Олександр Матвійович Лазаревський

За стилем історіописання О.Лазаревський був радше істориком-систематиком з яскраво вираженим нахилом і потягом до евристичної роботи в архівах, археографічно-едиційної діяльності, з намаганням нагромаджувати широку джерельну базу з досліджуваної проблеми і спробами її впорядкування та сис­тематизації. Водночас він доволі рідко робив у своїх працях широкі узагальнен­ня й синтетичні висновки, ніби залишаючи це право й обов'язок майбутнім чи­тачам і дослідникам його наукового доробку.

О.Лазаревський протягом свого життя ніколи не працював у науково-дослідних і навчальних установах (професійна діяльність історика була пере­важно пов'язана з роботою у судових установах, де він дослужився до члена Київської судової палати). Тому його доволі складно вписати до певної наукової течії, напряму, чи, тим більше, наукової школи. Через це він не створив і влас­ної наукової школи. Однак, безумовно, О.Лазаревського можна вважати заснов­ником і своєрідним ідейним натхненником окремого напряму в історіографії з вивчення соціально-економічної історії України другої половини ХУІІ-ХУІІІ ст. І в цьому сенсі певною мірою продовжувачами його справи можна вважати Д.Багалія, І.Лучицького, В.Мякотіна, М.Василенка, В.Модзалевського, Л.Падалку, О.Ханенка та інших істориків кінця ХІХ - початку ХХ ст. Під суттєвим впливом О.Лазаревського сформувався й отримав подальший розвиток чернігівський гурток істориків із кола провідних діячів губернської вченої комісії (А.Верзилов, Г.Милорадович, М.Константинович, П.Дорошенко, П.Добровольський). Загалом Олександр Матвійович Лазаревський завдяки своїй зви­тяжній і багато в чому новаторській діяльності залишив по собі не лише знач­ну наукову спадщину, а й помітний резонанс у наукових колах, що й дозволяє відносити його до числа найбільш знакових постатей української історіографії.

20