192. 12.4. Правове регулювання лізингових операцій

Лізинг є різновидом оренди. Під лізингом Закон України “Про лізинг” та ст. 292 Господарського кодексу України визначають су­купність правовідносин, що виникають у зв’язку з реалізацією догово­ру лізингу, у тому числі і купівлею предмету лізингу. Основними ви­дами лізингових операції за цим Законом є:

Оперативний лізинг – це господарська операція, в резуль­таті виконання якої лізингоодержувач на своє замовлення отри­мує у платне користування від лізингодавця об’єкт лізингу на термін не менший терміну, за який амортизується 90% вартості об’єкта лізингу.

Фінансовий лізинг – це господарська операція, в результаті укладення якої лізингоодержувач отримує у платне користування від лізингодавця об’єкт лізингу на термін, не менший терміну, за який амортизується 60% вартості об’єкта лізингу.

Відповідно до ст. 3 Закону України “Про лізинг” в операціях фінансового лізингу на початкових стадіях беруть участь три су­б’єкти:

– виробник або продавець устаткування, який, уклавши угоду купівлі-продажу або поставки, втрачає право влас­ності (право повного господарського відання) на зазначе­не устаткування;

– орендодавець (лізингова компанія), який укладає договір купівлі-продажу (поставки) з виробником і стає власни­ком устаткування;

– орендар, який отримує майно у володіння та користуван­ня і здійснює орендні платежі.

Фінансовий лізинг – це традиційна і найпоширеніша з точ­ки зору техніки її проведення лізингова операція, яка повністю фінансується орендодавцем і тому називається прямою лізинговою операцією – прямим лізингом. Разом з тим, у комерційній прак­тиці використовується непрямий лізинг, при якому до кола суб’єктів, що беруть участь у такій операції, залучається банк, що фінансує угоду. При цьому можуть застосовуватися дві схеми здійснення не­прямих лізингових операцій. За першою банк надає лізинговій ком­панії кредит на придбання устаткування під заставу цього устатку­вання, а лізингова компанія, здавши устаткування в оренду, спла­чує банку кредит і відсотки за користування ним за рахунок отриманої від орендаря орендної плати. За другою схемою банк сам купує устаткування (стає його власником), за допомогою лізинго­вої компанії здає його в оренду і отримує орендні платежі. Роль лізингової компанії зводиться до обслуговування цієї операції. При цьому можливе укладання договору про сумісну діяльність між бан­ком і лізинговою компанією.

Об’єктом лізингу може бути будь-яке нерухоме і рухоме май­но, яке може бути віднесене до основних фондів відповідно до за­конодавства, в тому числі продукція, вироблена державними підприємствами (машини, устаткування, транспортні засоби, об­числювальна та інша техніка, системи комунікацій тощо), не забо­ронене до вільного обігу на ринку і щодо якого немає обмежень про передачу його в лізинг (ст. 807 Цивільного кодексу України).

Суб’єктами лізингу є:

– лізингодавець – суб’єкт підприємницької діяльності, в тому числі банк або небанківська фінансова структура, яка пере­дає майно у користування за договором лізингу;

– лізингоодержувач – суб’єкт підприємницької діяльності, який одержує в користування майно за договором лізингу;

– продавець лізингового майна – суб’єкт підприємницької діяльності, що виготовляє майно або продає власне майно, яке є об’єктом лізингу.

Закон України “Про лізинг” визначає такі форми договору лізингу:

– зворотній – це договір лізингу, який передбачає набуття лізингодавцем майна у власника і передачу його в лізинг;

– пайовий – це здійснення лізингу за участю суб’єктів лізин­гу на основі укладення багатостороннього договору та залу­чення одного або кількох кредиторів, які беруть участь в операції лізингу (сума таких коштів не повинна переви­щувати 80% вартості об’єкта лізингу);

– міжнародний – це договір лізингу, що здійснюється су­б’єктами лізингу, які перебувають під юрисдикцією різних держав, або у випадку перетину майном чи платежем кор­дону.

Договір лізингу укладається у письмовій формі за участю лізингодавця, лізингоодержувача. Закон визначає перелік істотних умов договору лізингу.

193. Основним фундаментальним принципом економічного процвітан­ня будь-якого виробничого підприємства і країни в цілому є постійне здійснення інноваційної діяльності і створення об'єктів промислової власності — основи випуску нової конкурентноздатної продукції, впро­вадження нової конкурентноздатної технології, що забезпечують одер­жання надприбутку.

Згідно зі ст. 325 ГК України, інноваційною діяльністю у сфері господа­рювання є діяльність учасників господарських відносин, що здійс­нюється на основі реалізації інвестицій з метою виконання довгострокових науково-технічних програм з тривалими строками окупності ви­трат і впровадження нових науково-технічних досягнень у виробництво та інші сфери суспільного життя.

Особливість інноваційної діяльності полягає в тому, що вона є діяльністю підвищеного ризику порівняно зі звичайним підприєм­ництвом (що також здійснюється на власний ризик). Цей підвищений ризик зумовлений новизною, творчим характером науково-технічної роботи, можливістю одержання як позитивного, так і негативного ре­зультату. Саме тому інноваційна діяльність (інноваційне підприєм­ництво) в розвинутих країнах має більш точну назву — вінчурний (ри-зиковий) бізнес. Таким чином, інноваційна діяльність спрямована на вкладення інвестицій у створення і використання промислової, інтелек­туальної власності, науково-технічної продукції з метою одержання прибутку чи соціального ефекту, що відрізняється підвищеним ризиком у досягненні її результатів

Інноваційна діяльність, згідно зі ст. З Закону України «Про інвес­тиційну діяльність», — це одна із форм інвестиційної діяльності, яка здійснюється з метою впровадження досягнень науково-технічного про­гресу у виробництво і соціальну сферу, що включає:

проведення наукових досліджень і розробок, спрямованих на ство­рення об'єктів інтелектуальної власності, науково-технічної продукції;

розробку, освоєння, випуск і розповсюдження принципово нових видів техніки і технології;

розробку і впровадження нових ресурсозберігаючих технологій, призначених для поліпшення соціального і екологічного становища;

технічне переозброєння, реконструкцію, розширення, будівництво нових підприємств, що здійснюються вперше як промислове освоєння виробництва нової продукції або впровадження нової технології.

Інвестування відтворення основних фондів і приросту матеріально-виробничих запасів здійснюється як капітальні вкладення (ст. 327 ГК України).

194. Відносини, пов'язані з використанням у підприємницькій діяльності прав інших суб'єктів господарювання, регулюються цим Кодексом та іншими законами.

Ц е безпосередня цитата статті 376 Господарського кодексу України.

Комерційна концесія - це підприємницька діяльність, що здійснюється на підставі договору комерційної концесії і полягає у наданні однією стороною концесійних відносин (правоволодільцем) другій стороні (користувачеві) на строк або без визначення строку права використання на платній основі комплексу належних правоволодільцеві виключних прав з метою виготовлення та (або) продажу певного виду товару та (або) надання послуг.

Ознаки договору

За договором комерційної концесії одна сторона (правоволоділець) зобов’язується надати іншій стороні (користувачеві) на строк або без визначення строку право використання в підприємницькій діяльності користувача комплексу прав, належних правоволодільцеві, а користувач зобов’язується дотримуватися умов використання наданих йому прав та сплатити правоволодільцеві обумовлену договором винагороду (ст. 366 ГКУ).

Предметом договору комерційної концесії є право на використання об’єктів права інтелектуальної власності (торговельних марок, промислових зразків, винаходів, творів, комерційних таємниць тощо), комерційного досвіду та ділової репутації (ст. 1116 ЦКУ).

Однією з відмітних ознак договору комерційної концесії є те, що правоволоділець передає права для застосування їх у підприємницькій діяльності, на відміну від інших договорів щодо розпорядження майновими правами інтелектуальної власності, які можуть передавати ці права з будь-якою метою. Тому сторони договору комерційної концесії повинні бути зареєстровані як суб’єкти підприємницької діяльності.

У зв’язку з цим правоволоділець зобов’язаний передати користувачеві технічну та комерційну документацію і надати йому іншу інформацію, необхідну для здійснення прав, отриманих ним за договором комерційної концесії, а також проінформувати користувача та його працівників з питань, пов’язаних зі здійсненням цих прав.

Деякі ліцензійні договори на передачу права користування знаком для товарів та послуг містять положення про зобов’язання ліцензіара передати разом із правами інтелектуальної власності технічну документацію на виробництво продукції. Наприклад, при передачі права на використання знаку для товарів та послуг лікарського засобу разом із ним передається технічна документація, необхідна для виробництва цього лікарського засобу. Аналіз законодавства дозволяє зробити висновок, що такий договір не є ліцензійним договором, укладеним лише з метою передачі права на користування знаком для товарів та послуг. Цей договір укладений з метою отримання користувачем цілого комплексу прав: права на користування знаком для товарів та послуг, а також права на використання технічної документації, необхідної та достатньої для виготовлення продукції за ліцензією, наданою ліцензіаром. Отже, зазначений договір по суті є договором комерційної концесії, і до нього мають застосовуватись норми законодавства, які регулюють цей вид договорів. Тому, аби уникнути визнання ліцензійних договорів удаваними угодами, укладеними, щоб приховати договір комерційної концесії, радимо чіткіше визначати предмет договору та укладати той договір, який сторони насправді мають на увазі.

 Регулюється поняття ЦКУ і ГКУ.

195. Господарським визнається зобов'язання, що виникає між суб'єктом господарювання та іншим учасником (учасниками) відносин у сфері господарювання з підстав, передбачених цим Кодексом, в силу якого один суб'єкт (зобов'язана сторона, у тому числі боржник) зобов'язаний вчинити певну дію господарського чи управлінсько-господарського характеру на користь іншого суб'єкта (виконати роботу, передати майно, сплатити гроші, надати інформацію тощо), або утриматися від певних дій, а інший суб'єкт (управнена сторона, у тому числі кредитор) має право вимагати від зобов'язаної сторони виконання її обов'язку. Основними видами господарських зобов'язань є майново-господарські зобов'язання та організаційно-господарські зобов'язання. Сторони можуть за взаємною згодою конкретизувати або розширити зміст господарського зобов'язання в процесі його виконання, якщо законом не встановлено інше.

Господарські зобов'язання можуть виникати:

• безпосередньо із закону або іншого нормативно-правового акта, що регулює господарську діяльність;

• з акту управління господарською діяльністю;

• з господарського договору та інших угод, передбачених законом, а також з угод, не передбачених законом, але таких, які йому не суперечать;

• внаслідок заподіяння шкоди суб'єкту або суб'єктом господарювання, придбання або збереження майна суб'єкта або суб'єктом господарювання за рахунок іншої особи без достатніх на те підстав;

• у результаті створення об'єктів інтелектуальної власності та інших дій суб'єктів, а також внаслідок подій, з якими закон пов'язує настання правових наслідків у сфері господарювання.

Стаття 175. Майново-господарські зобов'язання 1. Майново-господарськими визнаються цивільно-правові зобов'язання, що виникають між учасниками господарських відносин при здійсненні господарської діяльності, в силу яких зобов'язана сторона повинна вчинити певну господарську дію на користь другої сторони або утриматися від певної дії, а управнена сторона має право вимагати від зобов'язаної сторони виконання її обов'язку.

Стаття 176. Організаційно-господарські зобов'язання 1. Організаційно-господарськими визнаються господарські зобов'язання, що виникають у процесі управління господарською діяльністю між суб'єктом господарювання та суб'єктом організаційно-господарських повноважень, в силу яких зобов'язана сторона повинна здійснити на користь другої сторони певну управлінсько-господарську (організаційну) дію або утриматися від певної дії, а управнена сторона має право вимагати від зобов'язаної сторони виконання її обов'язку.

Стаття 177. Соціально-комунальні зобов'язання суб'єктів господарювання 1. Суб'єкти господарювання зобов'язані за рішенням місцевої ради за рахунок своїх коштів відповідно до закону створювати спеціальні робочі місця для осіб з обмеженою працездатністю та організовувати їх професійну підготовку.

Стаття 178. Публічні зобов'язання суб'єктів господарювання 1. Суб'єкт господарювання, який відповідно до закону та своїх установчих документів зобов'язаний здійснювати виконання робіт, надання послуг або продаж товарів кожному, хто до нього звертається на законних підставах, не має права відмовити у виконанні робіт, наданні послуг, продажу товару за наявності у нього такої можливості або надавати перевагу одному споживачеві перед іншими, крім випадків, передбачених законодавством.