T1[1]
.pdfСвідомість божественного походження своєї влади з’являється в Хмельницького ще раніше. В листі до московського воєводи 29.07.1648 р. він титулує себе: «Богдан Хмельницький, Божією милостію Гетьман з Військом Запорозьким». Ця формула відтоді повторюється в усіх офіційних козацьких документах того часу: «Божією милостію Великого Государя нашего, пана Богдана Хмельницького, Пана Гетьмана всего Войска Запорозького». У зверненнях чужинці титулували Хмельницького: «Illustrissimus Princeps» (або: «Dux»). Грецькі митрополити, що були на Україні 1650 р., поминали його під час служби Божої як «Государя і Гетьмана Великої Росії». Князем і монархом титулував Хмельницького турецький султан, «світлішим князем» («Illustrissimus dux») називали його інші іноземні правителі.
Історик О. Оглоблин вважає, що Переяславська угода 1654 р. не змінила державного статусу України, титулу і влади її гетьмана. «Військо Запорозьке» й далі залишилося окремою самостійною державою, «Руською державою» («Государство Російське», як називав її Б. Хмельницький у листі до московського царя 17.02.1654 р.; «Малоросійское Государство», як писали тоді і пізніше в Москві), з власним головою держави – гетьманом Війська Запорозького, обираним довічно; навіть з виразними тенденціями спадковості та династичності його титулу та влади, з власними урядом, військом, зовнішньою політикою (обмеження зносин з Польщею й Туреччиною не було запроваджене в життя), суспільним та економічним устроєм, законодавством і судочинством, фінансами (обов’язок доходи з міст передавати в «государеву казну» залишився тільки на папері), нарешті, з власним церковно-культурним життям. Єдиною ознакою зверхності московського царя був його новий, український титул («царь Малой России, великий князь Киевский й Черниговский») і наявність московської залоги в Києві. Вважаємо такий підхід дещо перебільшеним. Справжнє ставлення Москви ілюструє її ставлення до присяги Бутурліна після Переяслава, ставлення до покозачення Білорусі, тощо.
Сам Хмельницький, на відміну від царя, вважав свою владу суверенною. В його руках залишилася вся повнота державної влади і щодо внутрішніх справ країни, і щодо її зовнішньої політики, яку він провадив самостійно й незалежно. Гетьман і далі був «государем і гетьманом» держави, «зверхнілшим владцею і государем отчизни нашої», як його називають офіційні козацькі документи, «нашей зе-
331
мли начальником і повелителем» (митрополит С. Косов, 1654) «господарем усієї Руської землі» (сам Б. Хмельницький, 1655), «dementia divina Generalis Dux Exercituum Zaporoviensium» (лист до господаря Валахії К. Щербана, 1657), «Як цар у своїй землі цар, так Гетьман в своїм краю князь або король» (слова гетьманського писаря І. Виговського семигородському послові 1657 р.).
Державний устрій Держави Війська Запорозького (Гетьманщини) на початковому етапі характеризувався наявністю власного вій- ськово-адміністративного управління, виборністю гетьмана, генеральної, полкової та сотенної старшини, єдиною податковою, судовою, фінансовою, військовою системою, наявністю дипломатичних зносин з іноземними державами тощо.
Українська козацька держава, яка складалась із земель колишнього Київського, Чернігівського і Брацлавського воєводств, обіймала територію бл. 200 тис. кв. км. За умовами Зборівського мирного договору 1649 р., кордон між Україною і Річчю Посполитою встановлювався по лінії Дністер – Ямпіль – Брацлав – Вінниця – Погребище – Паволоч – Коростишів – Горностайпіль – Димер – Дніпро
– Остер – Чернігів – Ніжин – Ромни. Східний кордон встановлювався по лінії колишнього польсько-московського кордону і пролягав по р. Сухий Ромен, Терен, Бобрик, через Сулу, Псьол до Ворскли і далі до р. Коломак і до Муравського шляху. Існували й спроби поширити владу держави Війська Запорозького (яку в Москві, зокрема, називали «Войска Запорожского Украйна») на «на всю стару Україну, або Русь (Роксоланію), де грецька віра і мова їх ще існує, аж по Віслу» (переговори зі Швецією й Семигородом). Однак, показово, що в межі держави Війська Запорозького фактично не входила Запорозька Січ.
На чолі новоствореної держави стояв гетьман України, яким був проголошений Б. Хмельницький (1648). Гетьману належала вища військова, політична, адміністративна і судова влада в Україні, яку він здійснював через Генеральну Військову Канцелярію. Найближчими помічниками гетьмана в управлінні державою була генеральна старшина – генеральний писар, генеральні судді, генеральний осавул, генеральний хорунжий, генеральний підскарбій, генеральний обозний, генеральний бунчужний. Найвищою судовою установою був Генеральний Військовий Суд.
332
Столицею України та гетьманською резиденцію стало місто Чигирин. Територія України поділялась на полки, число яких не було сталим. У 1649 р. їх налічувалося 16 (9 на Лівобережжі і 7 на Правобережній Україні): Чигиринський, Черкаський, Корсунський, Білоцерківський, Канівський, Переяславський, Брацлавський, Кальницький (Вінницький), Київський, Кропивнянський, Миргородський, Ніжинський, Полтавський, Чернігівський, Прилуцький та Уманський. В 1650 р. всіх полків було 20. Під час воєнних дій української армії проти польських і литовських військ у 1654-1655 рр. утворились Волинський, Турово-Пінський, Білоруський (Чавський) і Подільський полки. На чолі кожного полку стояв полковник, який обирався на полковій раді або призначався гетьманом. Полковник зосереджував у своїх руках військову, адміністративну і судову владу на території полку. Крім нього, до полкового уряду входили полковий суддя, полковий писар, полковий осавул, полковий обозний, полковий хорунжий. Полки поділялись на сотні, в яких військовоадміністративні функції виконували сотники. До складу сотні входило кілька куренів, що очолювалися курінним отаманом. Найвищим органом місцевого управління були козацькі ради, на яких обговорювались і вирішувались всі найважливіші політичні, військові, фінансові та судові справи, обирали і скидали козацьку старшину.
Управління містами у Гетьманщині здійснювалось відповідно до їх статусу. Містами, які мали маґдебурзьке право (Київ, Ніжин, Чернігів, Переяслав, Стародуб, Глухів, Полтава, Батурин та ін.), управляли виборні маґістрати. Міста ж, які не отримали цього права, мали обмежене самоврядування, управлялись виборними ратушами, але підлягали і старшинській адміністрації. На чолі міського управління стояв війт, якого обирали абопризначав гетьман чи полковник.
Дискусійним залишається і питання проведення грошового карбування Богданом Хмельницьким. Більшість дослідників не схильні підтримувати цієї думки, але дехто (зокрема академік І. П. Крип’якевич) її схвалює.
Соціально-економічне життя в Гетьманській державі було досить суперечливим. Кріпацтво і панщина стихійно скасовувалися зі знищенням шляхетського землеволодіння ще в ході Визвольної війни. Та після закінчення визволення значної території України від шляхетського панування ситуація була не такою однозначною. На роль польської шляхти в Гетьманщині стала претендувати козацька
333
старшина, яка разом з гетьманом применшувала роль селянства в здобутті державності. Н. Полонська-Василенко пише: «Спочатку Хмельницький не дбав про селян; у договорах під Зборовом та Білою Церквою він боронив інтереси тільки козацтва, а селян залишав під владою панів, які мали право повернутися до своїх маєтків». Хмельницький ніколи не скасовував панщини. Повернувши маєтки вірній йому шляхті, гетьман закріпив за нею маєтності із селянами з їх «звиклим послушенством». У державі Війська Запорозького закріплювалася панівна роль козацької старшини, яка масово отримує нобілітацію, шляхетські герби і посідає роль, яку мала в Речі Посполитій шляхта.
Зовнішня політика Гетьманщини реалізувалася у складних умовах. Традиційно значну увагу в зовнішній політиці Гетьманщини уряд Б. Хмельницького відводив білоруській проблемі. Вона цікавила козацтво ще з XVI ст. (походи Лободи й Наливайка), Б. Хмельницький присвячував їй увагу від самого початку революції. Він підтримував козацький рух у Східній Білорусі під проводом К. Поклонського. У 1655-1657 рр. існував Білоруський полк під владою Війська Запорозького. Білоруськими полковниками гетьман призначав своїх свояків І. Золотаренка, «гетьмана Сіверського» (1655), І. Нечая («полковник Білоруський, Могилівський, Гомельський і Чауський», 1656), Д. Виговського («полковник Биховський», 1655). У 1656 р. Хмельницький прийняв під свій протекторат Слуцьке князівство, яке належало князю Б. Радзивілові, а 1657 р. – Старий Бихов, якому він видав універсал на вільну торгівлю з Україною; 28.06.(8.07.)1657 р. на прохання пінської шляхти прийняв під свій, своїх наступників і Війська Запорозького протекторат Пінський, Мозирський і Туровський повіти. Ці акції викликали велике занепокоєння Москви, яка розпочала «боротьбу двох Русей за Русь третю» (В. Липинський). Смерть Б. Хмельницького припинила подальшу експансію козацької України на білоруські землі. На них свої давні претензії демонструвала Москва.
Визвольна війна під проводом Б. Хмельницького та її наслідки послабили військові можливості Польщі. Після Віленської угоди Московщини з Польщею Б. Хмельницький почав реалізовувати план створення антипольської коаліції (Військо Запорозьке, Швеція, Семигород, Бранденбурґ, Молдова і Волощина). В міру того, як відносини гетьмана з Москвою стають усе більш натягнутими, його
334
взаємини з новим шведським королем стають усе тіснішими. З першими планами щодо створення коаліції шведський король і генералісимус шведської армії Карл Х Ґустав мав змогу ознайомитися ще 30.10.1654 р., коли приймав перше посольство українського гетьмана на чолі з Д. Греком.
У 1655-1660 рр. Карл Х Ґустав вів війну з Польщею. Влітку 1655 р. шведські війська зайняли Познань і Варшаву, а на початку жовтня – Краків, а Ян Казимир втік у Сілезію. У боротьбі з Польщею Гетьманщина протягом 1655-1657 рр. фактично була союзником Швеції. Однак, інтереси Росії в даному випадку не співпадали з інтересами Гетьманщини. У 1656 р. московський цар оголосив війну Карлу Х Ґуставу, що призвело до тривалого протиборства Швеції та Московської держави. В листопаді 1655 р., побачивши, що в Порті сильно ростуть польські антиукраїнські впливи, Б. Хмельницький знову через отця Данила пропонує амбітному шведському королю новий план широкої військової коаліції у складі Швеції, Гетьманщини, Москви, Англії, Венеції, Австрії і Прусії. За задумом Б. Хмельницького, ця коаліція держав мала на меті ліквідацію Туреччини і звільнення з мусульманської неволі всіх християн.
Передчасна смерть гетьмана не дозволила реалізувати плани коаліції та українсько-шведського воєнного союзу. Переговори з шведським послом Г. Лілієнкроною у Чигирині вів генеральний осавул Іван Ковалевський (Ковалівський). Поряд з ним значну участь у підготовці українсько-шведського союзного договору брали Ю. Немирич та І. Богун. Невдовзі після смерті Б. Хмельницького було укладено Кор-
сунський союзний договір зі Швецією (6.10.1657 р.), що визнавав Україну за «народ вільний і нікому не підлеглий».
Аналогічні стосунки дипломати Гетьманщини провадили й з іншими країнами. Генеральний осавул Іван Ковалевський очолював українські посольства до Валахії (осінь 1654), Трансільванії (1656, 1657) і навіть Речі Посполитої (1658), уклав українськосемигородський договір з Дьєрдем II Ракоці (Юрієм II Ракочієм, 7.09.1656 р.). Цей трансільванський князь змінив своє ставлення до Гетьманщини. Він претендував на польський трон і тому нав’язав дипломатичні зв’язки з українським гетьманом Б. Хмельницьким, з яким підписав договір про спільну боротьбу проти Речі Посполитої. У 1657 р. на допомогу Ракоці у поході на Польщу Б. Хмельницький направив 20-тисячне козацьке військо на чолі з наказним гетьманом
335
Антоном Ждановичем (1657). Трансільванська армія за підтримки шведських загонів здобула Краків і Варшаву, однак у липні 1657 р. була змушена капітулювати перед польськими військами під Чорним Островом на Поділлі.
Колишній суперник Т. Хмельницького і В. Лупула в Молдові Стефан Георгіцу згодом теж намагався встановити добросусідські відносини з гетьманом Б. Хмельницьким і отримати військову допомогу у боротьбі проти Османської імперії та Кримського ханства. Його переговори в Яссах з українськими послами Д. Лисовцем та Іскрицьким завершилися в липні-серпні 1654 р. відновленням дипломатичних відносин між Молдовою і Україною.
Таким чином, державний статус України за Хмельниччини здобув міжнародне визнання. Однак, через смерть Б. Хмельницького плани по організації антипольської коаліції не були завершені.
Залишається відкритим питання: чим була держава Війська Запорозького? Сучасні дослідники далеко не всі поділяють підхід до Козацької держави як до неповторного витвору козацького генія з його феноменальним «республіканським ладом». Натомість більш поширеним стає порівняльно-типологічне вивчення Козацької держави, яке оцінює її (за Н. Яковенко) як неймовірно складний феномен станової військової диктатури, коли збройна корпорація (козацтво) зуміла стати «політичним народом»: і дорівнюючи всій країні, і представляючи її, і ототожнюючись із нею. Звідси бере початок і самоназва цієї держави – «Військо Запорозьке». Новостворене «патримоніальне» державне тіло мало архаїчні витоки, спробувавши організувати навколишній простір за подобою збройних братств, тобто в канонах запорозьких стереотипів свідомості. Чи не тому ця спроба (в реаліях XVII ст. анахронічна) була від початків приречена на невдачу як своєрідний підсумок нежиттєвості укладу держави-війська.
Отже, Національно-визвольна війна під проводом Б. Хмельницького почалась як чергове козацьке повстання на Подніпров’ї, згодом охопила практично всю територію України і людність, що на ній проживала. На території, визволеній від польської шляхти козаками і повсталими масами, що до них приєдналися, постала Українська держава (Військо Запорозьке або Гетьманщина). То був складний державний організм, в якому були республіканські риси і зародок монархії, авторитаризм і військова диктатура козацького стану. Провідною соціальною верствою в Гетьманщинібулокозацтво.
336
Лекція 8. Українська козацька держава
протягом 1657-1687 рр. Завершення Української національної революції та Руїни
Україна в роки правління І. Виговського. Початок Руїни. Ю. Хмельницький. Порушення територіальної цілісності України.
Андрусівське перемир’я. Гетьманування П. Дорошенка. Руїна на Правобережжі. Гетьманування І. Самойловича.
Період після смерті Б. Хмельницького аж до 60-80-х рр. XVII ст. увійшов в історіографію як доба Руїни – сутнісною його ознакою став загальний занепад і почасти розпад української державності. Деякі історики (наприклад, М. Костомаров) пов’язують Руїну із правлінням трьох гетьманів – ставлеників Москви (І. Брюховецького, Д. Многогрішного та І. Самойловича) й обмежують хронологічно – 1663-1687 рр. – та територіально – Лівобережною Україною. Інші історики (наприклад, Б. Крупницький) вважали, що Руїна відносилась як до Ліво-, так і до Правобережжя і тривала від смерті Б. Хмельницького до початку правління І. Мазепи – 1657-1687 рр. Під час Руїни Україна була поділена по Дніпру на Лівобережну та Правобережну. Гетьмани Лівобережної та Правобережної України ворогували між собою. А сусідні держави (Річ Посполита, Московське царство, Оттоманська імперія) втручалися у внутрішні справи Лівобережної та Правобережної України, відповідно українські гетьмани намагалися підтримувати приязні стосунки з тією чи іншою державою. Українська православна церква в цей час була остаточно підпорядкована Московському патріархатові (1686). Українські лідери, в основному люди вузьких поглядів, не змогли свої особисті або групові інтереси підпорядкувати загальнонаціональним потребам, не здобули в народі широкої підтримки (І. Брюховецький, М. Ханенко, Ю. Хмельницький, Д. Многогрішний, С. Опара, І. Сір-
337
ко, Я. Сомко, П. Суховій, П. Тетеря). Гетьмани, які віддали всі свої сили, щоб вивести Україну із занепаду, відновити її незалежність та єдність – І. Виговський, П. Дорошенко, – виявилися одинаками.
1. Україна в роки правління І. Виговського. Початок Руїни.
Виконуючи волю хворого гетьмана Б. Хмельницького, у квітні 1657 р., на скликаній ним старшинській раді, гетьманом України проголошено його молодшого сина 16-річного Юрія Хмельницького (бл. 1641–1685). Після смерті Б. Хмельницького козацька рада у Чигирині 23.08.1657 р. підтвердила це рішення. Оскільки ж Юрко Хмельницький (якого ще звали Юрась Хмельниченко) був ще молодим і не закінчив навчання у колегії, він за порадою старшини тимчасово склав владу. 25.10.1657 р. Генеральна Військова Рада у Корсуні обрала гетьманом генерального писаря Івана Остаповича Виговського (р. н. невід. – 16(26).03.1664), який увійшов у історію як видатний український державний, політичний і військовий діяч.
Він походив з українського шляхетського роду Овруцького повіту на Київщині. Вчився в Києво-Могилянській Колегії. Служив у міському суді в Луцьку, згодом – намісник луцького старости. Брав участь у діяльності Луцького братства. На початку Визвольної війни під проводом Б. Хмельницького служив у польському кварцяному війську.
І. Виговський як ротмістр брав участь у битві на Жовтих Водах. У вирішальний момент бою біля Княжих Байраків він потрапив у полон до татар. Тричі він тікав, але невдало, й тоді його прикували до гармати. Бранця врятував сам Б. Хмельницький, котрий викупив його в хана Іслам-Ґірея III за коня. Тоді І. Виговський дав гетьману присягу вірно йому служити i дотримав її. В 1648 р. був призначений генеральним писарем. Виявивши блискучі дипломатичні здібності, Виговський став одним з найближчих дорадників гетьмана, виконував його найважливіші доручення, в т. ч. вів переговори з Польщею, Московією, Швецією, Кримським ханством та іншими державами.
Під час облоги Львова Б. Хмельницький послав І. Виговського до трансільванського князя Дьєрдя Ракоці для укладення союзу. Це було перше українське посольство до Трансільванії, згодом справа
338
таки дійшла до цього союзу (1656 р.). Як голова створеної ним же Генеральної канцелярії став другою особою в державі після гетьмана і почувався доволі самостійно.
Після смерті Б. Хмельницького, на Корсунській Генеральній Військовій Раді 25.10.1657 р. Іван Виговський був обраний гетьманом України. На раді генеральна старшина, делегати від рядового козацтва і духовенства в присутності послів Швеції, Речі Посполитої, Австрії, Туреччини, Кримського ханства, Семигороду, Молдови і Волощини потвердили рішення попередніх козацьких рад (23.8. і 26.08.1657) про обрання І. Виговського гетьманом України. Підчас цієї було ратифіковано українсько-шведський воєнно-політичний союз, спрямований на забезпечення незалежності і територіальної цілісності України (Корсунський договір 1657 р.). За умовами договору, шведський король Карл Х Ґустав зобов’язувався домагатися визнання Польщею незалежності України; західноукраїнські землі та Берестейське і Полоцьке воєводства, які знаходилися під владою Речі Посполитої, мали увійти до складу Гетьманщини. Умови Корсунського договору не дозволили реалізувати початок воєнних дій між Швецією і Данією та складна внутрішньополітична ситуація в Україні. Це згодом зумовило підписання гетьманом І. Виговським Гадяцького договору 1658 р.
Водночас на Корсунській раді було ухвалено поновити союзні відносини з Кримським ханством і Туреччиною та укласти перемир’я з Польщею. Корсунська рада остаточно вирішила питання переорієнтації зовнішньополітичного курсу Української держави. Гетьманський уряд, шляхом укладення воєнно-політичних угод з кількома європейськими країнами і одночасним припиненням союзницьких відносин з Московією, намагався досягти повної державної незалежності України. Варто сказати, що така політика була продовженням останніх прижиттєвих планів Б. Хмельницького, спрямованих на досягнення повної державної незалежності України.
У зовнішній політиці І. Виговський мав на меті утримувати дружні відносини з усіма сусідніми країнами, не надаючи переваги жодній зі сторін. У жовтні 1657 р. він уклав українсько-шведський договір, умови якого були вироблені ще за участю Б. Хмельницького. В той же час відновив союз з Кримським ханством, що був розірваний з моменту укладання «Березневих статей» 1654 р., та розпочав переговори з Польщею.
339
Активна зовнішня політика І. Виговського, спрямована на зміцнення міжнародного авторитету України, викликала занепокоєння московського уряду. Намагаючись посилити свій вплив в Україні, царський уряд почав активно формувати за допомогою своїх агентів антигетьманську опозицію. Внутрішня політика І. Виговського, зорієнтована на посилення ролі козацької старшини в українському суспільстві, постійне підбурювання селян і запорожців царськими агентами спричинили виступ проти гетьмана частини козаків і селян, який очолив полтавський полковник Мартин Пушкар і запорозький кошовий Яків Барабаш. Офіційною версією бунтівного Запорожжя була їх неучасть в обранні гетьмана.
Діяльність І. Виговського, спрямована на посилення ролі козацької старшини, постійне підбурювання селян і козаків агентами московського уряду, який намагався ще більше поглибити суперечності в українському суспільстві, та антидержавні дії групи козацької старшини спричинили заворушення серед частини козаків та селянства на Полтавщині. Наприкінці 1657 р. М. Пушкар, керуючись власними амбіціями, підбурив частину козаків Полтавського полку і підняв протигетьманський заколот. До М. Пушкаря приєдналися запорожці на чолі з кошовим Я. Барабашем, що були не задоволені усуненням їх від участі у виборах гетьмана. Скориставшись демагогічними лозунгами, Пушкар також зумів залучити на свою сторону понад 20 тисяч учасників селянського повстання (дейнеків), що значно посилило загони заколотників. Дейнеками називали селян, озброєних дрючками (від турецького «дейнека» – дрючок). Загони дейнеків очолювали С. Довгаль, І. Довгаль, М. Стрижна, І. Іскра, М. Зеленський. Повстання, центром якого стала Полтавщина, почалося восени 1657 р. Повсталі виступали з вимогами повернути т. зв. козацькі вольності – право вільно варити горілку, вести лови і рибальство, вільно переходити на Запорожжя і вибирати гетьмана «Чорною радою». Цей народний рух використала незадоволена державницькою політикою І. Виговського промосковськи настроєна частина козацької старшини, яка хотіла усунути його від гетьманства.
26.01.(6.02.) загони Пушкаря і Барабаша, які нараховували бл. 40 тис. осіб, розбили гетьманські частини під командуванням І. Богуна та І. Сербина. Спроба гетьмана порозумітися з керівниками опозиції завершилася невдачею. В травні 1658 р. регулярні частини при підтримці загону кримських татар після боїв під Красним Лугом
340