T1[1]

Дмитра Гуні та Яцька Острянина

Отже, після поразки Павлюка повстання підняв гетьман запорі-

зьких козаків Яків (Яцько) Острянин (Остранин, Остряниця) (? –

6.05.1641), який походив з київських козаків, був полковником реєстрових козаків, брав участь у війні Польщі з Московським царством на Чернігово-Сіверщині (під командуванням А. Киселя і Я. Вишневецького). В кінці 1637 р. Я. Острянин прибув на Запорозьку Січ, де на початку 1638 р. обраний гетьманом.

Повстання під його проводом спалахнуло уже в березні 1638 р. Загони запорожців під проводом Я. Острянина, К. Скидана і Д. Гуні вирушили із Запорожжя вглиб України. У другiй пoлoвинi бeрeзня зaпoрoжцi виступили нa лiвий бeрeг Днiпрa, звeрнулися з вiдoзвaми нa цeй рaз ужe нe дo кoзaкiв, a дo всьoгo нaрoду, нaвiть дo прaвoслaвниx шляxтичiв у вiддaлeниx зaкутax Поділля, Волині й Покуття. Пoвстaння швидко oxoпилo всe Правобережжя. Полякам вдaлoся дещо приборкати повстання зaвдяки втручaнню нaдвiрнoгo вiйськa князя Яреми Вишневецького.

Повстанці пішли на Подніпров’я, зайняли Кременчук, Хорол, Омельник. 1.05.1638 р. розбито польські хоругви під Голтвою. Козацьке військо пішло на Жовнин (тепер Черкаська обл.), де збудувало табір при впадінні Сули в Днiпрo. 3.(13).06.1638 р. розгорнувся запеклий бій з польською армією під командуванням М. Потоцького, в якому запорожці зазнали поразки. Остряниця не був здібним військовиком і, втративши надію на успіх, з частиною повстанців переправився через р. Сулу і перейшов на Слобідську Україну. Згодом Остряниця заснував м. Чугуїв (тепер Харківська обл.), де й був убитий під час козацьких заворушень.

Однак, повстанці, що залишилися в таборі, не припиняли боротьби. Військове керівництво у критичній ситуації взяв на себе Дмитро Гуня. Його ж і обрано новим гетьманом. Під проводом Д. Гуні козаки збудували вночі міст через Сулу і відійшли до гирла річки. На місці, де р. Старець впадає у Сулу, повстанці заклали міцно укріплений табір, в якому близько двох місяців (у червні-липні 1638 р.) вели запеклу боротьбу з військом М. Потоцького.

Нестача фуражу, харчів виснажили повстанців, і 28.07.1638 р. вони змушені капітулювати. Д. Гуня разом з полковником Філоненком із частиною козаків зумів вирватися з оточення і відступив на

281

Запорожжя. Загін К. Скидана, який пробивався на допомогу козакам Д. Гуні, було розбито. За умовами капітуляції від 27.07.1638 р. повстанське військо зобов’язалося здати зброю, гармати і військові клейноди, визнати «Ординацію» 1638 р.

4. «Ординація Війська Запорозького» 1638 р

«Ординація Війська Запорозького, що перебуває на службі у Речі Посполитій» (польс. Ordynacia, від лат. ordino – порядкую,

призначаю) – це постанова польського сейму, що була ухвалена в січні 1638 р. (за іншими даними – навесні) після придушення повстання 1637-1638 рр. під проводом П. Павлюка і К. Скидана і підсумувала 45-річний період козацьких війн. Нaприкiнцi листoпaдa 1638 р. в урoчищi Мaслiв Стaв (пoблизу сучaснoї Мирoнiвки на Київщині) вiдбулися заключні переговори з кoзaкaми. Кoзaцтвo прийняло нoвi умoви свoгo буття в Речі Посполитій, що й було зафіксовано в «Ординації Війська Запорозького».

«Ординація» ліквідувала на вічні часи усі пільги, прибутки козаків, право на козацький суд, вибір старшини. Відповідно до «Ординації», козацький реєстр зменшувався до 6 тис. осіб, і серед зареєстрованих могли бути тільки козаки, які не брали участь у повстанні. Ліквідовувалася виборність козацької старшини і скасовувалось козацьке судочинство. Замість виборного гетьмана на чолі козацького війська мав стояти польський комісар, якого призначав сейм за рекомендацією коронного гетьмана. На посади полковників і осавулів могли призначатися виключно представники польської або полонізованої шляхти. Лише сотники та отамани могли бути обрані з козаків, які мали заслуги перед Річчю Посполитою. Резиденцією комісара було місто Трахтемирів. Козакам дозволялося поселятися тільки в прикордонних містах – Черкасах, Корсуні.

Міщанам і селянам під страхом смертної кари заборонялося вступати у козаки і навіть віддавати своїх дочок заміж за козаків. Два полки реєстровців повинні були постійно перебувати на Січі, щоб допомагати запорожцям відбивати татарські напади і перешкоджати їхнім походам у Крим і Туреччину. На Запорожжя козак міг потрапити тільки при наявності паспорта, затвердженого комісаром. «Ординацією» передбачалося відбудувати Кодак ірозмістити уфортеці сильний гарнізон з польських піхотинців і100 найманих драґунів.

282

Таким чином, козацькі війни (козацько-селянські повстання) кін. XV – поч. XVI ст. зазнали поразки. Щоб розібратися, чому це сталося, звернемося до досліджень сучасних фахівців з даної проблеми. Їхні висновки іноді йдуть урозріз із традиційними уявленнями. Так, С. Леп’явко ставить питання: «Чим можна пояснити політичну безпорадність під час перших козацьких війн аж до Визвольної війни Б. Хмельницького?» і доходить досить несподіваних висновків з цих повстань.

«Політична неповноцінність козацтва була закладена в нього генетично. За походженням воно було дрібним військовим станом, який довгий час вперто боровся лише за право… служити котромусь із сюзеренів. Маючи велику військову силу, козацтво врешті-решт змусило володарів навколишніх держав рахуватись із собою, хоча заплачена за це ціна була неспівмірна з отриманим результатом. Але на більше, ніж на самоутвердження в ролі законно визнаної військової корпорації воно так і не піднялося. Козацтво не змогло (за винятками окремих осіб з його середовища) усвідомити себе повноцінним суб’єктом суспільно-політичних відносин, господарем власної землі, відповідальною за свій народ елітою. Очевидно, що саме це було однією з головних причин трагедії козацької України».

Глибокі внутрішні суперечності козацтва, і, як наслідок, його політичні прорахунки і поразки не можна списувати на зовнішні обставини. Не можна вслід за П. Кулішем розглядати козацтво тільки як руйнівну антикультурну силу. Навіть у хронологічних межах 1569-1648 рр., руйнівний щодо існуючої системи суспільних відносин потенціал козацтва проявлявся тільки у відповідь на сильні зовнішні подразники. Адже колонізація маґнатами і шляхтою традиційно вільних українських земель, тенденція до покріпачення, поступовий перехід місцевої влади до рук етнічно польського елементу – все це мало щодо населення Придніпров’я характер зовнішніх, примусово привнесених чинників. На відміну від Галичини, Волині і Західного Поділля, на Придніпров’ї не визріли внутрішні регіональні умови для покріпачення, ополячення тощо. Соціальна обстановка у цьому краю була зовсім іншою. Найяскравішим проявом цих відмінностей і реальним господарем Придніпров’я було козацтво. Воно змогло організувати ефективну систему оборони Придніпров’я від татар. Під козацьким патронатом проводилося швидке економічне освоєння великих земельних просторів. Вже на початку XVII ст. су-

283

часники відзначали, що тут, поза межами традиційної волості, козаки «у великій державі свою удільну державу творять». Тому будьяке втручання у внутрішні справи цієї умовної «держави» викликало рішучий спротив. Водночас козацтво майже не покидало меж свого звичного поширення (єдиний виняток – події кінця XVI ст.), і тому його «руйнівна» діяльність щодо шляхти зводилася до неприйняття нав’язуваних йому форм суспільних відносин на своїй давній території.

Польські політики не врахували цих особливостей Придніпров’я і значення козацтва у місцевому житті. Вони так і не змогли виробити щодо козацтва адекватної соціальної політики і обмежувалися півзаходами або потребами поточного моменту. У перші десятиріччя після Солониці з таким завданням досить успішно справлялися діячі, які мали великий досвід спілкування з козацтвом, насамперед Я. Замойський і С. Жолкевський. Їм вдавалося балансувати на грані війни і миру з козацтвом, уникати небажаних конфліктів і навіть іноді використовувати його для своїх потреб. З козацького боку таку політичну гру підтримувала старшинська верхівка на чолі з П. Сагайдачним, яка, врахувавши досвід минулого, будь-яким чином уникала відкритого збройного протистояння з урядом. Однак наступні покоління польських політиків втратили властиву поколінню Жолкевського обережність, чутливість і гнучкість щодо козаків. А це, поряд з об’єктивними факторами, призвело до загострення конфлікту і, в результаті, замість потенційного союзника уряд отримав все більш озлобленого і агресивного противника.

Нерозв’язаність соціальних проблем козацтва робила ситуацію безвихідною. Бурхлива колонізація Придніпров’я дала в розпорядження козацтва цілу армію готових на все заради землі і волі селян. Разом із вільним населенням Придніпров’я ще нещодавно чисельно невелике козацтво у першій половині XVII ст. перетворилося на «козацький народ», перемогти який Річ Посполита виявилася безсилою. Про колосальний внутрішній потенціал цієї нової спільноти свідчить хоча б те, що для її знищення під час Руїни були потрібні спільні багаторічні зусилля всіх сусідніх країн – Польщі, Московії, Криму і Туреччини, а також братовбивча війна всередині самого козацтва. Наполегливість усіх противників козацької України свідчить, що у цій боротьбі йшлося не тільки про політику, а про ще одну тонку матерію – принципову несумісність пропонованих козацтвом

284

форм громадського життя (дивного переплетіння архаїчного війсь- ково-політичного устрою і ранньобуржуазних економічних відносин) і внутрішньої динаміки його розвитку – з одного боку, з суспільствами навколишніх держав – з іншого. Тому останніми зроблено все можливе, щоб знищити неспокійного сусіда, який підривав усталену систему стосунків у Східній Європі.

Козацькі війни 1620-1630-х років вперше висунули гасла ненависті й помсти у відповідь на спроби уряду Речі Посполитої «підібрати хлопству такий мундштук, у якому воно надалі не брикатиметься». За висловом повстанського гетьмана Дмитра Гуні в 1638 р., «невинно пролита кров волає до Бога про помсту». Ці козацькі повстання продемонстрували наочно і загострення класових протиріч, і конфлікти в середовищі козацтва, і появу релігійної риторики і в ко- зацько-шляхетських конфліктах тощо. Завдяки цьому маємо можливість більш чітко подивитися на наступні проблеми української історії кінця XVІ – початку XVIІ століть.

285

Лекція 6. Духовно-релігійне життя України (ХVІ – перша половина ХVІІ ст.)

Реформація в Європі й Україна. Релігійна свідомість українського народу. Братства та їх діяльність. Острозька академія. Берестейська унія та її вплив на духовне життя в Україні: історичні передумови церковного поєднання української церкви із Римом. Флорентійська унія; причини, підготовка та укладення Берестейської унії 1596 р. Церковна полеміка та релігійна боротьба

впершій половині XVII ст. Митрополит Петро Могила та його ку- льтурно-освітня діяльність. Ужгородська церковна унія 1646 р.

1. Реформація в Європі й Україна. Релігійна свідомість українського народу

Церковні єресі в Україні вперше відомі чи не з IV ст., коли ґоти прийняли християнство у формі аріанства (під час правління Германариха). Однак, більш ніж через тисячоліття ця конфесія повернулася в Україну знов, поширившись головним чином серед української еліти. Загалом, релігійне життя ХV – початку ХVIІ століть – одне з найбільш цікавих у всій історії України.

Українському протестантизму ХVІ-ХVІІ ст. готували сприятливий ґрунт інші релігійні вчення ХІV-ХV ст.: стритольники у Пскові та Новгороді, що не визнавали священства і частково, рятуючись від переслідувань, прибули до Галичини, і жидовствующі, що не визнавали обрядів і храмів та вимагали можливості вільно пояснювати Святе Письмо.

З кінця ХIV ст. в Західній Європі започаткувалися церковнорелігійні і політично-соціальні течії, що тривали кілька наступних століть і увійшли в історію під назвою Реформація, пробудивши національну свідомість і розвиток культури окремих народів та вит-

286

воривши низку протестантських церков. Реформація однаково була спрямована і проти догм та устрою, і проти панівного економічного і політичного становища Католицької церкви (секуляризація церковних земель тощо). На відміну від інтернаціонального характеру Католицької церкви, що вживала у богослужінні латинську мову, діячі Реформації вводили живі мови у церкві, а тим самим і в літературу багатьох народів, зміцнюючи їх національну свідомість і культурний розвиток. В Європі Реформація охопила різні соціальні верстви і цілі держави, а також спричинила між ними гострі зіткнення, що виявилися у довготривалих війнах.

Однак, дещо інший характер мали Реформація і протестантизм в Україні. В Україну Реформація проникла спочатку в незначній мірі у ХV ст. з Чехії, через студентів з України, на яких впливали наука Яна Гуса і гуситські війни, а також через гуситських емігрантів у Польщі й Литві, де в ХVІ ст. реформаційні течії дуже поширилися серед маґнатів і шляхти. Чимала кількість маґнатів і шляхти (Радзивіли, Воловичі, Кишки, Любинецькі, Морштини, Фірлеї, Сапіги, Гойські, Ходкевичі, Сенюти, Холоневські, Чапличі, Войнаровські, Немиричі та ін.) були захоплені ідеями різних течій Реформації.

У ХV ст. ідеї реформації поширилися й серед значної частини шляхти і міщан. Ці ідеї породили в Польщі радикальні форми протестантизму у вигляді діяльності громад «польських братів» або аріан, які висували програму соціальної рівності й скасування феодальних відносин. А вже в середині ХVІ ст. «нововірство» легко доходило до України безпосередньо через Литву і Польщу, де його протектором був двір короля Зиґмунта-Авґуста. Вже тоді гусити, лютерани, кальвіністи, соціяни мали свої гуртки і церкви (кірхи) на українських землях, а на Биховському зібранні 1560 р. були призначені проповідники для Червоної Русі. Новопосталі громади у ХVІ ст. були об’єднані у трьох округах (дистриктах): руський, белзький і підляський, та підсилювалися прибульцями з Польщі й безпосередньо з Німеччини (різні фахівці, ремісники, купці, слуги маєтків). Спираючись на вищі кола місцевого населення, протестантські громади виникали переважно у містах або у великих маєтках: Берестечку, Бучачі, Вінниці, Гощі, Корці, Острозі, Поморянах, Ясеневі і т. д. Протестантський рух того часу так широко охопив білоруськоукраїнські землі, що у Новогродському воєводстві, де перед тим було 600 православних шляхетських родин, лише 16 не змінило віри.

287

Якщо на білоруських землях, за прикладом князів Радзівілів, переважно ширився кальвінізм, то на українських землях, поза кальвінізмом і лютеранством, популярним стало социніанство. Социніани

– це представники напрямку антитринітаризму в протестантизмі, послідовники вчення гуманістів і мислителів італійців Лелія і Фауста (1539–1604) Социнів, яке виникло у Швейцарії в кінці ХVІ ст. Головною рисою доктрини Ф. Социна була її антропоцентристська орієнтація: він переносив головний акцент у християнській релігії зі справ віри на поведінку і етику людини, підкреслював її моральні та інтелектуальні можливості. Социніани відкидали догмат про Св. Трійцю, обстоювали єдиносутність Бога, вважали Ісуса Христа людиною, наділену божими властивостями; не визнавали догмату про первородний гріх, святі тайни тощо; виступали на захист віротерпимості, свободи волі, велику увагу приділяли розвиткові освіти. Організація социніан нагадувала кальвіністську: пастори, які обиралися синодом, зобов’язані були лише проповідувати Слово Боже, а внутрішніми справами социніанських громад відали старійшини і диякони, обрані цими громадами. Особливого розповсюдження це вчення набуло у Польській державі після прибуття сюди Ф. Социна (1579), який став головним ідеологом лівого крила кальвіністської течії польської реформації. Представники цього крила іменували себе польськими братами. У 1602 р. головним центром цієї течії стала школа в м. Ракові (згодом – академія), в якій на основі найновіших досягнень тогочасної педагогіки й науки здобули освіту тисячі вихідців із Польщі, України, Литви, Білорусі, інших країн Центральної та Західної Європи.

У кінці XVІ – XVІІ ст. в українських землях існували значні громади социніан, при яких функціонували школи. Головною була школа в Киселині (тепер Волинська обл.), заснована бл. 1612 р. Її керівники намагалися перетворити школу на академію. Відомими були і школи в Гощі (тепер Рівненська обл.), Ляхівцях (тепер Хмельницька обл.), Черняхові (тепер Житомирська обл.), Берестечку. У школах велика увага присвячувалася богословській полеміці з католицтвом, викладанню філософії, математики, латинської мови, риторики. У социніанських школах працювали протестантські публіцисти і вчені О. Кисіль, М. Твердохліб, П. Стегман, С. Немирич. Социніанське віровизнання було заборонено в Речі Посполитій у 1650- 60-х рр. під час наступу католицизму в ході контрреформації.

288

Реформаційні рухи особливо сильно почали проникати в Україну після Люблінської унії 1569 р., проте вони не охопили усіх українських земель і всіх прошарків населення. Закоренившись на Волині, протестантизм сягав не тільки у Галичину, але й на Поділля та Київщину, і до нього приєдналися такі знані роди, як Гойські, Немиричі, Сенюти, Чеховичі, Чапличі й десятки ін. Полеміст початку XVІІ ст. І. Вишенський твердив про загальне «поєретичення». У схильності до «нововірства» навіть підозрювали православного митрополита Онисифора Дівочку. Подібні свідчення торкаються переважно вищих кіл громадянства, бо протестантські течії не зачепили широких мас населення, а кількість самих громад і членство у них було невелике, якщо порівняти із Західною і Центральною Європою. Однак у XVІ ст. на українських землях було відомо близько 100 протестантських громад, з них 32 у Галичині, 23 на Холмщині й Белзщині, понад 20 на Волині, 13 в околицях Берестя-Дорогичина (Підляшшя), близько 6 на Поділлі й лише 7 на Київщині і Брацлавщині. Протестантизм дав і деяких державних і політичних діячів, у т. ч. відомого дипломата, автора Гадяцького трактату (1658) Юрія Немирича.

Однак, поруч з іншими чинниками, Реформація певною мірою активізувала й православну шляхту, міщанство, козацтво й духовенство, для яких під загрозою римо-католицького наступу, особливо після церковної унії 1596 р., «руська» віра набрала ознак національної ідентичності. Керівник православної опозиції до унії, князь Ва- силь-Костянтин Острозький схилявся до зближення з протестантами, що позначилося кількома спільними нарадами у 1595, 1596 та особливо у Вільні (конфедерація 1599 р.).

Відгук реформаційних ідей відобразився і на церковнокультурній сфері. Чеські переклади Св. Письма відомі на українських землях у XV ст., з’явилися перекладені на тогочасну літературну українсько-білоруську мову «Новий Заповіт» В. Негалевського (1581), «Євангеліє» В. Тяпинського у кін. XVІ ст., «Пересопницьке Євангеліє» (1556-61), базовані переважно на протестантських текстах. У «Пересопницькому Євангелії» використано лютеранський текст Секлюціана, у «Крехівському апостолі» – текст кальвінської Біблії 1563 р. Ці переклади вживали не тільки для приватного читання, але для богослужінь («Тріодіон», 1664). Одночасно ширилася проповідь живою мовою, а у релігійній полеміці тією ж мовою бра-

289

ли участь не тільки католики й православні, але й протестанти. Таким чином, під впливом Pеформації, поряд з традиційною на Україні церковнослов’янською мовою та з поширюваною серед вищих верств польською, почала вживатися книжна руська (українськобілоруська) мова, як мова письменства. Особливо характерні були публікації католиків руською мовою (як «Катехизм или наука всім православним християнам…», 1585) та двомовні паралельні публікації окремих творів.

Поширенню реформаційних ідей і протестантизму сприяла підтримка світської влади аж до 1572 p., в тому числі монархів Литви і Польщі. Визначний російський славіст І. Ґолєніщев-Кутузов писав: «Розглянувши безпристрасно стан православної церкви в Литві за часів Сиґізмунда І та Сиґізмунда-Авґуста, ми пересвідчимося, що у першій половині XVI століття не можна говорити, ніби уряд примушував православне населення Литви приймати католицтво чи унію з Римом. Сиґізмунд І був віротерпимий і прагнув здобути з династичних та політичних міркувань прихильність своїх православних підданих. Попередні заборони (будувати нові храми, займати православним вищі посади в державі) були мовчки анульовані. Православні магнати Острозькі, Радзивіли, Сапіги назначалися канцлерами, гетьманами й намісниками. Сиґізмунд навіть проголосив себе «верховним оборонцем» православної церкви…» і ще: «Релігійна терпимість у Польщі й Литві за сина Сиґізмунда І – СигізмундаАвґуста – єдина в Європі XVI століття (якщо не рахувати Трансільванії). Значною мірою цю політику Яґеллонів продовжив трансільванський князь Стефан Баторій, ставши польським королем, хоча він і був покровителем єзуїтів. Сиґізмунд III Ваза перейшов до системи примусу й гноблення іновірців (дисидентів, у т. ч. православних – прим. В. О.), яка й стала однією з причин політичних невдач Польщі у XVII столітті».

Однак, із зайняттям польського престолу фанатичним католиком і прихильником ордену єзуїтів Сиґізмундом ІІІ Вазою у Речі Посполитій почалася контрреформація і наступ католицизму, особливо діяльність єзуїтів. Повернення провідних ідейних позицій костелові у суспільстві Речі Посполитій навіть дозволило поширити впливи на схід, де панувало православ’я. Натомість період XV-XVI ст. є для православної церкви періодом занепаду. Реформація дозволила дещо покращити окремі аспекти духовного життя православ’я.

290