Рання доба етногенезу

Сьогодні підкреслюється, що Київська Русьбула поліетнічною, тобто багатонаціональною державою. В основному в сучасній літературі початком націогенезису українців вважається період Київської Русі, хоч він і не досяг тоді завершення. Згодом внаслідок несприятливих історичних обставин цей процес був дещо уповільнений і поновився на повну силу в XV—XVII сторіччях. У цьому, імовірно, і полягає специфікаетногенезуукраїнців.

Український етнос остаточно сформувався на рубежі XVI—XVII століть, причому каталізаторами цього процесу стали загроза фізичного знищення з бокуСтепу(утворенняКримського ханства—васалаОсманської імперії),національний гнітпольськоїшляхтиі внутрішня зрадаеліти— перехідаристократіїдо католицтва і укладення церковноїунії. На хвилі національної боротьби росла національнасамосвідомість. Остання виявилася на побутовому рівні в усвідомленні своєї приналежності до «руського народу», а на вищому, ідеологічному рівні — у боротьбі занаціональні права, заправослав'я, за створення національних державних інститутів і атрибутів.

Культура збиральництва і полювання - найтриваліший етал розвитку людства. Кочовий спосіб життя. Розселення первісної людини на території Землі. Формуяяння основних людських рис, становлення етнічних відмінностей, виникнення мовних сімей. рід, тотемна група сім'я. Колективний спосіб життя. Плем'я - перехідна форма до соціально-політичної організації суспільства. ДИференціація первісного суспілства: соловіки і жінки, вікові категорії і групи, чоловічі союзи, старійшини, провідники релігійних обрядів. Матрилінійні і патрилінійні зв'язки. Знаряддя праці і основні технічні досягнення. Первісні житла і поселення. Побут і поведінка. Релігійні уявлення /магія, фетишизм, анімізм, тотемізм/, обряди, табу. Первісне мистецтво.

Перехід від приватновласницького господарства до виробничого. Культивація злаків. Приручення тварин. Осілий спосіб життя. Формування поселень нового типу. Виникнення міст 1 державних устроїв. Найдавніші центри аграрної культури: Близький Схід, Долина Нілу, Кавказ, Мала Азія. Формування етносів. Велике переселення народів. Винайдення писемності: піктографія, ідеографія, фонографія. Зародки храмової архітектури: дольмени, менгіри, зікурати. Культова скульптура /палеолітичні Венери/.

Прядіння і ткацтво, гончарство, ремесло і торгівля. Релігійні вірування землеробської культури. Міфологія. Місце культури первісного суспільства в історії світової культури.

5. Культура стародавніх слов’ян. Давньослов’янське язичництво.

На межі III і II тис. до н.е. з індоєвропейської спільноти виділяється гсрмано-балто-слов´янська група, що дає підстави стверджувати про початок праслов´янської історії. Протягом тривалого часу на українських землях формувалася праслов´янська культура, і в цьому процесі значну роль відігравали, з одного боку, традиції автохтонного етносу, з іншого, - культурні зв´язки із сусідніми народами. Суттєві зміни в історії давніх слов´ян приходять в І тис. н.е. Це пов´язано з їхнім великими розселенням, що стало вагомим фактор у формуванні етнокультурної та політичної карти слов´янських народів на території Центральної та Східної Європи. Найяскравіше творчий геній давніх слов´ян на території України виявися в зарубинецькій (II ст.до н.е. - II ст. н.е.) та черняхюськт´ (II—V ст. н.е.) культурах. Слов´яни традиційно розвивали землеробство - провідну галузь господарства протягом тривалого часу. Воно було орним, але екстенсивним. Ділянки експлуатувалися до повного виснаження. їхня родючість відновлювалася шляхом довготривалого або короткочасного перелогу - залежно від потреб господарства. Перехід до інтенсивного землекористування відбувся у VIII ст. у зв´язку з поліпшенням кліматичних умов і збільшенням народонаселення. Невід´ємною складовою обробітку грунтів, особливо в Поліссі, була підсічна система - засіб розчищення нових земель під посіви. Прогрес у землеробстві супроводився вдосконаленням сільськогосподарських знарядь праці. На межі нової ери носії зарубинецької культури користувалося дерев´яним ралом, а черняхівці - плужним ралом із залізним наральником і череслом. У VIII-X ст. збільшуються їхні розміри, вдосконалюється конструкція в напрямі до перевертання підрізаного пласта, збільшується глибина оранки до 10-15 см. Врожаї збирали невеликими серпами, відомі й залізні коси. На VIII-X ст. припадає масове використання жорен. Широке використання плуга із залізним лемешем підвищувало продуктивність хліборобської праці, значно збільшувало якість обробітку землі та спряло освоєнню цілини. Складовою землеробства було тваринництво й птахівництво Уже в перших століттях нової ери з´явилися пружинні ножиці для стрижки овець. Серед промислів, що також займали певне місце в господарстві землеробів, слід назвати мисливство. Від нього мали доповнення до продуктів харчування та отримували хутра і шкіру для шиття одягу чи взуття. Шкурки пухнастих звірів часто йшли на обмін. За свідченням східних авторів, у І тис. н.е. хутро було одним із ходових товарів, яким торгувало слов´янське населення на причорноморських і прикаспійських ринках. Хозари отримували данину від слов´янських племен також хутром. Одним з найдавніших занять слов´ян було бортництво - збирання меду диких бджіл. Розвиток землеробства визначив прогрес інших галузей господарства, в тому числі й ремесел: металургійна справа, ковальство, гончарство, оброблення дерева, шкіри, каменю, прядіння, ткацтво, виноробство, борошномельне виробництво. Провідним у господарському житті східних слов´ян було залізне ремесло (добування заліза та його оброблення), що одно з перших виділилося в окрему галузь. Вражає асортимент залізних виробів, їх досить високий технічний рівень. Давньослов´янським металургам була відома сталь та різні способи її виплавлення. У VII-IX ст. у слов´ян з´являються спеціальні поселення металургів. Значних успіхів досягло гончарство. Кераміку зарубинецької культури виробляли вручну з чорної глини, а черняхівської - із сірої глини за допомогою гончарного круга. Починаючи з II ст. н.е., гончарне виробництво стає масовим, орієнтуючись на ринок. Особливо високим технічним рівнем відзначалась черняхівська кераміка (кожна обпалювальна піч могла одноразово пропустити близько сотні виробів). їй була притаманна висока художня якість в оформленні керамічних виробів. Керамічні вироби прикрашалися вигадливим орнаментом та зображеннями, що мали не лише естетичний, а й магічний зміст. Окремі екземпляри є справжніми витворами декоративного мистецтва. Важливе місце у виробничій діяльності слов´ян займала деревообробна справа. Археологічні знахідки дають підставу вважати, що токарний верстат, з´явившись у III—IV ст., вже не зникає з виробництва. Деревооброблення досягло високого рівня спеціалізації в галузі будівельної та столярної справи. У середині І тис. н.е. значного розквіту набула ювелірна справа. Асортимент виробів сягав сотні найрізноманітніших предметів, що вписуються в коло євразійської групи ювелірного мистецтва. У VI-VII ст. з´являються виїмчасті емалі, пальчасті фібули, застосовуються складні технології: чернь, зернь, філігрань, інкрустація, різні види позолоти. Поряд із штампованими ювелірними виробами масового вжитку виготовлялися високохудожні речі із золота та срібла, виконані в складних технологіях. Територія між Дніпром, Карпатами і Дунаєм досить густо заселялася давньоукраїнськими племенами. Поселення розташовувались на відстані 3-5 км. Тут були прості будинки з дерева і глини, вкриті соломою та очеретом. Усі будівлі ховалися за земляним валом, огороженим великими гострими кілками; будували дерев´яні вежі та укріплення. Так виникали міста-городища (від слова "городити"). Звідси походить старослов´янська назва міста - град. Животворним джерелом і основою духовної культури слов´ян була усна народна творчість, що зародилась в давні часи. У чудових поетичних творах - історичних і обрядових піснях (весільних, поховальних тощо), в казках, заклинаннях, загадках, приказках, билинах - народ оспівував свою працю, любов до рідної землі, її захисників, непримиренність до несправедливості й неправди, виливав свою радість і тугу. Особлива сторінка духовної культури слов´ян - міфологія. Життя слов´ян великою мірою залежало від природних явищ. Вони обожнювали природу, наділяли її людськими властивостями. Особливий інтерес становить Збруцький ідол, що є своєрідним зображенням цілого пантеону язичницьких богів. Стовпоподібна триярусна конструкція Збруцького ідола та ієрархічність його окремих частин ілюструють космогонічні уявлення східних слов´ян. Всесвіт розподілявся ними на небо - світ богів, землю - світ людей та підземний світ. Головне місце серед зображень верхнього ярусу займає богиня родючості, бог Перун, зображений як воїн із шаблею, та ще дві фігури із суворими очима. Богів верхнього ярусу об´єднує шапка, що, можливо, відображує різні іпостасі єдиного слов´янського бога. У середньому ярусі зображена земля з хороводом жінок і чоловіків, у нижньому - підземні боги. Міфологічні персонажі за характером їхніх зв´язків з колективом, важливістю для людини поділяються на декілька рівнів. До найвищого рівня належали боги з найзагальнішими функціями (ритуально-юридична, військова, господарсько-природнича). До таких богів відноситься головний бог у слов´ян-язичників - Сонце, або Дажбог. Пізніше - це Хоре. На честь Сонця слов´яни влаштовували велике свято влітку, коли були найдовші дні. Богом грози вважався Перун, богом вітру - Стрибог, покровителем скотарства - Велес, богом вогню та ковальства - Сварог, богинею мудрості й краси - Лада. У дохристиянську пору для слов´ян було характерним об´єднання доброго й злого начала в образі одного й того самого бога. Наприклад, образ Велеса уособлював як добро (покровитель скотарства), так і зло (демон, який приносить смерть). До наступного рівня могли відноситись божества, пов´язані з господарськими циклами, сезонними обрядами та цілісністю замкнених колективів. Це - Рід, Ярило, Купала, більшість жіночих божеств, з-поміж яких виділяється Мокоша. Нижчий рівень за функціями, що їх виконували божества, був найабстрактнішим, оскільки характеризував загальні поняття: Доля, Лихо, Смерть, Правда, Кривда тощо. Більшість з цих міфологічних персонажів входило до казкових сюжетів. Казкові герої ймовірно, виступали як учасники ритуальних дійств у їх міфологічному образі: баба-яга, кощій, чудо-юдо тощо. Найнижчий міфологічний рівень представлений неіндивідуалізованими істотами: духами, нечистю, тваринами, рослинами, джерелами, горами, камінням. Вони просторово співіснували з людиною і уособлювалися домовиками, лісовиками, водяниками, русалками, мавками, кікіморами тощо. Людина вписувалася в міфологічний світ, була його складовою. Однак з оточуючого міфологічного середовища її виділяла наявність душі, духу. Універсальну, синтезовану функцію, що узгоджувала всі міжрівневі стосунки, виконувало райське дерево. Біля нього приносили жертви, воно поєднувало світ людей і світ богів, землю і небо. Це було світове дерево, світова вісь, центр світу і втілення світу в цілому. У фольклорних текстах, прислів´ях, загадках, обрядах, замовляннях у цьому образі виступає Вирій, райське дерево, береза, явір, дуб, сосна, горобина, яблуня. Трьом головним частинам райського дерева відповідали різні тварини: гілкам та верховіттю - птахи, стовбуру - бджоли, корінню - плазуни тощо. У східних слов´ян-язичників не було храмів. Дерев´яні зображення богів стояли просто неба. Сюди люди приносили дарунки. Навколо них танцювали і співали, просили багатого врожаю, успіху на полюванні, гарної погоди. Головними святами у слов´ян були Новий рік, Масниця, Івана Купала. Ці та інші свята уособлювали різні важливі події в житті людей. Відображуючи певні пори року, вони стверджували глибоку віру в добро і щасливе життя, радість, перемогу над ворогом і нечистою силою. Після прийняття християнства у слов´ян новий рік збігся з Різдвом і Святками. Люди складали колядки - пісні-побажання, ворожили про майбутній врожай і долю, дівчата мріяли дізнатися ім´я свого судженого. Давні слов´янські свята дійшли й до наших днів - Коляда, Івана Купала, зустріч весни. У складних історичних умовах слов´янські народи створили самобутню культуру, що стала основою їх консолідації, виникнення державності, збереження і примноження духовних традицій. Стародавня слов´янська культура на українських землях формувалася протягом тривалого часу; у цьому процесі значну роль відігравали, з одного боку, традиції автохтонних народів, передусім антів, з іншого, - культурні зв´язки із сусідніми народами. Ця культура характеризується цілісністю і самобутністю. На її основі виникла культура Київської Русі.

6. Давньоруська культура: загальна характеристика.

Київська Русь -- одна з могутніх держав Європи IX--XII ст. Вона відіграла велику роль в історії східних слов'ян та інших слов'янських народів. Давньоруська держава сприяла їх суспільно-політичному, економічному та культурному розвитку.

Культура Київської Русі – яскраве явище європейської середньовічної культури. Київська Русь залишила помітний слід у світовій історії. Вона проіснувала з IX до середини XIIІ ст. То була одна з найбільших монархій раннього Середньовіччя, яку можна порівняти хіба що з імперією Карла Великого.

Феномен незвичайного злету культури України-Руси пояснюється тісними зв’язками з Візантією, країнами Європи, Хазарією. Хоча їхній вплив був вагомими, але не вирішальним. Щоб досягти значних успіхів у мистецтві, архітектури, літературі, щоб зерна мали лягти в добрий грунт, яким був духовний та матеріальний світ східних слов’ян.У той же час високий рівень культури України-Руси впливала на розвиток культур сусідніх народів. Так, описання давньоруських літописів і сам процес літописання простежується у хроніках Матвея Паризького, польських та литовських хроністів. Величезним був вплив київського фрескового живопису на розпис храмів Польщі, Чехії, Готланду. Культура Русі в усіх проявах показала свою яскраву самобутність, заклала підвалини для подальшого розвитку культури України пізнього середньовіччя.

7. Соціально-історичні умови становлення і розвитку культури Київської Русі.

Складні і багатогранні процеси походження народів та їх культур постійно привертають до себе увагу. За свою багатовікову історію український народ створив велику культуру, зробив значний внесок у культуру світову. Українська культура пройшла складний шлях.Витоки української культури відносяться до часів первісного суспільства. Це одна з найдавніших європейських культур. На нинішній українській землі люди з'явилися близько 300 тисяч років тому. Вся територія сучасної України вже була заселена в пізньому палеоліті (35 - 40 тисяч років тому). Близько 8 тисяч років тому почався новий, кам'яний, вік - неоліт. Він тривав на території України до III тисячоліття до н. е.. У цей період людство пережило глибокі зміни, ніж за попереднє 2 - 3 млн. років. Люди знайшли нові способи добування їжі. Тоді відбувся перехід первісних людей від збиральної форми господарської діяльності до виробляючої, більш продуктивних форм господарської діяльності - мотичного землеробства і скотарства.Найбільш ранніми землеробськими племенами на території України вважаються племена трипільської культури (за назвою села Трипілля на Київщині). Ця культура склалася на Правобережній Україні і розвивалася протягом IV - III тисячоліть до н. е.. (1500 - 2000 рр..).Землю трипільські племена обробляли переважно за допомогою кам'яних і кістяних мотик. Пізніше стали застосовувати плуг. Вони вирощували пшеницю, ячмінь, просо. Зерно зберігали у великій глиняному посуді або спеціальних зернових ямах. Мололи зерно на кам'яних зернотерки. Також вирощували абрикоси, сливи і аличу, тобто ті культури, які дійшли до нашого часу. Внаслідок збідніння землі люди змушені були кожні 50 - 100 років переселятися на нові місця.Поряд із землеробством, у племен розвивалося скотарство. Вони розводили велику рогату худобу, свиней. Значне місце в господарстві належало збиральництво, мисливство та рибальство.Трипільці були вмілими ремісниками. Вони перші на території України для виготовлення одягу поряд зі шкурою та хутром тварин, стали використовувати тканину, зокрема полотно, яке виготовляли з пряжі. Високої досконалості досягли трипільські племена у виготовленні глиняного посуду.Жили трипільці в досить великих населених пунктах. Територія деяких поселень досягала декількох сотень гектарів, а населення - 10 - 15 тисяч чоловік. Це вказує на значні досягнення громадської організації трипільських племен. Будинки часто були 2 - - 3 - поверхові. Вони ділилися на декілька житлових приміщень, а також комори. У кожному приміщенні була піч і великі ємності для зберігання зерна. Будівельним матеріалом служила глина.Трипільці шанували власних богів, вели астрономічні спостереження, мали свій календар, оригінальні уявлення про будову Всесвіту. Трипільські племена мали зв'язки з районами Східного Середземномор'я, звідки одержували вироби з міді.Феномен зникнення трипільської культури до сих пір залишається нерозгаданим. Є припущення, що поступово ця культура під ударами кочівників згасла, трансформувалася. Коли вона зникла (в кінці III тисячоліття до н. Е..), В межах України ще довго не було такого самобутнього і яскравого культурно-історичного явища.Походження трипільської культури ще остаточно не з'ясовано. Сучасна наука не встановила Етно-генетичний зв'язку трипільських племен з подальшими племенами на території України. Тому називати трипільців безпосередніми родоначальниками українського народу, стародавніми українцями не має сьогодні достатніх підстав. Український народ вийшов на історичну арену пізніше - в середньовічні часи. Стародавні культури ще не носять національний характер.Але культура має свої закони розвитку. Вона спадкові. І якщо трипільці не є прямими попередниками українців, то цілий ряд елементів їх культури став органічною частиною культури українського народу. Це - система господарства, декоративний розпис будинків, характер орнаменту розмальованої кераміки. У цьому плані можна говорити, що українська культура є оригінальним синтезом автохтонних попередніх культур і зовнішніх культурних взаємовпливів.Найдавнішим народом на українському дереві, який зберегла історія, були кіммерійці. Вони займали територію між Тиром (Дністром) та Танаїсом (Доном), а також Кримський і Таманський півострови. Історичні пам'ятки цих племен відносяться до IX - першій половині VII ст. до н. е.. Для кіммерійців характерно був кочове скотарство, висока культура бронзи та кераміки з кольоровою інкрустацією. Кіммерійські майстри одними з перших на території України почали виплавляти залізо.Подальший розвиток кіммерійського суспільства був обірвано навалою скіфів - ірано мовних кочівників. Перші згадки про них, датовані серединою VII ст. до н. е.., містяться в ассирійських клинопису. У середині VII - другої половини VI ст. до н. е.. відбулося перенесення центру скіфів у Нижнє Подніпров'я і степовий Крим. В кінці VI в. до н. е.. тут сформувалося скіфське держава. Свого розквіту воно досягло в IV ст. до н. е..Скіфи залишили після себе досить багато культурних пам'яток. Їх знаходять на півдні України в курганах, де хоронили скіфських царів. Для культури скіфів характерна кераміка, образотворче мистецтво, яке мало зооморфний характер. Його основою було зображення оленя, барана, коня, фантастичного грифона, гірського козла.Традиції скіфського мистецтва продовжили сармати - кочівники зі Сходу. Вони завоювали і асимілювали більшу частину скіфів і господарювали в причорноморських степах майже 400 років - з II ст. до н. е.. до II ст. н. е.. Скіфи і сармати і на заході фракійці послужили безпосереднім етнічним субстратом для українців.На узбережжі Чорного та Азовського морів греки в середині VII ст. заснували міста-держави: Ольвію, Херсонес, Пантікапей, Феодосію. Вони існували тут протягом майже тисячоліття. Їх занепад припадає на рубіж III - IV ст. н. е..Грецькі міста-держави стали прямим джерелом античних традицій в українській культурі. Разом з грецькою колонізацією, на територію Причорномор'я і Наддніпрянщини прийшов лист. Звідси бере свій початок письмовий період української історії. Значну роль у культурному житті грецьких поселенців грали література, музика, театр, живопис, скульптура. У I ст. до н. е.. - III ст. н. е.. грецькі міста-держави підкорялися Риму, тому істотно впливала на розвиток української культури римська античність.На рубежі нашої ери як самостійна етнічна спільність сформувалися слов'яни. З III в. до н. е.. до II ст. н. е.. Праслов'янська була характерна так звана зарубинецька культура (від с. Зарубинці на Переяславщині). Носії зарубинецької культури були осілими землеробами, але займалися і скотарством. Населення володіло поруч розвинених ремесел, знало виплавку заліза, ковальська справа. Посуд виготовляли на гончарному крузі з місцевих глин. У II ст. н. е.. зарубинецька культура припинила своє існування. На зміну їй прийшла черняхівська культура (від с. Черняхіва, нині Кагарлицького району Київської області). Поряд з нею існувала і київська культура.У другій половині I тисячоліття в різних районах України існували Волинцевська (VI - VIII ст.), Роменська (VIII - X ст.) Та інші культури. Люди були об'єднані в східнослов'янські союзи племен - волинян, деревлян, полян, уличів, тиверців, білих хорватів, сіверян.Стародавні слов'яни досить добре знали природу свого краю. Але невміння правильно пояснювати явища навколишнього світу призвело до появи язичницької релігії - політеїзму (багатобожжя). Головним богом східних слов'ян був Перун - бог грому і блискавки. Користувалися повагою в той час Стрибог - бог вітру і негоди, Сварог - бог-коваль, Ладо - бог домашнього вогнища. Крім того, люди вірили в таких богів як Велес, Ярило, Коляда та ін За допомогою цих богів вони пізнавали світ, осмислювали пори року, зміни в природі, свою взаємозв'язок з нею. Слов'яни думали, що їх родовід походить від богів. Основу язичництва становило обожнювання сил природи, сонця як джерела життя, землі як годувальниці всього живого.Для світогляду древніх слов'ян був характерний антропотеокосмізм, тобто нероздільність сфер людського, божественного і природного, розуміння світу як ні ким не створеного, світу - як вічно живого вогню, який розмірено згасає і розмірено зігрітися.Ще до запровадження християнства на Русі розвивалася монументальна архітектура - будувалися язичницькі рубані з дерева храми.Язичницька релігія дала світові великі цінності і своєрідну культуру.Християнство на Русі було прийнято в 988 р. (головні причини його прийняття - соціально-політичні), але язичницьке світогляд продовжувало ще довго співіснувати з християнством, втілюючись у феномені двовір'я (поєднання слов'янських вірувань і звичаїв з православними).Прийняття християнства на Русі мало величезне значення: воно вплинуло на всі сторони життя Русі (допомогло встановити політичні, економічні, культурні зв'язки з країнами християнського світу); сприяло становленню міської культури в переважно сільськогосподарської за родом діяльності країні, орієнтувало людину на духовні перетворення, стимулювало його наближення до християнських ідеалів; сприяло розвитку різних видів мистецтва.

8. Християнство: особливості прийняття, вплив на розвиток культури України

Перша держава східних слов'ян - Київська Русь, існувало в IX - XIII ст. За різними підрахунками, воно мало від 3 до 12 млн. населення і охоплювало територію близько 800 тис. кв. км (майже половину її - в межах сучасної України). Двигуном нового культурного процесу стала християнізація Русі.Плідна вплив на розвиток культури Київської Русі надали її зв'язки з Візантією, яка володіла багатим античним спадщиною, що складали основу європейської цивілізації. Освоюючи літературне багатство і мистецтво Візантії, більш розвинену візантійську культуру і через неї досвід і надбання європейської і частково східних цивілізацій, культура Київської Русі виявила яскраву самобутність.Значну роль у формуванні національної культури зіграла слов'янська писемність, яка прийшла разом з християнством на Русь від "рівноапостольних" просвітителів Кирила (Костянтина) і Мефодія, за походженням – греків.

9. Київська Русь: освіта та наукові знання.

Поширення освіченості відбувалося в тісному зв'язку із зміцненням держави, впровадженням християнства. Під час князювання Володимира Великого були створені перші державні школи, в яких вчилися діти знаті. Набір в школи, як свідчить літопис, здійснювався примусово, оскільки справа була нова, незнана і добровольців було мало. А держава гостро потребувала грамотних адміністраторів, дипломатів, здатних підтримувати зв'язки з Візантією та іншими країнами. Князь Ярослав Володимирович, вважаючи освіченість важливою умовою успішної діяльності на будь-якому терені, вводить обов'язкове навчання для молодих з князівських і боярських родів. Нові школи відкривалися у Києві, Новгороді, Володимирі-Волинському та інших містах.Джерела дозволяють зробити висновок, що у Стародавній Русі школи були двох видів. У одних, при монастирях, готували церковнослужителів. У них викладали читання,письмо,спів,богослов'я. Школи вищого типу, для «дітей кращих людей», давали, крім того, знання з філософії, риторики, граматики. Найпоширенішим, очевидно, було індивідуальне навчання. Літописець пише: «Як бджолу бачимо, що по всіх садах і зіллях літає, з кожного з них збираючи корисне, так і юнаки, які вчаться філософії й хочуть увійти на висоту мудрості, всюди збирають що краще». Онука Ярослава МудрогоАнна Всеволодівнау1086році заснувала у Києві при Андріївському монастирі жіночу школу.Багато представників привілейованих верств були знайомі не тільки з елементарною грамотою. Князі,бояри,дружинники, не кажучи вже про книжників, володіли іноземними і древніми мовами. Освіченістю, любов'ю до книг славився князь Ярослав Мудрий. Галицький Ярослав Осмомисл отримав своє прізвисько саме за те, що знав їх цілих вісім. Щонайменше п'ять мов знав Володимир Мономах. Обидва вони були знайомі з грецькою і латинською книжністю, самі написали блискучу публіцистику — «Повчання».Поширення писемності супроводжувалося створеннямбібліотек. Перші бібліотеки створювалися при церквах і монастирях. Найбільша (її заснував Ярослав Мудрий) знаходилася уСофійському соборі, і спочатку там нараховувалося біля 1000 примірників книг. Тут же було організовано переписування книг. Завдяки цій роботі книжковий фонд Русі складав щонайменше 130—140 тисяч томів. Переписана від руки, зроблена зпергаменту, багато оформлена книга коштувала дуже дорого — приблизно стільки ж, скільки невеликий маєток або міський будинок.За Київської держави розпочався принципово важливий процес виділеннянаукив самостійну галузь духовної культури. Дуже важливими були зв'язки з Візантією — головною берегинею античної спадщини, майже втраченої вЗахідній Європі. Отримали популярність окремі фрагменти з творівПлатона,АристотелятаІоанна Дамаскіна(візантійський релігійний письменник). Знання про природу давали підручники, перекладені з грецької мови: «Фізіолог» — популярназоологія, основана на реалістичних і фантастичних описах тварин, і «Шестиднев»— тлумачення 6 днів створення світу, відомостей з Біблії в образних, казкових формах. Частіше за все вчені були одночасно релігійними діячами. Так, знаменитий письменник і філософ Ілларіон був митрополитом, відомий письменник, лікарАгапіт— ченцем Печерського монастиря тощо філософ, ораторКлиментій Смолятич— митрополитом, письменник і проповідникКирило Туровський— єпископом.Першими медиками на Русі були всілякізнахарі,відуни,волхви,чарівники, проти яких виступало духовенство. Але в XI—XII століттях місце знахаря займаєлічець, аболікар. Лікарі були, як правило, з ченців. Приступаючи до лікування хворого, вони зверталися з молитвою до святогоПантелеймона— заступника медицини і лікарів (у2000році, коли мощі святого Пантелеймона були ненадовго привезені в Київ, до них розпочалося багатотисячне паломництво). В XI столітті вПечерському монастирілікувалиДем'ян(Даміан)-Пресвітер і Агапіт — «безмездний лічець» Русі, як його називає «Києво-Печерський патерик». Зараз на пам'ять про Агапіта уКиєво-Печерській лаврівстановлена меморіальна дошка. Широке визнання лікарською практикою за часів Київської держави здобули також ченціАнтоній,Пимен, лікаріІоан Смера,Петро Сіріанин,Февронія.Треба виділити такі принципи, характерні риси вітчизняної освіти і науки доби, яка розглядається. Це відкритість до світу, активне запозичення і використання набутків інших народів, що виражалося у вживанні грецької та латинської мов, широкій перекладацькій діяльності освітніх центрів. Чітко простежується європейська орієнтація, прив'язка до християнських цінностей. У освіті поряд з домінуючими церковними існували сильні світські компоненти. При високому рівні історико-літописної, релігійно-філософської думки сфера природничих наук ще не розвинена.

10. Київська Русь: писемність і літературна традиція.

Писемність у східних слов'ян з'явилася приблизно ще в першій половині IX століття. У «Житії» слов'янського просвітника Кирила зберігся переказ, що він бачив у 860 в кримському Херсонесі (Корсуні) книги, написані «руськими письменами». Ці ж «руські письмена» згадують й арабські письменники Х століття. В історичних джерелах зустрічається також повідомлення про те, що руська писемність, нарівні з староєврейською, розповсюджувалася в Хазарії. Важливим свідченням того, що писемність була відома в Київській Русі ще до хрещення, стала знайдена в 1949 р. в одному зі смоленських курганів глиняна посудина середини Х ст. з давньоруським написом «гороухща» (гірчиця).Введення християнства значно прискорило розвиток писемності і літератури на Русі. Ще в 60-70-х роках IX століття візантійський імператор Михайло III відправив до слов'ян двох братів-священиків з Фесалонік (Солуні) — Костянтина (в чернецтві — Кирило) і Мефодія. Незважаючи на переслідування німецького духовенства, зацікавленого в поширенні латинської мови серед слов'ян, брати проповідували християнство в Моравії та інших слов'янських землях старослов'янською мовою. Вони упорядкували слов'янський алфавіт і переклали на церковнослов'янську (староболгарську) мову Євангеліє. На початок XI століття на Русі використовувалися дві системи письма — кирилиця, що базувалася на грецькому алфавіті, і глаголиця — розроблена Кирилом фонетична система, яка була менш популярна. Причому ще до ІХ століття місцеве населення користувалося абеткою з 27 літер, тоді як класична кирилиця нараховує 43 літери.Писемна література, яка сформувалася в Київській Русі на початку XI століття, спиралася на два найважливіших джерела — усну народну творчість і християнську традицію, що прийшла з сусідніх держав, насамперед Візантії.У творах літераторів того часу широко використовувалися героїчні й обрядові пісні, загадки, прислів'я, приказки, замовляння і заклинання. За свідченням автора «Слова о полку Ігоревім», народні мотиви лягли в основу творчості «віщого Бояна», якого він назвав «солов'єм старого часу». Народні пісні і перекази широко використовувалися літописцями. Від усної народної творчості древньої Русі у фольклорі українського народу збереглися найяскравіші зразки обрядової поезії — колядки і щедрівки.Давньоруські книжники підходили до перекладу творчо: церковну літературу відтворювали з всією можливою точністю, а світські твори часто переробляли, внаслідок чого виходив, мабуть, чи не оригінальний твір. Згодом на Русі з'явилися оригінальні твори. Мабуть, першим самостійним жанром давньоруської літератури стало літописання. Початок його відносять ще на кінець Х століття. «Повість временних літ» є літописним зведенням. Вона була створена на початку XII століття ченцем Нестором на основі декількох більш давніх літописів X—XI століть. Одна з величезних заслуг Нестора полягає в тому, що він об'єднав місцеві, регіональні записи «за літами» в єдиний, загальноруський літопис.Давньоруські літописи суттєво відрізнялися від західноєвропейських і візантійських хронік з їх придворно-феодальною і церковною тенденційністю. Зрозуміло, що не уникли цього і руські літописи, але вони були ширші за змістом, прагнули сумістити в собі завдання історичної, публіцистичної, релігійно-повчальної і художньої оповіді. До них включалися епічні перекази, родові легенди, уривки перекладних творів, церковні і світські повчання, записи державних договорів, політичні заповіти князів. Щоб відчути це, досить пригадати сюжети «Повісті временних літ», присвячені заснуванню Києва, походу Олега на Константинополь і його смерті, помсті княгині Ольги древлянам, хрещенню Русі Володимиром. Головною темою руського літописання стала сама Руська земля, її єдність і могутність. Все це робило їх цікавими для найширшого кола читачів. Тому «Повість временних літ» була однією з найпопулярніших і цікавих книг для читання протягом усієї історії Стародавньої Русі, афоризми її автора увійшли в нашу мову (наприклад: «Книги — ріки, які наповнюють Всесвіт», «Книги — джерела мудрості»).

З початком роздробленості Русі літописи складалися в кожному великому феодальному центрі. Останніми з літописних руських зводів, що дійшли до нас, є Київський (1200) і Галицько-Волинський (кінець XIII століття). Галицько-Волинский літопис — головне джерело для вивчення історії південно-західних князівств. Найбільш цікава та частина літопису, в якій розповідається про князювання Данила Романовича. Автор був гарячим прихильником Данила, ймовірно, його дружинником, володів літературним талантом і широкою ерудицією. Тому літопис являє цінність як для історії, так і для літератури.Ще однією характерною рисою тогочасної літератури Київської Русі були короткі зведення життєвих правил — «Прологи» та такі ж щомісячні зведення — «Мінеї». Світський характер мали збірники «золотих думок», запозичених з різних джерел, — так звані «Бджоли», а також почасти перекладні повіті «Варлаама і Йосафата», «Александрія», «Індійське царство», «Троянська війна» та ін.

11. Мистецтво Київської Русі: архітектура, живопис, прикладне мистецтво.

Мистецтво Київської Русі розвивалося в загальному руслі середньовічної європейської культуриі було нерозривно пов'язане з церквою і християнською вірою.У той же час слов'янські майстри мали свої стійкі, вікові традиції язичницького мистецтва. Тому, сприйнявши багато чого з Візантії, вони виробили самобутній, неповторний стиль і створили справжні шедеври архітектури,живопису,прикладного мистецтва. Староруське мистецтво - живопис, скульптура, музика - із прийняттям християнства також пережило суттєві зміни. Поганська Русь знала всі ці види мистецтва, але в чисто поганському, народному виразі. Древні різьбяри по дереву, каменерізи створювали дерев'яні і кам'яні скульптури поганських богів, духів, живописці розмальовували стіни поганських капищ, робили ескізи магічних масок, що потім виготовлялися ремісниками; музиканти, граючи на струнних і духових дерев'яних інструментах, звеселяли племінних вождів, розважали простий народ. Християнская церква внесла в ці види мистецтва цілком інший зміст. Церковне мистецтво підпорядковане вищої цілі - оспівати християнського Бога, подвиги апостолів, святих, діячів церкви. Якщо в поганському мистецтві «плоть» тріумфувала над «духом» і затверджувалося все земне, що уособлює природу, то церковне мистецтво оспівувало перемогу «духу» над плоттю, підтверджувало високі подвиги людської душі заради моральних принципів християнства. У візантійському мистецтві, що вважалося в ті часи самим зробленим у світі, це знайшло вираження в тому, що там і живопис, і музика, і мистецтво ліплення створювалися в основному за церковними канонами, де відсікалось усе, що суперечило вищим християнським принципам. Аскетизм і строгість у живописі (іконопис, мозаїка, фреска), піднесеність, «божественність» грецьких церковних молитов і песнопений, сам храм, що стає місцем молитовного спілкування людей, - усе це було властиво візантійському мистецтву. Якщо та або інша релігійна, богословська тема була в християнстві разом і назавжди строго встановлене, те і її вираження в мистецтві, на думку візантійців, повинно було виражати цю ідею лише раз і на завжди встановленим образом; художник ставав лише слухняним виконавцем канонів, що диктувала церква. І от перенесене на руський ґрунт канонічне за змістом, блискуче за своїм виконанням мистецтво Візантії зіткнулося з поганським світосприйманням східних слов'ян, із їхнім радісним культом природи - сонця, весни, світла, із їх цілком земними уявленнями про добро і зло, про гріхи і чесноти. З перших же років візантійське церковне мистецтво на Русі випробувало на собі всю міць руської народної культури і народних естетичних уявлень. Вище вже йшла мова про те, що однокупольний візантійський храм на Русі XI в. перетворився в багатокупольну піраміду, основу якої складало руське дерев'яне зодчество. Те ж відбулося і з живописом. Вже в XI в. сувора аскетична манера візантійського іконопису перетворювалась під пензлем руських художників у портрети, близькі до натури, хоча руські ікони і несли в собі всі риси умовного іконописного образу. У цей час прославився печерський чернець-маляр Алимпий, про якого сучасники говорили, що він «иконі писать хитр бе [був] зело». Про Алимпия розповідали, що іконописання було головним засобом його існування. Але зароблене він витрачав дуже своєрідно: на одну частину купувала усе, що було необхідно для його ремесла, другу віддавав біднякам, а третю жертвував у Печерський монастир. Поряд з іконописом розвивався фресковий живопис, мозаїка. Фрески Софійського собору в Києві показують манеру письма тутешніх грецьких і руських майстрів, їхня схильність людському теплу, цілісності і простоті. На стінах собору ми бачимо і зображення святих, і сім'ю Ярослава Мудрого, і зображення руських блазнів, і тварин. Чудовий іконописний, фресковий, мозаїчний живопис наповняв і інші храми Києва. Відомі своєю великою художньою силою мозаики Михайловского Златоверхого монастиря з їхнім зображенням апостолів, святих, що загубили свою візантійську суворість: образи їх стали більш м'якими, округлими. Пізніше укладалася новгородська школа живопису. Її характерними рисами стали ясність ідеї, реальність зображення, доступність. Від XII в. до нас дійшли чудові утвори новгородських живописців: ікона «Ангел Златые власы», де при усій візантійській умовності образ Ангела відчувається трепетна і гарна людська душа. Або ікона «Спас Нерукотворный» (також XII в.), на якій Христос із своїм виразним зламом брів предстає грізним, усе розуміючим суддею людського роду. У иконе «Успіння Богородиці» в обличчях апостолів відбита уся скорбота втрати. І таких шедеврів Новгородська земля дала чимало. Достатньо пригадати, наприклад, знамениті фрески церкви Спасу на Нередице біля Новгорода (кінець XII в.).Протягом довгих сторіч на Русі розвивалося, удосконалювалося мистецтво різьблення по дереву, пізніше - по камені. Дерев'яні різьблені прикраси взагалі стали характерною рисою жител городян і селян, дерев'яних храмів.Складовою частиною мистецтва Русі було музичне, співоче мистецтво. У «Слові о полку Игореві» згадується легендарний сказитель-співак Боян, що «напускав» свої пальці на живі струни і вони «самі князям славу рокотали». На фресках Софійського собору ми бачимо зображення музикантів, що грають на дерев'яних духових і струминних інструментах - лютні і гуслях. З літописних повідомлень відомий талановитий співак Митус у Галичі. У деяких церковних творах, спрямованих проти слов'янського поганського мистецтва, згадуються вуличні блазні, співаки, танцюристи; існував і народний ляльковий театр. Відомо, що при дворі князя Володимира, при дворах інших видних руських владарів під час бенкетів присутніх розважали співаки, розповідачі казок, виконавці на струнних інструментах. І, звичайно, важливим елементом усієї староруської культури був фольклор - пісні, сказання, билини, прислів'я, приказки, афоризми. У весільних, застільних, похоронних піснях відбивалися багато рис життя людей того часу. Так, у древніх весільних піснях говорилося і про той час, коли наречених викрадали, «умыкали» (звичайно, із їхньої згоди), у більш пізніх - коли їх викуповували, а в піснях уже християнського часу йшла мова про згоду і нареченої, і батьків на шлюб.

12. Архітектура України (Х – ХІ ст.). Характеристика пам’яток Києва та Чернігова.

З прийняттям християнства на Русі наприкінці X ст. почалося кам'яне будівництво. Перші споруди були зведені візантійськими майстрами. У 989 р. в Києві було закладено Десятинна церква Успіння Богородиці. На її зміст була відпущена десята частина доходів князівської скарбниці. Це була грандіозна для сучасників споруда площею 900 кв. м, увінчана 25 "верхами" - главами. Її зруйнували війська Батия у 1240 р.У першій половині XI ст., В роки правління Ярослава Мудрого (ок.978 - 1055) у Києві були побудовані 13-глави собор Київської Софії, (довжина - 37 м, ширина - 35 м, висота - 29 м), покликаний затвердити рівність Русі з Візантією, і кам'яні Золоті ворота з надбрамною церквою Благовіщення.Великої досконалості добилися російські майстри в області мозаїки і фрески, запозичивши їх з Візантії. Прекрасними зразками музичного мистецтва є інтер'єри Софії Київської. Особливо відомого зображення Богоматері Оранти (молиться). Кисть вітчизняних майстрів проглядає у фрескового живопису Києва та Новгорода. Кияни, поряд зі строгими сюжетами зі Священного Писання на стінах Софійського Собору, зобразили сім'ю Ярослава Мудрого, танці, побутові сцени.У середині XI ст. грецькими ченцями Антонієм і Феодосієм Печерськими був заснований перший християнський монастир у Києві - Києво-Печерська лавра. Поряд з Київським, відомий також Іллінський підземний монастир у Чернігові. Серед новгородських будівель XII ст. виділяються Собори Антонієва і Юр'єва монастирів, князівські храми Ніколи на Ярославовом дворище і Спаса на Нередице, невелика вулична церква Петра і Павла на Сінічной горі.У XII - XIII ст. храми, за рідкісним виключенням, були одноглавий, невеликих розмірів, багато прикрашеними скульптурними зображеннями. Виробилися і національні форми, композиції культових будівель. Візантійська хрестово-купольна система була переосмислена. Для храмів стали характерними ступінчаста ярусність споруди, "веж" верху за рахунок підйому голови вгору на особливому постаменті, членування фасадів будівель плоскими напівколонами - пілястрами, обнесення храмів одноповерховими галереями, що використалися як усипальниць та місць загальних зборів.

13. Ранньомодерна Україна і європейське Відродження: взаємовпливи та їхні наслідки.

За своєю основою Ренесанс (або епоха Відродження) антифеодальний, йому властивий гуманістичний світогляд, звернення до культурної спадщини античності, її «відродження» (звідси і походження терміну).У мистецтві Ренесанс — назва стилю, що прийшов на зміну готиці. В Україні на початку 16ст. за доби розвитку міст і зростання міщанського стану. Пам'ятки Ренесансу характеристичні насамперед для західної області України, зокрема для Львова, до якого приїздили кваліфіковані майстри з мистецьких центрів Італії і Німеччини. Деякі елементи Ренесансу мали також перебудовані церкви старокняжої доби в Києві, Чернігові та ін. Поряд з мурованим будівництвом і з певною аналогією до нього розвинулося дерев'яне церковне будівництво. У скульптурі Ренесанс дав спроби реалізму у лежачих або напівлежачих постатях на саркофагах, у рельєфах на кам'яних плитах і погруддях. Декоративна різьба почала розвиватися у Львові. Німецько-нідерландські й італійські каменярі-різьбарі застосували форми Ренесансу в оздобленні фасадів, обрамлень вікон і входів та інтер'єрів. У добу Ренесансу збагатилася дерев'яна різьба — вівтарна й іконостасна. В іконах Ренесанс відбився тільки спорадично, але його сліди ще помітні на початку 18 ст. Зате Ренесанс спричинився до емансипації портрета, а ще більше помітний у графіці й мініатюрі, а також у друкарстві.У декоративно-ужитковому мистецтві впливи Ренесансу позначилися у декорі золотарських виробів — посуду, предметів церковного призначення, зброї, ювелірних прикрас, тощо. Також відомий стиль Ренесансу у мебльовому мистецтві, кераміці, гаптуванні й вишиванні шовком, у яких в орнаментиці мотиви візант. Для доби Ренесансу як на заході, так і у слов'янський країнах, зокрема в Україні, характеристичний синкретизм — сполучення теоретичних думок з галузі філософії, теології, політики і конкретних наук з гарною літературною формою (поетичною або реторичною).У літературі й науці, поруч з тенденцією відродити культуру античности (так, як її тоді розуміли), йшли намагання культивувати людську індивідуальність, що мусить бути звільнена від авторитетів традиції, переживати й думати незалежно від них. При сильних ще традиціях середньовіччя в 16 ст., знання латинської мови, яка в навчанні стала поруч із грецькою, спричинилося до знайомства з новою латинською літературою, яка почала розповсюджуватися в Польщі й Литві та на західноукраїнських землях, у Львові. У Польщі видатними представниками Ренесансу 15 — 16 ст. були вчені і письменники українського роду: Лука із Русі, автор виданого у Кракові підручника епістолографії, Павло Русин із Кросна, Станіслав Оріховський, Шимон Шимонович та інші. В Україні засвідчене знайомство з поетикою Pенесансу, вплив граматичних творів розпочався на українських словниках і граматиках 16 ст., у творах українських письменників, а ще більше на початку 17 ст. зустрічаються згадки про авторів Ренесансу. Латинськими працями користувалися й українські полемісти 16 ст., іноді згадки про авторів Ренесансу трапляються й у 18 ст. (у Г. Сковороди). В Острозькій академії навчання включало знайомство з вченими Ренесансу. З красного письменства відомий український переклад однієї новели з «Декамерону» Боккаччо і новий переклад «Олександрії» та кілька дрібних опусів.

14. Українські гуманісти 15-16 ст.

Поняття «гуманізм» (лат. humanism — людяний, людський), в широкому сенсі — це система ідей і поглядів на людину як найвищу цінність, у більш вузькому — це прогресивна течія західноєвропейської культури епохи Відродження, спрямована на утвердження поваги до гідності і розуму людини, її права на земне щастя, вільний вияв природних людських почуттів і здібностей.Гуманізм, як напрям світської думки епохи Відродження, став ідейною основою могутніх антифеодальних виступів у Європі і надав забарвлення всій ідеології періоду становлення капіталізму. На відміну від середньовічного релігійного світогляду, в основі якого був Бог, у гуманістів провідне місце посідала людина. Заперечуючи релігійно-аскетичні ідеї про гріховність плоті і земного життя, гуманісти розглядали людину як частину природи і проголошували її право на задоволення «земних» потреб, ідеї свободи особи, справедливого суспільства, а спонукальну причину діяльності людини вбачали у її прагненні до насолоди. Ці положення і створили ядро ідей гуманізму. В Україні поширенню ідей гуманізму в XVI ст, сприяли такі чинники: соціально-економічний прогрес, що розпочався в XV ст. і був зумовлений переходом суспільства до простого товарного виробництва; поява великої кількості економічно незалежних міст, тощо. Незважаючи на складні зовнішньополітичні умови, економічний розвиток України йде по висхідній. Створюються передумови для виникнення нового (капіталістичного) способу виробництва, буржуазних відносин; посилюється інтерес до рідної культури, історії, мови, пробуджується національна свідомість; з'являється розуміння необхідності широкого розвитку освіти й науки. Зачинателями гуманістичної культури в Україні й найвизначнішими гуманістами XV-XVI ст. були Юрій Дрогобич, Павло Русин із Кросна, Станіслав Оріховський та ін. Майже всі вони після здобуття вищої освіти у західноєвропейських навчальних закладах, працювали у так званому Руському воєводстві Польської держави. Українські гуманісти більшою чи меншою мірою усвідомлювали свою національну належність і дбали про рідну культуру незалежно від місця своєї просвітницької діяльності Політичне становище на західноукраїнських землях, незважаючи на соціальний і національний гніт, було набагато стабільнішим, ніж на решті території України, знекровленої постійними нападами татарських і турецьких загонів. Тому у той час саме в західноукраїнських містах зосереджувалося наукове культурне життя. Погляди українських гуманістів, їхні дії, міркування відіграли важливу роль у розвитку національної української культури, суспільної свідомості, філософії. Як нова верства світської інтелігенції, що здобула широке громадське визнання, українські гуманісти, так само, як і італійські, були носіями високої освіченості, ідейними натхненниками ренесансного мистецтва. Вони виявили себе й на терені державного управління - на посадах канцлерів, секретарів магістратів, придворних дипломатів. До порад гуманістів прислухалися, їх твори викликали інтерес у різноманітних колах суспільства.Гуманістична діяльність українських мислителів була спрямована проти жорстоких утисків феодального ладу, на утвердження нового світогляду, просякнутого ідеями критицизму, світськості й поваги до античності, яка була для гуманістів взірцем для наслідування.

15. Православне відродження 17 ст. Братства та їхня культурно-релігійна діяльність.

Братства — національно-релігійні громадські організації українських і білоруських православних міщан у 16-18 ст. Б. відіграли значну роль у суспільно-політичному та культурному житті, в боротьбі проти політики національного і релігійного утисків, яку проводили шляхетська Польща та католицька церква в Україні і в Білорусі. У 80-х роках 16 ст. широку діяльність розгорнуло Львівське Успенське Ставропігійне братство. Воно придбало друкарню, відкрилошколу. Наприкінці 16 – на початку 17 ст. Б. виникли вРогатині, Красноставі, Городку,Галичі,Перемишлі, Любачеві,Дрогобичіта інших містах. Близько 1615 р. було заснованоКиївське братство, до якого вступило багато міщан, православних шляхтичів, а також запорізьке військо на чолі з гетьманомП.Сагайдачним. У 1617 р. було створеноЛуцьке братство. В 2-й пол. 17 – 18 ст. Б. діяли в більшості міст і в деяких селахГаличини,Волині, в багатьох містах Наддніпрянщини. Б. створювалися навколо парафіяльних церков, використовуючи організаційні форми, властиві цехам та іншим міським корпораціям, як світським, так і релігійним. Вони мали свої статути. Витрати Б. покривалися за рахунок внесків його членів, прибутків від нерухомого майна, відсотків від позик. Для Львівського Б. важливим джерелом прибутків була друкарня. Б. дбали про свої патрональні церкви, справляли спільні культові відправи, подавали матеріальну допомогу своїм членам, брали участь у похоронах братчиків, утримували шпиталі. Б. захищали соціальні інтереси ремісничо-торгового населення, боролися проти національного гноблення. Діяльність Б. мала переважно світський характер. З кінця 16 – початку 17 ст. Б. брали активну участь у боротьбі проти посилення польсько-шляхетського гніту, національного та релігійного утисків і набували великого громадсько-політичного і національно-культурного значення. В числі провідних діячів Б. були видатні вчені, письменники, політичні діячі того часу: Ю.Рогатинець, І.Красовський,С.Зизаній,І.Борецький,П.Бериндата ін. Намагаючись перетворити православну церкву на знаряддя зміцнення своїх суспільно-політичних позицій, Б. виступали як проти необмеженої влади церковних феодалів – православних єпископів, так і проти польсько-шляхетського та католицького наступу. Боротьба Б. проти засилля церковників, за розвиток світських елементів культури була, по суті, боротьбою проти феодалізму. Будучи насамперед організаціями заможного ремісничо-торгового міського населення (бюргерства), Б. об’єднували навколо себе також представників інших соціальних верств України. Деякі з них приймали до свого складу православне духовенство й православну шляхту, які були невдоволені національно-релігійними утисками. Іноді Б. підтримували і окремі православні магнати та єпископи (зокрема князьК.Острозький). У Б. виявлялися соціальні суперечності між різними групами міщанства, між міщанством, шляхтою і церковною верхівкою. Вплив різних соціальних верств у Б. був неоднаковим. Б. вели боротьбу проти ієзуїтської пропаганди та примусового насадження уніатства в Україні і в Білорусії, підтримували зв’язки з Росією, Молдавією, південними слов’янами. Одночасно Б. розгортали велику культосвітню діяльність. Вони відкривали школи, друкарні, навколо яких збиралися культурні сили. На базіКиївської братської школи1632 р. було створеноКиєво-Могилянську колегію(з 1701 р. – академію). Збратських шкілвийшов ряд письменників, учених, політичних діячів, діячів освіти, книгодрукування, митців, які сприяли зміцненню зв’язків українського та білоруського народів.У 2-й пол. 17 – 18 ст. у зв’язку з дальшим зміцненням феодальних відносин, роль Б. в суспільно-політичному житті зменшувалася. В Галичині і на Правобережжі вони підпадали під вплив духовенства, на Лівобережжі виконували переважно релігійно-побутові функції. Б. існували при деяких сільських і міських церквах. У 19 ст. Б. не займалися громадсько-політичними і культурними справами, хоч зберегли деякі обряди та звичаї, властиві Б. 17 ст. Наприкінці 19 – на поч.20 ст. деякі діячі православної церкви створили клерикальні організації, які крім назви не мали майже нічого спільного з колишніми Б., хоч покликалися на їхні традиції. У деякій мірі давніші цілі й завдання перебрали на себе українські братські організації, і католицькі, і православні, в еміграції, поширюючи свою діяльність на досить широкі ділянки, однак в інших – не станових і не в цехових рамках.

16. Бароко як стиль архітектури та образотворчого мистецтва.

Бароко — стиль у європейському мистецтві у 16-18 ст. Батьківщиною бароко була Італія, де у визначних мистецьких центрах виробили перші зразки бароко в архітектурі, скульптурі, живопису. За висновками науковців - бароко кризовий стиль, що виникає на хвилі кризи гуманізму і народження маньєризму. Але це не відкидало бажання насолод дарунками життя, мистецтва і природи, широкого використання насилля, работоргівлі, винищення незвичних культур чи ідейних течій як в самій Європі, так і за її межами( Контрреформація, мільони винищених індіанців Америки, засилля інквізиції тощо). Якщо Відродження мало незначне поширення в країнах за межами Італії, то з доби бароко почалася справжня навала західноєвропейської цивілізації на відомий світ і включення в орбіту своїх хижацьких інтересів віддалених країн і континентів (доба Великих географічних відкриттів, хижацька колонізація Америки, Південної Азії тощо).Засновником бароко в Італіі вважають Мікеланджело Буонаротті. Саме він підсилив архітектуру велетенським ордером, широко використовував карнизи, подвоєння пілястр та колон, тісніву архітектурних елементів та надлюдський розмір. Скульптурні та архітектурні твори генія й досі справляють враження скорботи, напруги, нервовості, хоча зберігають чітку побудову, симетрію і потойбічну, майже неможливу красу.Характерна пишнота, парадність, яскравість кольорів, контрастність, екстравагантність орнаменту, асиметрія конструкцій. В архітектурі панують сильні контрасти об'ємів, перебільшена пластика фасадів, світлотіньові та кольорові ефекти. Живопис і скульптура відзначаються декоративно-театральними композиціями, тонкою розробкою колориту і ефектів освітлення, ускладненою пластикою, парадністю. У музиці — поява опери.Письменники та поети в епоху бароко сприймали реальний світ як ілюзію та сон. Реалістичні описи часто поєднувалися з їх алегоричним зображенням. Широко використовувалися в цю добу символи, метафори, театральні прийоми, графічні зображення (рядки віршів утворюють малюнок), насиченість риторичними фігурами, антитезами, паралелізмами, градаціями, оксюморонами. Існує бурлескно-сатиричне відношення до дійсності. Для літератури бароко характерне прагнення до різноманіття, підсумовування знань про світ, всеохоплюваність, енциклопедизм, який іноді обертається хаотичністю та колекціонуванням сміховин, намаганням дослідити буття в його контрастах (дух та плоть, морок та світло, тимчасове та вічне). Етика бароко тяжіє до символіки ночі, теми тліну і марноти, життя-сну. Утворилися жанри: галантно-героїчний роман, реально-побутовий та сатиричний роман. Бароко як стиль дав декілька різновидиів, течій: маринізм, гонгоризм (культеранізм), консептизм, метафізична школа та эвфуїзм. Дії романів часто переносяться у вигаданий світ античності, у Давню Грецію, палацові кавалери та дами предстають у вигляді пастухів, виникла й окрема назва пасторалі. В поезії розквітли примхливість або вигадливість, складні метафори. Розповсюдились такі форми, як сонет, рондо, кончетті (невеличкий вірш з обов'язковою дотепною думкою), мадригали.Стиль домінував у європейському мистецтві в 17 столітті.В деяких країнах бароковий стиль захопив кінець 16 і половину 18 століття(Італія,Польща,Австрія,Україна,Латинська Америка) Представниками цього стилю є П. П. Рубенс, А. ван Дейк (Фландрія), в живопису Кортона, Караваджо, в архітектурі Л. Берніні (Італія), В. Растреллі (Росія), в літературі П. Кальдерон (Іспанія), А. д'Обіньє (Франція), М. В. Ломоносов (Росія), в музиці період бароко тривав з 1600 до 1750, представниками якого є Монтеверді, А. Вівальді, Й. С. Бах, Г. Ф. Гендель.

17. Загальна характеристика літературно-мистецького стилю бароко.

Письменники та поети в епоху бароко сприймали реальний світ як ілюзію та сон. Реалістичні описи часто поєднувалися з їх алегоричним зображенням. Широко використовувалися в цю добу символи, метафори, театральні прийоми, графічні зображення (рядки віршів утворюють малюнок), насиченість риторичними фігурами, антитезами, паралелізмами, градаціями, оксюморонами. Існує бурлескно-сатиричне відношення до дійсності. Для літератури бароко характерне прагнення до різноманіття, підсумовування знань про світ, всеохоплюваність, енциклопедизм, який іноді обертається хаотичністю та колекціонуванням сміховин, намаганням дослідити буття в його контрастах (дух та плоть, морок та світло, тимчасове та вічне). Етика бароко тяжіє до символіки ночі, теми тліну і марноти, життя-сну. Утворилися жанри: галантно-героїчний роман, реально-побутовий та сатиричний роман. Бароко як стиль дав декілька різновидиів, течій: маринізм, гонгоризм (культеранізм), консептизм, метафізична школа та эвфуїзм. Дії романів часто переносяться у вигаданий світ античності, у Давню Грецію, палацові кавалери та дами предстають у вигляді пастухів, виникла й окрема назва пасторалі. В поезії розквітли примхливість або вигадливість, складні метафори. Розповсюдились такі форми, як сонет, рондо, кончетті (невеличкий вірш з обов'язковою дотепною думкою), мадригали.*Бароко Заходу породило в сфері роману видатних представників - Г. Гріммельсгаузен, у сфері драми — П. Кальдерон. В поезії уславились В. Вуатюр, Д.Маріно, дон Луіс де Гонгора-і-Арготе. В Іспанії барокова течія в літературі одержала назву «гонгоризм» на честь помітного представника.

18. Класицизм як художньо-естетичний принцип, його особливості та здобутки.

Класицизм (від лат. classicus — зразковий) — напрям в європейській літературі та мистецтві, який уперше заявив про себе в італійській культурі XVI ст. Найбільшого розквіту досягає у Франції. Певною мірою притаманний усім європейським літературам, у деяких зберігав свої позиції аж до першої чверті ХІХ ст.Для класицизму характерна орієнтація на античну літературу, яка проголошувалася ідеальною, класичною, гідною наслідування. Теоретичним підґрунтям класицизму була антична теорія поетики і насамперед «Поетика» Арістотеля, теоретичні засади якого втілювала французька “Плеяда”. У виробленні своїх загальнотеоретичних програм, особливо в галузі жанру і стилю, класицизм спирався і на філософію раціоналізму.Першою важливою спробою формулювання принципів класицизму була «Поетика» Ж.Шаплена, але найпослідовнішим, найґрунтовнішим був теоретичний трактат «Мистецтво поетичне» Н.Буало, написаний після того, як літературний класицизм у Франції сформувався. Застосувавши філософський метод Декарта до літератури, який полягав в узагальненні досвіду класицистів, Н.Буало встановив суворі рамки для кожного жанру, узаконив жанрову специфіку. Для класицизму був характерний раціоналізм, представники якого вважали, що краса та істина досягаються через розум, шляхом природи, яка мислилася як відкрита розумом сутність речей. З раціоналізмом пов'язана нормативність класицизму, яка регламентувала мистецтво та літературу, встановлювала вічні та непорушні правила й закони. Для драматургії — це закон «трьох єдностей» (дії, часу й місця).У галузі мови класицизм становив вимоги ясності та чистоти, ідеалом була мова афористична, понятійна, яка відповідала б засадам теорії трьох стилів. Для класицизму характерний аристократизм, орієнтування на вимоги, смаки вищої суспільної верстви. Героями класицистичних творів були переважно люди аристократичного походження. Важливим складником теорії та практики класицизму була встановлена ієрархія жанрів, серед яких найважливішими вважалися античні: епопея, трагедія, дидактична поема, ода, байка, сатира.В Україні класицизм не зміг у силу несприятливих історичних обставин розвинутися як цілісна структурована система, переважно орієнтувався на низькі жанри (очевидно, під впливом низового бароко). Деякі тенденції класицизму знайшли свій вияв у трагікомедії «Володимир» Феофана Прокоповича, поезії Івана Некрашевича, шкільних «піїтиках» XVIII ст., поемі «Енеїда» Івана Котляревського, травестійній оді «Пісні Гараська» Петра Гулака-Артемовського, оповіданнях Григорія Квітки-Основ'яненка та ін.

19. Постать Г.С.Сковороди в історії української культури.

Григо́рій Са́вич Сковорода́ (* 22 листопада (3 грудня)1722,Чорнухи,Лубенський полк — † 29 жовтня (9 листопада)1794,Іванівка,Харківщина) — український просвітитель-гуманіст,філософ,поет,педагог.Освіту здобув уКиєво-Могилянській академії.Переслідуваний світськими та духовними властями, з 1770-хроків вів життямандрівного філософа. У філософськихдіалогахітрактатахбіблейська проблематика переплітається з ідеямиплатонізмутастоїцизму. Зміст людського існування — подвиг самопізнання.Григорій Сковорода мав величезний вплив на своїх сучасників і на дальше українське громадянство, і то не тільки своєюетичноюнаукою, а головним чином своїм життям, в якому слово ніколи не розходилося з ділом: його вчення було в повній згоді з його життям. Щоб оцінити цей вплив, як писав С. Єфремов,„досить буде сказати, що сучасники бачили в ньому «мандровану академію» і його самого вважали вартим за університет; досить сказати, що коли треба було тоді знайти в Україні ідейну, чесну та чисту людину, шукали її між «сковородинцями», тобто учнями цього чудного чоловіка та прихильниками його науки. І навіть перший на території Україниуніверситет Харківськийне дурно постав наСлобідській Україні, де найбільше жив і навчав Сковорода… Жертви на новий університет, після заклику і «драматичних жестів» Каразина (р. 1802). посипались головним чином од учнів Сковороди, знайомих та приятелів його, і тих жертв зразу ж набралось на велику, як на той час, суму — 400.000 карб. Впливу од Сковороди безперечно зазнав і батько нового українського письменстваКотляревський, і батько української повісти Квітка“… (Іст. укр. письменства, І, ст. 255).Невважаючи на те, що творів Сковороди не друкувалося, вони ширилися через переписування. «Сковороді не треба було шукати читачів, — вони його шукали: в нього знаходились такі гарячі прихильники і пропаґатори, що навіть через газети сповіщали, закликаючії до себе охочих читати твори українського філософа… Ці твори заходили й під сільську стріху.Як бачимо, Сковорода стоїть тут поруч дуже популярних творів напівнародної музи, і, справді, багато псалмів його й тепер ще співають сліпці та лірники, не знаючи й не відаючи нічого про автора…» (там же).

20. Національно-культурне Відродження першої половини ХІХ ст.

Ліквідація гетьманства, зруйнування Запорізької Січі, поділ українських земель на губернії, юридичне оформлення на Лівобережжі та Слобожанщині кріпосного права, скасування чинності магдебурзького права, скасування чинності магдебурзького права та Литовського статуту на Правобережжі поклали край виборності урядовців, неросійському судочинству, а отже, і всякій автономії України, яка фактично стала безправною колонією Російської імперії. Західноукраїнські землі у складі Австрійської держави також перебували на колоніальному становищі. І все ж соціально-економічні зміни, які відбувалися в ХІХ ст., стимулювали культурний процес на українських землях, звичайно, з певними особливостями. Справа в тому, що індустріалізація та урбанізація тоді ще мало торкнулись українців: лише трохи більше п’яти відсотків їх проживало на кінець ХІХ ст. у містах, більшість і далі залишалася зв’язаною з сільським господарством. Мало українців було і серед інтелігенції: 16 відсотків юристів, 25 – учителів, менше 10 – письменників та митців. У промисловості та торгівлі значну роль відігравали росіяни та євреї. Колоніальний стан України, політика царського уряду, спрямована на асиміляцію українців, знищення останніх особливостей національного життя, призвели до руйнування культуротворчої еліти нації. Колишня козацька старшина, отримавши дворянські привілеї та великі маєтності, зрікалася українства, русифікувалась і з погордою дивилася на українську культуру. На Правобережжі та на західноукраїнських землях такий стан речей існував ще з ХVІІІ ст., тільки тут панівні верстви були ополячені й окатоличені. Українська православна церква, потрапивши в залежність від уряду, теж не могла обстоювати інтереси національної культури. Місію творення нової культури взяла на себе українська інтелігенція. Молодь із різних верств – дворян, міщан, духовенства, селян розпочала цю подвижницьку працю. Поступово зростало коло її учасників, ширився культурно-національний рух, росли його здобутки, відбувалося українське відродження.Українську літературу періоду національно-культурного відродження започаткував поемою “Енеїда” Іван Котляревський (1769-1838). Безперечно, її появі передував тривалий розвиток літератури розмовною мовою, зокрема численних бурлескних (жартівливих) поем та інтермедій другої половини ХVІІІ ст., але “Енеїда” зуміла відкрити для читача багатющу скарбницю народної мови. І.Котляревський показав, як можна на основі українського побуту та фольклору створити літературний шедевр, який пробудив інтерес до народного життя, додав оптимізму в складних умовах колоніального поневолення. Котляревському належить велика заслуга й у відродженні української драматургії. Його п’єси “Наталка Полтавка” та “Москаль-чарівник” сповнені гуманізму й любові до народу.У Київському університеті з’являється група талановитих молодих романтиків, яких цікавить не лише історія, народознавство й літературна праця, а передусім майбутнє українського народу. Вони створюють таємну організацію – Кирило-Мефодіївське товариство, діяльність якого свідчить про початок нового, вищого етапу національно-культурного руху, одним із зановників якого був автор "Кобзаря" Т.Г. Шевченко. Вони виробили ідеологію українсько-слов’янського відродження, яка стала панівною в середовищі української інтелігенції 40-50 рр., знайшовши свій вираз у публіцистиці та літературі нового періоду. Найбільш концентровано думки кирило-мефодіївців про суспільний розвиток і долю України викладені у “Книзі буття українського народу”. Написана високим біблійним стилем на зразок подібних книг на Заході, вона подає в короткому викладі картини світової, сло’янської й української історії, провіщає майбутнє української землі.Поряд з романтичним піднімається в українській літературі реалістичний напрямок. Однією з перших у дусі реалізму починає творити Марко Вовчок, “Народні оповідання” якої радо привітав Тарас Шевченко. Центральною постаттю прози Марка Вовчка вперше стає жінка-кріпачка з її трагічною долею, так що твори письменниці звучать справжнім осудом кріпосництва.Посилюються соціальні мотиви, виразно звучать патріотичні кличі, надії на народне пробудження в поезії того часу. Справжнім будителем українців на західних землях став Юрій Федькович, зачинатель культурного відродження Буковини.

21. Поняття “романтичної культури”. Романтизм в українській культурі в першій половині ХІХ ст.

Романтизм — це ідейний рух у літературі, науці й мистецтві. Визначальними для романтизму стали ідеалізм у філософії і культ почуттів, а не розуму, звернення до народності, захоплення фольклором і народною мистецькою творчістю, шукання історичної свідомості й посилене вивчання історичного минулого (історизм), інколи втеча від довколишньої дійсності в ідеалізоване минуле або у вимріяне майбутнє чи й у фантастику. Романтизм призвів до вироблення романтичного світогляду та романтичного стилю і постання нових літературних жанрів — балади, ліричної пісні, романсової лірики, історичних романів і драм.Своїми ідеями і настановами, зокрема наголошуванням народності і ролі та значення національного у літературі і мистецькій творчості, романтизм відіграв визначну роль у пробудженні й відродженні слов'янських народів, зокрема українського. Український романтизм виник не так, як реакція проти не надто значного в українській літературі класицизму, а проти наявних у ній тоді бурлескних і травестійних традицій і розвинувся у великій мірі під впливом поглибленого вивчення народної творчості, з одного боку, та писань російських і польських романтиків — з другого. Зокрема чималий вплив на утвердження романтизму в українській літературі мали українські школи в російській і польській літературах.Становлення українського романтизму відбувалося паралельно з розвитком таких ділянок науки, як етнографія і історія, виявом чого були збірки етнографічних і фольклорних матеріалів — українських народних пісень. Основоположницею для розвитку українського романтизму була харківська школа з її двома гуртками — першим, що створився ще у 1820-х pp., та другим що діяв у середині 1830-х pp. Другим осередком чи етапом українського романтизму, уже з багатшим на мистецькі засоби і літературні жанри творчим доробком і з виразнішим національним і політичним обличчям, був Київ другої половини 1830—40-х pp. В цілому, у поетичній творчості українському романтизмі помітні дві течії — національно-патріотичний у більшості поетів-романтиків, і суб'єктивно-ліричний. В порівнянні з російським, український романтизм вирізняється історичністю в епічних жанрах, ідеалізуванням минулого й національними мотивами, неособистої печалі в ліриці та нахилом до форм пісенної творчості в стилі. В цьому український романтизм має більше спільних рис із польським романтизмом.

22. Харківський гурток поетів-романтиків і українське національне відродження.

Становлення українського романтизму відбувалося паралельно з розвитком таких ділянок науки, як етнографіяі історія, виявом чого були збірки етнографічних і фольклорних матеріалів — українських народних пісеньМ. Максимовича(1827, 1834, 1849), історичних пісень і думІ. Срезневського(у тому числі й написаних ним самим) у збірці«Запорожская старина»(1833—38), народної усної творчостіП. Лукашевича(1836), як також публікації історичних праць і пам'яток:Д. Бантиш-Каменського(1822),М. Маркевича(1842—43),О. Бодянського(1846—48, у тому числі козацьких літописів й«Історії Русів»),А. Скальковського(1846) та інших. Основоположницею для розвитку українського романтизму була харківська школа з її двома гуртками — першим, що створився ще у 1820-х pp. навколо І. Срезневського і що з ним були пов'язані найвидатніші з поетів-романтиківЛ. БоровиковськийіО. Шпигоцький,та другим, що діяв у середині 1830-х pp. також під проводомІ. Срезневського, до нього були причетні:А. Метлинський(псевдонім — Амвросій Могила),М. Костомаров(псевдонім — Іеремія Галка) йО. КорсунзМ. ПетренкоміС. Писаревськимта іншими. Програмовими для діяльності цих гуртків були збірки«Украинский альманах»(1831) та «Запорожская старина». Поетичну творчість цього гуртка поетів (між ними й І. Срезневського як автора українських і російських віршів) характеризує ідилічно-песимістичне захоплення українським минулим, культ могил й історичних героїв і особливо співців та бандуристів, слабе й безперспективне у своїх прагненняхслов'янофільство. Одночасно зхарківськимосередком уГаличинівиступила«Руська трійця»з участюМ. Шашкевича,І. ВагилевичаіЯ. Головацькогодля яких була програмовою«Русалка Дністровая»(1837) з її елегійним захопленням ідеями народності і слов'янського братерства. Послідовниками «Руської трійці» в її романтичних змаганнях за народність української мови й літератури стали згодомМ. УстияновичіА. Могильницькийу Галичині таО. Духновична Закарпатті.

23. Українське національно-культурне відродження кінця ХVІІІ – першої половини ХІХ ст.: основні етапи і особливості розвитку.

Поняття "українське національно-культурне відродження" відображає процес становлення і розвитку культурно-освітнього та громадсько-політичного життя України протягом кінця XV\\l - початку XX ст. Українське національне відродження розпочалося на східноукраїнських землях в кінці XVUI ст. Воно стимулювалося, з одного боку, природними процесами загальнокультурного розвитку, з іншого -необхідністю протидії упосліджувальній політиці російського царизму. Тяжке політичне, срціально-економічне становище, культурний занепад викликали "захисну реакцію", що проявилася у цілому комплексі подій і явищ, які свідчили про засвоєння частиною інтелігенції і значне поширення в масах національної свідомості, активізацію українського національного руху в усіх його формах, як спочатку культурницько-просвітніх, так згодом і політичних, про розвиток усіх галузей культурного життя українців. Втративши будь-яку надію на державне опертя і підтримку в процесах культурного розвитку, діячі української культури були поставлені в умови постійного доведення чинності національної культури в її суто етнічному розумінні. Етнографізм за цих обставин мусив стати і став визначальною рисою формування нової української культури. Пізніше це мало свої негативні наслідки у галузі виховання національної еліти і в справі політичної реалізації національних прав українців, однак прийнятної альтернативи етнографізму протягом довгого часу просто не було.Національне відродження як поняття окреслює процес набуття етносом таких якісних рис, які дозволяють йому усвідомити себе нацією, дійовою особою історії й сучасного світу. Воно було характерним для тих етнічних спільнот, які в попередні часи втратили власну державність і самостійне національне життя взагалі. За власне відродження, починаючи з межі XVIII-XIX ст., так чи інакше боролись усі слов'янські народи, за винятком хіба що росіян. Об'єктивна мета процесу національного відродження полягала в оздоровленні і консолідації української нації та відтворенні української державності.Напередодні українського національного відродження протягом попереднього історичного періоду разом із втратою елементів державності було знекровлене і самостійне українське національне життя взагалі, яке спиралося на тісну взаємодію козацького, духів- ницького, міщанського та селянського станів у межах наданих їм автономних прав, які передбачали можливість зміни суспільного статусу. Разом із втратою цих прав зникає й попередня міжстанова взаємодія, натомість за часів Катерини II встановлюються жорсткі й непрохідні межі імперських "сословій". Особливо дошкульним було катастрофічне послаблення не так давно перед тим сильної національної еліти, передусім інтелігенції, яка об'єктивно повинна відігравати роль лідера у процесах національного відродження, а натомість зазнала русифікації та полонізації. Українське національне відродження базувалось на попередніх здобутках українського народу, зокрема, традиціях національної державності, матеріальній та духовній культурі. Соціальним підґрунтям для потенційного відродження було українське село, яке зберігало головну його цінність - рідну мову. Виходячи з цього, стартові умови для відродження були кращими у Наддніпрянщині, оскільки тут ще збереглися традиції недавнього державно-автономного устрою, політичних прав, залишки вільного козацького стану, якого не торкнулося закріпачення, та козацького суду, а найголовніше - тут хоча б частково збереглася власна провідна верства - колишня козацька старшина, щоправда, переведена у дворянство.Національне відродження України, попри регіональні особливості, характеризувало всеукраїнські перетворення. Істотний вплив на початок українського національного відродження справила революція у Франції, яка проголосила "права народів". Це стимулювало інтерес до неповторних рис своєї етнічної спільноти, таких як фольклор, історія, мова і література. Національному відродженню сприяло й поширення романтизму. Протягом усього XVIII ст. серед нащадків козацької еліти Лівобережжя не згасала зацікавленість історією, особливо історією козаччини. Це відбилося у працях кількох нащадків старшинських родів, які вийшли у відставку з царської служби й присвятили себе опрацюванню та публікації історичних матеріалів слідами козацьких літописців. Приблизно у той же час, що й "Історія русів" Г.Полетики, з'являються історичні роботи Степана Лукомського і Петра Симоновського, активно збирали історичні матеріали Адріан Чепа, Яків Маркевич та ін. Найбільшої уваги з точки зору науковості підходу серед цих істориків-аматорів (усі вони писали російською мовою) заслуговують Василь Ру-бан ("Короткая летопись малороссийская", 1777) і Опанас Шафонський ("Черниговского наместничества топографическое описание", 1786).Крім інтересу до старовини та місцевого патріотизму, для занять історією у нащадків козацької старшини був також інший мотив. У досить широких колах пошук історичних документів і загальна зацікавленість історією посилилися у зв'язку з необхідністю підтвердити своє шляхетське походження, яке повинна була засвідчити спеціальна комісія у Петербурзі - так звана "Геральдія". Чимало з тих, хто відшукував відомості про вірнопідданські заслуги своїх предків, переслідували суто прагматичні цілі, але якась частина не могла залишитися байдужою до драматичних подій не такого вже далекого на той час минулого.

24. Українська література як складова процесу національного відродження.

Постать І. Котляревського в українській культурі.

Творчість Котляревського високо цінував Т. Шевченко. Поет в1838написаввірш«На вічну пам'ять Котляревському», в якому підносив Котляревського, як національного співця та прославляв як творця безсмертної «Енеїди».М. Коцюбинський, характеризуючи роль І. П. Котляревського в розвиткові української культури, підкреслив, що «занедбане й закинуте під сільську стріху слово, мов фенікс з попелу, воскресло знову… і голосно залунало по широких світах» із його творів.В1903році вПолтавібуло споруджено перший у світіпам'ятник Котляревському(скульпторЛ.Позен), у1973році —пам'ятник-погруддявКиєві(скульпторГ. Кальченко), у2004році — пам'ятник літописцям Русі-України, подвижникам українського письменства з барельєфом І. П. Котляревського і написом «Енеїда» уЧернівцях(скульптор В. Гамаль). В1952у Полтаві було відкрито літературно-меморіальний музей Котляревського. З 2007 року відбувається врученняобласної премії імені І. П. Котляревського.У багатьох містах України (Київ,Полтава,Чернігів,Вінниця,Хмельницький,Чернівці,Прилуки,Лубни,Бердичівтощо) є вулиці, названі на честь поета.За мотивами його поеми «Енеїда» створено мультфільм Н. Василенко «Пригоди козака Енея» (1969), а в 1991 р. — «Енеїду» В. Дахна. За п'єсою «Наталка Полтавка» знято однойменні кінокартини в 1911, 1936 і 1978 рр. (телефільм), а за п'єсою «Москаль-чарівник» — стрічки 1909, 1911 і 1995 рр. Про нього знято фільм «Іван Котляревський» (1967, реж. О. Ігішев). 1990 р. встановлено премію в галузі драматургії і театрального мистецтва імені І. П. Котляревського. Цікава доля літературних творів Котляревського. Ще в семінарії «римач»-початківець писав вірші «малоросійською» мовою до окремого альманаху «Полтавська муха», який пізніше називали сатиричним журналом. Проте широкому колу читачів Іван Петрович відомий передусім завдяки своїй «Енеїді».

25. Збирання та вивчення історичної спадщини – невід’ємна складова процесу національного відродження.

(свої міркування на осн. 23,24 пит.)

26. Феномен Т.Г.Шевченка в історії української культури.

Шевченко не лише по-батьківськи надихає чи остерігає, він у літературній формі ще й пропонує національну ідеологію, націоналістичний суспільний світогляд та буттєво-історичний, національно-екзистенціальний тип мислення – мислення у категоріях захисту, відтворення та розвитку нації. Саме ці світогляд і мислення формують новий – шевченківський! – тип української людини, саме вони покликані забезпечити тривання українців та їх Батьківщини у часі й просторі. З яких найважливіших компонентів складаються ці світогляд і мислення?Насамперед Кобзар пропонує три найосновніші національні ідеали, три найголовніші цінності, що повинні б визначати орієнтири життя й окремої людини, і цілого народу. Йдеться про Бога, Україну, Свободу. Передусім життя українця – це життя з християнським Богом, Творцем всього сущого, Батьком правди і волі. Шевченко, як справжній пророк, нерідко веде дискусію з Господом, бачачи невимовні страждання своїх земляків, але утверджує все ж усепереможну віру в Нього Усі озвучені й не озвучені ідеали та імперативи Шевченка органічно включені у його художньо виражену націософію – філософію національної ідеї. Стрижневим елементом цієї ідеї була й залишається ідея національної державності, показана Кобзарем через наскрізний образ “хати”. Що ж, як не національна держава, повноцінно і на всіх рівнях захищає націю та її буття? Де ще, як не у цій символічній “хаті”, народ стає справжнім господарем своєї долі на своїй власній землі? Де ще, як не в Українській Соборній Самостійній Державі, можуть існувати українські правда сила і воля? Саме Т.Шевченко, його ідеали, імперативи, його животворна національна ідея спонукають замислитися на нашим сучасним життям і запитати себе наступне. Так за чиїми зразками й підказками, за якими цінностями й ідеалами будуємо Україну? Шевченковими? Навряд чи. Так чий категоричний імператив утілюємо в життя? Шевченків? Не віриться. Так чи українську національну державу, свою державу-“хату”, державу українського народу ось уже вісімнадцять років будуємо? Шевченкову? Неправда.

27. Історичний контекст творчості Т.Г.Шевченка. Миколаївська Росія очима поета та його сучасників (П.Чаадаєв, А.де Кюстін, М.Ю.Лермонтов).

Скажу теперь несколько слов о самой значительной по объему поэме — о «Гайдамаках». В ней поэт имел дело с недалекой эпохой. Он сам упоминает, что о многом слышал от 90-летнего деда. Теперь мы можем рассматривать поэму, как чисто историческое произведение. В ней верно поняты и обрисованы все истинно-трагические обстоятельства нашего края во второй половине XVIII века. Народом, выработавшим известные идеалы и воззрения, владела небольшая группа дворян, чуждая ему и по идеалам, и по экономическим потребностям. Посредствовавшей группой являлись евреи. Таким образом, в крае было три чуждых одна другой группы. По общему историческому закону, несмотря на разнородность интересов, такие отдельные группы могут выработать взаимное уважение, но это возможно лишь тогда, когда господствующая группа обладает умом, сознает, что с одною эксплуатациею далеко не уйти, и готова сделать некоторые уступки. Польская шляхта не обладала таким тактом; еще менее были способны к тому евреи. В результате получилась печальная постановка отношений, разразившаяся трагедией во второй половине XVIII века. Поэт прекрасно понял это положение трех групп населения в то время и обрисовал отношение крестьян к дворянству и евреям, отношение шляхты к схизматикам и евреям, вывел тип еврея в отношении к казаку и к шляхте. Дворянство представлено в поэме всесильным сословием, не умеющим благоразумно пользоваться властью, своевольным, не уважающим личности. Мы видим толпу конфедератов, ловящих еврея, издевающихся над ним, вламывающихся в дом почтенного человека — титаря, с корыстной целью, замучивающих его. Вторую группу составляют евреи. Они кланяются шляхте, но презирают ее с полной уверенностью, что они умнее. Имеем в поэме и крестьянские типы, — типы людей, лишенных просвещения, но чувствующих свою правоту, долгое угнетение которых довело до ожесточения, прорывающегося бесчеловечной ненавистью. Крестьянский тип лучше всего оттенен автором, как родной, и на стороне которого была попранная правда.Тараса Григоровича Шевченка завжди цiкавила iсторiя. Поет пишався слав­ним минулим свого народу, вiрив, що його волелюбний i незалежний харак­тер не зломлений крiпосницькою системою. Важлива частина спадщини Кобза­ря - це твори на iсторичну тематику: "Iван Пiдкова", "Тарасова нiч", "Гамалiя", "Гайдамаки", "Чигрине, Чигрине" та iншi.У поемi "Iван Пiдкова" поет вiдтворив боротьбу нашого народу проти сул­танськоï Туреччини, яка намагалася загарбати украïнськi землi. Т. Шевченко славив мужнiсть запорожцiв, ïх смiливiсть, винахiдливiсть.У поемi "Гамалiя" теж вiдтворено похiд козакiв у Царгород, бiй з ними за звiльнення бранцiв та повернення на Батькiвщину. Боротьба з турками зображе­на як визвольна, запорожцi ïдуть помститися ïм за кривди своïх спiввiтчизникiв. У поемi уславлюється образ ватажка Гамалiï, який мужньо бореться з турками.Пiдносячи тему визвольноï боротьби украïнського народу проти зовнiшнiх ворогiв, Т. Шевченко пише поему "Тарасова нiч", у якiй вiдтворена боротьба проти польського панування в Украïнi. В основу поеми покладена iсторична подiя - перемога козакiв над вiйськом польським 1630 року пiд Переяславом. Поет радiє перемозi запорожцiв:Поет уславлює гетьмана Тараса Трясила, його перемогу над ляхами. Проти польськоï шляхти, ïï знущання над народом Украïни спрямована й одна з кращих поем Т. Шевченка на iсторичну тему "Гайдамаки", в основi якоï - подiï 1768 року, вiдомi пiд назвою Колiïвщина. Поет вiдтворює силу на­роду, його роль в iсторiï. Гайдамаки для Т. Шевченка - це нескоренi, волелюб­нi патрiоти. Роздумує Кобзар над долею своєï Батькiвщини i в поезiï "Чигрине, Чигри­не". Боляче поетовi, що "заснула Украïна", а тому потрiбно пiдняти онукiв, на­щадкiв гайдамакiв, на боротьбу проти крiпацтва.Тему iсторичного минулого Украïни порушував Кобзар i в засланнi, i в остан­нi роки свого життя. Поет прагнув розбудити пам'ять народу, нагадати про муж­нiсть i незалежнiсть наших предкiв, закликаючи i своïх сучасникiв бути борцями за своє майбутнє.Воскрешаючи минуле, Т. Шевченко ставить перед собою мету за допомогою слова надихнути народ на нову боротьбу за нацiональне визволення.

28. Провідні мотиви та ідеї творчості Т.Шевченка.

• Визвольна боротьба українського народу проти загарбників і поневолювачів – основний мотив у творчості Шевченка.

  • Відображений у таких ранніх творах як «Тарасова ніч» (1838), «Іван Підкова» (1839), «Гайдамаки» (1841), «Гамалія» (1842).

  • У поемах «Іван Підкова» і «Гамалія» Шевченко оспівав героїчні походи українського козацтва проти турків. Поеми «Тарасова ніч» і «Гайдамаки» змальовують різні моменти боротьби українського народу проти польського панування.

  • По-новому звучать мотиви революційної боротьби у творах Шевченка періоду «Трьох літ» (1843—1845). У сатиричному творі «Сон» («У всякого своя доля») автор з їдким сарказмом змалював свавілля та жорстокість російського царату і закликав до знищення цієї деспотичної системи.

• Морально-психологічна драми матері-покритки - в поемі «Наймичка». Ця тема хвилювала поета протягом усієї творчої діяльності. До неї він звертався в ранній поемі «Катерина», а згодом — у поемах «Відьма» (1847), «Марина» (1848) та інших. Тему трагічної долі покритки Шевченко розробляв також у відмінних одна від одної баладах «Лілея» та «Русалка» (обидві 1846).

• Тема про страдницьке життя жінки-матері – поема «Марія».

• Автобіографічні мотиви трапляються і в таких поезіях громадсько-політичного звучання, як «Сон» («Гори мої високії») та «Якби ви знали, паничі».

• мотиви дівочих пісень і бадьорих юнацьких жартів, материнства і жіночого безталання (так званої жінки лірика Шевченка), шукання долі й нарікання на неї, смутку, розлуки й самотності – провідні побутові мотиви лірики заслання.

Шевченко підпорядковує ідейне спрямування своєї політичної і особистої лірики меті пробудження національної і соціальної свідомості народних мас України.

29. Історичне значення творчої спадщини Кобзаря, причини її актуальності. Т.Шевченко як символ антиімперського Опору та культурної деколонізації України.

Значення спадщини Тараса Шевченка — це найперше значення його «Кобзаря». І значення це не тільки в нових темах, піднятих його автором, в нових образах, поетичних фігурах і жанрах, створених ним.Шевченків «Кобзар» став синонімом сумління свого часу, бо сам автор зібрав сюди кожну сльозину, найменший стогін болю кріпака.Увібравши в себе душу народу, його духовну велич і красу, він підніс цю велич і красу на найвищу височінь, чим збагатив увесь світ. Завдяки Шевченкові «скарби української душі... повною річкою влилися в загальний потік людської культури». Тому «Кобзар» перестав бути твором одного Тараса Шевченка, він став книгою всього народу, книгою, котра сприяє революційній перебудові суспільства, не кажучи про її колосальне пізнавальне значення.Реалізм Шевченка художніми засобами розкриває сутність найскладніших історичних процесів і явищ суспільного життя. Тому його творчість набула виключної пізнавальної й виховної сили...Будучи істинно художньою, творчість Шевченка за глибиною розкриття дійсності, виявлення перспектив дальшого розвитку стала врівень з найпередовішою наукою того часу. Тарас Шевченко заклав основи не лише української літератури, а й літературної мови нашого народу.Шевченко українське слово перетопив на чисте золото української поезії. Як відважний шахтар, перекидаючи гори породи, відкриває нові пласти вугілля, так великий Тарас знайшов нові багаті шари національної мови, створеної всіма поколіннями його попередників у процесі їх багатовікової мовної діяльності, знайшов і дбайливо відшліфував такі лексичні, стилістичні і синтаксичні скарби української мови, її фонетичні, морфологічні і зображувальні засоби, зробив нашу мову ще прекраснішою: значно гнучкішою, барвистішою, семантичне глибокою і багатогранною, що вона стала в рівень найбільш розвинених літературних мов світу.Шевченко і музика, вплив Шевченка на розвиток української іслов'янської музики — одна з найпрекрасніших сторінок української культури. В образах поeтa — невичерпне джерело ліризму української музики...

30. Вплив Європейського просвітництва на започаткування Українського національного відродження.

Діяльність представників просвітницького руху сприяла тому, що Просвітництво увійшло до скарбниці світової культури своєрідною і невід'ємною складовою. Ідеї, народжені європейською культурою епохи Просвітництва, поширились у світі, зокрема й в Україні.Вони збагатили нове українське культурне і національне відродження. У XIX ст. культурні процеси в Україні відбувалися в умовах захоплюючого, різноманітного і широкого розквіту нових ідей і зростання на їх основі національної свідомості.Основними чинниками українського відродження були ідеї Просвітництва та Великої французької революції, німецький романтизм та ідеї слов'янського відродження, пам'ять про минуле України. Саме в цей час почало формуватися нове поняття спільності, яке спиралось на спільність мови та культури. Дедалі більше людей сприймає ідею про те, що носієм суверенітету є народ, водночас посилився інтерес до його мови, історичного минулого, побуту, звичаїв, традицій. З цього й починається процес творення національної свідомості. Неперевершену роль в обгрунтуванні та поширенні цих ідей, у мобілізації мас на їх здійснення відіграють інтелектуали, інтелігенція, яка виходить на авансцену політичних і культурних змін у Східній Європі, у тому числі й в Україні. На відміну від імперської верхівки, яку мало цікавили нові ідеї й вільнодумство, новопостала інтелігенція, захоплюючись ними, намагалася усунути недоліки існуючого суспільства, змінити його звичаї, політику, побут поширенням ідей добра, справедливості, наукових знань.Головним в її діяльності стало прагнення спертися на народ, вбачаючи в ньому джерело свідомості й національної сили.У процесі зростання національної свідомості вирішальну роль відіграло відтворення національної історії, адже без знання свого історичного минулого народ не може мати і свого майбутнього.Вивчення минулого необхідне - було й для того, щоб спростувати твердження ряду російських істориків (В. Татищева, М. Карамзіна, М. Ломоносова), що української нації немає і що Малоросія - споконвічна російська земля, яка не має ні власної історії, ні мови, ні культури. Ці завдання виконувала національна історіографія науковим дослідженням історичного минулого. Тому як підсвідомий протест проти русифікації наприкінці XVIII ст. серед дворян-інтелігентів Лівобережжя зростає зацікавленість справжньою історією українського народу.Щоб прислужитися рідній історії, група освічених українських патріотів почала збирати гетьманські універсали, дипломатичне листування, рукописні записки видатних діячів минулого.Найвідомішими такими збирачами стали Андріян Чепа (1760 - 1822) і Григорій Палетика (1725 - 1784). На основі зібраного матеріалу Яків Маркевич (1776 - 1804) почав складати енциклопедію українознавства, але встиг видати лише перший том під назвою "Записки про Малоросію, її жителів та' виробництва" (1798), в якій містився короткий огляд географії та етнографії України. Григорій Поле-тика основну увагу приділяв вивченню діяльності Богдана Хмельницького та інших гетьманів. Є припущення, що він був автором "Історії Русів". Перші спроби синтезованого викладу історії України зробили Дмитро Бантиш-Каменський (1737 - 1814), який у 1822 р. опублікував документовану чотиритомну "Історію Малої Росії", Микола Маркевич (1804 - 1860), котрий у 1842 - 1843 рр. видав п'ятитомну "Історію Малоросії".

31. Українська тематика в російській культурі.

Увагу росiйських письменникiв-сентименталiстiв XIX століття привертала насамперед пишнiсть української природи — доказом того є твори Петра Шалiкова пiд назвами «Наша Украина — другая Италия», «Путешествие в Малороссию», «Второе путешествие в Малороссию». Завдяки захоплюючим описам  Днiпра,полтавських краєвидiв, а також картинок з життя окремих урядовцiв, цi книги здобули широку популярнiсть у Захiднiй Європi й були надрукованi в перекладах на цiлий ряд iноземних мов, в тому числі на польську в 1802 роцi.Описам українських краєвидiв також присвятив свiй твiр «Путешествие в полуденную Россию» Володимир Iзмайлов.Росiйських сентименталiстiв XIX століття цiкавить багате обрядами i звичаями життя українського народу, привертає увагу прихильнiсть до давнiх батькiвських традицiй, що знайшло вираз у таких творах як: «Отрывки из писем о Малороссии», «Письма из Малороссии» О.І.Льовшина , «Отрывки из путевых заметок одного украинца по дороге из Петербурга в Харьков» (1817),«Малороссийская деревня» та «Поездка из Малоросии в Грузию» I. Калужинського, «Путешествие по святым местам русским. Киев» Олександра Муравйовата в iнші.Доба преромантизму в россiйський лiтературi була часом iнтенсивних записiв, опрацювання та видавництва науковцями фольклористичних джерел, а також художньої обробки письменниками усної української лiтератури, головним чином епiки, разом з козацькими думами i iсторичними пiснями, билинами київського та галицько-волинського циклу, що приводило до висвiтлення фактiв, мотивiв i тематики двох найважливiших епох в iсторiї України: перiоду Київської Русi i часiвКозаччини. Преромантична зацiкавленiсть славiстiв i письменникiв етнографiєю, фольклористикою та iсторiєю України, збагатила бiблiографiю українiстики в кiлькох важливих позицiях, котрi для представникiв українського народного вiдродження давали готовий матерiал до творення лiтературних творiв сучасною українською мовою, натомiсть росiйськомовнi письменники використовували цей матерiал найчастiше у цiлях декоративних, збереження українського колориту у творах на «малоросiйську» тематику.Майже всi тогочаснi росiйськi лiтератори повсякденну мову українцiв вважали за діалект росiйської. Так, наприклад, засновник фольклористично-iсторичних збiрникiв «Запорожская старина» (1833—1838) Срезневський Ізмаїл Іванович приймав українську мову за дiалект росiйської, хоча в певнi перiоди своєї дiяльностi i визнавав можливiсть самостiйного розвитку української лiтератури. Подiбнi переконання були властивi видавцевi українських козацьких дум Миколi Цертелєву, котрий твердив, що українська усна творчiсть може бути використана для надання українського колориту росiйськомовнiй лiтературi. Натомiсть Микола Полевой, аналiзуючи твiр Кирила Тополi «Чари», позитивно оцiнює автора за те, що вiн дає правдивий опис українського народу. На думку М. Полевого українська лiтература, як i вся культура, затримана у розвитку.Тематика й здобутки української культури виявляли себе в рiзноманiтних контекстах в лiтературних i публiцистичних творах першопланових росiйських письменникiв, зацiкавлених культурою та iсторiєю, традицiями українського народу, особливо в перiоди преромантизму i романтизму. Починаючи з усної української епiки, пiсень чи казок, а також героїчних поем часiв Київської Русi, «Владимир Возрожденный» Михайла Хераскова, «Алеша Попович» Миколи Радищева, через сентиментальну повiсть Костянтина Батюшкова «Предслава и Добрыня», iсторично-казковi мотиви з епохи Київської держави проникають до твору Василя Жуковського «Двенадцать спящих дев», а також Олександра Пушкiна «Руслан i Людмила».Особливою популярнiстю користувалися в Росiї твори вже згадуваного О. Сомова, Олександра Вельтмана «Кощей бессмертный, былина старого времени», що мiстили цiкавi пародiї, байки й билини, з смiливим використанням численних архаїзмiв, а також другий твiр цього письменника пiд назвою «Святославович, вражий питомец диво времен Красного Солнца Владимира». Наприкінці XVII ст. набувають популярності драма, зокрема великодня, де біблійні теми поєднуються із сюжетами буденного життя, а також історичні та моралістичні спектаклі. Перевага віддається вітчизняній історичній тематиці. В антрактах розігруються комічно-побутові та сатиричні інтермедії; мова їх максимально наближена до побутової, народної. Не згасає інтерес і до вертепу.Окрему групу становлять літературні твори, в яких висвітлюється протест проти імперської політики Росії щодо України. Це, зокрема, твори С.Дивовича "Разговор Великороссии с Малороссиею" (1762), де йдеться про права українців на історичну суверенність та почуття національної гідності, та В. Капніста "Ода на рабство" (1780), в якій ідеться простановище України, що перебуває "під ігом тяжкія держави".Після злету в XV—XVI ст. наступні XVII—XVIII ст. стали періодом руїни не тільки державності, а й культури. І все ж, незважаючи на тяжке становище, Україна намагається зберегти ідею незалежності, прагнення до суверенітету. Вони не згасали протягом усього XIX ст.У добу Петра Могили (20-ті — 40-ві рр. 17 ст.) видання Києво-Печерської друкарні, крім України, розповсюджувались у Росії, Молдавії, потрапляли і в інші країни. Особливо жваву торгівлю з Росією друкарня Києво-Печерської лаври вела з другої половини 17 ст. Є дані, що в 1672 р. друкарські майстри Тимофій Кушка та Олексій Мушин відкрили в Москві книгарню. Проте їхня торгівля не пішла жваво, що було зумовлено гострою конкуренцією з боку московських друкарень. Українськими книжками торгували в Москві також і київські міщани. Розширювали свою книготорговельну діяльність і інші українські друкарні. Так, особливо з початку 18 ст. Чернігівська друкарня продавала багато книжок в інших містах. Дуже поширеним явищем був і продаж книг мандрівними торгівцями. Поряд з новими книгами вони пропонували так звану “букіністичну” літературу (старі книги та книги, які були у вжитку).

32. Україна і діячі польської культури

Суперечності існували в різних сферах: етнополітичній, релігійній, соціальній, культурній. Це також було предметом наукових пошуків вчених, котрі звертали увагу на регіон Правобережної України як на такий, що в силу геополітичних особливостей цікавив і польську, і російську сторони. Вони не рахувалися з стороною українською, що була з погляду тогочасних інтелектуалів історично неспроможною. Так, І. Кривошея констатує той факт, що такий регіон Правобережної України як Уманщина відігравав провідну роль не лише в розгортанні, але і в поглибленні україно-польських суперечностей в етнополітичній, релігійній, соціальній сферах у кінці ХVІІІ - першій половині ХІХ століть³. Особливостям боротьби польського народу за відродження власної державності в 30-50-х роках ХІХ століття на теренах Правобережжя та ролі українців у польському національно-визвольному русі присвячена праця Л. Іванової⁴.Обидва фахівці вказують на суперечності, що існували в умовах відсутності державності, як у польського, так і в українського народів. Це до певної міри ставить їх в рівні історичні умови, хоча польський національно-визвольний рух постійно використовував українців для досягнення своїх політичних цілей.Суспільно-політичне становище селян Правобережної України на межі ХVІІІ-ХІХ століть та поміщицькі землеволодіння у правовому полі Російської імперії цього періоду досліджують А. Філінюк, О. Гордуновський. Вони відслідковують не лише тенденції еволюції селянства, але і відстежують вплив російської сторони на перебіг україно-польських суперечностей. Росіяни, як відомо, утверджували тут свою присутність через зміцнення соціальної бази. Це досягалося завдяки проведенню політики протекціонізму щодо власне російського поміщицтва⁵.Проаналізовані праці доводять наявність суперечностей у сфері суспільних та етнополітичних відносин. Однак, при вивченні цієї проблематики, на думку автора, бракує усталеної теоретичної схеми, використання якої дозволило б більш ґрунтовно дослідити не лише суперечності, але й етнополітичну ситуацію в правобережному регіоні України першої третини ХІХ століття.Сучасні українські вчені (С. Мітряєв, О. Кривицька), спираючись на теорію соціальних конфліктів, намагаються “накласти” теорію конфлікту на суто історичне минуле нашого народу, визначивши чинники ризику етнонаціональних конфліктів та вектори етноконфіліктного потенціалу України. Вони намагаються з`ясувати умови, за яких конфлікти є реальними, а відтак і визначають етнополітичну ситуацію в певному регіоні<sup>6</sup>.Підсумовуючи огляд історіографії з пропонованої теми, автор вважає за необхідне констатувати наступне: по-перше, ця наукова проблематика знайшла певне висвітлення у монографіях і періодичних фахових виданнях; по-друге, для більш глибокого і всеохоплюючого дослідження україно-польських суперечностей та етнополітичної ситуації першої третини ХІХ століття бракує нового теоретичного підґрунтя.Мета даної публікації полягає в тому щоб, застосувавши теоретичну модель сучасних вчених, розкрити не лише сутність суперечностей між українським і польським народами, але й показати їхній вплив на етнополітичну ситуацію в першій третині ХІХ століття. Йдеться про процеси, що відбувалися на території Правобережної України.Насамперед, відзначимо, що етнополітична ситуація складалася в результаті дії цілого ряду чинників. Вони визначали не лише ризик конфлікту, а й за його наявності викристалізовували напрямки його протікання. Такими чинниками є, по-перше, етнічна строкатість, тобто існування в обмеженому географічному просторі народів з різним менталітетом та культурно-лінгвістичними відмінностями; по-друге, обтяженість історичної спадщини згадками про війни та дискримінації, точніше наявність історичної пам`яті в того чи іншого народу; по-третє, поява у середовищі певної етнічної спільноти політичних лідерів, рухів, що здатні вести боротьбу проти існуючого статусу кво.

33. Феномен М. Гоголя

Микола Гоголь є одним із найбільш знаних українців у світі, якого, одначе, більшість шанувальників літератури за межами України вважають росіянином. Причина проста: прибувши до Росії ще в дев’ятнадцятирічному віці у сподіванні зробити кар’єру, він досяг величезних успіхів у літературі. Росіяни вважають його творцем сучасної російської прози, і так само, з російської точки зору, його сприймає й решта світу, включно з багатьма українцями.Мало хто знає, що Гоголь, рідною мовою якого була українська, здобув центральне місце у російській літературі саме завдяки тому, що був українцем, знав тогочасну українську культуру, яка була майже зовсім не відома в Росії, і, «переклавши» її для російського читача, став знаменитим.Гоголь опинився у відповідному місці у відповідний час, маючи відповідні знання і  бажання досягти успіху. Йому також допомогло те, що за складних політичних обставин у Російській імперії він знав, як ідеологічно пристосувати свої тексти до конкретної політичної ситуації.Хоча Гоголь був українцем, у час, коли Україна була часткою російської імперії, а російську мову було прийнято як мову «освіченого» літературного спілкування, він мусив писати російською, щоб мати успіх у літературі.Тож у цій публікації буде показано докладніше, як саме джерелом натхнення для творів Гоголя, написаних російською мовою, були літературна традиція, історія і звичаї України.Також, як наслідок, творчість Гоголя російською мовою стала джерелом знань для решти світу про Україну, хоча тривалий час читачі там сприймали культуру, описану Гоголем, як російську.Чому Гоголь не публікував твори українською мовою?1828 року юний Микола Гоголь приїхав до Санкт-Петербурга, столиці Росії, з виразним наміром зробити кар’єру. Згодом він там видав три книжки оповідань і повістей, дія яких відбувається в Україні, але написані вони російською мовою, хоча й  специфічно гоголівською, яка рясніла українськими словами та виразами.Це два томи «Вечорів на хуторі поблизу Диканьки» (1831 та 1832) та «Миргород» (1835). Ці книжки мали карколомний успіх і досі вважаються класикою російської, а повість «Тарас Бульба» – також і світової літератури (Ернест Хемінгуей назвав її «однією з десяти найбільших книжок усіх часів»).Що ж спонукало Гоголя відмовитися від використання у творчості рідної, української мови, та все-таки писати про Україну?Гоголь виховувався у родині українських шляхтичів. Виховувався за обставин дуже складної мовної ситуації в Україні, яка вже досить давно була повністю політично інтегрована до російської імперії і де після невдалого повстання 1709 року (тобто за сто років до народження Гоголя) проти Росії під проводом гетьмана Івана Мазепи придушувалися будь-які прояви незалежного українського культурного життя.Незважаючи на це, як це твердив у своїй статті 1924 року російський критик Василь Ґіппіус, у сім’ї Гоголя все ще спілкувалися українською мовою. Його батько Василь писав українські п’єси, а мати, як зауважує український вчений Володимир Звиняцьковський, «так ніколи й не опанувала чужої московської мови».Сам Гоголь вважав українську мову рідною, і докази цього знаходимо у його листуванні з українським приятелем, ректором київського університету Михайлом Максимовичем. У листі від 20 квітня 1834 року Гоголь аналізує функціонування деяких слів, ужитих Максимовичем у російській та українській мовах. Другу з них Гоголь називає «нашою мовою».Коли Гоголь народився 1809 року, українська розмовна мова вже мала низький статус у частині України, що входила до російської імперії. Багато українських аристократів, що сприйняли російський контроль, вважали українську мову лише мовою простолюдів. Тож якщо людина піднімалася на вищі соціальні щаблі, вона, як правило, припиняла вживати українську. Російська стала письмовою мовою в Україні після указу Петра I 1720 року, згідно з яким усі книжки, що видавалися в Україні, мали виходити російською мовою.Низький статус розмовної мови означав, що найпершими творами, у яких вона вживалася, були бурлеск і комедії, тобто сценічні постановки для народу, в яких українська мова була прийнятною. Росіяни ж не сприймали літературу українською, бо вважали українську мовою неосвічених росіян, які просто походять зі специфічного регіону Росії.Іншими словами, комедії, написані українською, росіянами не сприймалися як окрема література, але як якісь периферійні твори російської літератури. Так сприймали, зокрема, «Енеїду» Івана Котляревського, що її перший том вийшов українською мовою у столиці Росії Санкт-Петербургу 1798 року, тобто лише за 11 років до народження ГоголяЧому Гоголь писав про Україну?Коли Гоголь прибув до Санкт-Петербурга, він швидко зорієнтувався, що, на відміну від української мови, українська культура була дуже популярною серед російської еліти. Цю деталь не обійшли багато біографів письменника.Ґіппіус, зокрема, зауважував, що Гоголь швидко оцінив літературний ринок, побачив, у якому напрямку розвивалася література, і зрозумів, який тип письма дозволить йому найкраще досягти мети, тобто стати успішним письменником. Невдовзі по прибутті Гоголь писав у листі до матері, наскільки великим було зацікавлення в Україні.У чому ж причина такої популярності України в Росії у ті часи? Від середини 1820-х років питання народності стало дуже важливим у російській літературі. Запровадження традиції романтики призвело до відходу російських письменників від копіювання західних моделей і до впровадження «своїх», місцевих матеріалів. У цьому сенсі Україна стала об’єктом надзвичайного зацікавлення.Ґіппіус пояснює, що, з одного боку, Україна належала Росії, а з іншого – ні. Тоді це радше був такий собі сусід, кровний родич, що водночас був досить екзотичним, такою собі слов’янською Італією, як це сприймалося у Санкт-Петербурзі.А позаяк Італія давала натхнення багатьом західним романтикам, Україна почала надихати на творчість росіян. Тож такі популярні тоді російські письменники, як Олександр Пушкін, Кіндрат Рилєєв, Василь Нарєжний і Орест Сомов, почали обирати українські сюжети.Тобто Україна в уяві росіян у той час виконувала ту саму функцію, яку Шотландія виконувала в уяві англійців, завдяки Робертові Бернсу та Волтерові Скотту. Також Україна була особливою для Росії ще й тому, що її на той час значною мірою французькомовна аристократія після війни з Наполеоном (1812–15) почала активніше досліджувати своє слов’янське коріння. Аристократи хотіли дізнатися, що воно таке бути слов’янином, на відміну від західного європейця.

34. Просвітницькі реформи на українських землях у другій половині ХVІІІ ст. Формування національної ідеї в Західноукраїнських землях.

35. Діяльність «Руської трійці»

«Руська трійця» (1833—1837 рр.) — галицьке літературне угруповання, очолюване М. Шашкевичем, Я. Головацьким та І. Вагилевичем, що з кінця 1820-их років розпочало на Західних Українських Землях національно-культурне відродження.Породжене в добу романтизму, воно мало виразно слов'янофільський і будительсько-демократичний характер. Учасники його вживали прибрані слов'янські імена (Шашкевич — Руслан, Вагилевич — Далібор, Головацький — Ярослав, його брат Іван — Богдан, Ількевич — Мирослав і т. д.). Його девізом були слова, що їх Шашкевич вписав до спільного альбому: «Світи, зоре, на все поле, поки місяць зійде».Члени «Р. т.» «ходили в народ», записували народні пісні, оповіді, приказки та вислови. Цікаву подорож Галичиною та Буковиною здійснив Я. Головацький. Закарпаттям подорожував І.Вагилевич, який проводив агітаційну роботу серед селян, закликаючи їх боротися за свої права. За це його заарештували і заборонили з'являтися в Закарпатті.Навколо «Р. т.» об'єднувалася молодь, що прагнула працювати для добра свого народу. Деякі її члени (М. Ількевич, М. Кульчицький та ін.) були зв'язані з польським революційним підпіллям. Збираючи усну народну творчість, вивчаючи Історію рідного народу, перекладаючи твори слов'янських будителів та пишучи власні літературні й наукові твори, учасники угрупування твердили, що «русини» Галичини, Буковини й Закарпаття є частиною українського народу, який має свою історію, мову й культуру.Діяльність «Р. т.» викликана як соціально-національним поневоленням українців в Австрійській Імперії, так і пробудженням інших слов'янських народів переступила межі вузького культурництва. Особливою пошаною членів «Р. т.» користувалася «Енеїда» І. Котляревського, фольклорні збірки М. Максимовича й І. Срезневського, граматика О. Павловського, а також твори харківських романтиків.Захоплені народною творчістю та героїчним минулим українців і перебуваючи під впливом творів передових словянських діячів, «трійчани» укладають першу рукописну збірку поезії «Син Русі»(1833). У 1835 р. «Р. т.» робить спробу видати фольклорно-літературну збірку «Зоря», в якій збиралися надрукувати народні пісні, твори членів гурту, матеріали, що засуджували іноземне гноблення і прославляли героїчну боротьбу українців за своє визволення. Проте цензура заборонила її публікацію, а упорядників збірки поліція взяла під пильний нагляд.Істотною заслугою «Р. т.» було видання альманаху «Русалка Дністровая» (1837 р. у Будапешті), що, замість язичія, впровадила в Галичині живу народну мову, розпочавши там нову українську літературу. Вступне слово М. Шашкевича до альманаху було своєрідним маніфестом культурного відродження західноукраїнських земель Ідея слов'янської взаємності, що нею пройнята «Русалка Дністрова», споріднює її з Колларовою поемою «Slavy dcera» (1824), яка в значній мірі інспірувала діяльність «Р. т.». Вплив на постання «Р. т.» мав між іншими і чеський славіст Ян Ковбек.«Русалку Дністровую» царський уряд заборонив. Лише 250 із 1000 примірників упорядники встигли продати, подарувати друзям і зберегти для себе, решту було конфісковано.Гурток «Р. т.» припинив свою діяльність 1843 р. після смерті М. Шашкевича.

36. Процес національного відродження на Закарпатті.

Протягом першої половини ХІХ ст. на західноукраїнських землях, як і в Наддніпрянщині, розгортався український національний рух. Умови, в яких відбувалося українське націотворення на західноукраїнських землях, були набагато складнішими, ніж на Лівобережжі, де зростанню національної свідомості сприяла пам’ять про Гетьманську державу.За час тривалого перебування у складі різних держав західні українці, або, як вони називали себе протягом ХІХ ст., русини, фактично втратили власну національну еліту, і переважну більшість їх складало селянство. Єдиною суспільною верствою, спроможною відіграти роль духовних лідерів народу у Східній Галичині та Закарпатті, було греко-католицьке духовенство.На західноукраїнських землях, на відміну від Наддніпрянщини, українці, крім імперської влади, потерпали від утисків поляків, румунів та угорців, які вели перед у різних регіонах. Відносини владних структур імперії та українського національного руху були досить своєрідними. Імператорські реформи наприкінці XVIII ст. мали вислідом деяке покращання становища українського населення. Відтак Габсбурги могли розраховувати на підтримку українців, коли тут розгорталися польські та угорські національні рухи. Водночас імперська влада тлумила український національний рух, не бажала його посилення і розглядала лише як засіб ослаблення інших рухів.Важливе значення для західноукраїнського відродження мали культурні впливи у Наддніпрянщині. Галицьким русинам було би дуже важко вистояти в боротьбі за свої національні права без допомоги зі сходу – поезій Т.Шевченка, досягнень з історії, мовознавства, етнографії українського народу.Процес українського національно-культурного відродження зародився наприкінці XVIII ст. в Закарпатті. Закарпатські вчені-просвітники першими розпочали пізнавати історію, мову та культуру народу, замислилися над своїм історичним походженням. У перших десятиліттях ХІХ ст. ідеї українського відродження набули поширення серед галицьких русинів. У Північній Буковині українське національне відродження розпочалося лише у другій половині ХІХ ст.Спочатку український рух розвивався досить повільно але в роки революційних подій 1848–1849 рр. в Австрійській імперії, західноукраїнські землі стали випереджати Наддніпрянщину за темпами розвитку українського національного руху. Спричиняли це, передовсім, несприятливі умови та утиски українства в Наддніпрянщині російською владою. Проте сам факт переходу першості зі сходу на захід українських земель мав важливе історичне значення. Він став свідченням того, що одним із здобутків  українського руху стало розуміння того, що український народ, розмежований імперськими кордонами, має спільне минуле і майбутнє.

37. Вплив громадівського руху на розвиток національної свідомості українського суспільства.

Наприкінці 50-х — на початку 60-х років XIX ст. в Україні організаційно чіткіше окреслився національний рух. Його особливість полягала в тому, що значна кількість української інтелігенції на той час була зосереджена в Петербурзі. Тут була заснована друкарня для видання творів українських літераторів. Духовне життя української громади Петербурга помітно пожвавилося після приїзду туди колишніх членів Кирило-Мефодіївського товариства (В. Білозерського, Т. Шевченка і М. Костомарова).Новостворений громадсько-політичний й літературно-мистецький щомісячний журнал "Основа" зосередився на захисті української мови, літератури, права народу на здобуття освіти рідною мовою, виданні навчальної та науково-популярної літератури. Однак навіть культурницька спрямованість журналу обурювала офіційні кола, шовіністично налаштовану російську та польську інтелігенцію. Під впливом звинувачень і штучних перепон журнал самоліквідувався у але за недовгий час свого існування він відіграв важливу роль у піднесенні національної свідомості українців, дав поштовх для розгортання масового національного руху в Україні.Патріотично налаштована інтелігенція першою виступила на захист національної гідності українського народу, його права на власну історію, мову, культуру. їй довелося протистояти як офіційній політиці царизму, так і позиції представників польської та російської інтелігенції, які не визнавали української нації, зневажливо називали українців "хлопами" чи "хохлами".Найбільшу активність у пробудженні самосвідомості виявили студенти Київського університету, які навесні 1860 р. заснували гурток "Українська громада", що ставив за мету працю на благо українського народу. До нього входили М. Лисенко, Ф. Вовк, О. Русов, М. Старицький, І. Нечуй-Левицький, О. Чужбинський. Очолив гурток Володимир Антонович.Друкованим органом, що пропагував українську думку, була газета "Київський телеграф". Його програмні положення декларували, що український народ є окремою нацією, кожен свідомий українець має віддавати всі свої сили для розвитку самосвідомості народу, дружньо ставитися до всіх братія-слов'ян й допомагати їм у боротьбі з гнобителями. Проголошувалася солідарність з політичними й соціальними ідеями прогресивної російської інтелігенції.Одну з течій громадівського руху становили так звані "хлопомани" на чолі з В. Антоновичем, які представляли частину української шляхти, яка зберегла пам'ять про славне минуле України, розмовляла тільки українською мовою, одягалась в національні костюми, дотримувалася народних звичаїв і обрядів. Спершу вона займалася переважно етнографічною діяльністю, але поступово переходила й до поширення серед селян думок про несправедливе вирішення земельної проблеми реформою 1861 р. Проте адміністративно-поліцейський апарат не дав розвинутися цій течії, змусив її представників приєднатися до громадівців, котрі діяли в містах і займалися культурно-просвітницькою роботою (створювали недільні та щоденні школи, організовували публічні лекції, поширювали твори Т. Шевченка, Марка Вовчка).На рубежі 50—60-х років розгорнувся масовий громадівський рух, названий властями "українофільством". Активно працювала громада в Чернігові, видаючи щотижневу газету "Чернігівський листок" (1861—1863). Його літературна частина виходила українською мовою. Видавцем був відомий байкар Леонід Глібов, який друкував статті про зловживання адміністрації, тяжку долю селян.Діяльність громад викликала серйозну тривогу в урядових колах. У 1862 р. було заарештовано й покарано багатьох її активних діячів, закрито недільні школи. Намагання громадівських лідерів відмежуватися від революційного руху й революційних прокламацій, їх заяви про лояльність до режиму не допомогли. Тривали переслідування громадівців, посилювалися напади на українську школу, літературу, спроби поширювати українське друковане слово. За повної відсутності політичних свобод боротьба за українську мову стала провідною сферою політичної боротьби українства. Після Валуєвського циркуляра громадівський рух почав згасати і в другій половині 60-х років припинив своє існування. Так завершився перший етап громадівського руху.Другий його етап розпочався у 70-ті роки. На той час "старі" громадівці зберегли лише одну організацію — Київську, поряд з нею почали діяти молоді громади. Провідним ідеологом Київської громади був фундатор української політичної історії Микола Драгоманов.Останньому десятиріччю XIX ст. судилося стати перехідним етапом у розвитку українського національного руху. Домінуюче в 60—70-ті роки українофільство вичерпало себе, продемонструвавши неспроможність лише культурницькими засобами поліпшити становище українського народу. Молодь обминала українофільські громади й вступала до народницьких гуртків, байдужих до національних змагань. Спроби М. Драгоманова та його послідовників — членів гуртків "українських соціалістів-федералістів" у Петербурзі, К. Арабажина в Києві, В. Мальованого в Харкові та ін. — у 80-ті роки поєднати культурно-національні гасла із завданнями політичного та соціального визволення не були підтримані. Пошук нових ідей, організаційних форм визвольного руху протягом 90-х років покликав до життя національні об'єднання з виразною політичною спрямованістю, котрі стали прообразом українських партій."Братство тарасівців" було першим серед них. Виникло воно влітку 1891 р. з невеликої групи однодумців-студентів Харківського університету М. Базькевича, М. Байздренка, І. Липи та дрібного урядовця В. Боровика. "Тарасівці" не збиралися наслідувати українофільські громади з притаманними їм аполітичністю й організаційною аморфністю. їх метою було створення розгалуженої таємної організації, вироблення її програми, передусім політичної."Братство Тарасівців" нерідко ототожнюють з харківською групою. Насправді його гуртки існували щонайменше в 10 містах: Києві, Полтаві, Лубнах, Чернігові, Одесі, Катеринославі, Ічні й Срібному, що на Чернігівщині, Оргієві — у Бессарабії (сучасна Молдова).До гуртків "тарасівців" належали селяни, студенти, дрібні службовці, інтелігенція (з середньою та вищою освітою), репрезентуючи усі регіони Східної України.

38. Внесок П. Куліша у розвиток української культури.

39. Москвофільство і народовство та їх вплив на розвиток культури Західноукраїнських земель

Західно-українське москвофільство (русофільство) обстоювало право українців на культурну та політичну традицію, яка в тогочасному світі фактично асоціювалася з Росією, але завершеного панрусизму концепція москвофілів так і не досягла, оскільки вони одночасно підкреслювали, що «руський» народ не є синонімом російського, оскільки він включає поряд з «великоруським» – «білоруський» і «малоруський» масиви. Що ж до конкретних моделей української автономії, то москвофільство обмежувалося лише загальними фразами і було занадто далеким від сприйняття ідеї політичної автономії, а тим більше – ідеї самостійної національної держави. Москвофіли об'єднували консервативну інтелігенцію, духовенство та сільську буржуазію. Ідеологами москвофілів були: Д. Зубрицький, Г. Купченко і А Добрянський. Вони видавали російською мовою свою газету «Слово» та журнал «Галичина», «Лада» та інші. Москвофіли організовували культурно-освітні товариства: «Общество русских женщин в Буковине», «Общество русских студентов Карпат» та інші. Редактор ужгородської «Газети церковної» І. Раковський запевняв, що українського народу і української мови взагалі не існує, а є тільки єдиний російський народ і єдина російська мова. Заперечуючи можливість використання української мови як літературної, москвофіли не тільки солідаризувалися з російським царизмом, а й створювали сприятливі умови для проведення політики примусової асиміляції українського населення, яку насаджувала на західноукраїнських землях правляча чужоземна бюрократія.Залишаючись складовою частиною українського руху та маючи глибокі корені в галицькому суспільстві москвофільство репрезентувало ідею національно-культурної автономії українського народу в складі Російської імперії. Такий підхід, попри негативні моменти, об'єктивно сприяв укоріненню у свідомості широких мас ідеї соборності українського народу та об'єднання Західно-українських земель, що перебували на той момент під владою Австро-Угорщини, з Наддніпрянською Україною.

40. І. Франко – видатна постать національного відродження українського народу.

В ідейному розвитку І.Франко пройшов два етапи: у першому періоді (80-ті роки XIX ст.) був учнем М.Драгоманова, став соціалістом ліберального напряму. Після смерті М.Драгоманова у 1895 р. він почав дотримуватися позицій українського демократичного націоналізму. Його світогляд спирався на засади гуманізму, раціоналізму і демократизму. І.Франко відмежувався від федералісти -чних ідей М.Костомарова та М.Драгоманова і став борцем за повну політичну незалежність України. Творчий талант І.Франка як письменника виявився в низці його оповідань, повістей, де він реалістично відображав життя робітників і селян Галичини: "Ріпник", "На роботі", "Навернений грішник", "Boa constrictor", "Борислав сміється"; збірках: "Добрий заробок", "Маніпулянтка". Серед художніх творів чільне місце посідають повісті на історичну тематику: "Захар Беркут", "Основи суспільності", "Для домашнього вогнища", "Великий шум", "Перехресні стежки". У творі "Захар Беркут" письменник відобразив життя карпатської України XIII ст. у період монголо-та-тарської навали. Історичний характер має також повість "Великий шум", де змальовано життя селян після скасування панщини в Австрійській монархії.В історії української літератури І.Франку належить провідне місце як видатному поетові. Велике народне визнання принесли йому поетичні збірки: "З» вершин і низин", "Мій ізмарагд", "Із днів журби", "Давнє і нове", "Зів'яле листя", "Semper tiro". Збірка "Зів'яле листя" (1896 р.) — найкраща збірка ліричних поезій І.Франка. У передмові до другого видання поет назвав її "збіркою ліричних пісень, найсуб'єктивніших із усіх, що появилися в нас від часу автобіографічних поезій Шевченка".У 1877—1882 pp. І.Франко написав відомі твори політичної лірики — "Вічний революціонер", "Каменярі", "Товаришам із тюрми", де чітко прозвучав заклик до оновлення світу на засадах гуманізму і справедливості. На слова вірша "Вічний революціонер" видатний український композитор М.Лисенко 1905 p. написав музику. Цей твір став одним із національних гімнів українського народу. В 1926 р. композитор С.Людкевич (1879—1979 pp.) створив симфонічну поему "Каменярі".Вершина поетичної творчості І.Франка — поема "Мойсей" (1905 p.). Висока ідейна та мистецька вартість дають змогу занести її до низки найвизначніших творів українського письменства. Головна тема поеми — смерть Мойсея-пророка, якого власний народ не сприйняв і відкинув. Поема має алегоричний характер. Вона оспівує український народ, висловлює віру в його краще майбутнє. Національно-визвольну ідею Мойсея підхоплює молодь, що бореться за народні ідеали.У 90-х роках XIX ст. І. Франко написав низку драматичних творів: "Учитель", "Сон князя Святослава", "Будка ч.27", "Кам'яна душа" та ін. Відома п'єса письменника — соціальна драма "Украдене щастя" (1894 p.), яка вирізняється глибоким реалізмом.І.Франко — найвідоміший в українській літературі перекладач з усіх європейських мов. Численними перекладами з літератур різних народів світу він помітно збагатив українську культуру найкращими здобутками світової художньої літератури.І.Франко збирав і глибоко вивчав народну творчість. Його праці з історії і теорії літератури прислужилися до розвитку українського літературознавства кінця XIX — початку XX ст. Франкові твори "Література, її завдання і найважливіші ціхи", "Нариси історії українсько-руської літератури до 1890 p.", "Із секретів поетичної творчості", праці про творчість Т.Шевченка та інші становлять вагомий науковий доробок у галузі української культури та її історії.Поряд з іменами Т.Шевченка та І.Франка називають М.Гру-шевського (1866—1934 pp.) — видатну постать української духовної культури. Він автор понад 2 тис. наукових праць у галузі вітчизняної історії та літературознавства, у тому числі 11 -томної "Історії України-Руси" (1898—1936 pp.), 5-томної "Історії української літератури" (1923-і 1927 pp.). Велику популярність здобули також "Нарис історії українського народу" (1904 p.), "Ілюстрована історія України" (1911 р.), "Початки громадянства" (1921 p.) тощо. В умовах національного гноблення і переслідування української культури царським самодержавством, австрійською монархією, панівними класами Польщі вихід у світ історичних творів М.Грушевського мав значний вплив на активізацію національно-визвольного руху на українських землях, розчленованих чужоземними державними кордонами.

41. Вплив позитивізму, реалізму та модернізму на розвиток науки і культури українських земель.

42. Український театр в другій половині ХІХ – на початку ХХ ст. та його роль у формуванні національної ідентичності.

 Професійний український театр виник на базі аматорських колективів, що діяли в 1860–1870 роках. У 1882 р. під керівництвом М. Кропивницького в Єлисаветграді створено першу українську професійну трупу, до якої були запрошені М. Садовський, М. Заньковецька, О. Маркова, І. Бурлака та ін. У 1883 р. трупу очолив М. Старицький, а режисером залишився М. Кропивницький. На Західній Україні український професійний театр був заснований 1864 р. О. Бачинським під назвою “Руська бесіда”.Подекуди аматорські гуртки досягли високого мистецького рівня в постановках п’єс кращих російських та українських драматургів. Так театральний гурток Київського університету, заснований 1859р. групою студентів на чолі з М.П. Старицьким і М.В. Лисенком, талановито поставив “Лихо з розуму” О.С. Грибоєдова, “Ревізор” М. Гоголя, п’єси О.М. Островського, О.В. Сухово-Кобиліна та ін. Заслуженим успіхом у 1861 – 1866рр. користувався аматорський театр у Чернігові, відомий під назвою “Товариство кохаючих рідну мову”, в якому брали активну участь поет-байкар Л.І. Глібов, етнограф О.В. Маркович, лікарі І. Лагода, С.Д. Ніс та ін.Інакше справа стала в Єлисаветграді, де на чолі гуртка стояв великий театральний артист М. Кропивницький, якого оточувала талановита родина Тобілевичів. У виставах драматичних гуртків міст Бобринець і Єлисаветград уперше випробували свої акторські сили М.Л. Кропивницький, брати Тобілевичі – І.К. Карпенко-Карий (Див. додаток 4), М. Садовський, П. Саксаганський, (Див. додаток 5), які згодом стали українського професійного театру. Для бобринецького гуртка у 1863р створив свою першу п’єсу Кропивницький – “Дай серцю волю, заведе в неволю”.У єлисаветградському гуртку (“Артистичному товаристві”) брало участь багато талановитої різночинної молоді, яка ставила своїм завданням виховувати в народі почуття справедливості, чесності. Саме тут уперше на Україні поставлено п’єсу Т.Г. Шевченка “Назар Стодоля”, а в 70-х роках вперше показано оперу С.С. Гулака-Артемовського “Запорожець за Дунаєм”.Загалом аматорські гуртки підготували ґрунт для розвитку професіонального українського театру. Щоправда, в 70-х роках він остаточно ще не сформувався, бо цьому перешкоджала політика утисків і заборон з боку царського уряду. У 1872р було дозволено давати українські вистави приватним гурткам у Києві. Починається тоді енергійний театральний рух, душею якого були М. Старицький і М. Лисенко. Ця аматорська театральна дружина була так знаменита організована, що вже в 1874р давала публічні вистави в міськім театрі, а в 1875р – у біржовому залі .В “Автобіографії” М. Кропивницький розповідає, що влітку 1872р у складі невеликої групи артистів одеського російського театру він виїздив на гастролі до Акермана, де виступав у багатьох ролях у відомих на той час українських і, головним чином, російських п’єсах. Як свідчать деякі газети, він виступав у Бессарабії у 1873р. Пізніше М. Кропивницький з великим успіхом ставив українські п’єси в Харкові і в інших містах України.Театр “Руської бесіди” під орудою О. Бачинського, а також П. Романовича в надзвичайно важкий матеріальній скрутці, без приміщень, належного оформлення сцени, гардеробу протягом десятиліть ніс в народ ідею патріотизму, добра і культури. Він об’єднав зусилля талановитих акторів, таких, як Т. Бачинський, А. Нижанківський, П. Свенцицький; І. Гриневецький, В. Плошевський, М. Романович, Й. Стадик, пробудив інтерес не лише своєї, але й чужої публіки.Цензурні утиски українського слова в ХІХ ст. були започатковані кількома секретними документами. Це записка міністра внутрішніх справ П.Валуєва від 18 липня 1863р. “О книгах, издаваемых для народа на малороссийском наречии”, схвалена царем Олександром ІІ .

43. Українська радянська культура періоду «воєнного комунізму» та 1920-х.

Культура — історично виважений рівень розвитку суспільства, творчих сил і здібностей людини, що виражається у способах організації життя і діяльності людей, а також створюваних ними матеріальних і духовних цінностях. Відповідно до двох основних видів суспільного виробництва культура поділяється на матеріальну і духовну.У доктрині більшовиків про побудову комуністичного суспільства важливе місце посідала культурна революція. Основний наголос у культурно-просвітницькій діяльності робився на ідеології, вихованні масс у дусі комуністичних ідей.Метою "культурної революції" було формування в суспільній свідомості певних стереотипів, які зробили б поведінку широких мас населення прогнозованою.У 20-ті роки важливим напрямком культурного будівництва була ліквідація неписьменності населення. У 1923 р. в Україні було створено товариство "Геть неписьменність", яке очолював голова ВУЦВК Г. Петровський. Активістів лікнепу, більшість яких були вчителі, назвали по-воєнному — культармійцями. Держава не лише забезпечувала безкоштовне навчання в гуртках лікнепу, а й надавала певні пільги тим, хто навчався.У 1924 р. розпочалась підготовка до запровадження чотирирічного обов'язкового навчання дітей. У містах це завдання було виконано за кілька років. Проте в цілому в Україні в 1927/28 навчальному році поза школою ще залишалось 35 % дітей шкільного віку.Найголовнішим завданням у сфері культури партія вважала підготовку фахівців робітничого походження, їм були надані великі пільги. З цією метою при вузах почали створюватись робітничі факультети. Робітфаківці забезпечувались гуртожитком, їм виплачувались державні стипендії.Інтенсивно розвивалася мережа освітянських закладів. У 1925 р. в УСРР діяло близько 18 тис. шкіл, 145 технікумів, 35 інститутів, 30 ро-бітфаків. Важливою передумовою успішного розвитку освіти стала українізація, що відкривала для українців доступ до знань за допомогою рідної мови. Цей фактор, а також стабілізація суспільно-економічного життя за часів непу позначилися на досягненнях у сфері культури. Так, наприкінці 20-х років частка неписьменних серед дорослого населення скоротилася з 76 до 43 %.Головним центром науки в республіці стала Всеукраїнська академія наук (ВУАН). Президентом її в 1922-1928 рр. був В. Липський. У 20-х роках у ВУАН існували три відділи: історико-філологічний, фізико-математичний і соціально-економічний. Найбільш плідно працював перший відділ, де провідну роль відігравав М. Грушевсь-кий, який у 1924 р. повернувся з-за кордону і був обраний академіком ВУАН (з 1929 р. — академік АН СРСР). Він продовжував працювати над справою всього життя — фундаментальною "Історією України-Руси". Колегами його були видатні історики Д. Багалій, М. Слабченко, О. Оглоблин, Д. Яворницький.У ВУАН плідно працювали також математики Д. Граве та М. Крилов, хіміки В. Кістяковський та Л. Писаржевський, географ К. Воблий, статистик і демограф М. Птуха. Яскравий і нестримний розвиток української літератури й мистецтва у 20-ті роки під впливом революційних подій, а згодом — українізації, дав підстави дослідникам порівнювати його з добою Відродження. Головними особливостями цього часу стали розмаїття літературних напрямків, течій, виникнення й розпад багатьох письменницьких груп. Деякі з них перебували під впливом Пролеткульту — радянської літературно-художньої та просвітницької організації, для якої було характерне нігілістичне ставлення до культури минулого, "культури експлуататорів". Пролеткультівські ідеї сповідували літературні організації "Плуг" та "Гарт", які були створені у столиці УСРР — Харкові. Модерністські концепції обстоювали групи "пролетарських письменників": неокласики (М. Зеров, М. Рильський), символісти (П. Тичина, Ю. Меженко), футуристи (М. Семенко).У 1925 р. виникла найвідоміша літературно-мистецька організація республіки — Вільна академія пролетарської літератури (ВАПЛІТЕ), яка об'єднала 22 письменників і поетів. Серед них — П. Тичина, В. Сосюра, Ю. Смолич, М. Бажан, Ю. Яновський, О. Довженко, Л. Курбас та ін. Ідейним керівником ВАПЛІТЕ був М. Хвильовий (справжнє прізвище — Фітильов), а першим її президентом — М. Яловий. Це була доба відносної лібералізації літературного та мистецького процесу, коли популярними стали твори прозаїків І. Микитенка, М. Хвильового, А. Шияна, Ю. Яновського, поетів М. Бажана, В. Сосюри, драматургів І. Кочерги, М. Куліша. У сфері образотворчого мистецтва плідно працювали М. Бойчук, Ф. Кри-чевський, М. Нарбут, А. Петрицький, В. Касіян, в музичному мистецтві — І. Верьовка, П. Козицький, М. Вериківський, В. Косенко, Б. Лятошинський, А. Ревуцький та ін. Здобули визнання театральні колективи "Березіль" на чолі з Л. Курбасом (Харків) та імені І. Франка під керівництвом Г. Юри (Київ). У 1927 р. почалося будівництво найбільшої в Європі Київської кіностудії, а в 1928 р. з'явився перший фільм О. Довженка "Звенигора".Творчість українських митців мала велике значення для піднесення національної свідомості українського народу. Завдяки політиці українізації істотно підвищилась питома вага українців у складі керівного персоналу, особливо в сільській місцевості. Перевага українців серед представників культури й освіти пояснювалася великим їх відсотком у наймасовішій категорії фахівців цієї галузі — учителів, особливо сільських.У добу "великого перелому", тобто наприкінці 20 — на початку 30-х років, гасло культурної революції стало одним з основних для радянської влади.

44. Літературно-політична дискусія 1927-28 рр.: причини, головні учасники, перебіг та наслідки.

Поштовхом до літературної дискусії стала криза в середовищі українських літераторів. Ідейне підгрунтя полягало в спробах молодих літераторів переосмислити наслідки впливу російської народницької літератури на українську. Крім того, літературна дискусія засвідчила живий відгук серед українських письменників на ті зміни, що відбувалися в культурному просторі Європи. Літературна дискусія розпочалася в 1925 р. як виключно мистецька полеміка. Іноді вона навіть більше нагадувала зведення особистих рахунків. Однак дискусія одразу стала подією номер один в культурному житті України, оскільки М.Хвильовий уперше висловився проти засилля утилітарного методу в літературі, що давно хвилювало багатьох письменників. У своїх памфлетах він висловив позиції тогочасної творчої інтелігенції. Його стаття «Про «сатану в бочці», або про графоманів, спекулянтів та інших «просвітян» (1925) була вагомим аргументом у літературній дискусії.У першій половині 1920-х років відбувався процес встановлення ідеологічного та адміністративного контролю органів влади над літературним життям. Цей процес розвивався у двох напрямах - конструктивному та репресивному. Конструктивний проявлявся в утвердженні політизованої літератури, яка б виконувала пропагандистсько-агітаційні функції. Влітку 1925 р. Гарт перестав існувати як всеукраїнська організація. Більшість письменників, котрі вийшли з Гарту, створили нову організацію з претензійною назвою Вільна академія пролетарської літератури. Ваплітяни відкрито проголосили перевагу мистецького хисту над ідеологічними догмами.Активну участь у дискусії взяли письменники і громадські діячі Микола Хвильовий,Микола Зеров,Андрій Хвиля,Сергій Пилипенко,Олександр Дорошкевич,Самійло Щупак,Микола Скрипникта ін. У ході дискусії було опубліковано понад 1000 статей. В цей же період сформувалися два табори: один очолював М.Хвильовий, другий - лідер “масовістів” С.Пилипенко. Обговорення в Україні такого, на наш погляд, простого питання, як елітарність та масовість у літературі в той час обов`язково мала привести до питання  -Європа чи Просвіта.  В 1926 р. починається другий етап дискусії. Характерною її ознакою було те, що в уявленнях М.Хвильового Просвіта асоціюється з Москвою. Оскільки письменник говорив про психологічну Европу як основний мистецький орієнтир, то рано чи пізно він мусив більш чітко сформулювати антитезу європейській “фаустівській душі”. Памфлети з циклів “Думки проти течії” та “Апологети писаризму” (1926 р.) показують трансформацію поглядів письменника. Він відкрито виступає проти культурного епігонства як одного з найганебніших явищ у літературі. М.Хвильовий виступив також проти культурного домінування Росії в межах України.На цьому етапі до літературної дискусії залучаються партійні органи.Переломним моментом став лист Й.Сталіна до Л.Кагановича(квітень 1926 р.), в якому “вождь народів” цілком відверто заявив, що українізація призвела до появи буржуазно-націоналістичних ухилів. Це стало сигналом для згортання політики українізації. Відтоді головними опонентами М.Хвильового стають “чиновники від літератури”.Цей факт ще раз підкреслює головну роль більшовицької партії в переслідуваннях письменників. У в 1926р. КП(б)У виробила методи політичного цькування. Вони багато в чому були використані в політичних актах, спрямованих проти опозиції. Характерною ознакою цього періоду стало використання більшовиками репресивних органів у дискусії.Тиск здійснювався і на літературні організації, зокрема на ВАПЛІТЕ та на неокласиків. Політика постійного політичного залякування членів спілки давала свої результати. Для того, щоб зберегти організацію, М.Хвильового, М.Куліша та М.Ялового було виведено зі складу керівництва. Літературна дискусія 1925-1926 рр. мала важливі політичні наслідки. По-перше, вона послужила поштовхом до згортання українізації. По-друге, саме в цей період були вироблені основні методи боротьби партії більшовиків з опозицією. Відбувся розкол у письменницькому середовищі за лояльністю до режиму. Крім того, матеріали дискусії пізніше активно використовувалася каральними органами для фальсифікації політичних справ. У 1927-1932 рр проводилася політика партійних органів, спрямована на ліквідацію плюралізму в літературному житті. Перший її етап - 1927-1928 рр. - характеризувався особливо активним наступом більшовиків в ідеологічній сфері. У січні 1928 р., під тиском партійної критики, загальні збори ВАПЛІТЕ ухвалили рішення про саморозпуск. Ініційований згори “саморозпуск” ВАПЛІТЕ свідчив про початки й організаційної уніфікації. Постійні переслідування з боку партійних органів і ортодоксально налаштованих критиків змусили М.Хвильового та його однодумців до більш поміркованої діяльності. Новим етапом у літературному житті стала поява в грудні 1928 р. нового часопису під назвою “Літературний ярмарок”.

45. Українська радянська культура 1920-х: особливості та здобутки.

Шостий період розвитку української культури є часом ново­го міжвоєнного та повоєнного поневолення України її східними та західними сусідами й охоплює часовий відтинок від початку XX ст. до кінця 80-х років.Високий ступінь розвитку та історичної зрілості української куль­тури, з яким вона вступила у XX століття, зумовили її активну і плідну участь в загальноєвропейському культурному процесі. Це й сформованість розгалуженої жанрової системи в літературі, демократизація і модернізація мови більшості мистецтв (образотворчого, графіки, скульптури, музики), цілісність загальнонаціонального (Східна і За­хідна Україна) культурного розвитку, видатні здобутки нашої культури, що збагатили не лише свою, а й європейську художню культуру (українська народна пісня, соціальний роман, імпресіоністична та експресіоністична новела XX ст., театр корифеїв, гуцульське народне Мистецтво і багато іншого).Аналізований тут період розвитку української культури, як і по­передній, доцільно розподілити на кілька підперіодів, які, у свою чер­гу, відрізняються один від одного соціально-економічними та політико-психологічними факторами, що посутньо впливали на процеси розвитку нашої національної культури.Але суть нашого питання полягає в тому, щоб розглянути період саме 20-х років, тому:Незважаючи на неймовірно тяжкі форми національного гніту, переслідування і заборони, позбавлення своєї фундаментальної основи — національної школи з рідною мовою навчання, культурне життя в Україні на початку XX століття значно активізується. Виникають художні музеї, архіви, нові бібліотеки, діють засновані на нових заса­дах мистецькі навчальні заклади, посилюються зв'язки із зарубіж­ними художніми центрами (Париж, Рим, Мюнхен, Краків). Національ­но-демократична революція і здобуття Україною національної дер­жавності (УНР, ЗУНР), незважаючи на їх поразку від більшовиків у 1919—20 рр., дали потужний історичний імпульс для національно-культурного будівництва навіть за умов обмеженої і затиснутої ра­дянської державності 20-х років (український ренесанс, трагічно обі­рваний 1929 р.).Національно-культурне відродження України кінця XVIII-XIX ст. заклало підвалини для відновлення української державності на початку XX ст. XX століття в Україні можна назвати століттям національно-культурного відродження, що було започатковано революційно-демократичними перетвореннями 1917 р., проголошенням національної суверенної держави з новим парламентом – Центральною Радою.Ще у 1908 р. у Києві розпочинає свою роботу Українське наукове товариство на чолі з М. Грушевським, відкриваються українські державні університети у Києві та Кам’янці. У листопаді 1918 р. виникає Українська Академія наук, яку очолює В. Вернадський, засновується державна українська археологічна комісія, Державний архів та інші наукові установи.Після другої світової війни розвивається неоавангардизм – антироман, поезія «абсурду». У Києві була створена «Асоціація панфутуристів» («Аспанфут» – засновник М. Семенко). У 1923 р. засновано Спілку пролетарських письменників України («Гарт»), яку очолив В. Блакитний. Членами Спілки були К. Гордієнко, О. Довженко, В. Сосюра, П. Тичина, М. Хвильовий та ін.З 1923 р. почалась хвиля «українізації», яку проводили українські націонал-комуністи (серед яких відомі діячі О. Шумський та М. Скрипнік), повертається з еміграції М. Грушевський, робляться кроки до ліквідації неписемності населення. У цей період особливо вирізняється київська літературна група «неокласиків», яку очолили М. Зеров та М. Рильський. Але вже у 1926 р. починається наступ на національну культуру, переслідування, а далі й фізичне знищення кращих сил творчої інтелігенції. Ця сторінка української історії має назву «розстріляне відродження».

46. Культурні здобутки доби «Розстріляного Відродження» (1917-33 рр.).

Термін «розстріляне Відродження» вперше запропонував діаспорний літературознавець Юрій Лавріненко, вживши його як назву збірника найкращих текстів поезії та прози 1920-30-х рр. За це десятиліття (1921—1931) українська культура спромоглася компенсувати трьохсотрічне відставання й навіть переважити на терені вітчизни вплив інших культур, російської зокрема (на 1 жовтня 1925 року в Україні нараховувалося 5000 письменників). Кульмінацією дій радянського репресивного режиму стало 3 листопада 1937 року. Тоді, «на честь 20-ї річниці Великого Жовтня» у Соловецькому таборі особливого призначення за вироком Трійки розстріляний Лесь Курбас. У списку «українських буржуазних націоналістів», розстріляних 3 листопада також були Микола Куліш, Матвій Яворський, Володимир Чеховський, Валер'ян Підмогильний, Павло Филипович, Валер'ян Поліщук, Григорій Епік, Мирослав Ірчан, Марко Вороний, Михайло Козоріс, Олекса Слісаренко, Михайло Яловий та інші. Загалом, в один день за рішенням несудових органів, було страчено понад 100 осіб представників української інтелігенції — цвіту української нації. Це відродження було пов'язано з тим, що українські митці навіть за умов замовчування й заборони (пригадаймо Емський указ) створили тексти, гідні світового поціновування (М. Куліш, І. Франко, М. Коцюбинський), з довгоочікуваним набуттям Україною своєї державності, з датою українізації та різнобічних свобод, обіцяних революціями 1905—1917 рр. Вийшовши в масі своїй з нижчих верств населення (службовці, різночинці, священики, робітники, селяни), нове покоління української еліти часто не мало можливості здобути систематичну освіту через війну, голод та необхідність заробляти насущний хліб.Саме ВАПЛІТЕ в особі Миколи Хвильового розпочало славетну літературну дискусію 1925—1928 рр. і перемогло в ній, довівши наявність і необхідність національної, специфічної української літератури, орієнтованої на Європу, а не на Росію. Головними складниками новітньої еліти її світогляду був бунт, самостійність мислення та щира віра у власні ідеали. В більшості своїй це були інтелектуали, які робили ставку на особистість, а не на масу. За їх зовнішньою «радянськістю» ховалися глибокі пошуки й запити. Проза поділялася на дві течії: сюжетна і безсюжетна. У безсюжетних творах головним було не речення чи слово, але підтекст, дух, «запах слова», як казав Хвильовий. Стиль сильних почуттів та проникнення в сутність явищ називається неоромантизмом чи експресіонізмом. У цьому напрямку працювали Микола Хвильовий, Юрій Яновський, Андрій Головко, Юліан Шпол, Олекса Влизько, Лесь Курбас, Микола Куліш та багато інших. Головна ідея новели «Я (Романтика)» Хвильового — розчарування в революції, кричущі суперечності і роздвоєння людини того часу. Головний персонаж — людина без імені, а значить, без індивідуальності, без душі. Заради революції він вбиває свою матір і карає себе думкою: чи варта була революція такої жертви. У поезії найцікавішими є шукання символістів Олександра Олеся і Павла Тичини. В своїй збірці «Сонячні кларнети» Тичина відбив всю широту освіченого і тонкого розуму, який споглядає багатство української природи, бажаючи докопатися до її першопричин. Коли Більшість митців була репресована і розстріляна. Коли 1947 року Іван Багряний видав за кордоном свою поетичну збірку «Золотий бумеранг», другою назвою її було «Рештки загубленого, репресованого та знищеного».

47. Тоталітарна мас-культура 1930-50-х: загальна характеристика.

За останні триста з гаком років українська література, перебуваючи в колоніальному становищі, не могла розвиватися на всю силу генетично закладених у ній можливостей; спираючись на невмирущі скарби народної творчості, постійно дбаючи про самозбереження й виживання – своє і своєї підвалини – української мови, вона проходила через утиски й труднощі, невідомі літературам, які не зазнавали національного гніту.До міфічного антирадянського націоналістичного підпілля, нібито керованого напівживим академіком Кримським, були “підверстані” нещодавно заарештовані в Києві дочки класика української літератури Михайла Старицького – сімдесятитрирічна Людмила Михайлівна Старицька-Черняхівська та шістдесятисемирічна Оксана Михайлівна Стешенко.На допитах усі заарештовані категорично заперечували існування якогось антирадянського підпілля і свою приналежність до нього. Та їхні голоси чули тільки холодні тюремні мури, підручні ж Берії робили своє діло. Їм потрібен був гучний судовий процес над українськими буржуазними націоналістами – гітлерівськими посіпаками й запроданцями. Водночас такий процес, який би виправдовував їхнє сите жирування в глибокому тилу, за спинами тих, що ходили в штикові атаки, кидалися з в‘язанками гранат під гусениці німецьких танків, закривали своїми грудьми амбразури дзотів. За своїм психічним станом Сталін не міг збагнути, якої самостійності жадає місцева людність на порозі соціалістичного раю, чому вона чинить такий відчайдушний опір впроваджуваній більшовиками політиці воєнного комунізму. І від усвідомлення власного безсилля зрозуміти і змінити становище горде серце наркомнаца скипало ярим гнівом, переповнювалося презирством і зненавистю до всього українського.До того ж місцеві намісники в особі всіляких квірінгів, раковських, п‘ятакових самі корчили з себе видатних пролетарських вождів і гадки не мали визнавати верховенство влади на Україні повноважного представника Центру Джугашвілі-Сталіна. Складалося навіть враження, що вони сприймали його як тимчасового нальотчика і з нетерпінням чекали якнайшвидшого щезнення. За таких умов праця на Україні не лише не приносила Сталіну морального вдоволення, але з кожним днем ставала все обтяжливішою і нестерпнішою. Тому, коли випала нагода перейти на роботу в Секретаріат ЦК ВКП(б), він без вагань і без жалю полишив Україну, де не здобув ні кар‘єри, ні слави.Для українського народу кампанія “Дайош шалені темпи колективізації!” мала неймовірно трагічні наслідки. Навіть за часів татаро-монгольського нашестя наша земля не зазнала стільки страхіть, як за роки сталінської опричнини. Не менш важливо було встановити: коли саме почався сталінський терор проти українського письменства? Більшість літературознавців називають 1929 рік — рік початку підготовки фальсифікованого судового процесу в справі так званої Спілки Визволення України.

48. Культурна уніфікація сталінської доби. Соцреалізм як літературно-мистецький стиль тоталітарного суспільства.

У 1929 багаторічна внутрішньопартійна боротьба у СРСР завершилася повною перемогою Й. Сталінаі його прихильників. Встановилася тоталітарнадиктатура. Для культури це мало трагічні, руйнівні наслідки. Культура, як і всі сфери суспільного життя, була поставлена під жорсткий ідеологічний і адміністративний контроль. Крок за кроком згорнули політику українізації. На початку 30-х років з метою полегшення контролю над розвитком культури були створені Спілки письменників, композиторів, художників, архітекторів. Було покладено кінець стилістичним, художнім пошукам, встановлена цензура, перервані контакти з діячами культури інших країн, в тому числі українськими емігрантами. У 1932 р. з'явився термін «соціалістичний реалізм», який був проголошений єдиним правильним методомлітературиімистецтва, що збіднювало, звужувало творчий процес. Прославляння міфічних досягнень, лакування дійсності, фальсифікація історії стали органічними якостями ідеологізованої літератури. Були зупинені авангардні пошуки й експерименти, які у всьому світі продовжували залишатися магістральною лінією розвитку мистецтва. Диктувалося верховенство історико-революційної, виробничої тематики. У живописі такі жанри, як натюрморт, пейзаж, портрет, відсувалися на другий план тому, що вони ніби не несли класового навантаження. В архітектурі провідним стилем ставнеокласицизм, який повинен був відображати стабільність режиму, непохитність влади. Найбільш відомою будівлею, побудованою в стилі неокласицизму, є споруда Верховної Ради у Києві.За першого періоду соціалістичного реалізму (1934 — 41) у прозі й образотворчому мистецтві ці можливості були звужені до виробничого жанру: ілюстрування індустріалізації й колективізації (в образотворчому мистецтві ще портрети й пам'ятники, переважно Сталінові), у поезії до прославлення партії й вождів («Партія веде»П. Тичини, «Пісня про Сталіна»М. Рильського); у музиці величальні на честь партії пісні й кантати.За війни у мистецтві домінував патріотичний плакат і сатирична карикатура, у літературі — патріотична тематика з ухилом у публіцистику (оповідання й статті О. Довженка), але поволі й з ухилом у вихваляння російського «старшого брата». Ця остання тенденція посилилася по війні, зокрема в Україні у зв'язку з «возз'єднавчими» святкуваннями (1954): у прозі тут, поруч з дальшим триванням воєнної тематики, на перший план висувалися такі твори, як «Переяславська Рада» (І — II, 1948, 1953) Н. Рибака; в образотворчому мистецтві — «Переяславська Рада» М. Дерегуса (1952), «Навіки з Москвою — навіки з російським народом» М. Хмелька (1951 — 54) тощо. Відтоді тема звеличення російського народу в українській соцреалістичній літературі й мистецтві лишилася константною, з виразною тенденцією дальшого посилення.В останній стадії свого розвитку соціалістичний реалізм формулюється як перемога «партійності» і «народності», а ці поняття своєю чергою тлумачаться як синоніми служіння літератури і мистецтва інтересам партії. Соціалістичний реалізм вимагає ізоляції від літератури і мистецтва Заходу, з особливим наголосом на критиці «ревізіонізму» західних комуністичних теоретиків («Realiste sans rivages» P. Ґароді й ін.). Теоретики соціалістичного реалізму посилаються на висловлювання К. Маркса,Ф. Енґельса,В. Леніна, резолюції з'їздівКПРСі наЛ. Брежнєва. Утвердження соціалістичного реалізму в літературі й мистецтві супроводжувалосярепресіями, у висліді яких фізично ліквідовано або вилучено з літератури іншими заходами близько 300 письменників: ліквідовано найвизначніших українських митців (М. Бойчук,С. Налепинська-Бойчук,В. Седляр,І. Падалкаі багато ін.), а їх твори знищено, як знищено багато творів і тих, хто перетривав репресії (наприклад, велику серію портретів А. Петрицького). Такої самої руїни під гаслами утвердження соціалістичного реалізму зазнав театр: фактична ліквідація «Березоля» і фізичне знищення його творцяЛ. Курбаса, як і головного драматурга цього театруМ. Куліша, заслання кращих акторів (Й. Гірняк).

49. Українська культура в добу «Відлиги».

Після смерті Сталіна (1953р.) почалася часткова лібералізація радянського режиму, яка отримала назву “відлига”. Це істотно покращило умови для розвитку культури в цілому. Лібералізація і десталінізація створили сприятливі умови для розвитку літератури. Значним досягненням української прози став цикл романів М.Стельмаха “Велика рідня”, “Кров людська – не водиця”, “Хліб і сіль”. Особливу популярність у повоєнні роки здобула творчість О.Гончара, автора трилогії “Прапороносці”. Романом “Вир” назавжди вписав в історію української літератури своє ім‘я Г.Тютюнник. Видатним явищем в українській літературі стала опублікована в 1956 р. кіноповість О.Довженка “Поема про море”. Збагачували поезію і прозу твори А.Малишка, П.Загребельного, Ю.Смолича, Ю.Збанацького та інші талановиті літератори.Провідними театрами були ім. І.Франка в Києві, ім.Т.Шевченка в Харкові, ім.М.Заньковецької у Львові, ім.Лесі Українки у Києві, Київський театр опери та балету. В них працювала ціла плеяда талановитих майстрів сцени: О.Кусенко, П.Куманченко, А.Гашинський, А.Роговцева, Б.Ступка та ін. Плідно працювали драматурги М.Зарудний, В.Минко. Велику популярність здобула п‘єса О.Коломійця “Фараони”.На розвиток української культури, на громадське життя в Україні суттєво вплинула нова генерація талановитих митців, які одержали назву “шістдесятників”. Це був рух творчої молоді, яка розробляла оригінальну тематику, видавала нові думки, відмінні від офіційних, і стала ядром духовної опозиції в Україні. Серед її лідерів були поети В.Симоненко, Л.Костенко, В.Стус, І.Світличний, Д.Павличко, І.Драч, Є.Сверстюк, Б.Олійник, критик І.Дзюба, публіцист В.Чорновіл.Процес розвитку української музики в 50-60-ті роки характеризується удосконаленням усіх її жанрів, створенням нових опер, оперет, балетів, симфоній та пісень. В Україні з‘являється блискуче сузір‘я чудових оперних співаків і співачок: Д.Гнатюк, А.Солов‘яненко, Є.Мірошниченко, А.Мокренко, М.Кондратюк, Д.Петриненко. В цей час українська національна музика має значні досягнення у галузі масової пісенної творчості. Популярними в народі стали “Пісня про рушник” на вірші А.Малишка, “Впали роси на покоси”, “Два кольори” на слова Д.Павличка, “Марічка” М.Ткача, “Чорнобривці” М.Сингаївського, мелодії П.Майбороди, О.Білаша, І.Шамо. Здобутки мало і кіномистецтво України.У часи “відлиги” Київська студія щорічно випускала близько 20 картин. Популярність здобули фільми “Гадюка” В.Івченка, кінокомедія “Королева бензоколонки”, “Ключі від неба”. Найзначнішим досягненням українського кіно став фільм С.Параджанова “Тіні забутих предків” поставлена за повістю М.Коцюбинського, який вражав надзвичайною силою художньо-поетичного проникнення в глибини народного життя, його драматичні й трагічні аспекти. Це час становлення українського поетичного кіно: Ю.Іллєнко, Л.Осика, М. Мащенко.Основною темою образотворчого мистецтва в післявоєнні роки був героїзм, подвиги воїнів, партизанів, трудівників тилу в період Великої Вітчизняної війни. Серед них картини С.Бесєдіна “Визволення Києва”, В.Костецького “Повернення”. Великої популярності набула картина Т.Яблонської “Хліб”, де показано життєві образи трудівників повоєнного села.Суттєві зміни сталися в освітній сфері. Українські вчені чимало зробили для розвитку ракетної техніки, космонавтики, використання атомної енергії в мирних цілях. У 1956 р. генеральним конструктором будівництва космічних кораблів став виходець з Житомирщини С.Корольов. Широке визнання як конструктор турбореактивних двигунів здобув академік А.Люлька. Одним з творців атомної бомби був генерал-лейтенант М.Духов. Розвитку кібернетики в Україні сприяла організація в 1957 р. Обчислювального центру АН УРСР, перетвореного згодом на інститут кібернетики. Його досягнення пов‘язані з іменем В.Глушкова, першого і беззмінного впродовж 20 років (з 1962 р.) директора інституту.

50. Культурний Опір русифікації в післявоєнний період (1950-1980-ті рр.).

Непослідовністю і суперечливістю в мовно-культурній політиці відзначалася доба хрущовської відлиги. З одного боку, десталінізація і лібералізація режиму викликала появу покоління нової української інтелігенції, яка активно виступила в обороні прав української мови. У цей час було започатковано ряд фундаментальних праць з української мови, літератури, історії (шеститомний «Українсько-російський словник», одинадцятитомний «Словник української мови», «Історія української літератури» в 2-х томах, шеститомна «Історія українського мистецтва», багатотомна «Історія міст і сіл України»). Почалася публікація Української Радянської Енциклопедії, вийшла «Енциклопедія кібернетики», в системі АН УРСР з’явилась низка нових україномовних журналів з природничих і суспільних наук. Водночас русифікація неросійських народів Радянського Союзу лишалася головним напрямом національної політики КПРС. Досягнуте на той час звуження комунікативних функцій національних мов у ряді республік створювало ілюзію добровільної відмови населення від своїх мов і давало партійній верхівці можливість оголосити російську мову «другою рідною» мовою. Великий суспільний резонанс мали виступи Антоненка-Давидовича з різкою критикою мовної політики 30-40-х рр. Не меншого розголосу набуло критичне обговорення проблем стану української мови на конференції з питань культури мови, що відбулася в Київському університеті в 1963 р. Важко переоцінити ту роль у пробудженні національної свідомості в масово зрусифікованому соціумі, яку відіграла праця Івана Дзюби «Інтернаціоналізм чи русифікація?». Водночас процеси лібералізації суспільства в добу хрущовської відлиги не зачепили основних засад радянської мовно-культурної політики. Русифікація населення союзних республік залишалась її головним завданням, а відтак у відповідних загальносоюзних інституціях у 1950-1960-х рр. перейшли до запровадження наступного етапу асиміляції. Реформа освіти, проведена у 1958 р., ввела в законодавство положення про вільний вибір мови навчання і вільний вибір вивчення другої мови у російських школах, що закріпило панівне становище російської мови в системі шкільної освіти. У 1960-х рр. відбувалось кількісне зниження україномовних книжкових видань, які впали з 80 % у 1950 р. до 66 % у 1963 р. Загалом україномовна книжкова продукція в СРСР у 1963 р. становила 3321 назву, близько 4,3% при 17% українського населення. Аналогічна тенденція спостерігалася в галузі періодичних видань. В одному зі своїх виступів В. Щербицький стверджував: “Сьогодні в процесі культурного будівництва, як ніколи, підвищується роль і значення російської мови, яка по праву є другою рідною мовою у нас в республіці...” У 70-х – першій половині 1980-х рр. русифікація всіх сфер життя — освіти, науки, виробництва, засобів масової інформації, культури — відзначалась особливою інтенсивністю. У 1978 р. була видана Постанова ЦК КПРС про посилення вивчення і викладання російської мови та літератури, у 1983 – Постанова про посилене вивчення російської мови, поділ класів в українських школах на дві групи та підвищення заробітної плати вчителям російської мови на 15 %.

51. Семінар. Про гумор та сатиру в СРСР.

52. Українське красне письменство доби незалежності: провідні тенденції, здобутки, перспективи

53. Українське красне письменство доби незалежності: провідні тенденції, здобутки, перспективи. 

У 1991 році Україна вийшла зі складу радянської імперії й проголосила свою незалежність. Це докорінно змінило характер розвитку літературного процесу: відкидалися догматичні схеми розвитку літератури у заідеологізованих рамках «соцреалізму» й відбувався інтенсивний пошук нових естетичних способів моделювання й зображення дійсності. Проте нова естетична стратегія в українському письменстві намітилася після катастрофи на Чорнобильській АЕС, яка неначе пробудила і письменників старшого покоління, і шістдесятників, породила нову генерацію митців постчорнобильської епохи. Ця хвиля літераторів прагнула вивести мистецтво слова за межі політики, ідеологічних й адміністративних втручань у художню творчість, зробити його естетично самодостатнім. Нова генерація письменників зажадала повнокровного буття української нації, насамперед подолання комплексу меншовартості, підрядної ролі в історії, які протягом багатьох століть нав'язувалися імперською ідеологією. Гостро постали проблеми вибору, повноцінного існування нації і свободи індивідуальності. Водночас вибухнула потужна творча енергія молодшого покоління письменників, яке прагне вивести літературу на нові естетичні обрії, але не копіюючи Захід. Про це заговорили «західники» — митці, що орієнтуються на пост-модерні взірці західної культури (Юрій Андрухович, Оксана Забужко, Микола Рябчук) і «ґрунтівці», які захищають національну самобутність мистецтва і село як метафору світу, де ще живе неповторний дух українства (В'ячеслав Медвідь, Євген Пашковський, Василь Герасим'юк). Відомо, що село в сучасній західній літературі не змальовується, тож селянська тематика — це можливість для наших майстрів виявити самобутність на тлі західної словесності.У літературному процесі наприкінці 80-х — 90-х років XX ст. відбулися кардинальні зрушення в системі естетичних критеріїв суспільства, творилися нові парадигми художнього мислення, форми й структури творчості, адже до духовної культури народу повернулися літературно-мистецькі надбання минулих епох, заборонені тоталітарним режимом з ідеологічних міркувань.

Поезія 90-х років характеризується багатством тематики, стильових і жанрових знахідок. її творили кілька поколінь поетів: шістдесятники (Іван Драч, Ліна Костенко, Борис Олійник, Ірина Жиленко та ін.), «Київська школа» поетів (Віктор Кордун, Василь Голобородько, Микола Воробйов, Василь Рубан та ін.), поети-дисиденти (Ігор Калинець, Тарас Мельничук, Степан Сапеляк, Ірина Калинець та ін.), «вісімдесятники» (Василь Гарасим'юк, Ігор Римарук, Іван Малкович, Оксана Забужко, Оксана Пахльовська, Іван Козаченко), «дев'яностники». Останнє покоління видало антологію нової української лірики — «Дев'яностники» (1998).У 90-ті роки плідними є пошуки українських прозаїків. Інтенсивно працюють митці старшого покоління. Найбільший суспільний резонанс мали історичні романи Юрія Мупікетика «На брата брат» (1996), Миколи Вінграновського «Северин Наливайко» (1996), Романа Іваничука «Орда» (1992), «Рев оленів нарозвидні» (2000), роман у віршах Ліни Костенко «Берестечко» (1999). Здобутком цього десятиліття є роман-епопея Валерія Шевчука «Стежка в траві. Сага про Житомир» (1994), в якому письменник досліджує екзистенціальні проблеми буття людини. Лірико-романтична, патетична стильова течія залишилася на узбіччі. Натомість химерна стильова течія (твори Олександра Ільченка «Козацькому роду нема переводу, або Мамай і Чужа Молодиця» (1958), Віктора Міняйла «Зорі й оселедці» (1972), «На ясні зорі» (1975), Володимира Яворівського «Оглянься з осені» (1979), Євгена Гуцала «Позичений чоловік» (1981) та ін.) була трансформована у прозі постмодерністів.Гострі дискусії викликали романи постмодерністів Оксани Забужко, Юрія Андруховича, Олеся Ульяненка, Євгена Пашковського, Юрія Іздрика та інших. Наймолодші митці видали альманах прози «Тексти» (1995), де опубліковано новели, оповідання 28 авторів. Виділяються дві школи прозаїків: «київсько-житомирська» (Євген Пашковський, В'ячеслав Медвідь, Олесь Ульяненко, Богдан Жолдак, Любов Пономаренко, КононенкоОксана Забужко, Володимир Діброва) і «львівсько-франківська» (Юрій Андрухович, Юрій Винничук, Тарас Прохасько, Юрій Іздрик). У творах прозаїків першої школи переважають екзистенціальні мотиви, другої — гра й іронія, карнавал і травестія, хоча сарказм і скепсис притаманні й новелам Богдана Жолдака (збірка «Яловичина»), і повісті «Бурдик» Володимира Діброви. Митці цих шкіл змальовують також різні типи героїв: галицькі прозаїки культивують героя-інтелектуала, рафінованого інтелігента, житомирські — героя-маргінала (міського жителя — вихідця з села) та селюка з комплексом меншовартості. Проте представників усіх шкіл об'єднує постмодерне світобачення, образ, точніше «маска» автора у центрі твору.

53. Здобутки українського кінематографу радянської доби (1920-1980-ті). «Поетичне кіно» О.Довженка. «Тіні забутих предків» С.Параджанова.

1919 р. в Радянській Україніпочинається тотальне одержавлення кіно. 1922 року було заснованоВсеукраїнське фотокіноуправління, якому вдалося реконструюватиодеськеіялтинськепідприємства, а 1928 року ввести в дію київську кінофабрику (майбутнюКиївську кіностудію ім. О.Довженка) — одну з найбільших та найсучасніших на той час у світі. Разом з тим, ігрове кіно намагалося поєднати революційну тематику з традиційною для попереднього періоду мелодрамою та пригодницькими жанрами («Укразія»П.Чардиніна;«Сумка дипкур'єра»,«Ягідка кохання»Олександра Довженка). У цей час вУкраїніз'явилися також екранізації класичних творів національної літератури —«Тарас Трясило»,«Микола Джеря»,«Борислав сміється».УОдесіпроходили зйомки багатьох фільмів, що ставили московські кінорежисери. У 1925 р. на екрани країни вийшов кінофільмСергія Ейзенштейна«Броненосець Потьомкін», що увійшов в десятку кращих фільмів світового кінематографу і став візитною карткоюОдеси.Наприкінці 1920-х рр. в українському кінематографі дедалі гучніше почала заявляти про себе новамодерністськатечія, що сформувалася у співпраці режисераЛеся Курбасаз письменникамиМайком ЙогансеномтаЮрієм Яновським. Неторовані шляхи долав у кіно самобутній режисер і сценарист, відомий скульпторІван Кавалерідзе(«Прометей»,«Запорожець за Дунаєм»).

Особливу роль у становленні українського кіномистецтва відіграли фільми О.Довженка«Звенигора»(1928),«Арсенал»(1929),«Земля»(1930). Цікаво також те, щоДовженко, який знаходився у лавах АрміїУНР, тепер знімав фільмАрсенал«з іншого боку». Його творчість піднесла вітчизняний кінематограф до світового рівня. У 1958 році на Всесвітній виставці вБрюселі(Бельгія) в результаті опитування, проведеного Бельгійською синематекою серед 117 видатних критиків і кінознавців із 26 країн світу, фільм«Земля»було названо у числі 12 найкращих картин усіх часів і народів. Стилістика, створенаДовженком, поклала початок напряму, який визначають як «українське поетичне кіно».Звукове кіноУ 1930 р. в Україніз'являється перший звуковий фільм — документальна стрічкаДзиги Вертова«Симфонія Донбасу», а наступного року глядачі почули голоси акторів у художньому фільміО.Соловйова«Фронт».Наприкінці 1930-х тотальний терор уСРСРпоєднується з кон'юнктурним поверненням до національно-історичної тематики. Фільми«Щорс»(1939)Олександра Довженкаі«Богдан Хмельницький»(1941)Ігора Савченка— дивовижне поєднання вимушеної заангажованості держзамовлення і очевидної режисерської та акторської обдарованості.

Українське кіно часів Другої світової війни, частково евакуйоване на схід, було переважно підпорядковане ідеологічним завданням воєнної доби. Разом з тим, у цей час були зняті і справжні кіношедеври. До них можна віднести фільм«Райдуга»Марка Донськогоза сценаріємВанди Василевської, який з надзвичайною художньою силою передає трагедію окупованого фашистами українського села. Фільм здобув низку міжнародних нагород, серед них премія«Оскар»(1944) в номінації «кращий іноземний фільм»СценарійОлександра Довженка«Україна в огні», якийСталінспочатку сприйняв схвально, потім було піддано розгромній критиці, а автора — шельмуванню. Одною з причин цього, про що Довженкові натякнули, було те, що у сценарії нічого не було сказано про вирішальну рольСталінау перемозі над ворогом. Крім того, у фільмах воєнних років за вказівкою «вождя» пропагувалася ідея швидкої та легкої перемоги над фашизмом.Хоча українські фільми 1945-53 рр. були обмежені жорсткими канонами«соціалістичного реалізму», їх велику цінність складають високий рівень акторської гри (на екрані в цей час з'являютьсяМихайло Романов,Амвросій Бучма,Дмитро Мілютенко, молодийСергій Бондарчук) і високофахові роботи кінооператорів («Подвиг розвідника», 1974, режисерБорис Барнет, операторДанило Демуцький;«Тарас Шевченко», 1951, режисерІгор Савченко, операторДанило Демуцькийта інші).