43

Вступ

Політичні вчення Нової доби, що охоплюють період з кінця ХVI до кінця ХІХ століття, є класичним етапом розвитку світової політичної думки. Саме в цей період оформлюється доктринальний характер політико-теоретичного мислення. Це означає цілісність побудови теорій та їх універсальний характер. Політичні вчення обумовлюють не тільки наукове середовище, але й безпосередньо політичну дійсність.

Визначальним чинником, що в значній мірі обумовив специфіку розвитку політичних вчень Нової доби, стала Велика Французька революція. Вплив Французької революції на соціально-політичні погляди її сучасників і на наступний розвиток світової суспільної думки, зокрема - на генезис основних цінностей провідних ідеологій нового й новітнього часу: консервативної, ліберальних і соціалістичної - одна з найважливіших тем курсу історії зарубіжних політичних вчень. За минулі два сторіччя практично кожному авторові будь-якої значної соціально-політичної системи, що претендувала на всеосяжне пояснення закономірностей життя суспільства, доводилося так чи інакше визначати своє ставлення до Французької революції – найбільш важливої події в історії нового часу. Разом з тим, вже наприкінці XVIII - початку XIX ст. під безпосереднім враженням від подій, що відбувалися у Франції, були створені теоретичні системи таких видних мислителів як Ж.А.Кондорсе, Ж. де Сталь, Ж. де Местр, І.Г.Фіхте, А.Сен-Сімон та цілої низки інших авторів. Дані праці стали частиною світової політичної думки, багато в чому визначили напрями її подальшої еволюції. Особливо широкий резонанс мала безпрецедентна за обсягом й складом учасників дискусія про Французьку революцію, що розгорнулася наприкінці XVIII сторіччя в Англії. Свій внесок до неї внесли практично всі значні британські політики, філософи, історики й літератори того часу. У ході дебатів були опубліковані десятки великих і малих доробків, частина з яких стала класикою соціально-політичної думки. Імена деяких з цих авторів нерідко згадуються в підручниках історії політичних ідей у сполученні з найгучнішими епітетами: "основоположник консерватизму" Е.Берк, "батько анархізму" У.Годвін, " батько-засновник США" Т. Пейн, "прародителька фемінізму" М.Уолстонкрафт та інші.

Істотною рисою даного періоду слід також вважати зв’язок власне політичних концептів та класичних філософських систем. Політичні вчення Т. Гоббса, Дж. Локка, І. Канта, Г. Гегеля, М. Штірнера являють собою приклад редукції фундаментальної теорії пізнання на предметне поле політики. Наслідком застосування подібного підходу стало істотне ускладнення політичних доктрин та набуття ними рис теоретичного наукового характеру.

Розділ 1. Політичне вчення Т. Гоббса.

Першим письменником Нового часу, що побудував повне й систематичне вчення про державу на засадах природного права, був англієць Томас Гоббс (Hobbes) (1588—1679). Боротьба королів з парламентом у другий половині XVII сторіччя викликала в Англії різноманітні політичні напрямки як у суспільному житті, так і в політичній теорії. Гоббс виступив принциповим противником революції. Першим систематичним твором, в якому обґрунтовувалося природне право монархічної влади придушувати народ, трактат „Про Громадянина” (De Cive), що був вперше виданий у 1642 році. Згодом, в 1651 році, Гоббс виклав своє вчення в іншому, більш значному за обсягом політичному творі, під назвою: „Левіафан або матерія, форма й влада держави” (Leviathan or the matter, form and power of a commonwealth).

Гоббс був не тільки визначним політичним мислителем, але й філософом. Його політична теорія перебуває в тісному зв'язку з його філософськими поглядами. Трактат „Про Громадянина” становить результат цілої низки досліджень про природу й про людину. У „Левіафані” розпочато виклад концепції природного права, подані загальні поняття про здатність людини до пізнання й діяльності.

У викладі свого політичного вчення Гоббс виходить із стану природи, в якому люди перебувають, коли над ними немає вищої влади. Пізнання речей, говорить він, має починатися з вивчення складових її частин. Так, наприклад, щоб довідатися про устрій годинника, необхідно вивчити будову окремих коліс і пружин. Подібним чином для пізнання держави необхідно спершу розглянути її у розрізі. Потрібно спочатку досліджувати природу окремої людини й довідатися, наскільки вона здатна або нездатна до утворення держави, далі необхідно вивчити, які утворюються людські спільноти.

Слід зазначити, що стан природи розуміється Гоббсом не як дійсно існуючий побут, що передував утворенню людських суспільств, а як відомий спосіб конструкції співжиття з первісних його елементів. Ідучи шляхом умогляду, дослідники природного закону відправлялися не від реального співжиття, а від уявлень розуму, так само, як геометр у своїх висновках відправляється не від дійсності, а від фігур, які він будує з первісних їхніх елементів: ліній і крапок.

У чому ж полягає людська природа? Згідно з викладеними вище філософськими засадами, Гоббс сутністю людини вважає притаманні їй прагнення та пристрасті. Людина в суспільстві шукає власного блага, а не чужого. Між людьми, не стриманими вищою владою, панує взаємний страх, що виникає з побоювання зла. Доказом служить те, що люди в пустельних місцях ходять зі зброєю; у будинку господар замикає свої скрині; держави, навіть у стані миру, постійно перебувають в стані ворожнечі. Причина цих побоювань полягає почасти в природній рівності людей, внаслідок якого навіть найслабший легко може вбити найсильнішого, почасти також у суперництві, але головним чином у прагненні до придбання благ, якими всі не можуть користуватися спільно. Правом (jus) Т. Гоббс називає свободу вживати свої природні сили згідно зі здоровим глуздом. Тому перша підстава природного права полягає в тому, щоб кожний зберігав своє життя та здоровя.

Таким чином, у природному стані природа надала все всім, і всякий має право на все. Звідси народжується війна всіх проти всіх (bellum omnium contra omnes), тому що на кожному кроці виникають зіткнення, і кожний уважає собі всі дозволеним. Разом з тим, загальна війна прямо суперечить основній засаді людської природи – самозбереженню. Люди піддаються безперервній небезпеці й відчувають взаємний страх. Щоб позбутися цих небезпек, найсильніші намагаються підкорити собі найслабших. Але оскільки сили людей за суттю рівні, то надія на безпеку досить примарна. Отже, необхідним є інший вихід. Оскільки війна всіх проти всіх суперечить самій меті людського життя, самозбереженню, то необхідно шукати миру, а якщо не можна знайти мир, то треба шукати, принаймні, союзників для війни.

Таким чином, Гоббс виводить всі людські дії із чисто особистих, фізичних нахилів, які рухають людини в силу закону необхідності. Егоїстичні прагнення становлять основу людської природи. Тому необхідно за допомогою штучного механізму прийти до зовсім іншої системи й зрештою цілком підкорити особу суспільній влади. Людським винаходом створюється штучна тварина, великий Левіафан, іменований державою; вона одна в змозі встановити порядок між людьми й задовольнити основні їхні потреби. Це тварина, складена з різних частин, живе й рухається, як автомат, тому що життя, по суті, є не що інше, як рух. Вся справа полягає в мистецтві злагодити ці частини так, щоб вони рухалися за загальним планом. У цьому полягає, за Т. Гоббсом, завдання політики.

План семінарського заняття

1.Загальнофілософські та політико-історичні джерела політичної думки Західної Європи та Північної Америки в період Нового часу.

2. Погляди Т. Гоббса на державу та політичну владу.

3. Світський та релігійний компоненти політичних ідей Т. Гоббса.

Теми рефератів та доповідей

1. Емпіризм у політичному вченні Т. Гоббса.

2. Сутність та походження державної влади у творах Т. Гоббса.

3. Вчення Т. Гоббса про закон та його джерело.

4. Співвідношення монархії та демократії у вченні Т. Гоббса.

Розділ 2. Політична теорія Джона Локка

Джона Локка (1632 – 1704) вважають систематизатором ліберальних ідей, що були розвинені в Англії в ХVII столітті. Наукову діяльність він активно поєднував з політичною. В 1672 і 1679 р. Локк обіймав посади у вищих владних установах Англії. Наприкінці 1675 - середині 1679 р. Локк перебував у Франції. В 1683 р. Разом з лордом Шефтсбери він емігрував у Голландію, де якийсь час змушений був переховуватися під чужим ім'ям: король Яків II вимагав його видачі як змовника проти Англії. В 1688 р. відбулася так звана „Славна революція” – Вільгельм Оранський був проголошений королем Англії на умовах різкого обмеження його влади парламентом. Були закладені основи того політичного режиму конституційної монархії, що існує в Англії й досьгодні. В 1689 р. Локк, що приймав активну участь у підготовці державного перевороту, повернувся до Англії, де помер у жовтні 1704 р.

В 1689 році Локк видав свій знаменитий „Досвід про людське розуміння” (Essay on human understanding), що поклав початок теорії сенсуалізму. У тому ж році він надрукував „Трактат про уряд” (Treatise on government), у першій частині якого він спростовував навчання Фільмера, а в другий викладав свої власні погляди на походження й устрій державної влади.

Локк відкинув вчення про притаманні людині ідеї, які визнавалися як схоластами, так і картезіанцями. Все людське пізнання ґрунтується на досвіді, частково зовнішньому, котрий надходить за допомогою зовнішніх почуттів, частково на внутрішньому, котрий здобувається шляхом рефлексії або спостереження над діями розуму кожного індивіда. Всі наші прості поняття добуваються тим або іншим способом, складні ж складаються за допомогою сполучення простих. Вся діяльність розуму обмежується тим, що він убачає згоду або незгоду одержуваних ззовні даних.

Друга частина „Трактат про уряд” має набагато більше значення. Тут Локк ставить собі завданням дослідити походження, обсяг і мету державної влади. На противагу Філмору він суворо відрізняє її від влади батьківської. Державна влада, за визначенням Локка, є правом встановлювати закони, що забезпечуються покараннями, для встановлення й охорони власності, а також вживання суспільних сил для виконання цих законів і для захисту від зовнішніх нападів, в ім'я загального добра. Під поняттям власності Локк розуміє не лише володіння речами, а й все, що належить людині – життя, волю, майно, одним словом, всі її права.

Щоб зрозуміти справжнє походження державної влади, на думку Дж. Локка, треба глянути на той стан, у якому люди перебувають за своєю природою. Насамперед, це – стан повної свободи: люди можуть направляти свої дії й керувати своєю особою й майном за своєю волею, у межах природного закону. Дослідження властивостей батьківської влади приводить Локка до вчення про державу. Остання утворюється там, де вільні люди відмовляються від права самим захищати свої надбання й карати порушників закону, надаючи це цілому суспільству. Внаслідок того, держава одержує владу: 1) видавати закони, що визначати розміри покарань за різні злочини, тобто влада законодавчу; 2) карати злочини, вчинені членами союзу, тобто влада виконавчу; 3) карати образи, що наносяться союзу зовнішніми ворогами, тобто право війни й миру. Все це, однак, дається державі виключно для охорони надбання громадян. Останні, зі свого боку, передають всі свої сили у розпорядження суспільної влади, для виконання її наказів. Але за суттю, ці накази є власними рішеннями кожного індивіда, тому що вони проголошуються або ним самим як членом суспільства, або його представниками. Цим способом, тобто передачею цілому суспільству права виконувати природний закон, вільні люди утворюють єдиний народ, що перебуває під єдиною верховною владою. Встановлюючи суддю для рішення суперечок й покарання образ, вони тим самим, із природного стану переходять у цивільний. Такого роду зречення від природних прав може відбутися тільки як наслідок згоди всіх. Кожний при цьому зобов'язується підкорятися рішенням більшості, тому що союз, будучи єдиним тілом, повинен мати єдину волю, і ця воля може бути тільки вираженням переважної сили, тобто більшості громадян, що входять до складу держави. Без такого підпорядкування союз був би неможливий. Таким чином, єдина правомірна підстава всякої державної влади полягає в згоді вільних осіб підкорити свою волю рішенню більшості.

План семінарського заняття

1.Специфіка політичного розвитку Англії ХVІІ століття та творчість Дж. Локка.

2. Погляди Дж. Локка на державу та політичну владу.

3. Світський та релігійний компоненти політичних ідей Дж. Локка.

Теми рефератів та доповідей

1. Обґрунтування доцільності суспільного договору у політичному вченні Дж. Локка.

2. Тлумачення природного стану Дж. Локка.

3.Співвідношення видів влади у вченні Дж. Локка.

Розділ 3. Політичне вчення Ш.-Л. Монтеск'є

Шарль Луї де Секонда, барон де Ла Марення й де Монтеск'є (1689 - 1755) – французький філософ, письменник, правознавець. Він був автором вчення про поділ влади (законодавчої, виконавчі й судової), про основні засади нового державного ладу. З 1708 р. – адвокат, з 1714 – радник парламенту Бордо. Службу в парламенті поєднував із заняттями наукою. 1716 р. - обраний членом Академії Бордо, в 1728 р. - членом Французької Академії, пізніше – обраний у Лондонську й Берлінську Академії. Серед творів – “Перські листи” (1721), “Про дух законів” (1748).

Найбільшим набутком Монтеск'є слід вважати вчення про закони. Знаменитий його твір „Про дух законів” (De l'esprit des Loix), що з'явився в 1742 році, мав на меті дослідження законів, що управляють людськими суспільствами, і особливо тими, де охороняється свобода. Ця книга послужила основою конституційного вчення в Європі.

Монтеск'є визначає закони у широкому значенні, як необхідні відносини, що випливають із природи речей. У цьому змісті всі істоти мають свої закони: Бог, фізична природа, розумні створення, тварини, людина. Тому що неможливо припускати, що розумні істоти відбулися від сліпого випадку, то треба визнати розум первісний. Законами будуть називатися відносини цього розуму до різних істот і відносини останніх між собою.

Влада, на думку Монтеск'є, розділяється на законодавчу, виконавчу й судову. Щоразу, як дві з них з'єднуються в одних руках, свободі загрожує небезпека. З'єднання влади законодавчої з виконавчої дає особі, що ними володіє або політичному тілу можливість видавати тиранічні закони й потім самому виконувати їх. Поєднання судової влади із законодавчої веде до сваволі суддів – тому що сам суддя є законодавцем, отже, робить, що хоче. Нарешті, з'єднання судової влади з виконавчої дає судді можливість бути пригноблювачем. У помірних монархіях судова влада надається незалежним спільнотам або особам, а тому тут більше волі, ніж у деспотіях і в республіках, де всі три влади зосереджуються в одних руках.

Для досягнення найкращої рівноваги необхідним є устрій наступного роду: насамперед, судова влада не повинна бути приналежністю постійної колегії, а повинна довірятися особам, які тимчасово обираються з народу. Таким чином, вона стає майже невидимою й не збуджує побоювань. Ці судді повинні бути рівні підсудному, якому, крім того, для більшої гарантії, надається право відводити з них значне число, так що інші є ніби обраними ним самим. Право ув’язнювати громадян має залишатися приналежністю судової влади; інакше свобода знову зникає. Право голосу при виборі представників повинні мати всі громадяни, крім тих, низьке положення яких позбавляє самостійної волі. Залишаються, отже, дві, між якими необхідна третя, що стримує їхнє зіткнення. Саме таким є значення аристократичної палати. Вона повинна бути спадкоємною: 1) по самій своїй природі; 2) тому, що їй потрібний сильний інтерес для підтримки своїх прав, які інакше у вільній державі завжди будуть піддані небезпеки. Але щоб вона не могла жертвувати загальною користю своїм приватним вигодам, у грошових справах їй дається тільки право зупиняти рішення іншої палати, а аж ніяк не робити власних постанов. Нарешті, виконавча влада повинна перебувати в руках монарха: 1) оскільки, на противагу законодавству, для виконання краще, коли ним завідує одна особа, ніж коли воно доручається багатьом; 2) оскільки виконавча влада, довірена особам, обраним від законодавчих зборів, знову веде до з'єднання двох влади в одних руках.

Такі відносини трьох влад. Стримуючи одна одну, вони, очевидно, говорить Монтеск'є, повинні б прийти до бездіяльності; однак оскільки силою речей вони повинні рухатися, то вони будуть рухатися узгоджено. Ця система, додає він, веде своє походження від древніх германців; вона була винайдена в лісах. Втім, Монтеск'є не видає її за єдиний устрій, при якому можлива свобода. Помірність і середина, вказує він, взагалі пасують людям більше, ніж крайнощі. Але всі помірні правління повинні більш-менш наближатися до цього ідеалу; інакше вони впадають у деспотизм.

На думку Ш.-Л. Монтеск'є, політичне рабство тісно пов'язане із кліматом. Боягузтво й приніженість південних народів роблять їх жертвами деспотизму, тоді як хоробрість північних народів зберігає в них свободу. В Азії немає смуги помірного клімату, а існує тільки протилежність півночі й півдня, внаслідок чого тут завжди є переможці й переможені. У Європі, навпаки, помірна смуга досить велика, поруч живуть народи, один одному рівні, тому кожний відстоює свою незалежність. До цього приєднується й та обставина, що Європа порізана горами й морями, що сприяє середній величині держав, тоді як великі рівнини Азії становлять природний простір деспотизму.

План семінарського заняття

1. Характеристика політичного розвитку епохи Просвітництва.

2. Життя та політичні твори Ш.-Л. Монтеск'є.

3. Співвідношення духовної та світської влади у роботах Ш.-Л. Монтеск'є.

Теми рефератів та доповідей

1. Просвітництво як політичне явище в Європі XVІІ-XVIІІ ст.

2. Політичні погляди Ш.-Л. Монтеск'є.

3. Наслідки вчення Ш.-Л. Монтеск'є для політичного розвитку Франції.

4. Природно-географічні чинники та влада держави у політичному вченні Ш.-Л. Монтеск'є.

Розділ 4. Політична доктрина Г. Гроція

Багато сучасних вчених батьком-засновником нової філософії права, вважають нідерландського вченого Гуго Гроцій, або Гуго де Грота (1583-1645). Перебуваючи в еміграції в наслідок релігійних переслідувань, він зосередився на науковій діяльності. В 1625 році з'явився знаменитий його твір: „Про право війни й миру” (De jure belli ас pacis), що залишив значний слід в історії політичних наук. Безпосереднім завданням Гуго Гроция було довести, що в міжнародних відносинах повинні панувати не лише егоїстичні цілі, але й правила справедливості й гуманізму. Для цього необхідно було встановити основні засади природного закону, які одні можуть служити нормою для самостійних держав.

Гуго Гроцій визначає державу як союз вільних людей для охорони права й для загальної користі. Метою держави визначається охорона права в обох прийнятих Гроцієм значеннях: у більше тісному, заснованому на правді у власному змісті, і в більше широкому, заснованому на основі користі.

З тієї ж точки зору Гроцій заперечує й в окремих громадян право самовільно виходити з державного союзу. Договір, за допомогою якого багато батьків сімейств з'єдналися в одне місто або державу, говорить він, дає цілому найбільше право над членами, тому що це – найбільш досконале суспільство, і немає зовнішньої людської дії, яка б або само по собі не ставилося до такого союзу або не могло б ставитися до нього, залежно від обставин. Тому Аристотель говорить, що закони дають приписання про всі предмети. Але якщо так, то не можна припустити за громадянами права залишати державу юрбою, тому що через це зруйнувався б сам союз. Навіть і окремим особам це не дозволяєтся, оскільки це суперечить державній користі, якій завжди повинна надаватися перевага над приватною. Г. Гроцій визнає, однак, що поза цими випадками немає причини, за якою би народ не дозволив громадянам вільного виселення, від якого виникають багато незручностей.

У встановленому в такий спосіб державі встановлюється єдиний дух, тобто повне й зроблене спілкування цивільного життя. Перший добуток цього спілкування є верховна влада. Це і є зв'язок, що скріплює державу, життєвий дух, що підтримують тисячі людей, по вираженню Сенеки. Державна влада називається верховної, тому що її дії не підлягають чужому праву, тобто не можуть бути знищені чужою людською волею. Права її простираються як на вживання загальних заходів, так і на окремі дії, корисні для союзу. Перше становить владу законодавчу; друга ж галузь розділяється на владу урядову, коли дія прямо стосується суспільних потреб, і на владу судову, котра поширюється на частки справи, наскільки вони влаштовуються у виді загального.

Набагато більш ґрунтовними є думки Гроція відносно права народу повставати проти правителів. Немає сумніву, говорить він, що не слід коритися велінням, противним закону Божому й природному. Коли апостоли сказали, що Богові повинне коритися більше, ніж людині, вони вирекли правило, написане у всіх серцях і визнане всіма доброчесними людьми. Але якщо влада за такий непослух наносить нам образу, треба терпіти, а не пручатися силою. Хоча, за природним законом, усякий має право захищатися від образ, але цивільний гуртожиток, заснований для охорони спокою, установлює над нами вище право, необхідне для досягнення цієї мети; в ім'я суспільного миру воно не допускає загального права опору. Однак тут, як і у всіх правилах, не тільки людських, але й божественних, треба зробити виключення для випадків крайньої потреби, коли несправедливий напад правителів загрожує людям загибеллю. І тут варто вдатися до тлумачення первісної свободи народу: навряд чи при встановленні держави народ хотів покласти безумовним правилом, щоб громадяни у всякому разі готові були скоріше вмерти, ніж протистояти силі силою.

План семінарського заняття

1.Характеристика політичного розвитку Нідерландів епохи Просвітництва.

2.Життя та політичні твори Г. Гроція.

3. Співвідношення права та світської влади у роботах Г. Гроція.

Теми рефератів та доповідей

1. Вплив системи міжнародних відносин в Європі XVIІ-XVIIІ ст. на розвиток політичних вчень.

2. Політичні погляди Г. Гроція.

3. Наслідки вчення Г. Гроція для сучасного міжнародного права.

Розділ 5. Політичне вчення Ж.-Ж. Руссо

Руссо, Жан-Жак (Rousseau, Jean-Jacques) (1712–1778) став одним з перших політичних мислителів, чий творчий спадок прямим чином вплинув на політичну дійсність – за його теорією, як вважають сучасні дослідники, здійснювалася політична практика Французької революції.

Із виникненням власності, стверджує Ж.-Ж. Руссо, повинна була виявитися й розвинутися природна нерівність здатностей, а разом з тим народилися й всі пороки, що супроводжують прагнення людини до переваги над іншими. Між людьми з'явився розподіл на багатих та бідних. Збільшення кількості потреб призвело до того, що вільна раніше людина стала рабом своїх потреб, а тому залежною від інших. Кожний намагався скористатися плодами чужої праці: багатий хотів панувати над бідним; останній хотів привласнити собі майно багатих. Звідси постійні розбрати й нещастя, які призвели, врешті-решт, до нового перевороту.

Піддаючись безперервним нападам і знаходячи засоби захисту, багаті винайшли спосіб перетворити у свою користь самі сили супротивників. Вони переконали останніх з'єднатися всім разом для запровадження миру й для охорони прав всіх і кожного. Встановлення одного суспільства спричинило й виникнення інших. Людський рід розпався на окремі держави, які, перебуваючи між собою в природному стані, приходили в безперервні зіткнення один з одним. Звідси страшні війни й ті забобони, які звели пролиття крові у ранг суспільної чесноти. Люди стали знищувати один одного тисячами, самі не знаючи за що. В один день відбувалося більше вбивств, ніж протягом цілих століть природного стану.

Руссо спростовує всі інші способи встановлення політичних суспільств, визнані попередніми авторами. Громадянський порядок не може мати джерелом завоювання, тому що сила не народжує права. Тільки добровільне визнання переможених робить уряд законним; інакше триває стан війни. Громадянські суспільства не могли також виникнути з батьківської влади, тому що в природному стані батько не має влади над дорослими дітьми. Скоріше можна сказати навпаки, що батьківська влада одержує головну свою силу від влади громадянської. Нарешті, утворення суспільств не може бути приписано з'єднанню слабких, тому що бідним, які не мають нічого, крім волі, немає ніякої вигоди відмовлятися від останнього свого блага.

Із запровадженням громадянського порядку, народи визнали над собою владу, але ще не підкорилися деспотизму. Не входячи в цей час, говорить Руссо, у дослідження властивостей основного суспільного договору, можна, дотримуючись загальної думки, розглядати первісне встановлення урядів як договір між ними й народом. Останній затвердив основні закони й вибрав начальників; правителі ж зобов'язалися діяти на підставі законів. Способи правління могли бути різні, залежно від обставин, але, як загальне правило, спочатку влади були виборні. Незабаром, однак, що виникли безладдя повели до нових змін. Почалися підступ і розбрати; установилася анархія. Цим скористалися начальники, щоб усталити свою владу й зробити її спадкоємною. Народ, що звик уже до залежності, погодився на це, щоб позбутися від хвилювань. У такий спосіб установилася довільна влада: правителі стали дивитися на державу як на свою власність, а на громадян - як на своїх рабів.

Суспільний зв'язок, що сполучає всі особи в одне ціле, є загальне добро, що становить мету всього державного союзу. Це саме і є загальний елемент у різнорідних прагненнях , що рухають окремими особами. Воно одне дає можливість з'єднати розрізнені волі в одну загальну волю, витягаючи з них те, що в них є згодного. Тому всякий істинно людський союз управляється єдино цим початком.

З'єднана в такий спосіб воля членів становить верховну владу в державі. По суті своєму ця влада невідчужувана й нероздільна. Вона невідчужувана, тому що всяке відчуження є заміна загальної волі приватної, отже, порушення первісного договору, у силу якого існує саме суспільство. Верховна влада може складатися тільки із сукупної волі всіх; як незабаром вона передається в приватні руки, так вона тим самим знищується, а разом з нею знищується й політичне тіло. Це має місце навіть і при передачі верховної влади народним представникам. Якщо суспільна воля по суті своєму невідчужувана, то вона не може бути й представлена: це знову заміна загальної волі приватної, отже порушення первісного договору. Народ, що вибирає представників, вільний тільки в момент обрання; як тільки вибори завершені, він стає рабом, отже, він перетворюється в ніщо.

План семінарського заняття

1.Соціальні передумови демократичного радикалізму у Франції XVIІІ ст.

2.Життя та політичні твори Ж.-Ж. Руссо.

3. Вчення Ж.-Ж. Руссо про соціальну рівність.

Теми рефератів та доповідей

1. Педагогічні та політичні погляди Ж.-Ж. Руссо.

2. Політичні погляди Ж.-Ж. Руссо.

3. Політичний зміст твору Ж.-Ж. Руссо „Суспільний договір”.

Розділ 6. Політична думка І. Канта

Професор філософії Кьонігсберзького університету Іммануїл Кант (1724-1804) був у Німеччині першим, хто почав систематичне обґрунтування лібералізму, завданням якого було утвердити в країні економічну й політичну свободу. Політичні погляди Канта містяться переважно в працях: „Ідеї загальної історії з космополітичної точки зору”, „До вічного миру”, „Метафізичні засади вчення про право”.

Людина, за І. Кантом, суб'єкт моральної свідомості, у корені відмінний від навколишньої природи, у своєму поводженні повинна керуватися веліннями морального закону. Закон цей апріорний, не підданий впливу ніяких зовнішніх обставин і тому безумовно. Кант називає його „категоричним імперативом”, прагнучи тим самим сильніше підкреслити абстрактно-обов'язковий і формалістичний характер даного приписання.

Розум спонтанно творить для себе власний порядок мислення – світ певних ідей; до нього він намагається наблизити реальні умови та, узгоджуючись із його параметрами, проголошує необхідними відповідні дії. Останні суть прояви тієї здатності (волі), що закон свого морального буття містить у собі самої.

Атрибут свободи іманентний людської особистості: цей дарунок визначати самим собі мета й варіанти згідного з наміченою метою поводження є вродженим. Індивід, за Кантом, є істотою, що у принципі здатна стати „паном сам собі” і тому не потребує зовнішньої опіки при здійсненні того або іншого ціннісного й нормативного вибору.

Кант багаторазово підкреслював нагальну потребу для держави спиратися на право, орієнтуватися у своїй діяльності на нього, погоджувати з ним свої акції. Відступ від цього положення може коштувати державі надзвичайно дорого. Держава, що ухиляється від дотримання прав і свобод, не забезпечує охорони позитивних законів, ризикує втратити довіру й повага своїх громадян. Його заходу можуть перестати знаходити в них внутрішній відгук і підтримку. Люди будуть свідомо займати позицію відчуженості від такої держави.

Загальноприйнятої класифікації державних форм (форм правління, володарювання) з погляду їхнього устрою Кант не надавав особливого значення, розрізняючи (по числу осіб, що законодавствують) три їхні види: автократію (або абсолютизм), аристократію й демократію. Він вважав, що центр ваги проблеми пристрою держави лежить безпосередньо в способах, методах керування народом. Із цієї позиції він розмежовує республіканську й деспотичну форми правління. Перша заснована на відділенні виконавчої влади від законодавчої, друга – на їхньому злитті. Для Канта республіка не є синонімом демократії, і абсолютизм сам по собі як форма зовсім не є синонімом деспотії. Кант вірить, що самодержавна форма влади цілком може бути республікою (як тільки в ній зроблене відокремлення виконавчої влади від законодавчої), а демократія (через участь у ній усіх у здійсненні влади й крайніх труднощів при цьому відокремити законодавство від виконавчої діяльності) надзвичайно піддана трансформації в деспотизм і сумісна з ним. Очевидно, Кант вважав найбільш прийнятним, реально досяжним ладом держави конституційну монархію.

Кант також висуває проект встановлення „вічного миру”. Його можна досягти, у віддаленому майбутньому, створенням всеохоплюючої федерації самостійних рівноправних держав, побудованих за республіканським типом. На переконання філософа, утворення такого космополітичного союзу зрештою неминуче. Заставою тому повинні були з'явитися освіта й виховання народів, розсудливість і добра воля правителів, а також економічні, комерційні потреби націй.

План семінарського заняття

1. Історико-політичні передумови виникнення теоретичного обґрунтування лібералізму у Німеччині XVIІ ст.

2. Життя та політичні твори Іммануїла Канта.

3. Мораль та політика у творах Іммануїла Канта.

Теми рефератів та доповідей

1. Політичний зміст роботи Іммануїла Канта „До вічного миру”.

2. Концепція світового устрою Іммануїла Канта.

3. Пізнання та політика за Іммануїла Канта.

Розділ 7. Політичні вчення в США періоду боротьби за незалежність

Активний розвиток боротьби проти колоніального панування Англії відноситься до 60-м рр. XVIII в. В ці роки питання про відділення від метрополії ще не порушувалося. Колоністи обмежувалися тоді вимогами вирівнювання політико-правового режиму в колоніях з режимом, що існував в Англії. Ці вимоги теоретично обґрунтовувалися принципами англійського загального права й конституційності, що оформилася із завершенням англійської революції. З 70-х рр. вимоги колоністів стають більш радикальними, і в обґрунтування їх береться природно-правова доктрина, розроблена на той час у Західній Європі.

Вирішальний вплив на формування політичної й правової думки в колоніях зробила передова в той час природно-правова теорія в тлумаченні Гоббса, Мільтона, Локка, Вольтера, Монтеск'є, Руссо.

Найбільш значними представниками політичної думки США цього часу були активні учасники визвольного руху в колоніях Томас Пейн, Томас Джефферсон та Олександр Гамільтон.

Т. Пейн про державу й право

Томас Пейн (1737-1809 р.) належить до числа найбільш радикальних представників демократичної політичної теорії періоду Війни за незалежність. Він першим серед революційних авторів у 1775 р. у статті “Серйозна думка” порушив питання про відділення колоній від Англії й державотворенні. Крім того, у памфлеті “Здоровий глузд” – найбільш відомому його доробку – показав недосконалість державного ладу Англії й запропонував назву держави, що повинні утворити колоністи, - “Сполучені Штати Америки”. Як і багато інших представників природно-правової теорії того часу, Пейн розрізняв природні й громадянські права людини. Перші властиві їй за природою, "за правом його існування". До них Пейн відносив право на щастя, волю совісті, волю слова. Цими правами людина володіла у природному стані, що, за Пейном, було історичним фактом (тут він близький до Локка) і якого, на його думку, зберігалося тоді ще в північноамериканських індіанців.

Одним з перших у Північній Америці Пейн ще в 1775 р. виступив проти рабовласництва й вимагав звільнення рабів.

Держава, за Пейном, виникає як наслідок об'єднання людей у суспільство, тому що люди, що об'єдналися, не здатні самі зберігати справедливість у відносинах між собою. Воно створюється людьми за суспільним договором – єдиним можливим способом утворення держави. Тому верховна влада в державі повинна належати самому народу. Із цієї ідеї народного суверенітету Пейн робить висновок про право народу засновувати або знищувати будь-яку форму правління – про право народу на повстання й революцію. Цими ж ідеями народного суверенітету й права на революцію Пейн обґрунтував припустимість і необхідність відділення колоній від Англії й утворення власної незалежної держави.

Політичні погляди Т. Джефферсона

Політичні погляди Томаса Джефферсона (1743 - 1826 р.) були близькі до політичних поглядів Пейна. Як і Пейн, Джефферсон сприйняв природно-правову доктрину в її найбільш радикальному й демократичному трактуванні. Звідси близькість його політичних і правових поглядів до ідей Руссо.

Ще більше значення мала та обставина, що Джефферсон був автором проекту Декларації незалежності – конституційного документу, що, виходячи з демократичного й революційного трактування природно-правової доктрини, обґрунтовував правомірність відділення колоній від Англії й утворення ними самостійної, незалежної держави.

Уряд, писав Джефферсон у Декларації незалежності, створюється людьми для охорони природних прав людини, і влада уряду виникає зі згоди народу коритися йому. Послідовно розвиваючи ідею народного суверенітету, Джефферсон містить, що в силу такого походження влади уряду (створюється народом) і такої умови її існування (згода народу) народ вправі змінити або знищити існуючу форму правління (існуюче уряд), що “боргом і правом” людей є скинення уряду, що прагне до деспотизму.

Погляди О. Гамільтона на державу

Олександр Гамільтон (1757-1804 р.) був одним з тих найбільш видних політичних діячів періоду утворення США, чиї теоретичні погляди й практична діяльність зробили вирішальний вплив на зміст Конституції США 1787 р.

У період безпосередньої підготовки Конституції, а особливо після її прийняття в країні розгорілася гостра політична боротьба між федералістами й антифедералістами. Зовні основою розколу на ці політичні угруповання було відношення до наміченою Конституцією федеральній формі державного устрою США.

Гамільтон належав до числа найбільш впливових лідерів федералістів, що вважали, що федеративний пристрій переборює слабість конфедеративної організації США, закріпленої “Статтями конфедерації” 1781 р. Тільки сильна центральна влада, на їхню думку, здатна створити міцну державу й не допустити подальшого розвитку демократичного руху мас, що зріс після перемоги у Війні за незалежність. Федерація, затверджував Гамільтон, буде бар'єром, що перешкоджають внутрішнім розбратам і народним повстанням.

Федералісти фактично представляли інтереси великої торговельної й промислової буржуазії й плантаторів. Антифедералісти виражали устремління незаможних і незаможних верств населення - фермерів, дрібних підприємців і торговців, найманих робітників.

Однак логіка визвольної боротьби колоній змусила Гамільтона визнати можливість республіканського ладу. Але обов'язковою умовою цього він уважав створення сильної президентської влади, мало чим, що відрізняється від влади конституційного монарха. Президент, на його думку, повинен обиратися довічно й мати широкі повноваження, у тому числі можливістю контролювати представницький орган законодавчої влади, що під тиском виборців може прийняти “довільні рішення”. Ця ж ідея містилася в пропозиції Гамильтона зробити призначуваних президентом міністрів практично не відповідальними перед парламентом.

Оцінюючи політичні й правові погляди Пейна, Джефферсона й Гамільтона, необхідно мати на увазі й ще одна істотна обставина - уперше в історії ідеї природно-правової доктрини були конкретизовані в конституційних установленнях, закріплені в конституційних документах. Так, Декларація незалежності Сполучених Штатів, проголошуючи утворення США як незалежної держави, закріпила розвинені Пейном і Джефферсоном ідеї народного суверенітету й права народу на революцію. Якщо теорія Локка лише описала буржуазної революції, що затвердився в Англії в результаті, державної лад, то сформовані під її впливом (як і під впливом теорії Монтеск'є) погляди Гамільтона послужили теоретичною базою для розробки Конституції США 1787 р.

План семінарського заняття

1. Історико-політичні передумови виникнення політичного вчення в Америці XVIІІ ст.

2. Життя та політичні твори Томаса Пейна.

3. Життя та політичні твори Томаса Джефферсона.

4. Життя та політичні твори Олександра Гамільтона.

Теми рефератів та доповідей

1. Проблема свободи колоній у творах Томаса Джефферсона.

2.Дискусія між федералістами та антифедералістами.

3. Критика королівського деспотизму у творі Томаса Пейна „Здоровий глузд”.

4. Політико-правові документи США як джерела політичних вчень.

Розділ 8. Політичне вчення французького консерватизму

Консерватизм (фр. conservatisme, від лат. conservo - зберігаю) - прихильність до традиційних цінностей і порядків. У політиці – напрямок, що відстоює цінність державного й громадського порядку, неприйняття радикальних реформ і екстремізму.

У консерватизмі головною цінністю приймається природний, еволюційний розвиток суспільства, збереження його традицій, інститутів, вірувань і навіть "забобонів". Дана течія припускає нерівність, як властивість суспільства. Одна з головних рис консерватизму – неприйняття революційних змін.

Як ідейна течія консерватизм сформувався як реакція на "жахи Французької революції". Політична теорія консерватизму протистоїть лібералізму, що вимагає економічних свобод, соціалізму, що вимагає соціальної рівності й демократизму, що вимагає рівності в громадянських правах.

Політичні погляди Ж. де Местра

Жозеф де Местр, (Maistre, Joseph de) (1753-1821), французький філософ, письменник і політичний деятельв 1774, по закінченні університету, служив у суді. В 1787 став членом Сенату Савойї. У молодості вивчав праці Руссо.

Свої політичні й філософські погляди Местр виклав у книзі „Міркування про Францію” (Considerations sur la France, 1796), що принесла йому популярність і поставила його в один ряд із прославленими європейськими публіцистами. У творі викладена ідея про провіденціальну роль Франції в долі людства. Революцію (яку Местр називає „сатанинською”) він розглядав як випробування, послане Франції. Франція, вважав Местр, повинна понести покарання, з якого людство зможе вийти очищеним і поліпшеним. Створена якобінським урядом централізація послужить на користь майбутньої монархії, реставрація якої неминуча.

У філософії Местр був, прихильником концепції вроджених ідей, істинність яких заснована на їхньому божественному походженні й на „загальному розумі”, що не піддається, на відміну від розуму індивідуального, оманам. Світ, вважав мислитель, рухається Провидінням, чиї закони недоступні розуму. Божественна справедливість, за Местром, не має нічого спільного зі справедливістю людської, що підтверджується досвідом Французької революції, з її безвинними жертвами.

У політичній філософії Местра переважало „органічне” розуміння народу й держави, життя й діяльність якого, з його погляду, визначаються в першу чергу традиціями, релігійним почуттям і церковним авторитетом. Із цих позицій він різко критикував концепцію соціального договору; події революції, що проголошувалася вищим досягненням людського розуму, наочно продемонстрували фіаско подібних ідей, що призвели до терору й хаосу. Соціальний порядок був для Местра однією з неодмінних умов існування держави. У граничній формі ця думка відбилася в прославлянні ката як основи порядку в суспільстві. Прихильник абсолютної монархії й католіцизму, Местр поступово схилився, до ідеї про те, що абсолютна влада над всіма народами землі належить церкві й татові як намісникові Бога.

Погляди на політику та суспільство Ф. де Бональда

Подібні ідеї поширював французький політичний діяч віконта де Бональда (1754-1840 р.). Як і де Местр, він заявляв, що революція відбулася від ослаблення віри в бога. Революцію він називав розкладанням суспільства, владою лиходіїв і катів, найстрашнішим деспотизмом, відомим в історії.

Бональд писав, що закони людських суспільств випливають із природи людини взагалі, у чинність чого політичні суспільства можуть мати тільки один природний устрій. Закони такого суспільства виражають божу волю, природу людини й загальну волю. Ціль будь-якого суспільства - охорона особи й майна. Але ця мета не може бути досягнута, якщо суспільством управляє приватна воля. Бональд критикує сучасних йому філософів за індивідуалістичні початки їхніх теорій. Він прагне побудувати філософію не індивідуального, а загального, філософію не “мене”, а “нас”.

Природним устроєм суспільства, заснованого на природі речей, за твердженням Бональда, є монархія. Її прообраз і основний елемент - родина.

Ідеал Бональда – середньовічна станово-представницька монархія із сильною роллю церкви.

Всі інші держави він відносив до суспільств, яких багато, тому що істина одна, а помилок безліч, загальна воля одноманітна – частки волі нескінченно різноманітні тому, що приватна воля завжди перекручена.

У суспільствах панують приватні волі, що борються між собою. Там існує законодавча влада, оскільки в таких державах закони виражають людська сваволя, а не природу речей. У республіках все життя індивідуалізоване, немає нічого суспільного, панують приватні волі. Демократія взагалі тотожна деспотії. В обох державах панують пристрасть до руйнування спадкоємних переваг, прагнення до загального рівняння; деспотизм юрби звичайно приводить до деспотизму однієї особи.

План семінарського заняття

1.Загальнофілософські та політико-історичні джерела політичної думки Західної Європи в період Великої Французької революції.

2. Погляди Ж. де Местра на державу та політичну владу.

3. Світський та релігійний компоненти політичних ідей Ж. де Местра.

Теми рефератів та доповідей

1. Провіденціалізм у політичному вченні Ж. де Местра.

2. Сутність та походження державної влади у творах Ж. де Местра.

3. Вчення Ф. де Бональда про закон та його джерело.

4. Співвідношення світської та релігійної влади у вченні Ф. де Бональда.

Розділ 9. Англійський консерватизм. Політичне вчення Едмунда Берка

Едмунд Берк (Burke Edmund) (1729 - 1797) був видатним англійським публіцистом, політичним діячем. В 1756 Берк опублікував памфлет “Захист природного суспільства” (Vindication of Natural Society), а в 1757 - "Філософське дослідження про походження наших ідей піднесеного й прекрасного" (Philosophical Enquiry in to the Origins of Our Ideas of the Sublime and Beautiful), що справило великий вплив на розвиток європейської естетики. В 1765 був обраний членом парламенту Великобританії й залишався їм до 1794, будучи одним з лідерів партії вігів й перебуваючи в опозиції до правлячої партії торі. У 1771 р. законодавча асамблея міста Нью-Йорка обрала Берка своїм лондонським представником. Під час війни за незалежність у Північній Америці 1775 - 1783 виступав за компроміс із повсталими англійськими колоніями. Велику французьку революцію зустрів вороже, стверджуючи, що жодне покоління не має права піддавати насильницькому зламу установи, створені зусиллями попередніх поколінь.

Аналіз соціально-політичних поглядів Берка, дає досить підстав думати, що вони визначалися насамперед його християнським світоглядом. Протягом всього життя Берка відрізняла глибока релігійність, що він підкреслено протиставляючи "безвір'ю" більшості філософів Просвіти.

Берк поділяв переконання християнських мислителів середньовіччя й початку Нового часу - щодо нездатності людського розуму повністю осягти встановлені згори закономірність життя суспільства. І все-таки, спостерігаючи за повсякденним "ходом речей", у якому втілилася мудрість Провидіння, люди, вважав він, можуть одержати загальне уявлення про основні принципи Божественного закону.

Розглядаючи кожну державу як спадкоємне надбання всіх поколінь його громадян, Берк особливого значення надавав спадкоємності в політиці й праві, відкидаючи критерій розумності, що пропонувався філософією Просвіти для оцінки соціальних явищ. Критикуючи точку зору прихильників раціоналістичного методу, що вважали, що наявність внутрішніх протиріч в об'єкті дослідження доводить неправомірність його існування, Берк доводив, що, відповідно до вічного закону світобудови, протиріччя в суспільстві настільки ж неминучі, як і в природі. Не відкидаючи можливості реформування історично сформованих інститутів, він думав, що таке перетворення повинне носити частковий і чисто прагматичний характер.

Ці світоглядні принципи визначили особливості трактування Е. Берком Французької революції. Сприймаючи суспільство як єдиний організм, всі частини якого тісно зв'язані й взаємозалежні, Берк у своїй інтерпретації французьких подій намагався охопити максимально широке коло явищ самого різного порядку.

Як і інші його сучасники, Берк шукав причини революції в сфері суб'єктивної діяльності людей, а саме в області ідеології й політики. Однак його інтерпретація аж ніяк не зводилася до концепції "змови", як затверджують деякі автори. Думка про можливість волюнтаристичної зміни соціальної реальності окремими індивідами була далека від філософії Берка, який вважав, що будь-які політичні дії можуть увінчатися успіхом тільки при сприятливому сполученні об'єктивно існуючих обставин. У Франції такою передумовою, на його думку, стало порушення балансу соціальних протиріч у результаті конфлікту, що надмірно загострився – конфлікту, між земельною знаттю й представниками "грошового інтересу".

Прагнення до соціальної ідентифікації учасників революційних подій - одна з найбільш оригінальних рис запропонованої Берком інтерпретації. Уважаючи протиріччя усередині суспільства невід'ємним елементом буття й відбиттям пануючі у Всесвіті порядку речей, Берк надавав великого значення питанням відносин між різними соціальними групами й верствами. Якщо такі його суперники по дискусії бачили у французьких подіях насамперед конфлікт між "деспотизмом" і "націями" у цілому, то Берк уже в 1790 р. спробував провести соціальний аналіз діючих у революції сил. Пізніше, спостерігаючи за розвитком ситуації, він у своїх роботах постійно фіксував співвідношення, соціальних груп усередині революційного табору, що постійно змінювалося.

План семінарського заняття

1.Специфіка політичного розвитку Англії ХVІІІ століття та творчість Е. Берка.

2. Погляди Е. Берка на державу та політичну владу.

3. Світський та релігійний компоненти політичних ідей Е. Берка.

Теми рефератів та доповідей

1. Обґрунтування опору революції у політичному вченні Е. Берка.

2. Джерела консерватизму у політичному вченні Е. Берка.

3.Співвідношення влади короля та народу у вченні Е. Берка.

Розділ 10. Політичні ідеї французького лібералізму

Незважаючи на нечисленність представників, лібералізм на французькому ґрунті зміг стати значною ідейною силою, що має власну специфіку. Він зіграв значну роль у становленні західноєвропейської полі- тичної філософії. Однак домінуючого положення в духовному житті суспільства, подібно англійському лібералізму, він не зайняв. Французький лібералізм, оформлення якого повною мірою можна віднести лише до періоду Реставрації й Липневої монархії, здобуває помірковано консервативні риси. Французькі ліберали, з одного боку, продовжили традицію англійських мислителів (Локк, Гоббс) у трактуванні політичних і громадянських свобод, але з іншого боку, зробили їхню переоцінку в дусі еволюціонізму і його протиставлення революції.

Політичне вчення Б. Констана

Анри-Бенжамен Констан де Ребек, фр. Henri-Benjamin Constant de Rebecque (1767 – 1830) - швейцарський філософ і письменник. Відомий також як французький політик часів Французької революції, бонапартизму й Реставрації. Відрізнявся ліберальними поглядами (що не перешкодило йому певний час обіймати посаду камердинера Наполеона Бонапарта). Основними роботами є памфлет „Про чинність нинішнього французького уряду й необхідності приєднатися до нього” та трактат „Принципи політики, придатні для будь-якого правління”.

На думку Б. Констана, суверенітет існує лише обмеженим і відносним образом. У тому пункті, де починається незалежність і особисте існування, юрисдикція суверенітету зупиняється. Якщо суспільство переходить цю грань, воно виявляється настільки ж винним, як і деспот, що діє лише караючим мечем; суспільство не може перевищити свої повноваження, не перетворившись в узурпатора, більшість - не ставши заколотним. Згоди більшості зовсім недостатньо, щоб у кожному разі легітимувати його дії: існують і такі дії, які ніщо не може санкціонувати; коли подібні дії відбуваються якою-небудь владою, те зовсім не важливо, з якого джерела ця влада виникає, небагато значить і те, чи називається вона індивідом або націями; і навіть якщо всі нації в цілому гнітить одного громадянина, вона не буде більше легітимною. Руссо недооцінював цієї істини, і його помилка перетворила “Суспільний договір”, на який настільки часто посилаються прихильники волі, у найжахливішого пособника всіх видів деспотизму. Він постулює споконвічний договір між суспільством і його членами, повне відчуження індивіда з усіма його правами й без яких-небудь поступок на користь співтовариства.

Збори, які не можна не приборкати, не стримати в певних рамках, у своїх діях виявляє собою найбільш сліпа могутність, вона досконале непередбачено в результатах своєї діяльності навіть відносно складових його членів. Воно спрямовується в надмірності, які на перший погляд здаються взаємовиключними. Невгамовна діяльність відносно всіх предметів, безмірне множення законів, прагнення сподобатися найбільш підданим емоціям частини народу, потураючи всім його інстинктивним рухам або навіть попереджаючи їх, нетерпимість до зустрічається сопротивлению, що, підозра в критичних настроях

Найбільшу небезпеку для порядку й волі представляє не перебільшення, і не омана, і не неуцтво, хоча у всім цьому в нас немає недоліку, - а потреба зробити враження. Ця потреба, що вироджується у свого роду пристрасть, тим більше небезпечна, що джерело її корениться не в природі людини, вона - соціальне породження, запізнілий і штучний плід древньої цивілізації й величезної столиці. Отже, вона не зм'якшується сама собою, як всі природні страсті, що зношуються за тривалий період свого існування.

Громадянська нетерпимість настільки ж небезпечна, більше абсурдна й особливо більше несправедлива, ніж нетерпимість релігійна. Вона настільки ж небезпечна, тому що досягає тих же результатів, використовуючи інші приводи; вона більше абсурдна, оскільки не мотивується переконаннями; вона більше несправедлива, тому що заподіюване нею зло є для неї не боргом, але розрахунком. Цивільна нетерпимість наділяється в безліч форм, утримується в безлічі пунктів, щоб укритися від міркування. Зазнавши поразки як принцип, вона заперечує своє застосування.

Політичні погляди А. де Токвіля

Токвіль, Алексіс (Tocqueville, Alexis Charles Henri Maurice Clerel de) (1805-1859), французький політичний мислитель, історик і державний діяч. Його книга „Про демократію” („De la democratie”, 4 vol., 1835-1840; в англійському перекладі „Democracy in America”), головний результат перебування в США, була першим глибоким аналізом американського політичного життя. Американська демократія, за Токвілем, є системою правління, націленої на стримування абсолютизму й централізації (федералізм, незалежність регіонів, свобода організацій і об'єднань). Проте він думав, що подальше вирівнювання положення громадян у результаті демократії в остаточному підсумку може привести до того, що опір деспотизму буде ослаблено. В останній частині роботи, що вийшла вже в 1840 і багато в чому ґрунтувалася на французькому матеріалі, обговорюється загальна проблема впливу рівності на суспільного лада. Згідно Токвілю, демократичне правління, що вводить рівність громадян у систему, поступово приводить до знищення воль, посиленню ролі держави, політичному индифферентизму й прагненню громадян до опіки. Повернувшись до наукових занять, він опублікував в 1856 перший тім своєї знаменитої праці Старий порядок і революція (L'Ancien regime et la revolution), що був відразу ж визнаний і перекладений на англійську мову. У цій класичній роботі, Французька революція подається як логічний підсумок абсолютизму; у ній також проводиться думка про можливе встановлення деспотичного режиму у Франції в результаті централізації влади. Дослідження Токвіля додало новий імпульс подальшому дослідженню Французької революції й зробило, разом з роботою про демократії, глибокий вплив на розвиток лібералізму й соціологічної думки, особливо після 1930-х років.

План семінарського заняття

1. Характеристика політичного розвитку Франції епохи Реставрації монархії.

2. Зміст програмних вимог французьких лібералів.

3. Життя та політичні твори Б. Констана.

4. Життя та політичні твори А. де Токвіля.

Теми рефератів та доповідей

1. Революції як політичне явище в Європі ХІХ ст.

2. Політичні погляди Б. Констана.

3. Наслідки вчення А. де Токвіля для розвитку політичної науки.

Розділ 11. Англійський лібералізм. І. Бентам, Дж. Ст. Мілль, Г. Спенсер

Надзвичайно обґрунтованою є необхідність звернутися до теоретичної спадщини минулого, зокрема, до творчості представників англійського лібералізму XIX в. - Іеремії Бентама ( 1748-1832), Джона Стюарта Мілля ( 1806-1873), Герберта Спенсера ( 1820-1903). Вони розробляли питання про роль держави й про межі її втручання в життя індивіда, про необхідність поділу влади по вертикалі й горизонталі, про місцеве самоврядування, про роль чиновництва в структурах державної влади, про контроль за діяльністю посадових осіб. Поза їхньою увагою не могла залишитися й проблема прав людину й громадянина. Англійські ліберали обігнали свій час, виступаючи з вимогами рівноправності для жінок, надання їм виборчих прав.

Особливе місце в лібералізмі займає поняття свободи, тому що із самого початку ліберальний світогляд тяжіло до визнання ідеалу індивідуальної волі як універсальної цінності. Свобода ця розумілася в загальному як воля від політичного, церковного й соціального контролю з боку держави ще із часів Дж.Локка.

У трактуванні Милля встановлення свободи є не самоціллю, а необхідною умовою встановлення гармонії інтересів суспільства й інтересів індивіда. Гарантією же волі є не тільки захист від втручання держави в приватне життя людей, але й від пануючі в суспільстві думки.

Згідно Бентаму, свобода (або як він неї визначає - "вільність") -це "безпека проти несправедливостей, що можуть походити від уряду", але вона повинна бути обмежена; це можливість робити все те, що не шкодить іншому'.

Спенсер розглядає ж волю як здатність людини бажати собі чогось сильніше, ніж іншим, вона означає відсутність усякого роду перешкод. Вона повинна вимірятися числом накладених на нього обмежень, вони необхідні, це безперечно, але їхня кількість повинне бути строго необхідним лише для того, щоб не наносити шкоди іншим особам. Це вираження людської сутності, даної йому від природи, і це головне.

По-своєму підійшли англійські ліберали XIX в. і до проблеми політичних прав громадян. У них виявилося особливе прагнення до зміни положення особистості й всієї існуючої суспільно-політичної системи в країні. В XIX в. умови розвитку людини не забезпечені, тому що, як уважав Милль, існує нерівність у різних областях життя.

Англійські ліберали виступили з вимогою рівноправності для жінок, надання їм виборчих прав.

Однак політичні права - не єдина мета в боротьбі за реалізацію норм і цінностей лібералізму. Це також і право на володіння власністю. У Бентама, наприклад, ми знаходимо думку про те, що обмеження права власності - це одне із завдань, що повинне вирішувати держава. Якщо ж особи мають рівне майно, загальна маса щастя буде тим більше, чим більше буде існувати рівності в поділі багатства.

Що стосується ще однієї цінності лібералізму - рівності, те, на думку лібералів, воно може привести до придушення різноманітних індивідуальних здатностей. Тому цієї ідей вони протиставляють ідею рівних можливостей, що дозволить людині реалізувати себе повною мірою.

В англійському лібералізмі XIX в., як і в сучасній політичній науці, проблема політичної влади досліджується з погляду взаємодії особистості й держави. Утилітаризм і соціал-дарвінізм, як показано в роботі, у цьому плані давали певні орієнтири для аналізу цієї взаємодії.

У сучасній політичній науці проблема утилітаризму піднімається у зв'язку з виникненням теорії раціонального вибору, зміст якої зводиться до наступного: у політичній діяльності на основі раціонального вибору індивіди співвідносять свої очікувані результати зі способами їхнього досягнення. Згідно Бентаму, наприклад, людина робить ті або інші вчинки саме з погляду користі й схильний діяти у відповідності зі своїми власними інтересами, усвідомлюючи їх. Інтерес до утилітаризму у світлі теорії раціонального вибору очевидний.

Проблема такої взаємодії суспільства й індивіда, при якому суспільство служить для блага індивіда, а не навпаки, цікавила Спенсера. Він розділяв позиції соціал-дарвінізму, зміст якого складався у відомості закономірностей розвитку людського суспільства до закономірностей біологічної еволюції й висуванні принципів природного добору, боротьби за існування й виживання найбільш пристосованих як визначальний фактор громадського життя. Великим же кроком соціального розвитку суспільства є перехід до такого стану, при якому суспільство, розглянуте в теорії Спенсера за аналогією з біологічним організмом, служить складовим його індивідам.

Держава, вважав Бентам, необхідна для того, щоб захищати й охороняти особисті інтереси індивіда й інтереси суспільства як сукупність індивідуальних інтересів. "Найбільше щастя найбільшого числа людей" забезпечується не тільки вільною грою особистих інтересів, але їхнім коректуванням з боку держави, якщо буде потреба.

План семінарського заняття

1.Характеристика політичного розвитку Англії епохи промислової революції.

2.Життя та політичні твори І. Бентама.

3. Життя та політичні твори Дж. Ст. Мілля.

4. Життя та політичні твори Г. Спенсера.

Теми рефератів та доповідей

1. Передумови розвитку лібералізму в політичному розвитку Англії ХІХ століття.

2. Політичні погляди І. Бентама.

3. Наслідки вчення англійських лібералів для світової політичної теорії.

Розділ 12. Політичне вчення утопічного соціалізму ХІХ століття

Політичні погляди Р. Оуена

Роберт Оуен ( 1771-1858) вважається головним представником утопічного соціалізму в Англії. Англійський утопічний соціалізм має деякі особливості в порівнянні із французьким, тому що в Англії капіталізм і класова боротьба пролетаріату були більше розвинені. Р. Оуен виступав проти всіх великих приватних власників. Він уважав, що новий суспільний ладо може існувати й без капіталістів, тому що « приватна власність була і є причина незліченних злочинів і нещасть, випробовуваних людиною», вона заподіює «незлічиму шкоду нижчим, середнім і вищим класам».

Майбутнє “раціональне” суспільство Оуэн уявляв собі у вигляді вільної федерації невеликих соціалістичних самоврядних громад, що включають не більше 3 тисяч осіб. Головний вид занять у громаді – землеробство; але Оуен був проти відділення промислової праці від сільськогосподарського (громада організує в себе також і промислове виробництво). При спільності володіння й загальній праці не може бути не експлуатації, ні класів. Робота розподіляється між громадянами відповідно до потреб. Уважаючи, слідом за французькими матеріалістами 18 в., що людський характер є продуктом суспільного Середовища, що оточує людини, Оуен був переконаний, що в його новому суспільстві народиться нова людина. Правильне виховання й здорове Середовище навчать його почувати й мислити раціонально, викорінять у ньому егоїстичні звички. Суди, в'язниці, покарання стануть не потрібні.

Оуэн був переконаний, що досить заснувати одну громаду, і її переваги неминуче викличуть прагнення до організації інших. Прагнучи показати практичну осуществимость і переваги трудових комун, Оуэн відправився в 1824 у США, щоб організувати там досвідчену колонію на засадах спільності володіння. Однак всі досвіди Оуэна в США послужили лише доказом утопічності його планів. Після ряду невдач Оуэн повернувся в Англію, де взяв активну участь у кооперативному й професійному русі.

Політичні ідеї А. де Сен-Сімона.

Один із самих видних представників утопічного соціалізму у Франції - Сен-Симон Клод Андри де Рувуа ( 1760-1825), аристократ за походженням, сучасник Великої французької революції. Найбільш важливими з його робіт є „Листи женевського мешканця до сучасників”(1802), „Про промислову систему”(1821), „Нове християнство” (1825).

Завдання сучасного Сен-Сімону періоду полягали, на його думку в тому, щоб створити партію промисловців, що у союзі з королівською владою повинна встановити лад, що відповідає інтересам працюючої більшості. Майбутній лад він вважав результатом власного прогресу й намагався обґрунтувати історичну неминучість його перемоги. Сен-Сімон твердо вірив у рух людства до кращого майбутнього, до «золотого століття», що перебуває спереду, а не за, як думали багато просвітителів 18 століття, що призивали повернутися до минулих порядків.

Сен-Сімон стверджував, що „єдиний засіб для корінної зміни суспільного лада складається в створенні нової політичної докторины”. Він хотів створити новий суспільний лад, що називав індустриалізмом, тому що вважав, що його основою повинна бути велика промисловість. Їм висувалося багато проектів створення й розвитку великого виробництва, планів колосальних споруджень. За Сен-Сімоном, велика промисловість повинна управлятися з єдиного центра в мастабе всього суспільства й працювати за певним планом.

Почати докорінну перебудову суспільства, на думку Сен-Сімона, випливало із часткових реформ, усунення спадкоємної знаті; викупу земель у землевласників, що не займаються сільським господарством; полегшення положення селянства й т.д. Після проведення цієї підготовчої роботи можна буде займатися повною реорганізацією політичного ладу шляхом відсторонення від влади непродуктивних класів і передачі влади индустриалам. При цьому народ не повинен приймати участі в реорганізації, залишатися пасивним. Тут найбільше наочно проявляються основні риси утопічного соціалізму: негативне відношення до руху мас, помилкові думки солідарності інтересів капіталістів і робітників.

Політичні переконання Ш. Фур'є.

Іншим найважливішим французьким соціалістом-утопістом є Шарль Фур'є ( 1772-1837).

Він був торговельним службовцем, не зміг одержати солідну освіту, став геніальним самоуком. Основні його роботи: «Теорія черырех рухів і загальних доль» (1808), «Теорія всесвітньої єдності (1838), «Новий промисловий і суспільний світ».

Весь попередній період історії Фур'є поділяв на чотири щаблі: дикість, патріархат, варварство й цивілізація, а кожний великий період на чотири стадії: дитинство, зростання, занепад, старість.

Основою майбутнього суспільного ладу Фур'є вважав землеробство. Промисловості приділялося підлегле місце. Це великий недолік проекту Фур'є, тому що провідною галуззю соціалістичного виробництва виступає велика машинна індустрія. У концепції Фур'є проявляються елементи фізіократизма, під частим впливом якого він перебував.

Майбутнє суспільство, за планом Фур'є, повинне розпадатися на окремі громади чисельністю 2000 осіб. Кожна громада буде працювати на певній ділянці землі й визначати, що і як вона буде робити. У громаді зберігається приватна власність і капітал. Частина продукту, зробленого тут, буде розділено між капіталістами. Таке положення не буде приносити шкоди, тому що капіталісти стануть робітниками, а робітники капіталістами. Таким чином, Фур'є помилково припускав, що без революції розходження між класами зникнуть. Він припускав, що між людьми будуть відбуватися змагання, що збільшить продуктивність праці.

План семінарського заняття

1.Соціальні передумови утопічного соціалізму у Європі ХІХ ст.

2.Життя та політичні твори Р. Оуена.

3. Життя та політичні твори А. де Сен-Сімона.

4. Життя та політичні твори Ш. Фур'є.

Теми рефератів та доповідей

1. Співідношення економічного та політчиного вчень в утопічному соціалізмі ХІХ ст.

2. Порівняння утопічного соціалізму періоду Відродження та Нового часу.

3. Вплив утопічного соціалізму на розвиток політичної думки.

Розділ 13. Політичне вчення анархізму

Політичні ідеї П. Прудона

Пьєр Жозеф Прудон (англ. Pierre-Joseph Proudhon) ( 1809-1865). Французький публіцист, економіст і соціолог, один з основоположників анархізму. Прудон у своїх роботах (головним чином, "Що таке власність?" і "Філософія вбогості") піддав дуже різкій критиці капіталістичні відносини. У цьому укладається позитивне значення його праць. Дозвіл соціального питання він шукав не в області виробництва, а в області обміну й розподілу. Відкидаючи велику власність, як джерело всіх нещасть капіталістичної експлуатації, воно прагнув не до повного усуспільнення коштів і знарядь виробництва - до комунізму, а до ввічнення панування дрібної приватної власності. В основу своїх думок про перетворення суспільства Прудон кладе теорію мютюализма (взаємності послуг). Суспільство повинне бути перетворене не шляхом соціальної революції, а шляхом поступового переходу знарядь виробництва в руки окремих робітників, щоправда, об'єднаних в артілі. Для цього, по думці Прудона, необхідне створення "народного банку" з даровим кредитом. Незважаючи на наступив в 1868 р., у зв'язку із загальним політичним пожвавленням у Франції, занепад впливу ідей Прудона, прудоністи все-таки мали численних представників у центральному комітеті Паризької Комуни й наклали свій відбиток на всю її діяльність. Прудонізм відбився також і на наступному робочому русі Франції, перетворившись в анархо-синдикалізм, що є лише видозміною прудонізму, його пристосуванням до нових умов економічного й політичного розвитку Франції.

Політичні погляди М. Штірнера

Макс Штірнер (нім. Max Stirner), справжнє ім'я Іоганн Каспар Шмідт (1806 - 1856) - німецький філософ. Головна праця - «Єдиний і його власність». Вважається, що цей доробок майже на півстоліття випередив виникнення ідей індивідуалізму й анархізму. Абсолютне «я» Фихте перетворюється у Штірнера в індивідуальне й ототожнюється з емпіричною особистістю, що у такий спосіб одержує значення єдиної й абсолютної реальності. Виходячи з особистості, як центра світобудови, Штірнер зовсім логічно доходить до заперечення поняття про борг, про обов'язок і т.д.; моя справа, говорить він, не повинне бути ні добрим, ні злою справою, ні божим, ні людським, тому що добро, зло, Бог, людство - все це мої суб'єктивні поняття; «крім мене, для мене немає нічого». Я люблю, я ненавиджу не тому, що любов і ненависть - мій борг, а тому, що вони риси моєї натури; люблячи, я тільки проявляю самого себе. «Тому що мені обтяжливо бачити складку смутку на улюбленій особі, то я заради самого себе намагаюся изгладить її поцілуємо. Любов не є борг, але є моє надбання (mein Eigenthum). Я люблю людей, але люблю їх з повною свідомістю мого егоїзму, люблю тому, що любов доставляє мені щастя... Тільки в якості одного з моїх почуттів я культивую любов, але я відкидаю неї, коли вона представляється мені як верховна чинність, який я зобов'язаний підкорятися, як моральний борг». Розвиваючи цю ідею в застосуванні до суспільства й держави, Штірнер природно приходить до заперечення цих останніх як явищ, що мають самостійну цінність, і бачить у них виняткове знаряддя інтересів окремих людських особистостей. Право людини дбати лише про свої інтереси безмежно. Таким чином, повне заперечення якої б те не було моральності й зроблена анархія - от головні риси навчання Штірнер Але анархізм буває двох пологів: анархізм, що випливає із прагнення людської особистості до можливо більшої волі, і анархізм, що випливає з ворожнечі до того суспільного лада, що створює нерівність і давить людину. Анархізм Штірнера у значній мірі зближається з анархізмом першого виду; це анархізм сильної й владної особистості, а не особистості приниженої й пригнобленої.

Політична теорія М. Бакуніна

Михайло Олександрович Бакунин (1814 –1876) – російський мислитель, революціонер, анархіст, панславіст, один з ідеологів народництва.

Був одним із творців і керівників I Інтернаціоналу, його конфлікт із Марксом привів до розколу організації. Автор робіт «Державність і анархія», «Полеміка проти євреїв», « Кнуто-Німецька імперія» і ін.

Держава означає “насильство, панування за допомогою насильства, замаскованого, якщо можна, і, у крайньому випадку, безцеремонного й відвертого”. В інших роботах це поняття Бакунин доповнює: “Якщо є держава, то неодмінно є панування, отже, і рабство; держава без рабства, відкритого або замаскованого, немислимо”. “Хто говорить державу й владу, той говорить панування”.

Замість держави Бакунин планує створити після соціальної революції новий лад, заснований на “ідеї свободи”. Воля індивідів і асоціацій виступає при цьому як певний апріорний принцип, певним чином сполучи_ у його умоглядній концепції із принципом рівності, справедливості, солідарності, а також з вимогами анархістської програми. Найважливішими серед них стало в остаточному підсумку вимога руйнування держави, а також усякого, що опирається на примус авторитету, які, як уважали анархісти, у принципі несумісні з волею й рівністю людей і колективів. Але це не означає розпаду суспільних зв'язків. Держава замінюється федерацією вільних самоврядних громад у дусі Прудона.

План семінарського заняття

1.Соціальні передумови виникнення анархізму у Європі ХІХ ст.

2.Життя та політичні твори Ж. Прудона

3. Життя та політичні твори М. Штірнера.

4. Життя та політичні твори М. Бакуніна.

Теми рефератів та доповідей

1. Співідношення економічного та політчиного вчень в анархізмі ХІХ ст.

2. Вплив ідейних доктрин анархізму на політичну практику.

3. Вплив анархізму на розвиток політичної думки.

Розділ 14. Політичне вчення марксизму

Політичні ідеї К. Маркса

Карл Генрих Маркс (ньому. Karl Heinrich Marx; 1818 – 1883) - філософ, економіст, політичний журналіст. Його публікації сформували основу комуністичного й соціалістичного руху. „Убогість філософії” (1843) „Экономическо-Філософські рукописи” (1844) „Тези про Фейєрбаха” (1845) „Німецька ідеологія” (1846) „Заробітна плата й капітал” (1847) „Маніфест комуністичної партії” (1848) „До критики політичної економії” (1859) „Статті про Громадянську війну в США” (1861) „Капітал”, т. 1. (1867) „Громадянська війна у Франції” (1871) „Критика Готської програми” (1875).

Сам Маркс характеризував свою концепцію як «матеріалістичне розуміння історії» і затверджував, що ключем до збагнення людської культури й історії є виробнича діяльність, праця. У „Капіталі” підсумований погляд на працю як інструмент самотворення людини. Ідеї й поняття - політичні, філософські або релігійні - вторинні. Історія - не результат випадковості, не плід дій великих особистостей або впливу надприродних чинностей; історія є утвір людської діяльності в цілому й підкоряється цілком певним законам. Спосіб виробництва матеріального життя обумовлює соціальний, політичний і духовний процеси життя. Не свідомість людей визначає їхнє буття, а, навпаки, їхнє суспільне буття визначає їхня свідомість».

Процес руйнування капіталістичної системи не є, однак, автоматичним, він вимагає революційного акту, у якому пролетаріат скине існуюче державу й скасує приватну власність і класи. Істотну роль повинна зіграти саме політична революція, оскільки держава - головний інститут капіталістичного суспільства. Політична влада, по Марксові, - організована чинність одного класу для придушення й гноблення іншого. «Сучасна державна влада - не що інше, як комітет, керуючий загальними справами всього класу буржуазії». У ході історії кожний спосіб виробництва - античн, феодальний і капіталістичний - породжує відповідні політичні організації для захисту інтересів правлячого класу. Велика промисловість і загальна конкуренція сучасного капіталізму створили сучасну ліберально-демократичну державу, що дозволила буржуазії найбільше ефективно проводити в життя свої класові інтереси.

Політичні погляди Ф. Енгельса

Фрідріх Енгельс (1820 - 1895) – один з основоположників марксизму, друг і соратник Маркса.

Енгельс, як і Маркс, є одним з основоположників матеріалістичного розуміння історії. Энгельс разом з Марксом почав діалектико-матеріалістичну переробку буржуазної політичної економії. Створивши разом з Марксом діалектичний матеріалізм, матеріалістичне розуміння історії й науковий комунізм, Енгельс у ряді своїх добутків у строго систематизованій формі виклав марксизм як цільний світогляд, показав його складові частини й теоретичні джерела. Цим Енгельс у величезній мері сприяв перемозі марксизму в міжнародному робочому русі в 90-е р. 19 в. Розробляючи разом з Марксом вчення про суспільно-економічні формації, Енгельс розкрив ряд специфічних закономірностей первіснообщинного ладу, античного й феодального суспільств, виникнення в них приватної власності й класів, формування держави. В останні роки життя Енгельс приділив значну увагу питанню про взаимоотношении економічний базис, політичної й ідеологічної надбудов. Він підкреслював необхідність конкретного розкриття величезного впливу на життя суспільства політики певних класів, їхньої боротьби за політичне панування, правовий відносин, ідеології. Велике його участь у розробці марксистського вчення про літературу й мистецтво. Ряд областей марксистської науки є значною мірою результатом самостійного внеску Енгельса. До їхнього числа ставляться: вчення про діалектичні закономірності в природі й у природознавстві, діалектико-матеріалістичне вчення про армію й військову справу й ін.

Маркс і Енгельс наполягали на єдності революційної теорії й практики міжнародного робочого руху. Вони спільно розробили наукову програму, стратегію й тактику пролетаріату, обґрунтували його всесвітньо-історичну роль як творця нового суспільства, необхідність створення його революційної партії, здійснення соціалістичної революції й установлення диктатури пролетаріату. Маркс і Енгельс стали пропагандистами пролетарського інтернаціоналізму й організаторами перших міжнародних об'єднань робітничого класу – Союзу комуністів і 1-го Інтернаціоналу. Прихильність принципам інтернаціоналізму вони розглядали як невід'ємну рису справді пролетарської партії. Маркс і Энгельс постійно вказували на творчий характер революційної теорії.

План першого семінарського заняття

1. Історико-політичні передумови виникнення політичного вчення К. Маркса та Ф. Енгельса

2. Життя та політичні твори К. Маркса.

3. Життя та політичні твори Ф. Енгельса.

План другого семінарського заняття

1. Концепція держави у творах К. Маркса.

2. Стадії суспільно-політичного розвитку у марксизмі.

3. Політика та політична діяльність у марксизмі.

Теми рефератів та доповідей

1. Політичний зміст роботи К. Маркса „Маніфест комуністичної партії”.

2. Політичний зміст роботи К. Маркса та Ф. Енгельса „Німецька ідеологія”.

3. Політичний зміст роботи Ф. Енгельса „Походження сімї, приватної власності та держави”.

Розділ 15. Політичне вчення європейської соціал-демократії

Політична теорія К. Каутського.

Карл Каутський (1854 – 1938) – німецький економіст, історик і публіцист, один з лідерів і теоретиків німецької соціал-демократії, за походженням чех.

Крім статей у часописах, К. Каутський написав низку історичних і соціологічних робіт у дусі історико-економічного матеріалізму, талановито написаних і заснованих на серйозному вивченні: «Thomas More und seine Utopie» (Штутгарт, 1888); «Die Klassengegensatze von 1789» (Штутгарт, 1889); в 1-м томі «Geschichte des Sozialismus und der Arbeiterbewegung in Einzeldarstellungen» (Шт., 1894), изд. за редакцією К. і Бернштейна, - історія соціалізму від Платона до Т. Мору; «К. Marx oekonomische Lehren gemeinverstandlich dargestellt u. erlautert» (початок перекладений на російську мову в збірнику «Допомога самоосвіті»). Каутський брав участь у виробленні Ерфуртської програми (1891) соціал-демократичної партії й написав до неї докладний коментар («Das Erfurter Programm m seinem grundsatzlichen Theile erlautert», Шт., 1892). Характерні міркування Каутского про боротьбу двоякого роду тенденцій у капіталістичному суспільстві: принижающих пролетаріат і піднімаючих його. Не перші приведуть до торжества більше справедливого економічного порядку, а навпаки, останні. Звідси випливає заперечення максими: чим гірше, тим краще. Соціальні реформи, щоправда, не в чинностях усунути протиріччя капіталістичного ладу, але це не виходить, що реформи не потрібні. Безумовно, Каутський, відкидає реформи, спрямовані до відновлення колишніх, докапіталістичних економічних відносин. Підтримка ремісників і селян як виробників неможливо на ґрунті існуючого економічного порядку, але полегшення їхнього положення як споживачів - важливе завдання соціал-демократії. Зовсім оригінальний погляд висловив Каутський на значення картелів і їхнє відношення до криз. Оцінюючи всі явища, у тому числі й політичні, з погляду інтересів і історичного завдання промислового пролетаріату, Каутський виступив захисником парламентаризму в книзі «Der Parlamentarismus, die Volksgesetzgebung u. die Sozialdemocratie» (1893). Заміну парламенту прямим народним голосуванням Каутський визнає неможливою навіть як корективу до парламентарного ладу, народне голосування (у формі референдуму й ініціативи) бажано тільки при відомих умовах, як то: 1) відсутності протилежності між містом і селом або чисельною перевагою міського населення над сільським, 2) розвитий політичної й, зокрема, партійній житті й 3) відсутності надмірно централізованої, незалежної від народного представництва державної влади. У державах із мнимим конституціоналізмом (напр. у Німеччині) пролетаріат, на думку К., повинен підтримувати парламент, а не послабляти його, не роздрібнювати нації на окремі голосуючі громади, з якими набагато легше злагодити, чим з національним представництвом.

Політичні ідеї Е. Бернштейна

Едуард Бернштейн (1850 – 1921) увійшов в історію політичної думки в результаті своєї спроби піддати перегляду деякі положення марксизму. Він поклав початок течії бернштейнианства або ревізіонізму (назва, дана не Бернштейном і йому не нравившееся), проти якого люто боролися марксисти на чолі з Леніним.

Бернштейн доводив необхідність відновлення марксизму з урахуванням нового історичного досвіду, чіткого розрізнення соціалізму як теорії і як політичної доктрини. У статтях Проблеми соціалізму ( 1896-1898) і книзі Проблеми соціалізму й завдання соціал-демократії(1899) Бернштейн запропонувало програму ревізії навчання Маркса. Теза, висунута їм і ставший афоризму: Рух - всі, кінцева мета - ніщо. З погляду Бернштейна, навчання Маркса в цілому ряді пунктів виявилося науково неспроможним. Такими пунктами Бернштейн уважає навчання Маркса про прогресуюче зубожіння пролетаріату з розвитком капіталізму, про концентрацію капіталу взагалі й, особливо, у землеробстві, про революційне повстання мас.

На думку Бернштейна, з подальшим розвитком капіталізму класові протиріччя не загострюються, а зм'якшуються, а положення робітничого класу шляхом державних реформ усе більше поліпшується. Поступово відбувається мирне вростання в соціалізм, причому знаряддям перетворення буржуазного суспільства Бернштейн повідомляє парламент, у якому пролетаріат повинен намагатися досягти більшості.

Бернштейн уважав, що в суспільстві, що ускладнився по своїй структурі, у принципі можливо лише поступове перетворення економічних і політичних інститутів. Вимоги демократії, солідарності, самовизначення виконуються поетапно, у процесі такого перетворення. Будь-яка спроба насильно, механічно перервати цю поступовість чревата кризою, руйнівні наслідки якого непередбачені. У марксистському соціалізмі присутній, по його оцінці, чисто умоглядне попередження зрілості економічного й соціального розвитку, що виявляв... лише перші паростки (Э. Бернштейн. Умови можливості соціалізму й завдання соціал-демократії. Спб., 1999, с. 30). Історія не підтвердила переконаність Маркса й Енгельса в тому, що політичний переворот, захоплення влади пролетаріатом є необхідною й достатньою умовою перебудови економіки на соціалістичних принципах. Отже, перед їхніми учнями й послідовниками коштує завдання по відновленню єдності між теорією й практикою й внесення єдності в теорію.

План семінарського заняття

1. Історико-політичні передумови ревізії політичного вчення К. Маркса та Ф. Енгельса

2. Життя та політичні твори К. Каутського.

3. Життя та політичні твори Е. Бернштейна.

Теми рефератів та доповідей

1. Заперечення соціалістичної революції у творах К. Каутського.

2. Розгляд соціалізму як наукової течії у творах Е. Бернштейна.

3. Вплив політичного вчення К. Каутського та Е. Бернштейна на політчину практику.

Список рекомендованої літератури Основна

Кирилюк Ф. М. Історія політології: Підручник. – К.: ВЦ „Академія”, 2002. – 535 с.

Кирилюк Ф. М. Політологія нової доби: Посібник. – К.: ВЦ „Академія”, 2003. – 304 с.

Політологія: історія та методологія / За ред. Ф. М. Кирилюка. – К.: Здоров’я, 2000. – 632 с.

Практикум з політології / За ред. Ф. М. Кирилюка. – К.: ВД „Комп’ютерпринт”, 2003. – 622 с.

Шляхтун П. П. Політологія (теорія та історія політичної науки): Підручник. – К.: Либідь, 2002. – 576 с.

Додаткова Загальна

Антология мировой политической мысли: В 5 т. / Руководитель проекта Г. Ю. Семигин. – М.: Мысль, 1997. – Т. 1: Зарубежная политическая мысль: истоки и эволюция. – 832 с.; Т. 2: Зарубежная политическая мысль. ХХ в. – 830 с.

Гаєвський Б. А. Сучасна українська політологія. – К.: МАУП, 1999. – 265 с.

История политических и правовых учений / Под ред. В. С. Нерсесянца. – М.: Норма-Инфра, 1996. – 736 с.

История политических и правовых учений / Под ред. О. В. Мартышина. – М.: Юрист, 1994. – Вып. 1. – 132 с.; Вып. 2. – 224 с.

История политических и правовых учений / Под ред. О. Э. Лейста. – М.: Юрид. лит., 1997. – 528 с.

Класика політичної думки: від Платона до Макса Вебера / За ред. Є. Причепія – К.: Тандем, 2002. – 580 с.

Мадіссон В. В. Історія розвитку політичної думки. Курс лекцій/В. В. Мадіссон, Л. І. Марченко, В. П. Степко – К.: Либідь, 1996. – 524 с.

Себайн Д. Т. Історія політичної думки: Пер. з англ./ Д. Т. Себайн Т. Л. Торсон – К.: Основи, 1997. – 786 с.

До розділу 1

Гоббс Т. Левиафан или материя, форма и власть государства церковного и гражданского. Соч. в 2 т. Т.2. М., 1989.

Гоббс Т. Сочинение в 2-х томах. Т.2.

Чичерин Б. H. Политические мыслители древнего и нового мира. – М.: Гардарики, 2001. С. 129

Гилье Н., Скирбек Г. История философии. – М.: Академия – 2000. – 590 с.

Гоббс Т. О гражданине // Иэбр. произведения: В 2 т. - М.: Мысль. 1964. -Т.1.- С. 184-112.

Гоббс Т. Левиафан, или Материя, форма и власть государства церковного и граждансысого // Иэбр. произведения: В 2 т. - М.: Мысль, 1964. - Т.2. - С. 12-284.

Голиков Е.А. Проблема суверенитета в долитической философии Г Гоббса // Ученые записки Тартуск. ун-та. - 1986. - Вып. 730. - С. 154-164.

'Зорькин ВД Политическое и правовое учение Томаса Гоббса. - М.: Политиздат, 1980.-560 с.

До розділу 2

Локк Дж. Два трактата о правлении. Соч. в 3 т. Т. 3. – М., 1988.

Локк Дж. Опыт о веротерпимости // Локк Дж. Собрание сочинений: в 3 т. / Дж. Локк. - М., 1985. - Т. 3. - С. 66-90.

Локк Дж. Опыт о человеческом разумении // Соч.: В 2 т. Т. 2. М., 1986.

Чичерин Б. H. Политические мыслители древнего и нового мира. – М.: Гардарики, 2001. С. 129

До розділу 3

Монтескье Ш. О духе законов. // Изб. произв. – М., 1956.

Зотов А. Ф., Мельвиль Ю. К. Буржуазная философия середины XIX – начала XX века: Учеб. пособие для филос. фак. ун-тов. – М.: Высшая школа, 1988.

Зотов А. Ф., Мельвиль Ю. К. Западная философия ХХ века. – М.,1994. Ш. Монтескье. Избранные произведения/ под. ред. М. П. Баскина. - М.: гос. изд-во Политической Литературы, 1955.

Азаркин Н. М. Монтескье. - М.: Юридическая литература, 1988.

Дробышевский С. А. Классические теоретические представления о государстве, праве и политике. - Красноярск: изд-во КГУ, 1998.