УДК

Т. С. Пінчук

МОТИВ РІДНОГО КРАЮ ЯК СМИСЛОВА ДОМІНАНТА У ПОЕТИЧНОМУ ДОРОБКУ ІВАНА НИЗОВОГО

Творчість І. Низового на сьогодні позбавлена різновекторного потрактування. Величезна поетична майстерня потребує детальної критичної обробки. Відсутність монографічних та недостатність критично-публіцистичних праць призводить до прірви у розумінні сутності поетичної думки.

Метою дослідження є показ мотивів рідного краю як домінантних у поетичному ключі І.  Низового. Мета передбачає виконання таких завдань:

• розкрити образ рідного краю шляхом різновекторного прочитання поезій.

• визначити пріоритет селянської тематики над урбаністичними замальовками;

• презентувати основні мотиви, настрої поезії ( акцентувати увагу на осінніх мотивах творчості як засобі передачі духовного неспокою та виснаженості);

• показати роль Сватівщини у творчому доробку митця, виконати частковий аналіз збірки „У сватовім світає Україна”.

Крізь усю творчість, не лише поетичну, тема рідного краю проходить у І. Низового червоною ниткою. Рідні поля, степи, квітучі сади чи навіть вітер з рідних країв часто згадуються у поезіях іншої тематичної спрямованості, тим самим показуючи авторську тугу, ностальгію за тою місцевістю, де пройшло не безхмарне авторське круглосирітське дитинство, та тими місцями, де його повсякчас радо вітали друзі та колеги-літератори: „Благословенна ця земля, / Що здавна зветься – Слобожанщина: / Так різнотрав’ям ніжно лащиться / Й гілля так щедро нахиля” [ 4, с. 48 ].

Якщо не в дійсності, то принаймні подумками час від часу повертається автор до степів і левад „на поклики вічноживі / Сарматсько-козацької, владної / Й завжди бунтівної крові. / Там ще нерозвиднені мороки, / Там щось приховала трава / Таке, що лякає й істориків / Й „спеців” наповал убиває” [ 4, с. 10 ]. З цих рядків можна побачити, скільки таємничості, загадковості, неповторності, фантастичності, нерозгаданості бачить поет у рідній землі, колисці козацької слави, але потім з болем додає : „Там-тамтечки наша прабатьківська, / Стокровно полита земля, / Віками прибрехана байками / Езопа орди – москаля”. [ 4, с. 10 ].

У теплих, сонячних, осінніх барвах зображує поет село в поезії „Житні спомини”. Тепло-жовті, золотисті, променисті, помаранчеві кольори, здається, випромінює кожне слово зі згаданої поезії, і лише „блакитне, і внеї, вікно” [ 2, с. 46 ], дещо розбавляє ці гарячі кольори. Авторські спомини про рідну місцину тут віють „житніми сніпками восени”, „житньою хатою”, „житніми снами”, „житнім хлібом”, „житнім духом”, що віяв від печі, „де пеклися житні калачі, „житнім зерном” [ 2, с. 46–47 ]. Свідомо повторюваний епітет „житній” передає той внутрішній стан, ті асоціації, які виникають у авторській свідомості при згадці села восени. Автор розвінчує хибні думки про безтурботність життя на селі, тим паче у повоєнні роки, але цим віршем він ніби закладає підвалини до написання оди житньому зерну: „Що ж, було не солодко нам жити / В ті роки, одразу по війні, / Та життя нам рятувало жито – Дух безсмертя в крихітнім зерні” [ 2, с. 47 ].

Схожим настроєм пройнята поезія, рядки якої за своєю формою нагадують верлібр (якого, до речі, не цурався автор при написанні своїх віршів), під назвою „Країна дитинства”: „ Там соняхи цвіли – не одцвітали / І сонце не ховалося за плуг, / І „сонечка” гойдалися на стеблах , / І „зайчики” стрибали у траві” [ 2, с. 50 ]. Торкаючись цих потаємних струн своєї душі, І.  Низовий у невеликому віршованому доробку зумів зіграти цілу ідилічну симфонію омріяній країні власного дитинства: „Там жайвори і коники співали, / Росу з листків пили перепили, / І бджоли цілувалися з квітками / Так солодко, як люди із людьми. / І шаруділа мишка польова, / І хом’ячок – дбайливий чоловічок – Тягнув до нірки житній колосок” [ 2, с. 50 ]. Подібна оповідь нагадує казку, дивовижні миті дитинства: „Там все було без вигадки правдешнє, / Правдиве по – казковому було. / З маленьких див росло велике диво / Дитинства повоєнного мого” [ 2, с. 50 ]. Але ця казкова прелюдія контрастно переходить уже в наступних роках у змалювання повоєнного села. Розпочинаючи нову розповідь гроном з двох риторичних питань: „Безхмарного? Безжурного?”– автор, ніби занурюючи читача у прохолодну воду, демонструє всі ті життєві реалії, що залишилися по ту сторону „безхмарної” країни дитинства: „ Я дітям при нагоді розкажу / Про танки, що застигли, мов копиці, / Посеред поля, вгрузнувши в ріллю; / Про гільзи, що, мов зерна, обсипались / З лисніючих від поту лемешів / Про те, що скрізь їжачились, мов стерні, / Багнети ще й осколків гостряки. / …За хутором у лісі / Чорніли, мов кротовини, горбки, / І на горбках, травою ще не вкритих, / Росли хрести – дерева без гілок. / Я розкажу про милиці скрипучі / І про млинці, чорніші від землі, / Про згарища в садках вишневобілих / І про сирітські сльози розкажу. / То все – було” [ 2, с. 51 ]. Після таких відвертих спогадів, автор, ніби намагаючись розрядити обстановку, знову змінює декорації, повертаючись до „сонечків” і „зайчиків”. Але це не просто авторський прийом зміни кольорів – це, за словами самого І. Низового, ніщо інше, як переплетіння авторських спогадів: „Не стерлося у пам’яті нічого – / У спогадах усе переплелось, – / У вірші перейшло, / Переболіло, / Переболіло в ранню сивину”[ 2, с. 51 ]. Прийом контрасту лише посилює й без того загострену картину руйнації країни мрій, відбиту в дитячій пам’яті. Двоякі емоції переповнювали селянський люд у повоєнний період, двоякі картини відкривалися перед малими Івановими очима: „А люди – їм сміятися хотілось, / А люди – заливалися слізьми. / Хоч жайвори та коники співали / Й росу з листків пили перепели. / А мати у сосновій домовині / Уперше спочивала по війні. / І бджоли цілувалися з квітками / На цвинтарі, що клевером кипів ” [ 2, с. 51 ]. Та автор з останніх сил радіє у віршовому епілозі, говорячи, що пройшли ті страшні часи розрухи, але живе його мала батьківщина, і сонце й досі зігріває, і природа милує око барвами життя: „ …Соняшник цвіте – не одцвітає / І сонце не ховається за плуг, / І „сонечка” гойдаються на стеблах, / І зайчики стрибають у траві” [ 2, с. 51 ].

Селянська тематика настільки вагома в авторському доробку, що селу поет навіть присвячує елегії, на кшталт „Майже елегія” з двадцяти одного рядка. І знову тут іде перегук із життям міста, що втілюється в образах-антиподах. Це, з одного боку, діти – міські жителі, а з іншого – батьки-селюки. Проте будь-які грані між ними стираються, коли „селюки, / Добре намагнічені / Міським життям, / Навідуються зграйками / До рідних гнізд прабатьківських, / До витоків” [ 4, с. 28 ]. І саме тут, поза пазухою міста, відбувається, за словами автора, диво, „велике розмагнічення”. Навіть природа сприяє цьому, бо „на лоні первозданному, / Під вербами / Й тополями, / На падалішнім листі… / І мова очищається від суржику, / І пісня закорінюється в душах / Синів села, заблуканих у місті” [ 4, с. 28 ].

У вірші зі схожою назвою „Замість елегії” автор повністю заглиблюється у минуле, залишаючи позаду псевдозапах осені, що „листям шарудить на асфальті” [ 2, с. 73 ]. Верліброва форма допомагає здійснити вільний авторський політ думки, яка в кінці дещо обривається у задумі. І знову І. Низовий повертається подумки до села: „а пахне ж насправді минулим, / …Минулим, в бадиллі заснулим / Серед поля, де дітьми / Колись ми картоплю копали. / Звідти віє димком. / Звідти луни до нас долинають / І блукають по місту / Й шурхочуть знекровленим листом. / А за містом ізнову / … Знов картоплю копають, / Копають картоплю, / Копають…” [ 2, с. 73 ].

У наступній поезії під назвою„ Донищені дощенту хутори” елегічні мотиви перетворюються у прихований плач за тим, що невимовно дороге митцеві і що, як видно за назвою вірша, дощенту знищено, але не стерте з пам’яті: „ Над більмами ставків журливі явори / Ще мерехтять у мареві примерхлім, / І проступають шрамами стежки / З-під плівки споришевої назовні… / Тут все пропахло полином гірким / Й забуті криниці слізьми розлуки повні” [ 2, с. 29 ].

У піднесено-сакральних тонах зображує поет село Оріхове у вірші з однойменною назвою. Поезія нагадує собою етюд, авторську замальовку зафіксованих у споминах картин. Але це не просто поетичні мазки, бездушні словесні незакінчені ескізи – це ціла панорама сільського життя, що віє теплотою, щирістю та привітністю: „Добрі люди з добрими серцям. / Кличуть перехожого до хати / (В шляпі ти модерній, чи в брилі), – / Кожному всміхнеться на столі / Білий коровай, пухкіший вати, – Дар святий тутешньої землі” [ 2, с. 66 ]. Мов в еклозі, змальовує автор „немузейне, справдішнє село”: „Тут ростуть шевченківські тополі. / На тополях бусли цокотять, / Скирти викурганюються в полі, / Правлені уміло й допуття; / Справжні журавлі над криницями, І на луках справжні журавлі” [ 2, с. 66 ].

У другій частині „Балади роду” І. Низовий не менш піднесено, хоча дещо стисло подає лаконічний опис Сули: „Вона несуєтно і просто / Бере зачин із джерела / І до дніпрового стебла / Тоненьким тулиться відростком” [ 6, с. 12 ]. Знову неповторними, чарівними, навіть космічними барвами огортає він свою розповідь: „Тут починається мій рід, / І не скінчиться він повіки: / Ступає син у батьків слід… / Течуть в степах правічні ріки, / Гуде космічно небозвід” [ 6, с. 12 ]. Логічним продовженням даної балади є наступна семирядкова поезія „У рідному селі” зі збірки „Рівнодення”. Не дивлячись на невеликий розмір та різностопність рядків, поезія обрамлена метафорами, прозора, щира та доступна для розуміння : „Ні, не змінилася наша вулиця, – / Тільки тополі прибавили в рості. / Пахне бузками. / Ранок зозулиться. / День розправляє калинові брості. / Хата до хати родинно тулиться, / Вишня до вишні збирається в гості” [ 6, с. 13 ].

„Пейзажі ріднокраю восени” – ще одна з багатьох пейзажних замальовок І.  Низового. Майстерно виводячи кожну картину автор знову і знову милується, упивається красою рідного краю, „невишуканою, простою й досконалою”, але неповторною і незамінною для нього. Митець наголошує на довершеності осіннього пейзажу, його досконалості, де немає жодної зайвої тіні: „Зелені острівці озимини, / А поряд – терикони на причалі, / На обрії – міста, / А далі-далі: / Заманлива безмежність далини… / З якої не поглянеш сторони, / З якої висоти, з якої далі: Невишукані, прості й досконалі / Пейзажі ріднокраю восени” [ 2, с. 74 ].

Рідні краї притягують поета, думки про них зігрівають усе єство, але авторська твереза свідомість розуміє, що назад нема дороги : „ І я також не верну вже додому, / В оцю, ще ефемерну, новизну, / В оцю забуту й ніби невідому / Садовину в сп’янілім дурману. / Та й хто мене чекатиме з дороги, – / Життя твердих гарантій не дає, / Що не остигнуть рідні ще пороги / Й стежок оцих бур’ян не заснує” [ 4, с. 26–27 ]. Засобами метафоризації завершує митець ці сумні розмірковування у поезії „В колись квітучому кутку”, змальовуючи на фоні своїх уже немолодих років, осінню руку старезного клену : „Погладь мене осінньою рукою, / Старезний клен в околицях села, / Й сплакни за мною, вербо над рікою, / Яка була і звалася – Сула… ” [4, с. 27 ]. Проте попри всі розуміння й усвідомлення неможливості покинути місто, І. Низовий душею все одно поринає в степи, де „ де відлітали в непровидь сліпу / Суєтні душі багатьох Іванів…” [ 4, с. 55 ]. Сам поет у цій же поезії – „ Душа моя, справіку мандрівна…”, зізнається, що, маючи чумацький вільний дух, він занудився в затісному місті, а душа „ й не зна, / Куди податись їй, / Утікши з дому. / Довкола ж – степ, І сто доріг в степу…” [ 4, с. 55 ].

Загалом, своє життя, а точніше, дотлівання в місті митець порівнює з напівлегальною еміграцією без „найменших сподівань на вороття” [ 9 , с. 24 ]. Але автор не може заборонити мрійливій душі час від часу повертатися „додому, в зачароване Посулля”, куди йому, як він сам каже, „заказані шляхи”. Митець прагне забуття, але воно неможливе на чужині, далеко від Посулля. Поетові думи доходять до відчаю, і він щиросердно зізнається „ У Марківці, на цвинтарі сільському, / В батьківську землю з радістю б я ліг, / Якби ж зумів… але немає дому… / Вернутися додому… Я ж не зміг” [9, с. 24 ].

Осуд власної нерозважливості відчувається у вірші „Нема сильнішого магніту”. Осуд з вкрапленням катарсису особливо відчувається у фіналі, коли поет зізнається: „ Душа не плакала – ридала / За всім, що зопалу зробив / Колись давно… Чого шукала – / Того нема ніде. Що мала – / Я по чужинах розгубив” [ 9, с. 25 ]. Гірке каяття відчуває автор, що покинув „прапрабатьківську землю”, шукаючи долі деінде, але, не знайшовши нічого, проживши більшу частину життя за межами тієї батьківської землі, йому не залишається нічого, як тільки у поетичних рядках та згадках виливати свій сум та духовне страждання, які проймають часом навіть таку сильну людину як І. Низовий: „Блукав багато я по світу / Шукавши затишку й привіту, / І, може, слави… Й звіддаля, / Думки змозоливши до болю, / Знов повертався я сюди, / До стежки, відданої полю, / Під мною саджену тополю, / В свої затоптані сліди” [ 9, с. 25 ].

І. Низовому до болі близька була тема Сватівщини – колиски Слобожанщини, яку він порівнював з оазисом. „ Сватівщіна і сватівчани – особлива тема в творчості Івана Даниловича. В нас, сватівчанах, поет бачить людей, які знають, хто вони такі, звідки прийшли, і чиїх батьків вони діти. В Сватовому і Гончарівці, Преображенному і Петрівці, Містках і Милуватці, Свистунівці й Хомівці Іван Низовий зустрічає близьких за світосприйняттям земляків-слобожан, чує живу предківську мову… Глибоконаціональна культура і духовна аура Сватівщини надихнула Івана Даниловича Низового на написання збірки віршів, присвячених Сватівщині і сватівчанам” [ 12, с. 7 – 8 ].

Перший цикл поезій у збірці співзвучний з назвою самої збірки – „Над Сватовом світає Україна”. Зі всією ніжністю, авторською глибиною, подекуди філософічністю зображує митець невеличке місто Сватове як країну „прапервісну й космічну” [ 12, с. 10 ]. Цілком патріотичні мотиви поет утверджує в таких рядках: „Наші солов’ї / За вигідний прокорм не продавалась / Ніколи і нікому, / Й журавлі, / Де б не були, / Весною повертались. / Додому, до найкращої землі!” [ 12, с. 10 ]. Таким чином, через персоніфіковані образи журавлів, солов’їв автор зображує вільний духом український народ, нескорений, який, однак, де б він не був, завжди повертається до рідних місць.

Друга поезія даного циклу дещо гіперболізовано, але не без підстав, подає ту пишність, красу та чарівність сватівської землі, яку поет на власні очі спостерігав упродовж тривалого часу: „ Тут і шляхи рівніші, ніж усюди, / І не такі заплутані стежки / На межах межи трав / І аж по груди / Тут пшениці, / Й повніші колоски. / І соняхи тут сонячніші наче / Від простору блакитного в полях, / І ближчою минувшини козача / І Чумацький зорешлях / Реальніший – / У затінку країни / Скрипить від давнини, / Не поспіша / В майбутність невідому / України…” [ 12, с. 11 ]. Саме в межах мальовничого міста Сватове відпочивала стомлена міським нещирім життям, де у самому навіть повітрі здається витає дух байдужості, цинізму, моральної спустошеності. А тут зовсім інше: „ Тут вольницею тішиться душа, / Притлумлена міською суєтою! / Сюди я приїжджаю залюбки / Й мене тут гріють дружбою святою, / Присватують прості степовики / До звичаїв усталених, до пісні, / Що з давнини не втратившись, / Прийшла…” [12, с. 11 –12 ]. Саме за такої ласкавої, привітної, щирої атмосфери, дружнього ставлення до автора, І. Низовий зміг розправити натомлені крила і поринути у творчій політ поетичної фантазії серед невинної природи та трудового люду: „ В оцім краю слобід і всіх свобод, / Я зрозумів: / Живуть якраз ті люди, / Що мають право зватися – / Народ! / Я Сватовим засватаний в любові / Взаємній – / Не зіб’юсь на манівці, / Прямуючи сюди: / Мій шлях / Дзвонкові / Звіряють / Придорожні / Криниці” [ 12, с. 12 ].

З закликом відвідати Сватівщину, звертається поет до свого читацького загалу: своїх братів, своїх сестер, бо сюди, за його словами, „прямі дороги всі”: „ Тож їдьмо в Сватове частіше / З усіх усюд, з усіх сторін, / Щоб душу вродою потішить, / За молодістю навздогін. / Спішимо в Сватове, братове, – / Сюди прямі дороги всі, / Тут неодцвітна квітка мови / Палає в райдужній росі” [ 12, с. 13 ]. Саме тут, в оазисі Луганщини ще „мова предківська – жива”, живі традиції, живі, а не фальшиві люди. Про цю маленьку колиску Відродження на Сході України І. Низовий говорить щиросердно: „ Про місто Сватове доцільно / Лиш позитивно говорить, / Бо тут спрадавна традиційно / Вогонь відродження горить, / Яскравіший, аніж в столиці, / І мова предківська – жива: / З провінції, з її традицій / В нас України прибува!” [12, с. 13 ].

Четверта, заключна поезія з цього невеличкого циклу підводить підсумки авторських думок, виражених раніше. Автор відверто наголошує на тому, що при будь-якій нагоді ладен швидко залишити позаду себе урбаністичні Луганські простори і відправитися туди, де відпочиває душа та тіло, де завжди чекають друзі, де милують око пишні краєвиди, а душу зігріває тепла бесіда з однодумцями: „ З урбаністичного Луганська / Під небо це, гучне, мов дзвін, / Охоче їду, – і не гасне / Моя любов – печаль прекрасна – / До кращої з усіх країн! / Тче нить Червона в зелен-лузі, / Мережить прошву голубу” [ 12, с. 14 ]. Духовну причетність до сватівчан автор висловив палко, але щиро та без еківоків у останній строфі, де порівняв Сватово з Божим крилом, під яким так спокійно та тепло на душі: „ Живуть у Сватовому друзі – / Є з ким розвіяти журбу. / Є з ким і радість розділити, / Немов хлібину за столом. / Мені тут є кого любити / Під божим затишним крилом! / Нема ні гонору, ні чванства, / Ані великих, ні малих… / Тут „зливки” рідного селянства, / Тож не чужий я поміж них” [12, с. 14 ].

„Сватівська глибинка” продовжує авторські розмірковування про духовне багатство та красу сватівської землі. Сватівщина – колиска народного життя: народних звичаїв, обрядів, вірувань – це ще і ще раз повторює автор у цьому поетичному творі: „Не в тому негативному розумінні, / Як ми вже звикли, – / Себто, в глибині / Сільської глухомані, – / А в глибині, / Що зберіга традиції земні / Народу українського, / В корінні, / Що не всихає в рідній стороні / І живить крони древоукраїнні, / І все нові народжує пісні! / Така вона, ця сватівська глибинка, / Що так мене і вабить і втіша: / Тут кожна квітка й кожна бадилинка, / І найдрібніше зернятко, й краплинка / Ранкової роси не полиша / Байдужим серцем… / Ось вона, глибинка, / Яку прийма так глибоко душа!” [12, с.19 ]. Піднімає у поезії автор громадсько-політичну тему, зображує місто як маленьку стабільну державу, де всі люди рівні, де нема панів і підпанків, де своїми законами живуть трударі народу: „Серед руйновища Держави / Будують сватівську державу, / Нехай маленьку, та – стабільну, / Насправді вільну і законну, / Й оцінку ставить задовільну / Труду майстрів глава району. / В затишші Нижньої Дуванки, / Мені, приїжджому, на диво, / Панів немає, а підпанки / Пощезли десь… Це справедливо!” [12, с. 18 ].

У поезії „Ми діти Слобожанщини” І.  Низовий гордо заявляє : „Ми діти Слобожанщини, / Дарма, / Що нас чомусь донбасівцями кличуть, / Нам назва „слобожани” більше личить / Й душа охочіш назву цю прийма” [ 12, с. 25]. Поет гордо заявляє, що прагне відмежувати себе й свій народ від сірої маси донбасівців, духовно порожньої, безмовної, безликої. У назву слобожани митець вкладає щось набагато-набагато більше: глибоко моральну націю, носіїв давніх, не стертих ще у даній місцині, традицій, носіїв не спаплюженої мови, носіїв віри та добра. Тому протиставлення обох мас носить антитетичний характер, хоча і відділити їх ні в якому разі не можна один від одного, адже це один народ – українці: „ Донбас – у ньому люду тьма і тьма, / Й при всьому тому сірява безликість, / І безумовна мовна без’язикість, / Що нею вся просякнута юрма. / А в слобожан і сумніву нема / У тім, що всі ми – тільки українці, / І в цьому на кожнісінькій сторінці / Історії / Руками обома / Розпишемось!” [12, с. 25 ].

Особливо цінна для І. Низового Сватівщина ще й тим, що вона багатьма рисами нагадувала йому його рідне Білопілля, куди поривався поет всім єством, де, проте, його чекали лише руїни від давніх, таких чітких спогадів про рідну оселю. Тому розраду, втіху й насолоду знаходить автор у зачаруванні природою Сватового і теплими спогадами про своє село. Підтвердженням даних міркувань є його поезія під назвою „Оці лани, байраки і гаї”: „Оці лани, байраки і гаї / Нагадують мені мої краї / На Сумщині, при витоку Сули… / І тут, як там, вгинаються столи / Від частувань сільських… / І тут, як на Сулі, дзвенять чарки, / А в тих чарках тонких – / Нектар гіркий… / Такі ж, як на Сулі, – туман жури / В текучій перебілюють воді / На полотно – на радість молодій / І молодому; сонце-самокат / До фінішу спішить, щоб вечір-сват / Докупи зводив люблячі серця, / Аби любов тривала без кінця…” [ 12, с. 26 ].

Зображуючи сватівські краєвиди, І. Низовий не зміг не описати різнокольорово річку Красну – своєрідну сватівську жилу, у минулому – джерело водного життя, а на сучасному рівні, на жаль, забруднену, занедбану місцину: „ Річка рідна, автохтонна / Українській цій землі, / Гарно звуть її – Червона – / І дорослі, і малі. / Себто, гарна дуже, красна / Власним виглядом вона, / Хоч сьогоднішня, сучасна /Дещо, вибачте, брудна, / Дещо виснажена, в мулі / Й куширами заросла” [ 12, с. 28 ]. Ці сумні, але правдиві рядки особливо гостро торкаються душі старшого покоління, яке на власні очі бачило ту красу ріки Красної, а зараз вимушене споглядати її запустіння: „ А в недавнім ще минулім / Справді красною була! / В ній гуляли красні риби / У дзеркальній глибині, / А сьогодні… де ті глиби, / Де ті риби визначні?! / Незначні лиш красноперки / Та сяка-така дрібня, / А значнішого теперки / І не видно в світлі дня” [ 12, с. 28 ]. Але все одно, наголошує митець, жителі Сватівщини люблять, пишаються своєю рікою, бо вона допомагає їм існувати: „Все одно ріка Червона / Сватівчанам дорога: / Прохолодно-водогонна, / Жити їм допомага, / Напува поля й городи, / Прихорошує гаї / І дарує вряди-годи / Дуже красні врожаї” [12, с. 29 ]. Завершує свій поетичний опис автор персоніфікацією міста, що красується на річці, наче в святковій стрічці, „справді красне по красі”: „ Місто Сватове на річці – не таке, як інші всі: / У святковій начеб стрічці, / Справді красне по красі, / Віддзеркалюється в водах, / Як лиш пройде день новий: / Свіжий вигляд, вільний подих, / Гарний настрій трудовий” [12, с. 29].

У другому вірші, що носить цю ж назву автор знову, але вже перелицьовано, з нотою іронії то оспівує Красну-ріку, то горює над її занедбаним станом, але все одно уславлює її красу та неповторність: „Дуже вчасно річку / Знов Чернечою зовуть, / Бо ж під пору під сучасну / В річці плине каламуть, – / Йдуть дощі, і річку Красну / Бруд всілякий захлина / І втрачає назву власну / На непевний час вона” [ 12, с. 29 ]. Автор, мов крізь сльози, темними фарбами далі малює жахливі реалії, що спіткали колишню Красну-красуню: „І вона уже не красна, / Не прекрасна, як завжди, / В ній зірчасте небо гасне, / Лиш діткнеться до води” [ 12, с. 29 ]. Однак І. Низовий все ж змінює мінорні ноти у фіналі поезії, і знов перед нами той образ прекрасної ріки, яким упивається поетове око: „ Вже по зливі, / В гожу днину, / В надвечірню щасну мить / Всю ріку, мов ту калину, / Сонце щедро червонить, – / І вона – червона пава / В зеленавому вбранні – / Знов тече, теплоласкава, / В ріднолюбій стороні” [ 12, с. 30 ]. Оказіоналізмами „теплоласкава” та „ріднолюба” автор ще раз виказує своє тепле ставлення до ріки Красної зокрема і Сватівщини загалом.

У поезії під назвою „Замість епілогу”, що стоїть, однак, далеко не останньою у збірці, І. Низовий із сумом прощається зі сватівськими обріями, маючи надію та впевненість на те, що доля в найближче майбутнє подарує поетові чергову зустріч з тією маленькою цяткою на політичній карті України, яка, проте, невимовно близька та дорога поетові: „Це далечінь… / Та я вже призвичаївся / До відстані: вже й не така вона / Далека далина – ця сторона, / З якою ненадовго я прощаюся. / Так гарно в цій народній глибині / Я в кожну пору року почуваюся, / Отож, коли ненадовго прощаюся, / В найближчу зустріч віриться мені” [ 12 ,с. 49 ].

Таким чином сватівська тема є близькою для І. Низового. Сватівщина, що нагадує авторові рідні білопільські простори, уславлена ним у збірці „У Сватовім світає Україна”. Крім описів території Сватівщини, збірка містить численні прозові художньо-публіцистичні спогади та думки автора, а також поезії-посвяти друзям-сватівчанам.

Отже, мотиви рідного краю займають домінантну позицію в поетичній спадщині І. Низового. Сум за батьківщиною породив велику кількість віршів різної ідейно-тематичної спрямованості, в які так чи інакше введений концепт рідного краю. Селянські мотиви вирують у поетичному доробку, залишаючи урбаністичні тенденції далеко позаду. Місто для І. Низового – це антипод села, різкий контраст між ними у всіх відношеннях чітко окреслений, тому мотиви міста використовуються як протиставлення селу, здебільшого з негативним забарвленням.

Окрім рідного митцеві Білопілля, його Марківки, вагому роль у поетичному доробку займають схожі ззовні з нею землі, що є носіями живої мови, народних традицій і моральних цінностей. Такою місциною виступає Сватівщина, зокрема невелике мальовниче місто Сватове, до якого душею горнувся поет. Цьому краєві він і присвячує свою збірку під назвою „У Сватовім світає Україна”. Перебування у місті впродовж певного часу дало змогу І. Низовому поближче познайомитися із прекрасною природою цієї місцевості та її привітними жителями, тож ця спостережливість та теплі спогади згодом вилилися у поетичні рядки-згадки, рядки-присвяти друзям-сватівчанам, рядки щирого захоплення або ж тихого суму з приводу часткового занедбання краси, зокрема ріки Красної.

Таким чином, будучи щирим на поетичні замальовки, автор не тільки зігрівав ними власні думки, але й надав читачеві фактичний матеріал, своєрідну невелику енциклопедію рідного краю.

Список використаної літератури

1. Низовий і. Від травня до травня: поезії / і . Низовий. – Луганськ:

Глобус, 2002. – 84 с. 2. Низовий І. І калина своя, і тополя / І. Низовий. – Донецьк: Донбас, 2003. – 78 с. 3. Низовий І. Лелечі клекоти в тумані: поезії, проза, переклади / І. Низовий. – Луганськ: ТОВ „Віртуальна реальність”, 2010. – 264 с. 4. Низовий І. Оскома осені: лірика / І. Низовий. – К.: Шлях, 2006. – 63 с. 5. Низовий І. Під жайворами, під журавлями: поезії в ретроспективі / І. Низовий. – Луганськ: ЧП Сувальдо В. Р., 2010. – 121 с. 6. Низовий І. Рівнодення / І. Низовий. – К.: Радянський письменник, 1982. – 60 с. 7. Низовий І. Село моє, Сула моя… Лірика. / І. Низовий. – Луганськ: Луга-принт, 2005. – 91 с. 8. Низовий І. Стебло / І. Низовий. – К.: Молодь, 1977. – 61 с. 9. Низовий І. Сум’яття: лірика та антилірика / І. Низовий. – Луганськ: Луга-принт, 2003. – 55 с. 10. Низовий І. Тихоплесо-часоплин: лірика / Луганськ: Глобус, 2001. – 56 с. 11. Низовий І. Тобі моє серце / І. Низовий .– Донецьк: Донбас, 1980. – 63 с. 12. Низовий І. У Сватовім світає Україна: збірник / І. Низовий. – Луганськ, ПП Афанасьєва В. І., 2006. – 160 с.

Пінчук т. С. Мотив рідного краю як смислова домінанта у поетичному доробку Івана Низового

У статті розглядається мотив рідного краю як один із ключових у поетичній спадщині І.  Низового. Автором розкривається проблема протиставлення двох сфер людського існування: села та міста, підкреслюється яскраво виражена авторська симпатія до першої з них. Основний зміст статті складає аналіз поетичних творів та виділення образу рідного краю. Значна увага приділяється емоційному навантаженню поезій, їхній яскраво вираженій мінорній забарвленості. У дослідженні було зроблено спробу показати внутрішні авторські переживання, майстерно перенесені на палітру зображення рідних поетові місць. Детально розглядається збірний образ Сватівщини, який більш детально втілюється в конкретних образах, безпосередньо пов’язаних з нею. Автор прагне простежити процес зміни поглядів поета на життя через зміну зображеної ним навколишньої дійсності.

Ключові слова: домінанта, мотив, різновекторний аналіз, художній образ.

Пинчук т. С. Мотив родного края как смысловая доминанта в поэтическом творчестве Ивана Низового

В статье рассматривается мотив родного края как один из ключевых в поэзии И. Низового. Автором раскрывается проблема противопоставления двух сфер человеческого существования: села и города, подчеркивается авторская симпатия к первой из них. Основное содержание статьи составляет анализ поэзий и выделение образа родного края. Значительное внимание уделяется эмоциональной окраске стихов, их минорной окрашенности. В исследовании была сделана попытка показать внутренние авторские переживания, которые мастерски перенесены на палитру изображения родных поэту мест. Подробно рассматривается собирательный образ Сватовщини, который воплощается в образах, непосредственно связанных с ней. Автор стремится проследить процесс изменения взглядов поэта на жизнь через смену изображенной им окружающей действительности.

Ключевые слова: доминанта, мотив, разновекторный анализ, художественный образ.