- •1.Поняття про старослов’янську мову й значення її вивчення. Походження старослов’янської писемності. Діяльність Кирила та Мефодія.
- •10. Періодизація праслов’янської мови. Поняття про порівняльно-історичний метод.
- •41.Складені форми минулого часу.
- •2.Старословянська мова в системі слов’янських мов. Діалектна основа старослов’янської мови. Питання про походження двох слов’янських азбук.
- •3.Загальна характеристика кирилиці.Числове значення кириличних літер.Надрядкові знаки.
- •4.Основні глаголичні й кириличні пам’ятки.
- •7.Фонетична структура складу в старослов’янській мові 9-11ст. Особливості вживання голосних на початку слова.
- •5.Склад голосних фонем старослов’янської мови 9-11ст.
- •6.Редуковані голосні та їх позиції. Втрата редукованих голосних.
- •8.Склад приголосних фонем старослов’янської мови 9-11ст.
- •11.Вихідна звукова система, що лежить в основі старослов’янської мови.
- •12.Найдавніші зміни індоєвропейських голосних у праслов’янській мові раннього періоду.
- •13.Найдавніші зміни індоєвропейських приголосних у праслов’янській мові раннього періоду.
- •14.Монофтонгізація дифтонгів
- •17. Зміна приголосних у кінці слова, як наслідок дії звс. Спрощення у групах приголосних як наслідок дії звс.
- •18. Палаталізація задньоязикових приголосних і сполучень *kt, *gt.
- •19. Зміни сполучень твердих приголосних з наступним *j у праслов’янській мові та в групах слов’янських діалектів.
- •20. Чергування голосних у різні періоди існування праслов’янської мови.
- •21. Загальна характеристика морфологічної системи старослов’янської мови. Основні граматичні категорії іменників старослов’янської мови.
- •22. Відмінювання іменників з давньою основою на *а, *ja.
- •28.Словотвір іменників старослов’янської мови.
- •29.Розряди займенників за значенням.
- •30.Відмінювання особових та зворотнього займенників.
- •31.Відмінювання не особових(родових) займенників.
- •32.Розряди прикметників за значенням і за будовою.
- •33.Іменні та займенникові форми прикметників.
- •34.Ступені порівняння якісних прикметників.
- •35.Творення та відмінювання кількісних числівників.
- •38.Форми теперішнього часу дієслів старослов’янської мови.
- •36.Порядкові та збірні числівники.
- •37.Основні граматичні категорії дієслова в старословянській мові. Поділ дієслів на класи за типами основ
- •39.Форми майбутнього часу дієслів старослов’янської мови.
- •40.Прості форми дієслів минулого часу старослов’янської мови.
- •41.Складені форми минулого часу.
- •42.Умовний спосіб дієслів старослов’янської мови.
- •43.Наказовий спосіб дієслів старослов’янської мови.
- •46. Прислівники у старослов’янській мові.
- •47. Прийменники, сполучники, частка та вигук в старослов’янській мові.
- •48. Порядок слів у реченні. Особливості вираження підмета і присудка.
- •49. Конструкції з «подвійними відмінками». Особливості вираження заперечення у старослов’янській мові.
48. Порядок слів у реченні. Особливості вираження підмета і присудка.
Порядок слів у реченні був вільний. Але під впливом грецької мови та індоєвропейської, старослов’янська мова набула декількох синтаксичних особливостей. Спільною в усіх слов’янських мовах була класифікація речень: односкладні і двоскладні, прості та складні, розповідні, питальні, спонукальні, окличні (окличні використовувалися ораторами для вираження емоцій та почуттів з вигуками ОУ). Члени речення поділялися також на головні та другорядні. Підмет міг бути простим та складеним, як і присудок. Здебільшого використовувалась така конструкція: підмет + присудок + другорядні члени речення. АЛЕ означення стояло після означуваного слова. Та якщо автор хотів виділити означення, то ставив його перед означуваним словом. У старослов’янській мові поширеними були прикладки, які узгоджувались з іменником: ВИДЂ СИМОNА И АNДРЂА БРАТА ТОГО СИМОNА.
Простий підмет міг виражатися іменником у Н.в або будь-якою іншою частиною мови, яка у реченні виконувала функцію субстантива. Займенники, як правило не вживалися у ролі підмета, бо значення особи несло на собі дієслово. Але були випадки, де займенник був необхідний (напр.,ОNЪ міг вжив. як підмет).
Складений підмет виражався такими композиціями:
іменник чи займенник у Н.в + прийменник + іменник чи займенник в О.в (МЫ СЪ ВАМИ) або
числівник + іменник чи займенник у Р.в. або Н.в. (ПОСЛА ДЪВА ОТЬ УЧЄНИКЪ).
Якщо підмет виражався збірними іменниками, то у старослов’янському реченні такий підмет узгоджувався з означенням за певними законами. Якщо збірний іменник називав сукупність предметів, то слова, які узгоджувалися з ним у числі, стояли у формі однини. Якщо такий іменник називав сукупність людей, то і присудок і означення, які узгоджувалися з ним стояли у формі множини.
Присудок міг бути іменним та дієслівним (простий, складений). Простий присудок виражався особовими формами дієслова, як синтетичними, так і аналітичними. Складений дієслівний присудок складався із двох дієслів: особова форма дієслова з послабленим лексичним значенням + інфінітив (головне слово): И NАЧ«юз малий»ТЪ ЛИШАТИ С«юз малий»ТЬ (перекладається як «ставати бідним»). Аналітична форма – коли семантика допоміжного дієслова втрачається повністю. Складений іменний присудок – БЫТИ + іменна частина мови (іменник або прикметник). Іменна частина складеного присудка узгоджується в категорії відмінка з підметом, але перекладається зазвичай О.в.: БЛАЖЄNЫИ ГРИГОРИИ ЦЄРNАРИЗЄЦЬ Бять (Блаженний Григорій був монахом).
У старослов’янській мові також виділяють: первинний присудок (головний) – виражається особовою формою дієслова; вторинний присудок – виражається формами дієприкметників і називає вторинну дію.
49. Конструкції з «подвійними відмінками». Особливості вираження заперечення у старослов’янській мові.
Конструкції з «подвійними відмінками» – це синтаксична особливість старослов’янської мови, що не властива сучасним мовам. Два субстантиви узгоджуються у реченні за відмінками, якщо пов’язані між собою семантично. Наприклад, Н.в вживається із такими дієсловами: NАРИЦАТИ, NАЗВАТИ, що вказують на найменування когось. Подвоюватись може Зн.в при дієсловах сприйняття і в значенні «робити когось, кимось»: СОТВОРИТИ, ПОСТАВИТИ. Подвійний Д.в зустрічається дуже рідко у конструкції з інфінітивом БЫТИ.
Головним показником заперечення була частка NЄ. Яка ставилась або перед дієсловом (загальне заперечення) або перед будь яким іншим членом речення (часткове заперечення). Заперечення посилювалося часткою NИ (заперечна форма сполучника И) і вживалось перед словом на яке падав логічний наголос. Перекладається NИ – «ні», «навіть». Частки NЄ та NИ приєднувались до самостійних частин мови. Так, з форми БЫТИ+ NЄ= нове слово - NЂСМЪ (1ос.одн, «я не є»). Частка NИ та займенники, що утворюються за допомогою цієї частки (NИКЪТО, NИЧЪТО) могли також вживатись без частки NЄ.