Методичка по истории

Від 6 до 9 балів студент отримує, якщо відповідь побудована не дуже логічно,

виявляються недоліки в розкритті відповідних понять, термінів, хоча їх загальне розуміння представлено, вона носить описовий, однобічний характер, демонструє відсутність самостійного бачення сутності проблем. Від 1 до 5 балів студент отримує, якщо відповідь дана не на всі запитання, не містить наукового обґрунтування проблем, відсутня логіка викладення матеріалу. 0 балів виставляється в разі відсутності відповідей на питання контрольної роботи.

Підсумковий контроль знань студентів проводиться з метою оцінки результатів навчання на завершальному етапі вивчення дисципліни у формі письмового заліку в обсязі навчального матеріалу, визначеного навчальною програмою, і в терміни, встановлені навчальним планом. Залікові білети включають два питання, спрямовані на встановлення рівня загальної теоретичної підготовки студента і оцінюються максимально по 20 балів кожне.

Рівень знань на заліку оцінюється:

37-40 балів, якщо студент дав правильну та повну відповідь на всі поставлені питання, міцно засвоїв теоретичний матеріал, глибоко і всебічно знає зміст навчальної дисципліни, демонструє вміння пов'язувати події минулого із сучасним розвитком, логіку та аргументованість викладення (наведення прикладів,

аналогій, знання головних дат з історії України), вільно використовує набуті теоретичні знання при аналізі практичного матеріалу, висловлює своє ставлення до тих чи інших проблем;

32-36 балів ставиться студенту, якщо він відповів на всі запитання, добре засвоїв теоретичний матеріал, володіє основними аспектами з першоджерел та рекомендованої літератури, аргументовано викладає матеріал, висловлює свої міркування з приводу тих чи інших проблем, але припускається певних неточностей і похибок у логіці викладу теоретичного змісту або при аналізі практичного;

27-31 бал ставиться студенту у випадку, якщо він відповів на всі запитання, в

основному опанував теоретичні знання з навчальної дисципліни, орієнтується в

31

першоджерелах та рекомендованій літературі, але відповідь є недостатньо аргументованою, виявляє неточності, невміння оцінювати факти та явища;

21-26 балів ставиться. якщо всі питання розкриті неповно або логіка відповідей вимагає істотного виправлення;

1-20 балів студент отримує, якщо у відповіді не розкриті по сутності всі питання, продемонстровано недостатнє знання фактичного матеріалу, наукових визначень, відсутності посилання на першоджерела та рекомендовану наукову літературу;

0 балів студент отримує в разі відсутності відповідей на питання екзаменаційного білету.

РОЗДІЛ ІV. ЗМІСТ ЛЕКЦІЙНОЇ ЧАСТИНИ КУРСУ

Модуль 1. Стародавня та середньовічна історія України (до другої половини XVII ст.)

Тема 1. Вступ. Найдавніші цивілізації і стародавні держави на українських землях (VII ст до н. е. – до 80-х років ІХ ст. н. е.)

Лекція № 1. Предмет і завдання курсу «Історія України». Найдавніше населення України

1.Сучасні концепції вивчення історії та їх застосування при вивченні історії України.

2.Політична історія України – як наука: стан і перспективи її розвитку.

3.Українські землі в первісну епоху.

4.Східні слов’яни. Теорії та етапи слов’янського етногенезу.

5.Зародження і поширення етноніму Русь.

1.Сучасні концепції вивчення історії та їх застосування при вивченні історії України.

Предметом навчального курсу «Історія України» є наука про появу людей на території сучасної України, їх розселення та спосіб життя, етногенез українського

32

народу, його стосунки з іншими народами, матеріальний та державний розвиток,

боротьбу за свою незалежність.

Історія – одна з найважливіших форм самосвідомості людей. Досвідом історії намагаються скористатися різноманітні політичні сили. Посиланнями на історію вони обґрунтовують свої вчинки. Тому в тлумаченні тих чи інших політичних подій простежується безперервна боротьба різних ідей та думок. Це нерідко викликає скептичне ставлення до історії як науки, що об’єктивно оцінює події та закони історичного розвитку. Але часто можна почути слова про те, що історія використовується для обґрунтування завдань політичної боротьби, що кожне покоління, кожна партія заново переписують історію.

Та все ж таки, не дивлячись на плюралізм у відповідях на глобальні питання розвитку людства, так і при інтерпретації окремих фактів, існує об’єктивна істина.

Не звинувачувати, а вивчати та пояснювати його – завдання наукового знання.

Пошук та затвердження істини у всі часи були головною метою науки.

Історики вивчають минуле не задля того, щоб піти від сучасності. Історія служить сучасності, пояснюючи сьогоднішній день та надаючи матеріал для прогнозування майбутнього.

Історична наука намагається дати цілісне баченнz сторичного процесу в єдності всіх його характеристик. В історії відбувається накопичення та відкриття нових фактів, удосконалюється теорія з урахуванням розвитку інших наук

(культурології, соціології, політології тощо), методи обробки та аналізу джерел.

Багато факторів, подій, явищ нашої історії з відкриттям нових джерел,

розширенням нашого кругозору, вдосконаленням теоретичного знання сьогодні оцінюються інакше, ніж п’ять – десять років тому.

Знання історії дозволяє ясніше зрозуміти сучасність, але і сучасність в свою чергу, ставить завдання максимально точного усвідомлення минулого, що має не тільки моральну, але і практичну цінність.

Історія – наука багатогалузева. Вона складається з цілого ряду самостійних галузей історичного знання, а саме: історії економічної, політичної, соціальної,

громадянської, воєнної, історії держави і права тощо.

33

Вивчення вітчизняної історії вимагає нестандартних творчих підходів. Орієнтація на концепції західних учених, в тому числі на їх підручники з історії України, негативно вплинула на вироблення власних методологічних прийомів і засад, які б максимально відповідали об’єктивній істині, історичній конкретиці. За останні роки вийшли з друку безліч нових підручників та посібників з історії України, які нерідко страждають теоретичною невизначеністю, багатофакторнимb підходами, численністю другорядних матеріалів, дублюють один одного. Дехто стає прибічником культурно-просвітницького бачення ролі підручника як специфічного орієнтира в сучасному багатоманітному світі. При цьому висловлюється думка про застарілість погляду на потребу існування підручників для вищої школи, затверджених міністерствами або відомствами, наголошується на авторських підручниках і програмах. Такий підхід призводить до занепаду історії України як предмета у середній та вищих школах. Більше того, вона нерідко розчиняється у всесвітній історії і це шкодить формуванню національної свідомості молоді.

Тому в теоретико-методологічному плані одним з найбільш складних і багатообіцяючих напрямів викладання історії України не повинно обмежуватися лише функцією історичної пам’яті, а нести пізнавальне навантаження відповідно до наукових знань і методів викладання, котрі враховуватимуть сучасний технологічний рівень. Важливо відтворити в курсі історії України з максимальною достовірністю найважливіші елементи й ознаки суспільного буття українців, особливості, що раніше не бралися до уваги. В цьому відношенні в тяжкому стані знаходилася політична історія України. Вона як наука свідомо ігнорувалася протягом цілих століть. Не отримала вона відповідної підтримки й до сьогоднішнього дня.

В.А. Смолій, О.А. Удод, О. В. Ясь у статті «Історія інститутська, історія українська (ювілейні роздуми з академічної проблематики)» (Укр. іст. журн. – 2012. – № 1.– С. 24-25) 1 підкреслюють, що уже на межі 1980–1990-х рр.

1 Смолій В.А. Історія інститутська, історія українська (ювілейні роздуми з академічної проблематики) / В.А. Смолій, О.А. Удод, О.В. Ясь // Укр. іст. журн. – 2012. – № 1. – С. 4-28.

34

швидкоплинна криза радянського образу минувшини актуалізувала запит на демонтаж офіційної історичної науки. Натомість гостро постали питання про формування та представлення національних образів історії України. Цей період був пов’язаний з появою забороненої спадщини зі спецхранів, а також еміграційних і діаспорних спадщин, які інтенсивно перевидавалися в Україні та вводилися до широкого наукового обміну. Деякі з них мали феноменальний успіх у вітчизняному інтелектуальному просторі, зокрема на новітній ниві. Приміром,

протягом першої половини 1990-х рр. найпопулярнішим посібником з української історії був перекладений курс О. Субтельного (Субтельний О. Україна: історія /

О. Субтельний. – К., 1991. – 512 с.). Працю було перевидано англійською (1994, 2000, 2009 рр.), українською (1992, 1993 рр.), російською (1994 р.), болгарською,

вірменською (2010 р.) мовами. Хвиля перевидань спричинила самобутню романтизацію української минувшини, зокрема захоплення її просторово-часовим колоритом.

Головні напрями українського історієписання 1990-х рр. загалом визначалися своєрідним «трикутником»: методологічна невизначеність, всеохоплююча легітимаційна хвиля та блискавична актуалізація «забороненої» й «репатрійованої» спадщини.

Утім, незважаючи на складні економічні та соціальні обставини 1920-х рр.

науковці академічного Інституту історії України не тільки гідно відповіли на численні виклики, а й створили цілу низку самобутніх історичних наративів

(Історія України: нове бачення / Під ред. В.А. Смолія. – К.: Україна, 1995. – Т. 1. – 350 с. Т. 2. – 494 с; Історія України / За ред. В.А. Смолія. – К.: Альтернатива, 1997.

– 422 с.). Більше того, постали рельєфні й масштабні конструкції низки епох, які перебували на узбіччі радянського історієписання чи взагалі не розглядалися в його межах – як доба Української національної революції 1648–1676 рр., епоха українського відродження ХІХ ст., голод 1921–1923 та 1946–1947 рр., голодомор

1932–1933 рр. й низка інших. Нові прочитання отримали періоди Київської Русі та Великого князівства Литовського, Української революції 1917–1921 рр. та радянської державності. Кардинально розширилися студії з обсягу

35

джерелознавства, спеціальних історичних дисциплін, історичної регіоналістики,

політичної, культурної та соціальної історії. Особливе місце в історії України займає 15-томний проект «Україна крізь віки», у котрому поєдналися самобутні авторські візії і який донині залишається найповнішим систематичним представленням української минувшини (Україна крізь віки / За ред. В.А. Смолія.

–К., 1998–1999. – Т. 1-15).

Внове століття Інститут історії України НАНУ ввійшов з багатьма самобутніми науково-дослідними проектами. Із-поміж них такі капітальні студії,

як «Історія українського селянства» (2006 р., т. 1-2), «Історія державної служби в Україні» (2009 р., т. 1-5), «Економічна історія України» (2011 р., т. 1-2), «Нариси історії Української революції 1917–1921 років» (2011 р., кн. 1), «Україна в Другій світовій війні: погляд з ХХІ століття. Історичні нариси» (2011 р., кн. 1-2). Завдяки цим працям постали різноманітні зрізи й образи української історії, котрі істотно доповнюють та коригують сучасні явлення про минувшину.

Важливе значення для вивчення історії України мають довідково-

інформаційні проекти, такі як «Енциклопедія історії України» (2003–2011 рр.,

т. 1-8), «Україна: хронологія розвитку» (2007–2011 рр., т. 1-6), «Українські історики. Бібліографічний довідник» (1998–2010 рр., вип. 1-3).

Зроблено надзвичайно багато. Навіть академік П. Толочко, який декілька років тому нещадно критикував історичну науку в Україні за її відставання, в

інтерв’ю кореспонденту тижневика «2000» (15 – 12.02.2013) висловив дещо іншу думку2. Не можна сказати, підкреслив він, що стоїмо на місці. Приміром, Інститут історії НАНУ закінчує публікацію «Енциклопедії історії України». Це велике досягнення. І все-таки, значного досягнення, яке називалася би «Українська історична наука», в даний момент немає. У вищий школі наука про минувшину знаходиться поки що на рівні патріотичного краєзнавства.

Можливо, це занадто. Але те, що історія України в значному обсязі вивчається і в середній школі, призвело до дублювання і значних розбіжностей.

2 «2000». – 2013. – 12.02.

36

На жаль, поки що не розроблено чіткої концепції викладання історії України у вузах.

В зв’язку з цим ми пропонуємо у вузівському курсі історії України виділити,

перш за все, політичну історію, як одну з основних складових частин загальної історії.

Адже головною центральною найболючішою проблемою історії України є боротьба українського народу, його політичних сил за власну державу. Як наукова дисципліна політична історія України особливу увагу надає дослідженню етногенезу, формуванню станів та верств українського суспільства, національно-

визвольного руху України, особливостей етнополітичних відносин, виникненню та діяльності національних політичних партій, інших громадських організацій. Ці та інші питання займають центральне місце в навчальному посібнику з історії України. Мета курсу – зосередити увагу студентів і викладачів на них як ключових питаннях історії України.

2. Політична історія України як наука: стан і перспективи її розвитку.

Політична історія вивчає процес розвитку політичних поглядів, відповідних їм державних і політичних структур, всієї політичної надбудови суспільства як у національному, так і у світовому масштабах.

Історія перебуває в зоні особливої уваги дослідників політичної сфери суспільства, оскільки вивчає реальні історичні процеси, особливості участі різних людей, їх угруповань, партій, шкіл тощо. Вона є надзвичайно важливою для політології, насамперед для вивчення політичних подій минулого, аналізу генезису сучасної політики, її зумовленості подіями і процесами минулого. Однак сучасна вітчизняна політологія часто абстрагується від цього, зосереджуючись на загальнотеоретичних політичних виданнях. У курсі загальної історії України проблеми політичної історії надзвичайно розпорошені, деякі з них перекриваються надмірними фактографічними даними, емоційними описами.

Для розуміння сутності й функціонального призначення політичних явищ,

інститутів важливо знати історію світових політичних вчень, яка досліджує

37

виникнення і розвиток теоретичних знань про політику, державу, право,

демократію, генезис політичних категорій, їхній вплив на політичний устрій.

Головними проблемами предметного поля політичної історії є процеси розвитку функціонування різних політичних сил, пов’язаних з владою і державою,

доля й окремі питання яких вирішують в ході реформ,революції, воєн. Предмет політичної історії становлять конкретно-історичні прояви закономірності розвитку і функціонування всієї політичної надбудови суспільства.

Як наукова дисципліна, політична історія особливу увагу надає дослідженню політичних систем та їх структурних компонентів: політичних режимів, партій,

громадсько-політичних організацій. Йдеться про суб’єктивні чинники політичного розвитку суспільства, які мають волю, свідомість і здатність впливати на конкретну ситуацію. Залежно від інтересів і рівня свідомості людей у суспільстві формуються державні органи, політичні партії, громадські рухи та ін.

інституції. В політичній історії людства все більшу роль відіграють різноманітні структури, такі, наприклад, як ООН, військово-політичні блоки, профспілкові і міжпартійні об’єднання.

Актуальність становлення політичної історії як окремого і самостійного напрямку наукового історичного знання обумовлена, на думку київського професора А. Павко, такими чинниками3: по-перше, висвітлення саме політичної історії найбільше зазнало деформацій і навіть сьогодні не позбавлене від «білих плям»; по-друге, представники новітніх політичних традицій не завжди дотримуються принципів об’єктивного, незаангажованого висвітлення подій і явищ минулого. Однією із вад політичної історіографії, яка намічалася у перші роки незалежності, стала занадто прямолінійна заміна плюсів на мінуси в оцінці кардинальних історичних подій; по-третє, у відновлені історичної правди про політичне минуле нашого народу національна історіографія наражається на ідеологічну протидію певних владних структур Росії, які не можуть змиритися з самим фактом існування української незалежної держави; по-четверте, аналіз політичних процесів минулого дає можливості знайти відповідь на низку питань

3 Павко А. Курс політичної історії України у ВНЗ – вимога часу / А. Павко // Урядовий кур’єр. – 2008. – 28 березня.

38

сьогодення; по-п’яте, одна з особливостей сучасного суспільно-політичного життя України полягає в тому, що для значної кількості політиків-професіоналів заняття політичною діяльністю ще не стало першочерговою справою життя і вони переважно належать до когорти політиків, які працюють «за сумісництвом»; по-

шосте, активне і цілеспрямоване впровадження історико-політичних знань у навчальний процес у системі вищої освіти забезпечив не тільки прискорення її інтеграції в систему суспільних дисциплін у ВНЗ, а й відкриє нові можливості здобуття гуманітарної, в тому силі історичної освіти, сприятиме більш ефективному і динамічному формуванню національно-політичної свідомості і цивілізаційних цінностей у молодого покоління.

Наукові пошуки політичної історії мають непересічне значення для підвищення обґрунтованості висновків політичної теорії, прогнозів, рекомендацій,

для утвердження тенденцій до поєднання традицій й суспільно-політичних новацій, для зростання політичної культури всього населення.

Основні джерела політичної історії України. Вивчення політичної історії України ґрунтується на історичних джерелах, дослідженням яких займається джерелознавство. У науці розрізняють п’ять історичних джерел: речові (знаряддя виробництва, предмети побуту, споруди); етнографічні (дані про характерні особливості культури, побуту, звичаїв); лінгвістичні (мова, діалекти); усні (пісні,

думи, легенди, перекази, прислів’я, приказки тощо); писемні, які є основою історичних знань.

Писемні джерела мають пряме відношення до політичної історії України.

Особливе місце серед джерел займають літописи – «Повість минулих літ»

(1113 р.), також Київський (1111–1200 рр.) та Галицько-Волинський (1202– 1292 рр.) літописи. У них описані події від створення світу і до кінця як Київської,

так і Галицько-Волинської держави.

«Повість минулих літ» є безцінним історичним джерелом і першим історіографічним твором на Русі. Літописання продовжувалося і в литовсько-

польську добу. Джерельна база цього часу представлена адміністративно-

правовими актами. Загарбання України Литвою і Польщею вимагало нової

39

системи судочинства. Як основу судочинства для українських земель було створено Литовський Статут у трьох редакціях – 1539, 1566, 1588 рр.

Звертають на себе увагу козацькі літописи Самовидця, Величка, Граб’янки,

що передають події часів Б. Хмельницького.

Часи козацької державності (середина XVII–XVIII ст.) відображені в дипломатичних документах Б. Хмельницького, чисельних мирних угодах між Україною, Московщиною, Польщею, Туреччиною, Швецією; гетьманських універсалах, «статтях», що укладені між царем і новообраним гетьманом: «Галицький трактат», Конституція П. Орлика, царських указах про заборону українських друкарень, ліквідацію Запорізької Січі.

На початок ХІХ ст. в Україні царський уряд повністю ліквідував автономний козацько-старшинський адміністративний устрій і утвердив у ній загальноімперське законодавство, загальноросійське судочинство і адміністративне управління. Внаслідок цього зникло багато українських установ – Генеральна Військова канцелярія, полкові, сотенні канцелярії, козацькі суди,

канцелярія Запорізької Січі, відповідно, не стало документів, які в них творилися.

Тепер законодавчі акти та інші офіційні документи виходили лише від царського уряду, центральних і місцевих державних установ. Вони повністю поширювались і на українські землі й служать джерелами для політичної історії України.

Особливо важливими джерелами є матеріали політичних партій і громадянських організацій, періодична преса, мемуари, щоденники, приватне листування. Велике значення мають матеріали поліцейсько-жандармських каральних і судово-слідчих органів щодо справ політичних процесів – декабристів, кирило-мефодійців,

народників, опричників, селянських і робітничих рухів та лідерів, царських указів про заборону української мови, письменства. Проте до них треба ставитися дуже критично.

Різноманітними документальними матеріалами наповнена політична історія України ХХ ст. Особливо це стосується радянського періоду нашої історії.

Джерелами першочергової ваги є партійні документи: комуністичної та інших партій, місцевих партійних організацій. Наступними за важливістю є акти

40