі, як мешканець будинку, в колі друзів, знайомих та ін. В ряді випадків виникає конфронтація між соціальними вимогами, що мають різні функції, як це спостерігається в поєднанні ви-

358

конання обов’язків жінки, матері і робітниці. Наявність можливостей зміни соціальних функцій виступає постійним стимулом зростання і визрівання особистості. Одружившись, юнак бере на себе батьківські обов’язки, в професійній сфері — починає виконувати складніші завдання. Процес розвитку особистості не є невпинним піднесенням. Їй доводиться оволодівати і роллю батька, і роллю старого з наближенням пенсійного віку, трапляються явища дезінтеграції, настає «розвантаження» в професійній діяльності, можлива втрата одного з подружжя, обмеження соціальних зв’язків вузьким колом людей тощо.

Третій рівень інтеграції особи в суспільстві — нормативна інтеграція: усвоєння людиною соціальних норм, правил поведінки, звичок та інших нематеріальних регуляторів. Внаслідок форму-

ються ціннісні настанови особистості та система збудження до дій. У сучасних умовах основна проблема нормативної інтеграції особи в суспільні структури — суперечливість соціальних норм, які функціонують у суспільстві, що обумовлено перехідним становищем суспільного життя в сучасній Україні і диференціацією соціальних інтересів на економічній, ідеологічній, національній та раціональній основі. Суперечливість починає проявлятися і на рівні мікроструктури в малих соціальних групах, де в основному відбувається процес оволодіння людиною соціальними нормами поведінки і їх опробування.

Четвертий рівень інтеграції особи в суспільстві — міжособиста інтеграція, що складається встановленням позитивних зв’язків особи в соціальних суспільствах. Поняття позити-

вний зв’язок можна інтерпретувати за аналогією з соціометричними вимірами, коли індивід називає певну кількість інших людей, на його думку симпатизуючих йому і яким він відповідає тим же, людей з якими не воліє спільно працювати, охоче веде бесіду, обмінюється думками, довіряє і добре знає. Особисті відносини регулюють поведінку особистості в колективах, опосереднюють систему виховання. Можливостей підтримувати особисті відносини в селі більше, аніж у великому місті, житлових районах міста із стабільним і давно проживаючим населенням — більше, аніж в районах-новобудовах та ін. Міжособисту інтеграцію необхідно враховувати при здійсненні соціального управління, особливо в малих групах і трудових колективах.

Рівні інтеграції особи в суспільстві взаємопов’язані і забезпечують високий ступінь інтегрованості людини в соціальні спільності.

359