§ 4. Захисна промова

Зміст захисної промови адвоката

Виконуючи покладену законом функцію захисту, адвокат, як і прокурор, повинен домагатися того, щоб у результаті дослідження доказів у суді була встановлена істина. Стаття 266 КПК України передбачає, що, беручи участь у судовому розгляді кримінальної справи, захисник сприяє підсудному в здійсненні його прав і в захисті за~ конних інтересів.

Захисник висловлює свою думку про значення перевірених доказів у справі, про наявність обставин, які виправдовують підсудного чи пом'якшують його відповідальність, а також свої міркування з приводу застосування кримінального закону та міри покарання. На відміну від прокурора, відмова захисника в судовому засіданні від захисту підсудного не допускається. Захисник не заміняє підсудного, а діє поряд з ним. Водночас він є самостійним учасником кримінального процесу, і, як правило, не залежить від підсудного у визначенні тактики захисту, своєї позиції у справі. Навіть якщо підзахисний визнає себе винним, захисник вправі за наявності для цього підстав відстоювати перед судом його невинність або меншу винність.

Коли ж підсудний заперечує свою вину, а захисник переконаний у його винності, то розбіжність позицій підзахисного і захисника в даному питанні недопустима. У цьому разі захисник не має права діяти за своїм внутрішнім переконанням,^ бо він фактично стає своєрідним обвинувачем і суддею, який вирішує питання про винність свого підзахисного. Така позиція захисника, якщо вона призведе до погіршення становища підзахисного, не може бути встановлена. Заповідь лікарів "не зашкодь" повністю діє і тут. Захисник повинен побудувати захист, визначити його засоби, грунтуючись на показаннях підзахисного, в яких він заперечує свою вину, і на оцінці інших доказів у справі.

Таким чином, захисну промову можна охарактеризувати так. Захисна промова — це промова в судових дебатах, в якій з точки зору захисту підсудного дається аналіз доказів, викладаються міркування по суті обвинувачення, кваліфікації злочину, пропозиції про міру покарання, ін-

336

ші питання, які мають значення для правильного вирішення справи.

Зміст захисної промови визначається темою виступу, матеріалами кримінальної справи, позицією, яку зайняв захисник у конкретній справі. Як правило, зміст складається із двох основних елементів — фактів і оцінних міркувань.

Оскільки адвокат проголошує свою промову після прокурора, він повинен внести щось нове у висвітленні фактів, по-новому дослідити докази, розкрити характеристику підсудного. Але захисник не повинен забувати про об'єктивність, не видавати чорне за біле, не перекручувати факти.

Яким повинен бути захист, досить влучно сказано в судовій промові М. Казарінова:

"Будь-який захист припустимий. Чи буду я захищати людину, яка випадково відхилилася від прямого і чесного шляху, чи людину, яка все життя, як шаховий кінь, ходить кривими шляхами, — захист мій у принципі є справою благородною і високою. Але засоби і прийоми можуть бути непорядними і недопустимими. І якщо, захищаючи шахового коня, я доказуватиму, що кінь ходить прямо, а дошка крива, і що кінь не чорний, а білий, і щоб створити ілюзію білизни, стану завзято чорнити все навколишнє, то захист мій, побудований на засадах фальші й облуди, буде гідний тільки осуду; він мало прислужить обвинуваченому, а для моєї доброї слави прислужить ще менше"1.

У цьому контексті — характерний приклад. В одному із судів слухалася кримінальна справа. Захисник так про-никливо говорив про бідних діток і вірну дружиноньку підсудного, що присяжні засідателі і присутні в залі судового засідання плакали. А суддя в цей час посміхався. Журналіста, який висвітлював- процес, так вразила поведінка головуючого, що він не міг не запитати про це після закінчення процесу суддю. Справа в тім, відповів суддя, що підсудний — холостяк. Не мав і не має ані дітей, ані дружини.

Деякі адвокати не спиняються і перед виправданням самого злочину. А. Коні писав а цього приводу: "Немож-

Защитительные речи советских адвокатов. — М., 1956. — С. 170.

337

ливо було без справедливої тривоги бачити, як в окремих випадках захист злочинця перетворюється на виправдання злочину..."1.

На жаль, зустрічається подібне явище і в наших судах. Якось у Дарницькому районному суді м. Києва звучав виступ захисника приблизно такого змісту:

"Мій підзахисний виніс кілограм ковбаси. Хіба це злочин? Там всі несуть і навіть везуть. Тільки вони не попадаються, а мій — попався".

Судді» учасники процесу, присутні в залі судового засідання, відчувають фальш і не вірять такому адвокату. Потрібні внутрішня переконаність, впевненість і порядність, інакше захист перетворюється на лицедійство. Крім того, необхідна професійна майстерність, належна кваліфікація адвокатів, а її багатьом не вистачає.

Побудова захисної промови подібна до промови прокурора. Обов'язковий її план, логічна послідовність і зв'язок частин. Схематично промова теж поділяється на частини: вступна; аналіз фактичних обставин справи; обгрунтування кваліфікації злочину; характеристика особи підсудного; міркування про цивільний позов, міру покарання.

Захищати підсудного важче, ніж обвинувачувати. Після обгрунтованого виступу, з яким погодилася аудиторія, встає адвокат і пропонує глянути на справу з іншого боку, часом протилежного. Інколи це зробити дуже важко, але треба. Треба примусити, щоб тебе слухали і не лише з допомогою головуючого, який зобов'язаний навести порядок у залі суду.

Виходячи з конкретних обставин справи, захисник може:

• заперечувати обвинувачення в цілому, доказуючи невинність підсудного за відсутністю в його діях складу злочину, за відсутністю самої події злочину або недоведеності участі підсудного у вчиненні злочину;

• заперечувати обвинувачення щодо окремих його частин;

• заперечувати правильність кваліфікації, доказуючи необхідність зміни пред'явленого обвинувачення на статтю КК України, яка передбачає легше покарання;

1 Кони А. Ф. Собр. соч. — Т. 4. — С. 134.

338

• обгрунтувати менший ступінь вини і відповідальності підсудного;

• доказувати неосудність підсудного.

Вступна частина захисної промови

Як правило, з перших фраз адвоката можна більш-менш точно визначити, який з нього захисник, який судовий оратор. Вступна частина, як увертюра до опери, налаштовує публіку, учасників судового розгляду, готує до сприйняття промови.

Варто на хвильку уявити, що ви не в залі судового засідання, а в Національній опері України. Виконується опера Миколи Лисенка "Тарас Бульба". Завіса ще закрита, а симфонічний оркестр починає увертюру. Основна тема — мелодія української народної пісні "Засвистали козаченьки в похід з полуночі" відразу ж захоплює, Із душі проходить якась тепла хвиля. Починаєш уважно стежити за подіями на сцені, забуваючи про все довколишнє.

А тепер перенесемося уявно до залу суду. І там захисник підсудного починає такими словами:

"Шановні судді! Мій підзахисний Іванець звинувачується в тому, що 1 квітня о двадцятій годині на вулиці Паризької комуни з хуліганських спонукань..."

Чи може захопити такий виступ? Думається, зовсім ні. Адже, то був уже четвертий повтор зацитованого речення. На початку судового слідства суддя зачитував обвинувальний висновок: "1 квітня о двадцятій годині на вулиці Паризької комуни..." Що відбувалося на цій вулиці, детально розповідали потім підсудний, потерпілий, свідки. Свою обвинувальну промову прокурор починав: "1 квітня на вулиці Паризької комуни..." і нарешті встає адвокат і знову починає з... вулиці Паризької комуни.

Можна навести цілий ряд непродуманих і примітивних преамбул виступів адвокатів, які не раз доводилося чути в залі судових засідань: "Товариші судді! Я не затримаю довго вашої уваги..." "Товариші судді! Я не буду багатослівним..." Товариші судді! Я захищаю підсудного Іван-ця..." "Товариші судді! Справа, яку ми сьогодні розглядаємо, не являє собою великої складності" (або навпаки).

339

Ще гірше сприймаються суддями спеціально розроблені вступні частини. Одна підготовлена для справ про вбивство, інша — для справ про крадіжку, третя — для справ про хуліганство. З року в рік, із справи в справу переносять ці адвокати свої стандартні вступні частини, демонструючи своє небажання або невміння думати.

Звичайно, бувають і чудові промови київських адвокатів, зокрема М. Городиського, С. Любітова та ін.1.

Цікаво і нестандартно виступають Т. Варфоломеєва (Київ), О. Коваль (Хмельницький), Й. Бронз (Одеса), С. Сафулько (Луцьк).

Чим менше шаблону, тим краще сприймається судова промова. Словесна полова недопустима взагалі в захисній промові^ надто ж

у вступній частині. Засоби і прийоми вступної частини можуть бути різними, її можна розпочати

• з оцінки суспільно-політичного значення справи, що розглядається;

• вказівкою на специфічні особливості кримінальної справи;

• з викладу програми промови;

• відсилкою до окремих положень промови прокурора;

• характеристикою особи підсудного тощо.

Наведемо для зразка вступну частину захисної промови адвоката Я. Кисельова у справі Ковальова:

"Товариші судді! В одній середньовічній легенді розповідається про дзвін, який мав чарівну властивість: в його звуках кожен чув той наспів, який йому хотілося почути.

Як часто дебати сторін нагадують цей дзвін із легенди: одні і ті ж факти, одні і ті ж обличчя, але як по-різному, як неоднаково вони бачаться обвинувачем і захисником?

Правий був товариш прокурор, провіщаючи у своїй промові, що ми будемо з ним по-різному, кожен по-своєму пояснювати ту велику і гірку біду, яка прийшла в сім'ю Ковальових. Але в одному з найголовніших питань, питанні про те, що ж спонукало Ніну Федорівну Ковальову, молоду жінку, матір двох дітей, 4 серпня о п'ятій годині після полудня відчинити вікно своєї квартири на п'ятому поверг-сі, стати на карниз, постояти там кілька секунд, повернутися обличчям до кімнати, щось вигукнути і враз метнути-

1 Див.: Судові промови адвокатів Української РСР. — К., 1959.

ся вниз, щоб розбитися, — ось у цьому питанні: чому шу-кала смерті Ніна Федорівна, і в обвинувачення, і в захисту немає розходжень. Дзвін загубив свою чарівність, і ми з товаришем прокурором відповідаємо однаково: глибока сімейна драма, нестерпні відносини між чоловіком і дружиною — Миколою і Ніною Ковальовими. Але так відповісти — значить зробити тільки перший і найлегший крок на довгому шляху, кінець якого приводить до вирішення справи.

Так, розлад був, він ставав усе глибшим і загрожував сім'ї зруйнуванням. Все це мучило Ніну Федорівну. Але чи означає це, що в розвалі сім'ї і трагічній кінцівці винен Микола Ковальов?

У товариша прокурора немає ніяких сумнівів, все йому гранично зрозуміло: винен Ковальов, тільки він, і ніхто інший!..

Я уважно слухав обвинувальну промову і ловив себе на думці: яка велика могутність слова! Як примхливо, вільно і несподівано воно міняє зміст і значення фактів.

До промови товариша прокурора мені здавався беззаперечним той факт, що в справі Ковальова в тісно сплетений вузол зібралися високі і ниці почуття: кохання і зненависть, помста і прощення, заздрість і великодушність. Мені здавалося беззаперечним: суду доведеться розібратися у великотрудній сімейній драмі, такій складній, що і самим учасникам її далеко не все зрозуміле.

Але ось прокурор проголосив промову. І що ж? Виявляється, ніяких складнощів у справі немає й близько. Виявляється, істина крізь неї так і проглядається. І секрет перетворення справи, в якій на кожному кроці виникають психологічні загадки, в справу найпростішу, як таблицю множення, розкритий надзвичайно відверто: для цього необхідно було не поскупитися на чорну фарбу, малюючи образ Ковальова...

Як бачите, фарби, якими користувався товариш прокурор, не дуже різноманітні, хоча згущення і соковитості в них надмірно. Але вже давно відомо, що однією фарбою, навіть найгустішою, дуже тяжко надати портрету життєвої достовірності. А правильно і точно розібратися в моральному обличчі Ковальова необхідно, без цього не можна вирішити справу.

341

340

Мені не здається достовірною та характеристика, яка дана Ковальову в промові прокурора. Між обвинуваченням і захистом тут неминуча суперечка, суперечка велика і серйозна"1.

Установлення фактичних обставин справи, аналіз і оцінка доказів

Виступаючи із захисною промовою в суді, адвокат передусім повинен висвітлити передбачені кримінально-процесуальним законом обставини, установлення яких необхідно для вирішення кримінальної справи, а також для прийняття процесуальних профілактичних заходів у справі.

Ця сукупність обставин, установлення яких необхідно для правильного вирішення справи, передбачена КПК України, де говориться, що при розгляді кримінальної справи підлягають доказуванню:

• подія злочину (час, місце, спосіб та інші обставини вчинення злочину);

• винність підсудного у вчиненні злочину і мотиви злочину;

• обставини, що впливають на ступінь і характер відповідальності підсудного, а також інші обставини, що характеризують особу підсудного;

• характер і розмір шкоди, заподіяної злочином, а також розмір витрат на лікування потерпілого від злочинного діяння (ст. 64 КПК);

• причини і умови, які сприяли вчиненню злочину (ст. 23 КПК).

Ці обставини конкретизуються кримінально-процесуальним законодавством щодо справ про злочини неповнолітніх (ст. 433 КПК), осіб, які захворіли або вчинили сус: пільно небезпечні діяння в стані неосудності (ст. 417, 420 КПК України).

Виклад фактичних обставин не повинен повторювати фабулу справи в тому вигляді, в якому вона викладена в обвинувальному висновку. В такому вигляді виклад факти-чих обставин справи лише стомить суддів і всіх присутніх у залі судового засідання і породить у них байдужість.

1 Киселев Я. С. Судебные речи. — Л., 1967. — С. 7—10.

342

Як окрема і самостійна частина захисної промови виклад фактичних обставин справи доречний у таких справах:

• в яких фабула досить складна і допускає різні тлумачення з позицій обвинувачення і захисту;

• в яких захисник доказує наявність обставин, які усувають протиправність діяння (необхідна оборона, крайня необхідність) або

• за відсутності суб'єктивних умов відповідальності (наприклад, за відсутності у підсудного мети присвоєння чужого майна).

У цих випадках виклад фактичних обставин справи розпочинається в такій послідовності, в якій вони містяться в обвинувальному висновку і промові прокурора. Потім захисник дає свою версію.

Аналіз і оцінка зібраних у справі доказів складає, як правило, основну частину захисної промови. Аналізуючи й оцінюючи процесуальні докази, захисник обґрунтовує ними свої міркування про те, чому ті чи інші докази він вважає достовірними, а інші — ні, чому ті чи інші докази є сумнівними, суперечливими.

Обсяг цієї центральної частини визначається конкретними обставинами справи і тією позицією, яку займають підсудний та його захисник щодо пред'явленого обвинувачення. Спрямованість і методика аналізу доказів залежать від того, заперечує чи ні пред'явлене обвинувачення підсудний. Вимагаючи винесення виправдувального вироку, захисник спрямовує всі свої зусилля на спростування доказів обвинувачення.

Аналізуючи докази в справі, захиснику часто доводиться не тільки спростовувати обвинувачення і висловлювати сумніви, а й доказувати. Це необхідно робити в тих випадках, коли він щось стверджує, висуває іншу версію, яка суперечить обвинувальній. Якщо у справі про вбивство захисник стверджує, що підсудний діяв у стані необхідної оборони, він повинен це доказати і переконати суд, що стан необхідної оборони дійсно мав місце. Якщо в подібній справі захисник стверджує, що вбивство було здійснено у стані сильного душевного хвилювання, яке виникло несподівано внаслідок протизаконного насильства або тяжкої образи з боку потерпілого, він повинен це доказати. Спростовуючи в промові звинувачення в умисному вбивст-

343

ві і протиставляючи йому твердження про вбивство з необережності, захисник повинен переконати суд у тому, що підсудний не хотів смерті потерпілого.

Захиснику слід добре попрацювати ще в ході судового слідства. Необхідні факти й обставини мають бути дослідженими в процесі судового розгляду і тоді їх аналіз і оцінка в захисній промові матимуть особливо переконливий характер.

Адвокатська практика рекомендує аналіз доказів давати судові в такій послідовності:

1. Найперше захисник аналізує й оцінює докази, подані обвинуваченням, які підтверджують наявність події злочину (див. промову адвоката В. Россельса у справі Муро-ва1; промову адвоката В. Алексеева у справі Коровіної2).

2. Аналіз доказів, які свідчать про наявність чи відсутність у діях підсудного складу злочину. (Див. промову адвоката Д. Островського у справі Луньова3, промову адвоката Л. Розенталя у справі Козітіса4.)

3. Подання і аналіз доказів, які встановлюють обставини, що виключають можливість порушення кримінальної справи. (Див. промову адвоката А. Каляева у справі Курді-на5, промову адвоката В. Поганкіна у справі Хілкова6).

4. Аналіз характеру вини (крайня необхідність, наявність необережності, необхідна оборона...) (Див. промову адвоката О. Дервіза у справі Верховського7, промову адвоката І. Успенського у справі Муранова8.)

5. Аналіз мотивів, якими керувався підсудний. Варто звернути особливу увагу при підготовці судової промови на промову адвоката С. Любітова у справі Назаренка*.

1 Россеяьс В. Л. Судебные защитительные речи. — М., 1966. — G. 47—59.

2 Слово адвокату: речи советских адвокатов по гражданским и уголовным делам. — М., 1981. — С. 104—109.

3 Гояъдинер В. Д. Защитительная речь. — С. 62—63.

4 Слово адвокату. — С. 154—161.

5 Судебные речи советских адвокатов. — М., 1960. — С.

38. fi Слово адвокату. — С. 150—153.

7 Слово адвокату. — С. 125—135.

8 Кисеяъов Я. С. Этика адвоката. — Л., 1974. — С. 89—90.

9 Судові промови адвокатів Української РСР. — С. 91—101.

І;6. Аналіз ступеня і характеру відповідальності. (Див. промову адвоката А. Екмекчі у справі Кириліної1, промову А. Полякова у справі Цапліна2.)

7. Аналіз причинного зв'язку між діянням, у якому обвинувачуються підсудні, і наслідками. (Див. промову адвоката М. Карабчевського у справі братів Скитських3.)

8. Аналіз причин і умов, які сприяли вчиненню злочину. Див. промову адвоката А. Полякова у справі Цапліна.

9. Питання, які відносяться до характеру і розміру шкоди. (Див. промову адвоката В. Алексеева у справі Коровіної4, промову адвоката В. Шингарєва у справі Кисе-льової5.)

Як засвідчує практика, темою захисної промови найчастіше буває доказування обставин справи, що пом'якшують відповідальність підсудного.

Якщо підсудний визнає себе повністю винним у пред'явленому йому обвинуваченні, інші докази також підтверджують його вину, завдання захисника •— виключити можливість якої-небудь помилки і довести суду щире розкаяння підсудного, інші пом'якшуючі обставини.

Обставинами, що пом'якшують відповідальність підсудного, визнаються: відвернення винним шкідливих наслідків вчиненого злочину або добровільне відшкодування завданої втрати чи усунення заподіяної шкоди; вчинення злочину внаслідок збігу тяжких особистих або сімейних обставин; вчинення злочину під впливом погрози чи примусу або через матеріальну чи іншу залежність; вчинення злочину під впливом великого душевного хвилювання, спричиненого неправомірними діями потерпілого; вчинення злочину при захисті від суспільне небезпечного посягання, хоч і з перевищенням меж необхідної оборони; вчинення злочину неповнолітнім; вчинення злочину жінкою в стані вагітності; щире розкаяння або явка з повинною, а також сприяння розкриттю злочину. Суд може враховувати й інші пом'якшуючі обставини (ст. 40 КК України).

1 Судебные речи советских адвокатов. — Л., 1972. — С. 148.

2 Слово адвокату. — С. 162—169.

'' Судебные речи известных русских юристов. — С. 448.

Слово адвокату. — С. 104—109. 5 Там само. — С. 116—124.

344

345

Якщо підсудний визнає себе винним частково, заперечуючи обвинувачення в одній його частині і визнаючи в іншій, аналіз доказів у захисній промові будується так:

• аналізуються докази щодо обвинувачення, яке заперечується, залежно від підстав для заперечення (ст. 6 КПК України);

• аналізуються докази стосовно обвинувачення, яке не заперечується (ст. 40 КК України).

У багатоепізодних справах методика аналізу буде найбільш правильною, якщо епізоди згрупувати за ознаками їхньої однорідності, визнання їх або заперечення. Для учасників суду будуть зрозумілішими докази захисної промови, якщо спочатку захисник зазначає те, що не заперечується, а потім аналізує докази за епізодами, які заперечуються.

Які помилки найчастіше допускаються молодими адвокатами? Найпоширеніша така: аналіз доказів підміняється механічним відтворенням і перерахуванням того, що показали свідки, потерпілий, підсудний, експерт, інші учасники судового засідання. Перераховуються прізвища і те, що було сказане кожним із допитаних: Іванець сказав те-то, Петрусь сказав те-то, Сидорець сказав те-то (а всі троє говорили одне й те саме).

Аналізуючи показання потерпілого, підсудного, свідків, захисник повинен зіставити:

• показання однієї і тієї ж особи на попередньому слідстві і в суді;

• показання різних свідків;

• показання учасників процесу і документи;

• показання підсудного, потерпілого і незаперечні факти;

• вільну розповідь на перших і наступних допитах на попередньому слідстві і в суді...

Не слід залишати поза увагою і висновки експертів. Звичайно, це вимагає від адвоката серйозної підготовки, як загальної, так і щодо конкретної справи. Аналіз висновку експерта вимагає спеціальних знань, умілого зіставлення фактів. Знанням необхідно протиставляти знання, а не заклинання. Критика невігласа-адвоката нерідко буває голосною, але ніколи — переконливою.

Дослідження й оцінка речових доказів, протоколів слідчих дій, інших документів залежно від обставин справи може посісти певне і навіть значне місце в захисній промо-

346

ві. Аналізуючи докази, захисник не повинен замовчувати те, що невигідно для його підзахисного, оскільки це може лише зашкодити. За належного аналізу, пояснення воно може виявитися несуттєвим або навіть байдужим для справи. Закінчивши аналіз доказів, давши оцінку кожному з них і всім доказам у сукупності, захисник повинен зробити мотивовані висновки, які відповідають доказам1.

Обгрунтування кваліфікації злочину

Кваліфікувати — це значить віднести те чи інше явище за його якісними ознаками до певного розряду, виду чи категорії. В праві це означає: підібрати ту правову норму, яка передбачає дане діяння; підвести це діяння під правову норму; дати цьому діянню юридичну оцінку; вказати конкретну статтю Особливої частини Кримінального кодексу України.

Правильна кваліфікація злочину є однією з гарантій здійснення правосуддя, оскільки кримінальній відповідальності і покаранню підлягає лише особа, яка винна у вчиненні передбаченого кримінальним законом суспільно небезпечного діяння. Помилка у кваліфікації може потягнути безпідставне засудження особи, діяння якої не є протиправним; конфіскацію майна; застосування амністії, судимість тощо.

Тому судовому ритору слід серйозно поставитися до цієї частини промови. Від захисника вимагається:

• абсолютна точність і чіткість юридичних формулювань і посилань на закон;

• ретельна підготовка до обгрунтування кваліфікації злочину (переглянути постанови Пленуму Верховного Суду України, теоретичні статті, судову практику; порадитися з колегами).

Питання про кваліфікацію злочину ставиться захисником, коли обвинувачення повністю або частково визнається, а кваліфікація злочину, запропонована слідчим, заперечується. Правові міркування адвоката мають бути аргу-

1 Див. промови адвокатів С. Андрієвського, М. Карабчевського, М. Холева в кн.: Судебные речи известных русских юристов. — С. 126—212, 338,821.

347

ментовані, а висновки — обгрунтовані перевіреними доказами.

Які ситуації найпоширеніші у судовій практиці? Наприклад:

• захисник не заперечує фактичної сторони діяння, але стверджує, що воно передбачено не тим кримінальним законом, яким його кваліфікує обвинувачення;

• захисник заперечує окремі елементи діяння, наприклад розмір викраденого, мотив убивства і на підставі цього пропонує іншу кваліфікацію.

Якщо захисник стверджує, що запропонована обвинуваченням кваліфікація неправильна, що діяння не відповідає складу злочину, то він повинен дати фактичну і юридичну характеристику діяння підсудного, а також розкрити зміст закону, застосування якого заперечується. Захисник повинен довести, що саме запропонована кваліфікація відповідає тій злочинній події, яка визнається доказаною. На вирішення цієї задачі і повинен бути спрямований аналіз елементів складу злочину.

Аналізувати, залежно від конкретних обставин справи, можна:

• об'єкт злочину і його об'єктивну сторону (дію чи бездіяльність, їх наслідки, причинний зв'язок між суспільно небезпечним діянням і суспільно небезпечним наслідком, спосіб здійснення злочину, обстановку, за якої вчинено злочин тощо);

• суб'єкт злочину і його суб'єктивну сторону (умисел, необережність, мотив або мету злочину).

Досвідчені адвокати ведуть ось такі картотеки судової практики, які допомагають їм у питаннях кваліфікації щодо конкретних кримінальних справ.

Співучасть

Особа, яка сприяла вчиненню групового згвалтування, але особисто статевого акту з потерпілою не вчиняла і не застосовувала щодо неї насильства під час її згвалтування іншими особами, несе відповідальність не як учасник групи, а як пособник, тобто за cm. 19, ч. З cm. 117 КК України.

Постанова президії Черкаського обласного суду від З квітня 1992 року.

Кваліфікація службових злочинів

Дії особи, яка одержала грошові кошти від громадян внаслідок зловживання службовим становищем, підлягають кваліфікації за cm. 165, а не за cm. 84 КК України.

Постанова президії Чернігівського обласного суду від 1 березня 1988 року.

Кваліфікація хуліганства

Дії засудженого кваліфіковано за ч. З cm. 203 КК України безпідставно, оскільки застосування ножа його співучасником було ексцесом виконавця.

Постанова президії Київського міського суду від 23 лютого 1986 року.

Із вдалим обгрунтуванням кваліфікації злочину можна ознайомитися в промовах: адвоката І. Любимової у справі Негіної; адвоката В. Шингарєва у справі Кисельової; адвоката В. Поганкіна у справі Хилкова; адвоката А. Полякова у справі Цапліна; адвоката В. Ермана у справі Михайлова1.

Необхідна оборона

Не є злочином дія, яка хоч і підпадає під ознаки діяння, передбаченого кримінальним законом, але вчинена в стані необхідної оборони при захисті особи, що обороняється, від суспільно небезпечного посягання.

Ухвала судової колегії в кримінальних справах Верховного Суду України від 5 лютого 1987 року.

348

Характеристика особи підсудного

Тут відкривається широке поле діяльності для захисника. Неможливо уявити собі кримінальну справу, в якій адвокату в захисній промові не довелося б говорити про особу підсудного. Важливість цієї частини захисної промови визначається ст. 39 КК України, ст. 324, 334 КПК України,

1 Див.: Слово адвокату. — С. ПО, 116, 150, 162, 179.

349

де говориться, що при призначенні покарання необхідно, крім інших факторів, враховувати особу винного.

Завдання захисника — розкрити внутрішній світ підсудного, його світогляд і світосприймання, зрозуміти його психологію, переживання і пояснити їх суддям. І коли захисник зможе це зробити, його промова стане яскравою, переконливою, а отже, вплине на всіх учасників судового розгляду.

Захисник зобов'язаний: зібрати і доповісти суду все, що говорить на користь підзахисного, що здатне полегшити його участь і що дозволить виявити обставини, сприятливі для підсудного.

"Закон вимагає, щоб поблажливість базувалася на обставинах справи. Але з усіх обставин справи, звичайно, найголовніша — сам підсудний. Тому, якщо в його житті, в його особі, навіть в слабкостях його характеру, які випливають із його темпераменту і його фізичної природи, ви знайдете підстави для поблажливості чи милості, — ви можете до судового голосу засудження приєднати голос милосердя". Ці слова, сказані видатним прокурором, суддею і судовим ритором Анатолієм Коні1, більш як сто років тому, не втратили своєї свіжості й сьогодні.

Якщо захисник не заперечує кваліфікацію злочину, а звертається до суду з проханням, то він може говорити:

• про відвернення винним шкідливих наслідків вчиненого злочину. Підсудний після вчинення злочину, бажаючи уникнути тих наслідків, які цей злочин може спричинити, вчинює певні дії щодо їх недопущення, і це призводить до того, що такі наслідки не наступають. Наприклад, заволодівши майном у результаті розбою, винний зразу ж повертає це майно потерпілому або, спричинивши тяжке тілесне ушкодження, небезпечне для життя в момент заподіяння, надає потерпілому допомогу, і тим самим відвертає смерть останнього;

• про вчинення злочину внаслідок збігу тяжких особистих або сімейних обставин. Це поєднання істотних для підсудного факторів фізичного, матеріального чи морального характеру, що негативно впливають на його особисте або сімейне життя. Наприклад, значні матеріальні трудно-

1 Кони А. Собр. соч. — Т. 4. — С. 87.

350

щі, тяжка хвороба підсудного або членів його сім'ї, несприятливі побутові чи житлові умови, жорстоке поводження батьків з дітьми, чоловіка з дружиною;

• про вчинення злочину під впливом, погрози чи примусу або через матеріальну чи іншу залежність. Погроза пов'язувалась із заподіянням фізичної, матеріальної чи моральної шкоди шляхом вчинення незаконних дій як щодо самого підсудного, так і щодо близьких йому осіб; у діях підсудного відсутні ознаки крайньої необхідності; винний вчинив злочин, прагнучи відвернути несприятливі для себе чи для своїх близьких наслідки, з якими пов'язувалась погроза. Під примусом слід розуміти всі інші, крім погрози, форми примушування винного вчинити злочин (фізичне насильство, позбавлення волі, їжі, води). Матеріальна залежність підсудного означає повне або часткове перебування винного на утриманні, залежність боржника від кредитора, спадкоємця від спадкодавця тощо;

• про вчинення злочину під впливом великого душевного хвилювання, викликаного неправомірними діями потерпілого. Вчинення підсудним злочину у стані фізіологічного афекту, коли винний усвідомлює характер і значення своїх дій. Захиснику слід довести, що: стан великого душевного хвилювання у підсудного мав місце під час вчинення ним злочину; такий стан був спричинений неправомірними діями іншої особи чи осіб; злочин вчинено щодо саме тієї особи, неправомірні дії якої породили у підсудного стан великого душевного хвилювання;

• про вчинення злочину при захисті від суспільна небезпечного посягання, хоч і з перевищенням меж необхідної оборони. Для наявності цієї обставини необхідно встановити, що особа перебувала в стані необхідної оборони, але при цьому перевищила її межі. Вбивство і заподіяння тяжких тілесних ушкоджень при перевищенні меж необхідної оборони є привілейованими видами злочинів, відповідальність за які передбачена ст. 97 та 104 КК України. Для кожного конкретного випадку існують свої межі необхідної оборони, які випливають з конкретних обставин справи, і завдання захисника довести їх до суддів;

• про вчинення злочину неповнолітнім. Під неповнолітнім розуміється особа, якій на момент вчинення злочи-

351

ну не виповнилося вісімнадцять років. Закон у даному разі враховує таке:

формування неповнолітнього як особистості ще не скінчилося;

емоційно-вольова сфера його психіки ще не набула стійкості;

підсудний не має належного життєвого досвіду, сталих орієнтирів, і вчинення злочину, як правило, тією чи іншою мірою зумовлено даними факторами;

• про вчинення злочину жінкою в стані вагітності. Захиснику в своїй промові слід вказати, що стан вагітності супроводжується рядом психічних і фізіологічних особливостей, які значною мірою знижують здатність жінки повністю контролювати свою поведінку. Термін вагітності на момент вчинення злочину, а також обізнаність про такий стан самої жінки в даному разі значення не мають;

• про щире розкаяння, або явку з повинною, або сприяння розкриттю злочину. Захисник указує, що це конкретні прояви усвідомлення його підзахисним своєї вини у вчиненні злочину. Щире розкаяння має місце в тих випадках, коли особа повністю визнає свою вину у вчиненні злочину, дає своїй поведінці належну оцінку і готова нести передбачену законом відповідальність. Явка з повинною передбачає, що особа добровільно приходить до правоохоронних органів, зізнається у вчиненому нею злочині і висловлює готовність нести за нього передбачену законом відповідальність. Сприяння розкриттю злочину означає, що винний у будь-якій формі надає допомогу органам правосуддя в з'ясуванні тих обставин вчинення злочину, які мають істотне значення для повного його розкриття. Йдеться про викриття інших співучасників злочину, передачу речових доказів, предметів, здобутих злочинним шляхом, та ін.

Передбачений у кримінальному законодавстві перелік обставин, що пом'якшують відповідальність підсудного, не є вичерпним. Захисник може вказувати в своїй промові й інші обставини:

• вчинення його підзахисним злочину вперше;

• вчинення злочину внаслідок збігу обставин;

• вчинення злочину внаслідок протиправної поведінки потерпілого;

• часткове усунення підзахисним заподіяної шкоди тощо.

352

Чудовий аналіз характеристик особи підсудного є в роботах відомих адвокатів Петра Пороховщикова1 Наталії Михайловської і Віктора Одинцова2.

Працюючи над підготовкою і особливо проголошуючи цю частину промови в залі судового засідання, не варто забувати про почуття міри. К. Арсеньєв писав, що читаючи Мішеля Лало, починаєш переконуватися, що кращих людей Франції необхідно шукати на лаві підсудних, і що його клієнти, у більшості випадків, справжні ангели доброти і невинності. В одній справі захисник так захопився пощу? ком пом'якшуючих обставин для підсудного, який здійснив злочин у нетверезому стані, що висловив думку, нібито всі присутні в залі теж вживають алкоголь і що в тому немає нічого шкідливого. Суд прореагував на такий виступ адвоката окремою ухвалою на адресу юридичної консультації3.

В іншій справі адвокат заявив у промові, що його підзахисний був того дня в нетверезому стані і здійснив злочин під впливом тяжких сімейних обставин: розлучення з дружиною, смерть матері. На те прокурор у репліці переконливо відповів, що підсудний до здійснення злочину двічі лікувався від алкоголізму, вдома влаштовував постійні скандали й до розлучення з дружиною і смерті матері. Такий аналіз особи аж ніяк не сприяє захисту4.

Для молодих правників буде цікавою та аргументація, якою користувався видатний судовий ритор С. Андрієв-ський:

"Візьміть хоча б два оповідання Чехова: "Зловмисник" і "Біда". Герой першого, селянин Григор'єв, відкручував гайки, якими рейки прикріплювалися до шпал. Іншими словами, навмисно пошкоджував залізничну колію з явною небезпекою для пасажирів, тобто здійснив злочин, передбачений 1081 ст. Уложения. В іншому — купець Ав-дєєв, член ревізійної комісії збанкрутілого банку, підписував фальшиві звіти, тобто судився за злочин, передбачений

1 Див.: Сергеич П. Искусство речи на суде. — С. 110—120.

2 Див.: Михайловская Н. Г., Одинцов В. В. Искусство судебного оратора. - М., 1981. - С.129-172.

3 Див.: Социалистическая законность. — 1986. — № 9. — С. 53.

* Див.: Бойкоб А. Д. Роль защитника в предупреждении преступлений. —

М., 1971. — С. 50.

353

12 2-129

1154 ст. Уложения. Чехов не юрист. Але хто ж — навіть найкращий з нас — щодо цих двох звинувачуваних міг проголосити в суді таку яскраву і просту, таку обеззброюючу промову, яка позбавляє всіляку можливість переслідування цих двох злочинців (Григор'єва і Авдеева), як написав про це Чехов у двох коротеньких оповіданнях?!

А в чому ж таємниця? Тільки в тому, що Чехов правдиво і художньо змалював перед читачем побутові умови і внутрішнє життя цих двох, висловлюючись по-нашому,

своїх "клієнтів".

І рішуче те саме ми повинні робити у кожному кримінальному захисті"1.

Як же змальовують образ своїх клієнтів деякі наші адвокати? На жаль, нерідко скупо і примітивно. Ось витяги з адвокатських промов: "Бачите, товариші судді, можна плакати на суді, бити себе в груди, що я розкаююсь, в душу не можна проникнути". А він і не намагався це зробити. Навіть у виробничу характеристику, яка була в матеріалах справи, і непогана, і в ту, "не проник". Або: "Дозвольте, товариші судді, сказати кілька слів про особу підсудного". Не давши характеристики особи свого підзахисного, не розкривши мотивів поведінки, адвокат зачитав кілька абзаців із стандартної виробничої характеристики. І далі продовжує: "Але ж ви, товариші судді, не повинні вирішувати справу так, особистість також потрібно враховувати". Після цього захисник зачитав кілька фраз виробничої характеристики, і на цьому скінчилася ця частина судової промови.

Як тут не згадати Петра Пороховщикова: "Стислість характеристики зовсім не є перевагою в судовій промові, коли з особистістю пов'язане пояснення справи". Наші кращі ритори нерідко обмежувались одним натяком на саму подію злочину, натомість віддавали всю свою увагу характеристиці і психології. Такі промови Спасовича у справі Олександри Авдєєвої, Андрієвського у справі Тарнов-ського (Справа розглядалася в 1905 році в Гомелі. Тарновський звинувачувався в убивстві коханця своєї дружини Боржевського. Після захисної промови С. Андрієв-

1 Цит. за: Михайловская Н. Г., Одинцов В. В. Искусство судебного оратора. — С. 52—53.

ського присяжні виправдали підсудного). Такі майстри не могли говорити зайвого, а приклади ці свідчать, що вони зовсім не турбувалися про стислість.

Отже, якщо ритор визнав, що характеристика відомої особи необхідна для справи, він повинен відпрацювати ЇЇ якнайретельніше. Важливо, щоб у присяжних склалося і закріпилося^якраз таке уявлення про людину, яке необхідне ритору. Його супротивник, звичайно, подасть ту ж людину в іншому вигляді. Але це не означає, що друге зображення закриває перше, чи навпаки. В цьому якраз і сприятливі умови для обох риторів. Вони можуть бути правими обидва, якщо тільки будуть обидва правдивими і обережними. Зрозуміло, що за детальним розбором характеру дійових осіб необхідно знайти для кожного образний або сильний вираз, який об'єднував би сказане. Так, Гром-ницький називає Олександра Тальма "скаженим", Спасо-вич Авдееву — "істотою, ледь подібною на нерозвинену людину"; про Ольгу Палем Карабчевський говорить: "безалаберний жмуток нервів"1.

Міркування про цивільний позов, міру покарання

Визначення збитків, завданих злочином, — це тема, яку не може обійти захисник у своїй судовій промові, якщо фактичні обставини справи вимагають постановки таких питань, які стосуються цивільного позову. Саме захисник повинен поставити ці питання у своїй промові і вирішити їх відповідно до матеріалів справи і вимог закону.

Нерідко від правильного вирішення питання про шкоду залежить кваліфікація злочину. У справах розкрадання державного чи іншого майна розмір крадіжки (дрібний, великий, дуже великий) визначає кваліфікацію вчиненого. Розмір збитків визначає кваліфікацію злочину в ряді інших випадків. У групових справах, в яких йдеться про шкоду, завдану спільними злочинними діями двох і більше осіб, правильне вирішення питання про збитки з дотриманням принципу індивідуалізації вини і відповідальності набуває особливого значення.

1 Сергеич П. Искусство речи на суде. — С. 110—111.

12*

355

354

Захисник повинен потурбуватися про те, щоб майнова відповідальність його підзахисного не виходила за межі шкоди, завданої його діями. Інколи в групових справах підсудним ставляться у вину окремі самостійні злочини і вирішується питання про часткову або солідарну відповідальність. Щоб солідарна відповідальність необгрунтоване не застосовувалась, — за це має подбати адвокат.

При підготовці цієї частини промови особливу увагу слід звернути увагу на постанови Пленуму Верховного Суду України, практику судів України у кримінальних справах і використати її у своїй захисній промові. Захисник не має права недооцінювати питання шкоди та її відшкодування, питання цивільного позову.

Обставиною, пом'якшуючою відповідальність підсуднО'-го, є добровільне відшкодування завданої втрати, усунення заподіяної шкоди і навіть часткове усунення вииним заподіяної шкоди. На це слід звернути увагу суддів у своїй захисній промові. Пасивність захисника може привести до задоволення позову, не обгрунтованого матеріалами кримінальної справи.

Висновки захисника в судовій промові повинні бути послідовними, обгрунтованими, принциповими, чітко сформульованими. Всі доводи, які наводить адвокат, повинні підвести його до прохання про міру покарання, до формулювання остаточних висновків у справі. Якщо в результаті належного аналізу доказів захисник приходить до висновку, що подія злочину відсутня, в діянні підзахисного немає складу злочину або недоведено участь підсудного у вчиненні злочину, він просить суд постановити виправдувальний вирок. Що стосується цивільного позову, заявленого у справі, то захисник просить відмовити в цивільному позові, якщо він ставить питання про винесення виправдувального вироку за відсутністю складу злочину або за недоведеністю участі підсудного у вчиненні злочину; або про залишення цивільного позову без розгляду, якщо йдеться про виправдання за відсутністю в діях підсудного складу злочину, оскільки в цьому разі у потерпілого залишається право звернутися з позовом знову в порядку цивільного судочинства.

Коли захисник не заперечує факту здійснення злочину, він зобов'язаний висловити свої міркування про міру покарання. Не рекомендується вказувати конкретну міру по-

карання. Найчастіше ж у залі судового засідання звучать ось такі фрази: "Прошу визначити мінімальну міру покарання, вказану у статті... Кримінального кодексу України"; "прошу призначити покарання нижче від найнижчої межі, передбаченої законом за даний злочин"; "прошу призначити м'якішу міру покарання, ніж просив товариш прокурор" тощо.

Заключна частина захисної промови

Вона є обов'язковою в кожній судовій промові. Але у великих захисних промовах буває корисним підсумувати висновки захисту. Якщо прокурор відмовився підтримувати обвинувачення і просить суд виправдати підсудного, це не звільняє захисника від обов'язку мотивувати у своїй захисній промові необхідність виправдання, а в заключній частині промови подати суду своє прохання. Захиснику необхідно так переконливо сформулювати 'висновки, щоб суду стало очевидним, що виправдання в цьому разі — єдино правильний шлях правосуддя. Йдеться про те, щоб переконати не тільки суддів, а й всіх присутніх у залі засідання.

Адвокат М. Карабчевський так закінчив свою захисну промову в справі братів Скитських:

"Я відчуваю, що пора закінчувати, панове судді! Але я боюся кінчати. Коли я закінчу, — черга вашому вироку. Може настати жахливе, те жахливе, яке ми вже переживали. Невже це насправді можливе? Суд і засудження близькі. Але закон не хоче, не вимагає від вас неможливого. У подібних випадках він, навпаки, сам приходить вам на допомогу, сам береже вас. Чи вам, юристам-суддям, нагадувати мені про це? Самонадіяність завжди сліпа. Сумніви ж — супутники розуму. Сказати, що в цій справі все для вас зрозуміле і немає сумнівів, ви не можете... Я прошу для Скитських виправдувального вироку"1.

Із промови адвоката С. Андрієвського у справі про крадіжку смарагдової брошки:

"Отже, ви виправдаєте М-ву. Але нехай же ваше виправдання послужить й іншу службу. Нехай відділення

1 Судебные речи известных русских юристов. — С. 464.

356

357

розшуку хоча б на мить відійде від своєї прямолінійності, від поспіху, бо хоч з боку і гарно дивитися, як баский кінь стрілою мчить від Анічкіна мосту до Адміралтейства, але при цьому часто буває, що він калічить ні в чому не повинних перехожих. Так само у цій справі відділення розшуку придушило і М-ву.

Коли вина підсудного чітко доказана, тоді ми готові віддати його в караючі руки; але коли звинувачення базується на одних здогадках і причому дуже хитких, — наші кращі захисники, тобто судді» завжди скажуть тому, хто зазіхне на волю М-вої: руки геть! Ця жінка недоторканна! Такий вирок ви постановите спокійно і достойно, для підтримання віри в чистоту звичаїв, оскільки основне правило, на якому має триматися кримінальне правосуддя, завжди залишається незмінним: довіра вище підозри"1.

Репліка адвоката

Ця частина виступу теж не завжди звучить наприкінці судових дебатів. Після проголошення промов учасники дебатів мають право обмінятися репліками (ст. 318 КПК України). Як видно із змісту цієї статті, обмін репліками — це право, а не обов'язок прокурора й адвоката.

Зміст реплік суттєво відрізняється від змісту основних судових промов. Репліка — це заперечення проти промови або її частини. Походить від латинського replico — повертаю назад, відбиваю. Якщо репліку проголошує прокурор, він висловлює в ній заперечення проти положень захисної промови. Захисник у своїй репліці заперечує проти певних тверджень прокурора.

Захисник реплікою не повинен заперечувати проти основної промови прокурора, оскільки це мало місце в захисній промові, крім тих виняткових випадків, коли заперечення необхідно для обгрунтування певних положень репліки. Прогалини, які допустив захисник у промові, не можуть слугувати підставою для репліки. Головуючий у цьому випадку має право відмовити захиснику в наданні додаткового слова під виглядом репліки.

1 Судебные речи известных советских юристов. — С. 178.

358

Чи може захисник відмовитись від проголошення репліки, якщо прокурор скористався своїм правом?

"Ні, — відповідає В. Гольдінер, — якщо прокурор у своїй репліці навів дані, які явно спростовують висновки, висловлені адвокатом у захисній промові, то в цьому разі необхідно визнати його правоту і внести відповідні зміни в свою систему захисту"1.

Якщо прокурор не навів таких доводів, то в репліці слід звернути увагу суду-на відсутність у прокурора можливості серйозно обгрунтувати свою позицію. Якщо прокурор відмовився від репліки або якщо він не бере участі в процесі, адвокати мають право обмінятися репліками. Така необхідність виникає в групових процесах, де інтереси підсудних суперечливі.

Репліку не слід зводити до обговорення другорядних, дрібних і приватних запитань. У ній повинні бути чітко виділені і сформульовані:

• суть розходжень, суперечностей між учасниками судових дебатів;

• висновки, які спростовують заперечення суперника, і факти, які підкріплюють ці висновки;

• кінцеві висновки, які випливають з усієї системи аргументації захисника.

У репліці захисник, як правило, не повинен торкатися інших питань, не порушених у репліці прокурора; захисник може спинитися не на всіх пунктах заперечень державному обвинувачу, а лише на основних найважливіших моментах; в окремих випадках, коли репліка прокурора дає привід для додаткової аргументації, це повинно бути зроблено коротко, щоб репліка не перетворювалася на другу захисну промову2.

Репліка, на відміну від промови, побудована на полеміці із супротивником. Стислість репліки обумовлює велику напруженість, пристрасність, заповзятливість і запальність.

У зв'язку з цим виникає питання про допустимі межі полеміки. Нерідко доводиться спостерігати в суді досить непривабливу картину, коли репліка перетворюється на

1 Гояьдинер В. Д. Защитительная речь. — С. 164.

2 Див.: Гояьдинер В. Д. Там само. — С. 164.

359

лайку. Прокурор і адвокат ведуть себе так, як при зустрічі, скажімо, перекупники на базарі.

Віталій Леоненко наводить приклад із судової практики одного з районних судів м. Києва. Під час судового розгляду справи, в той момент, коли адвокат, виступаючи із захисною промовою, сказав: "Товариші судді, якщо по совісті говорити..."

У цей момент прокурор, піднявшись зі свого місця, кинув адвокату репліку: "А у вас є совість?"

Суд прийняв рішення занести репліку прокурора до протоколу судового засідання і довести до відома вищестоящого прокурора1.

Основні правила, яких повинні дотримуватись під час судових дебатів учасники процесу, •— ввічливість, коректність, культура. У першу чергу це стосується адвоката. Його висока культура, вишукана поведінка, особливо перед виходом суддів до нарадчої кімнати для винесення вироку у справі, принесе користь і йому, і його підзахисному.

Альтернатива в захисній промові

Чи допустима альтернатива в судовій промові? В обвинувальній промові прокурора — ні. В захисній промові вона теж не бажана, але допустима.

Із промови адвоката Миколи Холеви у справі Макси-менко:

"Говорити про винність чи невинність будь-кого в злочині можна тільки за умови, що подія цього злочину безсумнівна. Заперечувати звинувачення в отруєнні можна лише тоді, коли смерть уявної жертви від отрути є доказаною. Тому ви, панове присяжні засідателі, зрозумієте скрутність мого становища: мені доводиться заперечувати винність підсудної в злочині, який, на моє глибоке переконання, ніким і ніколи не був вчинений. Мені доводиться для цього здійснювати над собою деяке розумове насильство — допустити отруєння, яке мною заперечується —

1 Леоненко В. В. Профессиональная этика участников уголовного судопроизводства. — К., 1981. — С. 128.

360

не як факт, а як логічну посилку, як необхідну умову для даного судового змагання.

Зробити таку тимчасову, умовну поступку обвинуваченню для захисту уявляється цілком безпечним. Звичайно, для захисту суттєво відхилити отруєння: досягнувши цього результату, він може вважати своє завдання виконаним. Немає смерті від отрути, немає злочину отруєння, не може бути і мови і про будь-чию винність...

Не відмовляючись від жодного слова, мною сказаного про причину смерті, переходжу до другого питання — про винність підсудної. Я повинен тимчасово допустити, що спірне отруєння доказане"1.

Коли так трапиться, що виникнуть підстави і для виправдання, і для перекваліфікації дії підсудного, найкраще вибрати позицію, найсприятливішу для підзахисного, — просити виправдувальний вирок.

Але в захисній промові слід розібрати і докази, які підтверджують і можливість перекваліфікації. В даному випадку можна застосувати такий риторський прийом, як запитально-відповідальна форма.

Ставиться запитання:

— А чи мав місце склад злочину, передбачений статтею... КК України, за якою підсудного віддано до суду?

У відповіді доказується, що даного складу злочину немає.

Потім знову запитання:

— А, можливо, має місце інший склад злочину — та-кий-то?

Доказується, що і цього складу злочину немає, після чого захисник переходить до викладу остаточної позиції про виправдання. Це так звана прихована альтернатива, і вона допустима в промові адвоката.

1 Судебные речи известных русских юристов. — С. 839—840.

361

Питання для контролю та самоконтролю

1. Що таке захисна промова?

2. Чим визначається зміст захисної промови?

3. Яким повинен бути захист підсудного?

4. Яка структура захисної промови?

5. Які способи і прийоми вступної частини захисної промови ви можете назвати?

6. Які фактичні обставини справи повинен висвітлювати адвокат, виступаючи із захисною промовою?

7. У яких випадках виклад фактичних обставин справи особливо доречний?

8. Чому аналіз і оцінка зібраних у справі доказів складає, як правило, основну частину захисної промови?

9. В якій послідовності рекомендується робити аналіз доказів?

10. Яка тема захисної промови частіше звучить у залі судового засідання?

11. Назвіть обставини, передбачені Кримінальним кодексом України, що пом'якшують відповідальність підсудного?

12. Які помилки найчастіше допускають молоді адвокати при аналізі доказів?

13. Що вимагається від судового ритора при обгрунтуванні кваліфікації злочину?

14. Які ситуації найбільш поширені в судовій практиці при обгрунтуванні кваліфікації злочину?

15. Як складаються картки судової практики і як вони допомагають у питаннях про кваліфікацію злочину?

16. Яке завдання повинен ставити перед собою захисник, даючи характеристику особи підсудного?

17. Про що може говорити захисник, який не заперечує кваліфікацію злочину, звертаючись до суду?

18. Які ви можете назвати пом'якшуючі відповідальність підсудного обставини, не передбачені ст. 40 КК України?

19. Чому С. Андрієвський так високо цінував Антона Чехова за характеристику героїв створених ним оповідань?

20. Чому захисник не може обійти мовчанням питання заявленого цивільного позову?

21. В яких випадках захисник просить відмовити в цивільному позові, а в яких— залишити цивільний позов без розгляду?

22. Про що може захисник просити суд, коли не заперечує факту здійснення підсудним злочину?

23. Про що може говорити захисник у заключній частині промови?

24. Що таке репліка?

25. Чим відрізняється зміст репліки від основної судової промови?

26. Чи може захисник відмовитись від проголошення репліки, якщо прокурор скористався нею? Мотивуйте свою відповідь.

27. Чи може виступати захисник з реплікою, якщо прокурор відмовиться від неї? Мотивуйте обидва варіанти.

28. Що має бути виділено і сформульовано в репліці?

29. Яких основних правил повинні дотримуватися під час судових дебатів прокурор і адвокат?

30. Чи допустима альтернатива в судовій промові?

31. В чому полягає зміст такого риторського прийому, як запитально-відповідальна форма?

Короткий словник з риторики

Аарон (1574—1451 до н. е.) — перший первосвященик єврейського народу і старший брат пророка й законодавця Моисея. Через Мойсееву тяжковустість був "його вустами" і виголошував промови перед єгипетським фараоном, вимагаючи звільнення ізраїльтян. Покликання А. відбулося на 83-му році життя; він і його нащадки започаткували ізраїльське священство. Помер у віці 123 років на горі Ор, що на кордоні з Едемською землею.

Августин Аврелій Блаженний (Святий) (354—430) — один з Отців Церкви, фундатор західної патристики. Замолоду вивчав риторику, щоб стати оратором. Пережив духовну кризу, відкинувши милі йому здобутки античної культури й прийнявши християнство. Напруженим психологізмом сповнена його автобіографічна "Сповідь". А. обгрунтував основні положення християнської теології та філософії. Незадоволений "переможною балакучістю" античних риторів, А. зосередився на слухачеві, виклавши у творі "Про християнську доктрину" новий погляд на риторику: 1. Корисна, але не обов'язкова антична риторика; християнинові достатньо вивчати Біблію. 2. Проповідникові важливіше мати мудрість, аніж красномовство. 3. Проте говорити красиво бажано. 4. Варто дотримуватися норм трьох стилів — високого, середнього та низького. 5. В апостольські часи проповідників надихав Святий Дух, тепер можна розраховувати лише на допомогу Благодаті Божої.

Авраамій Флоринський (? —1797) — український гомі-лет, вихованець Київської Духовної Академії, в якій викладав і проповідував (1752—1758). Відома його обробка коментарів Іоанна Златоуста на Новий Завіт.

Авсоній Децим Магн (бл. 310—394) — вчитель граматики й риторики, життя якого є прикладом пієтету, що ним в тогочасному суспільстві було оточено риторику. Почавши свою кар'єру в м. Бордо, він досягає успіху в Римі, де стає наставником майбутнього імператора й підноситься до посади консула. Завдяки своїй риторській майстерності, А. постійно отримував високі чини та нагороди. Риторика просякає його вірші: він ставить перед собою су-

364

то формальні завдання — блиснути знанням тропів і фігур, продемонструвати ерудицію тощо.

Антологічна лексика — слова з прямим значенням; чисельно переважають у будь-якій формі національної мови. А. л. протилежна металогічній лексиці.

Азіанізм — пишний і гучний стиль, що виник в елініс-тичний період у грецьких землях Малої Азії, де намагалися перевершити класичних ораторів, широко вживаючи експресивні прийоми.

Академічне красномовство — ораторське вміння нау ковця та викладача, що доповідає про результати дослі дження або популяризує досягнення науки. Основні жан ри А. к.: наукова доповідь, наукове повідомлення, наукова лекція (вузівська і шкільна), реферат, виступ на семінар ському занятті, науково-популярна (публічна) лекція, бе сіда. .

Аксіологія в риториці (грец. а?{а — цінність А.буо? — вчення) — морально-етичні цінності промовця. З часів Арістотеля вважається необхідним, аби оратор виходив з певної системи цінностей.

Алегорія (грец. аААтууорІа — іносказання) — троп, за допомогою якого стає можливим зображення абстрактного поняття чи явища через конкретний образ. А. однозначна (на відміну від багатозначного символу).

Алітерація (від лат. ad — до, при lit(t)era — буква) — повторення однорідних приголосних звуків у реченні з метою створення художнього образу і підсилення звучності тексту.

Алогізм (грец. а... Алуіацо^ — судження) — порушення послідовності, логіки в міркуванні, що веде до викривлення думки і можливості зловживання довірою аудиторії. Виникає як наслідок логічних помилок.

Алюзія (від лат. allusio — натяк) — стилістична фігура: натяк на якийсь відомий факт. Зловживання А. може затьмарити зміст.

Амвросій Медіоланський (бл. 340—397) — син римського намісника Галлії та Іспанії; вже в роки навчання (в Римі) прославився ораторськими здібностями і зробив ве-

365

лику державну, а згодом церковну кар'єру. Автор богословських творів, молитов, коментарів до Біблії; основна нота творів А. — проповідницька. Мав величезний вплив в епоху боротьби за ортодоксію.

Амфіболія (від грец. ацфІроАла — двозначність) — троп, побудований на двозначності слова: оратор свідомо приховує, яке саме значення з двох він використовує.

Анадиплозис, або стикування (від грец. ava5iitA,a>ai? — подвоєний) - стилістична фігура', лексико-синтаксичне повторення слова (словосполучення) в кінці рядка (речення), яке ніби "підхоплюється" на початку наступного речення.

Аналогія (від грец. avaXoyia — відповідність) — схожість явищ, що є підставою для умовиводів у певних ситуаціях (наприклад, коли промовець хоче пояснити щось незнайоме з допомогою знайомого). Обов'язковою умовою для використання А. є зіставлення за суттєвими (а не випадковими) ознаками. До А. не слід вдаватися академічному ораторові; не завжди на неї можна покластися в судовому красномовстві (А. не є доказом), але вона широко вживається в інших видах красномовства.

Анафора (від грец. dvcKpopa — піднесення) — стилістична фігура: лексико-синтаксичне повторення слів чи словосполучень на початку прозаїчних речень (у віршах відповідно — рядків).

Аномінація (від лат. annominatio — перейменування) — стилістична фігура: створення нового слова на основі двох відомих слів. Найчастіше А. використовується для сатиричного ефекту.

Антиклімакс — Див. Градація.

Антитеза (грец. dvriOeai^ — протиставлення)— стилістична фігура, протиставлення антагоністичних (чи ситуаційно антагоністичних) явищ.

Антифонт (бл. 480 до н. е. —?) — фундатор політичного красномовства, обстоював олігархію в епоху Пело-понеської війни, був засуджений на смерть. До нас дійшло 15 промов А., що їх можна розглядати як школу політичного красномовства — тут звинувачувальні та захисні промови моделюють умовний судовий процес.

366

Апологія — промова або письмовий твір на захист певної особи. А. складали для звинувачених судом давньогрецькі логографи-софісти.

Апосіопеза, або замовчування (від грец. шгоаіо)7сг|сл? — замовчування) — стилістична фігура: обрив, що містить у собі щось невимовне, підтекст. Промова переривається, тому що потрібно щось "сховати" чи імітувати таємницю.

Арістід Елій (бл. 117(29)—187(89)) — талановитий ритор пізньої античності, представник так званої другої софістики. Отримав блискучу освіту, був популярним оратором у Римі, мандрував з великою розкішшю, мав широку славу. Переконав Марка Аврелія відновити зруйноване землетрусом м. Смирну, за що мешканці цього міста поставили йому пам'ятник. Як ворог християнства сприяв консервації античної релігії, захищав її у своїх творах. Як політичний красномовець вихваляв славне минуле й сучасне Афін, Риму та інших міст.

Арістотель (384—322 до н. е.) — один з найвидатніших мислителів Греції, учень Платона, вчений-енциклопедист, наставник Олександра Македонського, засновник Лікей-ської філософської школи. А. переорієнтував філософію на вивчення земних речей; серед них — питання практичного життя, зокрема право кожної людини обороняти себе на суді, посідає особливе місце. Автор книги "Риторика", в якій підсумовано досвід судового та іншого грецького красномовства ранньої стадії. Відокремив риторику від поетики. А. встановив загальні принципи риторики, вказав на значення особистості оратора та його моральної позиції, на потребу врахування специфіки аудиторії оратора; не залишилися поза його увагою техніка промовця, пафос промови, гумор оратора тощо. Спадщина А. була широко використана християнською схоластикою та арабською науковою думкою.

Аркани (стовпи) віри — викладені в Корані догмати ісламу, які лягли в основу мусульманського права - шаріату (єдинобожжя, обов'язкова п'ятиразова молитва щодня, піст протягом місяця рамадан, пожертва 1/40 достатку на бідних і паломництво до Мекки).

367

Артикуляція (від лат. articulatio — розчленування) — дія мовного апарату, внаслідок якої утворюються звуки. Чітка А., необхідна для оратора, визначається правильним положенням певних органів цього апарату.

Архаїзми (грец. осрхсхіо^ — стародавній) — застарілі слова (словосполучення), які передають реалії минулих епох. Ораторові не рекомендується зловживати А.

Асиндетон (грец. ccauvSetov — безсполучниковість) — синтаксична фігура поетичної злови.

Асонанс (від лат. assono — відгукуюсь) — повторення голосних з метою створення художнього образу і підсилення звучності тексту.

Асертивність (від лат. assero - претендувати) - здатність людини чітко визначити для себе, чого вона прагне, а чого — ні.

Аттіцизм — (грец. осттіхіа цо? — аттічна манера) вишукана й образна мова, властива давнім жителям Аттіки за часів розквіту їхньої культури.

Auctor ad Herennium — автор-анонім латинського підручника з риторики (бл. 85 р. до н. е.), який базувався на грецькому досвіді й був присвячений якомусь Геренію. Текст приписувався Цицеронові, й, дійсно, дуже близький до його ранніх творів. Навіть після занепаду античної культури цей твір довго використовувався як підручник.

Афанасій Олександрійський (бл. 297—373) — один з Отців Церкви, який потерпів гоніння за палку та красномовну оборону церковної ортодоксії. Мав ^класичну освіту, був пропагандистом черничого життя. Його богословські твори та листи стали фундаментом християнського вчення про Троїцю.

Афтоній (друга половина IV ст.) — антіохійський ритор, автор комплексу письмових завдань на певну тему ("Progimnasmata"), що надовго стали фундаментом риторичної освіти.

Баранович Лазар (1620—1694) — видатний український церковний діяч і проповідник, освітянин, який, прагнучи союзу з Москвовією, водночас намагався зберегти незалежність української культури. Полеміст, який видав

368

польською мовою антикатолицький трактат "Nowa Miara Starej wiary". Автор популярних збірок проповідей: "Меч духовний" та "Труби словес проповідних", в яких відбився високий рівень тодішньої української гомілетики.

Бернард Клервоський (1090-1153) — французький богослов і проповідник, противник раціоналізму П'єра Абеляра, аббат монастиря в Клерво, який прославився палким і пишним стилем проповідництва; був одним з натхненників хрестових походів.

Біблеїзм — слово або вираз, запозичені з Біблії, що створюють відповідну стильову атмосферу, інколи — цер-ковнослов'янизм.

Бібліографія (грец. рфХю — книга уромрю — пишу) — допоміжна наукова дисципліна, що дозволяє ораторові зорієнтуватися в друкованих виданнях (рукописах) і базується на правилах бібліографічного опису.

Будда — Див. Гаутама Будда.

Варваризми (грец. рар(3аріац — чужоземний) — слова іншомовного походження. Засмічення мови оратора В. робить її незрозумілою. Суміш рідної мови з великою кількістю В. утворює макаронічний стиль.

Василій Великий (бл. 330—379) — один з Отців Церкви, син видатного ритора; отримав риторичну освіту в Константинополі та Афінах, епіскоп Кесарії (з 370 p.), прославився численними проповідями та богословськими працями з догматичних питань. Виступав як коментатор Біблії ("Шестоднев"). Обороняв за Юліана Відступника, як і за часів усього свого життя, святу віру Христову.

Вербалізм (від лат. verbalis — словесний) — зловживання словом, марнослів'я, пусте пишномовство, під яким не криється ніякої думки.

Види красномовства — сфери застосування ораторського слова в суспільній ситуації (школа, церква, суд, політика, побут). Залежно від цього найчастіше розрізняють п'ять В. к.: академічне, церковне, судове (юридичне), політичне, суспільно-побутове,

369

І_

Виразне читання — читання з дотриманням певної системи правил (орфоепії, артикуляції, дикції тощо). Часто термін В. ч. вживається також як синонім поняття "художнє читання" або декламація, що не зовсім точно.

Вишенський Іоанн (1545(50)—1620(30)) — український православний ченець, плідний письменник-полеміст, який значну частину життя провів в Греції (Афон), звідки, наслідуючи традиції апостольських послань, писав листи в Україну, палко обстоюючи в них православ'я та живо змальовуючи обставини життя свого часу. Твори В. є яскравою сторінкою давньої української риторики.

Вступ — Див. Структура ораторського твору.

Вульгаризми (від лат. vulgaris — звичайний, простий) — слова (словосполучення) лайливого характеру. Використовуються, як правило, малокультурними промовцями, їхня сфера — переважно суспільно-побутове красномовство, почасти — політичне.

Галятовський Іоаникій (? —1688) — український письменник, видатний діяч Української Церкви, викладач і ректор Києво-Могилянської Колегії. Автор першого вітчизняного

курсу гомілетики — "Наука або способ зложення казаня", збірок проповідей — "Ключ розумения" та інших творів. У спадщині Галятовського почесне місце посідає апологетика православ'я; він прагне спростувати вчення католицизму, протестанства, ісламу, юдаїзму, вдаючись до багатющого арсеналу риторичних прийомів письменника-полеміста.

Гаутама Будда (бл. 563—483 до н. е.) — син одного з Індійських князів, який з 29 років покинув дворець і в подальшому став проповідником вчення — основи буддизму.

Гебраїзм — вид варваризму, давньоєврейське слово (зустрічається в церковному красномовстві); як всякий варваризм, вимагає пояснення.

Гермагор з Темносу (II ст. до н. е.) — грецький письменник і ритор, автор шести книг, в яких викладено систему поглядів на риторику, що певною мірою підсумовує давньогрецький досвід (вчення про систему аргументації, юридичні тлумачення та ін. в застосуванні до потреб шко-

370

ли). Пізніші підручники з риторики багато в чому базувалися на доробку Г.

Гермоген Тарсійський (бл. 160—225) — античний ритор, автор праці про стильові якості ораторського твору. Ним визначено сім стилів: ясний, величний, прекрасний, кропіткий, повчальний, палкий, правдивий, могутній.

Герод Аттік (101—177) — представник "другої софістики", що впровадив аттіцизм.

Гіпербола (від грец. шгер|ЗоА/п — перебільшення) — троп, який базується на художньому перебільшенні, укрупненні.

Глоса — (лат. glossa — слово, що потребує тлумачення) — примітка між рядками та на полях манускрипту, коментар до тексту. В юридичних творах європейського середньовіччя запровадження Г. означало розвиток ідей римського права, поштовх до розвитку судового красномовства. Див. також Глосатор.

- юристи, тлумачі законів в європейському що почали виходити не з букви, а з духу

Глосатор •

середньовіччі, права.

Голос — звуки, що їх виробляє голосовий апарат людини. Індивідуальні особливості визначають висоту, силу і тембр Г. Володіння голосом — необхідна умова підготовки оратора. Оратор мусить обов'язково берегти Г. (руйнівні чинники — переохолодження, вживання тютюну та алкоголю, перевтома).

Гомілет — християнський проповідник, майстер гомілетики.

Гомілетика (від грец. бцІАла — бесіда) — християнська риторика, що має на меті витлумачення Біблії через проповідь чи повчальну бесіду.

Гомілія — Див. Церковне красномовство.

Горгій (бл. 480—380 до н. е.) — один із засновників софістики. Викладав на о. Сіцілія та в Афінах, де користувався величезною популярністю як оратор. Один із засновників риторики, який сприяв усвідомленню її предмета. Щоправда, Г. як софіст не гребував засобами досягати перемоги: істина була для нього байдужа; для впливу на слу-

371

хачів він уживав так звані Горгіеві фігури. Школа красномовства, заснована Г. в Афінах, стала фундаментом політичного й академічного ораторства.

Горгієві фігури — введені вперше Горгієм різноманітні прийоми, що наближали ораторську промову до поезії (симетрично-ритмічна побудова речень, використання рим і тропів), спиралися почасти на практику фольклорних заклинань.

Гра — самовияв особистості, що може набувати характеру рольової Г. Для оратора важливо вміти перевтілюватися, "входити в роль", тому підготовка оратора включає деякі моменти викладання в акторських школах.

Градація (від лат. gradatio — поступове підвищення, посилення) — стилістична фігура, що дозволяє показати явище в розвитку. Види градації: клімакс — розташування слів за семантикою зростання, накопичення; антиклі-макс — розташування слів за семантикою послаблення.

Грамотність (від грец. урацца — лист, послання) — знання правил мови і вміння ними користуватися. Г. надзвичайно важлива для оратора. Ораторська Г. — обізнаність у сфері науки про красномовство.

Григорій Великий Двоєслів (540—604) — виходець шляхетного сенаторського роду, заснував на свої кошти багато лікарень, будинків для прочан, сім монастирів, в одному з яких був пострижений в ченці; а згодом поставлений в ігумена. Звідси у 590 р. одностайно був обраний на престол папи Римського. Видатний церковний реформатор, автор багатьох творів, корисних для мирян і кліру; у риторику ввів поняття казуальності.

Гротеск — художній образ, що базується на сполученні страхітливого з комічним.

Гумор (від лат. humor — волога; за античними уявленнями, стан організму, що визначає настрій) — змалювання явищ у м'якій, жартівливій інтонації (на відміну від сатири). Англійські дослідники виділяють також грубий гумор (slapstick), властивий народному красномовству; у нас він невід'ємний часом і від красномовства політичного.

372

Дао (шлях) — прихований в глибині природного єства закон, який визначає протиріччя буття і який осягає мудрець у філософії Лао-цзи; також — моральний імператив у філософії Конфуція.

Дебати (від франц. debats) - обговорення, полеміка, які виникають після виступу.

Дедукція (від лат. deductio — виведення) — метод умовиводу за типом: від загального до конкретного. Звичайно Д. протиставляється індукції.

Декалог (грец. 8єка — десять А,оуоДемагогія (грец. бтщссуюуіа — "водіння народу") — голослівні аргументи, що мають вигляд глибокої аргументації на користь загалу, а насправді прикривають корисні розрахунки, низькість душі та некомпетентність, прагнення маніпулювати людьми.

Демосфен (бл. 384—322 до н. е.) — давньогрецький оратор і політик. Замолоду мусив відстоювати в суді свої права на майно від нахабних родичів, що примусило його розвинути ораторські здібності (за переданням, маючи погану дикцію і слабкий голос, вправлявся в ораторстві на безлюдному березі, набивши рота камінцями — для розвитку артикуляційного апарату та сили голосу). Був адвокатом; згодом став політичним оратором, уславивши себе так званими філіппіками — промовами проти Філіппа (царя Македонії), який прагнув захопити Афіни. Д. мав величезний успіх як оратор; після македонського завоювання Афін покінчив життя самогубством. Ім'я Д. стало синонімом красномовного оратора.

Дикція (від лат. dictio — вимова) — манера вимовляння звуків і слів. Правильна Д. — чітка та ясна.

Дискусія (лат. discussio — розгляд) — публічне (й часто — конфліктне) обговорення якоїсь проблеми. Оратор повинен вміти організувати і вчасно припинити Д.

373

Диспут (лат. disputo — досліджую, сперечаюсь) — організована форма дискусії, інколи — із заздалегідь визначеними ролями. У рамках Д. особливого значення набуває здатність оратора переконувати.

Дихання — найважливіша фізіологічна функція організму, чинник формування голосу. Правильно поставлене дихання дає ораторові можливість звучно, виразно і тривалий час говорити перед аудиторією. Існує система вправ щодо розробки правильного Д., яку ораторові варто застосовувати.

Діалектизми (від грец. бихАякто^ — говірка, місцева мова) — слова та вирази, якими користуються мешканці окремих місцевостей і які не збігаються з літературною нормою. Дозоване вживання їх оратором припустиме в казусі спілкування з носіями Д.

Діалог у риториці (від грец. oid'koyoC, — розмова двох) — спосіб побудови промови, який 1) включає елементи буквальної співбесіди з аудиторією; 2) імітує реальний Д. у монолозі оратора (прямо чи приховано).

Діапазон голосу — звуковий обсяг ораторського голосу, що визначається інтервалом між найнижчим і найвищим звуками. Оратору важливо знати свій Д. г. (пор.: бас, баритон, тенор тощо у співі).

Діафора (від грец. біафора — розрізнювати) — стилістична фігура, різновид повтору: повторюються слово чи вираз, які щойно прозвучали, але вони набувають більш експресивного звучання.

Діонісій Галікарнаський (друга половина І ст. до н. е.) — письменник-історик, автор риторичних праць; прихильник аттіцизму. Використав риторичний стиль у фундаментальному дослідженні римської історії ("Римські старожитності" у 20 т.).

Дидактика — Див. Повчальне слово.

Дискурс — емоційна атмосфера, семантичне поле, що створюється в тексті "між словами"; певною мірою збіга-

ється з поняттям підтекст

374

Доведення — процес доведення оратором справедливі вості (чи навпаки) якогось твердження. У Д. використовуються методи індукції та дедукції (інколи аналогії"). Оратор може доводити свою думку, спираючись на власний досвід, чужі думки (у т. ч. цитати), очевидні факти тощо.

Доступність промови — побудова виступу з урахуванням особливостей аудиторії (вікових, соціальних, світоглядних тощо). Див. також: Казуальність, Казуїстика.

Дужки квадратні [ ] — рядковий знак партитури, який вживається при додаванні слова (слів), що допомагають утримати зміст речення, виражений нечітко.

Дужки ромбічні < > — рядковий знак партитури, яким позначаються вставні речення або слова, що вимовляються у дещо прискореному темпі. Див. також: Темп прискорення.

і Евристика (від грец. єиріокоо — знаходжу) — особли-

I вий метод ведення діалогу, навчання, введений Сократом.

f В Е. все будується на системі навідних питань, що підштов-

' хують співрозмовника до вирішення проблеми.

Евфемізм (грец. єи — добре <ртщ{ — слово) — троп, заміна табуйованих (священних, стилістично неприйнятних для якоїсь групи або ж просто непристойних) слів описовими синонімічними словами (зворотами).

Евфонія (грец. єисрота — благозвучність) — певна якість мовних звуків, що визначає емоційне забарвлення мови оратора. Прийоми гри алітерацією та асонансом, ритмічні моделі тексту сприяють Е.

Евфуїзм (грец. єифит|^ — витончений, стрункий) — стиль, що відрізняється штучною пишномовністю, манірністю.

Екзегетика — метод символіко-алегоричного потрактування тексту Біблії (засновник — Філон Олександрійський); згодом цей метод був перенесений і на тлумачення художніх текстів. Е. здавна використовується ораторами, насамперед церковними. Див. також: Підтекст, Імпліцитний.

375

Експансивність (від лат. expansio — поширення) — свідоме чи неконтрольоване свідомістю нав'язування власного "я", власної картини світу та цінностей аудиторії, що грунтується на болісній переоцінці оратором своєї особистості. Експансивний оратор зазвичай запалює почуття невибагливої, малорозвиненої аудиторії. Часто Е. поєднують з демагогічними прийомами.

Експліцитний — такий, що виражений відкрито; протилежність імпліцитному.

Експромт — Див. Імпровізація.

Еліпсис (від грец. єААеиуІ^ — опущення) — стилістична фігура: пропуск слова, яке легко відтворити, воно ніби "підказується" контекстом.

Емпатія (від грец. єц... — у присутності яаб^С — почуття) — здатність відчувати стан іншої людини або аудиторії, важлива для юриста, медика, священика, оратора.

Епідектичне красномовство — те саме, що урочисте красномовство.

Епістрофа (від грец. єпштрофті — повертання, поворот назад) — стилістична фігура, що складається з повторення одного і того самого слова чи звороту.

Епітет (від грец. єяівєтоу — прикладка) — троп, який образно визначає річ, людину чи дію, підкреслюючи найхарактернішу чи вражаючу якість.

Епіфора (від грец. єтскрора) — перенесення, повторення — стилістична фігура: зворотний анафорі прийом, повторення слів (словосполучень) в кінці речень (у віршах — наприкінці віршових рядків або строф).

Ерудиція (від лат. eruditio — вченість) — наявність глибоких знань в тій чи іншій сфері (сферах). Е. виникає як результат кропіткої праці індивідуума над собою. Е. бажана для оратора.

Естетика промови (від грец. аіо-9г|тікб^ — чуттєво сприйманий) - важливий момент композиції (розташування) змістовних частин тексту, а також організація мовної форми за законами краси, використання засобів поетики (тропів і т. ін.).

376

Етапи підготовки промови — 1. Вибір теми. 2. Складання плану. 3. Процес збирання матеріалу. 4. Запис промови. 5. Розмітка тексту знаками партитури. 6. Тренування оратора.

Етика промовця (грец. т|9Ікб? — той, що стосується моралі) - визначений традиційною мораллю та суб'єктивною аксіологією оратора "момент істини": оратор не може виголошувати аморальні речі. Цей момент склався в нашій риторичній культурі в річищі тисячолітнього церковного впливу, хоча сьогодні ширше мовиться щодо "загальнолюдської" етики.

Етикетні формули — мовні кліше, що виникли в тій чи іншій національній мові у процесі культурного розвитку краю (привітання, формули ввічливості і т. п.).

Єзекіїль (VI ст. до н. е.) — великий біблійний пророк, син священика і сам священик, який проповідував у часи руйнації Юдеї царем вавілонським Навуход'оносором. Був взятий разом з народом у полон, де прожив від 593(95) до 571(73). Проповідь Є. таврувала гріхи народу, але водночас малювала перспективу повернення до батьківщини. Стиль Є. — екстатичний, напружений, глибоко психологізований; його характеризують елементи

візіонерства, патетичне моралізаторство.

Єремія (бл. 650—586 до н. е.) — великий пророк Старого Завіту, сучасник Єзекіїля, син священика. Людина чутливої вдачі, він болісно переживав моральний занепад свого суспільства. Є. виступив у ролі політичного оратора, пропагуючи союз з Вавілоном, за що був ув'язнений. Був оточений глузуванням; за переданням, прийняв смерть у Єгипті, де його побили камінням земляки-вигнанці. Є. відомий як патріот, що оплакав руйнацію Єрусалиму вавілонянами (звідси єреміада).

Єреміада (ієреміада) — тужлива, плачлива промова.

Єронім Блаженний (Святий) (331(342), (346)—420) — один з Отців Церкви. Вчився у Римі, був пустельником; папським радником; фундатором монастиря в Палестині. Є. переклав Біблію латиною, керуючись ціцероновським принципом перекладання ("не рабськи дослівно"), тому вона містить масу помилок, але поширена в Латинській

377

Церкві. Кохався в латинській риториці настільки, що у своєму екстатичному видінні почув з вуст Самого Христа звинувачення в "ціцероніанстві". Виступав як церковний полеміст. Індивідуальна манера Є. дещо жорстка, оскільки він мав звичай працювати одразу над кількома творами.

Жанри ораторські — диференціація ораторських творів як підвидів тієї чи іншої галузі красномовства. Див. Академічне красномовство, Політичне красномовство, Судове (юридичне) красномовство, Суспільно-побутове красномовство, Церковне красномовство.

Жаргонізми (від франц. jargon — жаргон) — слова (словосполучення), що належать до лексикону вузької (найчастіше — професійної) групи (студенти, торговці, злодії тощо). Професійний жаргон називають також сленгом. Оратор вдається до жаргону в крайніх, визначених ситуацією, випадках.

Жень (людяність) — філософський принцип конфуціанства, який мусить бути покладений в основу світового та державного порядку й системи законів та ритуалів.

Жест — система міміки, рухів рук і тіла, що відіграє допоміжну, але важливу роль в ораторському виступі. Неповторна система жестикуляції в культурі того чи іншого народу складається історично, що мусить бути враховано оратором. Культура Ж. оратора спирається й на вивчення акторської техніки. Ж. бувають механічні (автоматичні), ілюстративні та емоційні; ораторові рекомендується користуватися лише третім видом Ж., оскільки лише вони по-справжньому підсилюють виразність промови, прикрашають її, допомагають у виділенні основних думок.

Закінчення — Див. Структура ораторського твору. Заклик — Див. Структура ораторського твору. Закон — Див. Декалог. Заповіді — Див. Аркани віри, Декалог.

Заратупггра, грец. Зороастр (перша третина І ст. до н. е.) — великий релігійний реформатор Давнього Ірану, який створив дуалістичну релігійну систему, що грунтується на ідеї боротьби добра і зла у світі (Ормузд і Аріман). В релігійних гімнах-гатах, що лягли в основу священної книги

378

зороастризму "Авеста" викладені повчання, в яких підноситься культура та доброчинство (ототожнені зі скотарством і землеробством). 3. став символом красномовного пророка, що засновує моральні підвалини суспільства; саме тому Ф. Ніцше використав образ 3. як певну емблему у своїй книзі "Так говорить Заратуштра".

Здібності риторичні — сукупність природжених якостей (голос, постава, шарм, "магнетизм", філологічна обдарованість та ін.), що є фундаментом ораторської діяльності та сприяють успіху промови.

Зевгма (від грец. фоуца — зв'язок) — синтаксична фігура, підпорядкування слів, словосполучень одному узагальнюючому слову.

Злам інтонації — Див. Інтонації злам. Знак наголосу — Див. Наголосу знак. Знаки партитури — Див. Партитури знаки.

Зовнішня культура оратора — система засобів щодо створення іміджу промовця, яка базується на контролі зовнішнього вигляду (зачісці, одязі тощо), постави, погляду, жесту, голосу.

Ідея (від грец. Іоєсс — образ, начало): 1. Категорія візантійської риторики, що базується на християнському неоплатонізмі; виражається в таких якостях стилю, як чіткість, чистота, висота, величавість тощо. 2. Категорія літературознавства: ставлення автора до своєї теми. 3. За-гальнофілософська категорія, що означає поєднання в акті пізнання об'єктивних даних щодо дійсності та суб'єктивного поривання до її перетворення; в цьому аспекті І. широко впливає на ораторську діяльність.

Ієреміада — Див. Єреміада.

Ілюстративність промови (від лат. illustratio — наочне зображення). 1. Насиченість тексту, що його виголошує оратор, прикладами (цифровими, статистичними, життєвими та ін.). Можна також говорити про І., коли оратор вдається до живопису словом, використання звукових образів тощо. 2. Оснащення виступу наочністю (слайди, таблиці тощо).

379

Імпліцитний — прихований, підтекстовий (те, що виражено "між рядків", у підтексті). Вмілий оратор використовує поруч зі словами і виразами експліцитного характеру також І. моделі.

Імпровізація (експромт) (від лат. improvisus — несподіваний, раптовий) — промова, що виголошується без попередньої підготовки. І. грунтується на природному дарі слова й, почасти, ерудиції та культурі промовця. Здатність до І. свідчить про обдарованість і найвищий рівень розвитку ораторських здібностей. Ораторам-початківцям не варто зловживати І.

Інверсія (від лат. inversio — перестановка) — стилістична фігура: незвичний, нехарактерний порядок розташування слів.

Індукція (від лат. inductio —°- впровадження) — спосіб мислення від конкретного до загального. І. завжди протиставляється дедукції.

Інсайт (англ, insight — у полі зору, збагнення) — момент натхненного інтуїтивного проникнення в суть проблеми без попереднього логічного аналізу. Наявність І. (або імітація його) в промові здатна справити винятково сильне враження на слухачів.

Інтеграції тексту способи — Див. когезія, ретроспекція, проспещгя.

Інтелігентність (від лат. intelligens — обізнаний, мислячий) — здатність оратора генерувати думки та емоції, інтегрувати їх у річищі інтелектуальної проблеми та рафінувати крізь призму культури. І. невід'ємна від емпатіг, ерудиції, етики, естетики та ін. У сьогоднішньому суспільстві І. вважається невід'ємним атрибутом оратора (хоча XX ст. дає приклади неочікуваного впливу малоінтелігентних ораторів на, здавалося б, висококультурні середовища, що пояснюється апеляцією до нижчих інстинктів людини).

Інтонації злам — надрядковий знак партитури, який використовується при зміні інтонаційного малюнку (від підвищення до пониження чи навпаки).

380

Інтонація (від лат. intono — голосно вимовляю) — рит-мо-мелодійний малюнок мовлення, що базується в основному на підвищенні або пониженні тону. І. є покажчиком оцінки речей, про які говорить оратор і допомагає донести цю оцінку до аудиторії.

Інформація (від лат. informatio — пояснення) — за-гальнонаукове поняття, що набуло особливої вагомості та універсальності в XX ст., завдяки успіхам таких наук, як кібернетика, інформатика тощо. Стосовно філологічних дисциплін часто використовується поняття "семантична І." — така, що доступна розумінню і підлягає інтерпретації в ході спілкування. Промови, в яких І. зникає під масою звучних слів, слід кваліфікувати як вербалізм.

Іоанн Златоуст (бл. 350—407) — один з Отців Церкви, архієпископ Константинопольський, плідний автор і блискучий оратор, про що свідчить вже те, що його прозвали Хризостомом (Златоустом). Вчився у знаменитого ритора Аібанія. Виступив як гострий політичний оратор, критикував імператрицю та знать, через що був підданий репресіям. Його проповіді, які він диктував скорописцям, при-нагідно широко й ерудовано коментуючи Біблію, є зразт ком християнської риторики, а його бурхливий захоплюючий стиль змальовує духовне життя Візантії з великою виразністю.

Іронія (від грец. єірсоуєіа — прихований глум) — стилістична фігура, з допомогою якої оратор дає зрозуміти аудиторії своє критичне ставлення до об'єкта промови, хоча прямо його не висловлює.

Ірраціональні моменти промови — апеляція оратора до стихії емоційного, розбурхання почуттів аудиторії (любов, ненависть, співчуття тощо). До обігравання І. м. п. часто вдаються демагоги.

Ісайя (бл. 760 — бл. 699 до н. е.) — великий пророк Біблії, що мав значний вплив на духовне і політичне життя свого часу. Автор книги, в якій розгорнуто викладено концепцію Месії, що дає підстави іменувати його "Євангелістом Старого Завіту" (дехто вважає, що ця книга належить двом авторам). У часи І. над Юдеєю нависла загроза асі-рійського завоювання, і І., єднаючи релігійну проповідь з політичним прогнозом, виступив проти союзу з Єгиптом.,

Э81

За переданням, був живцем розпилений надвоє царем Манассією.

Ісократ (436—338 до н. е.) — викладач риторики та оратор в Афінах в епоху політичної кризи суспільства. Отримав освіту у софістів, був логографом, доки не відкрив свою школу риторики (бл. 390 до н. е.), слухачами якої були переважно молоді аристократи. Школа І. стала одним з центрів політичної думки, причому антидемократичної; І. бачив порятунок Еллади в її підкоренні Філіппу Македонському. Красномовство розглядав як ключ до знання взагалі, як основу освіти молоді. Стилю І. притаманні складні періоди, ритмізованість мови, евфонія, чітка композиція. І. був одним з найвизначніших античних авторитетів у сфері риторики.

Історія риторики — галузь знання, що вивчає виникнення, становлення, розвиток і сучасний стан красномовства. І. р. спрямована на виявлення закономірностей цих процесів, описує конкретно-історичні (синхронічні) зрізи стану красномовства в тому чи іншому середовищі та діахронічний процес розвитку, впливу та занепаду явища. Оскільки красномовство є супутником людства практично протягом всієї його історії, обрії І. р. справді неосяжні й потребують широкого подальшого вивчення.

Іісус, син Сирахів (бл. 300 р. до н. е.) — видатний старозавітний красномовець, проповідь якого продовжує традиції Екклезіаста і конденсує величезний досвід світової мудрості, просякнутий ідеалами Біблії. Твори І. С. здавна мають величезний вплив на виховання молоді в християнському суспільстві.

Казуальний момент промови (від лат. casus — випадок, ситуація) - орієнтація оратора на той чи інший склад аудиторії (молодь, солдати, діти тощо). Визначений (не без впливу античного досвіду) Григорієм Великим Двоєсловом. Слід відрізняти К. м. від казуїстики — софістичної підта-совки доказів.

Каламбур (від франц. calembour — гра слів) — стилістична фігура, заснована на грі омонімами.

382

Канцеляризми — штампи ділової мови, яких ораторові варто уникати. Можуть бути засобом пародіювання Чиновницького жаргону.

Каталог (грець. катаА,оуо^ - список) - перелік, список предметів, складений за порядком, що полегшує їх пошук. Розрізняють алфавітний каталог, в якому описи розташовано за алфавітом прізвищ авторів або заголовками творів; систематичний каталог — за галузями знань, наукових дисциплін тощо (наприклад, українська мова, китайська література, фізика і т. ін.).

Квінтіліан Марк Фабій (бл. 35—96 н. е.) — видатний оратор, теоретик риторики та педагог Давнього Риму, який підсумовує величезний досвід античності у сфері елоквенції. Перший оратор, який став називатися професором, тобто знавцем своєї справи. Труд його життя — "Про виховання оратора" (у 12 книгах) було знайдено лише в епоху гуманізму (XVI ст.), після чого ім'я К. набуло величезного авторитету. Він вважав риторику могутнім засобом розвитку природних здібностей дитини і, відкидаю-чи звичні для його часу тілесні покарання, закликав до кропіткої індивідуальної праці, до розвитку свідомості та мови дитини: справжній римлянин мусив вміти гарно говорити.

Класична освіта — започаткована в епоху Відродження, базувалася на вивченні античності та риторичному досвіді. Проте в XVIII—XIX ст. центр уваги тут змістився на вивчення художньої літератури й увага до риторики згасла.

Клімакс — Див. Градація.

Кліше (від франц. cliche — штамп) — шаблонні, затерті вирази, яких ораторові слід уникати.

Когезія (лат. cohaesus — зв'язаний) — один із способів інтеграції тексту, якщо всі його частини постійно взаємодіють завдяки тому, що оратор чи то повертається до вже сказаного, чи то натякає на те, що буде сказано.

Колон — самостійне за значенням речення (сукупність речень), що підлягає інтонаційному виділенню. К. є частиною періоду.

383

Композиція (від лат. compositio - сладання, створення) — розташування складових літературного твору (компонентів). Виділяють три основних типи композиційної побудови тексту: лінійну, спиральну та кільцеву. Лінійна - композиція, за якої частини тексту розташовані за чіткою логікою (зазвичай це - хронологічний розвиток подій). Спиральна композиція - спосіб побудови тексту, за якого основна думка виступу повторюється неодноразово, але кожного разу вона збагачується новою інформацією. Кільцева композиція - спосіб побудови тексту, за якого перша та остання частини твору віддзеркалюють одна одну. Конспект (від лат. conspectus — огляд) — коротке за-нотування змісту певного тексту (план, тези, приклади тощо). У К. занотовуються найсуттєвіші положення. У процесі конспектування розвивається логічне мислення, вміння виділяти головне, зростає культура мови. К. необхідний для оратора-початківця.

Коракс, або Корак (V ст. до н. е.) — вірогідний автор першого підручника з риторики, створеного у співавторстві з Тісієм на Сіцілії.

Культура мови оратора — відповідність мови оратора до норм слововживання, орфоепії і т. п.; вміння будувати свій (індивідуальний) стиль з урахуванням найвищих Духовно-літературних досягнень свого суспільства. К. м. є обов'язковою для оратора.

Лабільність (від лат. labilis - нетривкий, незбалансова-ний) - вміння людини швидко переходити від однієї проблеми до іншої, уникаючи помилок.

Лаконізм — стисле, чітке вираження думки, без пишномовних прикрас.

Лактанцій (IV ст. н. е.) — видатний християнський ритор та літератор; уславився тим, що сполучав емблеми язичницької міфології з християнською символікою.

Лапки " " — рядковий знак партитури, що вживається для означення слів, що вимовляються з іронічною інтонацією.

384

Легато ^J — підрядковий знак партитури, що використовується для позначення злиття слів у вимові (наприклад, прийменника з іменником).

Ліваній (314—393) — видатний вчитель красномовства, наставник Василі я Великого та Іоанна Златоуста. Л. отримав блискучу освіту в Антіохії, згодом в Лфінах, де в 25 років став одним з керівників риторичної освіти. Пізніше мав свою школу в Константинополі та Нікомедії; в останній йому вдалося справити великий, хоча й опосередкований, вплив на Юліана Відступника. В останні роки життя користувався великим авторитетом як ритор. Л. — типовий представник так званої "другої софістики", що прагнула відновити блиск античної культури. Проте, незважаючи на належність Л. до еліти, яка творила на той час політику та ідеологію, твори Л. (64 промови, а також близько 500 записів та близько 150 шкільних вправ, багато й різноманітно побудованих) вражають, насамперед, суто формальною технікою.

Лісій (бл. 459—380 до н. е.) — логограф класичного періоду, що вийшов з нижчих верств і навчався у найвідомі-ших софістів. Виступив як політичний оратор у важкий момент Пелопонеської війни, що закінчилася поразкою Афін, і одразу прийняв бік демократії, тавруючи тиранів. Але згодом обмежився сферою судової риторики, хоча віддавав данину й епідектичному красномовству. Л. — фундатор жанру судової промови, майстер змалювання людського характеру. Стиль його — простий і виразний — являє собою живий зразок аттичної чистоти.

Літературна норма — Див. Норма літературна.

Літота (від грец. Алтотт)^ — простота) — троп, що базується на художньому зменшуванні.

Логічна побудова промови — базується на дотриманні законів логіки (закони тотожності, протиріччя, виключеного третього, достатньої підстави), що забезпечують чітку послідовність думки та врівноваженість частин тексту.

Логічні помилки—Див. Помилки логічні.

385

13 2—129

Із*

Логографи — знавці юриспруденції в Давній Греції, які писали промови для звинувачених судом. Л. базували свій текст на софістиці, дбаючи не стільки про істину, скільки про вигідний для клієнта виклад справи.

Маат — юридичні та політичні норми життя у світогляді стародавніх єгиптян, божественний порядок та істина, що не дає суспільству зірватися в хаос.

Машал (маршал) — жанр давньоєврейської літератури (притча, афоризм, приказка), що може бути патетичним і високим за настроєм, а може стати іронічним і навіть дражливим. Активно впливав на риторику середньовіччя.

Me — таємничі первісні начала буття, джерело світової справедливості у світогляді Шумеру. З духу Me виходили при встановленні політичних і юридичних норм.

Металогічна лексика — Див. Тропи.

Метафора (від грец. цетскрора — перенесення) — троп, що будується на перенесенні значення (ознаки) слова за принципом подібності на інше. М. за своєю суттю можна назвати скороченим порівнянням, тільки тут не названо предмет порівняння.

Метонімія (від грец. цєтюуиціа — перейменування) — троп, побудований на переносі назви з одного предмета на інший за суміжністю значень.

Мікротема — Див. Тема.

Міміка (від грец. ціцікб^ — наслідувальний) — рухи м'язів обличчя, якими виражаються емоції та почуття людини. Оратор мусить вміти контролювати міміку та мобілізувати мімічні засоби для виразу своїх емоцій і впливу на аудиторію.

Міркування (хрія) — система логічних умовиводів, що в класичній риториці розміщується після оповіді.

Міф — система мислення, властива людині поряд з релігійним і науковим осмисленням світу; на архаїчних стадіях становлення суспільства є універсальною системою, з якої лише згодом виокремлюються релігія, наука, мистецтво, філософія тощо. У силу тієї обставини, що в основі М. лежить образно-символічне узагальнення, він зберігає владу над свідомістю навіть після розкладу архаїчного сві-

386

тогляду. Історія риторики дає велику кількість свідчень того, що апеляція до М., яким живиться свідомість тої чи іншої громади, забезпечує успіх ораторського виступу.

Мова — основний засіб спілкування і взаєморозуміння людей, основа ораторської діяльності. Оратор, розвиваючи індивідуальний стиль мовлення, є разом з тим носієм і виразником можливостей національної М.

Мовний етикет — система риторичних формул, що прийнята в даному суспільстві, класі, прошарку, вислови типу: "Встати, суд іде!"; "Благословіть сказати, владико!" і т. ін. Зокрема, це риторичні звертання: Громадяни і громадянки! Брати і сестри! Пані та панове! Товариші! Добродії! Ваша Величність! Ваше Високопреосвященство! тощо.

Модуси промови — вісім структурних аспектів основної частини промови за Річардом Тетфордським (XII ст.) (додатковий розподіл, виділення причини й наслідку, міркування, виявлення чотирьох алегоричних значень, наведення текстів для підтвердження, повтор-перифраза, вживання порівнянь і метафор, вживання етимологічних пояснень — зі сфери походження певних слів).

Мухаммед (бл. 570—632) — засновник релігії ісламу, полум'яний проповідник, який силою своєї проповіді багато в чому змінив обличчя світу. Будучи неписьменним, М. свідчив, що отримав через видіння-об'явлення знання тексту Корану, що перебуває на небесах. Коран, записаний як проповідь М., став основою арабо-мусульманської культури, фундаментом арабської мови та літератури, ісламської юриспруденції (шаріат) і, зазвичай, мусульманської риторики.

Наголос логічний — підрядковий знак партитури, який виділяє семантичний центр фрази (слово або групу слів).

Наголосу знак — надрядковий знак партитури, який вживається для позначення правильного наголосу слів.

Наочність — додаткова система доказів (таблиці, діаграми, ілюстрації тощо), яка збільшує можливості впливу на аудиторію. Не слід плутати Н. та систему технічних засобів навчання (магнітофони, діапроектори, епідіаскопи

387

тощо). Досвідчений оратор не зловживає Н., але й не зневажає нею.

Настрій — емоційний стан оратора, що накладає відбиток на його поведінку та мовлення і передається слухачам. Промовцеві важливо вміти контролювати свій Н.

Натхнення — піднесення душевних сил оратора, яке розкріпачує творчі можливості особистості й забезпечує надзвичайну мобілізацію уваги аудиторії. Досвідчений оратор може досягти Н. за допомогою певної методики.

Національна мова — реальний фундамент національної культури в її юридичних, політичних, релігійних, науково-освітянських і побутових аспектах. Н. м. може бути почасти пов'язана культурно-генетично з мовою наднаціональної, космополітичної культури (наприклад, мови романських народів — з латинню, російська мова — з церковнослов'янською тощо), але цей варіант не є обов'язковим (пор. зі статусом арабської мови в усіх сферах культури мусульманського світу після виникнення Корану). Українська н. м. нині перебуває у стадії пасіонарності, завойовуючи все нові рубежі.

Неологізми (від грец. vso^ — новий \буо^ — слово, нові слова) -слова (словосполучення), що створюються самим автором. У силу своєї гіперекспресивності вони використовуються найчастіше поетами; оратору рекомендується уникати Н. як незрозумілих для слухачів.

Неориторика (Rethorica nova) — нова риторика, що виникла у другій половині XX ст. на грунті нових наукових дисциплін (теорії комунікації, психолінгвістики тощо) і ставить на меті насамперед комунікативний акт, спілкування оратора з аудиторією, рольову ситуацію, методи переконання.

Норма у красномовстві (від лат. norma — взірець) — система етичних, граматичних та естетичних правил, які вироблено у рамках певної культури і на яких базує свою діяльність оратор. Проте часом і порушення норми може стати виразним моментом промови.

Норма літературна — регламентоване орфоепічними, лексичними, граматичними та стилістичними правилами використання засобів національної мови.

388

Образ художній — специфічна форма переосмислення життя митцем, що визначає стилістику мовних рішень. Властива переважно поезії, але здавна широко використовується ораторами.

Обрив — стилістична фігура, що передає перервану мову: йдеться про щось одне, а потім переводиться на інше.

Об'єкт промови — явища реальної дійсності, що становлять матеріал для ораторської теми. Див. Тема.

Об'єктивність промовця — неупередженість оратора, справедливість його оцінок. О. п. визначає, як правило, заздалегідь успіх оратора, особливо у таких сферах, як політична, судова, академічна.

Оксюморон — троп (один з видів епітету), який дозволяє з'єднати у вислові несумісні речі.

Опис — змалювання в слові (нерідко із застосуванням поетичних засобів) обставин, що є об'єктом уваги. О. найчастіше статичний (на відміну від оповіді).

Оповідь — змалювання у слові якихось подій, руху сюжету промови; у класичній риториці йде слідом за описом і передує міркуванню.

Опонент (від лат. opponens — той, що заперечує) — уявний чи реальний співрозмовник оратора, який має супротивну позицію. Ораторові важливо дотримуватися норм коректності у ставленні до О.

Оратор, ритор (лат. orator від ого — промовляю) — особа, яка виголошує промову.

Орфоепія — правильна вимова, система норм вимови в певній мові.

Осанка — положення тіла оратора, що виробляється у результаті роботи над своїми фізичними даними. Негарна О. помітно псує враження від промови.

Основна частина — Див. Структура ораторського твору.

Павло, апостол (І ст.) — один з найполум'яніших проповідників християнства, чиї 14 послань складають серцевину апостольских послань Нового Завіту. Походив зі славної юдейської родини, мав блискучу освіту (причому

389

не тільки ортодоксально юдейську, а й еліністичну); був ворогом християнства, яке щойно народилося; проте навернувся, за його власним свідченням, у видінні самим Іісусом Христом. Відтоді все життя П. було віддане проповіді християнства, яку було здійснено у вражаючих масштабах (майже все культурне Середземномор'я). Був страчений за віру. У Посланнях П. започатковано християнське богослів'я, юриспруденцію та політику щодо держави. Неповторний стиль П., в якому сполучаються екстатичність і раціоналізм, справив величезний вплив на християнську риторику.

Пам'ять — психофізичний процес закріплення, збереження та відтворення інформації. Для оратора важливо тренувати П.; допускається використання конспектів з метою її підтримки.

Панегірик — жанр пишномовної похвали у старовинній риториці.

Парадокс (від грец. яара8о?о? — дивний, неочікува-ний) — стилістична фігура: неочікувана думка, висновок, що різко розходяться із загальноприйнятою думкою чи з логікою попереднього тексту.

Паралепсис (від грец. лараАлІ\|я? — пропуск) — стилістична фігура, що має місце, коли оратор повідомляє саме про те, що начебто намагався приховати. П. використовується для комічного ефекту.

Партитури знаки — графічна розмітка написаного тексту з метою його правильного інтонування. Основні П. з.: фразові паузи, дужки ромбічні та квадратні, лапки, знак наголосу, підвищення та пониження тону, злам інтонації, логічний наголос, уповільнення та прискорення темпу читання, легато. П. з. поділяються на три групи: рядкові, надрядкові, підрядкові (залежно від положення щодо рядка тексту).

Патристика (грец. тгсстпр, лат. pater — отець) — сукупність творів Отців Церкви, що сприймається ортодоксальними Церквами як Святе Передання, одне з найважливіших джерел істин віри, що йде одразу після Біблії. Це — тлумачення Біблії, догмати християнства, полеміка з іновірцями та єретиками, літургічні тексти, власне проповіді

390

тощо. П. стала основним джерелом ідей церковної риторики.

Пауза — тимчасовий інтервал в мовленні, визначений кількома чинниками: 1)

дихальним ритмом людини; 2) логічною структурою тексту; 3) психологічним членуванням тексту. Відповідно виділяють дихальні, логічні та психологічні П. Оратор повинен слідкувати за тим, щоб дихальні П. підпорядковувалися логічним.

Пауза фразова — рядковий знак партитури, який показує необхідність фрагментаризації у проголошенні тексту. Розрізяють три види П. ф.: | коротка (на один рахунок); 11 на два рахунки (раз, два); 111 на три рахунки (раз. два, три).

Пафос (від грец. жх9о? — пристрасть) — ставлення оратора до своєї ідеї — наприклад, захоплення й піднесення, що передаються слухачам (патетична промова).

Перифраза (грец. яєрі — біля, навколо <рраоч? — ка~ жу) — троп, описовий зворот мовлення, що вживається для надання реченню більшої виразності, щоб уникнути повторення.

Перікл (бл. 490—429 до н. е.) — видатний афінський політик, прибічник демократії, користувався в народі ве~ личезним авторитетом. Ораторський дар П. вже в античні часи став легендарним.

Перікопи — визначені для літургічного читання місця Біблії, що їх коментує священик у проповіді.

Період — складна синтаксична конструкція, що об'єднує в одне ціле значну кількість речень (або кілька колонів).

Період ораторський — складна синтаксична конструк-ція з багатьох речень, з допомогою якої здійснюється розгорнута аргументація думки чи положення; формально збігається з періодом.

Персоніфікація (від лат. persona — особа асеге — робити) — троп, що .базується на наданні абстрактному явищу рис живої особи.

391

Підтекст (англ. covert sense) — прихований зміст тексту, те, що розуміють "між словами". П. виражається інтонацією, мімікою, жестами тощо.

Підтема — Див. Тема.

Пірке — проповідь, що являла собою коментар до Святого Письма під час юдейського богослужіння в синагогах. П. виникла з великого досвіду коментування Біблії на грунті Мішни (системи приписів до Закону Мойсея, яка згодом ляже в основу Талмуду). На традиціях П. будувалися проповіді Христа та апостолів, котрі, у свою чергу, стануть грунтом для пізнішої середньовічної гомілетики.

План — структурна модель майбутнього ораторського тексту, його ідейний "скелет". П. конденсує основні моменти структури ораторського твору. Основні його види: простий, складний і цитатний.

Платон (427—347 до н. е.) — великий давньогрецький філософ, засновник вчення про світ ідей, теоретик державності, блискучий літератор; розвивав свої ідеї у формі філософського діалогу, наслідуючи усну традицію Сократа. Слідом за Сократом П. розвінчав софістику як "мистецтво обдурювання". За П., оратор має два роди здібностей: здатність звести все до єдиної думки та здатність розкласти явище на складові частини (сучасною мовою — синтез і аналіз).

Повтор (реприза) — дублювання оратором час від часу слова (слів, фрази), що нагадують про основну проблему і слугують засобом ідейно-формальної ритмізації виступу.

Повчальне слово (дидактика) - характерний різновид релігійної літератури; наприклад - книги Писань у Старому Завіті. П. с. органічно адаптується педагогікою, почасти - художньою літературою.

Поетика: 1. Вчення про художню літературу як таку. 2. Вчення про прийоми "прикрашення" прозаїчної та поетичної мови ("піїтика"). 3. Дисципліна, що близька до стилістики, яка вивчає поетичну функцію тропів і фігур.

Полісиндетон (від грец. noA,uauv5stov) — синтаксична фігура, багатосполучниковість.

392

Політичне красномовство — виступ оратора, що виражає інтереси тієї чи іншої партії (політичної сили) або роз'яснює якусь суспільно-політичну ситуацію. Основні жанри П. к.: політичні промови (парламентська, мітингова та воєнна), доповідь, виступ, інформація, огляд, бесіда.

Помилки логічні — порушення законів логіки промовцем. Основні П. л.: підміна тези, недоведена основа доказу, "коло" в доказі, повторення доказу (тавтологія) і т. п.

Помилки мовні — порушення літературної норми (неправильні наголос, вимова окремих звуків, вживання слів за семантикою, значенням, невміння враховувати стилістичне забарвлення слова (фрази), включати слово (фразу) в контекст, розрізняти окремі морфеми у слові, тавтологія, плеоназм, слова-паразити, какологія тощо).

Порівняння — троп, що будується на зіставленні одного предмета з іншим за спільною ознакою.

Приписи — система юридичних норм ("права людського") у Біблії, яка була спробою закріпити моральні норми Декалогу в численних (603) правилах святого життя. П. були компромісом між ідеалом та реальністю; заповідь "не вбивай" коригувалася, наприклад, такими нормами, як смертна кара за неповагу до батьків, за чужолозство тощо. Вважалося, що порушник Закону Декалогу сам себе позбавляє захисту з його боку. Тут відбився вплив поширеного на всьому Стародавньому Сході принципу вавілонського законодавства "око за око, зуб за зуб". Саме цей момент заперечував Христос, а після роз'яснення і всі християни вустами апостола Павла остаточно зрекаються такої частини Старозавітного Закону, як П.

Природне право — ідея, що формується від часів Ренесансу, коли право починають розуміти як особливий, кре-ативний фактор культури, який не вичерпується нормами римського права; це стане згодом підґрунтям численних утопічно-революційних доктрин.

Прокопович Феофан (Єлеазар; також Самуїл Церей-ський) (1681—1736) — видатний церковний діяч, учений, проповідник і теоретик риторики. Отримав ґрунтовну для того часу освіту в Києві та Римі (єзуїтські колегіуми), був професором риторики та піїтики (поетики), а згодом рек-

393

тором Києво-Могилянської Академії; популяризував ідеї Просвітництва, торуючи часом шлях безпосередньо секуляризації. Автор низки творів, в яких викладено теорію та практику тодішньої риторики.

Проповідь — основний жанр церковної риторики (гомілетики), що сформувався^на юдейсько-античних традиціях тлумачення сакральних текстів. У візантійському вжитку встановлюється три типи П. (за правилами Василія Великого): 1. П. як екзегетика, тобто витлумачення прихованого, містичного змісту Біблії, розрахованого на інтелектуалів; 2. настановна П., призначена для простого люду; 3. богословська П., що трактує питання віри й оберігає від єресей. У сучасній церковній П. виділяють: П.-розпо-відь, П.-слово, П.-повчання, П.-бесіду, тлумачення Святого Письма.

Пророче слово - специфічний різновид релігійного красномовства, що будується на мовленні безпосередньо від імені божества.

Проспекція — один із способів інтеграції тексту: натяк на те, про що йтиметься в наступних частинах виступу (майбутніх виступах).

Просторіччя — слова (словосполучення), які переважно вживаються для передачі мови простолюду (яка не в усьому відповідає граматичним нормам). Оратор може вживати П. для налагодження контакту з відповідною аудиторією або для гумористичного ефекту.

Протагор з Абдери (бл. 490—420 до н. е.) — найвидат-ніший софіст, який зробив свої лекції, що читалися ним по всій Греції, джерелом збагачення. Виступив як теоретик державності, вчитель моралі, ритор і граматик. П. приділяв велику увагу питанню "як видавати чорне за біле", зосереджував увагу слухачів на влучному використанні слова.

Протогімнасма — типи елементарної організації частин тексту промови у пізньоантичній і візантійській риториці (хрія, ствердження, похвала, ганьба тощо).

Професор (від лат. professor — знавець) — учитель риторики в пізньоримській державі.

394

Психологічна реакція аудиторії — момент, надзвичайно важливий для оратора, оскільки свідчить про успіх чи неуспіх промови. П. р. а. може бути позитивною чи негативною, тому досвідчений оратор окрім використання системи логічних доказів завжди апелює і до емоцій слухачів.

Пуант — Див. Розв'язка несподівана.

Ремінісценція (від лат. reminiscentia — відгомін) — стилістична фігура: відбиток відомої теми чи події в ораторській промові. Культурні Р. завжди збагачують імідж оратора.

Репліка (від лат. replica — розкриваю) — коротка фраза, породжена необхідністю термінового заперечення, уточнення, підтримки тощо; найуживаніша в судовому красномовстві.

Реприза — Див. Повтор.

Rethor roxolanum — визначення українського оратора як характерної постаті національної панорами в ренесансно-бароковій культурі Європи.

Ретроспекція — один із способів інтеграції тексту: відсилання слухачів до попередньої інформації. Тут оратор може посилатися не тільки на власні попередні виступи, а й на чужі праці та думки чи загальновідому інформацію.

Римське виховання — педагогічна система Стародавнього Риму, яка за часів Республіки та Імперії обов'язково включала школи риторів (поруч з елементарними та граматичними). Риторські школи поступово стали осередком для підготовки державних чиновників. Багато чого з їхнього досвіду запозичили середньовічні християнські школи.

Римське право — сукупність юридичних норм, вироблених у Стародавньому Римі. Р. п. базується на принципах: недоторканності законослухняної особи та її приватної власності; презумпції невиновності; чесності й об'єктивності судочинства та ін. Розвиток ідей, закладених в Р. п., став основою концепції природного права. Положення Р. п. стали основою законодавства сучасного західного світу; воно було почасти адаптоване і у Візантії, де, проте,

395

було розмите постійними корекціями з боку імператорської влади та бюрократії.

Ритм прози — організація слів, колонів і періодів за принципом упорядкування. Хоча саме слово "проза" означає "вільна" — на відміну від мови віршів, мова оратора базується на "неправильній" ритміці живої розмовної мови, що не означає відсутності потреби в загостренні ритму: упорядкування Р. п. може відбуватися за принципами паралелізму, градації тощо.

Ритор (від грец. ртітсор) — те саме, що й оратор, промовець. В античному суспільстві також — викладач риторики; так само і в українських братських школах.

Риторика, реторика (від грец. рг|тбрікті — наука ораторського мистецтва, красномовства) — наука про способи переконання, ефективні форми впливу (переважно мовного) на аудиторію з урахуванням її особливостей. Склалася як наука в основах своїх у Стародавній Греції. В Україні поширюється з кінця XVI ст.; довго викладалася разом з поетикою.

Риторичне звертання — стилістична фігура, що виражає емоційне ставлення оратора до об'єкта його промови. Оратори звертаються часто не тільки до людей, а й до неживих предметів або абстрактних понять. До Р. з. можна віднести й етикетні формули.

Риторичне запитання — стилістична фігура: запитання, відповідь на яке вже закладено в ньому самому, або ж відповідь не потрібна.

Риторичний вигук — стилістична фігура, що являє собою гасло в чистому вигляді.

Риторські школи (від грец. рт)торікті акоХтІ — ораторська школа) — школи, що готували ораторів (переважно політиків) у Стародавній Греції (з V ст. до н. е.), а потім у Римі. Освіта будувалася як продовження граматичної школи: поруч з літературою, філософією, математикою тощо тут широко вивчалася — на основі практичних занять — риторика. Ця традиція перейде в середньовічну освіту і триватиме до середини XVIII — початку XIX ст.

396

Сатира (від лат. satura — суміш) — змалювання явищ у гостро критичному вигляді. С. відрізняється від гумору саме цією гостротою, її не слід ототожнювати з іронією — прийомом більш тонким (імпліцитним).

Святитель Димитрій Ростовський (Туптало Данило Са-вич, 1651—1709) — митрополит, письменник і просвітник, розпочав свою діяльність як проповідник в Києво-Печерській лаврі, автор житійного зводу "Четьих-Миней", в якому висунув ідеал святості, що протистояв розбещеній сучасності. У проповідях засуджував моральні недоліки суспільства, що видавало його внутрішню опозицію новим порядкам після возз'єднання України з Росією.

Семантика — те саме, що значення (слова).

Силогізм (від грец. стоХЛоушцб^ — міркування) — логічна модель, в якій із двох суджень випливає третє як висновок.

Символ (від грец. стоц(ЗоА,ОУ — умовний знак) — троп, покликаний змалювати невичерпну складність явища, багатозначна метафора. Головною відмінністю С. від алегорії є те, що в принципі кожен може розшифрувати С. по-своєму, він — багатозначний.

Симплока (від грец. аицяЯ,окт| — сплетіння) — стилістична фігура, збіг в паралельних структурах початку, кінця чи середини.

Синекдоха (від грец. аиуєкбохті — співвідношення) — троп (різновид метонімії), побудований на перенесенні значення з одного слова на інше на основі кількісних відношень: частина замість цілого, ціле замість частини, однина замість множини, множина замість однини.

Синтаксичний паралелізм — синтаксична фігура, повторення однакової структури речень (1234/1234).

Синтез (від грец. oi>v6eai? — з'єднання) — розумова операція по з'єднанню окремих моментів в одне ціле, що дозволяє узагальнювати та систематизувати ораторові певні явища.

Сікофантство — шантаж з боку античних риторів, які збирали на тих чи інших осіб компрометуючі матеріали.

397

"Сім вільних мистецтв" (лат. septem artes liberates) — програма середньовічної освіти (школи та підготовчі відділення університетів), що складалася із семи дисциплін (тривіум квадривіум), серед яких була і риторика в системі так званого тривіуму.

Скарга Петро (1536—1612) — видатний католицький оратор Польщі, який брав активну участь у полеміці з українськими православними ораторами. С. вмів пов'язати єзуїтську мету з "польською ідеєю", чим активізував слухачів. Мав величезний вплив на короля і все польське суспільство. Наслідуючи біблійних пророків, таврував шляхту, яка була байдужою до приниження бідних. Його "Житія святих" були певною мірою використані Дмитрієм Ростовським.

Славинецький Єпіфаній (? —1675) — письменник і філолог. Вчився за кордоном, викладав в Києво-Могилян-ському колегіумі, згодом став засновником і ректором першої в Московії греко-латинської школи. Серед півто-расотні творів, що складають літературну спадщину С., виділяється, з погляду на значущість для риторики, перша у східних слов'ян бібліографічна праця "Оглавленіє книг, кто их сложил".

Сленг — Див. Жаргон.

Слово — жанр давньоукраїнської риторики; С. мовилося громадськими діячами до народу в якихось важливих ситуаціях. З часом С. стали називати й літературний твір (наприклад, "Слово про Ігорів похід"), а також церковну проповідь ("Слово про Закон і Благодать").

Смотрицький Мелетій (1572—1633) — блискучий український письменник і граматик, у духовних шуканнях якого відбився шлях української релігійно-культурної думки епохи Ренесансу. Діставши прекрасну західну освіту, органічно пов'язаний водночас з традиціями Острозької школи, С. з величезним талантом красномовця обстоював спершу православ'я ("Тренос" та ін.), а потім — унію.

Сократ (470—399 до н. е.) — великий грецький філософ, вчитель Платона, який гостро критикував софістику. Він ототожнював поняття добра, щастя і доброчинності з правдою. За С., знання розпочинається з самопізнан-

398

ня, точніше, з усвідомлення власного незнання. Він примушував шукати істину шляхом евристичної бесіди. Життя С. небагате на зовнішні події: за винятком недовгої й не-славної участі в Пелопонеській війні; все життя він був шевцем в Афінах. Його погляди зафіксовано в діалогах Платона. Страчений за звинуваченням у духовному розтлінні молоді.

Солецизми (грец. аоА.оІкІстцо? — від назви м. Соли, грецької колонії в Малій Азії, де грецька мова була засмічена) — свідоме вживання граматично неправильних форм з метою створення певного образу.

Соломон (X ст. до н. е.) — цар Ізраїлю, за якого було створено підвалини давньоєврейської культури. При Храмі, побудованому С., існував інститут мудреців-хакамів, які створили біблійні Книги Писань, занотувавши тут від імені С. його власні афоризми та притчі; виділяється Книга Екклезіаста (Проповідника), в якій з величезною філософською глибиною осмислено екзистенціальні проблеми людини, показано цінність не тільки віри, а й сумнівів, стверджено сенс осмисленого, просякнутого вірою життя. Сюди ж належать Книга Приповідок Соломона, збірка афоризмів, що конденсують у собі багату життєву мудрість.

Софіст (від грец. аофгсттп'^ — мудрець, митець, винахідник) — з V ст. до н. е. С. стали називати вчителів філософії, які навчали мистецтва сперечатися і перемагати за будь-яку ціну (навіть із застосуванням свідомої облуди), що було важливим для клієнтів суду, а також виховували вміння говорити з проблем політики, будь-якої науки тощо. Красномовство було для них самоцінним об'єктом уваги; вони першими звернулися до проблем граматичного та стилістичного оформлення тексту.

Софістика (від грец. очхрісттікті — уміння хитромудре сперечатися) — філософська течія у Греції (V ст. до н. е.), що спекулювала на плинності, нетривкості явищ і непевності людської думки, підносячи релятивність як критерій мислення взагалі. Основною моделлю тут виступає софізм — силогізм, яким виглядає правдоподібно, але є навмисно неправильним. С. стане певною мірою підвалиною майбутньої середньовічної схоластики, яка, своєю чергою,

399

• і

L

буде річищем формування європейської діалектичної філософії Нового часу.

Статус — ситуація, в якій перебуває оратор (категорія візантійської риторики).

Стереотипний персонаж (англ. stock character) — узагальнення того чи іншого типу людської поведінки чи позиції, який набув характеру кліше. С. п. — найчастіше загострений, шаржований; вживається найчастіше в політичній пропаганді, в проповідях, інколи — в суспільно-побутовому красномовстві.

Стиль (від лат. stylus — стрижень для письма) — спосіб викладу, організація мовлення. Старовинна риторика розглядала С. як об'єктивну систему мовних правил, що мусив опанувати оратор. На цьому базуються традиційні поняття високого, середнього та низького С. У сучасній риториці простежується тенденція до переносу центра тяжіння до сфери ораторського самовиразу, індивідуального С. Оратор вільно комбінує чужі С., і його власний С. формується ніби в діалозі з ними. Розрізняють також усно-розмовний і книжково-писемний С. промови. С. визначається можливостями національної мови; домішування до неї варваризмів утворює так званий макаронічний С.

Стиль риторичний — традиційне визначення особливостей ораторської манери як "прикрашеної", урочистої; сьогоднішня риторика відкидає зведення С. р. до самих лише "прикрас".

Структура ораторського твору — модель побудови виступу з певних складових частин, найпростішими з яких є вступ, виклад, висновки. С. о. т., що виникла в античні часи, постійно ускладнювалася (наприклад: вступ-зацІкав-лення; виклад, або основна частина — опис, оповідь, міркування; висновки-захлих і т. п.).

Суб'єктивність оратора — цілком закономірне і навіть бажане явище за умови, що власні цінності не нав'язуються силоміць, а сама С. не переростає в суб'єктивізм.

Судове (юридичне) красномовство — ораторські виступи юристів, підсудного та цивільних осіб у процесі розгляду судової справи з позицій законодавства. Основні

400

жанри С. к.: прокурорська (обвинувачувальна) та адвокатська (захисна) промови.

Суспільно-побутове красномовство — дотепне або урочисте слово з приводу якоїсь важливої події у приватному житті чи певної гострої, цікавої ситуації. Основні жанри С.-п. к.: ювілейні промови, привітальне слово, застольне слово (тости), надгробне (поминальне) слово.

Схоластика (грец. ахоХасткб^ — учений) — середньовічна система мислення та освіти, що продовжила на грунті християнської догматики певні традиції античної софістики. Риторика тут відігравала, зазвичай, дуже важливу роль. Сьогодні слово С. вживається найчастіше для позначення далекого від життя розуміння.

Тези — вид конспекту; стислий запис основних положень плану промови в дещо розгорнутому вигляді. Т. інколи можуть набувати характеру цитатного плану.

Тема — проблема, що покладена в основу ораторського виступу. Не слід плутати Т. з об'єктом, промови: на відміну від останнього, Т. завжди конкретна, стосується одного питання. Сукупність тем у рамках одного тексту утворює тематику, що відбиває у своїй сукупності багатогранний і складний "об'єкт уваги. Проте в тематиці завжди домінує основна Т., якій підпорядковано підтеми та мікротеми. Тема може бути розкритою чи нерозкри-тою (останнє означає провал оратора).

Тембр (від франц. timbre) — забарвлення звука, що дає можливість розрізнити звуки однієї висоти у звучанні різних голосів.

Темп мовлення (від лат. tempus — час) — швидкість, з якою проголошується промова; вимірюється кількістю звуків (або складів), що вимовляються за секунду. Занадто швидкий Т., так само, як і занадто повільний, ускладнює сприйняття промови.

Темпу прискорення —•• — підрядковий знак партитури, що використовується для позначення вторинності, додаткового характеру інформації.

Темпу уповільнення _____ — підрядковий знак партитури, який використовується для фіксації уваги на слові (словах), що для промовця є ключовим.

401

Типи промов за знаковим оформленням і закріпленням — 1. Промови, що виголошують за конспектом. 2. Промови, що готують заздалегідь, але не вчать напам'ять. 3. Промови, що пишуть заздалегідь і вчать напам'ять. 4. Імпровізовані промови (експромти).

Толерантність (від лат. tolerans — терплячий) — повага до чужих позицій і концепцій. Наявність Т. в оратора — свідчення його духовної зрілості та сили.

Тону підвищення Я — надрядковий знак партитури, який вживається для позначення незавершеності вислову, інтонації питання та непевності, окличних речень та звертань.

Тону пониження Э1 — надрядковий знак партитури, який використовується для позначення інтонації завершеності вислову (частини вислову); зазвичай — наприкінці речення.

Троп (грец. троло^ — зворот) — вживання слова чи виразу в переносному, образному значенні. До тропів, зазвичай, відносять: алегорію, амфіболію, гіперболу, евфемізм, епітет, літоту, метафору, метонімію, оксюморон, перифразу, персоніфікацію, порівняння, символ, синекдоху, уособлення.

Увага аудитори — запорука успіху промовця, який ніколи не повинен втрачати з поля зору цей важливий момент.

Умовивід — те саме, що силогізм.

Уособлення — троп, що дозволяє надавати неживим речам або нелюдському життю людських рис.

Установка ораторська — орієнтація промовця на доведення певних тез, формування певного ефекту сприйняття промови різнотипною аудиторією, використання того чи іншого кола прийомів.

Утопія — літературний жанр, у річищі якого часто відбувається становлення та пропаганда нових політичних ідей, природна сфера політичного красномовства.

Фанатизм (від лат. fanaticus — одержимий) — ірраціональна самовіддача оратора якійсь ідеї. Ф. несумісний з толерантністю, оскільки формує різко негативне став-

402

лення до всього чужого. Нетерпимий Ф. може знайти численних прибічників серед малорозвинених слухачів, але недопустимий в культурній риториці.

Фігури риторичні (від лат. figura — позиція в танку) — незвична побудова фрази або її частини задля експресивності виразу. Ф. р. поділяються на синтаксичні та стилістичні. До синтаксичних звичайно відносяться: асиндетон, зевгма, полісендитон, симплока, синтаксичний паралелізм, хіазм; до стилістичних — алюзія, анадиплозис, анафора, аномінація, антитеза, апосіопеза, градація, діафо-ра, еліпс, епістрофа, епіфора, інверсія, іронія, каламбур, обрив, парадокс, паралепсис, ремінісценція, риторичний вигук, риторичне звертання, риторичне питання.

Філон Олександрійський (6л. 25 до н. е. — до 50 н. е.) —

олександрійський філософ і філолог, що прагнув сполучити юдейську віру з грецькою філософією. Ф.О. є засновником екзегетичного методу потрактування Біблії (врахування символіко-алегоричного, імпяіцитного змісту).

Фоніка — галузь поетики, яка вивчає прийоми створення художнього образу звуками. Знання законів Ф. важливе й для оратора, оскільки сприяє евфонії промови.

Харизма (від грец. %ссріац<х — Божий дар) — сприйняття тієї чи іншої особистості як такої, що має особливе обдарування та гарантує незмінний успіх своїм прихильникам. Харизматичні оратори найчастіше виступають у сфері релігійної проповіді, інколи в політиці.

Хіазм (від грец. хюктцб^ — зворотний) — синтаксична фігура, в якій спостерігається порядок слів відносно до попереднього речення на зразок літери X.

Хрія — Див. міркування.

Церковне красномовство — проповіді, бесіди, напучення, коментування Біблії у практиці різноманітних християнських конфесій. Основний жанр Ц. к. — проповідь; деякі церковні автори розрізняють гомілгю (чистий коментар до Біблії) та проповідь (з включенням соціальне-побутових, політичних, юридичних та інших моментів).

Цитування — один із сильних засобів впливу на аудиторію, особливо коли цитується авторитетне джерело, оскільки це виглядає звичайно як доведення оратором своєї

403

правоти. Ц. найбільш поширене в академічному красномовстві. Зловживання цитатами вкрай небажане.

Ціцерон Марк Туллій (106—43 до н. е.) — великий римський оратор та політик, ворог тиранії, який заплатив життям за оборону принципів республіканізму. Навчався у Римі, де дістав блискучу юридичну, філософську та риторичну освіту; був судовим оратором, згодом сенатором. Його промови, значна частина яких дійшла до нашого часу, є зразком класичного латинського стилю. Найбільше значення для риторичної теорії мають три книги Ц.: "Про оратора" (змалювання авторського ідеалу промовця), "Брут" (нарис історії римського красномовства) та "Оратор" (питання стилістики промови).

Частини промови — Див. Структура ораторського твору.

Шаріат — ісламське законодавство, яке не диференціюється на релігійну, громадянську та кримінальну сфери, а цілком будується на релігійній концепції. Ш. практикує такі форми судової риторики, як іджма (узгоджена думка богословів та юристів) і кияс (умовивід за аналогією).

Рекомендована література

1. Абрамович С. Д. Риторика та гомілетика. — Чернівці, 1995.

2. Абрамович С. Д., Гураль М. И., Чикарькова М. Ю. Риторика. Ч. 1. История развития риторики. — Черновцы, 2000.

3. Аверинцев С. С. Античный риторический идеал и культура Возрождения //Античное наследие в культуре Возрождения. — М., 1984.

4. Адамов Е. А. Личность лектора. — М., 1985.

5. Адамов Е. Рациональное и эмоциональное в ораторском выступлении //Политическое самообразование. — 1982. — № 3.

6. Амвросий (Ключарев) архиеп. Живое слово. — Харьков, 1892.

7. Амфитеатров Я. Чтение о церковной словесности, или Гомилетика. — Ч. 1—2. — К., 1846.

8. Андреев В. И. Деловая риторика. Практический курс для творческого саморазвития делового общения, полемического и ораторского мастерства. — Казань, 1993.

9. Античные риторики. — М., 1978.

10. Апресян Г. 3. Ораторское искусство. — М., 1982.

11. Аннушкин В. И. Зачем нужна риторика // Русская речь. — 1988. — № 5.

12. Бабич Н. Д. Основи культури мовлення. — Львів, 1990.

13. Безменова Н. А. Неориторика: проблемы и перспективы // Семантика. Коммуникация. Стиль. — М., 1983.

14. Безменова Н. А. Очерки по теории и истории риторики. — М., 1991.

15. Безменова Н. А. Теория и практика риторики массовой коммуникации. — М., 1989.

16. Бельчиков Ю. А. Говори ясно и просто. — М., 1980.

17. Бернацкий Г. Г. Культура политической дискуссии. - Л., 1991.

405

18. Бондаренко Л. С. Судова промова. — Львів, 1972.

19. Борухович В. Ораторское искусство Древней Греции // Ораторы Греции. — М., 1985. — С. 5—24.

20. Брынская О. Н. Основные черты американской риторики новейшего времени: Автореф. дис. ..

. канд. филол. наук (МГУ им. М. В. Ломоносова). — М., 1979.

21. Васильев А. Н. Основы культуры речи. — М., 1990.

22. Введенская Л. А., Павлова Л. Г. Культура и искусство речи. — М., 1984.

23. Вейн А. М., Каменецкая Б. И. Память человека. — М., 1973.

24. Вихованець І. Абревіатури. Культура ораторської мови // Трибуна лектора. — 1978. — № 3. — С. 33—34.

25. Вихованець І. Нюанси слова (Про мову лектора) // Трибуна лектора. — 1976. — № 2. — С. 44—45.

26. Владимиров В., Недоедав Н. Подготовка лекции. — М., 1977.

27. Волков А. А., Фадеева Е. А. Воплощение замысла в лекции. — М., 1989.

28. Волков А. А. Структура лекции. — М., 1986.

29. Гаспаров М. Л. Античная риторика как система // Античная поэтика. Риторическая теория и литературная практика. — М., 1991.

30. Герман М. А. Основы риторики. — К., 1988.

31. Говоров А. Ораторское искусство в древнее и новое время. — Казань, 1897.

32. Головин В. Н. Основы культуры речи. — М., 1988.

33. Гольдинер В. Д. Защитительная речь. — М., 1970.

34. Горелов И. Н. и др. Умеете ли вы общаться? — М., 1991.

35. Городцев С., свящ. Пастырь-проповедник по св. Иоанну Златоусту. — Тифлис, 1903.

36. Гречихин А. А. Поиск и использование литературы при подготовке к лекции. — М., 1982.

37. Гурвич С. С., Погорелко В. Ф., Герман М. А. Основы риторики. — К., 1988.

38. Дессуар М. Ораторское искусство для всех. — М., 1915.

39. Дюбуа Ж., Эделин Ф., Клинкенберг Ж. —М. и др. Общая риторика. — М., 1986.

40. Ерастов Н. П. Сочетание требований логики и психологии в лекции. — М., 1980.

41. Зворыкин Ю. Н. Юмор в публичном выступлении. — М., 1977.

42. Зеленецкий К. П. Исследования о риторике. — М.: Знание, 1991. — № 5.

43. Ивакина Н. Н. Культура судебной речи. — М., 1955.

44. Иванова С. Ф. Искусство диалога, или Беседы о риторике. — Пермь, 1992.

45. Иванова С. Ф. Лекторское мастерство. — М., 1983.

46. Иванова С. Ф. Специфика публичной речи. — М., 1978.

47. Ивин А. А. Искусство правильно мыслить. — М., 1990.

48. Иевницкий В. Ф. Церковное красноречие и его основные законы. — СПб., 1908.

49. Исае

ва М. И. Античная Греция в зеркале риторики: Исократ. — М., 1994.

50. Клычникова 3. И. Методика подготовки и проведения публичного выступления (лекции, беседы). — М., 1966.

51. Ковельман А. Б. Риторика в тени пирамид. — М., 1988.

52. Кожевников К. П. Методика подготовки лекции. — Минск, 1976.

53. Козаржевский А. Ч. Античное ораторское искусство. — М., 1980.

54. Колесник Г. М. Культура мови усного виступу (лектора) // Трибуна лектора. — 1980. — № 10. — С. 30—32.

407

55. Кони А. Ф. Советы лекторам // Ораторское искусство (учебное пособие для иностранцев). — М., 1975. — С. 88—96.

56. Королев Б. И. Методические основы подготовки к лекции. — К., 1976.

57. Корняка О. Мистецтво ґречності. — К., 1995.

58. Кохтев Я. Я. Основы ораторской речи. — М., 1992.

59. Кохтев Я. Я. Риторика: Учеб. пособие для учащихся 8—11 кл. учеб, заведений с углубл. изуч. туманит, предметов, а также для лицеев и гимназий. — М., 1994.

60. Кохтев Я. Я., Розенталъ Д. Э. Искусство публичного выступления. — М., 1988.

61. Кошачевсъкий С. С. Техніка мови. — К., 1963.

62. Кудрин А. К. Логика и истина. — М., 1980.

63. Кузнецова Т. И., Стрельникова И. П. Ораторское искусство в Древнем Риме. — М., 1976.

64. Кульч 3. Риторичний словник. — К., 1997.

65. Аеммерман X. Учебник риторики. Тренировка речи с упражнениями. — М., 1997.

66. Аеонтьев А. А. Лекция как общение. — М., 1974.

67. Аымарь Я. А. Красноречие: Практ. пособие для гимназических классов, школ различных профилей. Первый год обучения. — Ч. 1. — М., 1996.

68. Львов М. Р. Риторика: Учеб. пособие для учащихся старших классов средних учебных заведений. — М., 1995.

69. Любгтов С. Промова адвоката в кримінальній справі // Рад. право. — 1966. — № 4.

70. Максимов В. И. Точность и выразительность слова. — Л., 1968.

71. Малышев С. Т. Обучение молодых лекторов: Сб. метод, упр. — М., 1986.

72. Мароб В. Я., Ваганова Д. X., Зыбина Т. М., Винъ-кова Ю. В. Риторика — учителю. — Пермь, 1993.

408

73. Маслюк В. П. Латиномовні поетики і риторики XVII — першої половини XVIII ст. та їх роль у розвитку теорії літератури на Україні. — К., 1983.

74. Матвиенко Е. А. Судебная речь. — Минск, 1972.

75. Миллер Т. А. От поэзии к прозе (Риторическая проза Горгия и Исократа) // Античная поэтика: риторическая теория и литературная практика. - М., 1991.

76. Минеева С. А. О красноречии в шутку и всерьез. — М., 1989.

77. Минеева С. А. Основы мастерства устного выступления. Как подготовить полемиста. — Пермь, 1991.

78. Михайличенко Я. А. Риторика. — М., 1993.

79. Михайловская М. Г., Одинцов В. В. Искусство судебного оратора. — М., 1981.

80. Михалъская А. К. Педагогическая риторика: история и теория. — М., 1998.

81. Михневич А. Е. Ораторское искусство лектора. — М., 1984.

82. Молдован В. В. Судебные прения. Игровые занятия. — К., 1989.

83. Молдован В. В. Судова риторика. — К., 1998.

84. Морилло А., Дебен Г. Судебные ораторы в древнем мире. — СПб., 1895.

85. Муромцева О. Г., Жовтобрюх В. Ф. Культура мови вчителя. —Харьків, 1998.

86. Найденов Б. С. Выразительность речи и чтения. — М., 1969.

87. Нергеш Я. Поле битвы — стол переговоров. — М., 1989.

88. Николаева Т. П. Жест и мимика в лекции. — М., 1973.

89. Ножин Е. А. Мастерство устного выступления. — М., 1989.

90. Ножин Е. А. Основы советского ораторского искусства. — М., 1981.

409

91. Никольская С. Техника речи. — М., 1976.

92. Олейник В. П. Мастерство публичной речи: Учеб. — метод, план, программы и метод, реком. к курсу. — К., 1989.

93. Ораторское искусство как вид общественной деятельности: Материалы университета лекторов г. Москвы / Сост. Г. С. Елигулашвили. Вып. IV. — М., 1981.

94. Ораторское искусство лектора: Хрестоматия. — М., 1986.

95. Ораторы Греции. — М., 1985.

96. Очерки об ученых-лекторах. — М., 1981.

97. Павлова А. Г. Спор, дискуссия, полемика. — М., 1991.

98. Памятники

византийской литературы IV-IX веков. — М., 1968.

99. Памятники византийской литературы IX-XIV веков. — М., 1969.

100. Панов М. И. Зачем сегодня нужно искусство красноречия? // Г. Л. Бузук, А. А. Ивин, М. И. Панов. Наука убеждать: Логика и риторика в вопросах и ответах. — М., 1992.

101. Панченко И. Г. Практикум по ораторской речи: Метод, реком. — Пенза, 1990.

102. Платонов Г. В. Методика подготовки массовой лекции. — М., 1977.

103. Родос В. Б. Спор и полемика. — М., 1989.

104. Радченко В. Н. Изучение ораторского искусства в США. — М., 1991.

105. Речи известных русских юристов. — М., 1985.

106. Риторика: Учеб. пособие / Под ред. Т. Н. Дорож-киной. — Уфа, 1995.

107. Риторика: Хрестоматия / Сост. В. И. Аннушкин. — Пермь, 1994.

108. Риторика и перспективы ее изучения в школе и вузе: Тез. докладов науч. конф. — Ростов-на-Дону, 1990.

410

109. Риторика и стиль: Сб. ст. — М., 1984.

110. Родос В. Б. Спор и полемика. — М., 1989.

111. Рождественский Ю. В. Риторика и стиль. — М., 1984.

112. Рождественский Ю. В. Риторика публичной лекции. — М., 1989.

113. Савкова 3. В. Как сделать голос сценическим: Теория, методика и практика речевого голоса. — М., 1975.

114. Савкова 3. В. Лектор и его голос. — М., 1972.

115. Савкова 3. В. Техника звучащего слова. — М., 1988.

116. Сагач Г. М. Похвальне красномовство. — К., 1996.

117. Сагач Г. М. Живе слово полеміста. — К., 1991.

118. Сагач Г. М. Золотослів. — К., 1993.

119. Сагач Г. М., Юнина Е. А. Риторика в интеллектуальных играх. — К., 1991.

120. Сагач Г. М. Риторика. — К., 2000.

121. Сазонтьев В. А. О сочетании рационального и эмоционального в публичной лекции. — М., 1974.

122. Сапожников И. А. Мысли и изречения об ораторском искусстве. — Алма-Ата, 1977.

123. Сергеич П. (Пороховщиков). Искусство речи на суде. — М., 1960.

124. Сопер Поль С. Основы искусства речи. — М., 1995.

125. Сперанский М. М. Правила высшего красноречия. — М., 1973.

126. Степанов А. Голос и жесты оратора // Наука и религия. — 1965. — № 16.

127. Стернин И. А. Практическая риторика. — Воронеж, 1996.

128. Судебные речи адвокатов Украинской ССР. — К., 1959.

411

129. Судебные речи прокуроров: Сб. — М., 1958.

130. Сычев О. А. Обучение риторике в эпоху компьютеров: введение в опыт США. — М., 1991.

131. Тимофеев А. История красноречия с древнейших времен. — М., 1983.

132. Томан І. Мистецтво говорити. — К., 1986.

133. Усмов А. И. Логические ошибки (как они мешают правильно мыслить). — М., 1958.

134. Ушакин С. А. Речь как политическое действие // Полис. — 1995. — № 5. — С. 142—153.

135. Фаворов Н. Руководство к церковному собеседованию, или Гомилетика. — К., 1858.

136. Цеков Ю. І. Не заради дзвінкої фрази (Художній образ як елемент ораторської промови) // Трибуна лектора. — 1981. — № 8. — С. 38—41.

137. Цицерон Марк Туллий. Три трактата об ораторском искусстве. — М., 1972.

138. Чепіга І. П. Ораторське мистецтво на Україні в 16—17 ст. // Українська мова і література в школі. — 1989. — № 10.

139. Чепик М. Опыт полного курса гомилетики. — М., 1883.

140. Черниловский 3. Искусство красноречия, или Что такое парламентская речь // Народный депутат. — 1991. — № 12. — С. 75—82.

141. Чиненый А. И. Художественный образ в устном выступлении. — М., 1980.

142. Чихачев В. П. Культура речи лектора // Основы лекторского мастерства. — М., 1978. — С. 146—173.

143. Чихачев В. П. О культуре публичной речи. — Л., 1968.

144. Чичерин А. В. Устная речь как искусство // Русская речь. — 1975. — № 4. - С. 72—77.

145. Шахиджанян В. Учимся говорить публично // Студенческий меридиан. — 1989. — № 6—7, 9—12; 1990. — № 1—3.

412

146. Шварц А. И. В лаборатории чтеца. — М., 1960.

147. Шенберг В. А., Савкова 3. В. Риторика. — СПб.,

148. Штольц А. Гомілетика, або Наука про те, як про-повідати нищим Євангеліє. — Станиславів, 1909.

149. Юрьевский А., свящ. Гомилетика, или Наука о пастырском проповедании слова Божия. — К., 1903.

150. Язовицкий Е. В. Говорите правильно. — М. _Л.,

Риторика

Риторика загальна та судова: Навч. посіб. / С.Д. Абрамович, В.В. Молдован, М.Ю. Чикарькова — К.: Юрінком Інтер, 2002. - 416 с.

ВСТУП

Частина І. Історико-теоретичні аспекти риторики

1.1. Загальне поняття про красномовство

1.2. Види красномовства