prisuhin_s_i_filosofiya

відносним, адже практика сама суперечливо розвивається й поча­ сти не може адекватно довести істинність тих чи тих знань. Практика (досвід) стає основою розробки, виокремлення інших критеріїв істинності, наприклад, внутрішньонаукових (формаль- но-логічних), а також таких, як краса, доцільність тощо, які, поза сумнівом, опосередковано виводяться практикою.

Матеріалістична філософія вважає практику основним еле­ ментом процесу пізнання, його головною причиною й метою.

У контексті теорії пізнання практика визначається як цілісна си­ стема матеріальної діяльності людей, спрямована на трансфор­ мацію довколишньої дійсності (адекватна адаптація до неї відпо­ відно до соціальних і природних умов її існування). Найважливі­ шими різновидами практики є матеріальне виробництво (праця, перетворення природи, зміна природних форм існування людей); соціально-політична практика (трансформація суспільного бут­ тя, заміна наявних соціальних відносин шляхом реформ, воєн, розв’язання локальних і глобальних конфліктів, революцій, соці­ ального управління); науково-експериментальна практика (прак­ тика як мета, основа й результат процесу пізнання, об’єктивний критерій істини).

Найважливішими структурними елементами процесу пізнання є чуттєвий та раціональний рівні пізнання в їх діалектичній вза­ ємодії. Матеріалістична філософія зауважує, що об’єкт пізнання має два боки — зовнішній (явище) та внутрішній (сутність). Век­ тор спрямованості пізнання розгортається від явища до сутності. На цьому шляху людина використовує всі свої здібності, серед яких першорядне значення мають її почуття («живе споглядан­ ня»), а потім розум (мислення, раціональне).

Чуттєвий рівень пізнання — це суб’єктивний образ об’єк­ тивного світу, який формує свідомість людини шляхом викорис­ тання органів чуття (зір, слух тощо), які є не лише результатом біологічної еволюції людини, а й продуктами історичного розвит­ ку суспільства. Чуттєвий рівень пізнання реалізує свої можливос­ ті в трьох взаємопов’язаних формах — відчутті, сприйнятті та уявленні.

Відчуття є найпростіша форма відображення об’єктивного світу за допомогою чуттєвого досвіду, завдяки якому людина отримує суб’єктивний образ об’єктивного світу. Результатом відчуття є розуміння окремих боків, властивостей предметів, що безпосередньо контактували з органами чуття людини. Від­ чуття є складовою частиною сприйняття. Сприйняття — це ціліс­ ний образ предмета, синтез окремих відчуттів (чуттєвих образів).

Результати сприйняття втримуються в свідомості людини завдя­ ки пам’яті. Свідомість має можливість оперувати цими суб’єк­ тивними образами за допомогою уявлення. Уявлення — це уза­ гальнений чуттєвий образ предмета, що був зафіксований і сприйнятий раніше, але цієї миті вже відсутній. На цьому рівні, поряд з елементарним узагальненням, виокремлюються деякі суттєві характеристики, а несуттєві, випадкові відкидаються.

Суто чуттєвого рівня пізнання без впливу на нього мислення не існує. Сучасна гносеологія вносить істотні корективи в розу­ міння чуттєвого пізнання, доповнюючи його новими знаковими компонентами, наприклад, феноменом розуміння1.

На відміну від чуттєвого пізнання, раціональне пізнання, мис­ лення, пов’язане з об’єктивним світом не безпосередньо, а опосе­ редковано (завдяки таким посередникам, як слова, знаряддя праці тощо). Раціональне пізнання виявляє сутність, закони досліджу­ ваних явищ, досягає об’єктивної істини в її конкретності. Фор­ мами раціонального пізнання стають поняття, судження та умо­ виводи.

Поняття — основа абстрактного мислення, форма думки, в якій узагальнюються внутрішні суттєві характеристики предмета, явища чи процесу. Поняття фіксуються в дефініціях (визначен­ нях). Судження — це форма мислення, яка що-небудь стверджує або, навпаки, заперечує стосовно об’єкта пізнання. Словесною формою судження є речення. Об’єднання кількох суджень ство­ рює таку форму абстрактного мислення, як умовивід. Умовивід — це логічний процес, під час якого з кількох суджень на основі за­ кономірних зв’язків виводяться нові судження. За характером отримання нового знання умовиводи поділяються на такі основні види: індуктивні, дедуктивні та умовиводи за аналогією.

Чуття людини й процес мислення перебувають у тісному діа­ лектичному взаємозв’язку. Чуттєві дані завжди є у свідомості в тих чи тих раціональних формах пізнання, водночас наше мис­ лення (раціональне) послуговується мовою — системою чуттєво сприйнятих знаків. Чуттєве й раціональне лише в єдності можуть давати адекватну картину дійсності.

У процесі пізнання поряд з раціональними операціями та про­ цедурами беруть участь і нераціональні. До таких нераціональ­

1 Розуміння є найважливішою ідеєю герменевтики. Цей філософський напрям вихо­ дить з того, що пізнання істини є результатом діалогу науковців, особистостей, текстів, культур, знакових систем тощо, що вимагає розуміння та взаєморозуміння. Розуміння характеризується як процес пошуку певного змісту, що закладений авторами в текстах. Розуміння є рух, пошук змісту, бо зрозуміти можна лише те, що має зміст.

них процедур належить творчість. Творчість — це механізм адап­ тації людини до надзвичайно мінливого світу. Вона є діяльністю,

що створює щось якісно нове (те, чого раніше не було). У гно­ сеології — це створення нових теорій, наукових дисциплін, ба­ чення нових явищ, уведення нових понять тощо. Основа творчої діяльності зазвичай поєднується з несвідомими та ірраціональними (інтуїтивними) чинниками, але водночас творчість тісно пов’язана з раціональним способом мислення.

Інтуїція — властивість людської свідомості, що дає змогу осягнути істину без попередньої логіки доведення. Основна риса інтуїції ■— відсутність усвідомленого процесу пошуку істини (здобуття кінцевого знання). У матеріалістичній філософії інтуї­ ція є своєрідним різновидом мислення, що проходить на рівні не­ свідомого, а усвідомлюється (як «вибух») тільки результат такого мислення. У дальшому істина, яку осягнуто інтуїтивно, переусвідомлюється й доводиться звичайними методами. Таємного та мі­ стичного тут нічого немає. Головними передумовами інтуїтивної істини є особистий досвід, професійне володіння інформативним полем про об’єкт пізнання, схильність до інтуїтивного прийняття рішень, обдарованість тощо.

Завдяки єдності чуттєвого та раціонального способів відобра­ ження навколишнього світу стають можливими такі найважливі­ ші форми пізнання, як гіпотеза й теорія. Гіпотеза — це науково обґрунтований прогноз існування можливих предметів, явищ і процесів у об ’єктивній реальності, це знання, яке може бути до­ веденим фактом у майбутньому. Теорія — це найадекватніша форма наукового знання, система істинних знань про дійсність, яка має строгу й логічно вивірену структуру, що дає цілісне й синтетичне знання (уявлення) про закономірності існування предметного світу або процесів, що відбуваються в ньому (до­ кладніше про гіпотезу й теорію йтиметься в § 2 цього розділу).

В исновки

Процес пізнання — це активне відображення об’єктивної дійс­ ності в свідомості людини, що в своєму розвитку проходить шлях від простих чуттєвих образів до складних наукових теорій. Цей про­ цес ґрунтується на визнанні існування об’єктивної дійсності як об’єкта і предмета пізнання'. Людські знання є результатом адекват­ ного віддзеркалення дійсності, вони дають об’єктивну істинну кар­ тину світу, хоча на кожному історичному етапі пізнання обмежене рівнем розвитку практичної діяльності людини. Процес пізнання є цілеспрямованим творчим відображенням на основі принципів, за-

конів, категорій діалектики. Метою процесу пізнання, джерелом знання й критерієм істини є практика. Процес пізнання — це пі­ знання всіх предметів та явищ світу в їх історичному розвитку. Абс­ трактної істини не існує, істина завжди конкретна.

Питання для самоперевірки

1.Охарактеризуйте сутність пізнавального процесу.

2.Проблема пізнання в історії філософії.

3.Що таке практика? Що пов’язує практику з процесом пі­ знання?

4.Що таке істина? Критерії істини.

5.Принципи пізнання.

6.Структура пізнання (головні елементи).

Список рекомендованої літератури

1.Алексеев П. В., Панин А. В. Теория познания и практика. — М.,

1991.

2.Андрос Е. И. Истина как проблема познания и мировоззрения. — К., 1984.

3.Гайденко П. П. Проблемы рациональности на исходе XX века // Вопр. философии. — 1991. — №6.

4.Горский Д. П. О критериях истины (к диалектике теоретического знания и общественной практики) // Вопр. философии. — 1998. — № 2.

5.Загадка человеческого понимания. — М., 1991.

6.Крымский С. Б., Парахонский Б. А., Мейзерский В. М. Эпистемо­ логия культуры (Введение в обобщенную теорию познания). — К., 1993.

7.Лекторский В. А. Объект, субъект, познание. — М., 1980.

8.Ойзерман Т. И. Принцип познаваемости мира // Философ, науки. — 1990, — № 10.

9.Порус В. И. Эпистемология: некоторые тенденции развития // Вопр. философии. — 1997. — № 2.

10.Хабермас Ю. Познание и интерес // Философ, науки. — 1990. —

№1.

11.Хазиев В. С. Философское понимание истины // Философ, науки. — 1991. — №9.

12.Хайдеггер М. О сущности истины // Философ, науки. — 1992. —

№2.

—є

| § г 2 ї Л о г ік а т а м е т о д о л о г ія н а у к о в о г о п із н а н н я

Схема 17

Н аука та наукове пізнання. Основною формою процесу пі­ знання є наука як цілісна система специфічних знань, феномен духовної культури та особливий соціальний інститут. Елементи науки мали місце в античному світі. У цей період наука сприйма­ лась як своєрідна «теорія організації дії або вчинку». На думку Арістотеля та інших філософів античності, наукою володіє та людина, яка знає, що й чому необхідно робити. Арістотель виок­ ремлював такі науки, як теоретичні (філософія, фізика, матема­ тика), практичні (політика, етика, економіка) і творчі (будівницт­ во, медицина, військова справа тощо).

У XVII— XVIII ст. під наукою розуміли процес отримання знань на основі розуму. Усі емпіричні й теоретичні знання пере­ бували в межах «філософії», яка умовно поділялася на окремі на­ уки — природничу теологію, природничу філософію, фізику, ме­ тафізику та філософію людини (логіку, медицину). Особливістю тогочасного наукового знання було намагання повністю відокре­ мити його від релігійного знання (Святого Письма). У цей істо­ ричний період наука почала формуватись як безпосередня вироб­ нича сила, що детермінувала розвиток суспільства й передусім людини. У середині XIX ст. наука протиставила себе не лише ме­ тафізичним знанням, а й теоретичній філософії. А з XX ст. наука стала визначатись як форма діяльності людини, головною функ­ цією якої є вироблення й теоретична систематизація об’єктивних знань про дійсність.

Згідно з сучасною епістемологією, — головне завдання науки дати об’єктивну картину реальності, сформувати наукову карти­ ну світу1. Безпосередніми завданнями є отримання об’єктивних знань про навколишній світ, виявлення законів і закономірностей об’єкта наукового дослідження, передбачення розвитку предме­ тів, явищ і процесів довколишнього світу з метою практичного оволодіння ними (знати, щоб діяти).

1 Наукова картина світу — це інтегративна система уявлень про будову й розвито світу як результат узагальнення та синтезу найважливіших теоретичних знань про світ, здобутих на тому чи тому етапі історичного розвитку науки. Наукова картина світу не існує ізольовано від інших картин світу й насамперед філософської картини світу. Філо­ софська картина світу як система найузагальненіших понять (категорій, принципів, кон­ цепцій) дає змогу отримати щонайбільш можливе уявлення про світ загалом. Філософ­ ська картина світу спирається на синтез досягнень природничих і гуманітарних наук. Своєю чергою, наукова картина світу обов’язково бере до уваги філософські парадигми мислення, які притаманні тій чи тій історичній епосі. Як наслідок — процес історичного розвитку наук є зміною наукових парадигм. Парадигма — висхідна концептуальна схе­ ма, модель постановки й вирішення проблеми, яка є домінуючою впродовж певного іс­ торичного періоду в науковому співтоваристві. Наукові революції супроводжуються зміною філософських і наукових парадигм.

За предметом відображення (вивчення) окремих форм руху матерії наука поділяється на низку окремих наукових дисциплін (напрямів). Так, виокремлюють науки про природу (природо­ знавство), суспільство (суспільствознавство), пізнання й мислен­ ня (логіка, гносеологія, діалектика) тощо. Окрему групу станов­ лять технічні дисципліни й математика. Предмет науки визна­ чається її методом (про метод докладніше йтиметься далі). На­ приклад, у природничих науках одним з головних методів дослі­ дження є експеримент, а в суспільних науках — статистика.

Існує чимало інших класифікацій науки. Наприклад, за ступе­ нем віддаленості науки від практики її поділяють на фундаменталь­ ну (де немає прямої орієнтації на практику) та прикладну (де є пряма орієнтація на практичне використання здобутих знань). За­ галом межі між окремими науками та науковими дисциплінами доволі умовні й нестійкі. Позаяк окремі науки в своєму підґрунті мають суспільну практику та її потреби, то їх розвиток відбува­ ється згідно з власними закономірностями, пов’язаними з ними.

Науку досліджує цілий комплекс наукових дисциплін, серед яких історія науки, логіка науки, соціологія науки тощо. Вивчає науку філософія та методологія науки, які представлені окремою дисципліною — філософією науки. Остання розглядає науку в трьох площинах: як певний соціальний інститут (наукові співто­ вариства з притаманними їм нормами й цінностями наукової діяль­ ності); як процес отримання знання, що регулюється об’єктивни­ ми закономірностями і відповідними засобами отримання знання;

та як результат пізнавальної діяльності, що відповідає критеріям науковості (особливостям наукового пізнання, які дають змогу виокремити його від інших форм знання й пізнання). До особли­ востей наукового пізнання належать:

1.Можливість пошуку об’єктивних законів природи, суспіль­ ства, мислення, пізнання тощо (головне завдання науки).

2.Пошук об’єктивної істини шляхом доведення (безпосеред­ ня мета науки та її найвища наукова цінність).

3.Орієнтація науки на те, щоб управляти практичним пере­

творенням довколишньої дійсності.

4.Створення цілісної динамічної системи наукових понять, теорій, гіпотез, законів, закріплених у спеціальних знаках — сим­ волах (математичних, хімічних тощо).

5.Використання спеціальних засобів дослідження — прила­

дів, інструментів тощо.

6. Застосування методів логіки, діалектики, синергетики та інших загальнонаукових методів.

7.Чітка логіка доведення істинності отриманих результатів дослідження.

8.Постійна методологічна рефлексія (критичний перегляд

значення, ефективності методів наукового дослідження).

Існують й інші критерії науковості, наприклад, наукова систем­ ність, можливість дослідної перевірки тощо, але обсяг посібника не дає змогу розглянути їх усі.

Наукове пізнання є самостійною формою пізнавальної діяль­ ності, що якісно відрізняється від інших форм свідомості люди­ ни. Воно має специфічну внутрішню структуру — єдність стій­ ких взаємозв’язків між елементами наукового пізнання. З погля­ ду взаємодії об’єкта й суб’єкта пізнання до таких елементів на­ лежать: а) суб ’єкт пізнання (людина чи суспільство загалом); б) о б ’єкт і предмет пізнання (фрагмент об’єктивної дійсності, на який спрямований безпосередній інтерес пізнання); в) система методів і прийомів наукового пізнання', г) специфічна наукова мова (знаки, символи тощо); ґ) результати пізнання, виражені в законах, теоріях, наукових гіпотезах; д) пошук нових істин.

Процес наукового пізнання має певні рівні — емпіричний і теоретичний. Вони відрізняються один від одного специфікою методів і форм знання. Основною формою емпіричного рівня є науковий факт, а теоретичного — наукова теорія. Емпіричний рі­ вень дає знання про явище. Це рівень дослідження, зорієнтований на здобуття знання, яке спирається на безпосередній досвід лю­ дини (результат чуттєвого пізнання). На емпіричному рівні факти збираються, здійснюється їх первинне узагальнення, системати­ зація, класифікація тощо. Головними методологічними прийома­ ми на цій стадії дослідження є порівняння, виміри, аналіз і дедук­ ція. Теоретичний рівень дає знання про сутність (предмета чи явища). Він є більш високим рівнем наукового пізнання, у якому домінує раціональний компонент. На основі теоретичних даних виявляють сутність, закони досліджуваних даних, досягається об’єктивна істина в її конкретності. Головним методологічним прийомом тут є абстрагування, ідеалізація, синтез, рух від абст­ рактного до конкретного. Основними формами теоретичного рів­ ня пізнання є проблема, гіпотеза, теорія.

Проблема в широкому сенсі — це суперечність між тим, що пізнане, й тим, що ще не пізнане; у вузькому — це ситуа­ ція, що характеризується недостатньою кількістю засобів, знань для адекватного досягнення мети (вирішення конкрет­ ного завдання). Правильне формулювання наукових проблем є важливою складовою організації наукового дослідження (від

формулювання проблеми залежить оптимальність її вирішен­ ня), уникнення псевдопроблем, що несумісні з фактами та за­ конами. Факт — це подія, явище, процес, які існують в о б ’єк­ тивній дійсності та є о б ’єктом наукового дослідження. Розріз­ няють факти дійсності (окремі предмети, процеси, що існують об’єктивно) та факти науки (результат віддзеркалення фактів наукою).

Розробка наукових проблем має за формою та змістом відпові­ дати певним критеріям. Одні передбачають дотримання правил наукової мови, що використовується для формулювання пробле­ ми. Інші орієнтують на те, що проблема повинна: а) містити іс­ тинні положення; б) мати в своїй основі знання й ціннісні орієн­ тири, які необхідні для певного етапу пізнання; в) формулюва­ тися чітко та однозначно. Мета висунутої проблеми не повинна суперечити засобам її реалізації (способу досягнення). Формулю­ вання проблеми має передбачити надійний спосіб перевірки отри­ маних результатів тощо.

Гіпотеза в науковому пізнанні — це форма організації науко­ вого знання, що забезпечує перехід від одного знання до іншого, від наявного знання до нової ідеї та її реалізації в науковому дослі­ дженні. Гіпотеза дає можливість знайти конкретний варіант розв’язання наукової проблеми.

Гіпотеза має відповідати таким вимогам і принципам:

1) діалектичному принципу заперечення заперечення, бути ре­ зультатом «зняття» попереднього знання та основою виникнення нового знання (наукової теорії);

2)діалектичному зв ’язку та взаємопричинності явищ і проце­ сів об ’єктивної дійсності, тобто враховувати вплив на гіпотетич­ не знання концепцій, фактів суміжних наукових дисциплін;

3)загальнонауковому принципу відповідності, тобто спира­ тися на досягнення попередніх знань, включати їх як базовий або випадковий елемент у нове знання.

Крім того, гіпотеза має бути логічно несуперечливою, переві­

рятися, пояснювати всі факти, для вивчення яких її було висунуто. На стадії формулювання гіпотез кількість їх може бути необме­ женою (що більше, то краще — зростає ймовірність досягнення істини). Під час оцінювання кінцева наукова цінність гіпотези не повинна безпосередньо залежати від ступеня її обґрунтованості. Зазвичай одна з конкуруючих гіпотез стає теорією. Важливою особливістю гіпотези є процес доведення її істинності, підтвер­ дження або заперечення сформульованих попередніх висновків за допомогою індукції, дедукції, порівняння, аналогії. Аргументи

будуть правильними, якщо вони відповідатимуть законам логіки (випливатимуть один з одного).

Найголовнішою формою пізнання є теорія — система уза­ гальнених знань, наукових ідей, законів і принципів, що віддзерка­ люють частину навколишнього світу, а також матеріальну та духовну діяльність людей. Є три основні типи наукових теорій: 1) емпіричні, або описові (їх положення є результатом узагаль­ нення емпіричних даних, фактів); 2) математизовані (їх сутність відтворюють математичні моделі); 3) дедуктивні (в їх основі ле­ жать спеціальні формально-логічні мови). Своєю чергою, дедук­ тивні теорії поділяють на три види: аксіоматичні (в основі яких лежать очевидні аксіоми); конструктивні (ґрунтуються на основі створених абстрактних об’єктах) і гіпотетичні (містять багато інтуїтивних чинників, неопераційних визначень).

У структурі теорії виокремлюють такі елементи: 1) вихідні положення, до яких належать фундаментальні поняття, принци­ пи, закони, аксіоми, філософські категорії тощо; 2) ідеалізований об ’єкт теорії; 3) логіку та методологію, що лежить в основі по­ будови теорії; 4) сукупність законів і тверджень, що є засадови-

ми теорії. Важливим елементом теорії є закон, тому її можна ви­ значити як систему законів.

Теорія є як результатом, так і початком наукового пізнання. Розвиток теорії вимагає все нової й нової перевірки її законів і принципів, формулювання нових проблем і висування наступних гіпотез. Процес пізнання стає поступом з рівня старої теорії (з найменшим рівнем узагальненості) до нового рівня теорії з біль­ шим рівнем узагальненості (за принципом співвідносності).

Отже, логікою наукового пізнання є організація послідовного процесу зміни форми наукового дослідження, яке починається з акумулювання та критичного переосмислення фактів, формулю­ вання нової проблеми, висування гіпотез, побудови теорії, визна­ чення шляхів її практичної реалізації з метою осягнути об ’єктивну істину в її конкретному значенні.

Методи наукового пізнання. Наукове пізнання реалізується за допомогою історично розроблених методів як певного способу вирішення проблеми або конкретного завдання. Метод — це спосіб досягнення мети, сукупність прийомів та операцій, тео­ ретичного чи практичного освоєння навколишньої дійсності, а також людської діяльності:■Іноді кажуть, що метод — «це тео­ рія в дійсності». Основна функція методу — організація та регу­ ляція будь-якої діяльності, зокрема наукової. Метод забезпечує регуляцію та контроль у науковому дослідженні й водночас у пі­