prisuhin_s_i_filosofiya

ті простору залежать від виду й рівня матерії, а також від швид­ кості матеріального руху. Фізичний, біологічний, соціокультурний простір відрізняються один від одного специфічною тополо­ гією, метрикою, формами симетрії тощо. Загальною властивістю простору, що існує на всіх відомих структурних рівнях, є його тривимірність1. Усі матеріальні процеси проходять у тривимір­ ному просторі. Взаємодоповнюючись, простір і час функціону­ ють як універсальні форми організації всього безмежного світу. Час і простір тісно переплетені між собою, і те, що виникає в просторі, здійснюється водночас і в часі. Те, що проходить у часі, міститься одночасно й у просторі.

Час, простір і матерія невіддільні. Це доводить теорія віднос­ ності А. Ейнштейна. Згідно з нею простір і час відносні. Ця від­ носність залежить від умов взаємодії між матеріальними тілами. Теорія відносності підтвердила висновки реляційної теорії, а са­ ме: розуміння простору й часу як певної взаємодії в самій матерії. Теорія відносності заперечила погляди на простір і час як вічні й незмінні.

І нарешті, зазначимо, що однією з найважливіших характерис­ тик матерії є відображення. Відображення — це властивість матеріальних тіл відтворювати в самих собі властивості інших матеріальних систем, що взаємодіють з ними. Матеріальним підтвердженням відображення є наявність слідів одного матеріаль­ ного об’єкта на іншому. Виокремлюють такі рівні відображення: фізичне, хімічне, механічне, біологічне (подразнення, відчуття, психічне відображення), найвищий рівень відображення — сві­ домість (властивість високоорганізованої матерії).

Висновки

У широкому сенсі буття — це найбільш узагальнене поняття про все, що існує в безмежному світі. Буття має свою реальну структуру. Воно поділяється на об ’єктивну реальність, що позна­ чається категорією «матерія», та суб’єктивну реальність, яка від­ бивається категорією «свідомість». У діалектичному матеріалізмі матерія визначається як філософська категорія для позначення об ’єктивної реальності, яка дається людині в її відчуттях та яку вона може пізнати. Способом існування матерії є рух, який є водночас її невід’ємною, необхідною та суттєвою властивістю. Рух — це зміна взагалі, результат розв’язання діалектичної супе­

1Тривимірність проявляється в тому, що тіло у просторі може пересуватися у будьякому напрямку: вгору, униз, праворуч, ліворуч, уперед та зворотньо; усі матеріальні ті­ ла володіють тривимірною просторовою формою — протяжністю у довжину, ширину та глибину.

речності. Простір і час — загальні форми існування (буття) мате­ рії. Простір виражає протяжність, будову матеріальних об’єктів, а час — тривалість протікання процесів, послідовність зміни їх станів. Властивість високоорганізованої матерії відображати са­ му себе стає основою виникнення й розвитку свідомості.

Питання для самоперевірки

1.У чому полягає філософський зміст категорії «буття»?

2.Які філософські концепції буття ви знаєте?

3.Як співвідносяться буття й матерія?

4.Щ о означає поняття «субстанція»?

5.Дайте коротку характеристику поняттям «матерія», «прос­ тір», «час» і «рух».

6.Що таке синергетика?

7.Коротко охарактеризуйте таку властивість матерії, як відо­ браження.

Список рекомендованої літератури

1.Авдеев Р. Ф. Философия информационной цивилизации: Учеб.

пособие. — М., 1994. — Гл. 2, 5.

2.Гегель Г. Наука логики: В 3 т. — М ., 1970. — Т. 1. — С. 123—

256.

3.Гегель Г Энциклопедия философских наук: В 3 т. — М., 1974. —

Т.1. — С. 107— 263.

4.Доброхотов А. А. Категория бытия в классической западноевро­

пейской философии. — М ., 1986.

5.Лукач Д. К онтологии общественного бытия. Пролегомены. —

М., 1991.

6.Разумный В. П. Драматизм бытия: истоки бесперспективности. —

М., 1991.

7.Трубников Н. Н. Время человеческого бытия. — М ., 1987.

8.Философия: Учебник / Под ред В. Д. Губина, Т. Ю. Сидориной и др. — М., 1996.

9.Філософія: Підручник / За ред. Г. А. Заїченка та ін. — К., 1995.

5 г	Ф іл ософ ія р о зв и тку
	(д іа л е кти ка т а її а л ь те р н а ти в и )

Схема 14

Ф ілософ ія р о зви т к у — філософські концепції, які по-різному аналізують проблему розвитку (джерела, механізми, спрямування)

Закони діалектики

>•

Метафізика — заперечує якісний само­ розвиток буття як результату вирішення суперечностей

Закінчення схеми 14

Наукові

концепції

Синергетика —

теорія, що вивчає розвиток як саморозвиток

Загальне поняття діалектики й розвитку. Процес розвитку об’єктивної реальності1 аналізують діалектика, метафізика, сине­ ргетика тощо. Найдослідженішою серед них є діалектика. У су­ часній філософії діалектика — це теорія розвитку об ’єктивної реальності, а також заснований на цій теорії універсальний ме­ тод пізнання. Діалектика як учення віддзеркалює найзагальніші закони розвитку матерії, духу, свідомості, пізнання та інших ас­ пектів дійсності.

В історії філософії поняття діалектики мало різні значення.

Так, у стихійній античній діалектиці діалектика із самого по­ чатку тлумачилась як мистецтво вести розмову (дискусію) з ме­ тою досягти істини. Одним з перших думку про те, що супереч­ ність (боротьба) є причиною розвитку, висловив Геракліт з Ефесу. Він уважав, що ця боротьба існує не лише в реальному предметному світі, але і в думках. Почасти цей погляд на бороть­ бу як причину зміни й руху називають наївною діалектикою бут­ тя та свідомості; наївність полягає в тому, що такий погляд не дає змоги зрозуміти сутності предметів, процесів, явищ довколиш­ нього світу. У період Середньовіччя діалектику було витіснено метафізикою (схоластикою), хоча діалектичні ідеї мали місце в творчості теологів-богословів. Наприклад, у межах учення М. Кузанського існували ідеї про вічність руху, про єдність про­ тилежних сторін (максимуму та мінімуму).

Наступною формою діалектики стала ідеалістична діалек­ тика. Її початок сягає філософії Нового часу (Р. Декарт, Б. Спі­ ноза, Д. Дідро та ін.), але своїх класичних форм вона набула в ні­ мецькій класичній філософії (І. Кант, Й. Фіхте, Ф. Шеллінґ та особливо Ґ. Геґель). Саме Геґель на ідеалістичній основі розро­ бив тлумачення світу як системи, що розвивається від нижчої

1 Реальність — філософський термін, який використовується в двох значеннях: 1) об’єктивний світ, що існує незалежно від людської свідомості й волевиявлення (матерія в усіх формах її існування та об’єктивний світ людського духу, тобто арте­ факти людської культури); 2) усе, що існує взагалі. Багатозначність терміна «реаль­ ність» віддзеркалена в понятті «реалізм», яке в історії філософії використовувалось як синонім матеріалізму або ідеалізму. У науковому пізнанні терміном «реальність» визначають предметну галузь дослідження певної науки (наприклад, «фізичну», «біологічну» реальність тощо).

Об’єктивна реальність — філософське поняття, яке використовується в двох значен­ нях: об’єктивна реальність як матерія та об’єктивна реальність як об’єкт пізнання, який, на відміну від ідеальних об’єктів, не конструюється попередньо в межах тієї чи іншої теорії.

Суб’єктивна реальність — філософське поняття, яке також використовують у двох значеннях: суб’єктивна реальність як явище свідомості та суб’єктивна реальність як іде­ альний об’єкт пізнання, сконструйований попередньо в межах тієї чи тієї теорії, який не існує поза нею та незалежно від неї.

стадії до вищої. Діалектика (або метод розвитку), згідно з його концепцією, є способом знаходження та вирішення суперечнос­ тей, що існують на рівні понять як результат зіткнення протиле­ жних визначень, які можна вирішити шляхом об’єднання. Особ­ ливістю теорії діалектики Ґ. Геґеля було те, що вона сама мала суперечливий характер (між діалектичним методом і консервати­ вною системою).

Третьою формою діалектики стає матеріалістична діалек­ тика. Основи цієї форми розроблено представниками матеріаліс­ тичної філософії К. Марксом і Ф. Енгельсом. Головним було по­ ложення про поєднання матеріалізму та діалектики (діалектична логіка). Так, діалектика стала підґрунтям розуміння найузагальненіших законів розвитку природи, суспільства та мислення. Ма­ теріалістичне розуміння історії — основа синтезу діалектики й гуманізму (концепція історичного матеріалізму). Діалектика ста­ ла теорією обґрунтування саморозвитку суспільства в його зв’яз­ ку з конкретними історичними потребами людини.

Некласичну діалектику умовно визначають як четверту форму діалектики. Її репрезентують концепції сучасної західної філосо­ фії, наприклад, герменевтика, в якій використовують діалектич­ ний метод пошуку в процесі ситуативного аналізу об’єкта пі­ знання.

Підсумовуючи вищезазначене, можна зробити попередній ви­ сновок: розвиток — це загальна властивість матерії (ідеальних і матеріальних о б ’єктів) змінювати свій стан, саморозвиватись, у результаті чого вона переходить на вищий рівень свого існу­ вання. А рух є внутрішня властивість матерії, що характеризуєть­ ся наявністю внутрішніх суперечностей, цілісністю та безперерв­ ністю зміни її форм. Будь-який матеріальний або ідеальний об’єкт завжди перебуває в стані руху (одночасно рухається й од­ ночасно перебуває в стані спокою). Рух стає головним способом зв’язку в матеріальному світі.

Виокремлюють о б ’єктивну та суб ’єктивну діалектику. Об ’єктивна діалектика — це розвиток реального світу (приро­ ди й суспільства), а суб ’єктивна діалектика — це діалектика мислення (понять). Процес відображення світу, що діалектично розвивається, здійснюється за рахунок системи щонайбільш узагальнених понять (категорій) про цей світ. Об’єктивна та суб’єктивна діалектики мають спільну основу — однакові зако­ ни розвитку світу. Суб’єктивна діалектика відрізняється від об’єктивної лише за формою свого існування (суб’єктивною ло­ гікою розвитку). Об’єктивна діалектика віддзеркалюється мис­

ленням людини, яке має суб’єктивний та ідеальний характер. Об’єктивна та суб’єктивна діалектика, своєю чергою, супереч­ ливо взаємодіють між собою, і ця суперечливість вирішується («знімається») в сфері суспільно-політичної практики. Окрема людина, особа має можливість пізнати діалектику й використа­ ти її для практичного перетворення світу, що її оточує, з метою максимальної адаптації до нього через його трансформацію та зміну самої себе.

Діалектика (як логіка) є системою принципів, категорій, за­ конів, що віддзеркалюють процес саморозвитку о б ’єктивної реа­ льності й дають можливість відобразити процес саморозвитку цієїреальності та здобути істинне знання про неї.

Принципи діалектики — це універсальні ідеї, критерії, що ви­ значають головний зміст і роль усіх інших елементів суперечли­ вої системи (до них належать принципи зв’язку, розвитку, єдності, суперечливості, гармонії, тотожності мислення та буття, діяльно­ сті тощо). Закони діалектики відбивають найсуттєвіші зв’язки розвитку предмета, явища або процесу й одночасно стають мето­ дом та основою теорії (наприклад, закони єдності та боротьби протилежностей, переходу кількісних змін в якісні, заперечення заперечення). Категорії діалектики є найузагальненішими осно­ воположними поняттями, за допомогою яких здійснюється філо­ софське мислення (до таких категорій належать загальне, особли­ ве, одиничне, сутність — явище, зміст — форма, можливість — дійсність, необхідність — випадковість, причина — наслідок, ча­ стина — ціле, система — структура — елементи тощо). Категорії є результатом якнайбільшого узагальнення, а отже, вони стосу­ ються будь-якого предмета, явища чи процесу дійсності.

Стабільність закону завжди співвідноситься з поняттям конк­ ретності умов його прояву. Наявність динаміки зміни одних умов іншими породжує нові варіанти проявів закону (його зняття), по­ глиблене тлумачення, розширення його розуміння або звуження сфери використання тощо (тому прояви будь-якого закону діале­ ктики мають конкретно-історичні параметри). У процесі пізнання одні закони замінюються іншими. Відкриття нових законів — головне завдання діалектичного мислення. На цій основі людина пізнає світ з метою використання знань для його адекватного ду­ ховно-матеріального освоєння.

Категорії діалектики є результатом відображення в свідомості матеріальних і духовних об’єктів довколишнього світу, тому во­ ни завжди мають об’єктивний характер (відображують об’єктив­ ний світ). Водночас вони суб’єктивні як певна мить процесу пі­

знання (є логічною формою пізнання), відображають певний сту­ пінь достовірності знань (відносну істину). Категорії мають влас­ ну суперечливу підсистему (взаємозв’язок), яка перебуває в стані розвитку від абстрактного до конкретного, від простого до скла­ дного з метою здобуття істини. З огляду на це старі категорії за­ мінюються новими — відбувається процес «зняття» на вищому рівні.

Категорії діалектики в процесі діалектичного пізнання вико­ нують такі функції: онтологічну (як результат віддзеркалення об’єктивної дійсності, буття), гносеологічну (виступають певними етапами процесу пізнання, дають загальну його картину), логічну (є формами мислення), методологічну (орієнтують на конкрет­ ний спосіб мислення, що сприяє переходу від незнання до знан­ ня, від менш глибокого знання до глибшого), світоглядну (у них відображено певну систему поглядів людини на світ і міститься відповідь на питання про ставлення світу до людини).

Відмінність між принципами, законами та категоріями діалек­ тики доволі відносна й умовна, понад те — момент єдності між ними завжди домінує. Наприклад, усі закони діалектики разом з принципами й категоріями виконують роль універсального мето­ ду, який визначає конкретні вимоги до суб’єкта мислення та його практичної діяльності. Методологічні орієнтири (норми та пра­ вила пізнання) оптимізують пізнавальну діяльність людини, сприяють щонайшвидшому подоланню хибних знань.

Центральне місце в структурі діалектики посідають закони, що конкретизують принципи зв’язку й розвитку. Таких законів три — закон єдності й боротьби протилежностей, закон переходу кількості в якість і закон заперечення заперечення.

Закон єдності й боротьби протилежностей фіксує те, що все суще складається з єдності протилежних сторін, які перебува­ ють у стані суперечності (боротьби). Суперечність є джерелом розвитку як результат її розгортання й вирішення. Сутність цього закону розкривається через такі категорії діалектики, як «проти­ лежність», «суперечність», «єдність протилежностей», «бо­ ротьба протилежностей». Отож, зупинимося на аналізі цих категорій.

Протилежність — категорія діалектики, яка віддзеркалює наявність протилежних сторін, які водночас неподільно пов’язані між собою та суперечать одна одній, перебувають у стані взаємозаперечення (в єдності та взаємній протидії). Єдність протиле­ жностей — це неможливість існування однієї сторони без іншої. Протилежності мають здатність взаємопроникнення (наприклад,

позитивне може завжди стати негативним). Загалом, протилеж­ ності, що перебувають у стані єдності, характеризуються станом покою й одночасно зміни (руху). Стан взаємодії між протилеж­ ностями (у мить їх єдності) називається суперечністю. Супереч­ ність (боротьба) є універсальною властивістю всіх явищ об’єк­ тивної реальності, власне, вона стає джерелом її зміни та розвит­ ку. До того ж вона має вічний та абсолютний характер.

Суперечність — це категорія, що віддзеркалює не лише боро­ тьбу протилежних сторін (їх суперечність), а й процес розгортан­ ня цих суперечностей та їх вирішення. Цей процес має такі фази розвитку: суперечність (тотожність, різниця, протилежність),

розв ’язання суперечностей і поява нової суперечності (як остато­ чне розв’язання суперечності). Тому процес розвитку стає про­ цесом виникнення, розростання, загострення й вирішення супе­ речностей'.

Закон єдності та боротьби протилежностей є визначальним у всій системі діалектики. Він є основою всіх інших законів діа­ лектики, в яких обов’язково виокремлюються суперечності. Цей закон також визначає головні вимоги діалектичного методу пі­ знання — обов’язкове роздвоєння об’єкта пізнання на окремі ча­ стини («складові»), одночасно синтезуючи їх на новому рівні.

Закон взаємного переходу кількісних змін в якісні розкриває механізм формотворення якості, якої ще не існує. Сутність цього закону розкривається через категорії «якість» і «кількість», «властивість», «міра», «стрибок».

Якість — це філософська категорія, яка віддзеркалює харак­ теристики предмета, що дає змогу відрізнити один предмет від інших. Якість предмета визначає кінцеву форму його існування (зникнення якості призводить до припинення існування самого предмета). Якість предмета визначає його властивості, але не зводиться до окремих властивостей; якість — це предметна цілі­ сність властивостей, що визначають назву предмета. Пізнання не може обмежитися пізнанням однієї якості «взагалі», воно має ви­ явити характерні особливості, специфічні якості, що притаманні конкретному предмету. Якості можуть бути природні та соціаль­ ні, структурні, функціональні, загальні, специфічні тощо.

Кількість — це філософська категорія, що віддзеркалює таку визначеність предмета, згідно з якою характеристики, що існу­

1 Суперечності класифікуються на основі стану існування (наприклад, гармонія та дисгармонія, конфлікт), за характером їх вияву (зовнішні та внутрішні), за формою ви­ явлення (головні та неголовні), на основі соціальних ознак (антагоністичні, неантагоніс­ тичні).

ють у певних межах, не зумовлюють перетворення одного пред­ мета в інший. До кількісних характеристик предмета належать величина, об’єм, розміри, ступінь інтенсивності розвитку його властивостей. У математиці кількість позначається за допомогою таких понять, як величина та число.

Якість і кількість перебувають у діалектичному взаємозв’язку. Немає кількості, яка не визначала б конкретну якість, і навпаки, конкретній якості відповідає конкретна кількість. Будь-яка кіль­ кість має умовну межу свого існування — міру. Міра — це ін­ тервал кількісних характеристик, у межах яких може існувати якість. Порушення міри спричиняє зміну предметних характери­ стик. Предмет перестає бути тим, чим він є. Закон переходу кіль­ кісних характеристик в якісні також має загальний характер, тоб­ то будь-який елемент довколишнього світу зазнає дії цього закону.

Закон переходу кількісних змін в якісні фіксує такий взаємозв ’язок між кількісними та якісними властивостями предмета, завдяки якому кількісні зміни, що виходять за межі міри, обо- в ’язково зумовлять нову якість.

Згідно з дією цього закону розвиток об’єктивної реальності може проходити безперервно або бути перервним. Безперерв­ ність — це повільна зміна кількості, перервність — це поява но­ вої якості, що називається «стрибком». Стрибок — це філософська категорія, яка характеризує якісну зміну предмета, зникнення старої якості, завершене перетворення на нове внаслідок кількі­ сних змін. Загальний механізм стрибка відомий: розрив поступо­ вого еволюційного розвитку, зміна кількісних характеристик предмета, явища або процесу, перехід їх на новий рівень супере­ чності (їх вирішення), створення нової єдності буття та небуття, виникнення нового та знищення старого. Під час стрибка старе не знищується повністю, а заперечується діалектично з утриман­ ням у новому всього цінного, позитивного. Різновиди стрибків залежать від форм розвитку матерії, часових характеристик їх перебігу та їх ролі в розвитку (постійні, випадкові, прогресивні, регресивні1тощо).

Закон заперечення заперечення характеризує напрями й фор­ ми розвитку. У певному розумінні цей закон синтезує дію всіх

1 Прогрес і регрес — поняття, що використовуються для позначення протилежних форм розвитку. Прогрес — напрям розвитку від нижчого до вищого, від менш упоряд­ кованого до більш упорядкованого. Прогрес використовується для оцінювання системи загалом, а також для окремих її елементів. Регрес — це перехід від вищих до нижчих форм, рух назад до старих форм, зміна на гірше (менша впорядкованість).