63. Утворення козацько-гетьманської держави та її економічна політика.

Зростання кріпосного гніту призводить до масових утеч селян. У другій половині ХVІ ст. на Нижньому Подніпров’ї виникла Запорізька Січ — центр українського козацтва, що стає осередком боротьби за визволення України від феодального і національного гноблення: у багатьох випадках козаки були заспівувачами в селянських повстаннях в Україні. Зростання кріпосної залежності та національного гноблення зустрічало потужний опір з боку народу України, як у вигляді повстань (повстання 1490—1492 рр. під проводом Мухи та Борулі в Галичині та Буковині), так і інших форм боротьби. Однією з найпоширеніших форм були втечі, переселення в майже безлюдні східні та південно-східні землі Київщини та Брацлавщини. Тікали одинаки, сім’ї і навіть цілі містечка. Так розпочалася колонізація малозаселеної Степової України.

На нових місцях переселенці називали себе вільними людь- ми — козаками. У другій половині ХV — першій половині ХVІ ст. на обох берегах Дніпра — на правому у верхів’ях Південного Бугу, в басейні річок Росі, Тясмина та на лівому — уздовж Трубежу, Сули, Псла та ін. — з’явилося багато козацьких слобід і хуторів.

Козацька колонізація мала видатне значення в економічному розвитку Степової України. Козаки започаткували тут землеробство, розорювали цілину, розводили городи, сади. Займалися також скотарством, промислами — мисливством, рибальством; селітроварінням, ремеслом, торували шляхи, будували мости. По­ряд із сільським господарством козаки займалися торгівлею — продавали набутки свого господарства: хутра, коней, мед, віск, сало, рибу в центральні райони України.

Поступово відроджувалися міста — Галич, Львів, Кам’янець-Подільський, Вінниця, Київ, Черкаси, Канів, Житомир та ін., — спустошені під час татаро-монгольської навали. Міста ставали осередками ремесел, промислів, торгівлі, культури, політичного життя. Розвиток ремесла та торгівлі підвищував і роль міст як економічних центрів певної місцевості, визначав їх зв’язки з селом, для якого тут вироблялися сільськогосподарський реманент та інші необхідні товари.

64. Економічна політика б.Хмельницького.

Антифеодальна боротьба та аграрна політика Б. Хмельниць­кого викликали значні зміни у структурі земельної власності. На зміну великому землеволодінню прийшло дрібне землеволодіння козаків, міщан, вільних селян. І хоча процес знищення великого феодального землеволодіння не було завершено, аграрні перет- ворення відбувалися переважно за рахунок руйнування магнатського господарства, й основною формою організації господарства стало індивідуальне селянське або козацьке господарство, яке базувалося на власній і частково на вільнонайманій праці. Але, на жаль, права власника на землю не були юридично захищені, не виник правовий інститут приватної власності на землю.

Стосовно ж великого землеволодіння, то воно частково зберігається. Це, перш за все монастирське і церковне, а також обмежене шляхетське землеволодіння, відповідно визначалися й категорії залежних селян. Цілий ряд гетьманських універсалів захищав права православної церкви, в них підкреслювалися права монас­тирів на землі та працю селян, заборонялося записувати монастирських селян у козаки, що певною мірою консервувало феодаль- ні порядки і відкривало у майбутньому шлях до їх повернення.

У той же час аналіз аграрної політики Б. Хмельницького дозволяє зробити висновок, що, незважаючи на певні внутрішні суперечності, вона в цілому відзначалася гнучкістю і цілеспрямованістю, відповідала економічним реаліям і носила прогресивний характер. Гетьман домігся зміцнення державної і козацької власності на землю; розуміючи необхідність союзу з селянством, він визнавав за ним право на особисту свободу, спадкове користування землею і вступ до козацтва. Не будучи супротивником шля­хетського землеволодіння (адже і сам він був шляхтич), він, проте, не поспішав відновлювати його на козацькій території, не йшов на зустріч домаганням козацької старшини щодо розподілу конфіскованих маєтків польських феодалів, залишаючи їх у влас- ності Війська Запорізького, тобто в державній власності.

Від влади феодалів у процесі Визвольної війни звільнилося й міщанство. За українськими містами гетьманськими універсалами були визнані права та привілеї, вони отримали право на самоуправління і власний суд, право земельної власності і звільнення від більшості феодальних повинностей. Зростає їх роль як цент­рів ремесла та торгівлі. Зрозуміло, що дії уряду були спрямовані перш за все на підтримку тих підприємств, які забезпечували воєнні потреби. Так, за сприяння Б. Хмельницького виникають майстерні, де виготовляються гармати, ядра, а також різко зростає кількість мануфактурних підприємств з виробництва селітри та пороху. Вживалися також заходи для охорони міських ремесел і цехової їх організації.

Міста були й головними центрами торгівлі, у них проживала значна кількість покупців, серед яких існувала певна спеціалізація. Одні торгували хлібом, худобою, інші — сіллю, горілкою чи тютюном. Торгівля зосереджувалася на торгах і ярмарках, які відбувалися у визначені дні. Наприклад, торговими днями у Переяславі були понеділок і п’ятниця. А ярмарки відбувалися два—три рази на рік. Міста отримували від купців збори за продаж: мито, возове, мостівщину, помірне, повідерщину тощо.

Гетьманські універсали захищали купецтво, надавали їм певні права та привілеї, обмежували і навіть звільняли їх товари від внутрішніх мит. Усе це сприятливо впливало на розвиток товарно-грошових відносин та формування внутрішнього ринку. Дуже важливим фактором цих процесів було надання права торгівлі усьому населенню без обмежень.

Приділялася увага й зовнішній торгівлі, зміцненню зовнішньоекономічних зв’язків. З метою залучення в Україну іноземних купців Б. Хмельницький звільняв їх від ввізного та вивізного мита. Щоправда, у більш мирні часи ці пільги було відмінено, імпорт­ні та експортні мита становили 2 % вартості товару. І хоча цей тариф не був високим, він давав значні надходження до державного скарбу. Високим митом обкладалося й вивезення дорогоцінних металів, а от ввіз їх був звільнений від мита. Платили іноземні купці мито й за транзит товарів через Україну.

Власне, питанням фінансової політики надавалося великої уваги. У надзвичайно тяжких умовах тривалої війни гетьманській адміністрації вдалося забезпечити відносно задовільне фінансове становище України. Для цього вона протягом тривалого часу вишукувала постійні джерела фінансових надходжень, організовувала фінансовий апарат, намагалася виконати бюджет з перевищенням доходів над видатками і забезпечити обіг повноцінними грошима.

Доходи державного скарбу забезпечувалися за рахунок «подат­них станів» — селян, міщан, частково козаків. Козацька старшина, православне духовенство, українська шляхта податками не обкладалися. «Податні стани» платили цілий ряд податків: стації — податок на утримання війська; «подимний» податок (від «диму», тобто садиби). Міщани до того ж сплачували податки на місцеві потреби з торгів, перевозів, «хлібів усяких», воскобоєнь, від продажу напоїв, за користування торговими рядами, крамницями, із заїжджих дворів тощо. Особливе мито — «показанщина» — збиралося з усіх тих, у тому числі й козаків, хто виробляв алкогольні напої.

Крім цих податків, основними джерелами фінансових надходжень були:

1. Земельний фонд гетьманського управління, частина якого продавалася, а гроші йшли на поповнення скарбу.

2. Промисли, винокурні, шинки, млини, які здавалися в оренду.

3. Митні збори від зовнішньої торгівлі.

4. Податок за користування судом і ратушею, штрафи.

Збирання податків забезпечувалося достатньо дійовим фінансовим апаратом, який було створено. Сам гетьман був організатором військового скарбу та управляв ним. На рівні полків і сотень їх уряди також здійснювали керівництво фінансами. Загаль­на сума доходів військового скарбу перевищувала 2 млн польських злотих, що майже покривало державні видатки.

Розвиток товарно-грошових відносин у зв’язку з розгортанням торгово-промислової діяльності, зростання грошової ренти, необхідність сплати населенням податків грошима, воєнні та інші державні видатки потребували все зростаючої грошової маси, але грошей в обігу було недостатньо. Саме це й викликало необхідність обмеження вивозу з країни дорогоцінних металів.

В Україні в обігу спочатку були польські монети, але згодом, особливо після 1654 р., стала помітною тенденція до зростання російської монети. Існує версія, що ще у листопаді 1649 р. Б. Хмельницький розпорядився карбувати в Україні власну монету. Один з російських дипломатів того часу Г. Кунаков повідомляв свій уряд, що «в Чигирине, де учинил Богдан Хмельницкий мызну и деньги делают; а на тех новых деньгах на одной стороне меч, а на другой стороне его, Богданово, имя»¹. В іншому документі (від 1652 р.) говориться, що Б. Хмельницький привласнив со­бі права польського короля, бо розпочав карбувати власну монету.

Застосування Б. Хмельницьким принципу активного втручання державної влади в господарське життя, заохочення вивозу товарів і обмеження водночас вивезення коштовностей, установлення захисних мит, пільги місцевим підприємцям і купцям свід­чили про наявність елементів меркантилізму в його економічній політиці. Здійснення цієї економічної політики закладало тенден­ції до формування нової економічної структури з вільними товаровиробниками-власниками, конкуренцією, розгалуженим внут­рішнім ринком і міжнародними торговельними зв’язками, а в кін­цевому підсумку до зростання ролі України у міжнародному поділі праці.