75. Необхідна оборона, її підстави та ознаки.

76. Перевищення меж необхідної оборони.

Перевищенням меж необхідної оборони визначається умисне заподіяння особі, що посягає, тяжкої шкоди, яка явно не відповідає небезпечності посягання чи обстановці захисту (ч. 3 ст. 36 КК). Перевищення меж необхідної оборони тягне за собою кримінальну відповідальність лише у двох випадках; у разі умисного вбивства (ст. 118 КК) та умисного заподіяння тяжких тілесних ушкоджень (ст. 124 КК).

Правомірним слід вважати застосування зброї чи будь-яких інших засобів чи предметів незалежно від тяжкості шкоди, яку заподіяно тому, хто посягає, якщо воно здійснене для захисту від нападу озброєної особи або нападу групи осіб, а також для відвернення протиправного насильницького вторгнення у житло чи інше приміщення (абз. 2 п. 3 постанови). Також, згідно ч. 4 ст. 36 КК, особа не підлягає кримінальній відповідальності, якщо через сильне душевне хвилювання, викликане суспільно небезпечним посяганням, вона не могла оцінити відповідність заподіяної нею шкоди небезпечності посягання чи обстановці захисту.

77. Уявна оборона. Відповідальність при уявній обороні.

Непоодинокими є випадками, коли особа допускає помилку в оцінці поведінки іншої людини – їй уявляється, що на неї здійснюється суспільно небезпечне посягання, а насправді посягання відсутнє (не розпочиналося взагалі або ж уже закінчилося). Наприклад, в темному місці невідомий доганяє перехожого і той, вважаючи, що на нього буде вчинений розбійний напад та упереджуючи його, завдає удару і заподіює тілесні ушкодження потерпілому. При цьому відсутнє суспільно небезпечне посягання – відсутня така обов`язкова умова правомірності необхідної оборони як дійсність посягання. Факт оборони існує лише в уяві особи, оскільки оборонятися насправді немає від чого.

Такі ситуації в кримінальному праві прийнято називати уявною обороною. Більш точною ж видається назва «оборона від уявного посягання», оскільки насправді оборонні дії насправді вчинюються, а уявним є лише факт посягання. Поняття такої оборони та правила її кримінально-правової оцінки викладені в ст.37 КК України, деталізовані вони у згадуваній постанові Пленуму Верховного Суду України від 26 квітня 2002 р. №1 «Про судову практику у справах про необхідну оборону».

Уявна оборона (оборона від уявного посягання) отримує неоднакову оцінку насамперед з врахуванням того, якою була помилка особи, що вважала що на неї здійснюється посягання. При цьому можна виділити принаймні такі ситуації:

1) так званої добросовісної помилки – коли особа за обставинами справи не усвідомлювала і не могла усвідомлювати відсутність суспільно небезпечного посягання, у обстановці, що склалася, мала достатні підстави вважати, що здійснюється суспільно небезпечне посягання – то скоєне оцінюється за правилами про необхідну оборону. Тобто, має місце фікція, за якої посягання, яке існувало лише в уяві особи, прирівнюється до реального;

2) недобросовісної помилки – коли, в обстановці, що склалася, особа не усвідомлювала, але могла усвідомлювати відсутність реального суспільно небезпечного посягання. Тобто, при більш уважному ставленні до оцінки ситуації, більшій відповідальності до вибору варіанту власної поведінки, без зайвої поспішності у переході до захисту шляхом заподіяння шкоди така особа мала можливість з`ясувати, що посягання існує лише в її уяві. Заподіяння шкоди при уявній обороні, яка викликана такого роду помилкою, кваліфікується як необережний злочин.